Ми не “маса”, а суспільство особистостей

Антоніна Колодій. Ми не “маса”, а суспільство особистостей. Думки після “круглого столу” // «Високий замок», 20 жовтня 2003.


Що треба зробити, аби можна було так сказати про Україну? Про це – міркування політолога-педагога Антоніни Колодій після міжнародної зустрічі.

На Вашингтон насувався тропічний ураган “Ізабель”, і саме цього дня тут мала розпочатися дискусія українських та американських політологів і громадських діячів на тему “Етика і лідерство: до відкриття дискусії в Україні про виховання цінностей”. Гаряча тема, зацікавлені учасники. Тож коли Меггі Паксон – одна з найчарівніших організаторів зібрання – написала всім: “Ізабель” таки буде над нами, але я обов’язково чекатиму на вас усіх в Інституті Кеннана при Центрі Вудро Вільсона о 9-й ранку”, стало зрозумілим, боятися природної стихії не пасує тим, кого вже такий тривалий час продувають вітри соціальної та політичної негоди.

Отож “круглий стіл” відбувся, хоч і не в повному складі, проте з повною віддачею присутніх. А це і проректор Української греко-католицької академії Мирослав Маринович, і Надія Макконнелл – директор Фундації Україна-США, і професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань, і багато інших поважних людей з обидвох сторін.

Учасники, зокрема, говорили про той розрив, що існує між сімейним вихованням (там, де воно є) і суспільним середовищем. Як подолати цей розрив? Що зробити, щоб хороші, виховані діти, вийшовши на широку дорогу життя, не ставали цинічними громадянами? Щоб вони не виглядали “білими воронами”, прагнучи творити добро. Одна з відповідей – змінити середовище, змінити життя. Бо як вчити дитину чесності, коли вже в шкільному віці вона стикається з хабарництвом; як викладач говоритиме учням чи студентам про людську гідність, коли сам усього боїться… Однак проблема полягає в тому, що суспільне середовище творять люди і зазвичай відтворюють у ньому самих себе. Саме ці зачаровані кола – людина творить суспільство, але сама є сформована в його умовах – роблять такими складними переходи від аморальних і беззаконних диктаторських режимів до вільнішого ладу і більш чесних відносин. Тому такі переходи, окрім усього іншого, мають бути підперті добре продуманою системою освіти, в якій поважне місце було б відведено формуванню, вихованню, навчанню цінностей, необхідних для тих відносин, до яких намагаємося перейти.

Зрештою, навчання цінностей – потреба не тільки перехідних суспільств. У такій країні, як США, де спільні цінності скріплюють націю, система освіти знизу догори пронизана «навчанням цінностей». Про це розповів один із учасників “круглого столу” Елден Креддок – молодий викладач університету та ентузіаст громадянської освіти, якому доводилось брати участь у спільних українсько-американських проектах, бувати у Львові. На його переконання, успіху можна досягти, лише спираючись на національні цінності, на те, що вже притаманне народові, а також враховуючи вікові особливості тих, кого навчають. І не політизуючи цей процес.

В Україні вже дещо робиться у цьому напрямі. Це й введення курсу християнської етики, і вивчення прав людини, і розгортання системи демократичної та громадянської освіти. В західному регіоні чимало робить церква. Проте до такої продуманої, багатогранної і водночас ненав’язливої системи, яку представив п.Креттон, ми ще не дійшли.

Небезпечними ілюзіями видаються мені запевнення деяких політиків та публіцистів про те, що в Україні, мовляв, “поступово відходить дванадцятирічна епоха дикого капіталізму.., в якій основним правилом було домінування закону сили над силою закону” та що всі політичні табори, так само, як і бізнесмени, уже хочуть виробити чесні правила гри та й жити за цими правилами. Втомилися, мовляв, весь час боятися. Ці розмови нагадують твердження, що поширювались можновладцями у 1993-94 роках, начебто найкраще правитимуть багаті, ті, що “вже накрались…”. Але ми зайвий раз переконались, що апетит приходить під час їди, та що він у наших “багатих” безмежний…

Ніщо не зміниться на краще без людей, спочатку невеликого кола особистостей, здатних, всупереч обставинам, поводитись достойно і спробувати (якщо потрібно, то й не один раз) прорвати те замкнуте коло, про яке йшлося вище. Ніяка нова епоха не настане без зміни команд при владі. Але ця зміна команд буде тільки першим кроком у напрямі до зміни суспільних умов, до створення кращого ґрунту для поширення моральних і громадянських цінностей на все більшу кількість людей. Глибинні зміни в людській свідомості не можна відкласти на потім, коли буде добрий політичний лад чи коли заживемо багатше.

Особа – це важливо! Особа – багато значить! – кілька разів повторила Надія Макконнелл, очевидно, протиставляючи цю тезу одному з поширених у посткомуністичних суспільствах стереотипів: «маси вирішують все» або ж «система вирішує все». Звичайно, жодну тезу не можна абсолютизувати, і кожен з нас наведе приклади, коли потрібні і масові дії, і системні зміни. Але шанси на успіх і тих, й інших будуть тим більшими, чим значнішим буде число учасників, які знають не лише як, а й заради чого треба діяти, які мають власну систему цінностей і готові її захищати. Вони й примусять людей при владі пам’ятати про своє місце та свою роль у суспільстві і не зводити політику до безконечних інтриг заради неподільного панування та самозбагачення.

Нинішні українські можновладці геть забули, що слово політика має два значення: перше, найважливіше для людей, – це політика як керівництво суспільними процесами і як служіння суспільству, а друге їй підпорядковане – політика як боротьба за владу. Якщо другої забагато, а першої замало, то навіть в Америці люди ставляться з недовірою до таких політиків і втрачають інтерес до політики. Але американцям трохи легше, бо ця досвідчена в політичних змаганнях нація має два різні терміни для двох видів політики: “policy” – накреслення та виконання програм суспільного розвитку; “politics” – боротьба за отримання владних крісел. І одна з претензій, яку демократи висувають зараз урядові Буша є, зокрема, й така: за його правління стало надто мало політики в першому значенні, і занадто – в другому. (“Too little policy, but too much politics”, заявив недавно Веслі Кларк, один із десяти претендентів на кандидата в президенти від Демократичної партії). Але й українська мова багата відтінками в характеристиці деяких важливих аспектів суспільного життя. На одне англійське слово “community” маємо два українські: громада і спільнота. Потрібно лиш домогтись, щоб громадяни повернули собі відчуття і тої, й іншої.

Те, що багато важливих слів (і означуваних ними понять) загублено у болоті репресивно-застійного буття колишнього режиму, засвідчила дискусія фахівців: найважче було сформулювати менш-більш послідовну систему тих цінностей, що вже притаманні українським громадянам і з яких можна було б стартувати. Названі були сім’я і друзі, гостинність, прагнення справедливості і рівності, повага. А все інше, що називалося, супроводжувалось застереженнями: працелюбність, релігійність, але надщерблені; толерантність, але така, що випливає з терплячості та пасивності, а не з поваги до іншої особистості та її способу життя; співчутливість, але пов’язана з емоційністю, а не з усвідомленим бажанням допомогти ближньому; індивідуалізм, але більше схожий на прагнення сховатись у свою “хату скраю” і якось перебути несприятливий час, аніж упевненість у собі і вміння домагатися кращого життя. Часто йшлося не так про цінності, як про риси національного характеру, до того ж – негативно забарвлені (впертість, заздрість, покірливість, терплячість тощо).

Щодо поширеності деяких цінностей виникали гострі суперечки, що свідчить і про недостатню вивченість питання. Сьогодні справді важко сказати, чим найбільше дорожить та чим нізащо не поступиться українська спільнота. Але ж не завжди так було. На початку ХХ століття А. П. Чехов писав: “Крім природи, ніщо так не вражає мене в Україні, як… високий ступінь розвиненості тутешнього мужика, який і розумний, і релігійний, і музикальний, і тверезий, і моральний”.

Є ще одна група суспільних цінностей, необхідних для життя в незалежній державі з демократичним політичним ладом та ринковою економікою. Це патріотизм, свобода і відповідальність (щодо владних верхів – це не просто відповідальність, а підзвітність громадянам, розуміння, що покликання політика – служити своїм виборцям і суспільству). Це також повага до закону, з одного боку, та повага до властей (доповнена вимогливістю та критичним ставленням до них) – з іншого; це громадянська та людська гідність і повага до прав людини, а також ініціативність, підприємливість і віра в свої сили.

Не все я розповіла. Бо йшлося і про відмінності між регіонами, і про мовні протистояння української та російської спільнот. Було названо ряд можливих форм громадської активності людей та організацій, які вже зараз готові братися до діла. Отже, є над чим задуматись і є з чого почати, не чекаючи, поки все налагодиться з політикою; розуміючи, що політичні структури, які заповзялися реформувати наші “повелителі”, це лише структури – оболонка, наповнення якої залежить від культури, від цінностей, від усіх нас.