Якщо для Польщі демократичний перехід – це загалом уже факт історії, який відносно непогано вписується у випрацювані транзитологією концепції та схеми, то в Україні, де демократична трансформація проходила мляво й непослідовно, ще й досі не досягнуто того рівня політичної консолідації, коли можна було б з певністю сказати, закінчився в ній перехід чи ні і який саме режим утвердився в країні. З одного боку, Україна залишилась єдиною на пострадянському просторі країною, яку від 2005 р. Freedom House зараховує до вільних країн (рівень політичних прав у 2009 р. оцінено в 3 бали, а рівень громадянських свобод – у 2). З іншого боку, основні політичні гравці далекі від визнання непорушності демократичних правил політичної гри, і загроза авторитаризму залишається значною. То ж країну віднесено до вільних електоральних, а не ліберальних демократій ^[1].

Основні теоретичні підходи до аналізу демократичної трансформації в Україні. Стан невизначеності, в якому все ще перебуває сучасне українське суспільство, політологи характеризують по-різному: як тривання розтягненого, нелінійного за своєю траєкторією перехідного періоду (А. Мотиль, В. Бортніков, А. Колодій, М. Шаповаленко, Г. Шипунов) ^[2], продуктом якого поки що є гібридний режим з переважанням на одних етапах авторитаризму (до 2004 р.) ^[3], а на інших – електоральної демократії; як потрапляння країни до так званої «сірої зони», представники якої мають дуже невиразні перспективи завершення переходу до демократії (Т. Каротерс) ^[4]; як усталення режиму, що відповідає критеріям електоральної, дефектної, маніпулятивної демократії (І. Бекешкіна, Е. Вільсон, О.Радченко та ін.) ^[5] або як ж змагального, електорального, плюралістичного або й просто авторитаризму (С. Левіцкі та Л. Вей, Г. Коржов, В. Полохало) ^[6].

Частина українських авторів взагалі в своєму аналізі не вживають слова “перехід” (чи його англійського аналога – “транзит”), вважаючи, що воно містить конотацію “кінцевого пункту призначення”, тоді як демократизація (як утім і розвиток консолідованої демократії) – це неперервний процес, який ніколи не закінчується. Тому перевага надається терміну “трансформація”, якому начебто не властива подібна телеологічність ^[7]. Враховуючи теперішні дискусії про відповідність транзитологічної парадигми сучасним дослідницьким потребам, а також низхідні тенденції у процесах демократизації в глобальному вимірі, можна погодитись, що “трансформація” – більш нейтральний стосовно конкретних схем аналізу термін і тому може мати ширше застосування. Однак його вживання також потребує концептуальної визначеності, оскільки у працях різних дослідників йому надається не зовсім однакового змісту.

У широкому значенні термін “трансформація” тотожний українському слову “перетворення” ^[8]. Водночас, як уже згадував проф. А. Антошевський, дослідники демократизації використовують його й у вужчому сенсі – для означення одного з способів суспільних змін – керованих владною елітою інституційних реформ, спрямованих на поширення демократії (С. Гантінгтон, А. Мотиль ^[9]). В обох значеннях цей термін добре підходить для аналізу процесу політичних змін в Україні, що з початку 1990-х реформ (а в межах СРСР – раніше) були сукупністю керованих згори, пригальмованих, але достатньо глибоких інституційних перетворень.

Суперечки щодо того, чи є (а в крайніх випадках – чи була взагалі) Україна в ситуації демократичного переходу стосуються не стільки оцінки сутності процесів, що відбуваються в суспільстві, скільки інтерпретації концепції демократичного переходу (”транзиту”) та уявлень про його допустимі часові межі. Чимало дослідників схильні трактувати перехід як цілеспрямований, керований добре вишколеною та зацікавленою в демократичних перетвореннях елітою процес поетапної заміни недемократичних інституцій демократичними та консолідації останніх. З цієї точки зору, процеси, що упродовж двох десятиліть відбуваються в Україні, не викликають особливого ентузіазму. Вони повільні, непослідовні, різновекторні. Головні політичні актори, за деяким винятками, ще й досі не заслуговують довіри щодо демократичності їхніх переконань та намірів. На цьому, зокрема, базується застосування до України концепції так званого “змагального авторитаризму”, аргументом на користь якого є те, що в країнах, де він утверджувався, “плюралізм і демократичне змагання існувало не стільки тому, що еліти його хотіли, скільки тому, що еліти не могли його позбутися” ^[10]. Як наслідок, при першій-ліпшій нагоді вони порушували демократичні процедури або маніпулювали ними ^[11].

Такі оцінки одним періодам українських перетворень відповідають більше, а іншим – менше. Однак кожен з цих періодів, як добре показав на порівняльному матеріалі Г. Шипунов, вимагає окремого вимірювання притаманних йому рис демократії й авторитаризму ^[12]. Слід врахувати й ту особливість демократичних переходів, що на початках вони зовсім не обов’язково творяться “демократами”. Як зазначав Денкворт Растоу, обставини часто спонукають не-демократів до демократичної поведінки, а вже потім змінюють і їхні погляди. Перехід до демократії не є однорідним та неперервним у часі процесом, а критичний поштовх для розвитку демократії за різних умов можуть забезпечувати різні групи: як громадяни, так і урядовці, як сили, які обстоюють зміни, так і ті, хто прагне їх не допустити ^[13]. Звідси випливають висновки засновника транзитології про чималу тривалість демократичного переходу, які останнім часом зазнали радикального (на мій погляд – необґрунтованого) перегляду. “Оскільки йдеться про виникнення нових соціальних груп і формування нових звичаїв, – писав Д.Растоу, – життя одного покоління – це, напевне, мінімаль­ний час переходу до демократії” ^[14] (виділення моє – А.К.). Не менший час для завершення демократичного переходу за несприятливих обставин (а саме такими були обставини в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках), відводив З. Бжезінський на початку 1990-х років ^[15]. На користь зваженості та розуміння неминучої складності та тривалості переходу в Україні висловлювався також екс-президент Польщі А. Кваснєвський ^[16].

Враховуючи наведені вище міркування, а також зважаючи на те, концепція переходу описує насамперед те, як народжуються демократії(і тільки в другу чергу про те, як вони відновлюються там, де вже існували раніше), українську політичну дійсність доцільно й надалі аналізувати під кутом зору усе ще триваючого перехідного процесу, який закінчиться тоді, коли в Україні появиться явне і стійке переважання рис якогось одного режиму: чи то демократичного, чи то авторитарного. Теоретично (і історично) можливим є також усталення гібридного режиму, однак цей варіант розвитку поки що не є притаманним українському суспільству, яке хоч і з затримками та відхиленнями, але загалом просувається вбік демократії, чому є і кількісні, і якісні підтвердження.

Періодизація (етапи та стадії) демократичної трансформації в Україні. Оскільки процес переходу в Україні є дуже тривалим, заради більшої конкретності аналізу в ньому доцільно виокремити певні етапи та стадії, які стають тим більш очевидними, чим на дальшій відстані від них перебуваємо. Враховуючи невеликий обсяг цього підрозділу у порівнянні з обсягом фактологічного матеріалу, що ілюструє зміни політичного режиму за останні двадцять років, доведеться обмежитись періодизацією процесу трансформації в Україні та виявленням його найголовніших особливостей і чинників, які на різних відрізках часу обумовлювали його успіхи або невдачі. Головна увага буде зосереджена на аналізі причин сповільненості та нелінійності українського переходу до демократії. А вже в наступних розділах цієї книги будуть докладніше охарактеризовані деталі цього багатоаспектного процесу.

Підготовчу стадію лібералізації Україна почала проходити в складі СРСР. Під впливом горбачовських реформ під назвою “перебудови”, запровадження “гласності” і надання свободи створення організацій в межах так званого “соціалістичного плюралізму”, з 1987 р. в країні почалася активізація опозиційних рухів, створення громадських об’єднань, проведення страйків і демонстрацій. Значну роль відігравали об’єднання за реабілітацію репресованих тоталітарним режимом, відродження національної мови і культури, рухи “зелених”, що знаходили відгук через недавню Чорнобильську трагедію, об’єднання “афганців” (ветеранів війни в Афганістані 1979-1989 рр.). Активними були мешканці столиці, західних областей України, особливо м. Львова, а також шахтарі Донбасу. Однак уже на підготовчому етапі стало помітним стримування, навіть блокування місцевим і центральним партійним керівництвом змін в Українській РСР. Справжня лібералізація почалася тут тільки в 1989 р., після відставки першого секретаря ЦК КПУ М.В. Щербицького – компартійного діяча “брежнєвського призиву”, якого союзний центр намагався протримати якогомога довше, сподіваючись не випустити з-під контролю ситуацію в республіці, яку в Москві завжди вважали критично важливою для збереження імперії. Відставання на старті переходу збереглося тривалий час і призвело до гальмування змін і на наступних стадіях переходу.

Важливою віхою у процесі лібералізації було створення у 1989 р. першої масової опозиційної політичної сили – Народного Руху України за перебудову (НРУ, Руху), який відіграв визначну роль у становленні громадянського суспільства й політичного плюралізму В Україні. Під його дахом визрівали партії, що пізніше усоблювали різні ідейно-політичні течії: ліберально- та національно-демократичну, патріотичну, центристську.

Переломним для України, як і багатьох інших республік СРСР, був 1990 рік. Тоді в союзних республіках були прийняті Декларації про державний суверенітет, що обумовили перші інституційні зміни політичної системи. При владі ще залишалися комуністи, але під тиском зовнішніх чинників та внутрішніх опозиційних рухів більшість республік європейської частини СРСР зробили серйозні кроки в напрямі демократизації. Найважливішими подіями 1990 року в Україні були: перші альтернативні вибори до Верховної Ради України, прийняття Декларації про державний суверенітет України, студентське голодування на центральній площі в Києві, після якого була скасована стаття Конституції про керівну роль Комуністичної партії і відкрились можливості для офіційної реєстрації новоутворених політичних партій.

Вибори до законодавчого органу у березні 1990 р. відбулися на основі виборчого закону, що був значно демократичнішим, ніж аналогічний союзний закон 1989 р. (зокрема, в ньому вже не була передбачена квота для КПУ, закріплювався принцип обов’язкової альтернативності та інше) ^[17]. Як наслідок, вибори принесли значний успіх об’єднаним у Демократичний блок національно-демократичним силам. Вони отримали 27 відсотків депутатських мандатів і утворили в законодавчому органі демократичну опозицію – Народну Раду у складі 125 депутатів. Завдяки наполегливості опозиціонерів та їх здатності мобілізовувати громадськість на підтримку своїх вимог 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію “Про державний суверенітет Української РСР”. А після скасування в жовтні 1990 р. конституційного положення про керівну роль комуністичної партії Верховна Рада УРСР прийняла за основу Концепцію та Програму переходу до регульованої ринкової економіки та створила Конституційну комісію для вироблення проекту нової конституції. Вона стала реально діючим (а не формальним, як раніше) вищим органом державної влади. Її керівництво, перебуваючи під тиском громадських рухів і парламентської опозиції, почало дистанціюватися від Москви, водночас намагаючись інституційно зміцнити тоді ще союзну республіку. Кроком у цьому напрямі було зокрема створення у червні-липні 1991 р. поста Президента держави ^[18].

Після невдалого заколоту комуністичних консерваторів у серпні 1991 р. в Москві, усунення КПРС від влади, розпаду СРСР і відставки Горбачова, партійна і державна посади якого просто зникли, період лібералізації загалом закінчився. Набрала сили перша стадія посткомуністичної трансформації, напрямок і темп якої відтепер визначався співвідношенням сил у колишніх республіках. Деякі з них (наприклад Туркменістан, Узбекистан, Азербайджан) відразу звернули на шлях утвердження авторитаризму, тоді як інші, у тому числі й Україна, проголосили намір будувати демократичний лад, що з часом було підтверджено відповідними статтями їхніх конституцій та новими законами. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України ^[19], а 1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум, на якому незалежність підтримали понад 90 % виборців, що взяли участь у голосуванні. В цей же день було обрано першого Президента України – Леоніда Кравчука, який з липня 1990 р. очолював Верховну Раду і поступово перетворювався з ідеолога Компартії на лідера країни, яка рухалася до незалежності. На виборах Президента балотувались також декілька кандидатів від демократичних сил, із яких найбільшу кількість голосів (23,27%) набрав лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл ^[20].

Перша стадія демократизації є насамперед стадією переходу влади (тим чи іншим способом) до рук реформаторів ^[21]– колишньої контр-еліти, чисельність і вплив якої в різних посткомуністичних країнах була дуже неоднаковою. Різними були й шляхи отримання нею влади: шляхом переговорів та укладання угод зі старою елітою щодо участі останньої у владі і подальшого розвитку країни (Польща); через вибори, на яких безумовну перемогу отримує нова еліта (Чехословаччина, Угорщина); або – як виняток – шляхом насильницького перевороту (Румунія). Особливістю цієї стадії в нових незалежних державах (ННД), які виникли на теренах колишнього СРСР, було те, що антикомуністична опозиція не змогла тут прийти до влади ні наприкінці першої стадії переходу, ні навіть пізніше ^[22]. А це означало, що демократичні реформи мали здійснюватися руками тих, хто в них не був зацікавлений, – гнучкішою частиною розколотої старої еліти (партноменклатури) ^[23]. Її представники грали роль “демократизаторів” силою обставин, бо хотіли пристосуватися до нових умов і в такий спосіб зберегти свої владні позиції. Як наслідок, виникли відносини, які західні політологи назвали “плюралізмом за замовчуванням” ^[24]. В одних країнах він був стартовою площадкою для руху до інституціалізованого авторитаризму (Білорусь), а в інших (Росія, Молдова, Україна) відкривав шлях для демократичної трансформації ­– упродовж менш або більш тривалого часу. Це говорить, на мій погляд, про те, що “плюралізм за замовчуванням” був різновидом перехідного суспільства з його невизначеністю перспектив. Ба більше, його можна вважати особливим типом переходу, який склався в країнах, де замість приходу до влади нових еліт, відбулася мімікрія старих, їх “вростання” в нові, ними ж створювані відносини ^[25].

Оскільки однією з причин виникнення “плюралізму за замовчуванням” була активність громадянського суспільства, що народжувалось, та діяльність демократично налаштованої опозиції, від їх впливу та стійкості залежало майбутнє демократичного переходу, наявність затримок та відхилень на його шляху.

Як і більшість пострадянських країн, Україна мала відносно слабку, структурно неповну контреліту, що зазнавала великих репресій у комуністичні часи. Ні її чисельність, ні склад не давали їй змоги заповнити організацій­ну та господарську структури після здобуття незалежності. Але ідейний та психологічний вплив Руху, який з 1992 р. перетворився на партію, та інших опозиційних до комуністів політичних партій і організацій на початкових стадіях трансформації був доволі значним. І в цьому полягала особливість України порівняно з більшістю країн ННД (балтійські країни тут, як і всюди, виносимо за дужки). Однак нездатність до об’єднання, поступова „дифузія” окремих діячів у владні структури (як правило на третьорядні ролі) при вмілому перехопленні гасел опозиції правлячою елітою привели до того, що демократичні сили почали втрачати свій авторитет, несучи в очах народу відповідальність за здійснення політики, яку насправді проводили не вони; насамперед – за повний розвал економіки та зубожіння народу ^[26]. Вплив і чисельність національних демократів у представницьких органах влади падали від виборів до виборів ^[27], аж поки на парламентських виборах 2002 р. В. Ющенко не об’єднав рештки цих партій в один виборчий блок, який знову отримав майже чверть голосів виборців.

Друга стадія посткомуністичного переходу – прийняття рішень щодо створення нових інституцій, припадає в Україні на 1992-1997 рр. У цей час відновився розпочатий ще в 1990 р. конституційний процес та стартувала приватизація ^[28], яка відбувалася в одній із найгірших форм так званої “масової”, “сертифікатної” приватизації, що під виглядом справедливого розподілу народного майна забезпечила його поступове перетікання в руки людей, пов’язаних з владою, з одного боку, та з кримінальним світом, – з іншого. Лише на початку наступного етапу – у 1999 р. було прийнято рішення про початок „грошової приватизації”. ^[29]

Деякий імпульс економічним і політичним реформам надало обрання нового Президента на дострокових виборах 1994 р., сам факт проведення яких і мирна передача влади від однієї ще неструктурованої “партії влади” ^[30] до іншої були свідченням певних успіхів України у процесі демократизації. Цього ж року відбулися перші парламентські вибори на багатопартійній основі, хоч і за дуже недосконалим законом ^[31].Парламент став політично структурованим. Щоправда перевагу й надалі зберігали комуністи та інші ліві партії (СПУ, Селянська партія) і це позначалося на змісті та способі здійснення трансформації. Замість формування стійкої коаліції демократичних сил утворилися так звані центристські партії, завжди готові підтримати владу (насамперед, Президента); замість створення стійкої законодавчої бази для розвитку відносин власності і підприємництва, Президент продовжував цей процес своїми указами. На значні перешкоди наштовхувалось формування банківської системи, реформування аграрного сектора. Та попри все саме в цей період відбулися такі важливі події як прийняття нової Конституції (28 червня 1996 р.), обрання Конституційного суду, який приступив до роботи у січні 1997 р., ухвалення у вересні 2007 р. закону про змішану, мажоритарно-пропорційну систему виборів, що відкривав нові можливості для розвитку багатопартійності, що підтвердили парламентські вибори 1998 р. ^[32] Велике значення мало вдале запровадження національної грошової одиниці – гривні (вересень 1996 р.), що давало надію на економічну стабілізацію (хоч падіння ВВП продовжувалось до 2000 р.). 1996 рік став показовим і щодо деяких нових аспектів суспільного розвитку. Цього року країна отримала не лише нову Конституцію і нову грошову одиницю, але й нового главу уряду, магната з Дніпропетровщини Павла Лазаренка, що став символом посилення впливу прихованих економічних інтересів або кланово-олігархічних груп ^[33]. В час підготовки до парламент­ських виборів 1998 р. відбулась політична структуризація “прагматиків”, а президент­ська кампанія 1999 р. надала їм можливість налагодити прямі контакти з главою держави і виступити в парламенті в якості провідної сили, здатної потіснити програмно-ідеологічні партії: як ліві, так і право-центристські.

Тому, замість наростання процесів, притаманних третій стадії переходу: зміцнення і легітимації нових, демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури, в Україні з кінця 90-х років політичний розвиток дещо змінив свій вектор. Події почали розвиватись під впливом і в інтересах тих груп фінансово-промислового капіталу, які з’явилися внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації. Зблизившись з владою та привласнивши ЗМІ, вони набули нової якості, і суспільство отримало усі підстави називати їх олігархами ^[34]. Як наслідок, наступні роки не тільки не принесли підвищення якості української демократії, але й позначились її значною деградацією. Посткомунізм, замість еволюціонувати в бік створення демократичної правової системи, сам почав перетворюватися на систему. Це дає підстави констатувати, що на зламі тисячоліть в Україні припинився (обірвався, не завершившись) посткомуністичний етап демократичного переходу, і почався його новий етап – антиолігархічний, у рамках якого вже зараз можна розгледіти дві окремі стадії.

На останні роки президентства Л.Кучми (1999-2004) припадає олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії. Потенціал “партії влади”, а разом з ним – авторитарні тенденції в політичній системі наростали. До нього цілком застосовні такі означення як режим “владного домінування” (термін Т. Каротерса, який однак він застосовував не до України), “змагального авторитаризму” (Л. Вей), “шантажистської держави” (К. Дарден, М. Рябчук) ^[35]. З інституційної точки зору деформація політичної системи відбувалася внаслідок 1) суперпрезиденціалізму; 2) відсутності стійких політичних інституцій, які замінюються неформальними угодами та тіньовими взаємодіями ^[36] . Однак велику роль відігравали також структурні (зовнішні та внутрішні соціально-економічні та політичні умови) та культурні (традиція, ментальність, політична культура) чинники.

Ще в 1990-х роках в Україні міцно утвердилась практика інструментального ставлення до закону і правоохоронних інституцій. За словами американського політолога – українознавця Пола Д’Анієрі, Президент Л. Кучма та його оточення здійснювали правління не „відповідно до закону”, а „за допомогою закону”, використовуючи закон вибірково проти своїх ворогів ^[37]. З початку 2000-х років владна верхівка пішла далі, звернувшись до “до використання Конституції як засобу та елемента політичної боротьби за владу” ^[38]. Хоч перша спроба прийняти вигідну Президентові та його оточенню Конституцію на референдумі у 2000 р. і не була успішною, вона “відкрила шлюзи” для маніпулювання Конституцією в політичних цілях упродовж 2002-2004 рр. Наліт кон’юнктурності мали усі запропоновані в цей період проекти змін до Конституції, один з яких таки був “протягнутий” через парламент з порушенням процедури у вигляді політичної “реформи в пакеті” 2004 р. Замість наблизити Україну до Європи, як обіцяв її “промоутер”, лідер СПУ О. Мороз, реформа відновила старі неформальні практики, які заповнили “лакуни” розбалансованої системи влади, посилила свавілля політичних акторів і державних посадовців ^[39].

Втім, попри те, що вектор розвитку ненадовго повернувся в бік олігархічного авторитаризму, суспільство в основних своїх рисах і в цей період залишалося перехідним. Змінилися гравці на політичній сцені, але не припинилися змагання за демократію. Новий недемократичний режим не зміг утвердитись через активність громадян у 2001-2004 рр. і через те, що роз’єднана опозиція не стала бутафорною, а реально продовжувала боротися за владу. Якщо в 1998-2001 рр. перевага в політичних баталіях майже завжди була на боці авторитарно-олігархічних сил, то вже навесні 2002 р. парламентські вибори показали, що ініціативу перехопила демократична опозиція. Хоч вибори й не забезпечили її домінування в парламенті, але вона мала сильні позиції в парламенті і формальна інституціалізація олігархічного режиму через конституційну реформу чи в інший спосіб уже була поставлена під питання. Помаранчева революція остаточно підірвала сподівання олігархів на скору перемогу ^[40].

“Помаранчева революція отримала замовлення суспільства на злам діючого політичного режиму і виконала його”, – вважає відомий український економіст Олександр Пасхавер. Її можна трактувати по-різному: на рівні конфлікту особистих інтересів, технологій, змови тощо. Однак це не скасовує “фундаментальних об’єктивних соціальних причин її виникнення і руйнації політичного режиму, уособлюваного президентом Л.Кучмою” ^[41]. Революція, стала знаковою подією нового, постолігархічного етапу демократичної трансформації. Зламавши “кучмізм”, вона однак не привела до консолідації демократії. Навпаки, суспільство зіштовхнулось із новими викликами, складнощами та новими періодами невизначеності.

Період після Помаранчевої революції (у 2004-2010 рр.) можна інтерпретувати як початкову стадію антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Він приніс деяке розширення свободи, але водночас – несподівано для більшості – вилився у майже неперервну політичну кризу, що має ознаки інституційної. Ефективність інституційного функціонування (institutional performance) різко впала, посилилась невизначеність повноважень і відповідальності, у громадян виникло відчуття відсутності влади та непередбачуваності розвитку подій. Політичне життя цього періоду характеризується безладом та елементами анархії, з одного боку, пануванням неопатримоніальних відносин і прагненням впливових політичних лідерів до політичного всевладдя, з іншого. Ще більше, ніж раніше, розквітла “маніпулятивна демократія” ^[42], а за справжню боротися стало нікому – настільки переродилися колишні демократи. Боротьба заради успіху в майбутній боротьбі, а не заради впровадження в життя своїх програмних вимог – це приблизно те, що американський політолог Т. Каротерс назвав “безплідним плюралізмом”. Він змінив в Україні режим “владного домінування” Л. Кучми і обумовив набуття усією системою і процесом кризового характеру.

Однією з часто згадуваних причин безладу стала сира та незбалансована “конституційна реформа” 2004 р. Однак є й інші, глибші причини: якість сучасної політичної еліти, а також настання ще однієї початкової стадії переходу до демократії, тільки вже не антикомуністичного, а антиолігархічного етапу, який означає, що країна піднялася на наступний виток спіралі. Ця стадія (аналогічно до першої стадії демократизації на посткомуністичному етапі) стала в Україні періодом не стільки угод, скільки “розборок” (showdowns) між елітами, “боротьби всіх проти всіх”, з якої колись можливо виросте таке важливе для демократії компромісне рішення про необхідність неухильного дотримання правил демократичної політичної гри ^[43]. Але перед тим, як цей момент настане, суспільство змушене буде розв’язати чи розрубати – в залежності від обставин – застарілий вузол якщо не заміни еліт (підходящий момент для цього втрачено), то їх селекції через нові суспільні фільтри, придатні для відбору та гуртування реформаторів і демократів. В іншому випадку, безкомпромісна боротьба між елітами, як відзначав Д. Растоу, може закінчитись або тим, що питання, навколо яких вона велась, відімруть без наслідків для політичного режиму, або одна група зможе знищити своїх опонентів, а “розвиток у напрямі начебто демократії може зазнати відхилень…” ^[44]

Підсумовуючи, можна відзначити такі процесуальні особливості українського переходу до демократії:

1. невиконання одного з початкових завдань переходу: заміни еліт, тобто приведення до влади людей, мотивованих на радикальну трансформацію і незалежність України водночас;
2. неправова культура владної верстви (нової/старої еліти), її нездатність усвідомити пріоритетність процедур і правил врядування та процесу їх формальної інституціалізації, часте звертання до незаконних та антиконституційних дій;
3. відносна слабкість основної опозиційної сили – національних демократів; регіональна обмеженість їх впливу, а з часом – усе більша зацикленість на внутрішній боротьбі та розпорошеність; амбівалентна роль цієї сили як рушія реформ, оскільки найбільше вони опікувалися проблемами державності і через те зайняли нішу надто м’якої “конструктивної” опозиції;
4. повільність реформування та стійке недовиконання найголовніших завдань кожної стадії переходу, які мали б становити платформу для перетворень на наступній стадії;
5. слабкість, розхитаність і низька легітимність офіційно встановлених демократичних інституцій – спочатку через постійне гальмування реформ, а потім – через протилежну крайність: їх перманентну критику, кон’юнктурне реформування в партійно-групових інтересах та делегітимацію створюваних і змінюваних інституцій;
6. вкорінення та розвиток неформальних інституцій упродовж перехідного періоду – через затримки зі створенням формальних (офіційно встановлених) інституцій, а потім через ігнорування та постійні неуспішні спроби реформування;
7. поступова заміна залишкового посткомуністичного авторитаризму новим олігархічно-клієнтельним авторитаризмом на рівні поведінки певних груп політичної еліти, зміна вектора політичного розвитку у період пізнього “кучмізму” та його “виправлення” Помаранчевою революцією;
8. проходження суспільства через два істотно відмінні етапи перехідного процесу: посткомуністичний (незавершений) та антиолігархічний (поки що перебуває на початковій стадії, знову впершись у глуху стіну селекції, реструктуризації та консолідації нової політичної еліти).

У транзитології дуже чітко наголошено висновок про те, що остаточний результат демократичногопереходу завжди невідомий. Ставлячи завдання демократичних перетворень, дійові особи політики часом наштовхуються на дуже сильний “опір матеріалу”, який спричиняє затримки та відхилення від обраного курсу. Однак про демократичний перехід варто говорити, якщо зберігається певна динаміка поступу в напрямі демократичних інституцій і поведінки, є сили, готові захищати офіційно встановлені демократичні інституції. Досвід України підштовхує до ще одного, загалом відомого, але менш акцентованого висновку:про нелінійність, можливу зиґзаґоподібність шляхів до демократії. Тільки в тих країнах, де перехід означав повернення суспільств до ще не забутих принципів і практик політичного життя, він був відносно швидким і легко прогнозованим. Коли ж демократичні інституції доводиться творити з чистого аркуша, неминучими є “припливи” і “відпливи”, “наступи” і “відступи”, а сам процес переходу – тривалим та неоднорідним.

Основи демократії. Зміст.
Основи демократії. Розділ 5. Розвиток громадянського суспільства.

У підручнику подано ґрунтовний виклад основних тем, що стосуються демократичного розвитку суспільства. Демократичний лад та його невід’ємні складові розглянуті з погляду нормативного ідеалу, наближення до нього в країнах стійкої демократії, шляхів та способів утвердження демократії в Україні. Особливу увагу звернено на важливість верховенства права, конституціоналізму, законності дій усіх інституцій влади та дійових осіб політики, визнання й дотримання ними демократичних правил та процедур, налагодження розвиненої, ефективної системи правосуддя, впровадження сучасних форм адміністративної діяльності. Автори висвітлюють значення різних форм громадянської участі, функціонування організованого й активного громадянського суспільства, незалежних ЗМІ та громадської думки як демократичних інституцій, а також партій, виборів, діяльності організованих груп інтересів, через які здійснюється безперервний зв’язок громадян і влади. Значне місце в книзі відведено аналізу сучасних викликів демократичній державі та способів реагування на них через здійснення економічної, соціальної, етнокультурної, гендерної та освітньої політик.

Підручник адресовано викладачам і студентам, які вивчають у вузах курс «Основи демократії», інші суміжні дисципліни, а також громадянам, залученим до різноманітних форм демократичної освіти усіх рівнів. Він стане в нагоді й тим, хто прагне самостійно підвищити рівень своєї демократичної освіченості та культури, глибше зрозуміти проблеми демократичного розвитку України.

[2002; 2004]

Основи демократії.Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред.. Антоніни Колодій. — К.: Ай-Бі, 2002. — 684 с.; 2004. — 667 с.

Міністерство освіти і науки України
Академія педагогічних наук України
Українсько-канадський проект “Демократична  освіта”
Інститут вищої освіти АПН України

ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЇ

Підручник для студентів вищих закладів освіти
За загальною редакцією доктора філософських наук, професора
Антоніни Колодій

Київ – 2002

ЗМІСТ

Одним із гострих питань демократичної трансформації в Україні є її нелінійна траєкторія, обтяжена неодноразовою інституційною дестабілізацією. Якими можуть бути шляхи виходу з сучасної багатоаспектної кризи, в якій опинилася Україна? Завдання своєї презентації авторка бачить у тому, щоб, проаналізувавши наявну ситуацію та причини, які привели до неї, знайти та (хоча би частково) обґрунтувати попередній висновок про напрям, у якому доцільно рухатися, щоб демократичні та державницькі сподівання українців в черговий раз не перетворилися на мильну бульбашку. Отже, буде зроблено спробу а) оцінити сучасний стан демократичної трансформації в Україні як з точки зору інституційної стабільності / нестабільності, так і стадіальності в розвитку трансформаційних процесів; б) визначити вплив реформування державних інституцій, яке проводилось упродовж останніх 10-років, на стійкість і визначеність політичних інституцій; в) проаналізувати причини інституційної кризи та окреслити можливості “перезавантаження” політичної системи (у т.ч. партійної, виборчої, судової підсистем та інституційного дизайну, що визначає форму державного правління); г) не претендуючи на конструювання деталізованого та однозначного  варіанту практичних рекомендацій щодо виходу з інституційної кризи, в якій опинилась політична система України, запропонувати свої уявлення про можливий (за нинішніх умов) шлях утвердження та зміцнення демократичних інституцій.

1. Транзитивний підхід і сучасний стан українського суспільства: повертаючись до ідей Д. Растоу

Серед нових держав, які виникли з колишніх радянських республік, Україна залишається однією з небагатьох, яка усе ще піддається аналізу на основі транзитивного підходу – незалежно від того, популярним чи ні є цей підхід серед політологів країни. Доволі низька його популярність в Україні визначається, на мій погляд, тим, що більшість українських дослідників чомусь повірили, що перехід, за означенням, – процес однолінійний, короткочасний та дорівнює наслідуванню наявних чужих зразків. Отже, це, мовляв, не про Україну. Щоб не сперечатися довго з цим стереотипом, відішлю скептиків до статті Данкварта Растоу, яка започаткувала транзитологію як напрям досліджень, сформулювавши так звану „динамічну модель” переходу до демократії ^[1].

Генетичний метод, запропонований Растоу, рідко використовується українськими політологами, які схильні брати з транзитології не методи („вудку”, за допомогою якої можна повчитися виловлювати закономірності політичного процесу, у тому числі й в умовах української нестабільності), а певні умовиводи з досвіду інших країн (тобто, „рибку” у вигляді трафаретних зразків, що вже десь спрацювали). Останні, безперечно, представляють певний, можна навіть сказати, значний інтерес, але тепер, коли українське суспільство набуло свій досвід демократизації, варто звернутися саме до методологічних аспектів транзитології – заради формулювання власних відповідей на теоретичні питання, які постають перед Україною, але, можливо, не поставали саме в такій формі перед іншими державами, а відтак, і заради самостійного розв’язання складних і заплутаних проблем української політичної практики. 

„Ми не повинні  припускати, – писав засновник транзитології, – ніби перехід до демократії – це процес, який однаково відбувається у всьому світі, ніби він завжди пов’язаний із тими самими соціальними класами, тими самими типами політичних питань, чи навіть тими самими методами розв’язку. Навпаки, … з демократією може поєднуватись широке розмаїття соціальних конфліктів  і політичних ідей” ^[2] .

Що ж стосується тривалості перехідного періоду, про що авторці уже доводилось висловлювати свою думку, то встановлення (чи не встановлення) його часових меж залежить насамперед від уявлення дослідника про завдання і можливі (допустимі) траєкторії демократичної трансформації. Якщо цей процес бачиться як однолінійне встановлення чогось відомого і схвалюваного суспільством та елітою – то це буде один (короткий, передбачуваний) відрізок часу. Якщо ж ідеться про пошук таких політичних механізмів для розв’язання гострих суспільних суперечностей, які здатні задовольнити усіх саме тому, що вони працюють, то тоді відповідь про терміни буде іншою, і, скоріше за все, – невизначеною.  Перехідний період триватиме доти, доки триватиме пошук цих механізмів та намагання їх утвердити ^[3]. Він може завершитись або відмовою від їх застосування (явною чи прихованою), або таким їх зміцненням, яке дорівнюватиме консолідації демократичного режиму ^[1].

У такому розумінні теорія переходу – це наука насамперед про те, як народжуються демократії. А процес народження політичного ладу – складний і тривалий, бо передбачає паралельну трансформацію політичної системи і суспільства. Він є відображенням специфічних умов кожної окремої країни і  в кожному випадку має іншу канву подій та іншу траєкторію, не виключаючи зиґзаґів, періодів застою, нестабільності, відхилень від задекларованого курсу, криз та коригуючих революцій. Растоу наголошував: „Оскільки йдеться про виникнення нових соціальних груп і формування нових звичаїв, життя одного покоління – це, напевне, мінімаль­ний час переходу до демократії ^[4]” (курсив мій – А. К.).

Динамічна модель передбачає розгляд причин та процесу змін (його причин, перебігу, ролі головних акторів). Втім зараз надають перевагу „режимному підходу”, який теж має право на існування, але акцентує увагу на інших моментах: не чому та як розгортається трансформація, а чого в країні більше – тоталітаризму, авторитаризму, демократії, чи все перемішано й існує так званий „гібридний режим”. Можна сказати, що „режимний підхід” дає нам „розтин” політичного організму на певний момент, показуючи його властивості саме на цьому відрізку часу, тоді як транзитивний підхід націлений на те, щоб розкрити динаміку, з’ясувати, куди і як рухається суспільство та хто (які політичні сили, суспільні групи, елітні об’єднання, лідери) є рушієм чи гальмом цього руху (зворотній рух на певних відрізках часу також не виключений). Транзитивний підхід вимагає відстеження політичного процесу: починаючи від соціальних розмежувань і розстановки політичних сил і закінчуючи визначенням стадій протиборства дійових осіб політики та його наслідків.

Хоч сама транзитологія з’явилася внаслідок критики функціоналізму (зокрема, претензій деяких його представників на встановлення передумов демократії в тих чи інших країнах), при з’ясуванні деяких питань демократичного переходу не виключене поєднання інституційного методу зі структурно-функціональним аналізом, заради того, щоб відповісти на питання, яке в попередні часи було значною мірою уневажнене представниками концепцій процедурної демократії ^[5], „хто править?” та „які його інтереси?”. Наприклад, навряд чи можна  виключити  з аналізу українського переходу виникнення нових груп (олігархів, середнього класу) та притаманних їм політичних інтересів і звичок. Навпаки, без їхньої інкорпорації до системи знань про український перехід очевидно не вдасться пояснити його траєкторію та зміст на окремих етапах та під-етапах, а також причини сучасної політичної кризи.

Одним із невід’ємних методів дослідження переходів став також інституційний аналіз (інституціалізм та неоінституціалізм), без якого важко пояснити успіхи та невдачі у формуванні політичної системи демократичного зразка та який є об’єктом уваги нашої секції загалом і цієї презентації зокрема.

2. Інституційна криза та її зв’язок з конституційним реформуванням

Під яким кутом зору хто б не розглядав звивистий шлях України до демократії, незаперечними, як на мене, є дві речі: 1) вона все ще намагається (нехай не надто успішно) подолати цей шлях; 2) у другу декаду свого існування як незалежної держави Україна увійшла в стані політичної нестабільності, яка з кожним роком посилюється, переростаючи в  політичну кризу, яка  стає перманентною, бо набуває (вже набула!) рис кризи інституційної.

Можливі різні підходи до розуміння політичної кризи, та її зв’язку з політичними і загальносуспільними конфліктами. Їх розгляду присвячені, зокрема, статті Ю.Мацієвського [6; 7] цієї публікації розуміє інституційну політичну кризу як  системне явище, що стосується  політичної системи в широкому розумінні і виявляється в „розхитуванні”, підриві легітимності, породженні дисфункції  встановлених Конституцією та законами формальних політичних інституцій. Під час інституційної кризи рішення та дії однієї державної інституції – „не  указ” для іншої інституції, так само, як і для індивідуальних політичних акторів. Ефективність інституційного функціонування (institutional performance) різко падає, посилюється невизначеність (переплутаність, змішання) повноважень і відповідальності, панує відчуття відсутності влади та непередбачуваності розвитку подій. Важко прогнозованим стає навіть найближче майбутнє. Інституції (у будь-якому їх визначенні – традиційному чи новому) перестають бути інституціями, бо з ними мало хто рахується, а передбачені ними правила заміняє свавілля політичних акторів. Інституційна криза несе в собі загрозу (особливо в умовах поділеного українського суспільства) розпаду чи занепаду держави.

До сказаного можна навести чимало ілюстрацій з української політичної  практики, однак за браком місця обмежимось декількома, найбільш яскравими.

1. Ситуація нехтування з боку одних інституцій функціями та роллю інших інституцій виникла під час тривалого блокування Верховною Радою роботи Конституційного суду у 2006-2007 рр., що призвело – вперше за всі роки діяльності Суду! – до фактичного припинення його роботи. Про це свідчить крива активності Конституційного Суду з 1997 по 2008 рік (див. рис.1).

Після нелегітимного прийняття поправок до Конституції 8 грудня 2004 р. „в пакеті” зі змінами до Закону про вибори Президента народні депутати цілком обґрунтовано передбачали, що поки ці поправки не вступили в дію, Конституційний Суд скоріше за все визнає їх неконституційними – якщо не по суті, то через порушення процедури їх прийняття. Тому, коли  підійшов час оновлення особового складу КС, Верховна Рада відмовилась призначити свою частину нового суддівського складу, а також приводити до присяги тих Суддів КС, які були призначені Президентом та обрані З’їздом суддів у грудні 2005 р. І те, й інше було грубим порушенням Конституції і нанесло великої шкоди інституційній стабільності в Україні. Навіть після доукомплектування Суду у серпні 2006 р., він продовжував бути бездіяльним, не ухваливши –  через політичний тиск на нього – жодного рішення аж до квітня 2007 р. Не дивно, що коли навесні 2007 р. почалася політична боротьба навколо указу Президента про дострокові парламентські вибори, дійшло до фізичних сутичок під стінами КС.

Рис. 1. Динаміка активності Конституційного суду України: 1997-2008 рр. ^[6]

Як зазначали фахівці з конституційного права, „в Україні фактично народилася та оформилася вкрай небезпечна тенденція, яка веде до використання Конституції як засобу та елемента політичної боротьби за владу” ^[7], яка має давню історію. Ще в 1990-х роках в Україні склалася й міцно утвердилась практика інструментального ставлення до закону і  правоохоронних інституцій. За словами американського політолога-українознавця Пола Д’Анієрі,  Президент Л. Кучма та його оточення здійснювали правління не „відповідно до закону”, а „за допомогою закону”, використовуючи закон вибірково проти своїх ворогів ^[8]. А невдала спроба 2000 року прийняти Конституцію, вигідну Президентові та його оточенню на референдумі, хоч і не була доведена до кінця (через спротив у Верховній Раді), набула значення „історичного прецеденту” маніпулювання Конституцією в політичних цілях. Вона започаткувала практику використання „змін до Конституції” як засобу втриматися при владі незалежно від настроїв у суспільстві. Кожен проект змін до конституції, що пропонувався у 2000-2004 рр. з інтервалом у рік, півроку, або й декілька місяців, був кон’юнктурним, не відповідав попередньо задекларованим намірам щодо „вдосконалення” форми правління, готувався кулуарно, „протягувався” через Верховну Раду з порушенням регламенту. В такий же спосіб було здійснено і політичну “реформу в пакеті”, яка  замість наблизити Україну до Європи (як обіцяв її ідеолог О. Мороз) відновила і навіть посилила старі неформальні практики, які заповнили „лагуни” розбалансованої системи влади, легітимувавши свавілля політичних акторів і державних посадовців найвищого рівня в очах якщо не громадян, то свого середовища.

Чимало правників, політологів та громадських діячів передбачали саме такий вплив реформи на політичний процес ще в період її введення в дію ^[9]. Олексій Толкачов, наприклад, зазначав, що „в результаті конституційних змін Україна замість демократії отримає парламентський олігархічний колективізм і увійде в період суцільної політичної нестабільності. Водночас державна влада так і залишиться безконтрольною, відірваною від народу”. ^[10]

Справді, одним із наслідків реформи були намагання ще до повного її введення в дію, у січні-лютому 2006 р., показати, „хто в домі господар” через низку неконституційних (з урахуванням і нових поправок)  постанов що стосувалися звільнень та призначень посадових осіб, відставки уряду (з наступним скасуванням цієї постанови через декілька місяців), застосування так званого „імперативного мандата”, способів формування та переформування коаліцій – і так аж до призначення та скасування виборів міського голови м. Тернополя  та ігор з дочасними парламентськими й президентськими виборами у 2009 р.

Чи не найбільшим зухвальством вищого законодавчого органу країни (що само по собі підриває правові засади функціонування державної влади) було прийняття шляхом „змови”, тобто  приховано від громадськості, із застосуванням різноманітних методів маніпулювання громадською думкою, завідомо неконституційних Законів про Кабінет міністрів (у січні 2006 та у вересні 2008 р. – в першому читанні). Наступні кроки щодо скасування цих законів нічого не змінили  на краще, а  лиш підтвердили, що сваволя стала нормою в діяльності вищого органу державної влади і що без кардинальної „перебудови” способу формування і функціонування парламенту ніякого прогресу в утвердженні демократії в Україні неможливо досягнути.

Олег Проценко слушно зауважує, що узурпація влади колективним законодавчим органом –  не така вже й історична рідкість. Про її наростання у США в перші десятиліття незалежності писав Т. Джефферсон Дж. Медісону. Тільки там ця загроза постала за умов слабкої виконавчої влади, тоді як Україна спочатку пережила і частково здолала спроби виконавчої влади встановити тиранічне врядування, а вже на хвилі захоплення демократичністю парламентаризму, втрапила в лещата „тиранічних замашок” цього колективного органу, що „який гальмує будь-який поступ вперед, будь-який розвиток не лише власного життя, а й країни в цілому” ^[11].

Загалом, можемо констатувати, що маніпулювання конституційними змінами стало нині майже таким самим могутнім засобом політичної боротьби, як це було за часів Л. Кучми. Спорадичні кроки політично ослабленого Президента в напрямі реформування Конституції у 2007-2009 роках є тільки зайвим подразником у політичних протистояннях, інколи, щоправда, стримуючи інших гравців від надто наполегливого проштовхування своїх егоїстичних проектів. Загалом, для дій політичних акторів властиві такі риси як таємність намірів і планів, намагання обіграти один одного, ідейна всеїдність, навмисна (політично доцільна) правова безграмотність та інші риси, що свідчать про деградацію тієї частини політичної еліти, яку раніше вважали демократичною.

Особливо загрозливими для демократії (і вражаючими за своїм цинізмом) є спроби використати механізм політичного реформування для встановлення системи двопартійного олігархічного панування двома найбільшими силами Верховної Ради – Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Ідеться про ухвалення нового, з небаченими в демократичних країнах механізмами узурпації влади, законів про вибори Верховної Ради і Президента ^[12] та, як завжди, внесення змін до конституції ^[13]. Тільки взаємна недовіра недобросовісних гравців перешкоджає (поки що) втіленню цих сценаріїв у життя.

3. Причини інституційної кризи в Україні

Що ж лежить в основі наростання симптомів інституційної кризи та пов’язаних з нею загроз і для демократії, і для держави. Розглянемо деякі з них, не претендуючи на вичерпність.

Перша, головна причина: неправова держава, що є продовженням традиції неправового правління комуністичних часів. Збереження цієї традиції було обумовлене тим, що упродовж усього періоду пост-комуністичного переходу (90-х років ХХ ст.) не відбулося заміни політичної еліти, а тому була повною мірою збережена „інституційна та культурна спадкоємність” з попереднім режимом у сфері здійснення влади і державного управління. Демократія утверджувалась попереду права, формально демократичні інституції вписувались у систему неліберальної демократії.

У правовій державі закон регулює відносини між людьми та державою, одночасно виключаючи як безвладдя, так і застосування насильства. Тільки право, дотримання законів та правил, забезпечують впорядкованість демократичного суспільства. Демократичні механізми не можуть працювати ефективно у неправовій державі, і країна рано чи пізно потрапляє у вир анархії або під прес авторитаризму. Беззаконня, сваволя не веде до анархії лише в умовах авторитарної влади. Виходить, що ті, хто пропонує вихід із анархічного стану через авторитаризм – не збираються позбуватися сваволі, а тільки хочуть її легітимізувати через фактор сили. Цей шлях – простіший, але а) він не розв’яже проблем, а лише зажене їх углиб; б) в Україні він залишається серед малоймовірних (обґрунтування цієї тези відкладемо до іншого разу). Отже, прихильники демократичного ладу мають шукати способів, здатних дати адекватну відповідь на цей виклик демократії: панування закону або ж безлад, анархія, деградація державних інституцій.

Друга причина: утвердження олігархів як домінантного класу суспільства, який прагне, а частково уже реалізував свої прагнення до встановлення олігархії як типу політичного режиму ^[14]. З переходом від першого до другого десятиліття української незалежності у країні корінним чином змінилася розстановка політичних сил – учасників конфлікту з важливих суспільних проблем, знаходження порозуміння між якими щодо правил політичної гри якраз і може, за Д.Растоу, привести до встановлення і консолідації демократії.

Кардинальність змін, яку можна побачити, порівнявши рис. 2 і 3, дає підстави стверджувати, що Україна  з початком ХХІ ст., а з усією виразністю – з 2004 р.,  вступила у новий період розвитку і новий етап переходу до демократії, який, як і попередній буде мати свої стадії – „під-етапи”. Його можна назвати етапом переходу від олігархії (хоч і неповністю формально утвердженої) до демократії. Зовні він матиме стадії розгортання, подібні до тих, що їх країна пройшла на першому посткомуністичниму етапі: підготовчу стадію, стадію прийняття рішень і стадію консолідації (остання, втім, на першому етапі так і не настала). Проте, йому будуть властиві принципово нові форми протистоянь і використовуваних методів боротьби. ^[15]

Під цим кутом зору, нині Україна знову перебуває на підготовчій стадії цього другого етапу (може його краще називати періодом, щоб уникати термінологічної плутанини – це не так важливо) – боротьби всіх проти всіх, яка для того, щоб демократія перемогла, має завершитись великим компромісом, сторони якого визнають демократичні правила гри єдино можливими для збереження влади і країни. Але поки що між українськими групами правлячої та опозиційної еліти намічається досягнення компромісу щодо таких правил, які прокладуть шлях до утвердження іншого, недемократичного режиму. Це стало можливим через кардинальну зміну матриці, що представляє розстановку політичних сил у першому десятилітті, порівняно з періодом правління Л. Кучми. Цю зміну можна наочно побачити на рис. 2 і 3. 

Рис. 2. Основні учасники політичного конфлікту в  1990-х роках

В 90-х роках посткомуністичний перехід, що відбувався без заміни колишньої комуністичної номенклатури новою елітою, призвів до утвердження „кучмізму”, який отримав різні характеристики в працях політологів: напівдемократичний чи гібридний режим, виборчий авторитаризм, „шантажистська держава” тощо. Цей змішаний тип політичного врядування утверджувався у протистоянні (більш або менш гострому, а інколи – більше удаваному, ніж справжньому) з лівими політичними силами, з одного боку, та національними демократами – з іншого (рис. 2). Спочатку він спирався на „червоний директорат”, бюрократію і „силовиків” пострадянського зразка (до останніх долучили також податкову службу) і намагався взаємодіяти з олігархами, яких сам же й породив своєю політикою в економічній сфері. Граючи на суперечностях між олігархічними кланами, Л. Кучма намагався утверджувати варіант такого собі посткомуністичного „бонапартизму” – „авторитаризму лавірування” луї-наполеонівського зразка у Франції ІІ половини ХІХ ст. У чомусь Л.Кучма досягнув успіху, у чомусь – ні, а впроваджуваний ним тип авторитаризму так і залишився незавершеним, не до кінця інституціалізованим проектом.

На початок ХХ ст. були фактично знищені національні демократи як головний супротивник „партії влади”. Проте ліві партії почувалися ще досить впевнено. Тільки на  виборах 2002 р. стало очевидно, що і в їхньому розвитку настає низхідна стадія. То ж залишалося лише „впорядкувати” політичну систему таким чином, щоб владу можна було втримувати необмежено довго, і олігархічна диктатура (ймовірно, замаскована під ту ж неліберальну демократію, але зі значними обмеженнями політичних свобод) була б закріплена на тривалий час. Саме цим визначалась та гарячкова боротьба за зміни до конституції, про яку йшлося вище.

Рис. 3. Основні учасники політичного конфлікту в 2000-х рр.

З ослабленням програмно-ідеологічних політичних сил, головними колективними акторами на політичній арені залишилися так звані центристські сили, які спочатку ділилися на про-кучмівських та опозиційних (демократичних, „помаранчевих”). Але після приходу останніх до влади все змішалося – як через інфільтрацію представників олігархічних груп в усі правлячі партії, так і через втрату останніми ідейних орієнтирів у політичній боротьбі (як і чому сталося таке виродження/переродження – тема для окремої публікації). Від національної демократії залишилась боротьба за національну історичну спадщину, що знайшла вираз у деяких важливих, хоч і несистемних діях Президента Ющенка. Однак загалом, за відсутності серйозних ідеологічних суперників та наявності культурних стереотипів попередньої епохи (декотрі з цих стереотипів перетворились на справжні неформальні інституції – сукупності неписаних правил, які сповідує вся нинішня правляча верхівка), боротьба була перенесена всередину владного середовища і зовсім втратила ознаки конфлікту з суспільно-важливих питань. Державна політика як регулювання суспільних відносин на основі системного, ціннісно забарвленого (відповідно до партійних програм основних політичних сил) бачення суспільних проблем зараз в Україні фактично відсутня. Її витіснила і забрала усі сили політичних гравців виснажлива „політика без політики”, що дорівнює перетягуванню „владної ковдри” на себе на основі суцільного інтриганства, яке періодично набирає неймовірно цинічних форм. Політичні діячі найвищого рангу „не шукають якнайкращих шляхів розв’язання проблем свого суспільства. Вони не роблять політику” ^[16].

Протистояти такій „політиці без політики” може тільки громадянське суспільство (див. рис. 3) – з новими рухами, партіями та лідерами, яких воно народить (або не народить, і тоді події розвиватимуться по песимістичному сценарію). Саме в надрах громадянського суспільства нині виникають та/або підтримуються проекти „перезавантаження” політичної еліти і/або політичної системи, але вони залишаються поки що на певній відстані від реальної політики.

Третя причина: культурно-цивілізаційний розкол ^[17] та його посилення після Майдану. Як слушно зауважує Юрій Андрухович, саме під впливом Помаранчевої революції прорізався, розконсервувався, оголився конфлікт, що був приспаний і законсервований із початку 90-х років. Цей конфлікт стосується кардинального питання: навіщо Україні незалежність і якою вона має бути. Він потягнув за собою те, що письменник називає „вогнищами найвищої нетерпимості” –  „своєрідні тематичні вузли, щодо яких свобода суджень … повністю заблокована. Тобто право на існування мають лише два екстремально протилежні підходи, усе інше просто відкидається”. ^[18] За таких умов дуже складно рухатись до примирення: адже „шукання істини між екстремами, незалежність погляду, за яку відразу ж дістається з обох екстремальних боків”, а найкомфортніша позиція – „приєднатися до однієї з екстрем і голосніше за інших кричати або „Герої!”, або „Злочинці!” ^[19].

В цьому спостереженні відображені глибинні причини того факту, що поділена на групи-клани політична еліта знаходить свій електорат і тим легше їй це вдається, чим виразніше вона наголошує на крайнощах, що руйнують країну, державу, політичну систему. А відтак – політичне протиборство посилюється, набуває жорстких, нецивілізованих форм, що веде до розхитування човна, в якому пливуть усі гравці.

Отже, інституційне реформування як засіб політичної боротьби проти політичних суперників, що могло привести до узурпації влади певним політичним угрупованням, було започатковане на самому початку 2000-х років. На той час ситуацію врятувало те, що діяла опозиція, яка виступала як проти маніпуляцій з іституційним дизайном, так і проти інших намагань незаконно, обманним способом розширювати й без того великі повноваження Президента та забезпечити в такий спосіб його закріплення „при владі” на невизначено довгий час ^[20]. Але маховик розхитування конституційного порядку був запущений. Не лише  зволікання з назрілими реформами, а й постійне, неперервне перекроювання інституційного дизайну нанесло великої шкоди процесу демократичної інституціалізації, бо не дало змоги офіційно встановленим інституціям стати визнаними, міцно утвердженими, легітимними формами політичної діяльності. Своєю чергою, нестійкість політичних інституцій зумовила  тимчасовість та низьку авторитетність будь-яких владних рішень, непередбачуваність поведінки політичних акторів, їх небажання мислити стратегічно та діяти на перспективу. Наслідком і того, й іншого стали сповільнення або й відсутність реформ (земельна реформа, адміністративна реформа та реформа місцевого самоврядування, реформа охорони здоров’я та інші усе ще залишаються „фатою морґаною” української політики), „зависання” демократичних перетворень, „заклинення трансформації”, явища застою, гальмування суспільного розвитку взагалі.

Під загрозою опинилася не лише демократія, але й держава, про яку все частіше пишуть у контексті концепції „failed state”. Одна з останніх публікацій на цю тему ^[21] пов’язує загрози з керованістю держави ззовні, втратою впливу її керманичів на курс державної політики, а отже й суверенітету. Однак найважливішу роль відіграють охарактеризовані вище внутрішні чинники. 

4. Інституційне „перезавантаження” або як можна зробити політичний прорив в Україні?

Існує чималий спектр пропозицій щодо виходу з інституційної кризи: наведення порядку через запровадження авторитарного правління; насильницькі революційні дії; „перезаснування країни” – по-суті зміна всього суспільного ладу на основі самоорганізації громад; еволюційне продовження інституційних реформ, в надії, що вдасться зрештою домогтися зміцнення інституцій традиційним способом; „перезавантаження” чи „перезаснування” усієї політичної системи шляхом скликання Конституційної асамблеї і ухвалення принципово нової Конституції. Автор надає перевагу останньому способу, маючи на увазі його переваги, що будуть коротко окреслені нижче.

Спекуляції про „рятівний” авторитаризм, про який дискутують у деяких колах ^[22], загалом є  безпідставні, хоч у даній публікації немає змоги аргументувати цю тезу. Вони, проте, можуть справдитися волею олігархічних еліт ^[23], якщо їхньому намаганню все підім’яти під себе не буде протиставлено контрпропозицій, що зможуть змобілізувати громадянське суспільство. Не виглядають обнадійливими і „революційно-насильницькі” пропозиції: змести еліту, поставити до руля нову. С. Грабовський правильно зауважив: як би нам після цього не довелося повторити досвід більшовиків щодо приставляння «комісарів» до кожного керівника у процесі навчання куховарок правити країною ^[24]. Ідеї переходу до громадівського устрою – „перезаснування країни” ^[25] – видаються відірваними від реальних можливостей, а відтак – утопічними. В них існує велика туманність щодо механізмів переходу і щодо рушійних сил формування нової моделі відносин; не передбачені запобіжники на випадок деструктивних процесів, потенційного хаосу. Не менш утопічною виглядає і пропозиція щодо „відпрацювання експертним співтовариством  критеріїв оцінки та формування на основі цих критеріїв "альтернативної" еліти” ^[26].  

Що ж стосується здійснення конституційної (чи ширше – політичної) реформи узвичаєним способом, то в українських умовах, як було показано у моєму виступі на попередній нашій конференції, саме цей процес – процес тривалого безрезультатного реформування, розпочатий Л.Кучмою ще 2000 р., став одним із найсуттєвіших чинників інституційного розхитування та делегітимації, започаткував ланцюг подій, які призвели до сучасної політичної кризи. Правляча верхівка (еліта, політичний клас) намагається подолати  кризу у спосіб, який ще більше ускладнює ситуацію і віддаляє еліту від народу (спроби домовленостей між БЮТ і ПР щодо конституційних змін у 2008-2009 рр. це якнайкраще проілюстрували). До того ж, Верховна Рада не уповноважена ухвалювати нову конституцію, а які зміни і в який спосіб вона здатна вносити в чинну Конституцію ми вже бачили.

Тому реальніше розраховувати, що вихід з кризи буде пов’язаний з якимось „проривом”, „перезавантаженням системи”, „перезаснуванням держави”, певними  радикальними (за своїм змістом) діями, здатними відновити легітимність влади та забезпечити  рух до правової держави і панування демократичних процедур політики, з якими б погоджувалися усі: як основні політичні сили, так і більшість громадян. З відчуття цього й появилася серед українських інтелектуалів та громадських діячів ідея  „перезаснування” держави (варіант – країни) або “перезавантаження” політичної системи (варіант – еліти). Це сталося під час політичної кризи 2007 р., яка стала на очах  перетворюватись на інституційну кризу. Ідея „перезавантаження” отримала подальший розвиток під впливом більш і менш вдалих, але загалом недолугих спроб різних груп еліти та політичних діячів запропонувати свій проект „найкращої в світі” конституції, не дбаючи про загальносуспільний консенсус щодо її основних положень і способу прийняття. 

Особливості української траєкторії демократичного переходу підтверджують доречність слова „перезавантаження”, оскільки в країні відбулося саме зависання перехідного стану, який не може тривати безконечно, оскільки чим далі, тим більше він тягне країну в трясовину стагнації, хаосу та анархії і загрожує національній безпеці. Слід лишень додати, що йдеться про „інституційне перезавантаження” усієї політичної системи, без якого не вдасться домогтися й персонального її „перезавантаження”, тобто – заміни політичної та управлінської еліти.  

Змістом „перезавантаження” має стати створення нової інституційної структури держави способом, за якого серед її засновників не буде сил, що постійно перетворювали і перетворюють державні інституції на розмінну монету своїх політичних ігор та прагнуть пристосувати інституційний дизайн суспільства до своїх корпоративних інтересів.  Логіку цього процесу коротко можна пояснити так: система дала збій; отже – почнімо все спочатку, уникаючи допущених помилок і залучаючи до процесу творення інституційного дизайну держави максимально широкі верстви інтелектуалів і громадянства.

Процес „перезавантаження” зрозумілий з точки зору „подвійного” (двохступеневого) перехідного періоду, викладеної вище, вписується в логіку інституційної трансформації і є революційним лише за своїм змістом, але не за формою. Він приведе до кардинальних політичних змін, забезпечить мобілізацію широких суспільних верств (експертів-науковців, представників ЗМІ, активістів і рядових членів громадських організацій і рухів) лише у випадку, якщо буде тривалим (упродовж декількох років), бо новий інституційний дизайн має бути підкріплений зрушеннями в свідомості – формуванням відданості його стрижневим ідеям критичної маси українських громадян та народжуваних процесом нових лідерів. Тривалість процесу забезпечить системність кроків та фундаментальність продукту, а також матиме просвітницький ефект відносно пересічних громадян і селективне значення відносно еліти. Це має бути мирна, громадянсько-правова революція, що має розпочатися з процесу ухвалення нової Конституції спеціально для цього створеним органом установчої влади народу – Конституційною Асамблеєю. 

Нова Конституція України має стати засобом а) інституційного „перезавантаження”; б) легітимації нових інституцій, у тому числі й завдяки легітимному способу їх ухвалення за участю народу. Вона має включати в себе такі обмеження, які а) виключатимуть можливість маніпулювання нею будь-ким та внесення змін до неї в найближчий період (справді „жорстка Конституція”); б) забезпечуватимуть зміну правил формування влади (чого існуюча владна еліта за означенням зробити нездатна). Зараз немає змоги обговорювати конкретний зміст цих обмежень. Пропозиції щодо них викладені у працях інших прихильників даної ідеї, а остаточні формулювання будуть випрацювані після того як розпочнеться новий конституційний процес. Зауважу лишень, що вони насамперед мають стосуватися принципів виборчої системи, системи стримувань і противаг, підвищення ролі громадян у прийнятті рішень і контролі за владою, додаткових спонук до заміни персонального складу правлячої еліти, функціонування законодавчого органу як справді представницької інституції.

Необхідно змінити правила формування і діяльності українського парламенту таким чином, щоб із закритої корпорації, в межах якої депутати здатні приватизовувати місця, як у сенсі їхнього безстрокового володіння мандатами, так і в сенсі їх „продажу” та „перепродажу”, він перетворився на основну арену „деліберації” – продумування, обговорення кожного рішення, яке ним ухвалюється, під кутом зору найрізноманітніших поглядів та інтересів. 

Нова Конституція має забезпечити не лише черговий перерозподіл повноважень між гілками влади, а й реалізувати притаманну кожній людині здатність (і потребу) творити політику (Г.Арендт), по-новому визначивши взаємовідносини громадянина, суспільства та держави, передбачивши такі механізми зворотного зв’язку між народом і владою як: громадські ініціативи (нині відсутні в практиці і в нормативно-правових документах); референдуми (тепер передбачені, але практично не застосовуються); громадські ради і колегії (поки що присутні як заформалізована та неефективна форма громадського контролю і дорадчої діяльності громадян) та інше.

Заміна (радикальне оновлення) еліти частково відбуватиметься уже в процесі боротьби за  здійснення таких змін (кожен покаже себе), а частково стане наслідком запровадження цих змін-обмежень. Конституційний процес за участю народу (який – підкреслю ще раз – має бути доволі тривалим) сприятиме зникненню закритості влади, її ізольованості від народу. 

На нинішній день вимальовується можливість такого алгоритму дій у процесі інституційного „перезавантаження” системи:

1. Мораторій на уведення будь-яких конституційних змін до обрання Президента у 2010 р. Цей час потрібно використати для напрацювання ідей і проектів і мобілізації масових рухів на їх підтримку.

2. Референдум за народною ініціативою (було б ідеально, якби він був підтриманий наступним Президентом) щодо необхідності скликання Конституційної асамблеї для вироблення нової конституції.

3. Прийняття – під  впливом авторитету народного волевиявлення та громадських рухів – закону проведення виборів до Конституційної (Установчої) асамблеї. Кого і як до неї обирати – про це також чимало написано ^[27].

4. Створення на першому конгресі Конституційної асамблеї Конституційної комісії з експертів, які узагальнять наявні проекти і вироблять свій проект. На цьому ж Конгресі має бути заявлено про створення періодичного видання (бюлетеня), через який громадськість отримуватиме інформацію про хід роботи над конституцією та зможе реагувати на ті чи інші ідеї, що будуть актуальними на кожному етапі підготовки проекту.

5. Всенародне обговорення проекту Конституції, яке може – вразі значних розбіжностей між експертами і політичними силами – завершитись другим референдумом, на якому будуть проголосовані деякі, найбільш спірні положення проекту Конституції, що надаються до формулювання у вигляді простих запитань, на які можна дати відповідь у формі „так” чи „ні”.

6. ІІ (основний) Конгрес Конституційної Асамблеї: дебати і ухвалення Конституції.

7. Затвердження Конституції на третьому (або другому) за числом, але головному за значенням референдумі.

Увесь цей процес займе щонайменше 2-4 роки. Але нікого не повинна лякати його масштабність і  тривалість. По-перше, головними учасниками конституційного процесу будуть експерти, інтелектуали, громадянське суспільство, і лише незначною мірою – політики. Основна ж частина політиків та державних діячів будуть виконувати свою основну роботу: керувати державою, розробляти, ухвалювати і впроваджувати в життя  програми суспільного розвитку. По-друге, тільки тривалий процес творення нової Конституції за участю усіх суспільних суб’єктів забезпечить 1) системність конституційних змін; 2) досягнення загального консенсусу щодо їх змісту, а отже й легітимність; 3) матиме просвітницький характер і, в певному сенсі, зіграє виховну роль щодо розуміння і прийняття тих цінностей, на яких заснована держава; 4) сприятиме зміні владної еліти.

Важливим є питання про дійових осіб цього процесу. Хто здійснюватиме „перезавантаження”? Чи знайдеться достатньо ентузіастів серед інтелектуальних, громадських та політичних лідерів і чи підтримає їх народ? Тут справді є значні проблеми, але хіба думав хтось про можливість ТАКОГО Майдану у 2004 р., яким він став?

Отже, основну роль мають зіграти громадські і політичні лідерів, експертні групи та осередки інституціалізованого громадянського суспільства (ось декотрі з них: окремі претенденти на посаду Президента і, можливо, майбутній Президент; Громадська асамблея України (ГАУ); Центр політико-правових реформ (ЦППР);  Лабораторія законодавчих ініціатив; правозахисний рух, зокрема Харківська правозахисна група та інші; окремі визнані вчені – конституціоналісти та політологи).  Серед названих є достатньо серйозні інституції, які здатні створити певний ініціативний – громадський чи громадсько-політичний центр, який зможе виробити програму „перезавантаження” і забезпечити її „розкрутку”. Можливо, станеться подія, що зіграє мобілізаційну роль в залученні ширшого громадянства, хоч сам процес „перезавантаження” передбачає різні форми стимулювання громадянської активності.  Безумовно, відданий лідер, або ще краще – кілька лідерів, здатних підтримати цю ідею на державному рівні, дуже потрібні. Та не менш потрібен обґрунтований проект, над яким уже працюють українські інтелектуали, але поки що розрізнено. Вони мали би об’єднати свої зусилля та з’єднати їх з громадянськими рухами й ініціативами, з одного боку, і роботою офіційних конституційних реформаторів (членів конституційних рад і комісій), з іншого, зробивши кроки назустріч один одному заради великого суспільного переоблаштування.

Ще раз пошлюся на авторитетну думку засновника транзитології Д. Растоу, який стверджує, що „динамічна модель переходу до демократії повинна припускати можливість, що критичний поштовх для розвитку демократії можуть забезпечувати різні групи, скажімо, то громадяни, то урядовці, то сили, які обстоюють зміни, то ті, хто прагне зберегти минувшину” ^[28]. Зараз настав час громадян. Об’єднаними зусиллями поодиноких поки що ініціаторів інституційного „перезавантаження” політичної системи та громадянського суспільства можна досягнути двох цілком реальних цілей: 1. забезпечити виживання демократії саме на цьому етапі розвитку (з точки зору як припинення процесів її деградації, які йдуть повним ходом, так і запобігання узурпації влади, яка знову стукає у двері); 2. запобігти руйнуванню інституційних основ держави. Що буде далі з розстановкою політичних сил в умовах олігархічного капіталізму, а також із позицією самих олігархів – не останніх гравців на політичній арені України – ці питання виходять за рамки даної статті, заслуговуючи на окремий аналіз.

Національний вимір суспільного буття. Зміст.
Національний вимір суспільного буття. Розділ 1. Сутність, генеза та типологія націй: питання теорії.

На основі здобутків сучасної світової та української націології, з урахуванням непростих проблем, що постали перед українською нацією після здобуття незалежності, в книзі з’ясовуються питання про сутність, шляхи становлення і типологію націй, про зміст націоналізму та його співвідношення з ідеологією лібералізму, про можливі теоретичні засади етнонаціональної політики, здатної забезпечити консолідацію української громадянської нації. Автор проводить думку про гостру потребу в створенні умов для виникнення спільної для усіх громадян України національної ідентичності, яка б об’єднувала людей різного етнічного походження і була б сильнішою за регіональні та інші соціокультурні та політичні розбіжності.

Книга адресована викладачам вузів, науковцям і студентам, громадсько-політичним діячам і усім мислячим громадянам, які цікавляться національним виміром життя соціуму. Може використовуватись як посібник при вивченні курсів з теорії нації та етнонаціональної політики на старших курсах університетів.

Одним із завдань науки державного управління є підвищення здатності державного апарату забезпечувати належну якість управління як на рівні політичного врядування, так і на рівні професійного адміністрування, підвищувати його ефективність та результативність не лише з погляду управлінців, але й громадян. Характеристики такого управлінського процесу виражаються нині через формулу „доброго врядування” (“good governance”). Концепція “доброго врядування” витісняє популярну раніше концепцію „нового публічного менеджменту” з її однобічною орієнтацією на ефективність; вона наповнює концепцію державного управління гуманітарною та соціальною складовою; формує новий підхід до розуміння належного врядування, яке має тепер відповідати не лише вимогам ефективності, але й бути відкритим, доступним, підзвітним і підконтрольним, а отже – чутливим до вимог громадян, їхніх потреб і запитів. За концепцією ООН [див. 1], доброму врядуванню притаманні риси, що відображені на рис. 1.

Рис. 1. Складові доброго врядування

В західних країнах „добре врядування” розглядається в рамках демократичної парадигми і включає в себе більшість характеристик, притаманних системі правління (або його ідеальній моделі) в розвинених ліберальних демократіях. „Проблема в тому, – зазначає канадський спеціаліст з проблем демократичного врядування проф. Дж. Перлін, – що „добре врядування” завжди було лише дескриптивною концепцією. …Теоретична література з доброго врядування… зосереджувалася на поясненні того, чому якість врядування важлива для інших результатів”; натомість література про демократію містить „безліч пропозицій щодо досягнення та підтримання „доброго врядування” [Див. 2]. Отже не дивно, що в молодих демократичних державах „good governance” трактують саме як „демократичне добре (належне) врядування”. Відповідно й у процесі модернізації навчальних програм магістра публічного адміністрування (МПА) в НАДУ один з напрямів професійної підготовки управлінців було визначено як „демократичне врядування”.

Застосування демократичної парадигми потребує ширшої обізнаності тих, хто має втілювати її в життя, з деякими тонкощами та труднощами теорії демократії, однією з яких є наявність величезної кількості теоретично сконструйованих, більш чи менш відповідних практиці окремих країн, „ідеальних типів” або „моделей демократії”. Дж. Перлін підкреслює, що характеризуючи моделі демократії, а тим більше – протиставляючи їх одна одній, слід розрізняти випадки: а) коли йдеться про демократичні ліберальні цінності, на основі яких визначаються цілі політики та суспільного розвитку; б) коли говоримо про робочі принципи, які виводяться з цих цінностей і є основою для створення певних політичних механізмів для реалізації цих цінностей; в) коли мова йде про самі ці механізми як інструменти вироблення і здійснення демократичної політики [2].

Модель деліберативної демократії, про яку йдеться в цьому матеріалі, зосереджена саме на механізмах, здатних, на думку прихильників цієї концепції, забезпечити добре демократичне врядування. Що ж являють собою деліберативний процес і деліберативна демократія?

Демократичне суспільство – дебатує і дискутує. Це одна з його корінних особливостей, що знаходить свій відбиток у понятті деліберації. Термін походить від латинського „deliberatio” (англійський відповідник – „deliberation”) , що означає „старанне зважування”, „обговорення”, „обдумування”, „обмірковування”. Лише в сукупності ці синоніми достатньо повно відображають його зміст. Отже, слово дуже містке і властиві йому нюанси не піддаються однозначному перекладу українською. Тому ми надаємо перевагу його іншомовному варіанту, хоча в політологічній літературі вживається й український переклад: „дорадчий процес”, „дорадча демократія”.

Філософську основу моделі деліберативної (дорадчої) демократії або „демократії обговорення” становить комунікативна теорія відомого німецького філософа Юргена Габермаса [3]. Вчений пов’язує початок становлення комунікативного процесу деліберації з національною державою, хоч у її межах цей процес, на думку Габермаса, ще й досі не отримав належного розвитку. У попередній період гору взяв захисний варіант ліберальної демократії, який не враховував, „що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі-керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єктних відносин, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної” [Див. 4]. Головною демократичною процедурою за таких умов стає “діалогова комунікація” державної влади і вільної громадськості, а наслідком – досягнення компромісу.

Деліберативну модель часто розглядають як варіант, близький до учасницької демократії, адже вона передбачає широку участь громадян у політичному процесі, сприяє підвищенню рівня їхньої політичної обізнаності та відповідальності. Однак заслуговує на увагу й думка про те, що дорадча (деліберативна) демократія є швидше розвитком і продовженням концепції процедурної моделі демократії, яка також припускає широку участь народу в політиці, але не в усіх її видах і не на усіх стадіях. Той крок уперед, що його робить деліберативна демократія у трактуванні ролі народу, звичайно, більшою мірою відповідає запитам сьогодення і краще узгоджується з можливостями кінця ХХ – початку ХХІ ст., ніж, скажімо, елітарна демократія Й. Шумпетера, що наголошувала в основному на значенні процедури виборів. Однак цю модель можна оцінити щонайбільше як своєрідний компроміс між елітарною та учасницькою демократією. Її мета – підвищення компетентності громадян та наділення їх дорадчими функціями – при одночасному наголосі на складності процедури ухвалення демократичних рішень та ролі в ньому експертів і професійних управлінців.

Підґрунтям деліберації є розвиток громадянського суспільства і масових рухів (які не завжди є партійно-політичними) та підвищення загального рівня громадянської освіченості і політичної культури народу. Важливу роль у процесах деліберації відіграє громадська думка. У країнах Північної Америки сформувався емпіричний напрямок у розвитку цієї концепції, що опрацьовує механізми участі широких верств громадянства у формуванні порядку денного публічної політики та у процесах деліберації. Відомі американські соціологи Дж. Геллап та С. Рей ще в 1940-і роки закликали до проведення систематичних опитувань громадян на основі репрезентативних соціологічних вибірок. Такі опитування увійшли в практику західних демократій, однак зібрана в такий спосіб інформація не стала вагомим інструментом деліберації, тому що не була сукупністю ґрунтовно продуманих суджень поінфомованих осіб. Результати опитувань не були придатні для відокремлення „поверхових, імпровізованих поглядів (масова думка) від ретельно обдуманих суджень (громадські судження)” [5].

На це звернув увагу інший відомий соціолог – Д. Янкелович. Він запропонував низку заходів щодо формування у суспільстві компетентного громадського судження та його виявлення через проведення форумів. У соціології з’явився напрям вивчення „збагаченої” громадської думки [Див. 6], одним із представників якого є Дж. С. Фішкін. На думку Фішкіна, процес дорадчої участі громадян мав би включати в себе чотири стадії: з’ясування думок населення через звичайне опитування; відбір респондентів для участі в дорадчому форумі; повторного опитування учасників форуму щодо питань, які були обговорені; поширення інформації про зважену думку учасників форуму через засоби масової інформації [Див. 7].

Пропозиція щодо поєднання масових опитувань з форумами була проекспериментована у Великій Британії та в Сполучених Штатах Америки, але поки що не стала нормою вироблення рішень у демократичних країнах. В Україні популярні після Помаранчевої революції громадські слухання (дорадчі форуми), за деякими поодинокими винятками, поки що не вийшли за межі експериментів або формально („для галочки”) здійснюваних заходів. А від їх успіху залежить легітимність та результативність управлінських зусиль правлячої еліти, що задекларувала демократичний вибір, зростання довіри до неї, наявність у її діях тих якостей, які входять у містке поняття доброго демократиичного врядування. Тому тим управлінцям і громадським діячам, які прагнуть розвивати деліберативні аспекти демократичного врядування, потрібно було б ознайомитись з теоретичними та методичними розробками з цього питання, а також деяким досвідом західних країн. Адже проведення форуму з окремого питання державної політики – справа не складна. Набагато складніше домогтися справжньої користі від нього. І ще важче створити передумови для інституціалізації цієї форми демократичного процесу в масштабах країни.

Посилання:

1. What is good governance? // United Nations Economic and Social Comission for Asia and the Pasific. (http://www.unescap.org/pdd/prs/ProjectActivities/Ongoing/gg/governance.asp)

2. Perlin, George. International Assistance to Democratic Development: Some Considerations for Canadian Policy Makers. Background Paper for research meeting on “Good governance and aid effectiveness”. – Ottawa, 2005, March 9. (www.globaleconomicgovernance.org/ )

3. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії. — Л.: Астролябія, 2006. – 416 с.

4. Фадєєв В.Б. Суспільно-політичне життя України в умовах трансформації моделі представницької демократії / У кн.: Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: Знання України, 2005. – С. 691.

5. Yankelovich D. Coming to Public Judgement: Making Democracy Work in a Complex World. – Syracuse, 1991. – P. XII.

6. Докторов Б. Обогащенное общественное мнение: Понятие. Социальная практика. Опыт изучения // Международная научно-практическая конференция «Власть и общественное мнение». С.-Петербург, Россия, 24-25 июня 2004 г. (http://www.pseudology.org/Gallup/Enriched_PO.htm)

7. Fishkin J. S. – The Voice of the People: Public Opinion and Democracy. – New Haven, 1995. – P.165.