Колодій А.Ф. Шелест Петро Юхимович (1908 – 1996) (Про партійного і державного діяча в УРСР, який намагався захищати інтереси України. Неопублікована стаття для енциклопедії)
У моєму архіві є певна кількість робіт, які я старанно писала, але з тих чи інших причин – не опублікувала. Такою є стаття про партійного та державного діяча України Петра Шелеста для Енциклопедії про українських управлінців, видання якої планувалось, але з якихось причин не було здійснене Національною академією державного управління при Президентові України. Постать складна й суперечлива, як і епоха, в яку Шелест досягнув кар’єрної вершини, звідки потім був скинутий як не відповідний духові часу. Чому ця постать викликає інтерес і заслуговує на повагу? Адже в його діях було багато комуністичного фундаменталізму та сваволі, властивої комуністичним керівникам. Думаю, це тому, що в його поведінці, окрім крутого характеру, який сам по собі є цінністю, що не надто часто зустрічається серед етнічних українців, він ще був особистістю з розвиненим почуттям людської і національної гідності… Втім, кожен може робити свої висновки.
Шелест Петро Юхимович (1908 – 1996), партійний і державний діяч УРСР та СРСР, Перший секретар ЦК КПУ (1963-1972), член Політбюро (Президії) ЦК КПРС (1964-1973), Герой Соціалістичної Праці (1968 р.). Народився 14 лютого 1908 р. в селищі Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії (тепер Балаклійський район Харківської області) в селянській родині. До 1932 р. працював робітником у радгоспі, на залізниці, слюсарем на заводі. У 1927 р. навчався в Ізюмську радянсько-партійну школі; був секретарем райкому комсомолу; у 1928 р. вступив до ВКП(б)У.
З 1932 р. по 1940 р. займав інженерно-технічні посади. У 1935 р. без відриву від виробництва закінчив Маріупольський металургійний інститут, після чого у 1935-37 рр. служив у Червоній армії.
З 1940 р. перебував на партійній роботі, працюючи секретарем Харківського міськкому КП(б)У з питань оборонної промисловості, у роки війни (1941-1945) – зав. відділом Челябінського обкому, в апараті ЦК ВКП(б), заст. секретаря Саратовського обкому партії. У 1948-1954 рр. був директором ряду підприємств в Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8.
З 1954 р. працював секретарем Київського міськкому, потім обкому партії. Після XX з’їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.
У 1957-1962 рр. був першим секретарем Київського обкому партії. У 1962 р. завдяки близьким стосункам з М. В. Підгорним та М.С.Хрущовим П. Ю. Шелест став секретарем, а в липні 1963 р. – Першим секретарем ЦК КП України. Як і всі партійні керівники високого рангу, П.Ю.Шелест суміщав партійну і радянську діяльність. Він був депутатом Верховної Ради СРСР 5-8 скликань, членом її Президії (1963-1972), а після зміщення з високої посади в Україні у 1972-1973 рр. був призначений заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Шелест показав себе рішучим, консервативним, патріотично налаштованим і досить ефективним управлінцем, який з одного боку, був ортодоксальним комуністом, а з іншого українським патріотом, який дозволяв собі в деяких питаннях “плисти проти течії”. На засіданнях Політбюро ЦК КПРС у Москві, членом якого він став у 1964 р., Шелест був один з небагатьох, хто міг заявити: “Комуністи України не підтримають таке рішення”. Не дивно, що згодом він був усунений від керівництва республіканською партією, а отже й республікою, на хвилі тогочасного наступу на “український буржуазний націоналізм”.
На посаді Першого секретаря ЦК КП України П.Шелест пробув близько 9 років, з них біля 8 років – після усунення М.С.Хрущова від влади на жовтневому (1964) пленумі ЦК КПРС. Йому це вдалося, з одного боку, через те, що він не дуже схвально ставився до останніх “реформ” Хрущова, зокрема поділу керівних партійних органів на сільські та промислові, узяв активну участь в усуненні його від влади (переконавши, зокрема, комуністичних керівників України в необхідності це зробити) та відразу зумів продемонструвати свою відданість новому керівництву КПРС. З іншого боку, суттєву роль мусили відіграти ортодоксальні позиції Шелеста стосовно сталінізму, протистояння з Заходом, придушення “Празької весни”. Як зазначає канадський історик О. Субтельний, у деяких питаннях П.Шелест був навіть консервативнішим за самого Л. Брежнєва. Цим його погляди були близькі тим людям, які після М. Хрущова прийшли до влади і найбільше боялися будь-яких проявів лібералізації радянського суспільства, вбачаючи в них головну загрозу для власного всевладдя.
Ортодоксальний консерватизм П.Шелеста проявився, зокрема тому, що він виступав проти десталінізації і за відзначення 90-річчя від дня народження Й. Сталіна; підтримував встановлення погруддя вождя біля Кремлівської стіни; критикував політику «розрядки», називаючи її «заграванням із Заходом»; боровся не лише з дисидентським рухом, а іноді й з відносно невинною приватною ініціативою в розвитку культури і мистецтва, якщо вона була непідконтрольною партії (наприклад, велике роздратування в нього викликала діяльність скульптора, художника і видатного колекціонера народного мистецтва Івана Гончара); негативно відносився до питання повернення в Крим кримських татар, з приводу чого в 1966 році спеціально звернувся з листом до ЦК КПРС.
Петро Шелест сміливо захищав економічні інтереси УРСР там і тоді, де й коли вважав за потрібне, хоч не міг не усвідомлювати, що за логікою тодішньої системи КП України була лиш підрозділом централізованої КПРС і не могла самостійно приймати рішення. Він мав свою думку у питаннях економічного планування і розподілу ресурсів, домагався більших інвеститцій в економіку України, відстоював принцип економічного паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР стільки, скільки сама вкладала в розвиток СРСР (по тих часах – дуже радикальна “місницька” позиція). Ю. Шаповал стверджує, що збереглося дуже багато різного роду записок Шелеста до московських центральних установ, у яких Шелест критикував союзні управлінські структури, висловлюючи свою позицію з господарських питань.
На рахунку П.Шелеста як партійного керівника є також чимало позитивних кроків у напрямі утвердження української мови, розвитку культури, збереження спадщини. Він підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова і Ю. Іллєнка; підтримував ансамбль Вірського; ініціював видання багатотомної “Історії міст і сіл УРСР”; створення державного заповідника на о. Хортиця; сприяв створенню музею-заповідника української народної архітектури та побуту в с. Пирогове та відкриттю музею книги і друкарства України; був ініціатором запровадження Шевченківської премії в галузі літератури; усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац “Україна”. Хоч русифікація України на той час ішла повним ходом, П.Шелест сприяв розширенню вживання української мови в університетах та інститутах, а також у службових кабінетах. Як зазначає О.Саган, він намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мовою діловодства. За період його керівництва КПУ поповнили понад 1 млн. чл., переважно етнічних українців, внаслідок чого наприкінці 60-х pp. три чверті керівних посад у партійно-державному апараті республіки були українцями. У родинному колі Шелест спілкувався російською мовою, проте на офіційних заходах вимагав виголошувати промови українською. Його позиція в мовному питанні позначилась на друкуванні більшої кількості газет, журналів і книжок українською мовою.
У 1965 р. Шелест особисто звернувся до ЦК КПРС із проханням про посмертну реабілітацію «у партійному відношенні» голови Раднаркому УСРР в 1934–1937, одного з лідерів партії боротьбистів Панаса Любченка. Він захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських письменників: Олеся Гончара, Івана Дзюбу. За спогадами його сина Віталія, П. Шелест перечитував книгу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», сердився (“Так же не можна!”), але знову до неї повертався як до джерела аргументів, які можна було використовувати в суперечках з вищим керівництвом КПРС щодо шляхів національного розвитку.
Україноцентричні погляди П. Шелеста були, очевидно, пов’язані як з його особистою біографією (походженням його роду від козацького сотника), так і з особливостями тієї епохи на теренах усього СРСР. Хрущовська відлига активізувала інтелігенцію, а також спонукала деяких керівників республік до сприяння етнокультурному ренесансу, наскільки він був можливий в умовах тоталітарної системи. З іншого боку, поступовий занепад централізованого управління командно-адміністративною системою, неефективність планування, необґрунтовані обмеження Москви стосовно ініціативи на місцях підштовхували республіканських керівників до наголосу на місцевих інтересах, ресурсах та можливостях. Такі тенденції були притаманні не лише Україні, а й багатьом іншим союзним республікам.
Зростання дисидентського руху і антипартійних настроїв, пов’язаних із загальною кризою радянської системи, втратою нею динаміки і перспективи, провокували жорсткі дії режиму в ідеологічному напрямі, підштовхували його на пошук винуватців своїх невдач. На час правління Петра Шелеста припадає дві великі хвилі арештів дисидентів, до яких він був безпосередньо причетний як перша особа в керівництві республіки: у серпні – вересні 1965 р. (заарештовано 24 особи) та в січні – квітні 1972 р. (73 особи).
Парадокс полягає в тому, що жертвою другої хвилі став і сам Шелест, оскільки на погляд Москви він недостатньо боровся з націоналізмом, проявляв “місництво”, “національну обмеженість”, які начебто проявилися у замилуванні ним своєю батьківщиною у книзі «Україно наша радянська». П. Шелест опублікував цю книгу у 1970 році 150-тисячним накладом. З гордістю розповідаючи про успіхи, яких досягла Україна в радянський період у розвитку промисловості та передових технологій, автор писав про неї як про республіку з самобутньою історією і культурою, підкреслював прогресивну роль козацтва. У принципі, це жодним чином не суперечило ідеологічним установкам КПРС на розквіт націй, і спочатку книга отримала схвальні відгуки рецензентів. Однак пізніше, після завершення другої хвилі арештів дисидентів навесні 1972 р., усе обернулося проти Шелеста, який недооцінив небезпечність для “місцевих партфункціонерів”, одним з яких він був з погляду Москви, виступати за збереження і розвиток національних культур.
У травні 1972 р. П. Шелеста “підвищили”, призначивши одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (не питаючи його згоди) і заочно звільнили з посади Першого секретаря ЦК КПУ. Однак він ще залишався членом Політбюро ЦК КПРС. Щоб його остаточно позбутися, за вказівкою тодішнього секретаря ЦК КПРС з ідеології М. Суслова у квітні 1973 р. журнал «Комуніст України» надрукував редакційну статтю “Про серйозні недоліки та помилки однієї книги”, яка була витримана в стилі типових зразків компартійної розправи з ідеологічних мотивів. Анонімні рецензенти звинувачували Шелеста в ідеалізації минулого, в розгляді Запорізької Січі і козаччини з позакласових позицій (так, ніби вони становили соціально однорідну спільність), а української історії – у відриві від історії російської держави, в ігноруванні “благотворного впливу” російської культури на розвиток української літератури і мистецтва, у применшенні ролі КПРС, загалом – у “загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних” підходах, які суперечили класовій теорії марксизму та “пролетарському інтернаціоналізму”. Після цієї публікації П. Ю. Шелеста вивели з Політбюро “у зв’язку з хворобою і переходом на пенсію” (за його власною заявою), а книжку вилучили з бібліотек і знищили.
Близько одного року П. Шелест змушений був сидіти вдома, але потім написав листа Брежнєву, з дозволу якого у 1974 році отримав роботу у Підмосков’ї – на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики, де пропрацював до початку перебудови. На Україну приїздити йому не дозволяли. У цей період П. Шелест фактично перебував під негласним наглядом.
Наприкінці 1984 р. П. Шелест пішов на справжню пенсію і завдяки горбачовській політиці “перебудови” та “гласності” нарешті отримав можливість приїжджати до Києва і публічно виступати зі спогадами. При неоднозначних оцінках партійних керівників того періоду, П. Шелест прийняв незалежність України в 1991 р. зі словами: “рішення мого народу – незалежна Україна” (так, за словами його сина, він відповів на запитання З. Бжезінського “Чи потрібно рятувати Радянський Союз?”). У 1994 р. П. Шелест видав свої спогади російською мовою «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС».
Помер П.Ю. Шелест 22 січня 1996 р. у віці 87 років у Москві, а навесні того ж року, відповідно до його заповіту, був перепохований на Байковому цвинтарі у Києві.
Петро Шелест – типовий представник радянської школи партійно-державних управлінців – авторитарний за методами впливу на підлеглих, нетерпимий до інакомислення, різкий у висловлюваннях і поведінці. Але, водночас, він був патріотично налаштований стосовно України і захищав її інтереси, навіть порушуючи писані й неписані закони ієрархічної субординації тоталітарного істеблішменту. Історик Олег Бажан зазначає, що націоналістом Шелест, звичайно, не був, але роки його правління відзначились “найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва в другій половині ХХ століття”.
Література
Бажан О. До питання про українофільство першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. – Вип. 37. – Київ, 2011. – С. 215-246.
Бажан О. Петро Шелест: штрихи політичного портрета // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. – Київ, 2011. – Вип. 16. – С. 152-161.
Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста. – К.: Генеза, 1993.
Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. – К.: Либідь, 1997.
Субельний О. Україна: історія / Перекл. з англ. – К.: Либідь, 1991. – С. 442.
Шаповал Ю.І. Петро Шелест у контексті політичної історії України ХХ століття // Укр. іст. журн. – 2008. – № 3.
Шаповал Ю. Столітній Шелест // Український журнал. – № 5. – 2008 (http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/206/).
Шелест П.Е. Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. – М., 1994.
Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду». Загальна редакція та вступ Ю. Шаповала.
Шелест П. Ю. Україно наша Радянська. — К., 1970.