Коло дій – у колі сім’ї і політики… Штрихи до жіночого портрету

Оксана Теленчі “Коло дій – у колі сім’ї і політики… Штрихи до жіночого портрету”. Ця стаття біографічного характеру з’явилася під час балотування на до-виборах до Верховної Ради України влітку 2000 р. Тут подається з незначними скороченнями (вони стосуються, переважно, виборів).


Коли Антоніна Коваленко, дівчина з Чернігівщини, вийшла заміж за галичанина Івана Колодія, заміна одного знакового прізвища на інше стала подією доленосною і віщувала природне продовження її самореалізації – у ролі дружини, матері, ученого, політичного діяча. Коло її дій рік у рік розширюється.

Численні титули не зробили її статечною академічною самозаспокоєною панею. У глибині душі вона залишилася ровесницею своїх студентів – дівчиною із постійними смішинками в очах, здатною за лічені хвилини приймати доленосне рішення, не озираючись, і … шубовсь у воду, у коло нових дій. Нині одне з її передвибочих гасел – “Через нових людей до нових дій”. Смак до крутих віражів (чи то у внутрішньому, чи у зовнішньому плині життя) ніколи не зраджував її і ніколи не заважав вписуватись у рух до вищих щаблів самореалізації. Однак учений є учений: жодного кроку не зробить без аналізу. Так було й цього разу. Перш ніж зробити внутрішній вибір, подумки пробігла усі сходинки життя – від юних літ до сьогодення.

Батько загинув на війні, у мами з’явилася нова сім’я і троє дітей від другого шлюбу. Тоню виховувала тітка. Треба було чимскоріш дорослішати і здобувати свій хліб. У 14 років її відправили здобувати фах агронома, хоча вона мріяла про педагогіку. Закінчила технікум на “відмінно” і одразу ж дістала направлення на посаду агронома у відсталий колгосп у зрусифікованому селі (на межі з Брянською областю, Хотєєвка). Приїхала попервах знайомитись, але її не відпустили, бо жнива – гаряча пора. Молодий спеціаліст, 18-річна дівчина приступила до роботи, а старий агроном ходив слідом і обмовляв її. Через місяць від однокласника дізналась про вакансію учителя виробничого навчання і поїхала у селище Парафіївку (поряд із знаменитою Качанівкою).

Вищу освіту здобула у Московському державному університеті, бо замолоду підняла планку якнайвище. Там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. Студентські роки були виповнені голодом. Інтелектуальний голод вгамовувала наукова еліта, що сконцентрувалась у Московському університеті і чудові бібліотеки. А приниження бідністю згадується, мов страшний сон. Підробляла на життя пильнуючи капусту на складі і як перекладач з англійської. Якось не витримала голоду, зайшла до магазину й попрохала оселедця (на той час найдешевшу їжу), зізнашись: “Я не маю грошей”… Молода продавщиця злякано кліпнула очима, мовчки загорнула оселедця, на останні 5 копійок студентка купила чорного хліба.

Епізод біографії – далебі не дрібничковий у контексті політичного вибору. Бо нині, формулюючи свою передвиборчу програму, Антоніна Колодій визначила протидію принизливій бідності як пріоритетний напрямок діяльності.

Молодята майже водночас захистили свої кандидатські дисертації в Москві (Іван Колодій – математик, нині доцент Львівського Національного університету). Талановиті науковці могли залишитися в Москві працювати – заповідалися заманливі перспективи на кар’єру, однак не вагаючись поїхали до Львова, до Іванових батьків. Молодій сім’ї виділили залізне ліжко. У цій же кімнаті проживав брат Івана Колодія з дружиною і малою дитиною. Весело… Після такого “гуртожитку” кімната у комунальному помешканні зі спільними вигодами на кілька сімей видавалась вищим благом. У цій комуналці подружжя учених із трьома дітьми прожило 17 років. Мама писала докторську за великим столом посеред кімнати, а діти каталися довкола на велосипедах. Сім’я встигала все – і навіть більше. Діти з’явилися на світ Божий один за одним: Ярослав народився 1975-го (студіював міжнародну економіку і нині працює у Києві), Юрко народився 1977-го (він теж здобув фах економіста), Мар’яна народилась 1978-го і нині закінчує мех-мат.

Діти успадкували батьківські гени і книжки завжди були для них найкращою розвагою. Усі троє самотужки навчилися читати ледь зіп’явшись на ноги. Малюк Ярослав прокидався о п’ятій і, щоб не заважати нікому, тихенько діставав з полиці томик улюбленої маминої поетеси Лесі Українки, читав і вчив напам’ять. Коли його записували у перший клас і попрохали прочитати віршик, він почав декламувати: “У кожного люду, у кожній країні живе такий спогад, що в його давнині були золотії віки…” Учителька перелякалась – вірш числився серед “націоналістичних”.

Нині Антоніна Колодій розбудовує громадянське суспільство у своїй родині і в студентській аудиторії, але це коло вже затісне для неї.

– Я самовиражалася через виховний процес – увесь час спілкувалася із студентами, а щодо партій… Деякі з них вимагають такого догматизму, що годі витримати, і це тримало мене осторонь. Я питаю себе: чи можу бути холодним політиком? Бо треба, як каже Вебер, тримати певну дистанцію стосовно людей і речей. Я думала: можливо я буду надто запальною? Вивчаючи громадянське суспільство, я зрозуміла, що так звана мовчазна політична культура є опертям мафіозних структур, нечесних політичних ігор. Коли почала аналізувати виборчі кампанії, побачила, що вони стають менш демократичними і демократична система деградує. Смерть В. Чорновола була знаковою подією. З нею відійшла політика заради ідеї, громадянського обов’язку, а не задля бізнесу. Політичні сили розпорошилися, погрузли в інтригах. І я ставлю перед собою запитання: що робити за обставин, які склалися? Потрібні нові люди – іншого виходу не бачу. Необхідно, щоб одиниці фахівців, які розуміють політичний процес, поповнювали політикум і творили масу. Я сказала собі: треба йти. І пропоную усім небайдужим – ходімо разом…

Оксана Теленчі