Новітня політична лексика

[2015]

Словники з політичної науки: “Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори) : навч. енциклопедичний словник-довідник” / за наук. ред. Хоми Н. М. –  Львів: «Новий світ – 2000», 2015. –  490 с.  та  “Сучасна політична лексика : навч. енциклопед. словник-довідник” / [І. Я. Вдовичин, Л. Я. Угрин, Г. В. Шипунов та ін.]; за наук. ред. Хоми Н. М. – Львів : «Новий Світ-2000», 2015. – 395 с.

обкладинка-1

Статті авторства Антоніни Колодій:

Глобальне (публічне) врядування; громадський сектор; громадянський республіканізм; державний патріотизм; невдала / занепала держава (failed state); консцієнтальна війна; неурядова організація; нормативна модель ліберальної демократії (співавтор – Дж.Перлін); публіка; публічна сфера; публічне адміністрування; публічне врядування;  суспільний (громадянський) патріотизм; суспільний інтерес.

1. Глобальне врядування (англ. global governance, від govern – урядувати, керувати) – процес об’єднання зусиль урядів та неурядових суб’єктів міжнародної політики задля забезпечення керованості міжнародних відносин і глобальних процесів шляхом переговорів, укладання угод, створення координуючих світових і регіональних інституцій. Г.в. зорієнтоване на вирішення економічних, безпекових, соціальних, правових, екологічних, демографічних та інших проблем країн світу, формування глобальної публічної політики (global policy), реалізацію інтересів світових акторів прийнятним способом, без порушення світового порядку.

Інституційну основу Г.в. становлять надурядові, міжурядові та неурядові орг-ції й установи світового та регіонального рівня (ООН та її підструктури, СОТ, МВФ, інституції ЄС, НАТО, ОБСЄ, «Репортери без кордонів», «Міжнародна амністія» та безліч інших). За відсутності світового уряду (global government), процес Г.в. (як і публічного врядування взагалі) розвивається по горизонталі, на основі мережевих зв’язків, інтеграції подібних форм і методів урядування, узгодження суперечностей, вироблення прийнятних способів керівництва глобальними справами. Це не означає, що усі д-ви та інтереси представлені рівною мірою або що суб’єкти Г.в. мають однаковий вплив. Ключову роль у процесі Г.в. відіграють великі д-ви та їх об’єднання (напр., G20), на яких лягає основний тягар врегулювання кризових ситуацій і які отримують основний виграш від процесів глобалізації.

Попри громіздкість сучасної системи Г.в. та кризовий стан багатьох її інституцій, питання створення світового уряду не стоїть на порядку денному. Більшість фахівців з Г.в., вважають, що і ментальність людей ХХІ ст., і суспільні тенденції до посилення ролі мережевих систем управління свідчать про неможливість створення єдиної світової структури Г.в. в досяжному майбутньому.

2. Громадський сектор – сукупність добровільних громад. об’єднань певного сусп-ва, які є недерж. (утворюються і діють незалежно від рішень органів влади чи державних посадових осіб), неполіт. (не беруть участі у боротьбі за здобуття влади) і неприбутковими (не отримують прибуток для його перерозподілу між учасниками організацій), а працюють заради загального добра та сусп. інтересу. Можна сказати, що Г.с. – це організаційний каркас громадян. сусп-ва, за яким переважно оцінюють кількісний розвиток останнього.

Поняття Г.с. близьке до поняття “третього сектора”, однак їх співвідношення трактують по-різному: одні автори ототожнюють ці два терміни, інші – розглядають “третій сектор” як складову Г.с., а саме як ту його частину, до якої входить специфічний тип громад. об’єднань – неурядові організації (НУО). Слово “третій” тут вживається, оскільки Г.с. співвіснує з двома іншими секторами – політ. та екон. діяльності, метою яких є, відповідно, влада і прибуток. Натомість мета діяльності суб’єктів Г.с. – суспільне благо.

Структурними елементами Г.с. є гром. об’єднання кількох типів: 1) орг-ції “парасолькового” типу, які спрямовують, стимулюють, координують діяльність інших суб’єктів Г.с. (регіональні ресурсні центри, різноманітні фонди, що надають гранти для громадської діяльності, аналітичні центри); 2) орг-ції, діяльність яких спрямована захист інтересів власних членів (об’єднання роботодавців, ділових людей, професійні робітничі спілки, фермерські орг-ції, творчі спілки, жіночі, молодіжні, студентські, ветеранські об’єднання) або на розв’язання проблем, що постають перед ними (господарські об’єднання, кредитні спілки, сусідські громади, самоврядні комітети); 3) орг-ції, діяльність яких спрямована на допомогу іншим або ж на вирішення суспільних проблем (благодійні, правозахисні, екологічні орг-ції).

Становлення Г.с. у сучасній Україні почалося наприкінці 1980-х років. Кількість громадських орг-цій зростала швидкими темпами, спектр діяльності ­– розширювався. Зараз в Україні зареєстровано та легалізовано понад 70 тис. гром. об’єднань. У 1992 р. був прийнятий закон України «Про об’єднання громадян», який регулював діяльність як гром. орг-цій, так і політичних партій; у 2012 р. – закон «Про громадські об’єднання», що стосується винятково об’єднань Г.с.

3. Громадянський республіканізм (англ. – civic republicanism) – система цінностей і заснована на них концептуальна модель суспільно-політичного ладу, що забезпечує добре врядування в демокр. д-ві, спираючись на доброчесне, активне громадянство. Г.р. – це також теорія доброчесного, демокр. громадянства, що апеляцює до створення справжньої республіки як спільної справи, об’єднаної загальним інтересом громадян. Г.р. ґрунтується на таких цінностях як свобода (прихильники Г.р. розуміють її як не-домінування, відсутність примушування громадян з боку свавільних правителів чи інших осіб), громадян. доброчесність (вона полягає у здатності особи – від простої людини до керівника держави – поставити суспільний інтерес над приватним); громадян. участь і визнання. Г.р. намагається протистояти ліберальному індивідуалізму і розвіяти пов’язаний з ним стереотип, що людина керується передусім своїми егоїстичними інтересами. Держава і громада для Г.р. не просто сукупність індивідів, кожен зі своїм інтересом. Вони мають загальний громадівський чи загальносуспільний інтерес, спільний для усіх громадян. Громада, спільнота, громадський інтерес, загальне добро – важливі поняття теорії Г.р.

Основою для сучасних концепцій Г.р., послужила республіканська традиція, притаманна Стародавнім Греції і Риму, містам-республікам Італії часів Пізнього Середньовіччя, а також Франції, США та іншим країнам у ранньобуржуазну епоху. В теорії республіканська традиція передавалася від Арістотеля і Цицерона, через Макіавеллі до Руссо, Джеймса Гаррінгтона і Медісона до філософів ХХ ст. Ганни Арендт і Чарльза Тейлора. Останнім часом ідеї Г.р. захищають та розвивають Джон Покок, Квентін Скіннер і Філіп Петтіт, Айсульт Гоноан  (John Pocock, Quentin Skinner, Philip Pettit, Iseult Honohan). Значне місце в сучасному Г.р., який ще називають неореспубліканізмом, займають ідеї егалітаризму та комунітаризму. На думку деяких дослідників, Г.р. є свого роду пост-соціалістичною ідеологією, яка намагається відродити комунітарні (громадівські) цінності в період занепаду соціалістичних ідеалів.

4. Державний патріотизм (від пізньолат. Patria, зокрема Patria communis – спільна Батьківщина) – відданість і любов до своєї Батьківщини, піднесена на рівень лояльності до юрид. владного ін-ту д-ви, у якій би формі той не існував: античного полісу, імперії, монархії чи республіки. Д.п. – це моральне почуття і громадян. чеснота, що спонукає особу служити своїй д-ві, брати на себе відповідальність за той стан, у якому вона перебуває, захищати її, підпорядковувати їй свої приватні інтереси і навіть жертвувати заради неї своїм життям. Уряди докладають зусиль до формування і підтримання Д.п., оскільки він є одним із факторів нац. безпеки і добробуту, а також (особливо за недемокр. режимів) спекулюють на Д.п., вимагаючи від громадян сліпого послуху, німої згоди з діями своєї д-ви на міжнародній арені, навіть якщо ці дії несправедливі щодо ін. народів. Такий Д.п. у багатьох випадках породжує його несприйняття критично мислячою частиною сусп-ва, у якої  виникають дилеми «дивної» любові до вітчизни, коли вболівання за долю своєї країни перемішане з неприйняттям існуючої дійсності. Такі почуття висловлені у творах чималої кількості поетів, публіцистів і громад. діячів різних епох і народів (напр., у віршах М. Лермонтова «Родина», І.Франка «Сідоглавому», есеї О. Кривенка „Маргінальна Україна” та ін.).

Класичним прикладом Д.п. є імперський, централістський і персоналістський патріотизм росіян, який сам по собі легітимізує владу керівника д-ви, якщо той підтримує традиційні для Росії цінності держ. величі, експансіонізму, патерналізму тощо. Українцям ближчий сусп. патріотизм, коли почуття відданості і любові спрямовані передусім на країну і сусп-во, а не на д-ву та її політ. керівництво. В умовах зростання внутр. та зовн. загроз державності виникає потреба і спостерігається тенденція до підвищення рівня Д.п. Однак утвердження Д.п. в Україні і надалі залежить від підвищення легітимності влади, у тому числі й унаслідок прямої причетності громадян до її створення і функціонування.

5. Консцієнтальна війна (лат. conscientia – свідомість, сумління) – війна на ураження свідомості – психологічна за формою, цивілізаційна за змістом та інформаційна за засобами форма політ. насильства, в якій об’єктом руйнування і трансформації є ціннісні установки громадян. К.в. є специфічною складовою гібридної війни. З-поміж інших видів неконвенціональних воєн К.в. виділяють за її спрямованістю на руйнування самої здатності людини до  самоідентифікації, вільного віднесення себе до певної етнічної, конфесійної, національної, політико-ідеологічної спільноти і, як наслідок, на знищення групової ідентичності, перетворення народу на населення.

Терміни К.в. та консцієнтальна зброя увів російський фахівець з теорії свідомості, директор Інституту випереджаючих досліджень імені Е. Л. Шіфферса Юрій Громико, який  називає п’ять основних способів ураження і руйнування свідомості: 1. ураження тканин мозку, у тому числі й за допомогою хімічних речовин, що знижує рівень функціонування свідомості; 2. пониження рівня організації інформаційно-комунікативного середовища на основі його дезінтеграції і примітивізації; 3. цілеспрямоване використання окультних впливів; 4. спеціальна орг-ція і поширення по каналах комунікації образів і текстів, що руйнують роботу свідомості (умовно – психотропна  зброя); 5. руйнування способів і форм ідентифікації особистості стосовно фіксованих спільнот, що приводить до зміни форм самовизначення і до деперсоналізації. Одним із найсильніших засобів інформаційного впливу розробники концепції К.в. вважають використання екранних технологій (просто кажучи, поширення брехні, підкріпленої теле- або інтернет-картинками).

До особливостей К.в. відносять такі риси, як: латентність упродовж тривалого часу; різноманітність, гнучкість та непередбачуваність засобів впливу; застосування насильницьких методів викривлення інформаційно-комунікативного простору; стирання чіткого розмежування “друг—ворог”; руйнування духовних цінностей, уявлень про добро і зло, здатності людини до вільної  самоідентифікації та ін.

6. Невдала держава / держава, що не відбулася (англ. – failed state) – слабка, неефективна, нездатна відстояти свій суверенітет д-ва, в якій соціальні та політичні ін-ти занепали настільки, що уряд не може виконувати функцію легітимного насильства, здійснювати контроль над територією і надавати послуги населенню. Н.д. є продуктом розвалу силових структур, розгулу корупції і злочинності, поширення анархічних форм внутрішнього збройного протистояння між конкуруючими угрупуваннями, екон. занепаду і крайнього зубожіння населення, а також втручання інших д-в, які можуть свідомо дестабілізувати ситуацію. Н.д. – антонім до слова «успішна д-ва».

Н.д. вважають дискусійним політологічним концептом через недостатню визначеність або надто великий набір критеріїв «занепаду» та «відсутності урядового контролю», а також через те, що доконаний вид дієприкметника «failed» часто суперечить перспективам відновлення державою своєї дієспроможності. Тому термін Н.д. все частіше заміняють на «failing» або «fragile states» – «д-ви, що занепадають» або «крихкі д-ви». Міжнародна аналітична організація «Фонд миру» (Fund of peace) розробляє щорічні індекси «крихкості держав».

Н.д. є одним із найбільших викликів сучасному світовому порядку, джерелом низки глобальних проблем: злиднів, незаконного обігу наркотиків, тероризму, розповсюдження небезпечних хвороб (СНІД, Ебола). Тому сприяння державному будівництву – створенню нових і зміцненню уже існуючих держ. інституцій у слабких д-вах – одне  з  найважливіших завдань глобального урядування.

7. Неурядові організації – НУО (англ. non-governmental organizations – NGO) – добровільні орг-ції локального, національного чи міжнародного рівня, що працюють з громадянами або від їх імені заради суспільного добра на неприбутковій основі. Інша назва – НДО – недерж. орг-ції. НУО створюються з ініціативи громадян, на добровільній основі, і цим є подібні до інших громад. орг-цій (ГО), разом з якими НУО утворюють громад. (або “третій”) сектор і є елементами громадян. сусп-ва. Особливістю НУО є те, що вони займаються розв’язанням проблем не своїх членів, а інших людей, надаючи їм певні послуги чи допомогу. Від інших ГО НУО відрізняються більшою структурованістю та наявністю  оплачуваних штатних працівників, які працюють для соціальної або громадської мети, заради покращення становища певних груп, спільнот, чи суспільства в цілому. Вони займаються благодійництвом, соціальним підприємництвом, розвитком громад. НУО використовують інститут членства або ні (тобто можуть складатися лише з оплачуваних працівників, які займаються громадськими справами).

Синонімами терміну НУО є НПО чи НКО (неприбуткові чи некомерційні орг-ції). За характером своєї діяльності НПО могли б отримувати прибуток, але мають іншу мету: спрямувати результати своєї праці на благодійні цілі, на допомогу уразливим верствам населення. Це соціальні фірми (як напр. кооперативи і товариства взаємодопомоги, благодійні пекарні, притулки для бездомних). На Заході НПО є складовою і одним із напрямків реструктуризації д-ви добробуту. Значна їх частина зайнята наданням тих соціальних послуг, які ще недавно надавалися урядовими установами, а тепер внаслідок “роздержавлення” управління стають справою НУО. Різновидом НУО є “мозкові центри” – аналітичні й дослідницькі установи, які формують громадську думку, впливають на вироблення економічної, правової, культурологічної, екологічної, демографічної та інших напрямів публічної політики, досліджують питання безпеки та оборони та ін.

8. Нормативна модель ліберальної представницької демократії – синтезований і фігурально представлений образ сучасної ліберальної демократії, її ідеальний стандарт, що дає найбільш повне уявлення про ті принципи та механізми, які необхідні для утвердження ліберально-дем. цінностей, що беруть свій початок у ліберальній філософсько-політичній думці XVII-XVIII ст. Визначальною характеристикою Н.м.л.д. є те, що вона грунтується на цінностях свободи, рівності і справедливості. Для їх втілення в життя Н.м.л.д. передбачає механізми, які в різних країнах різняться по формі, але зберігають свою суть, оскільки засновані на двох вихідних принципах: конституціоналізму і суверенітету народу, кожен з яких конкретизується через низку робочих (організаційних) принципів.

Реалізація принципу конституціоналізму залежить від законодавства – його повноти, правового характеру, а також від діяльності правоохоронних та судових органів. Відповідно до цього, інст-ти Н.м.л.д. утворюються і функціонують з дотриманням організаційних принципів законодавчо обмеженого уряду, дотримання прав людини, верховенства закону, а також рівності усіх перед законом. Реалізація принципу народного суверенітету залежить від функціонування різноманітних механізмів представницької (з елементами прямої) демократії, які забезпечують реалізацію народної волі, підконтрольність та підзвітність органів влади громадянам. Тому в основі інст-тів Н.м.л.д. лежать організаційні принципи, що забезпечують демокр. прийняття рішень: вибори політ. еліт, підзвітність еліт громадянам, чутливість уряду щодо думки громадян, справді конкурентна і репрезентативна партійна система, плюралістична система інст-тів групової політики, система політ. комунікації, що забезпечує вільну циркуляцію ідей та інформації, а також громадян. участь і громад. контроль через інст-ти громадян. сусп-ва.

На відміну від моделі поліархії, яка концептуалізує сучасну демократію у тому вигляді, як вона вже склалася в західних країнах, Н.м.л.д. представляє те, яким чином повинна виглядати розвинена демократія і які критерії варто враховувати при оцінці розвиненості реально існуючих демократичних систем. (Співавтори – Антоніна Колодій; Джордж Перлін)

9 Публіка (англ. public, n.) – 1) зібрання людей, які виступають у ролі глядачів, слухачів, відвідувачів, близьке до поняття аудиторія (лат. auditorium); 2) люди, широкий загал, широка громадськість (навіть світова); слово, близьке до поняття народ в розумінні populus. Термін П. позначає сусп. роль загалу, яка можлива лише у взаємодії з актором / комунікатором, для якого важливим є сприймання / реагування публіки на його дії чи пропонований продукт. У другому значенні П. входить до термінологічного ряду сусп.-політ. наук у демокр. країнах з республіканською традицією (res-publica – справа загалу, народу) і корелює з усіма словами, що характеризують велику множину людей узагальнено, без конкретизації її складу та взаємовідносин між складовими елементами.

П. як народ, маса знаходиться поза процесом безпосереднього здійснення влади, виступаючи насамперед споживачем політики чи інших благ і послуг, які їм надають актори – політики – владні еліти, але не обов’язково – споживачем некритичним або пасивним. П. проявляє емоційну, аксіологічну, ментальну активність. На рівні масової свідомості П. формується громад.  (публічна) думка, яка в дем. країнах є інст-м народного впливу на владу. Не випадково перші дослідження «публіки» як соц. й політ. явища з’явилися у США в 1920-і роки, коли там розпочалися опитування гром. думки. Дискусія між Волтером Ліпманом, який писав про «фантомність» П. («Фантом публіки», 1925), і Джоном Дьюї, який розглядав потенціальні можливості П. як носія демократії («Проблеми публіки», 1927), фактично започаткували суперечки між елітаристами та прихильниками учасницької демократії, які тривають дотепер.

В українському політол. словнику термін П. не є широковживаним. Замість нього, залежно від контексту, переважно вживають слова: люди, народ, народні маси, широкий загал, суспільність, громадськість. Однак значення і можливі способи вживання терміну П. важливо розуміти хоча б тому, що все більшого поширення набуває похідний від П. багатозначний прикметник публічний.

10. Публічна сфера (англ. public sphere) – соціальний простір, в якому люди (громадськість, публіка) спілкуються і взаємодіють один з одним і з цілим суспільством з приводу суспільних проблем. Німецький філософ Ю.Габермас, якому належить розробка концепції П.с., визначає це поняття як мережі для передачі інформації і точок зору.  В розвиненій формі П.с. включає в себе такі елементи: середовища (місця) публічного обговорення проблем; добровільні об’єднання громадян, інфраструктура публічних медій, включно з Інтернетом; засоби і форми вираження думок і дорадчої діяльності (газети, журнали, книжки, лекції, форуми, дебати, твори мистецтва).

П.с. є наслідком розмежування публічного і приватного життя людей, яке існує з часів античності. Однак у містах-полісах стародавньої Греції та в республіканському Римі «публічний» означало як загальносуспільний (такий, що стосується всіх, загалу), так і державний. Розмежування державної (владної) публічності і публічності громадянської (і то не зразу, а поступово) відбулося в епоху раннього капіталізму. Заможна й освічена верства бюргерів, що володіла достатніми ресурсами, щоб функціонувати незалежно від держави, створила неполітичну, громадську сферу публічності для обговорення спочатку творів літератури й мистецтва, а пізніше й політичних рішень, і змусила державну владу визнати громадську думку як надіндивідуальний соціальний інститут, що легітимізує дії влади. Визначальну роль в функціонуванні П.с. відіграють засоби масової інформації. Сучасні комунікаційні можливості дають змогу говорити про поширення П.с. на віртуальний простір, а також про виникнення глобальної П.с.

11. Публічне адміністрування (англ. public administration) вид організаційно-розпорядчої діяльності, спрямованої на підготовку та впровадження держ. рішень, управління персоналом, надання послуг населенню. П.а. (держ. управління – за традиційною пострадянською термінологією) – технічна складова частина політ. та публічного врядування, що має здійснюватись на професійній (неполітичній) основі, звертаючись, в разі потреби, до залучення недержавних партнерів для спільного вирішення проблем, що постають у цій сфері управлінської діяльності.

Головна особливість П.а. як виду управлінської діяльності у тому, що на відміну від політ. і публічного врядування, пов’язаного з ухваленням владних рішень, П.а. є діяльністю професійних управлінців (чиновників, державних службовців), спрямованою на підготовку рішень та організацію їх виконання. У світі зустрічаються різні варіанти (моделі) співіснування врядування й адміністрування: від повного злиття політ. та управлінсько-адміністративних функцій і посад до їх жорсткої відокремленості. Для більшості демокр. країн Заходу характерна модель відносної інтеграції, яка в різних країнах діє по-різному, але всюди управлінський персонал (бюрократія) набирається за конкурсом, має гарантований    д-вою статус і престиж, стабільність і просування по кар’єрній драбині на основі вислуги років і заслуг – при жорсткому присіканні можливостей для корупційних дій. Політичні посадовці  формально займають провідні позиції, однак на практиці часто залежать від знань і професійності службовців. В Україні досі переважала тенденція до надмірної політизації держ. служби, яка перешкоджала запровадженню єдиних стандартів управління персоналом у держ. секторі, призводила до невиправданого суб’єктивізму керівників при оцінюванні роботи держ. службовців.

12. Публічне врядування (англ. – governance; new / public governance) – різновид управлінської діяльності інституцій публічної влади та громадян. сусп-ва, що забезпечує самокерованість (самоврядність) сусп. системи та її розвиток у певному, визначеному напрямку. Урядування здійснюється на різних рівнях сусп-ва шляхом визначення напряму розвитку, прийняття і впровадження загальнозначущих для даного рівня рішень. Розрізняють традиційне політичне врядування (англ. відповідник government) і нове П.в. (governance), пов’язане із зміною управлінської парадигми в європейських та інших розвинених країнах сучасного світу.

Головною особливістю П.в. є вихід управлінської діяльності за межі уряду,  “роздержавлення” управлінських функцій, передача значної їх частини від уряду до інших суспільних суб’єктів: бізнесу, громадянського суспільства, а у випадку глобального врядування –  міжнародних об’єднань і організацій. Дежава замість “правити” – “скеровує”; вона «кермує», а «веслують» інші суб’єкти. У принципі П.в. допускає можливість урядування без уряду. Другою особливістю П.в. є те, що змінюється стиль управлінської діяльності: замість розпоряджень згори іде координація по горизонталі, за мережевим принципом. Метою П.в. є підвищення керованості, ефективності та результативності управління суп-вом, яких досягають завдяки залученню усіх наявних зацікавлених сторін (стейкхолдерів), без їх заміни. У зв’язку з цим виникає третя особливість П.в.: само по собі воно не є свідченням демократизації управлінського процесу. Демократичне врядування – це частковий випадок П.в., і дослідник кожного разу має визначати, чи горизонтальна взаємодія стейкхолдерів та скеровуюча участь держави, які притаманні системі П.в., відповідають критеріям демократичності. Підвидом П.в. є “добре врядування“, у якому закладений нормативний стандарт урядування для країн, що здійснюють модернізацію своїх суспільних та управлінських систем.

13. Суспільний (громадський, публічний) інтерес (англ. – public interest) – С.і. – інтерес усього сусп-ва, групи людей чи окремої особи, спрямований на забезпечення добробуту, стабільності, безпеки та сталого розвитку сусп-ва. З одного боку, С.і. є мотиваційною основою сусп., у т.ч. політ. діяльності людей щодо задоволення своїх індивідуальних та групових потреб через покращення стану сусп-ва, спонукою до прояву сусп. активності. З іншого боку, С.і. – це критерій оцінювання діяльності політиків та управлінців з позицій  інтересів (вигод, переваг, здобутків) усього сусп-ва, мета публічної політики демокр. д-ви.

На відміну від приват. інтересу, який дає вигоду, виграш, зиск певній особі та її сім’ї і може не тільки не співпадати, а й суперечити інтересам сусп-ва як цілого, С.і. приносить користь усьому сусп-ву або значній кількості людей. Формулювання і реалізація С.і. є одним із центральних понять публічної політики, а його врахування чи неврахування є мірилом демократичності діяльності урядів. Водночас, існують певні труднощі у визначенні того, які саме дії урядів можна вважати спрямованими на реалізацію С.і. Ситуація, за якої уряд, реалізовуючи С.і., задовольняє потреби та інтереси усіх без винятку членів сусп-ва, практично недосяжна. Тому припускають, що С.і. керується уряд, який враховує інтереси та задовольняє потреби тих суспільних груп, які найбільш чітко сформулювали свої інтереси і публічно довели їхню пріоритетність та корисність для суспільства, і не завдає при цьому шкоди іншим групам та особам. Тобто, в сучасних, соціально диференційованих і політично структурованих сусп-вах, що визнають політ. плюралізм, С.і. у більшості випадків розглядається як динамічна, певним чином інтегрована сукупність групових сусп. інтересів.

14. Суспільний (громадянський) патріотизм (англ. civic patriotism, від лат. patriae – країна-батьківщина) – відданість людини своїй країні-батьківщині, вболівання за її долю, готовність докласти зусиль або й навіть принести себе в жертву задля її самоствердження і  процвітання. С.п. зачіпає глибинні почуття людини, є виявом її емоційного ставлення до своєї країни. Але на відміну від природного патріотизму, який так і залишається на рівні емоцій (сильної прив’язаності, любові до тих місць, з якими пов’язане дитинство і подальший життєвий шлях), а також від держ. патріотизму, який значною мірою ідеологізується (об’єктом ідеологізації стають д-ва та її лідери), С.п. містить у собі значну частку раціонально усвідомлених почуттів громадян. причетності і відповідальності, які спонукають до активних дій на користь Батьківщини.

С.п. близький до громадянського націоналізму, але ці поняття не тотожні. Об’єктом прив’язаності та любові в націоналізмі завжди є народ, спільнота, тоді як у патріотизмі – країна (С.п.) чи держава (держ. патр-м). Про патріотизм взагалі і С.п. зокрема та їх зв’язок з націоналізмом висловлювалось чимало відомих філософів і науковців (В. Липинський, Ю. Габермас, Ч. Тейлор, Б. Андерсен). В. Липинський прирівнював С.п. до територіального націоналізму, протиставляючи його етнічному націоналізмові, який він називав шовінізмом. «Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я українця… це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети…». Традиційним антагоністом патріотизму є космополітизм.

Упродовж тривалого часу після здобуття незалежності українські соціологи та публіцисти фіксували порівняно невисокий рівень С.п. в Україні. Однак два українські Майдани (2004 і 2013-14 рр.) підняли рівень громадянської самосвідомості, у тому числі й С.п. Замах на територіальну цілісність і суверенітет країни з боку Росії ще більше посилили патріотичні почуття і єдність громадян України. Після анексії Криму к-сть прихильників незалежності України зросла до рекордних 90% її дорослого населення. Високий рівень патріотизму на практиці демонструють військовики та добровольці, що воюють на Донбасі проти терористів і російських окупантів, а також волонтери і просто широке коло громадян, які їм допомагають.