Про феномен революції в контексті сучасності

[2014]

Антоніна Колодій. Про феномен революції в контексті сучасності // Вісник Львівського університету. Філософсько-політологічні студії. – 2014. – № 5. – С. 133-143. – http://filos.lnu.edu.ua/bulletin_philosophy/ua/docs/visnyk05/visnyk05.pdf

У статті проаналізовані сучасні підходи до визначення революції з урахуванням тих змін, яких зазнала теорія революції під впливом нових суспільних реалій кінця ХХ – поч. ХХІ ст., а саме: відходу з історичної сцени масштабних революцій як способу суспільних змін і появи нових – легших, коротших і різноманітніших форм революційної дії, зокрема так званих «оксамитових» революцій, вплетених у контекст «переходу» як більш тривалої суспільної трансформації.
Ключові слова: революція, соціальна революція, політична революція, «класична революція» «мала (оксамитова) революція»,

This paper analyzes contemporary approaches to the definition of revolution taking into account the changes suffered by the theory of revolution under the impact of new social realities that appeared in the late XX – early XXI centuries, namely: the decline of large-scale revolutions as a means of social change and the emergence of new – lighter, shorter and more diverse forms of revolutionary action, in particular, the so-called “velvet” revolutions, woven into the context of “transition” as a more enduring social transformation.
Keywords: revolution, social revolution, political revolution, “classical revolution”, “small (velvet) revolution”.

Уявлення про чинники та механізми суспільних змін постійно видозмінюються у світовому вимірі: конкуренція еволюційної та революційної парадигм в останній чверті ХХ ст. була доповнена парадигмою переходу (транзиту) як особливого способу суспільної трансформації, що є чимось середнім між революцією та реформою. На початок ХХІ ст. і ця концепція почала втрачати прихильників. Натомість низка «кольорових» революцій на пострадянських теренах та в країнах арабського Сходу знову актуалізувала революційну проблематику.

Як концепція революції в її сучасних інтерпретаціях, так і концепція демократичного переходу мають стосунок до розвитку політичного процесу в Україні упродовж останніх 25 років. Більш того, лише в своїй сукупності вони здатні пояснити, чи можемо ми вважати події на майдані Незалежності в Києві, а також у багатьох інших містах України у 2004 та 2013-14 рр. революціями, чому за ними затвердилось поняття революції і чи мають вони якісь спільні сутнісні риси, що єднають їх з так званими великими соціальними революціями XVIII-XIX ст.

Шукаючи відповідей на ці запитання, українські дослідники мають шанс не лише розібратися у тих змінах, які відбулися у світовій суспільній науці в обґрунтуванні причин, природи і типології революцій, а й доповнити сучасні підходи певними нюансами, які випливають з унікального політичного досвіду, який дають Помаранчева революція 2004 р. та Революція гідності 2014.
У цій статті ми не будемо аналізувати названі події під кутом зору їх революційності. Її завданням є сформулювати (в першому наближенні) деякі методологічні підходи, придатні, на нашу думку, для такої оцінки, яка буде обґрунтована в наступних статтях автора.

Сутність революції: сучасні та минулі теоретичні інтерпретації. Проблема причин, сутності та типології революцій займає вагоме місце в теоретичних працях політологів, а ще більше – соціологів ХХ ст. Початок дискурсу був пов’язаний переважно з підтвердженням чи, навпаки, запереченням багатої спадщини марксизму з проблем виникнення, розгортання та наслідків політичних і соціальних революцій як складової частини марксистської теорії зміни суспільно-економічних формацій та класової боротьби. Поряд з марксистськими працями та теоретизуванням радянських напівучених-напівпропагандистів про закономірний характер революцій і насильство як «повитуху історії», уже в 1920-30-і роки на Заході, зокрема у США, з’явилася низка соціологічних робіт, у яких революції розглядалися з позицій бігейвіоризму, структуралізму, природної історії та інших немарксистських теорій. Серед найвідоміших теоретиків революції П. Сорокін, Л. Едвардс, Джеймс Девіс, Семюель Гантінгтон, Чарльз Тіллі, Теда Скокпол [10]. Дуже глибоким і придатним для аналізу найрізноманітніших типів революцій є феноменологічний підхід Ганни Арендт, на який ми спиратимемось у своїй роботі [13].

Почнемо з еволюції змісту поняття революції та з’ясування її суті на тлі найбільш поширених її минулих та сучасних форм. Отже, що значить сам термін “революція”? Слово „революція”, як відзначають філософи та політологи, що досліджували його етимологію, неоднозначне і навіть парадоксальне [7; 13]. Воно складається з префікса «ре-», який означає повернення, перероблення наново (порівн.: ревальвація, реідеологізація), та кореня «вол» від лат. «volvo» – «кручу», «повертаю». Разом, як зазначає А. Магун, виходить певна надмірність, адже „корінь «volv-o» повторює і відтворює те, що вже виразив префікс: циклічний рух – це рух, який постійно повертає назад”. Отже, водночас маємо і повернення (назад), і обертання (по колу). «Революція» одночасно зворотна і незворотна, є дією історичної сили та людським звершенням, поверненням до минулого та відкриттям майбутнього” [7, c. 29] .

Непростою була й зміна значень цього парадоксального терміна на його історичній дорозі. Починаючи з епохи стародавнього Риму і до кінця ХVIII ст. зміст поняття „революція” зазнав кількаразової трансформації. Для греко-римського історика Полібія (II—І ст. до н. е.) слово „революція” означало „пере-встановлення речей у належному порядку: отже, тиранія – це відхилення, яке мала виправити революція, щоб відновити правильне і належним чином упорядковане суспільство” [2, c. 326–327]. В епоху Середньовіччя слово „революція” найширше використовували як астрономічний термін, що означав обертання небесних тіл по колу. Коли ж його зрідка вживали в соціальному значенні, то воно характеризувало „меланхолійну картину” руйнівних політичних змін (А. Магун), що супроводжувались потрясіннями й безладдям. І лише наприкінці XVІІ – у XVІІІ ст., коли, за метафоричним висловом Х. Арендт, відбулося падіння слова „революція” з „астрономічного неба” на „політичну землю” [13, c. 42, 46] , воно набуло того ж самого змісту, що й у творах Полібія: повернення, відновлення, реставрацію узурпованих прав та свобод. В такому сенсі його вживали упродовж тривалого періоду, включно з часами англійських революцій та Просвітництва. Особливо чітко в цьому розумінні термін утвердився після Славної революції в Англії 1688-89 рр., відколи „революція” позначає певну „одиничну, унікальну подію, яка „відкриває історію” [7, c. 26] .

Найкардинальніші зміни до змісту слова вносить Французька революція (хоча й не відразу): тепер йому надають звичного для нас значення „установлення цілковито нової організації суспільства” [2, c.327]. Замість виправдовувати свої дії поверненням до „справедливого минулого”, французькі революціонери, зазначає М. Кейнован, „спробували дискредитувати увесь стародавній порядок”. І хоч А. Магун відзначає, що і в Французькій революції був присутній момент повернення до минулого, тільки не свого власного, а іншої держави – Стародавнього Риму, саме в цей час, „у ході революцій XVІІІ ст. люди почали усвідомлювати, що нове починання може бути політичним феноменом, що воно може бути результатом того, що люди зробили і того, що вони могли свідомо постановити зробити” [13, c. 46] . Такі ознаки революції, як започаткування нового, французькі революціонери доповнили елементами пришвидшення та неподоланності, невідворотності (irresistibility) змін [13, c.47] . І на додачу, невід’ємною рисою революцій з часу дуже кривавої Французької революції XVІІІ ст. стали вважати також насильство, яке К. Маркс назвав „є повитухою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим” [8, c. 761] . З набором цих характеристик революція перетворилась в ідеологічну цінність, яку одні гаряче захищали, а інші нещадно розвінчували. Серед найбільш ґрунтовних критиків французької революції, а водночас і самої ідеї „великих”, „соціальних”, „ідеологічних”, „класових” революцій – англійський політичний діяч та мислитель Едмунд Берк; серед найбільш палких захисників „революційного перетворення світу” – представники багатоманітних течій революційного соціалізму та комунізму ХІХ – першої пол. ХХ ст., насамперед, марксисти.

Для К. Маркса, Ф. Енгельса та їхніх ортодоксальних послідовників революція – це єдиний механізм переходу від одного способу виробництва до іншого, а також зміни усього суспільного ладу; це „локомотив історії”, „знаряддя прогресу”; вона необхідна і неминуча. Революція – це гостра класова боротьба за оволодіння державною владою із застосуванням насильства. Як виняток, визнавалась можливість мирної соціалістичної революції – переходу влади в руки робітничого класу без кровопролиття, але спорадичні згадування про неї переважувались чіткими формулюваннями про неминучість насильства у „Маніфесті комуністичної партії” („Комуністи …відверто заявляють, що їх цілі можуть бути досягнуті лише шляхом насильницького повалення усього існуючого суспільного ладу” [9, c.459]) та інших програмних творах марксизму. Російські більшовики, не піддаючи сумніву сказане основоположниками марксизму, йшли далі. У своїх історичних працях та публіцистиці вони „канонізували” найрадикальніші з революційних рухів (як, наприклад, якобінців чи „шалених” під час Французької революції ХVІІІ ст.), доводили неприпустимість морального осуду громадянської війни та інших форм насильства. „В певні періоди гострих економічних і політичних криз класова боротьба дорозвивається до прямої громадянської війни, тобто збройної боротьби між двома частинами народу, – писав В. Ленін. – В такі періоди марксист зобов’язаний стояти на точці зору громадянської війни. Будь-який моральний осуд її абсолютно недопустимий з точки зору марксизму” [6, c.8] . Звідси й бере початок міцно затверджене в головах більшості наших співвітчизників уявлення про революцію як насильницьке повалення старого ладу і швидке та рішуче запровадження нового.
Соціальна й політична, успішна та неуспішна революція. Розуміючи революцію як глибокий суспільний переворот (насамперед у способі виробництва), марксисти водночас розрізняли соціальну революцію в широкому сенсі (у її межах історики-марксисти відшукували „революцію” навіть при переході від рабовласницького ладу до феодалізму) та політичну революцію як її складову частину, яка зводиться до процесу завоювання влади новим прогресивним класом та його партією. „Завоювання”, яке вживається в сучасній політологічній науці інколи зовсім неадекватно (слово є успадкованим реліктом воєнізованої лексики тоталітарного режиму), тут має буквальний зміст: йдеться про насильницькі методи боротьби за владу і встановлення – після соціалістичної революції – державної форми класового насильства у вигляді диктатури пролетаріату. “Тільки на перехідний період” – стверджували марксисти, зокрема російські більшовики.

Не вдаючись у тонкощі марксистської теорії революції, зазначу, що в обґрунтування насильницьких її форм вони зробили значний внесок. Це стосується, зокрема, теорії революційної ситуації В.І. Леніна [4, c. 218; 5 c. 70] , яка залишається однією з найбільш влучних характеристик того, як визрівали „соціальні”, „класові” революції в минулому і значною мірою може бути екстрапольована на сучасні політичні революції. Перебіг останніх багато чим нагадує описаний В. Леніним, хоча класовий чинник – зубожіння мас – уже перестав бути єдиною передумовою революційності масових настроїв. Зрештою, він не був вирішальним і у випадку ліберальних революцій попередніх століть, класичним прикладом яких є перша Американська революція.
Вимагає деяких уточнень і застережень запропонований марксистами поділ революцій на соціальні та політичні, який не втратив свого значення й донині.

Політична революція – це справді процес жорсткої, часто жорстокої боротьби за владу. У ній беруть участь антагоністичні (ворогуючі, такі що не визнають одна одну) групи політичних еліт. Хоч навряд чи сьогодні хтось, окрім ортодоксальних марксистів, у повному обсязі поділятиме класову риторику класичного марксизму, коли йдеться про те, хто ж прагне здобути владу внаслідок революції. Через втрату легітимності, правляча група, що підтримує існуючий політичний режим, нездатна запроваджувати в життя свої рішення (за В. Леніним, „верхи не можуть управляти по-старому”). Натомість контр-еліта, що пропонує кардинальні політичні і суспільні зміни, здатна залучити на свій бік значні маси народу (адже „низи” в період „революційної ситуації” „не хочуть жити по-старому”). Вона це робить і, як наслідок, отримує шанс здобути перевагу над більш забезпеченим ресурсами супротивником. Обидві групи, зазвичай, готові до використання усіх доступних їм методів боротьби – аж до збройних сутичок, які можуть привести до громадянської війни. Однак використовують їх не завжди. Тому революції бувають мирні і немирні, без збройної боротьби або з її застосуванням.

Насильство не належить до сутнісних рис революції, хоч велика міра примусу у ній завжди присутня. Як уже згадувалось, саме слово „революція” стало широковживаним політичним терміном якраз після мирної, ненасильницької Англійської революції 1688-89 рр. Саме тоді європейським філософам стало зрозуміло, що революція і насильство не тільки не тотожні, але часто й протилежні. „Вольтер із подивом ствердив, – пише Р. Козелек, – що в Англії відбулася революція, тоді коли в інших країнах дійшло лише до повстань і даремних кривавих громадянських війн.” [3, c. 13] І ще тривалий час по тому громадянська війна і революція розглядалися як поняття різного порядку [3, c. 9-19] .

Зовні Славна революція нагадувала звичайний палацовий переворот – заради зміни династії та її віросповідання. Але суть полягала в тому, що після безкровного зміщення короля-католика Якова ІІ в 1688 р. і сходження на престол нової королівської пари – протестантів Вільгельма ІІІ та Марії ІІ був уведений в дію ухвалений парламентом „Білль про права” (1689), який поставив монарха під контроль парламенту. На зміну тиранічному володарюванню Якова ІІ прийшла форма правління, яку називаємо парламентською монархією. Отже змінився політичний режим, що є змістом кожної політичної революції, якими б методами вона не здійснювалась.

Соціальна революція відмінна від цього поняття у двох сенсах. Першим є те, що її спричиняють соціальні чинники – зубожіння мас, різке погіршення їхнього становища, яке марксисти (не тільки Ленін) вважали не лише ознакою, а й єдиною передумовою визрівання „революційної ситуації”. Беручи участь у такій революції, маси вбачають у ній спосіб покращення свого матеріального становища, розв’язання „класових” проблем. Політична революція – захоплення влади – розглядається марксистами саме як перший крок у напрямку здійснення цих завдань. Натомість сучасні теоретики політичних революцій розглядають ці революції як засіб досягнення свободи і демократії, створення інституційних передумов для залучення народу до управління справами суспільства. Як у минулому, так і зараз політична революція може ставити своїм головним завданням досягнення національної або особистої, або тієї й іншої водночас свободи. Соціальні питання в ній присутні, але не є пріоритетними, і вона може не перейматися такою мірою, як соціальна революція, проблемами рівності, подолання бідності тощо. Як приклад можна згадати першу Американську революцію, особливості якої у порівнянні з Французькою революцією глибоко проаналізовані в уже цитованій праці Х. Арендт „Про революцію”.

Феноменологічний підхід, якого дотримується Арендт, спонукає її розглядати революції як втілення фундаментальних потенційних здатностей людини реалізовувати себе через постійну участь у „вільній дорадчій діяльності”, творенні політичних змін. Жодна з революцій, на думку Арендт, не змогла створити стійку інституційну базу для втілення цієї здатності, перетворити революційні форми комунального самоврядування в постійно діючі післяреволюційні структури (такі як municipal councils у Франції після 1789 р. або Jefferson’s ward system в Північно-Американських штатах) [13, c. 256] . Громадяни поступово перетворилися в споживачів-буржуа, які втратили революційний дух. Успішність революцій усе ж пов’язана саме з мірою інституціалізації свободи, яка виявилась вищою в Америці.

Вчена докладно аналізує суперечність між соціальними і політичними цілями революцій. Неуспіх французької та більшовицької революції вона пояснює насамперед тим, що вони зрадили ідеалові свободи заради розв’язання соціальних питань: подолання бідності, створення необмеженого достатку матеріальних благ (abundance), що разом з „нескінченним споживанням”, за висловом Арендт, було ідеалом бідноти: „міражем в пустелі злиднів” [13, c. 139]. Зрештою така орієнтація призвела до терору і Термідора в одному випадку, і до тоталітаризму – іншому.

Друга група відмінностей полягає в тому, що соціальна революція (принаймні за задумом) – значно масштабніше суспільне явище, ніж революція політична. Вона зорієнтована на тотальний переустрій суспільства – аж до творення „нової людини” – за допомогою здобутої в ході політичної революції влади. З ретроспективи початку ХХІ ст. бачимо, що соціальні революції, особливо успішні соціальні революції – явище доволі спірне. Адже якщо вони й досягали поставлених цілей, то тільки у процесі наступних періодів тривалої соціальної еволюції. А багато з них взагалі збивались на манівці – поринали у вир терору, спрямованого на взаємне винищення еліт, „будували” лад, який був хіба що карикатурою на передреволюційні сподівання. Втім, інакше й бути не могло, бо у даному випадку люди ставили перед собою завдання раціонального конструювання суспільних відносин такого масштабу, який перебуває поза можливостями раціонального осмислення і свідомого творення. Тому слова відомої пісні про те, що „є у революції початок, немає в революції кінця…”, можна вважати чимось більшим, ніж метафора: поставлені революцією цілі можуть бути досягнуті тільки після її закінчення, упродовж тривалого періоду еволюційного розвитку, якщо можуть бути досягнуті взагалі. Усі революції в соціальному сенсі залишаються незавершеними, тому що зміни, які вони декларують чи започатковують, ніколи не відбувалися за короткий проміжок часу.

Глибокі інституційні перетворення вимагають часу, а соціальна революція за означенням – швидка й кардинальна їх зміна. Отже, ті, що проектують соціальну революцію, беруть на себе непосильне завдання, яке, принаймні, не може вкластися в часові рамки „революції”. А безстрокова, перманентна революція втрачає будь-який сенс, адже вона не відрізняється від „еволюції”. Звідси можна зробити висновок, що соціальна революція як кардинальна і відносно швидка заміна соціальних інституцій, що переводить суспільну систему у нову якість – це скоріше міф, аніж історична реальність. Вона базується на утопічному сподіванні на можливість швидкого створення суспільної системи за ідеологічним проектом, не враховує реального співвідношення ролі людського задуму, з одного боку, і спонтанних змін та еволюційного реформаторства, з іншого, у процесах суспільної трансформації.

Концепцію «соціальної революції» як швидкого революційного (читай – насильницького) переоблаштування суспільства, на яку покладалися більшовики, свого часу піддав гострій критиці Микола Бердяєв. Він писав про 13-14. необхідність нагадати їм “про ту остаточно з’ясовану істину, наукову та філософську, що соціальна революція в строгому сенсі слова взагалі неможлива, її ніколи не було і ніколи не буде. У цій області слово «революція» можна вживати тільки алегорично, лише в дуже розширеному сенсі. …Зміна соціальної тканини суспільств завжди є тривалий молекулярний процес; вона залежить, з одного боку, від стану продуктивних сил, від економічної творчості, промислової та сільськогосподарської, з іншого – від незримих змін у людській психіці» [1] .

Реальною, натомість, може бути революція політична – кардинальна і відносно швидка зміна політичного режиму (способу і мети здійснення влади, важелів її здобуття і втримання, правил політичної гри, правового статусу особи). Як політичний процес, політична революція передбачає хоч і не обов’язково насильницьке (в розумінні, з застосуванням фізичного насильства і збройної боротьби), але обов’язково примусове, за участю широких верств народу, повалення (недемократичного) режиму; прихід до влади опозиції, яка за попереднього режиму була контр-елітою, тобто прагнула до змін самих засад політичного життя, змін у суспільній свідомості і суспільній організації. Мета політичної революції – розширення простору свободи – цілком досяжна. Вона втілюється в життя зі створенням уряду, здатного утвердити демократичні політичні інститути. Саме в такому сенсі й можемо говорити про політичні революції в Україні у 2004 й 2014 рр., які полягали, якщо сказати коротко, у примусовому відбиранні влади за участю народу і в зміні політичного режиму, тобто у введенні нових правил політичної діяльності.

Втім, політична революція також не є приречена на успіх. Вона може зазнати поразки – виродитись або наштовхнутись на реванш контрреволюційних сил. Революції не є незворотні; вони не завжди успішні в довгостроковому вимірі. Підштовхуючи розвиток у певному, бажаному (для даного народу на даному відрізку історії) напрямі, вони часто зазнають невдачі, але попри все, їх слід у суспільній свідомості, у набутті досвіду втілення нових суспільних практик залишається завжди глибоким і не дає підстав для перейменування їх на не-революції – „в залежності від досягнутих успіхів”, як вважає частина українських дослідників.
Звичайно, неуспішну революцію можна назвати “бунтом” чи “заворушенням”, що зазвичай і роблять ті, хто її придушує. Але думка її учасників важить не менше, а історія розставляє остаточні крапки над “і”. Нікому нині не прийде в голову називати Російську революцію 1905 р. бунтом чи заворушеннями, хоч вона зазнала поразки. Революційність тих подій – не стільки в інституційних результатах, скільки в особливостях процесу політичної боротьби та в змінах у суспільній свідомості. Тобто, політичні революції – це „злам старих” і спроби створити нові інституції – усталені зразки суспільної (політичної) практики, в основі яких лежать певні, прийняті суспільством на певному етапі правила-обмеження. Їх не можна створити без приходу нових людей до влади і зсуву в свідомості загалу.

Розмірковуючи над долею революцій, їх успішністю й неуспішністю, їх впливом на хід історії, неминуче приходиш до висновку про невиправдане домінування визначень революції через її результат. Навіть у майже бездоганному визначенні революції, яке знаходимо в праці С. Гантінгтона „Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”, маємо справу з доконаними фактами: „Революція – це швидка, корінна і насильницька внутрішня зміна в пануючих цінностях і міфах суспільства, в його політичних інститутах, соціальній структурі, керівництві, а також урядовій діяльності і політиці” [15, c. 264] . (виділення мої – А.К.) Чудово схоплені сфери впливу революцій на суспільне життя, але чи не краще було б на місце слова „зміна” поставити більш відкрите словосполучення: „процес змін”, і можливо не „насильницький”, а „примусовий”? Втім останнє – не головне. Головне, що революція є не одномоментною зміною, а процесом, який в реальності буває менш-більш швидким і менш-більш успішним.
Наприклад, Микола Рябчук визначаючи події на Майдані як революцію, обґрунтовував це так: „Українська «криза», безумовно, є революцією, тобто спробою кардинально змінити систему влади в країні, перервати її так звану «спадкоємність», що тягнеться фактично від 1917 року (неправова держава лєніністського типу, зі специфічною – совєтською – політичною культурою). По суті, це спроба завершити «незавершену» революцію 1991 року – тоді відбулася лише певна модифікація системи, певне перегрупування владних еліт” (виділення мої – А.К.) [11, c. 12] . Подвійне вживання слова „спроба” видається тут цілком доречним не тільки тому, про це писалося ще в грудні 2004 р., коли процес не завершився. Говорячи про будь яку революцію, ми звертаємо увагу на процес, на те, хто, що і як змінює, перевертає, обертає (якщо знову звернутися до семантики слова “революція”), а не на те, чого він врешті-решт досягає. Бо революції зазвичай досягають не всього й не відразу. Вони бувають успішні й неуспішні. Після революцій бувають Термідори, Реставрації і лише згодом поступ відбувається в означеному ними напрямі. Чому? Головним чином тому, що і в своєму незавершеному вигляді революції досягають глибокого зрушення у свідомості людей, і у відповідності до цих зрушень люди далі творять свою історію.

З точки зору суспільного поступу, революції – скоріше поштовхи до розвитку в бажаному чи сподіваному напрямі, аніж самий цей розвиток, який у своїх найважливіших (найглибших) вимірах завжди вдається тільки як еволюційний. А в судженнях про революції, вважає Брюс Акерман, „вирішальне значення має міра, до якої революція спонукає великі маси людей вкладати свою енергію і самосвідомість у колективний процес політичного переоблаштування (redefinition)”. „Якщо велика кількість людей з глибокою серйозністю беруться за здійснення революційної політики, – зазначає Б. Акерман, – то така трансформація політичної свідомості є виразною ознакою революційної дійсності, незалежно від здатності політичної системи трансформувати той чи інший вид соціальних відносин” [12, c. 203].

Поряд з таким широким розумінням революції, в основі якого лежить народна мобілізація і колективний процес суспільного переоблаштування, говорять також про революцію у вузькому значенні як про особливий спосіб розв’язання конфлікту між владою і народом з виходом за межі законів старого режиму, розривом правової неперервності, з покладанням на легітимність замість легальності (на певний, короткий – і чим коротший, тим краще) період інституційного зламу. Коли революційні маси згуртовуються й набирають сили, здатність старого режиму до ефективного керівництва послаблюється, і тоді народ реалізовує свій суверенітет через створення паралельних структур керівництва політичним процесом, здатних у момент найбільшого хитання правлячого класу перебрати на себе основні функції виконавчої влади. Згодом, зміцнивши свої позиції, революціонери скликають Установчі збори для ухвалення нової Конституції. Але такий сценарій можливий в основному у випадку насильницької революції і збройної боротьби, оскільки силовий апарат панівного режиму буде неодмінно використаний для розгону новоутворених паралельних органів, якщо тільки з ним не піти на певні перемовини чи компроміс.

Якщо поставити питання: що ж головним критерієм революційності – кількість людей на вулиці, залученість мас, які прагнуть реалізовувати свою здатність творити політичні зміни, чи методи, якими вони діють, то на нього можна відповісти, що обидва підходи можемо вважати правомірними. Революція – це і повстання мас з метою кардинальної зміни суспільства в цілому або ж якоїсь із його основних сфер, це й спосіб заміни політичної чи суспільної системи радикальними методами, з розривом правової неперервності.

Олександр Мотиль слушно зауважує, що революції передбачають не просто зміни, а корінні зміни, зміни основ. Такими є зміни структур та інституцій. Менш корінними є зміни політичних курсів поведінки. Найменш корінними або зовсім не корінними є зміни персоналій. Хоч можна твердити й протилежне, додає він, оскільки все в історії твориться руками людей [14, c. 16]. Але в тому то й річ, що за відсутності цих плитких змін – змін персоналій і зразків поведінки – унеможливлюється зміна інституцій. Саме на це наштовхнулися інституційні перетворення в пострадянських країнах, що тривають від початку 90-х років минулого століття. Від самого початку вони не були революціями в прямому (широкому чи вузькому) сенсі цього слова, бо започатковувались як радикальні реформи згори, які, за концепцією Мотиля, при їх тривалому проведенні дають у результаті ту модель змін, яку в останню чверть століття називають “переходом”.

На сьогоднішній день (особливо після краху комуністичних режимів у 1980-90-х рр.) втратили свою впливовість базовані на конструктивістському раціоналізмі уявлення про те, що соціальні революції є „локомотивом” історії і соціального прогресу, які на розчищеному від решток старого ладу ґрунті, згідно з певним ідеологічним проектом здійснюють докорінну і швидку заміну соціально-економічної, політичної та культурної підсистем суспільства, – Очевидними стали обмежені можливості „соціальної інженерії” – творення суспільних інституцій за наперед складеним проектом. Утвердилось переконання, що становлення демократії краще забезпечують м’які, компромісні переходи, тоді як революційне насильство здатне привести до влади нових диктаторів. З’явилися нові парадигми, що пояснюють процеси інноваційних перетворень, і однією з найпопулярніших серед них стала концепція демократичного переходу – процесу суспільних змін, що займає проміжне положення між революцією і реформою. Проте на початку або під час переходу, якщо зустрічаються труднощі або перешкоди, їх також доводиться долати революційним шляхом широкої народної мобілізації, яка набуває форми мирних (”оксамитових”) або й кривавих революцій, які протидіють встановленню нових форм деспотизму. Але про це – в наступних публікаціях.

Висновки.
Революція – це термін, який вживався в різні часи і в різних країнах до дуже різних за своїм змістом і наслідками політичних подій; це не лише Велика Французька та Велика Жовтнева, чи то пак, більшовицька революція. Але й Славна Революція в Англії 1688 р., яка була по-суті палацовим переворотом з дуже значними наслідками, і Липнева революція 1830 р. у Франції, яка привела до влади людей, що стали достойними персонажами карикатуристів, і Паризька Комуна – спроба встановлення влади робітників у Парижі 1897 р.

Революція – це насамперед дискретна політична подія, яка має чітко визначені хронологічні рамки. Її деструктивна стадія – злам старого порядку – уже свідчить про наявність факту революції. А от успіх революції має багато складників і в повному обсязі майже не зустрічається. Неуспішні революції – також революції. Приклад – революція 1905 р. в Російській імперії.

Суть революції – не в насильстві, і навіть не в соціальному перевороті, а в реалізації іманентно притаманної кожній людині здатності творити політичні зміни та у тих значних політичних зрушеннях, які робляться руками народу і (забезпечують) відкривають шлях до подальших глибоких інституційних змін.

Революція приводить до влади людей, які ставлять завдання сприяння творенню нових інституцій, але це відбувається вже «після революції». Втім, завдяки новій ідеології, громадянському піднесенню, «духові революції» процес їх творення прискорюється.

Революція – момент біфуркації, поштовх, стимул, спалах, злет, руйнування старого укладу, але не будівництво нового.

Конструктивна (за П.Сорокіним) стадія революції – поза межами самої революції як політичної події. Вона може й взагалі не настати, якщо революція з тієї чи іншої причини зазнає поразки. Соціальна революція – міф (М. Бердяєв), бо соціальні інституції творяться повільно, еволюційно і вимагають часу.

З відходом з історичної сцени великомасштабних класичних революцій, їх місце зайняли повільніші процеси трансформації, що описуються поняттям переходу, та різноманітні “оксамитові”, “кольорові”, “електоральні”, “громадянські” революції, які започатковують або корегують такий перехід. Подальші дослідження взаємозв’язку переходів з такого типу революціями дозволить глибше зрозуміти сутність та особливості обох феноменів.

Список використаної літератури
1. Бердяев Николай. Духовные основы русской революции [Электронный ресурс] / НиколайБердяев // Собр. соч. в 4 т. – Париж: YMCA-Press, 1990 / Режим доступа: http://www.krotov.info/berdyaev/1918/rev_08.html
2. Кейнован Маргарет. Революції теорії / Маргарет Кейнован // Енциклопедія політичної думки. – Київ: Дух і літера, 2000. – С. 326–330;
3. Козелек Райнгарт. Історичні критерії поняття революції / Райнгарт Козелек // Ї. –2004. –№ 34. –С. 9–19.
4. Ленин В.И. Крах ІІ Интернационала / В.И. Ленин // Полн. собр.соч.: изд.5-е. – М.: Изд-во политической литературы, 1969. – Т. 26. – С. 209–265.
5. Ленин В.И. Детская болезнь „левизны” в коммунизме / В.И. Ленин // Полн. собр. соч.; изд.5-е. – М.: Изд-во политической литературы, 1981. – Т. 41. – С. 1–104.
6. Ленин В. И. Партизанская война / В.И.Ленин // Полн. собр. соч; изд. 5-е. – М.: Изд-во политической литературы, 1972. – Т. 14. – С. 1–12.
7. Маґун Артємій. Подія революції. Досвід та поняття революції / Артємій Магун // Ї. –2004. –№ 34 –С. 26–47.
8. Маркс К. Капитал. // К. Марк., Ф. Энгельс.Сочинения. 2-е изд. – Т. 23. – Том І. – С. 761.
9. Маркс К. Манифест Коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. – Т.4. – С. 459.
10. Никифоров А.А.Революция и ее причины: ответы и новые вопросы [Електронний ресурс] / А.А.Никифоров // Политическая экспертиза: ПОЛИТЭКС. Научный журнал. – Том 4. – N 2. СПб., 2008. – Режим доступа: http://www.politex.info/content/view/433/30/
11. Рябчук М.До питання про революційність змін /Микола Рябчук. – Критика. 2004. – № 12. – С. 12.
12. Ackerman Bruce.We the People. 1. Foundations/ Bruce Ackerman. – Cambridge (Ma); London (England): The Belknap Press of the HarvardUniversity Press. – 1995. – 203 р.
13. Arendt Hanna.On Revolution / Hanna Arendt. –New York: Penguin books, 1990. – 350 p.
14. Motyl Alexander J. Revolutions, Nations, Empires: conceptual limits and theoretical possibilities / Alexander J. Motyl. – New York: Columbia University Press, 1999. – Part I. – 229 p.
15. Hantington S. Р. Political Order in Changing Societies / S. Р Hantington. – New Haven (Conn.): Yale University Press, 1968. – 264 р.

Стаття надійшла до редколегії 28.05.2014
Прийнята до друку 20.06.2014