Моя перша вчителька та інші педагоги / Антоніна Колодій

[2017]

Скільки себе пам’ятаю – хотіла бути вчителькою. Циганка, як тільки було заходила до хати (а їх тоді кочувало по селах чимало), відразу казала: будеш учителькою ))). І я любила своїх учительок, кращих і гірших, усіх! І це при тому, що деяких із них оцінювала критично, адже приміряла їхню діяльність на себе: як би я це робила… Учителі чоловічого роду в семирічці траплялися зрідка, та про них теж дещо буде сказано. Загалом, цей спогад про те, як виглядала сільська семирічна школа в 1950-х роках на Чернігівщині. Запрошую до читання…

*       *       *

Вплив школи на формування світогляду дітей та їхньої подальшої долі в нашому селі залежав від того, якого значення шкільному навчанню надавали батьки та їхні діти. Мої родичі вважали навчання основним заняттям дитини і дуже незначно довантажували його якимись домашніми дорученнями. Ходити до школи я дуже хотіла і ментально до початку шкільного життя була готова. Уміла добре читати, рахувала, писала друкованими буквами. Пам’ятаю «Читанку», яка дісталася мені від двоюрідної сестри, здається, 1948-го року видання. Я її читала ще в дошкільному віці і досі пам’ятаю віршика з неї, авторство якого залишається наразі не встановленим. Називався він «До школи».

Дзвонить крига під ногою,
Сонце ясно світить.
Біжимо у клас юрбою,
Обганяєм вітер.
Ти чого нам щоки колеш?
Годі, вітре, злитись.
Дай мерщій дійти до школи,
Щоб не запізнитись.

1957-випуск_7кл-редаг

Випуск Борківської семирічної школи. 1956/57 н.р.

Перед самою школою я вирішила підготуватися до нового життя ще й психологічно: зібрала й викинула до ями якісь дрібні залишки іграшок. Мовляв, тепер треба думати про інше.

Купованих іграшок у мене, як і в моїх друзів, тоді не було. Ми самі собі вигадували, чим та як гратися. Бавились «(на)в людей», імітуючи доросле життя: гостей, базар, магазин тощо. Само собою, до нашого «репертуару» входили усілякі народні ігри: піжмурки, «гуси-гуси йдіть додому», огірочки тощо. А після чотирьох-п’яти років найкращим заняттям для мене було читання, малювання (як не було паперу, то на діжі, в якій місили тісто), а ляльку заміняв кіт. Тож те, що я викинула, не мало для мене особливої цінності. Це були, в основному, якісь шматочки тканини, з яких я робила вбрання для свої ляльок, можливо, недороблені ляльки, яких намагалася шити сама, інколи – з допомогою баби Мелахи. Тобто, акт був більше символічний.

Давніше, щоправда, у мене була красива лялька з фарфоровою головою і пошитим з тканини та набитим тирсою тільцем – небачена розкіш для тогочасної сільської дитини, яку моя тітка купила, коли навчалася в технікумі. Але старша на три роки «подружка» сховала її, коли ми гралися, заявивши, що ляльку «вкрали старці». Пізніше я побачила ту ляльку випотрошеною у неї в хаті та й так дізналася, що то таки вона її вкрала. Та дівчина (не хочу називати її ім’я) не була добрим варіантом для дружби з багатьох причин. Досить сказати, що вона чотири роки просиділа в четвертому класі без жодного прогресу, і на тому її освіта закінчилась… Але на селі родичі не дуже переймалися, з ким дружать їхні діти: першими в черзі завжди були сусіди. Ще мав значення вік. Тому у мене були дві найближчі подружки-однолітки: Сімка Валя та Особа Катя, з якими я підтримувала стосунки досить довго, а з Катею – навіть дотепер.

Найяскравіші спогади – про першу вчительку, Марію Андріївну Лелюх.

Пригадую, як одного літнього дня, у серпні1950 року ми гралися на подвір’ї у моєї подружки. Аж раптом хтось каже:

– Дівчата, там ваша [майбутня] вчителька пішла.

Вибігши на вулицю, побачили вже далеченько тендітну жіночу постать у голубій сукні… У тій голубій, трохи вже вилинялій крепдешиновій сукні вона проходила усі роки нашого навчання в початковій школі (на випусному фото вона в середньому ряду крайня справа).

Марію Андріївну прислали з Прилук. Вона вела уроки й говорила на перерві та в побуті чистою українською мовою, тоді як у селі всі розмовляли на діалекті. Так само і її діти: Станіслав, Аня та Ліда, яких ми досить добре знали, бо учительський будиночок був поруч зі школою. І тільки коли дуже сердилась на якогось учня, Марія Андріївна кричала: «Я тебе русским языком говорю!» Мене це дивувало: чому це «русским»?  І ще була здивована таким її повідомленням: «Ленин говорил, что белые пуговицы пришиваются белыми нитками, а черные – черными». Це було сказано в переносному значенні, але все одно мені було незрозуміло: невже про це знав тільки Ленін? І чому вчителька говорить ці слова російською? Та все ж Марія Андріївна  аж ніяк не була «вірнопідданою».

Вона приїхала без чоловіка, який загинув на війні, з трьома дітьми. І хтозна, чи в Борківку її загнала біда (на селі легше прогодувати й одягнути трьох діточок), чи може чим не догодила партійному начальству на попередньому місці роботи. Таке теж у ті часи не було рідкістю: шкільних учителів часто тасували. Як би там не було, у нашому селі Марія Андріївна пропрацювала до пенсії. Останній раз я її бачила в 1963 році, якраз перед  вступом до університету. Ми зустрілися випадково на вулиці.

– Де ти зараз, – питає, – як живеш?

Розповідаю:

– Працювала вчителькою… виробничого навчання. Тепер от хочу спробувати вступити до МДУ на історичний факультет.

– На-а-а історичний?! Чому?!

Здалося мені, що вчителька згадала, як легко мені давалися задачки. А точні науки були ж у той час у фаворі. Але кажу:

– А що? Історія – це цікаво.

А вона:

– Кожен партійний дурень вважає себе істориком!

Хіба можна забути такі слова? Хоча зрозуміти їхню глибину в той час я, звичайно, була не готова. Бо навіть поняття не мала, що левову частку тодішньої історії як навчальної дисципліни становила «історія КПРС», що під керівництвом тієї ж КПРС історичну науку втиснули в прокрустове ложе ідеології і що з неї викинули все, що туди не втискалося, що за всіма істориками, а особливо за тими, хто займався історією України, невтомно стежило всевидяще око «первого отдела».

Марія Андріївна мала твердий характер, уміла тримати дисципліну, була справедливою, часом аж занадто. Усіх учнів, які не справлялись з програмою та ще й бешкетували або навіть хуліганили, безжально залишала на повторний рік (тоді це практикувалось). А таких учнів було чимало, і більшість їх походили з бідних, навіть за тодішніми мірками, багатодітних сімей, де батьки, вочевидь, не справлялись зі своїми обов’язками. То ж Кузьмичі та Тимофійовичі (таким було їхнє по-батькові, а прізвище не буду називати з етичних міркувань) траплялось збиралися в класі по два, хоча вони й не були братами-однолітками. Щоб якось тримати цих дітей під контролем, учителька розсаджувала їх з кращими ученицями (бо чемними в нашому класі були, на жаль, тільки дівчата).  То й мені довелося виконувати ці функції стримування, з чим я, вочевидь, не зовсім добре справлялася. Матеріал уроку, який розповідали вчителі, слухала уважно, а от формальних аспектів дисципліни дотримувалася не дуже. Пам’ятаю, як одного разу була за це присоромлена вчителькою.

Коли уроки вже закінчувалися, я вирішила поділитися зі своїм сусідом по парті, власне, одним з Кузьмичів, білим хлібом, який у мене залишився з перерви недоїденим. Учителька це побачила та й каже:

– О-о! А я гадаю, чого-то вони на уроці розмовляють між собою?

Єдиним, не дуже великим, недоліком Марії Андріївни як учительки початкових класів були її слабенькі художні здібності: вона, фактично, не вміла співати й малювати, і, траплялося, заміняла ці уроки іншими. Противагу їй у цих питаннях складала молоденька, кучерява Олена (ми казали: Лєна) Кіндратівна Лущик, яку прислали для навчання дітей у наступному за нами класі. На перерві вона організовувала ігри, різні хороводи з усіма учнями, а потім – керувала шкільним хором, у якому я також брала участь. Про особливості її роботи в класі нам з подружкою розповідала на рік молодша від неї сестра, яку вчила Лєна Кіндратівна. Залишених на-повторно неслухняних учнів вона намагалася перевиховати, даючи їм якісь додаткові види роботи в класі, щоб вгамувати їхню непосидючість та підняти самооцінку. Наскільки їй це вдавалось – інше питання.

в_школі-в укр нар строях

З подружками Валею і Катею після виступу в шкільному хорі

Хай там як, я любила і свою власну вчительку, і вчителювання, та приміряла цю роль на себе. На зміну нашим з подружками іграм «нав людей» (саме такий прийменник ми вживали в стосунку до ігор), ми почали гратися «нав школи», де я незмінно була вчителькою. Одного разу з цим стався конфуз: я  принесла до школи та й випадково розсипала під партою перевірені мною диктанти «учениць». Хлопці швиденько похапали ті папірці. А на них, окрім виправлень та оцінок, були ще й підписи на зразок тих, що їх ставила наша вчителька (стилізоване «Лелюх»). Довго вони мене тим шантажували, а я й справді боялась, щоб Марія Андріївна часом не дізналась та не покарала мене за підроблений підпис. Він був нехитрий і, здається, я б його й нині могла відтворити.

Мені трохи прикро, що люблячи свою вчительку, яка тривалий час була для мене взірцем і яка сформувала в мені – на добре чи на зле – синдром відмінниці, я запам’ятала й декілька обрáз на неї. Вони заслуговують на те, щоб їх тут згадати, бо характеризують тодішню систему навчання й виховання – з формальним підходом до розуміння справедливості (якщо усі рівні, то рівні!) та неувагою до особистості учня, його можливих травм і переживань. Опишу тут лише два випадки, коли Марія Андріївна явно перестаралась з моїм покаранням, хоч таких випадків було трохи більше. Перший і найбільш психологічно важкий для мене був такий.

Як я вже згадувала, зошити в післявоєнному СРСР купити у вільному продажу було майже неможливо. Їх роздавали в школі. Зошит з кожного предмету треба було берегти, поки не спишеш, щоб отримати інший. Одним із важливих предметів у початкових класах було навчання «красного письма» – каліграфія. І от одного разу, роздаючи зошити, вчителька каже: хто красно пише, тому «красний зошит». Йшлося про зошит з рожевою обкладинкою. Ясна річ, отримавши його, я була дуже горда і старалась виправдати довіру. Та несподівано сталося найгірше. Саме в цьому зошиті я вперше в житті отримала двійку. Не за помилки, і не за погану каліграфію, а за…  неправильне чорнило.

На той час, а було це в третьому класі, я жила переважно у своєї баби та тітки Анюти (вони на той час об’єднали свої господарства). Проте з якоїсь причини я кілька днів не ходила до школи. Була хвора і жила в у ті дні в матері (можливо, одночасно треба було подивитись за моїми малими братами, вже точно не пригадую, чому). Подружка, що жила по-сусідству, приносила мені домашні завдання, які не вимагалось виконувати за всі дні хвороби, а лише останнє – коли вже треба було йти до школи. Але я цю справу любила, то ж в останній день перед школою вирішила виконати усі вправи. Та, як на зло, в хаті не виявилося чорнила (мої письмові приладдя залишились у баби). Але у вітчима була туш. Він працював завклубом і часом малював нею якісь плакати чи оголошення. Я вирішила скористатись, не здогадуючись, що туш «не відповідає стандарту» і що форма може переважити мою надмірну старанність…  Отже, замість фіолетового чорнила,  я написала вправи зеленою тушшю, яка ще й трошки розійшлася навколо літер через невисоку якість паперу.

Це могло би пройти непоміченим, бо учителька не питала, чи зробила я домашні завдання. Але через декілька днів вона зібрала зошити на перевірку. Ми в класі виконували якусь самостійну роботу, а вона за своїм столом перевіряла зошити. І раптом через увесь клас по-діагоналі (від першої парти біля вчительчиного столу і до моєї останньої парти в протилежному куті класу) несеться шепіт:

– У Тоні – двійка.

Я обімліла. Сама ж учителька привчила нас усіх, що це щось немислиме. Подружка по парті (Рая Суницька) каже:

– Та  не хвилюйся. Скажемо, що три» (мовляв, хтось недодивився).

Але хіба ж «три» мене могло влаштувати? Та й як це – брехати? Одним словом, як я пішла зі школи, не пам’ятаю. Але вдома зі мною була справжня істерика, насамперед, через відчуття несправедливості: адже я хотіла якнайкраще, і виконала домашню роботу за відсутності умов, та й навіть потреби… Подрібнивши той зошит на дрібнесенькі шматочки, я ридала днів зо три, а тітчині слова, що це дрібниця, що в житті всяко буває і т. п., на мене ніяк не діяли. Здається, що не подіяв і цей «виховний урок», бо я так і не зрозуміла, які висновки з нього треба було зробити. З учителькою, ясна річ, ніхто не намагався нічого з’ясовувати: ні я, ні мої родичі. Мабуть, у справі оцінок її влада визнавалась незаперечною.

Другий випадок стався на четвертому році навчання, коли в нашому класі з’явилась та дівчина-переросток, яка колись вкрала у мене ляльку. Я, звичайно, зла на неї не тримала (і навряд чи згадувала про той випадок взагалі), а її відносний авторитет у моїх очах тримався на тому, що вона була старша. На той час ми вже писали в зошитах у просту лінійку, замість косої у 1-3 класах, призначеної для каліграфічного виведення літер. Нова однокласниця, яка «сиділа» у четвертому класі вже четвертий рік, писала маленькими кривульками, які зливались у рядочки, які мені здавалися ознакою дорослого письма. І я вирішала теж показати своє вміння писати по-дорослому, накривулявши якесь домашнє завдання.

Під час перевірки зошитів, учителька раптом викликає мене до свого столу, показує результати того «експерименту» й питає:

– Хто тобі це написав?

Чомусь я від початку не сумнівалась, що вчителька знає, що то була я, але каже так, щоб присоромити мене перед класом. Та все ж мусила виправдовуватись, бо учням це не було настільки зрозуміло. А один хуліганистий хлопчисько, що сидів за першою партою, радо «підставляє підніжку» відмінниці:

– Так тож їй Никифор [вітчим] написав. Він пише саме так. Я бачив.

Учителька трохи потримала мене на тому «допиті» перед класом та поставила в зошита «3». Але я сприйняла цей спектакль вже саме як спектакль. І сильно не переживала, бо за моїм тодішнім відчуттям (а я дуже рано почала ставити себе на місце вчителів) він був зайвим. Ну, але сталося…

Пам’ятаю ще деякі уроки формальної «справедливості». Проте й описаних, гадаю, досить, щоб уявити образ тогочасної «суворої але справедливої» вчительки, яка, з одного боку, старалась виховувати відмінниць з відповідним синдромом собі на допомогу – потрібні ж взірці, на яких могли б рівнятись інші учні, а з іншого боку, сама ж підривала їхній авторитет без достатніх на те причин. Втім, перегини у застосуванні покарань з метою кращого виховання були звичним явищем у радянських школах. Вони мали деяке виправдання, оскільки частина батьків майже не займалася вихованням дітей – хто через бідність, а хто через власну недалекість. Тож слабохарактерному вчителеві працювати в сільській школі було дуже важко.

Директор школи та викладачі у старших класах семирічки

Ще коли я була в початкових класах, у Борківку прислали нового директора на ім’я Адруг Семен Петрович.  Він викладав історію, а його дружина Марія Микитівна – географію, біологію та хімію. Чи були вони білорусами, чи походили з при-білоруських теренів Чернігівської області, не знаю. Але їхньою особливістю було «дзєкання» та більша схильність до російської (з білоруським акцентом), ніж до української мови. Директор був типовим представником освітянської номенклатури. Навчальний процес його цікавив мало, так само як і учні. Хоч мене він виділяв і хвалив на батьківських зборах, це аж ніяк не зменшувало моєї критичності до його поведінки як педагога.

Користуючись авторитетом своєї посади, директор проводив уроки сидячи, не встаючи упродовж 45 хвилин жодного разу. Йому так було зручно, бо він читав матеріал із зошита, налягаючи на якість теоретичні (марксистсько-ленінські) положення. Якщо треба було щось показати на карті, то, відвалившись на спинку стільця, він махав указкою (вона завжди лежала біля нього на столі) назад, або дотягуючись до потрібного місця, або ні.

Дітям було нецікаво слухати такі уроки і вони дотримувались тиші тільки з остраху перед ним як директором. Адже він міг викликати до школи батьків, а ті потім «дали б прочуханки», або й сам, сварячи бешкетників у себе в кабінеті, боляче клацав їх пальцем по лобі (принаймні, так розповідали деякі з них).

Я теж була доволі байдужою до його уроків але, завдяки добрій пам’яті та звичці слухати, усе запам’ятовувала і, навіть не читаючи вдома підручник, могла відповідати на уроці на п’ять.

Що ще було примітного у поведінці Семена Петровича, так це його вибірково-негативне ставлення до деяких дітей. Щоразу він викликав до дошки одних і тих самих слабких учениць (саме дівчат!) і намагався у них щось випитати. Одна з них – Галя Малиш – була посередньою ученицею, але дуже сильно заїкалась. Навіщо він її мучив кожного уроку, тратячи час на її «к-к-кх» та «п-п-п-пх», було незрозуміло. Тепер я думаю, що він так розважався, оскільки педагогіка для нього була нудною справою.

Одного разу, коли директор захворів чи кудись поїхав, його якийсь час заміняв учитель із сусіднього села – Іван Шамрук (давніше він викладав у нашій школі, але з ним стався якийсь скандал – ударив учня, чи що, і його звільнили). Він, навпаки, бігав по класу, вимахував уявною шаблею, розповідаючи про якісь битви, спонукав усіх розглядати малюнки в підручнику та читати його. Частина дітей були від нього в захваті. А я поставилася так собі, бо це була друга крайність. А було б добре мати щось середнє: цікаву розповідь, пояснення. Це я цінувала упродовж усього життя.

Марія Микитівна Адруг була повною протилежністю до свого чоловіка. «Мая пушіначка», казав на неї директор. М’яка та добра, вона гарно володіла матеріалом і, мабуть, цікаво б його розповідала, якби їй давали учні. Але з тим була проблема.

1956_з подругою на шкільн подвір'ї-малий

З подругою Валею Саук на шкільному подвір’ї. 1956 р.

Через свою «безхарактерність» Марія Микитівна не могла тримати клас «у покорі». Чого тільки не витворяли хуліганисті учні на її уроках: грали в карти, билися, стріляли з рогаток і навіть вистрибували з вікна (школа була одноповерхова). Уроки часом зривалися, а бідна вчителька, хапаючи під пахву свій журнал, казала: «Счас… Счас позову Сємьон Пєтровіча…» Та ніхто цього не боявся, бо вона, як правило, поверталась на прохання винуватців, так і не дійшовши до директорського кабінету. Можливо, там були якісь заборони з його боку, не знаю.

Зрозуміло, що засвоєння матеріалу на таких уроках було близьким до нуля. Пам’ятаю, як у сьомому класі з хімії я отримала зо три п’ятірки за одне й те саме формулювання закону збереження ваги речовин, бо інші учні при опитуванні не могли цього зробити. Проте Марію Микитівну було й за що похвалити. Як викладач ботаніки, вона мала у своїй хаті незвичні для села рослини: рододендрон, монстеру та інші, а також була хорошим керівником пришкільних ділянок. Тут, на уроках праці і поза ними, учні навчалися вирощувати різні сільськогосподарські культури. Не знаю, наскільки старалися інші, але мені ця «практика» подобалась.

Після п’ятого (чи шостого?) класу ділянки були відведені під популярну в той час кукурудзу і я, завдяки порадам та організаційній підтримці моєї баби Мелахи, виростила її високий урожай (70 ц зерна в перерахунку на гектар, за оцінкою Марії Микитівни). Секрет успіху полягав у тому, що двічі упродовж літа я підживила свої рослини гноївкою. Зацікавленість справою переважила мою сором’язливість, і я тачкою через усе село возила гноївку та вносила її у міжряддя (а на селі ж кожен зустрічний перепитає, куди йдеш та що везеш, особливо, якщо це дівчина 12-13 років). Кукурудза виросла висока, з темно-зеленим листям і дуже великими качанами, які школа відправила на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Звідти мені прислали медаль юного учасника виставки.

Марія Микитівна і моя медаль_2

Вчителька біології та хімії Марія Микитівна Адруг і моя медаль.

Не доброю і не поганою була вчителька математики, Ганна Титівна Колотило, яка викладала нам алгебру, геометрію та фізику. Пояснювала вона нормально, і з дисципліною у неї не було особливих проблем. Але маючи вдома п’ятеро дітей і господарство, їй, мабуть, бракувало на нас часу. Зошити перевірялись зрідка, що було особливо незвично у п’ятому класі, на тлі пунктуальності нашої «Лелюшки» у початкових класах. Якихось творчих моментів на уроках пригадати також не можу. Хоча з оцінками в мене все було гаразд. А хлопці, які в нашому класі завжди були «опозицією», дражнилися на фізкультурі, коли мені не вдавалося стрибнути на потрібну довжину чи висоту: «Це тобі не алгебра-а-а!», визнаючи тим самим мої успіхи у цій найскладнішій для багатьох науці.

Найбільше я поважала Марію Андріївну Хоменко – нашу класну керівничку, викладачку російської мови й літератури. Вона гарно вела свої уроки, а також уміла нас виховувати, використовуючи де треба покарання, а де й заохочення, була вимогливою і справедливою.

Лакмусовим папірцем ставлення до учнів (і до мене персонально) був один випадок, коли ми писали привезену з району інспекторську контрольну – переказ якогось оповідання. У ньому  була згадка про байку (здається, «Лев и Котенок»), заголовок якої треба було взяти в лапки, а назви звірів написати з великої літери. А ми цього ще не проходили. То вчителька зробила мені виправлення фіолетовим, а не червоним чорнилом і не врахувала це як помилку, поставивши «5». Коли я це побачила, то мала змішані почуття: з одного боку вчителька порушила правила перевірки, і це було неправильно, а з іншого боку – вона чесно взяла провину на себе. І за це я їй поставила великий плюс.

Вчинок Марії Андріївни був протилежним до того, як діяла наша викладачка української мови, Ольга Феофанівна Щербина, кожного разу вишукуючи, до чого можна було б причепитись, щоб тільки не поставити п’ять. Як не було ні найменшої помилки, то вона могла перекреслити недостатньо каліграфічно виведену букву і таки знизити оцінку. Чому вона так робила, сказати важко. Можливо, причиною був її лихий характер та нелюбов до дітей (вона швидко впадала в істерику, коли хтось її не слухався, а її гарне, але завжди скривлене обличчя виражало невдоволення і зверхність). Друге припущення полягало в тому, що в такий спосіб вона намагалась підвищити статус своєї племінниці, яка навчалася в нашому класі і отримувала переважно четвірки. Так чи інакше, але діти цю вчительку недолюблювали, хоч і побоювались її верещання в разі непослуху.

Марія Андріївна-1957 і 2007

Класна керівничка і вчителька російської мови та літератури Марія Андріївна Хоменко в 1957 та 2007 р.р.

Можна вважати парадоксом, або, навпаки, наслідком продуманої політики, але в тих школах, де мені доводилось бувати, найкращими завжди були вчителі російської мови та літератури. Підручник, по якому ми вчили російську, називався «Родная литература». Натомість викладачі української переважно викладали нецікаво, а книжки були… просто з української мови чи літератури, яка, очевидно, не повинна була бути рідною. Хоча, таки була, навіть у такому селі, як наша Борківка. Я, наприклад, у дитинстві любила читати українські народні казки, оповідання Марка Вовчка (особливо!), Івана Франка, інших українських класиків, а дуже багато віршів та уривків з поем Шевченка знала напам’ять. А коли в бібліотеці одного разу мені дали почитати збірку казок «Малахитовая шкатулка» якогось російського автора (знайшла в Інтернеті, автор – П. П. Бажов), то я, хоч мені як відмінниці й було соромно, так і повернула її непрочитаною. Настільки воно мені не пішло.

Чимало творів російської літератури у той час ще перекладали українською мовою, що пізніше, в сусловсько-брежнєвські часи почали подавати як марну трату коштів. Я вже згадувала, що саме українською я почала (поза школою) своє знайомство з Пушкіним. А у 5-му класі за відмінне навчання мені подарували книжку Миколи Островського «Як гартувалася сталь» теж українською мовою. Палітурка була скучна – червона і без малюнка, а заголовок теж не інтригував («щось там про сталь»). Тож я довгенько не починала її читати. А коли почала, почитала швидко й з інтересом. Усе-таки то була непогана проза.

Найгіршою, з точки зору професійності, у нашій школі була вчителька німецької мови – Саповська Марія Михайлівна, директорова фаворитка, як говорили деякі однокласники, і завуч школи. У час війни вона нібито була вивезена до Німеччини і завдяки цьому щось там кумекала по-німецьки. Система її навчання була супер простою: спочатку ми вчили слова: der Rabe, der Knabe, der Man… Декілька десятків слів на пам’ять. Потім дієвідмінювання: Ich habe, du hast, er hat; ich bin, du bist, er ist  (і по три форми множини, звичайно). Це й було наше активне знання. А далі ми «вчили» тексти. Учителька в класі читала текст з підручника (підозрюю, з українським прононсом, бо я й гадки тоді не мала, що бувають якісь відмінності у вимові звуків). Ми читали за нею. Потім вона увесь текст «перекладала» і ми той переклад мали запам’ятати та повторити. У кого пам’ять була хороша, той отримував добрі оцінки. Ну, а як ні, то ні.

Усю абсурдність такого навчання я зрозуміла в сьомому класі, коли до випускних іспитів додали іноземну мову, і наша Марія Михайлівна перелякалася, заметушилася, і почала, як уміла, вчити нас граматики. Тоді ж у нашому класі з’явилася нова учениця – Таня Калібаба, яка прийшла зі школи смт. Сосниця, де якість викладання була значно вищою. Вона теж була відмінниця і, на моє здивування, могла складати переклад з окремих слів і речень, тобто, розуміла текст. Для мене це був шок. І тоді я повірила своїм деяким однокласникам, які й раніше насміхалися над учителькою, кажучи, що якщо їй відкрити підручник на якійсь сторінці, яку вона ще «не готувала» до даного уроку, то вона нічого не перекладе.

Ось такі були можливості здобуття знань у нашій сільській школі. Але правду кажуть, що хто хоче, той вчиться, а хто не хоче, той шукає винуватих. Попри усю неоднозначність мого освітянського досвіду – і не тільки у Борківській школі, а й у наступних навчальних закладах, де довелося вчитися чи працювати в умовах радянської ідеологізованої системи навчання й виховання – нікому не вдалося відбити моє бажання вчитися й навчати. Упродовж семи років моє життя відсотків на 80 було заповнене школою. Навіть улітку, в очікуванні нового навчального року, я любила заходити в шкільне подвір’я, де доріжки заростали споришем та подорожником, і це навіювало на мене певний смуток. Хотілося, щоб скоріше наставав вересень. У школі зосереджувалось усе найцікавіше, а все, що поза нею, було тільки доповненням до шкільного життя.

Однокласниці в 2007р

Зустріч з однокласницями й однокласниками (яких на фото немає) через 50 років після закінчення семирічки (2007 р.)