Парадигми змін і сучасний політичний процес в Україні

[2015]

Антоніна Колодій. Виступ online на ІV Міжнародній науковій конференції «Соціальне прогнозування та проектування: модернізація політичної системи України» 28 березня 2014 року, м. Запоріжжя і стаття з викладом ідей виступу.

  • Слайди презентації, у форматі .ppt
  • Відео-файл [110MB]: дивитись у форматі .avi | завантажити у форматі .zip
  • Текст: Колодій А.Ф. Парадигми змін і сучасний політичний процес в Україні // Соціальне прогнозування та проектування: модернізація політичної системи України. Матеріали Міжнародної наукової конференції 28 березня 2014 року. – Запоріжжя: ЗНУ, 2014. [281 с.] – С. 276-280.

kolodii

Завданням цього повідомлення є концептуалізація процесів змін, які відбулися та відбуваються в Україні в період незалежності, з використанням еволюційної та революційно-конструктивістської парадигм і притаманних їм теоретичних концепцій

Великою суспільною цінністю прийнято вважати політичну стабільність. Проте, як стверджує засновник сучасної теорії політичних систем Дейвід Істон, справжня стабільність досягається через зміни. На рівні художнього осмислення істину про те, що за умов відсутності необхідних змін система зазнає краху, впадаючи в тривалий період нестабільності, показав А.Солженіцин у своєму багатоплановому творі «Красное колесо». Істина полягає в тому, що в країнах, де зусилля урядів спрямовані на розвиток, а не на зміцнення стабільності як чогось відокремленого від змін, стабільність забезпечується майже автоматично. А ті країни, де зміни відбуваються мляво, де суспільні процеси зазнають стагнації, відбувається загнивання, занепад, розпад, а способом вирватися з них стають революції.

Для наочного представлення сказаного хочу використати деякі ідеї одного з авторів еволюціоністської, а отже – консервативної теорії розвитку (популярної у США у 1950-60-х роках) Гаррі Екстейна[i]. На їх основі можна побудувати таку нехитру схемку (рис. 1), де Україну, для прикладу, можна було б розташувати справа, а Великобританію – зліва (рис. 1):

Парадигми змін

Рис. 1. Іманентні та обумовлені зміни як джерело розвитку і процвітання.

Зі схеми бачимо, що розвиток може йти або переважно еволюційним шляхом (ліва частина), або через зміну стагнаційних та революційних періодів (права частина). Не можна сказати, що періоди стагнації характеризуються повною відсутністю змін (такого просто не буває в природі, каже Екстейн), але ці зміни – несуттєві з точки зору стабільного функціонування системи і ведуть до її занепаду, а отже за ними слідують революційні спалахи.  Як «революцію» тут представлено усі різновиди глибоких інституційних змін, які охоплює конструктивістсько-революційна парадигма (за Ф. фон Гайеком) – власне революції («великі» і «малі», насильницькі та мирні), переходи і трансформації.

За яких 35-40 останніх років Україна пережила принаймні три таких чергування періодів застою та революцій (див. рис. 2). Жоден із шансів революційних перетворень не був нею використаний сповна. І тепер, коли громадянське суспільство стало  значно краще  підготовленим, шанси використання революційного процесу для забезпечення стійкого розвитку значно зросли. Тож важливо не підмінити революційні дії в напрямку створення інституційних умов для такого розвитку частковими реформами-вдосконаленнями – замість справжньої революційної заміни (перезаснування)  системи.

Стагнації та революції

Трансформацію в Україні 1990-2009 рр. і навіть якийсь час по тому можна описувати в термінах переходу (транзиту) від комуністичного тоталітаризму до демократії, включно з переходом від командної до ринкової економіки, коли відбувалися – і головне: таки відбулися! – процеси трансформації влади і власності, утверджувались демократичні інституції, які корінним чином різнилися від того, що було в часи СРСР. Однак, цей процес, з причин, про які зараз не будемо говорити, не був настільки успішним, щоб завершитись досягненням поставленої мети (а її постановка суспільством була втілена в статтях Конституції та інших офіційно ухвалених документах). Навпаки, відбулась деформація офіційно встановлених інституцій в напрямку олігархізації економіки й політики, збереження й широкого розповсюдження несприятливих для демократичних змін і розвитку ринкових відносин архаїчних практик (непотизму, корупції тощо)[ii]. У контексті сьогоднішніх проблем і заявленої мною теми стосовно цих змін можна зробити висновок, що інституційна трансформація  (в розумінні офіційних, формальних інституцій) не була підкріплена модернізацією і зазнала краху, до якого її остаточно довів режим Януковича.

Зараз Україна перебуває в стані революційних перетворень, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб подолати цей загальносистемний занепад – за надзвичайно несприятливих зовнішніх умов, які несуть загрозу зриву запланованих і вже розпочатих перетворень. На мій погляд, успіх останніх великою мірою залежатиме від того, чи не зіб’ємося в оцінках наявних та необхідних змін, чи застосуємо до них правильні критерії та необхідний масштаб виміру. Постають методологічні питання про природу й глибину сучасної української революції, очікувані та реальні її результати, а також про  її співвідношення з модернізацією. Революцію не можна підмінити модернізацією, але модернізація має обов’язково стати складовою революції.

Отже решта повідомлення буде присвячена з’ясуванні мого розуміння суті революції та модернізації і їхнього взаємовідношення.

Почнемо з революції – поняття, яке зазнало суттєвих уточнень у другій половині 20-го століття і яке, тим не менше, вживається дуже широко: від означення того, що ми називаємо «великими соціальними революціями», до таких політичних явищ, як переворот, повстання, заворушення, антиколоніальні партизанські війни. Словом революція називають також  усякі «довготривалі сукупності подій спрямованих на глибокі суспільні зміни»[iii].

Консервативні автори, які несхвально ставляться до революції, бо вона ламає начебто природній хід суспільних змін, трактують її передусім як крайню форму «колективного політичного насильства»,  що включає в себе «деструктивні атаки груп всередині політичної спільноти проти її режиму, властей, або політики (policies)»[iv]. Проте, хоч руйнівна фаза революцій справді завжди присутня (злам старих інституцій), фізичне насильство не входить до її іманентних характеристик і його в сучасних умовах можна уникати за умов, що не тільки носії революційної свідомості, які прагнуть суспільних інновацій, а й представники віджилих відносин, проти яких повстають революціонери, керуються раціональними міркуваннями, не забуваючи, що політика – це мистецтво можливого, а неможливе залишиться таким навіть у випадку застосування зброї.

Які ж ознаки революції дають нам підстави говорити про Євромайдан і події, що розгортаються в Україні зараз, як про революцію?  Серед сучасних підходів до визначення суті революцій, особливо того мирного і часто карнавального їх типу, який набув поширення з останньої чверті ХХ ст., найбільш плідним, на мій погляд, є підхід до розуміння сутності та призначення революцій Ганни Арендт та її послідовників.

Ідеї, сформульовані в праці Г. Арендт «Про революцію» (1963)[v] схематично можна викласти приблизно так:

-       Революції є втіленням фундаментальної потенційної здатності людини творити політичні зміни.

-       Їх головна мета – свобода. Саме ті революції, які до кінця зберегли вірність цій меті, були найбільш успішними.

-       Їхні невдачі найчастіше пов’язані з бідністю – наявністю значної кількості населення, що жило в злиднях, а отже прагнуло не стільки свободи, скільки переділу майна (соціальної справедливості).

-       Навіть порівняно успішні революції залишились незавершеними, бо не створили надійних інституцій постійної участі народу у творенні політики.

Отже головною, сутнісною рисою революції є саме участь народу у творенні політичних змін, у заснуванні й перезаснуванні держави, у інституційному дизайнуванні та творенні політики держави (policies).

Поряд з широким розумінням революції в означеному сенсі, говорять також про революцію у вузькому значенні як особливий метод боротьби за владу з виходом за межі правового поля у період перезаснування політичних і суспільних інституцій, коли утворюється (на певний час) розрив між легальністю та легітимністю, бо формальна легальність, на якій наполягають «верхи», вже не визнається «низами».

Революції починаються з руйнування старих інституцій, а завершуються заснуванням нових, утвердженням нового інституційного ладу, інноваціями в усіх сферах суспільства. Під цим оглядом, для успіху української революції насамперед потрібне ухвалення нової Конституції Конституційними зборами (реалізація принципу суверенітету народу, його установчих повноважень), з одного боку, і здійснення «реабілітаційних», глибоко інноваційних реформ. Революція, що починається «поваленням», має завершитись модернізацією.

Модернізація – противага архаїзації; модернізація означає осучаснення традиційних або (в тому чи іншому відношенні) архаїчних суспільств. Модернізація – це панування раціоналізму в свідомості й суспільному житті. Це правова держава. Це раціональна бюрократія. В економіці – ринкові відносини, чесна конкуренція, захищені майнові права, прозоре володіння об’єктами власності і т. д. Модернізація у своїй основі – процес еволюційний, і так вона й розглядалася першими американськими творцями концепції модернізації 1950-60-х років, почесне місце серед яких належить засновнику структурного функціоналізму в соціології, соціологу-еволюціоністу Талкоту Парсонсу[vi]. Проте вона виразно та зримо заявляє про себе і в революційні періоди: як спрямування і як наслідок усіх перетворень.

Модернізація може бути вписана як в еволюційну, так і в революційну парадигму змін (на тій стадії, коли революція переходить в конструктивну стадію свого еволюційного завершення). Вона може здійснюватись як в умовах демократичного, так і авторитарного правління; стосуватися як усіх суспільних відносин, так і лише якоїсь однієї сфери, або, навіть, однієї галузі економіки. Цей термін застосовують у значенні будь-якого оновлення, запровадження інновацій у той чи інший процес.

Тому, на мій погляд (який я не маю змоги розвинути тут детальніше), модернізація більше годиться для характеристики тих процесів осучаснення, які не пов’язані із зміною інституційних основ суспільного чи політичного ладу, як наприклад: модернізація освіти, модернізація (і реструктуризація) виробництва тобто для означення технологічних змін, оновлення матеріально-технічної та інформаційної бази суспільства тощо. Це дуже важливі завдання, без яких неможливий поступ, здійснення успішного переходу від періодів стагнації – революції – трансформації до успішного еволюційного розвитку і процвітання. Але якщо інституційний дизайн суспільства цьому перешкоджає, то він потребує змін, які ми можемо адекватно описати в термінах революції/переходу/трансформації.  Тобто, термін “модернізація” доцільніше вживати для означення технологічних змін, тоді як перехід і трансформація характеризують якісні перетворення у формах власності та системі владних відносин.

Майдан відкрив перед українцями можливість відійти від «навздогінної модернізації» як імітації та здійснити революційні перетворення  з урахуванням власної історичної традиції. Йдеться не про відродження архаїки, а про запровадження тих модерних форм суспільного життя, на які показав себе здатним народ України під час Євромайдану. Можливо зараз суспільство отримало шанс запровадити такі форми людського співжиття, зокрема відносин влади й народу, які не представлені або є нетиповими для сучасних систем Заходу.  Тож треба нарешті наважитись бути самими собою і  а) домогтись реалізації установчої влади народу, б) включити до Конституції певні, добре продумані механізми прямої участі громадян у творенні політичних змін, як доповнення до представницької демократії. Справа це не проста і тривала, особливо, враховуючи, що війна затримує процес державного будівництва. Але війна ж має підсилити потяг українського народу до історичної творчості, до  створення політичної системи, усі «поверхи» якої творитимуться і будуть підзвітними низам.

Щоб реалізувати це справді революційне завдання, потрібно не обмежуватись розмовами про модернізацію і – навіть – здійсненням спрямованих на модернізацію реформ-вдосконалень, а спочатку завершити революцію, зміст якої – в реформах-замінах (replacement), інституційному перезаснуванні політичної системи за участю народу: ухваленні нової Конституції Установчими зборами і відповідних їй базових законів. На цьому революція як суспільно-політичний процес закінчиться і перейде у стадію менш всеосяжних трансформацій, реформ-поліпшень (вдосконалень).

Висновок: для чого ця вся моя оповідь про доволі абстрактні речі? Для того, щоб ми змогли скористатись черговим шансом проведення необхідних змін у країні, усвідомивши їх природу і необхідну глибину. Тільки діючи адекватно, будучи на рівні викликів часу, зможемо досягнути створення нового суспільства, до якого прагнемо. На попередніх етапах до неуспіху призвела трансформація без модернізації, половинчастість замін та викривлення змін, повернення і насадження архаїчних соціальних форм (про них часто пишуть як про феодальні). Тож враховуючи власний досвід, маємо тепер не випустити з під уваги необхідність завершення революції (перезаснування) шляхом проведення повних замін і трансформацій, і продовжити та закріпити їх реформами,  спрямованими на модернізацію.


[i] Див.: Eckstein, Harry. The Idea of Political Development: From Dignity to Efficiency. Regarding Politics // Harry Eckstein. Essays in Political Theory, Stability, And Change. – Berkeley; Los Angeles; Oxford : California University Press,1992. – P. 229-264. (P. 239)

[ii] Останньою з моїх публікацій, де представлено опис цього процесу в термінах трансформації недемократичних режимів в демократичні та їх деформації і скочування на шлях авторитаризму була стаття: Колодій Антоніна. Загальмована трансформація і майбутнє української мрії про демократичну правову державу // Агора. Українські перспективи. – Випуск 12. – К.: Стилос, 2013. – С. 5-20. – http://www.kennan.kiev.ua/kkp/content/publications/Agora12.pdf

[iii] Eckstein H. – Op. cit.–  P. 306.

[iv] Ibidem. –   P. 309

[v] Arendt Hanna. On Revolution.– New York: Penguin books, 1990. – 350 р.

[vi] Див. зокрема його статтю з дуже промовистим заголовком “Еволюційні універсалії суспільства”: Parsons Talcott. Evolutionary Universals in Society // American Sociological Review. –  1964. – Vol. 29. – Р. 339-357.