Про патріотизм і свободу тепер і 15 років тому

[2015]

Антоніна Колодій. Про патріотизм і свободу тепер і 15 років тому.

Для ФБ, 2015-08-23

Більшість населення України – 67% – пишаються тим, що є громадянами своєї країни. Такими є дані останнього опитування Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, яким керує Ірина Бекешкіна. У ході презентації Ірина Бекешкіна зазначила, що в 2004 році 38% респондентів пишалися тим, що є громадянами України, у 2005 році цей відсоток зріс до 53%. У 2013 році кількість таких респондентів було 48%, а в 2014 році – 61%. http://www.pravda.com.ua/news/2015/08/21/7078564/

А я пригадую часи, коли у Львівській політехніці обговорювала зі своїми студентами публікацію в «Дзеркалі тижня» дуже песимістичних роздумів експертів-політологів про стан і майбутнє України напередодні Дня незалежності 2000 р. Йшлося про топтання країни на місці («Рух у часі, що зупинився»), про ностальгію за колишнім СРСР і порівняно невисокий рівень патріотизму українських громадян, про що свідчили різних соціологічних опитувань.

Але найбільше тоді вразило те, що на запитання: «Чи почувалися ви вільною людиною за часів Радянського Союзу» 52,6% респондентів відповіли рішучим «так», майже 19% сказали, що «швидше, так», а на запитання «Чи почуваєтеся ви вільною людиною тепер», ствердно відповіли 26%, близький до цього стан констатували ще 20%.

Газета також розповідала, що за даними опитування УЦЕПД, 32% наших співгромадян заявили про своє бажання емігрувати з України на постійне місце проживання. Переважна більшість із них (81,7%) причиною таких намірів назвали важку економічну ситуацію, 8% — наявність в Україні порушень прав людини, від 2 до 2,4% — високий рівень злочинності, важку екологічну ситуацію та неможливість задовольнити власні культурні запити.

На додачу, там ішлося й про те, що більшість громадян України готові захищати свою країну на випадок війни (57%), 24,5% воювати не збиралися за жодних обставин, а відповідь 8%, за їхніми словами,  залежала б від того, проти якої країни доведеться воювати, 10,5% вагалися  з відповіддю. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/tochka_vidliku.html

Я тоді провела  міні-опитування в групі за аналогічними запитаннями з наступним обговоренням анонімно заявлених позицій, яке виявилось на диво щирим (це було моє перше знайомство з групою на початку вересня). Розподіл деяких відповідей не відповідав їх співвідношенню, задекларованому у газеті. І це радувало. Зокрема йдеться про свободу в незалежній Україні (лише 1 особа відповіла «скоріше ні, ніж так», ніхто не відповів «ні») та про готовність захищати Батьківщину із зброєю в руках в разі необхідності (знову ж таки 1 особа була не готовою та 2 вагалися з відповіддю). Але що стосується виїзду за кордон, то це виявилось масовим бажанням. Найбільше мене тоді здивували відповіді  про мотиви: домінували міркування пов’язані не з бідністю, не з неможливістю самореалізуватись в Україні, а з безправ’ям у судах та перед лицем «силовиків» і високим рівнем злочинності. Пояснюючи, студенти розповідали, що їхній досвід (в основному, він стосувався сім’ї чи близьких друзів) свідчив  про неможливість добитися правди в наших судах і правоохоронних органах.

За останні півтора роки патріотизм в Україні зріс. Зросла громадянська активність. Але, чомусь мені здається, що безправ’я та несправедливість залишаються ахілесовою п’ятою України, через яку частина молоді й надалі може роздумувати про еміграцію або утримуватись від повернення на Батьківщину.

Отже правова держава – це наше надзавдання; усього суспільства, і молодих людей, звичайно, також. Самі себе маємо витягти з болота за халяви власних чобіт.