Основи демократії. Зміст.
Основи демократії. Розділ 5. Розвиток громадянського суспільства.

У підручнику подано ґрунтовний виклад основних тем, що стосуються демократичного розвитку суспільства. Демократичний лад та його невід’ємні складові розглянуті з погляду нормативного ідеалу, наближення до нього в країнах стійкої демократії, шляхів та способів утвердження демократії в Україні. Особливу увагу звернено на важливість верховенства права, конституціоналізму, законності дій усіх інституцій влади та дійових осіб політики, визнання й дотримання ними демократичних правил та процедур, налагодження розвиненої, ефективної системи правосуддя, впровадження сучасних форм адміністративної діяльності. Автори висвітлюють значення різних форм громадянської участі, функціонування організованого й активного громадянського суспільства, незалежних ЗМІ та громадської думки як демократичних інституцій, а також партій, виборів, діяльності організованих груп інтересів, через які здійснюється безперервний зв’язок громадян і влади. Значне місце в книзі відведено аналізу сучасних викликів демократичній державі та способів реагування на них через здійснення економічної, соціальної, етнокультурної, гендерної та освітньої політик.

Підручник адресовано викладачам і студентам, які вивчають у вузах курс «Основи демократії», інші суміжні дисципліни, а також громадянам, залученим до різноманітних форм демократичної освіти усіх рівнів. Він стане в нагоді й тим, хто прагне самостійно підвищити рівень своєї демократичної освіченості та культури, глибше зрозуміти проблеми демократичного розвитку України.

Україна переживає складний з точки зору соціальної психології період: з одного боку, Помаранчева революція зміцнила віру людей у себе, піднесла їх громадянський дух, високо поставила цінність свободи, а з іншого боку, суспільство поки що не змінилося інституційно. Нові правила взаємодії громадян ще належить утвердити – силами того самого громадянського суспільства, яке на думку деяких аналітиків щойно з’явилося (а точніше – політично проявилося) у період Помаранчевої революції.

Перехід від високих прагнень та екстремальних переживань до рутинної повсякденної діяльності у рамках застарілих інституцій здатне призвести до підвищеного рівня невдоволеності, певних розчарувань, і… до намагань «затримати» революційне минуле. Суспільство виявляється неготовим надавати підтримку новим урядовцям такою ж мірою, якою воно виявляло опозиційність до старих. Виникає  синдром постреволюціонаризму, одним із проявів якого є заяви про «довічну опозиційність» тих чи інших структур (як наприклад «Пори») чи суспільних верств (як наприклад інтелектуалів, насамперед журналістів). Саме через цей синдром, а не через неадекватність політики уряду,  будь-які невдачі владної команди сприйматимуться значно болючіше, ніж раніше, коли влада була відчужена від народу і коли їй не довіряли.

Щоб великих розчарувань не сталося, а революційні зрушення увійшли в річище подальшого розвитку, їх треба перевести з емоційного рівня на рівень раціонального мислення та організаційної діяльності. Про це я й хочу поміркувати у своєму виступі, розглянуваши питання про характер та підсумки революції у її співвідношенні з громадянським суспільством (оскільки в розумінні цих питань є багато розбіжностей) та проаналізувавши деякі напрями виховної роботи, зокрема виховання патріотизму, в яких могли б діяти осередки громадянського суспільства заради збереження і примноження тих позитивних змін у суспільній свідомості, як відбулися останнім часом завдяки Майдану.

І

Перше питання: чи була революція? З позитивною відповіддю на це питання погоджуються не всі. Заперечення виникають насамперед у тих, хто з революцією пов’язує насильницькі збройні сутички або глибокі та широкі (в усіх сферах життя) зміни в суспільних інститутах, або те й інше разом. Першого українська помаранчева революція уникала свідомо. Їй це вдалося як через зовнішні стосовно революційної маси чинники, так і через високий рівень організованості, поміркованості та толерантності революційного загалу. На друге (швидку зміну усіх сфер життя) вона не претендувала, бо її завдання, як і завдання будь-якої політичної революції, обмежувались зміною політичного режиму і політичної свідомості.

Ліберальні революціонери підкреслюють, що у політичній революції  „вирішальне значення має міра, до якої революція спонукає великі маси людей вкладати свою енергію і самосвідомість у колективний процес політичного переоблаштування (redefinition)”. „Якщо велика кількість людей з глибокою серйозністю беруться за здійснення революційної політики, – зазначає Брюс Акерман, – то така трансформація політичної свідомості є виразною ознакою  революційної дійсності, незалежно від здатності політичної системи трансформувати той чи інший вид соціальних відносин”. ^{[1, р. 203]} Наголошуючи на значенні змін у свідомості людей та їх участі в колективній політичній творчості, Б. Акерман дає таке визначення революції: „Революцією називаємо увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя”^[2].  Він вважає недоречним наполягати, щоб революцією називались лише ті події, які ведуть „до абсолютної зміни існуючих засад”. Адже ця умова – нереальна для виконання.

Звернімо увагу на те, наскільки влучно такий підхід до розуміння суті і призначення революції характеризує українську Помаранчеву революцію, яка забезпечила грандіозний зсув у свідомості людей, зробивши кожного з них громадянином, а усіх разом – нацією (у політичному сенсі). Отже, маємо  усі підстави називати події листопада-грудня 2004 р. в Україні революцією. Треба лиш мати на увазі, що це була політична, ліберальна (або, якщо комусь так зрозуміліше, – буржуазно-демократична) революція, яка до того ж є різновидом «оксамитових» революцій кінця ХХ – поч. ХХІ ст., вплетених у канву демократичного переходу. Таким революціям  притаманні „атрофія усталеної революційної традиції й відродження мас”. ^{[3, с. 412]}  Їх основні досягнення: кардинальні зміни у політичній свідомості народу (поява Громадянина); створення ситуації підконтрольності державних органів влади народу; прихід до влади нових людей (контр-еліти); перемога нових правил політичної гри (зміна політичного режиму). Призначення таких революцій – дати потужний імпульс наступним  суспільним змінам, які досягатимуться через втілення радикальних реформ в усіх царинах життя за підтримки народу.

Належний рівень народної підтримки можливий, якщо в суспільстві існує розвинена мережа структур та організацій, здатних не лише вимагати, а й творити. Отже, виникає друге питання: які висновки можна зробити з досвіду Помаранчевої революції про стан громадянського суспільства в Україні.

Хоч загальним є визнання, що революція була акцією українського громадянського суспільства, щодо рівень його розвиненості не варто переоцінювати. Безперечно, громадянське суспільство не з’явилось у час революції.  Цей феномен і в структурному, і в культурному відношенні – явище багатоаспектне, складне, і з’явитися та зміцніти воно могло тільки упродовж тривалого періоду.  Інша справа, що на час помаранчевої революції українське громадянське суспільство довело свою політичну дієспроможність. Воно досягло того ступеня зрілості, який є достатнім для успішного протистояння  спробам узурпації влади. А це одна з його найголовніших політичних  функцій. Громадяни сказали дружне і голосне „ні” фальсифікації свого волевиявлення, брехні і політичним махінаціям. Подолавши страх перед здавалося б всемогутніми чиновниками та репресивним апаратом, вони повірили нарешті в те, що не хтось інший, а тільки вони самі зможуть змінити життя на краще. Учасники Майдану виявили таку велику позитивну енергію, що нове керівництво країни, яке прийшло до влади завдяки активній підтримці народу, просто мусить досягнути очікуваних від нього результатів.

Успішно була реалізована й інша функція громадянського суспільства – впорядкування та каналізації у найбільш безпечне і корисне для суспільства річище енергії повсталого народу. У процесі Помаранчевої революції організовані громадяни та їхні об’єднання діяли саме за законами громадянського суспільства: організовано, без насилля, чинячи тиск на парламент і Верховний Суд, які прийняли рішення на користь демократії і свободи, і тим самим суспільна енергія була переведена в законне, конституційне русло.

Однак громадянське суспільство не є суто політичним феноменом. А однією з азбучних істин політології є твердження, що політична система здатна ефективно функціонувати, якщо вона отримує з суспільного середовища і вимоги, і підтримку. Тому не менш важливі такі функції громадських організацій як налагодження суспільного діалогу, а також виконання значної частини суспільно значимої та суспільно корисної праці силами громадськості. В своєму соціальному вимірі громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації, самостійної реалізації ними власних інтересів та розв’язання проблем. Самотужки або на рівні місцевого самоврядування розв’язуючи значну частину суспільно важливих питань, громадські спілки та об’єднання  зменшують “тягар проблем”, з якими доводиться мати справу органам державної влади, і  в той спосіб створюють сприятливі умови для розвитку демократії.

Цей, соціальний бік громадянського суспільства можна вважати найменш розвиненим в Україні, як, втім і в інших країнах молодої демократії . Тому, щоб закріпити революційні зрушення в свідомості людей, які сталися під впливом Майдану, потрібно подолати уявлення про громадську активність тільки як бажання здійснювати контроль та протестувати, доповнивши його прагненням до співпраці, сприянням втіленню в життя різноманітних програм та проектів. Звичайно, серед завдань громадських інституцій залишається функція «сторожового  пса демократії» (вислів А. Токвіля),  яка передбачає опонування, критику діяльності владних структур та окремих осіб при владі. Однак визначальною має бути та копітка, «муравлина» організаційна та виховна діяльність, на яку має бути здатне здорове та міцне громадянське суспільство і яка складає саму серцевину його суспільних функцій.

ІІ

Сфер потенційної активності територіальних громад і НДО дуже багато. Це й  поглиблення правової та передвиборчої підготовки громадян, і складання виборчих списків, і освітня діяльність в галузі малого бізнесу, і відкриття шкіл для громадських менеджерів, і виховання важких підлітків, і боротьба з алкоголізмом та наркоманією, і озеленення, і впорядкування під’їздів, і прищеплення громадянських цінностей через вдосконалення системи освіти та виховання.

Деякі громадянські чесноти: організованість, поміркованість, толерантність – були повною мірою продемонстровані учасниками Майдану. Однак є й такі, про які можна говорити як про якості, які ще тільки мають стати набутком українського громадянства. Це й суспільна відповідальність, особливо на низовому рівні життя соціуму, це й принциповість у соціальних стосунках, «коли окремий громадянин не лише сам діє, але й від інших вимагає чинити по честі і совісті» ^{[Див. 4; коментар О. Губенко]}, це й патріотизм, особливо в його громадському вимірі. Прищеплення цих цінностей, виховання молоді у відповідності з ними, покращення системи освіти та виховання належить до найважливіших напрямків громадської уваги й активності осередків громадського суспільства.

Як підкреслює Оксана Гентош, Григорій Ващенко надавав дуже великого значення громадськості як джерелу новаторських ідей у реформуванні освіти. Він вважав, що замкнутість системи освіти на адміністративному апараті зумовлює її неминучу деградацію. ^[5]  Це особливо варто пам’ятати сьогодні, коли зміни в адміністративному апараті значно відстають від тих революційних змін, які відбулися в свідомості народу. Не лише громадянська освіта, а й уся система освіти має стати громадською справою. Я не берусь тут пропонувати конкретні форми роботи. Їх, без сумніву, знайдуть досвідчені педагоги – за сприяння органів місцевого та регіонального врядування й самоврядування. Хочу привернути увагу лише до одного з нагальних напрямів виховання, який виявився непопулярним в останні роки – виховання патріотизму.

Усі начебто розуміють велику роль патріотизму в суспільних відносинах, те, наскільки рівень патріотизму впливає на економічні та політичні успіхи держави. Однак надмірний наголос на ньому в колишньому СРСР, взагалі російська традиція „державного” патріотизму зробили цей термін непопулярним в Україні, принаймні упродовж останніх одного-двох десятиліть. Протестуючи проти формалізації патріотичного виховання, перетворення патріотизму на засіб маніпулювання суспільною свідомістю з боку всесильної держави, частина авторів, особливо публіцистів, інколи спрощено трактують сутність патріотизму як винятково спонтанного явища. Вони пишуть, що до патріотизму треба ставитись як до стану незрадливої душі, природного явища, яке випливає з єдності людини з тим світом, що дав їй життя і прищепив людські якості, розуміти патріотизм як щось „дуже особисте, інтимне, таке, що не виставляється напоказ, про що не кричать на кожному розі”. ^[6]  Патріотизм  порівнюють з коханням, стверджуючи, що це  „почуття є дуже глибоким – на рівні стану душі” і виявляється „зовсім не в словах, а у вчинках”. ^[6]

У такому апелюванні до патріотизму як до глибинного людського почуття є велика доля правди. Але в цьому випадку йдеться лише про один різновид (чи аспект) патріотизму, який ми назвемо „природним”. На його формування якщо хтось і впливає, то це насамперед рідні та близькі, середовище, в якому виростає й виховується дитина. Любов до рідної землі прищеплює також школа та дошкільні виховні заклади (і тут уже може попрацювати громада). Пізніше, коли людина  виходить у світ самостійного життя, цей вид патріотизму у житті різних людей відіграє далеко не однакову роль: у одних людей він залишається на рівні особистих сентиментальних переживань, а в інших – трансформується у патріотизм суспільний та державний. У другому випадку виникає почуття причетності до життя громади і країни, відповідальності перед суспільством, обов’язку перед державою, готовності її захищати.

У недемократичних країнах державний патріотизм вимагає сліпого послуху, німої згоди з діями своєї держави на міжнародній арені, навіть коли ці дії несправедливі щодо інших народів. В таких випадках він породжує його несприйняття критично мислячою інтелігенцією, або й більшою частиною суспільства. Звідси виникають дилеми „дивної” любові до Вітчизни, в якій вболівання за долю країни перемішане з неприйняттям існуючої дійсності. Такі почуття висловлювались поетами, публіцистами і громадськими діячами різних часів і народів – від лермонтовського вірша „Люблю Отчизну я, но странною любовью” до есею Олександра Кривенка „Маргінальна Україна”. ^[7] Про амбівалентність поняття „патріотизм”, його різне сприйняття і трактування, писав Іван Франко, виступаючи проти „патентованих патріотів” („Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала, я ж гавкаю щораз, щоби вона не спала…”). Нерозрізнення трьох форм патріотизму: природного, суспільного й державного –  веде до того, що одні автори перебільшують його „моральну чистоту” і „безкорисливість”, а інші наполягають на його засадничій „аморальності”, бо він примушує, мовляв, любити все своє тільки тому, що воно „наше”, а не „їхнє”, спонукає до некритичного мислення стосовно себе та несправедливих дій стосовно „інших”.  

Відмінності в мірі присутності різних видів патріотизму є значними не тільки між людьми, але й між народами. До останнього часу українці демонстрували досить високий рівень природного і низький рівень державного патріотизму. Про це свідчать художня й публіцистична література, дані соціологічних досліджень, а також фіксовані на повсякденному рівні, звичні для українців моделі поведінки у міжнаціональному та міждержавному спілкуванні. Під час загальноукраїнського опитування проведеного центром „СОЦИС” у 2000 р. було зафіксовано оцінки рівня патріотизму в Україні, що їх наведено в таблиці 1. ^[8] На запитання „Як би Ви охарактеризували ступінь патріотичності населення України в цілому?” респонденти,  в залежності від соцiально-етнiчної групи, з якою вони себе ототожнювали, дали такі відповіді (у %% від числа опитаних представників кожної групи):      

Таблиця 1. Громадська думка про рівень патріотичності населення України (Социс, 2000)

Переважають, як бачимо, показники „середній”, „нижче середнього”, „низький” і „дуже низький”, причому етнічні українці, схоже, менше схильні драматизувати ситуацію (на дуже низький рівень патріотизму серед них вказало 13,8%, тоді як серед росіян 15,6%, серед „радянських” – 19,2%, інших національностей – 21,4%. Приблизно так само був охарактеризований і рівень єдності громадян України

Інші дослідження підтверджують правильність цієї картини. Для прикладу, у квітні 2003 р. соціологічна служба Центру ім. Разумкова провела загальнонаціональне опитування громадської думки, результати якого давали змогу поглянути на проблему патріотизму під різними кутами зору, у тому числі й з точки зору відмінностей між поколіннями. Цікавою була різниця між поколіннями батьків і дітей у рівні соціальної активності та самостійності, у відданості таким цінностям як чесність, покладання на власні сили та інші. Діти більше цінували рішучість і завзятість, уміння захистити себе, відчуття власної гідності. Проте відмінності не завжди були на користь покоління дітей, у тому числі й у питанні патріотизму. Розуміння того, що патріотизм вимагає праці на користь своєї Вітчизни,  продемонстрували  83% дітей та 85,9% батьків. Але  беззастережно назвати себе патріотами України вважали за можливе лише 16,3% дітей і 28,5% батьків Натомість, беззастережно вважали себе не-патріотами 17,1% дітей проти 11,3% батьків. Л. Шангіна, яка опублікувала цей аналіз, зауважила: „Молодь — єдине покоління, де частка не-патріотів не набагато, але переважає частку патріотів”.^[9] До причин такого стану суспільної свідомості у той час можна було віднести:

• Нелегітимність влади, низький рівень довіри до державних діячів і політичних інститутів;
• Несформованість громадянської нації, коли частина громадян вважали себе „радянськими”, а інша частина мали лише етнічну, але не політичну національну ідентичність;
• Відсутність суспільних програм виховання, що були б спрямовані на формування патріотичних почуттів та поглядів.

Два перших чинники нейтралізувала Помаранчева революція, якщо не повністю, то значною мірою. Подолання третього чинника є завданням для місцевих громад та громадських організацій (НДО). Це їм найбільш доступні засоби ненав’язливого, чутливого до місцевих настроїв і вподобань формування та зміцнення цінностей демократії і патріотизму. Помранчева революція відстояла національну гідність українців; вона з’язала в один вузол прагнення чесних виборів, справедливого, демократичного ладу, гідного життя для всього народу України, продемокнструвавши єдність усіх соціальних та етнічних груп, сформувавши політичну національну самосвідомість. Це є добре підгрунтя для подальшого руху в напрямі зміцнення українського суспільного та державного (не-казенного) патріотизму.

Думку про те, що патріотизм не виховують, що в добрій державі з заможним населенням він начебто має виникати сам собою, не можна визнати слушною.  Патріотичне виховання залишається однією з умов успішної соціалізації особи – громадянина національної держави. Його обговорення є складовою передвиборчої боротьби у Великій Британії: консерватори ставлять питання про вдосконалення процедури набуття громадянства, надання їй більшого змісту та урочистості; обговорюють рівень історичних знань та пов’язаної з ним національної гордості – у зв’язку з дискусією навколо питань освіти тощо. У деяких високорозвинених країнах, як-от США, Німеччина, Японія, так само як і в країнах, що їх прийнято називати східно-азійськими “Тиграми” (Таїланд, Південна Корея), патріотизм та національна єдність стали рушіями економічного розвитку, вивели їх на перші позиції у світі. А хіба не на патріотичні почуття французів робив ставку генерал де Голль, проводячи політичні реформи наприкінці 1950-х – початку 60-х років? А Польща? Звичайно, країна мала значні економічні та політичні переваги порівняно з Україною, однак одним із вирішальних чинників того, що поляки такими швидкими темпами змогли вийти з перехідного періоду, були національна єдність та визначеність мети, які між собою тісно пов’язані. У Росії прийнята і реалізується державна програма "Патріотичне виховання громадян РФ на 2001 – 2005 рр.".

Патріотичне виховання перебуває в полі зору урядів і громадськості таких  багатокультурних суспільств, як США і Канада. Відомим фактом є зростання патріотизму у Сполучених Штатах після атаки терористів на будівлі Всесвітнього торгового центру. Соціологи Чікагського університету з’ясували, що до 11 вересня 2001 р. 90% опитаних американців погоджувалось з твердженням „Я краще буду громадянином Америки, ніж будь-якої іншої  країни світу”, а після цієї сумної дати – 97%; до 11 вересня 38% опитаних були згодні з думкою, що „світ був би кращим, якби народи інших країн були подібні до американців”, а після 11 вересня – 49%.  За даними міжнародного опитування Pew Global Attitudes,  американці – найпатріотичніший народ з демократично керованих націй ^[10].

Таке становище не виникає само собою. Зусиль до цього докладають і сім’ї, і осередки громадянського суспільства, і держава. Сила та стійкість американського громадянського націоналізму й патріотизму великою мірою завдячують активності громадянського суспільства. Більшість церемоній під час свят та урочистих подій виконуються добровільно громадянами, за їх власним вибором. Так само формуються і поширюються цінності – через децентралізовану систему обов’язкової освіти, у визначенні змісту якої провідна роль належить місцевим громадам, школам та батьківським комітетам, а також через різноманітні громадські організації та ініціативи. Лише в деяких випадках окремі політики чи федеральний уряд в цілому намагаються використати патріотичні настрої у своїх цілях, а також докладають певних зусиль до підтримки національної символіки та міфів.

Українські активісти громадянського суспільства повинні звернути особливу увагу на особливості цих підходів до виховання і на сутність такого –  цивільного (civic) –, тобто неофіційного, громадянського за своїми джерелами патріотизму. Він займає проміжне положення між природним (індивідуальним, приватним) патріотизмом, який може й не вийти поза межі особистих переживань, і державним патріотизмом, який попри своє велике значення для гарантування безпеки країни, містить у собі загрозу перетворення на „патентований” (привласнений певними групами), формальний ура-патріотизм і найкраще  може бути сприйнятий українцями.

Український менталітет, що сформувався за відсутності власної національної державності, визнає і шанує лише ту владу, яка є частиною народу і створена його зусиллями (погляньмо як високо скочила довіра до вищих керівників держави); він схильний до патріотизму, орієнтованого насамперед на країну і суспільство, а не на державу та її політичні керівні структури. Відданість країні, суспільству при стриманому ставленні до потреб „держави”, апетити якої інколи можуть зростати непомірно – непогані риси за умов стійкості держави, відсутності істотних загроз її незалежному існуванню. В таких випадках суспільний різновид  патріотизму можна розглядати як ознаку домінування соціальних цінностей над політичними, що може послужити заборолом проти надмірної етатизації суспільства, запобіжником проти диктатури.  Проте, допоки держава не зміцніла, в Україні існує також потреба в підвищенні рівня державницького патріотизму. За попереднього режиму, з дуже низьким рівнем  легітимності влади він не міг розвинутись, а зараз для нього настав дуже сприятливий час.

Той хто стверджує, що патріотизм не можна „виховати” (і не потрібно виховувати) покладачись на стихійне формування „природного” патріотизму, недооцінює перетворюючу силу  суспільного та державного видів патріотизму, їх значення для успішної внутрішньої і зовнішньої політики, гарантування безпеки держави. Невипадково сильні, „старі”, усталені держави виробили кожна свої способи формування лояльних, достатньо активних, відповідальних громадян, здатних на патріотичні вчинки. Тепер черга за Україною, за її пробудженим, активізованим громадянським суспільством, яке мусить довести свою здатність до дрібної, чорнової, повсякденної роботи, спрямованої на очищення та облагородження суспільства.

Література:

Що треба зробити, аби можна було так сказати про Україну? Про це – міркування політолога-педагога Антоніни Колодій після міжнародної зустрічі.

На Вашингтон насувався тропічний ураган “Ізабель”, і саме цього дня тут мала розпочатися дискусія українських та американських політологів і громадських діячів на тему “Етика і лідерство: до відкриття дискусії в Україні про виховання цінностей”. Гаряча тема, зацікавлені учасники. Тож коли Меггі Паксон – одна з найчарівніших організаторів зібрання – написала всім: “Ізабель” таки буде над нами, але я обов’язково чекатиму на вас усіх в Інституті Кеннана при Центрі Вудро Вільсона о 9-й ранку”, стало зрозумілим, боятися природної стихії не пасує тим, кого вже такий тривалий час продувають вітри соціальної та політичної негоди.

Отож “круглий стіл” відбувся, хоч і не в повному складі, проте з повною віддачею присутніх. А це і проректор Української греко-католицької академії Мирослав Маринович, і Надія Макконнелл – директор Фундації Україна-США, і професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань, і багато інших поважних людей з обидвох сторін.

Учасники, зокрема, говорили про той розрив, що існує між сімейним вихованням (там, де воно є) і суспільним середовищем. Як подолати цей розрив? Що зробити, щоб хороші, виховані діти, вийшовши на широку дорогу життя, не ставали цинічними громадянами? Щоб вони не виглядали “білими воронами”, прагнучи творити добро. Одна з відповідей – змінити середовище, змінити життя. Бо як вчити дитину чесності, коли вже в шкільному віці вона стикається з хабарництвом; як викладач говоритиме учням чи студентам про людську гідність, коли сам усього боїться… Однак проблема полягає в тому, що суспільне середовище творять люди і зазвичай відтворюють у ньому самих себе. Саме ці зачаровані кола – людина творить суспільство, але сама є сформована в його умовах – роблять такими складними переходи від аморальних і беззаконних диктаторських режимів до вільнішого ладу і більш чесних відносин. Тому такі переходи, окрім усього іншого, мають бути підперті добре продуманою системою освіти, в якій поважне місце було б відведено формуванню, вихованню, навчанню цінностей, необхідних для тих відносин, до яких намагаємося перейти.

Зрештою, навчання цінностей – потреба не тільки перехідних суспільств. У такій країні, як США, де спільні цінності скріплюють націю, система освіти знизу догори пронизана «навчанням цінностей». Про це розповів один із учасників “круглого столу” Елден Креддок – молодий викладач університету та ентузіаст громадянської освіти, якому доводилось брати участь у спільних українсько-американських проектах, бувати у Львові. На його переконання, успіху можна досягти, лише спираючись на національні цінності, на те, що вже притаманне народові, а також враховуючи вікові особливості тих, кого навчають. І не політизуючи цей процес.

В Україні вже дещо робиться у цьому напрямі. Це й введення курсу християнської етики, і вивчення прав людини, і розгортання системи демократичної та громадянської освіти. В західному регіоні чимало робить церква. Проте до такої продуманої, багатогранної і водночас ненав’язливої системи, яку представив п.Креттон, ми ще не дійшли.

Небезпечними ілюзіями видаються мені запевнення деяких політиків та публіцистів про те, що в Україні, мовляв, “поступово відходить дванадцятирічна епоха дикого капіталізму.., в якій основним правилом було домінування закону сили над силою закону” та що всі політичні табори, так само, як і бізнесмени, уже хочуть виробити чесні правила гри та й жити за цими правилами. Втомилися, мовляв, весь час боятися. Ці розмови нагадують твердження, що поширювались можновладцями у 1993-94 роках, начебто найкраще правитимуть багаті, ті, що “вже накрались…”. Але ми зайвий раз переконались, що апетит приходить під час їди, та що він у наших “багатих” безмежний…

Ніщо не зміниться на краще без людей, спочатку невеликого кола особистостей, здатних, всупереч обставинам, поводитись достойно і спробувати (якщо потрібно, то й не один раз) прорвати те замкнуте коло, про яке йшлося вище. Ніяка нова епоха не настане без зміни команд при владі. Але ця зміна команд буде тільки першим кроком у напрямі до зміни суспільних умов, до створення кращого ґрунту для поширення моральних і громадянських цінностей на все більшу кількість людей. Глибинні зміни в людській свідомості не можна відкласти на потім, коли буде добрий політичний лад чи коли заживемо багатше.

Особа – це важливо! Особа – багато значить! – кілька разів повторила Надія Макконнелл, очевидно, протиставляючи цю тезу одному з поширених у посткомуністичних суспільствах стереотипів: «маси вирішують все» або ж «система вирішує все». Звичайно, жодну тезу не можна абсолютизувати, і кожен з нас наведе приклади, коли потрібні і масові дії, і системні зміни. Але шанси на успіх і тих, й інших будуть тим більшими, чим значнішим буде число учасників, які знають не лише як, а й заради чого треба діяти, які мають власну систему цінностей і готові її захищати. Вони й примусять людей при владі пам’ятати про своє місце та свою роль у суспільстві і не зводити політику до безконечних інтриг заради неподільного панування та самозбагачення.

Нинішні українські можновладці геть забули, що слово політика має два значення: перше, найважливіше для людей, – це політика як керівництво суспільними процесами і як служіння суспільству, а друге їй підпорядковане – політика як боротьба за владу. Якщо другої забагато, а першої замало, то навіть в Америці люди ставляться з недовірою до таких політиків і втрачають інтерес до політики. Але американцям трохи легше, бо ця досвідчена в політичних змаганнях нація має два різні терміни для двох видів політики: “policy” – накреслення та виконання програм суспільного розвитку; “politics” – боротьба за отримання владних крісел. І одна з претензій, яку демократи висувають зараз урядові Буша є, зокрема, й така: за його правління стало надто мало політики в першому значенні, і занадто – в другому. (“Too little policy, but too much politics”, заявив недавно Веслі Кларк, один із десяти претендентів на кандидата в президенти від Демократичної партії). Але й українська мова багата відтінками в характеристиці деяких важливих аспектів суспільного життя. На одне англійське слово “community” маємо два українські: громада і спільнота. Потрібно лиш домогтись, щоб громадяни повернули собі відчуття і тої, й іншої.

Те, що багато важливих слів (і означуваних ними понять) загублено у болоті репресивно-застійного буття колишнього режиму, засвідчила дискусія фахівців: найважче було сформулювати менш-більш послідовну систему тих цінностей, що вже притаманні українським громадянам і з яких можна було б стартувати. Названі були сім’я і друзі, гостинність, прагнення справедливості і рівності, повага. А все інше, що називалося, супроводжувалось застереженнями: працелюбність, релігійність, але надщерблені; толерантність, але така, що випливає з терплячості та пасивності, а не з поваги до іншої особистості та її способу життя; співчутливість, але пов’язана з емоційністю, а не з усвідомленим бажанням допомогти ближньому; індивідуалізм, але більше схожий на прагнення сховатись у свою “хату скраю” і якось перебути несприятливий час, аніж упевненість у собі і вміння домагатися кращого життя. Часто йшлося не так про цінності, як про риси національного характеру, до того ж – негативно забарвлені (впертість, заздрість, покірливість, терплячість тощо).

Щодо поширеності деяких цінностей виникали гострі суперечки, що свідчить і про недостатню вивченість питання. Сьогодні справді важко сказати, чим найбільше дорожить та чим нізащо не поступиться українська спільнота. Але ж не завжди так було. На початку ХХ століття А. П. Чехов писав: “Крім природи, ніщо так не вражає мене в Україні, як… високий ступінь розвиненості тутешнього мужика, який і розумний, і релігійний, і музикальний, і тверезий, і моральний”.

Є ще одна група суспільних цінностей, необхідних для життя в незалежній державі з демократичним політичним ладом та ринковою економікою. Це патріотизм, свобода і відповідальність (щодо владних верхів – це не просто відповідальність, а підзвітність громадянам, розуміння, що покликання політика – служити своїм виборцям і суспільству). Це також повага до закону, з одного боку, та повага до властей (доповнена вимогливістю та критичним ставленням до них) – з іншого; це громадянська та людська гідність і повага до прав людини, а також ініціативність, підприємливість і віра в свої сили.

Не все я розповіла. Бо йшлося і про відмінності між регіонами, і про мовні протистояння української та російської спільнот. Було названо ряд можливих форм громадської активності людей та організацій, які вже зараз готові братися до діла. Отже, є над чим задуматись і є з чого почати, не чекаючи, поки все налагодиться з політикою; розуміючи, що політичні структури, які заповзялися реформувати наші “повелителі”, це лише структури – оболонка, наповнення якої залежить від культури, від цінностей, від усіх нас.

„Ще зовсім недавно в Україні, як і в Росії, громадянське суспільство нагадувало Сплячу Красуню, котра пасивно чекає, коли її хтось розбудить. На наших очах відбувається перетворення громадянського суспільства на Попелюшку з її хвилюючою історією відродження з бідності й забуття до самореалізації та розуміння”.

Григорій Немиря,
Голова правління Міжнародного фонду „Відродження”

Громадянське суспільство як стратегія переходу. Коли почався розпад комуністичних тоталітарних режимів, і науковці, й публіцисти  багато писали про громадянське суспільство як передумову свободи й демократії, про те, що тільки утвердження його інститутів допоможе зробити демократичний лад стійким та повноцінним. Швидко словосполучення „громадянське суспільство” перетворилося на одне з найуживаніших понять, про точний зміст та про швидкість утілення якого в життя багато хто не задумувався. Забули й про небезпеки, які на думку Джона Кіна пов’язані з тим, що громадянське суспільство „дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою”, а тому за певних умов може перетворитися на поле битви, де „лисиці насолоджуються свободою полювати на курей”^[1].

Коли ж ейфорія перших перехідних років минула, з’ясувалося, що не все так просто. Громадянське суспільство, яке, за задумом, мало би бути передумовою політичної демократії, само залежало від політико-правових інститутів і культури суспільства. Воно не могло бути впроваджене так швидко, як хотілося, і у тій послідовності, на яку сподівалися. На його розвиток, як виявилось, потрібно чекати десятиліттями…^[2] Такий поворот не міг не викликати сумнівів та розчарувань. Постало запитання: а чи не означає все це, що цей ідеалізований феномен – громадянське суспільство – взагалі може й не виникнути за умов іншої, не-ліберальної, не-західної культури? Сумніви породили нарікання на концепцію, яку дехто почав інтерпретувати як свого роду знаряддя „ідеологічного проникнення” та „підпорядкування” перехідних суспільств більш розвиненим державам.

В Україні дійшло до того, що один із чільних представників „партії влади” Володимир Литвин під час виборчої кампанії 2002 р. виступив у пресі з „розвінчанням міфу” про громадянське суспільство, назвавши „підступним і хибним” уявлення про добрі наміри неурядових організацій, з якими, за його словами, найчастіше асоціюється „громадянське суспільство”. За їх „галасливою активністю” політик побачив ту небезпеку, що, діючи небезкорисливо, вони „чинять на уряди коригувальний пресинг і консультують політиків зі спеціальних питань”^[3].

То ж чи справді концепція громадянського суспільства є неадекватною тим завданням, які постали перед Україною й іншими посткомуністичними країнами? Чи „правильна” вона і чи представляє якусь цінність з точки зору стратегії переходу?

Професор Києво-могилянської академії Джеймс Мейс якось зауважив, що „концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою…”. Поділяючи цю думку, я спробую в цій невеликій публікації з’ясувати евристичну цінність концепції громадянського суспільства: що вона пояснює і чим може бути корисна для нас?

***

Громадянське суспільство і соціальний капітал. На думку відомого соціолога неофункціоналіста Джефрі Александера “громадянське суспільство потрібно розуміти як аналітичну, а не конкретну категорію. Воно не є сферою, до якої можна доторкнутися або яку можна побачити…”^[4] На перший погляд таке твердження може викликати здивування: чому це його не можна побачити, коли маса структур громадянського суспільства, що діють більш або менш ефективно, є цілком зримою реальністю? Так, але, по-перше, громадянське суспільство не зводиться до структурного аспекту. Про це говорить уже сам термін, що складається з двох слів: „громадянське” і „суспільство”. А там, де йдеться про суспільство, важливими є зв’язки, солідарність, цінності і норми, культура, до яких справді неможливо „доторкнутися”. Ступінь і форми солідарності, способи соціальної взаємодії, соціальна та політична культура часто є визначальними, коли ми судимо про те, є громадянське суспільство, чи його немає, розвинене воно чи недорозвинене. По-друге, багато непорозумінь при обговоренні проблем громадянського суспільства виникає через неврахування різниці між теоретичною абстракцією (ідеальним типом) “громадянське суспільство”, що використовується науковцями як інструмент аналізу суспільної реальності, та описовими (емпіричними) характеристиками реально існуючих громадянських суспільств, що певною мірою і в певний спосіб наближаються до цієї абстракції. Тому, говорячи про розвиток громадянського суспільства у тій чи іншій країні, ми завжди повинні пам’ятати, що йдеться саме про певну міру і специфічну форму громадянськості (до яких знову ж таки важко „доторкнутися”),  а не про якийсь абсолют, який начебто десь (нехай, наприклад, у США) втілений у життя в повному обсязі і який іншим народам потрібно просто скопіювати.

Як багатогранне суспільне явище громадянське суспільство нелегко втиснути в якесь означення. Намагаючись знайти його найвлучніші дефініції, пошлюся на  три авторитети в галузі соціальних наук. Уже згадуваний Александер формулює коротке, але містке визначення даного феномена: “громадянське суспільство – це сфера людської солідарності”. Близькими є погляди Майкла Вольцера, який каже, що громадянське суспільство – це “простір непримусової людської асоціації”, та Юргена Габермаса, котрий розглядає громадянське суспільство як публічну сферу суспільної взаємодії і як життєвий світ людини.

 Усі ці визначення достатньо абстрактні, як абстрактними є уявлення про структуру суспільної системи, її поділ на самостійні сфери суспільного життя – політичну, економічну, соціальну, духовну, сімейну. Вони відрізняються між собою в залежності від того, яким видом суспільної діяльності люди зайняті в кожній із них, які ролі вони виконують, які зобов’язання беруть на себе, які цінності сповідують. Кожній сфері притаманні свої інститути, культура, відносини (форми взаємодії). Найбільш наближеною до громадянського суспільства (а  в деяких аспектах – тотожною йому) є соціальна сфера, яка зовсім не зводиться, як у нас іноді думають, до розподілу благ та формування життєвих можливостей. Соціальна сфера, насамперед, є сферою інституціалізованого спілкування, створення стійких і тимчасових об’єднань і їх використання для індивідуального й колективного саморозвитку. Добровільні громадські об’єднання: економічні, культурно-мистецькі, освітні, благодійні, а також рухи й політичні партії (особливо – на низовому рівні або на початкових стадіях своєї діяльності), незалежні засоби масової інформації, усі інші осередки формування громадської думки, суспільної ініціативи й народного волевиявлення є інститутами громадянського суспільства.

Інституціалізоване громадянське суспільство  – це розгалужена, багатоаспектна мережа різноманітних форм асоціативного життя, волевиявлення й формування громадської думки, забезпечених певною інфраструктурою й автономних стосовно держави.

Ця суспільна підсистема може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній панує зацікавленість суспільними (громадськими) справами, а індивідуалізм та конкурентність поєднуються з готовністю до співпраці, до кооперації зусиль заради досягнення спільних цілей. Як тип взаємодії громадянське суспільство має ту особливість, що його суб’єктами виступають вільні і рівні індивіди, що вірять у свою здатність вирішувати малі і великі справи і справді це роблять, добровільно входячи й виходячи з асоціацій, належачи, зазвичай, до декількох із них одночасно. Окремий індивід, що є членом кількох асоціацій, є тим містком, який забезпечує перехресне спілкування в цілій мережі громадянського суспільства, що запобігає партикуляризму окремих об’єднань. Як тип культури громадянське суспільство асоціюється з цінностями довіри, поміркованості й толерантності. Його члени з довірою ставляться до своїх колег по діяльності, до інших людей та до суспільних інститутів, визнають право інших громадян на власну думку, її висловлення та захист. У межах структур громадянського суспільства (асоціацій, громад) формується громадська доброчесність і громадянська позиція, що знаходить вираз у понятті соціального капіталу.

Компонентами соціального капіталу є:

• мережа горизонтальних зв’язків між рівними й вільними індивідами,
• норми взаємності та довіра,
• навички колективних дій,
• відчуття причетності до суспільних справ, обов’язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах (civicness).

Соціальний капітал є ознакою зрілості й ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя, у тому числі (а можливо й насамперед) – на політику. Як це відбувається і яке це має значення, показано в книзі Роберта Патнама “Творення демократії”^[5] і низці його статей. Основним осередком формування соціального капіталу, за Патнамом, є цивільна громада (або громадянська спільнота, як написано в українському виданні його книги), якій притаманні політично-правова рівність і домінування горизонтальних зв’язків; громадська залученість і громадська доброчесність,  що означає інтерес до суспільних справ і посвяту громадській справі; налаштованість на взаємність і співпрацю; солідарність, довіра, толерантність.^[6]

Громадянське суспільство, соціальний капітал і політика. На рис.1 показано, що соціальний капітал формується в межах соціальної сфери (громадських або цивільних відносин) і є її надбанням. Однак, якщо коріння соціального капіталу – в асоціативному житті цивільних громад, то його верхівка сягає ефективної діяльності демократичних політичних інститутів. Тобто, соціальний капітал справляє як внутрішній, так і зовнішній вплив. З одного боку, він формує особистість – члена громади, а з іншого – надає громадянських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах цілої політичної спільноти. Внаслідок цього люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.

Структура соціального  капіталу та його взаємозв’язки з політичною сферою, як вони відображені на схемі, вказує на такий ланцюг залежностей: асоціації і громади Þ мережі спілкування Þ довіра та інші норми взаємності  Þ навички колективних дій Þ довіра до політичних інститутів Þ політична участь Þ політична ефективність. Громадянські чесноти і взаємодії людей у політичній сфері – це сфера політичної культури, на яку впливає, з одного боку, соціальний капітал, сформований у соціальній (громадській) сфері, а з іншого – легітимність влади та правове поле суспільства. Разом вони обумовлюють певний рівень довіри до владних інституцій, рівень політичної заінтересованості й політичної участі, політичні громадянські чесноти.

Рис. 1. Соціальний капітал і політичне функціонування

Рисунок 1 відображає відносну автономність громадянського суспільства, яке формує соціальний капітал і, перетинаючись із сферою політики, передає його у сферу політичної діяльності – не через якісь особливі механізми, а через людей (інколи тих самих осіб, а інколи –  інші персони, але сформовані в тому самому середовищі), через набуті ними ставлення, цінності і зразки поведінки. За умови збалансованого функціонування сфер, в них обох формується така риса поведінки людей, як “громадянськість”. Проте, в соціальній сфері, де люди виступають як члени спільнот і всього суспільства, вона виявляється як громадська зорієнтованість та здатність до взаємодії, а в політичній сфері, де людина набуває політико-юридичного статусу громадянина – як “громадянська доброчесність”, що означає сумлінне виконання обов’язків громадянина: участь у формуванні органів влади, в контролі за ними і в здійсненні пливу на політику, яку вони проводять. Політична громадянськість формалізована, більшою мірою регульована державою і залежить не лише від соціального капіталу, а й від рівня легітимності влади та інших політично-правових чинників (за Джін Коген, вона великою мірою залежить від того, ефективно чи неефективно функціонують закони та уряди і від ставлення до них громадян як до легітимних інститутів^[7]).

В обох сферах громадянськість пов’язана з довірою. Генералізована довіра має два різновиди: (1) довіра просто до співвітчизників (тих людей, з якими особа не знайома), що формується під впливом громадської участі і життя в цивільній спільноті; (2) довіра до політичних інститутів, яка частково є наслідком першої, але зазнає вирішального впливу діяльності політичних інститутів, залежить від їх легітимності. Тому її доцільніше вважати компонентом політичної культури, а не соціального капіталу, а самі ці поняття розрізняти як такі, що належать до близьких, але різних сфер суспільної діяльності індивідів – громадської (соціальної) і громадянської (політичної).

Взаємозв’язок між ними базується на тому, що окрема людина, особистість, взаємодіючи з іншими людьми у межах інститутів громадянського суспільства, міняється і переносить свої нові якості на усі інші суспільні інституції, з якими їй доводиться мати справу, у тому числі й на політичні. Адже немає непрохідної стіни між громадським та громадянсько-політичним життям. Просто люди (часом ті ж самі особи) виконують у них різні ролі. Як члени суспільства вони творять мережі спілкування і власні моральні якості, а як громадяни (уже в політично-правовому сенсі) – їх застосовують, беручи участь у виборах, захищаючи свої свободи і … формуючи, через своїх представників, правове поле своєї діяльності. Іншими словами, член асоціації, цивільної громади і – ширше – громадянського суспільства екстеріоризує набуті ним досвід, навички й мораль при виконанні будь-яких інших суспільних ролей. Зворотні впливи також мають місце з тією різницею, що важко собі уявити стрибок у політику соціально пасивної людини.

Громадське (соціальне) життя ближче до кожної окремої особи, багатше формами, починаючи від найпростіших, і в ньому може знайти собі місце кожна, як завгодно мало підготовлена людина. Тому його соціалізуючий вплив первинний порівняно з політикою. І саме тому з нього починається „творення” у вказаному вище сенсі громадянського суспільства й демократії.

Не знаю, кого як, а мене словосполучення “громадянське суспільство” не гріє. Це поняття настільки заяложене політиками, що мало кому спадає на думку довідатися, а що ж воно означає. Так у нас було з “розвинутим соціалізмом”, “перебудовою”, “національною ідеєю”. Це з “серії”: скільки не повторюй “цукор”, солодко у роті не стане. Тому кажу чесно: звернула увагу на книгу “На шляху до громадянського суспільства” тільки тому, що вчасно на око потрапило  прізвище її автора – Антоніни Колодій, професора, політолога, в якої, здається, атрофований інстинкт самозбереження у суспільстві, де існує політична цензура і свобода слова має серйозні проблеми. Видавцеві б – “Червоній калині” – більше б авантюризму! Скажімо, переконати б автора назвати книжкову новинку – “Громадянське суспільство – перевірений рецепт як приборкати владу і розбагатіти” чи “Пікантні секрети кухні громадянського суспільства”. Звісно, відомого вченого, доктора філософських наук Антоніну Колодій важко підбити на такий популізм. Але справа виграла б: більше людей дійшли б до книгарні “Червона калина”, що у Львові, за книгою, яка вчить не боятися влади, змушувати чиновників служити суспільству і самому бути активним в активному суспільстві. Книга закликає позбуватися страху перед “всесильною владою”. “Страхом” ми і почали розмову з професором.

Антоніно Федорівно, знаю від студентів: ви не втомлюєтеся повторювати на своїх лекціях з політології: “Страх заганяє нас у глухий кут. Треба перестати боятися”. Громадянське суспільство передбачає, що в ньому кожна людина вільна, отже звільнена від страху. У такому суспільстві кожен громадянин – через громадські об’єднання, організації – має вплив на владу, на хід розвитку суспільства, держави. Який вплив і на владу, і на хід подій мають українці, – смішно говорити. Це тому, що в підсвідомості людей засів страх перед начальством, сильними світу цього ще з часів тоталітаризму?

Так, найбільше гальмує розвиток громадянського суспільства спадщина тоталітаризму. Коли запитують: “Чому ваш народ такий терпеливий?”, відповідаю: “Нічого дивуватися, він ніколи добре не жив”. Ми весь час не жили, а щось „переживали”: то голод, то війна, то післявоєнна відбудова, то перебудова… Звикли терпіти. Звикли з острахом оглядатися на владу, в очах якої народ був „об’єктом, а ініціатива завжди каралася. Тому коли оцю терпеливість, страх списують на менталітет, я не погоджуюся. Запевняю: український характер ніхто належно не вивчав, отож і прислів’я “Моя хата скраю” як таке, що буцімто стосується суті українського характеру, викликає заперечення. У кожному тоталітарному суспільстві людина волітиме бути в “хаті скраю”, бо треба вберегти себе. Інерція цього мислення зберігається тривалий час.

Але маємо щось подібне на замкнене коло: громадянське суспільство потрібне для того, щоб не боятися, а страх заважає його творити.

Саме так. Складність формування громадянського суспільства полягає в тому, що воно зачіпає глибокі пласти культури та психології людини, а вони змінюються повільно. Громадянська культура передбачає впевненість у собі, здатність бути повсякденно активним і зберігати свою потенційну активність навіть тоді, коли безпосередня участь у суспільних справах чи політиці не є необхідною. Люди в громадянському суспільстві вірять у свою силу, у те, що мають право чинити опір і,  якщо буде треба, таки здатні його чинити…

Скажімо, якщо міська влада самоуправно підвищує тарифи на квартплату, примушує платити за неіснуючу воду, закриває ринок, не забезпечивши торговцям бодай тимчасові робочі місця…

Ви навели добрий приклад. Інколи думають, що поняття громадянського суспільства це щось, пов’язане виключно з політикою. А насправді йдеться переважно про місцеві громади, про соціальну сферу, про самоврядування, про спілки та організації, в які люди об’єднуються задля вирішення власних проблем. Якщо треба, громадяни знають як  протистояти владі, примусити її діяти в інтересах суспільства, а якщо треба – здатні їй  допомогти. Суспільство тим міцніше, чим більше питань можуть вирішувати самі громадяни. Однак, неправильно думати, що громадянське суспільство розвивається тільки знизу. Багато залежить від еліти. Щоб громадяни діяли самостійно, потрібні вільні політичні інститути, відповідне правове поле, ефективний судовий захист громадян від сваволі чиновників. Усе це створює насамперед еліта. Якщо ж вона зайнята іншими проблемами, не переймається суспільними справами, то громадяни відчувають правову незахищеність, і громадянське суспільство не може набути розвинутих форм…

То ж чи маємо ми підстави говорити про громадянське суспільство, яке сприяє утвердженню демократії в Україні?

Якщо коротко, то – до певної міри. Безумовно, у нас немає „революційного” громадянського суспільства, з високим протестним потенціалом. Як казав В. Ющенко, якби готовність до масових акцій проявляли не 6% населення, а значно більше, то у нас не було б тих проблем з деформацією політичної системи, які ми маємо сьогодні. Але з іншого боку, є багато свідчень поступового нарощування м’язів українським громадянським суспільством. Його осередки є повсюди, і ми, щоб досягнути більшого, повинні належно оцінити те, що вже є. Одним із таких осередків є, до речі, і ваша газета. Маємо журнал „Ї” з його постійно діючим семінаром, маємо університет „Львівський ставропігіон” та інші створені на основі приватної ініціативи навчальні заклади, маємо правозахисні, благодійні, жіночі організації і багато чого іншого. В книжці я намагалася окреслити мережу осередків громадянського суспільства, запропонувати принципи їх класифікації, навести цифри про участь людей у них та про їх ставлення до громадських справ і громадської діяльності. Однак, ще багато треба зробити, щоб змалювати його багатобарвну картину. Проте громадянське суспільство не обмежується лише структурами. Воно має продукувати цінності політичної культури і „соціальний капітал”: віру людей у свої сили, їхню здатність до кооперованих дій, взаємну довіру і толерантність, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. І якраз у сфері культури маємо найбільші проблеми. Не громадянською є культура великої частини нашого політичного керівництва. Мені один молодий чоловік сказав: “Якби ви подивилися зсередини на наших чиновників! Який там панує дух! Це абсолютно та сама атмосфера, яку ви нам описуєте на лекціях, розповідаючи про клієнтелізм. Згори до низу – звертання тільки на „ти”, знизу догори ­– тільки на „ви”. Всевладні патрони й залежні та зобов’язані бути „вічно вдячними”  клієнти. Яка там рівність і демократія?” Водночас, великій масі простих людей громадянськість теж не притаманна: вони хочуть дочекатися, що прийде хтось один – сміливий і порядний – та й усе за них і для них зробить. Це велика помилка.

Ви пишете, що за комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні „людини-пристосуванця”. То звідки ж тепер можуть з’явитися “свідомі громадяни”, що не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію? 

Відповідь непроста. З одного боку, спадщина комуністичного режиму важка, і немає жодної невідворотності „перемоги” громадянського суспільства. Є багато країн, де тривалий час в умовах формальної демократії влада ігнорує вимоги конституційної закон­ності, де зберігається великий розрив між формальними аспектами нібито активного громадського життя і реаль­ним статусом зовсім не впливового громадянина, де процвітають і підтримуються владою  патронажно-клієнтель­ні стосунки, в чистому вигляді притаманні мафіям, кланам та подібним до них утворенням. Саме такі стосунки в умовах сучасної України спричинилися до того, що демократія формальна ніяк не набере сили для того, щоб перетворитися в демократію реальну. З іншого боку, все починається з малого. А ми вже маємо струмочок, який може перетворитися на широку річку (звичайно, нашими зусиллями, а не сам собою). Наведу один промовистий  приклад. Він, з одного боку, свідчить про те, що далеко не всі українці міркують з позиції “моя хата скраю”, а з іншого, – ілюструє, як реагує на створення громадських об’єднань влада. Йдеться про Чернігівщину, де в м. Щорс є такий активний чоловік – Павло Семененко, справжній ентузіаст протоптування шляху до громадянського суспільства.  Дізнавшись, що він уже багато років б’ється над проблемою створення ефективно діючої місцевої громади,  я  йому вислала книгу французького вченого Алексіса де Токвіля про громадянське суспільство. Він був захоплений прочитаним і між нами зав’язалося листування. В одному з листів П.Семененко  розповідає, як він, відчувши, що справи в формуванні місцевої громади не просуваються , бо люди попросту бояться проявити ініціативу без дозволу „згори”, пішов до районного голови і нібито домовився, що той оприлюднить у пресі думку, що влада , мовляв, не проти, аби громадяни міста Щорс утворили свою громаду. Однак попри домовленість, подібна заява так  і не прозвучала… А з часом  дійшло до того, що голова райради виказав редактору районної газети своє незадоволення оприлюдненням думок А. де Токвіля про роль громад в утвердженні народовладдя, які П.Семененко  включив до своєї замітки “Самі подбаємо про свою долю”. Павло Семененко пише: “Видно керівники нашого міста відчули загрозу обмеження своєї влади”.

На Львівщині ситуація дещо інакша, але гальмівні чинники також вагомі. Як член жіночої асоціації “Взаємодія” я їздила в райони роз’яснювати, яким чином люди можуть об’єднатися заради вирішення спільних справ. І відчула: з одного боку, більшість наших громадян хотіла б співпрацювати з близькими їм по-духу людьми, належати до якоїсь організації, щось робити, якось самостійно поліпшувати власне життя. А з іншого, вони кажуть: мабуть нічого з того не вийде, бо рано чи пізно втрутиться влада і все зведе нанівець. Це дуже прикро. Наші керманичі не розуміють, що громадянське суспільство – велика творча сила, а не тільки опонент. Хоч по-справжньому  сильна та демократична влада не боятиметься й опонента, який хоче співпрацювати у напрямку розвитку демократії. Виходить, що наша влада відчуває свою слабкість і не прагне демократії. Іноді, спостерігаючи за тим, як розвиваються у нас політичні події, в якому стані опинилися засоби масової інформації, здається, що ми повернулися до часів „застою”. 

До слова, про засоби масової інформації. Основа основ громадянського суспільства – вільна преса…

Аякже, це перша ознака демократії і важливий елемент громадянського суспільства. Свобода слова і друку увійшли до гасел усіх борців за демократію, починаючи з ХУІІІ століття… Показником демократичної зрілості політиків і державних діячів є їх ставлення свободи слова і вільних ЗМІ. Якщо їх немає, чи вони переслідуються, то громадянське суспільство під величезною загрозою. Сучасне становище ЗМІ в Україні, звичайно, не можна порівняти з періодом тоталітарного правління комуністів, коли вони були абсолютно підпорядковані владі і мали виконувати завдання правлячої політичної сили. З ліквідацією цензури на початку 90-х років почався поступовий процес трансформації ЗМІ в інститут громадянського суспільства. Однак, із середини 90-х з’являється все більше обмежень свободи інформації з політичних мотивів, а також встановлення нової системи залежності ЗМІ від грошових мішків, які, на відміну від медіа-магнатів Заходу, хочуть робити на ЗМІ не тільки бізнес, а й політику. Ці негативні тенденції стають найбільш помітними під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.

То чи на тому ми шляху? Чи справді до громадянського суспільства, чи вже збилися на манівці?

Попри все, ­доки ми маємо змогу організовуватися у добровільні громадські й політичні об’єднання, чинити спротив владі, коли вона діє не в наших інтересах,  легально боротися  за певні політичні ідеали, доти ми перебуваємо на шляху до громадянського суспільства. Але формування громадянського суспільства – тривалий процес, і в різних країнах він розвивається по-різному. В Англії осередки громадянського суспільства виникали паралельно із зародженням опозиції. Опозиція була зацікавлена у тому, щоб формувати громадську думку, яка б опонувала владі. У Франції за одну ніч було зроблено те, на що пішло століття в Англії: революція дала вибух різноманітних клубів та об’єднань.( Але те, що дуже швидко вибухає, невдовзі може й погаснути). В Німеччині громадянське суспільство розвивалося через просвітницькі, письменницькі, філософські товариства. Ми ж стали на шлях громадянського суспільства наприкінці 80-х, за часів Михайла Горбачова, коли почали об’єднуватися не в офіційно інспіровані, а ініційовані самими громадськими діячами об’єднання. А усю провину за те, що тепер “збиваємося на манівці”, я складаю передовсім на владну еліту: у нашій не-правовій державі особа не почувається ні вільною, ні захищеною. Владні структури тільки-но бачать, що якась громадська організація може функціонувати як самостійна і незалежна, чи – не дай боже – опонувати владі, як тут же намагаються або підім’яти її, або роздробити. Під цим оглядом, наша політична система, на жаль,  не прогресує, а деградує. Однак це  не привід впадати у відчай. Мусимо пам’ятати: громадянське суспільство – не фортеця, що побудована раз і назавжди. Її постійно треба підтримувати. Навіть у розвинених демократіях суспільство може дичавіти, за певних умов стаючи знову негромадянським. То що вже казати про слабкі паростки громадянського суспільства у пост-тоталітарних країнах? Їх знищити порівняно просто.  Люди, які не звикли бути громадянами у повному розумінні слова, починають відступати при кожному грубому окрикові влади, чекаючи гіршого. Та все ж я залишаюся оптимістом. Демократизація в усіх країнах починається зі схвалення демократичних цінностей певною (доволі обмеженою, але всезростаючою) кількістю людей. Ці люди домагаються створення формальних політичних інститутів, які спочатку можуть діяти неналежним чином. Але з часом, з розширенням соціальної бази демократії – завдяки виникненню значного прошарку середніх власників і просто заможних людей, формуванням основ правової  держави – утверджується громадянське суспільство як самостійний центр суспільної діяльності й політичного впливу. В його структурах (і завдяки їм) формується нова, демократична, громадянська культура, яка й забезпечує якість і стійкість демократії. Успіхи переходу до ринку й демократії в інших країнах показують, що замкнені кола перехідних періодів розривати важко, але можливо. А хіба ми гірші за інших?

Розмовляла Тетяна ВЕРГЕЛЕС.

Категорія “соціальний капітал”, що увійшла в науковий обіг завдяки працям П’єра Бурдьє та Джеймса Коулмена у 80-х — на початку 90-х років, набула нового дихання завдяки науковим працям та публіцистичним статтям Роберта Патнема. У книзі “Making Democracy Work. Civic Traditions in Modern Italy” (1993) Патнем розкрив вплив соціально-культурних факторів та історичної традиції на політичний розвиток Півночі й Півдня Італії. У центрі його уваги — цивільна громада як осередок соціального життя з культурно визначеними рисами поведінки її членів, у якій “ціннісні ставлення і зразки практики утворюють взаємно підтримуючий еквілібріум” (P. 181).

Поняття соціального капіталу характеризує якраз цю єдність культури і структури, що складається в межах цивільних громад. Воно включає в себе норми взаємності (такі як довіра та толерантність) та мережі громадської залученості (участь людей у різного роду спілках та об’єднаннях, як нині, так і в минулому) (P. 167). Взаємно підсилюючи один одного, ці два аспекти соціального капіталу роблять людей здатними до солідарних дій, кооперації зусиль і взаємодопомоги. Як наслідок, люди схильні добровільно підкоряютися правовим нормам і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних інститутів.

Спонукальна роль нової концепції для глибшого вивчення соціо-культурних аспектів громадянських суспільств у країнах Заходу  на сьогодні доведена на практиці. Досить згадати хоча б дві грунтовні колективні праці, у яких здійснено порівняльний аналіз громадянських суспільств у європейських країнах: European Societies: Fusion or Fission. / Ed. by Thomas P. Boje, Bartvan Steenbergen and Sylvia Wabby. — London and New York: Routledge, 1999; Social Capital and European Democracy / Ed. by Jan W. van Deth, Marco Marraffi, Kenneth Newton and Paul F. Whiteley — London and New York: Routledge / ESPR, 1999. З’явилась певна змагальність між науковцями Європою та Америки щодо вивчення форм та успішності функціонування громадянського суспільства по два боки Атлантичного океану.

Однак, щоб судити про універсальну евристичну цінність даної концепції  та її застосовність до умов інших, незахідних країн, потрібно  проаналізувати низку методологічних застережень , висловлених учасниками багаточисленних теоретичних дискусій навкруг публікацій Патнема. Корисно, зокрема, відповісти на питання: 1) Чи коректною є постановка питання про “позитивний” і “негативний” соціальний капітал? Дехто з критиків Патнема картав його за те, що запозичивши “чужий термін”, він надав йому ціннісного забарвлення, прив’язавши винятково до позитивних надбань у сфері людської взаємодії. Отже, чи можливий “соціальний капітал” зі знаком мінус? 2) Яка структура соціального капіталу? Адже є певна суперечність у тому, що Патнем зараховує до його компонентів як мережі громадської участі, так і їхній продукт: сформовану здатність людей до співробітництва і взаємної підтримки. 3) У яких осередках і в якому суспільному середовищі може формуватися соціальний капітал? Чи доцільно пов’язувати засади громадянськості (цивільності) виключно з епохою нового часу, на чому наполягає Е. Геллнер, чи можливо варто, як це роблять інші дослідники, пошукати коренів здатності до солідарних дій “у глибині століть”? 4) Яким чином норми та зразки поведінки, сформовані у межах окремих громад,  передаються на загальнонаціональний рівень? Тільки розкривши механізм цієї передачі, можна з певністю твердити, що саме вони, а не якісь інші чинники мають вирішальне значення для успіху демократичних інститутів. 5) Нарешті, як і звідки може взятися соціальний капітал у суспільствах із зруйнованою традицією громадського життя?

Давши відповіді на ці запитання, ми зможемо використовувати популярну нині концепцію соціального капіталу для опису сучасного стану і прогнозування перспектив розвитку громадянського суспільства в Україні. 

Здобувши незалежність, Україна обрала демократичну форму державного правління. Сучасне розуміння демократії як системи представницького правління, за якого уряди обираються народом і є відповідальними перед ним, пов’язане з уявленнями про багатоманітність соціальних інтересів і політичних поглядів та їх представництвом на державному рівні через різні, але рівні у своїх правах громадські та політичні організаціі. Плюралістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на “спущених” згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціонування є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства.

Під громадянським суспільством я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних індивідів, чиї права захищені  конституцією та законами. Його головними інститутами є: добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; сама громадська думка як соціальний інститут; у певному сенсі — вибори та референдуми, як засіб формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо) і розподільчо-регулятивні інститути держави загального добробуту.

Проте громадянське суспільство не обмежується інститутами. Як соціокультурний феномен є певним типом (моделлю) соціальної організації і взаємодії. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. Отже, говорячи про розвиненість громадянського суспільства в Україні треба мати на увазі як інституційний, так і культурний його аспекти, певну послідовність та тривалість їх формування.

Розвинене громадянське суспільство справді служить підгрунтям демократії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень — порушена. І як би ми не уникали розмов про соціальне чи політичне “будівництво”, елемент свідомого конструювання — спочатку уявлень про бажаний інституційний дизайн суспільної системи, потім формальних, законодавчо окреслених інститутів — завжди присутній. Як зазначає Ф. Фукуяма, утвердження демократії відбувається в такому порядку: ідеологія – формальні політичні інститути (конституційний дизайн) – громадянське суспільство – культура ^[i]. Тільки переведення певних відносин на рівень культури, закріплення їх на рівні культурних кодів дає підстави для тривалого існування інститутів. Однак для цього потрібен час.

З іншого боку, існують і такі суспільства, “які, відверто ігнорують вимоги конституційної законності і демонструють розрив між формальними аспектами громадського життя і “реальним” функціонуванням соціально-політичної сфери, типовим прикладом чого є середземноморські країни” ^[ii]. Тому, вивчаючи громадянське суспільство, потрібно порівнювати формальні (відкрито продекларовані) та реальні (приховані) форми суспільних взаємодій та обмінів, звертати увагу на відмінність громадянського суспільства від своїх найближчих конкурентів — корпоратизму і патронажно-клієнтельських стосунків. Саме вони в умовах сучасної України спричинилися до того, що демократія формальна ніяк не набере сили для того, щоб перетворитися в демократію реальну, а в деяких аспектах спостерігаємо здачу нею попередньо завойованих позицій.

В Україні сьогодні функціонують близько 30 тис. громадських організацій ^[iii], понад сто політичних партій; значна кількість недержавних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідницьких та освітніх установ і т. д. Проте поки що в рамках громадянського суспільства відбувається те ж саме, що і в межах суспільної та політичної систем у цілому: формально створені інститути істотно не вплинули на практику повсякденних суспільних взаємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси — песимізм і розчарування; намагання пов’язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом “середнього” українця ^[iv], якого, проте, ніхто не вивчає. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово “менталітет” дає змогу прикрити нашу необізнаність щодо складних механізмів соціокультурної трансформації, щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни у тій чи іншій країні в бажаному напрямі.

За комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні “нової людини” (так званого homo sovieticus). То звідки ж тепер, в умовах посткомуністичної України, можуть взятися “творці” громадянського суспільства? Як тут можуть з’явитися “свідомі громадяни”, що не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію, коли за попереднього режиму “культивувалися  цинічні, сервільні особистості, вправні в лицемірному “подвійному мисленні й мовленні” ^[v].  Чи може з “нічого” виникнути “щось”?

Відповідь непроста. І вона залежить від того, у межах яких теоретичних концепцій ми осмислюємо трансформаційні процеси в Україні. Так званий генетичний підхід, якого дотримуються багато транзитологів, доволі оптимістично стверджує, що “фактори, які забезпечують стійкість демократії, не обов’язково рівнозначні тим, що породили дану форму устрою політичної системи…” ^[vi]. На їх думку, динаміка демократичного транзиту залежить головно від “суб’єктивних чинників”: співвідношення політичних сил, наявності лідерів, від обраної елітою стратегії і тактики. І хоч вибір стратегії та здійснення реформ зовсім не обов’язково має бути наслідком демократичної переконаності правлячої еліти (на шлях реформ її можуть штовхати кон’юнктурні чи навіть зовнішні обставини), найуспішніше трансформування посткомуністичних режимів спостерігалося в тих країнах, де знайшлися лідери (або критична маса наділених політичною владою людей), здатні служити суспільству.

Значно песимістичнішими є погляди інституціоналістів, які дотримуються думки, що інститути змінити дуже важко, оскільки будь-які нові форми суспільних відносин, що встановлюються згори, з часом набувають старого змісту під впливом культури, що має велику силу інерції. Однак там, де нові інститути затримуються на достатньо довгий час, вони можуть змінити свідомість, відбитися на культурному рівні суспільного життя, перейти на рівень культурних кодів.

Сказане можна підсумувати таким чином, що тиск знизу є вирішальним чинником лише в суспільстві, де нові інститути “виростають” спонтанно, є наслідком так би мовити природно-історичного процесу, або ж у тих, де суспільні перетворення (скажімо, демократизація) є поверненням до ще не забутої широкими верствами народу суспільної практики (ре-демократизація в Португалії чи Іспанії;  відродження громадянського суспільства в Чехії). В інших випадках і транзитологи, і інституціоналісти, розходячись в оцінках термінів та ступеня ймовірності закріплення (консолідації) нових відносин, єдині в тому, що ініціатива і результативність переходу загалом перебуває в руках еліти. Бо хто, як не еліта, здатний спрямувати трансформацію на шлях енергійної демократизації і “вміло керувати переходом”, як про це пишуть транзитологи? І хто, як не еліта, може “затримати” нові інститути на доволі тривалий час, щоб їхні переваги стали очевидними загалу, а нормативні вимоги закріпилися в культурі?

Звичайно, було б добре, якби “середній” українець був такий мудрий та прогресивний, щоб він міг примусити еліту діяти так, як треба. Тоді від самого початку громадянське суспільство стало б підгрунтям стійкої демократії. Але такі сподівання на пострадянських теренах безпідставні. Формування громадянського суспільства, яке є інституційно-культуральним феноменом, не може йти “попереду” демократизації. В кращому випадку  — це можуть бути паралельні процеси. І то з тим застереженням, що саме громадянське суспільство на початкових стадіях свого існування є більше формальним і потребує підтримки “ззовні” (з боку власних політичних еліт або розвинених громадянських суспільств в інших країнах).

В умовах зловживань владою і політичного безправ’я створення повнокровного громадянського суспільства — взагалі справа нездійснима. А творення правового поля — завдання знову ж таки для еліти. Саме не-громадянськістьукраїнської еліти, яка проявляється передусім у її нездатності поставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій, є головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства. Встановлення непрозорих правил гри, порушення конституції і законів владною верхівкою, за які ніхто не несе відповідальності, постійна зміна виборчих процедур тощо — це все наслідок діяльності і “менталітету” (або краще сказати — культури) правлячої еліти, того балансу сил різних її частин, який склався на сьогоднішній день.

У складі української еліти можна виділити принаймні чотири “шари”: колишня комуністична “номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта  — “дисиденти”, що тепер займається політичною діяльністю, творячи переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрямок у політиціі близька до них, заангажована в політику з часів перебудови творча інтелігенція; нарешті, “нові люди” — бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов’язана із формуванням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їхні політичні інтереси.

Найменш громадянська — остання група. І саме вона стає панівною силою в українському суспільстві.

Нова фінансово-політична еліта України, що здобуває щораз більший політичний вплив в Україні (а прагне до безроздільного панування) діє на засадах клієнтелізму і несе всі загрози, які з ним пов’язані. Вона незацікавлена автономному та відкритому функціонуванню інститутів громадянського суспільства. Вона встановлює форми контролю, до яких можемо віднести слова Карло Россетті — дослідника клієнтелізму в Італії: прав над клієнтельською політикою зазнає поразки від політичної еліти, що контролює ринки. Така форма контролю може відтворювати вибірковий доступ до наданих прав, так що режим стає “злочинною” державою, якою править невидима сила незаконного суверена” ^[vii].

Це позначається на способах формування політичних партій: чим далі тим більше відсуваються на задній план програмно-політичні розмежування. Натомість на перший план виходять патронажно-клієнтельський принцип партійних і міжпартійних взаємодій. Так звані “центристські” партії є провідниками партикулярних інтересів, протидіють незалежності виборців і спробам незалежного функціонування громадянського суспільства. Вони пов’язані тіньовими грошима і зобов’язаннями та показують людям, що демократичні змагання нічого не варті, адже вирішальними є зовсім інші чинники. Якщо такі партії ще й закулісно домовляються зі своїми суперниками про перерозподіл ресурсів, то вибори виглядають як поверхова гра, до якої не варто ставитись серйозно ^[viii].

Такі настрої поширені серед значної частини виборців України. До цього додається яскраво виражена перехідність соціальної структури суспільства, бідність широкого загалу,  відсутність дієвого судового захисту. Саме ці чинники, а не міфічний “менталітет” є на заваді формуванню громадянського суспільства з міцними й дійовими структурами.