Хто передав Крим Україні?

[2014]

Vedomosti

Антоніна Колодій. 18.03.2014 р. http://galinfo.com.ua/news/157503.html

Знаємо, на якому питанні закінчується російський демократ. На українському. А якщо й не закінчується, то не спроможний здати іспит на п’ять. Обов’язково спіткнеться, додасть недоречних «воздыханий». Про це я подумала, коли вчора читала гнівну статтю відомого громадського діяча, науковця й публіциста Ігоря Чубайса, спрямовану проти сучасної політики Путіна. Він звичайно не підтримує анексії Криму, бо це суперечить сучасним нормам міжнародного співжиття, післявоєнному порядку в Європі. Але…

Коли після перших абсолютно блискучих абзаців доходимо до кримського питання, бачимо, як на очах тупиться гострий стиль, пропадає сарказм, і читачеві стає важко логічно пов’язати сказане автором:  «Не пощастило (чому ж не пощастило? – А.К.) Микиті Сергійовичу багато пізніше. У 53-му він, нарешті, став видатним марксистом-ленінцем і персеком партії, а в 54-му, як на зло (чому і кому на зло? – А.К.), належало відзначати 300-річчя возз’єднання України з Росією… Хрущов, звичайно, ненавидів Сталіна, який змушував його ночами напівп’яним танцювати гопака, але одночасно усвідомлював, що саме сталінщина зробила його – малоосвічену сірість – вищим керівником СРСР, соцтабору та світового комунізму (навряд чи усвідомлював, якщо був сірістю. – А.К.). Тому ні до ювілею, ні після нього правду про Голодомор не відкривали. Замість цього (який зв’язок? – А.К.) зробили щедре урізання-відкат: Крим, без референдумів (а хіба вони в СРСР бували? – А.К.), з усім населенням, перейшов під юрисдикцію УРСР. Жителям країни показали, що вони номенклатурні раби, яких можна запросто передавати від одного господаря іншому» [1].

Вражає, що ерудований демократ у цьому разі скористався стереотипною побрехенькою про те, що включення півострова до складу, а, насамперед, – господарського комплексу УРСР було здійснене тільки тому, що «Хрущев по-пьяни сделал подарок Украине».

Про те, що для українців це не був ніякий подарунок, написано багато [2]. Та все ж пригадаємо ще раз деякі факти.

По-перше, всередині СРСР не було кордонів, які б щось значили для громадян, і благами Південного берегу Криму усі радянські люди мали змогу користуватись однаковою мірою відповідно до своїх, в основному дірявих, кишень, тобто в ті часи, за винятком  номенклатури, не користувались ніяк. Отже, цей «подарунок» для простих українців абсолютно нічого не значив.

По-друге, причиною зміни підпорядкування області в межах однієї країни, яка тільки формально була федеративною, був економічний занепад півострова після депортації кримських татар у 1944 р. Хто б інший міг домогтися подолання цього занепаду краще від українських селян московські вожді, очевидно, не придумали, не вбачаючи, зрештою, жодних ризиків у факті передачі півострова від однієї «братньої» республіки до іншої. «Мой адрес не дом, и не улица…».

По-третє, найкращі, географічно обумовлені можливості забезпечення Криму водою, електроенергією та іншими ресурсами також виникали в разі приєднання Криму до українського народногосподарського комплексу. Тож, «пусть украинские товарищи поработают…»

По-четверте, якщо тут і був якийсь «бартер», то зовсім не той, про який пише пан Чубайс (Голодомор приховали, зате шмат території «прирізали»). Обмін полягав у тому, що ще в тридцяті роки від України відтяли не менші за площею прикордонні чорноземні землі, які тепер були компенсовані посушливими солончаками Криму. Але про це ніхто, звичайно, в Росії не згадував і не згадує.

Хто ж передавав Кримську область Україні? Чи справді це був отой ненависний для більшості росіян Перший секретар ЦК КПРС «хохол Хрущов»? (Насправді він був росіянином з Курської області, чорнозем’я, де в давніші часи селилися переважно українці; та й хрущ – слово українське).

Безперечно, Микита Хрущов як один із партійних керівників вищого ешелону, який працював раніше в Україні і який знався на проблемах сільського господарства, був причетним до цієї акції. Однак сам він у лютому 1954 р. мав дуже мало влади, щоб робити це одноосібно.

Після того, як у 1941 р. Сталін до своєї партійної посади, яка з 1934 р. скромно йменувалася Секретар ЦК ВКПб, додав ще й посаду Голови Ради Міністрів, було не ясно, яка з них важливіша. Для міжнародного співтовариства Сталін був насамперед керівником вищого органу державної влади, а всередині країни його керівництво партією мало не менше значення. Після смерті вождя, в період гострої боротьби за владу поміж його «спадкоємцями»,  першою особою в державі вважався Голова Ради Міністрів Геогргій Малєнков.  Як зазначає один автор замітки про життя цього діяча, йому (Малєнкову) дісталась влада, а Хрущову – тільки партія. На той час Хрущов, що менше року був Першим секретарем ЦК,  аж ніяк не міг одноосібно вирішувати загальнодержавні питання, особливо щодо такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Тож Крим Україні скоріше «дарував» Г. Маленков, ніж М. Хрущов. Причому, як зазначають історики, ця процедура була виконана бездоганно з юридичного боку.

Указ від 19 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» був короткий і прагматичний за змістом. «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Його підписав тодішній голова Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов [3].

Якщо говорити серйозно, то рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було прийняте за спільної згоди вищого керівництва партії та уряду СРСР, включно з представниками сталінської гвардії ­– Маленковим, Молотовим, Кагановичем, Ворошиловим, Булганіним. Лише згодом, коли в 1955-58 рр. їх було поступово було усунуто з ключових посад, Хрущов почав набирати рис одноосібного правителя, який забрав собі, як це було й за Сталіна, також пост Голови Ради Міністрів (1958 р). «Поцарював» у своє задоволення не так довго – 6 років.

І ось уже 60 років Крим усіма життєво важливими артеріями пов’язаний з Україною, яка вклала в його розвиток великі матеріальні й людські ресурси. В роки незалежності на її плечі ліг тягар облаштування кримськотатарського народу, що повернувся з місць депортації. Не все робилося українською державою стільки і так, як би було треба. Але це стосується всієї України, а не лише Криму, а кримчани несуть таку ж саму частку відповідальності за непорядок в Україні, як і мешканці інших регіонів. А може навіть ще й більшу, бо масово обирали та підтримували реакційну, кланово-олігархічну владу.

Апелювати до історії, коли йдеться про державні кордони на тісному європейському континенті у 21 ст. – небезпечно. Як висловився французький посланник в ООН на засіданні Ради Безпеки, «так, Росія володіла Кримом 170 років. А перед тим 300 років ним володіла Туреччина. То що тепер?» Виходить, що путінська Росія разом з насадженими нею кримськими керівниками сумнівної репутації протистоять світові, руйнують міжнародний порядок – заради свого міфу «бойової слави» та вигаданої ними примітивної брехні про хрущовський «незаконний подарунок» Україні», здійснений 60 років тому. Але побудувати щасливого життя на брехні й насильстві ще нікому не вдавалося.

[1] Игорь Чубайс. Референдум в Крыму как подготовка суицида России // Эхо Москвы.12 марта 2014. – http://www.echo.msk.ru/blog/i_chub/1276872-echo/

[2] Петро Вольвач. “Подарунок Хрущова”. Як Україна відбудувала Крим // Історична правда. – 21.02.2011. – http://www.istpravda.com.ua/articles/4d61ab91438ae/

[3] http://textbooks.net.ua/content/view/1136/17/