Конституційна реформа в Україні і взаємодія гілок влади: нові виклики

by

Антоніна Колодій. “Конституційна реформа в Україні і взаємодія гілок влади: нові виклики” // Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні. Матеріалами щорічної науково-практичної конференції ЛРІДУ НАДУ. Львів, 20 січня 2006 р. – Львів, 2006. – С 15-26.

Ані правопорядок, ані суспільний устрій
не можуть бути тривкими, якщо вони
не дістануть собі підпори
в суспільній правосвідомості.
(Богдан Кістяківський)

8 грудня 2004 року Верховна Рада України разом із внесенням змін до Закону про вибори, необхідних для мінімізації можливих фальсифікацій волевиявлення громадян при переголосуванні другого туру президентських виборів, „пакетом” ухвалила Закон України “Про внесення змін до Конституції України” (законопроект № 4180; закон 2222-VI). [1] З 1 січня 2005 року цей закон частково вступив у дію, внаслідок чого ми отримали нову редакцію Конституції. Водночас, низка статей, що стосуються розподілу повноважень між гілками влади, від яких, власне, й залежатиме зміна форми державного правління, відповідно до перехідних положень закону набувають чинності тільки після обрання нового складу парламенту у березні 2006 р. Саме тоді, після початку формування нового коаліційного уряду за новими правилами і на нових підставах, мали би проявитися як позитивні сторони конституційної реформи, так і небезпеки, які вона приховує в собі. Про них писали й говорили експерти (І. Коліушко М. Яковина, Р. Павленко та інші) [Див. 2; 3], але не дуже прислухались політики.

Тим часом українські парламентарі перевершили очікування і ще до повного уведення реформи в дію взялися поспішно, без урахування всіх тонкощів внесених до Конституції змін, показувати, наскільки зросли тепер їхні амбіції. 10 січня замість зрозумілої та загальноприйнятої у світі процедури „прийняття відставки уряду”, яка настає після ухвалення резолюції недовіри в парламенті, а також у деяких інших випадках, Верховна Рада України більшістю голосів „відправила” уряд у відставку (інакше кажучи – звільнила його), не дотримуючись жодної з прописаних у Конституції процедур [4]. За словами Голови Верховної Ради та парламентарів, це начебто було зроблено відповідно до нових повноважень, які їм тепер надає Конституція. Однак чимало політиків та експертів, включно з Міністром юстиції С. Головатим та Прем’єр-міністром Ю. Єхануровим таких (принаймні так сформульованих) повноважень Верховної Ради в Конституції не знаходять, а Конституційний Суд, який міг би сказати останнє слово в цій суперечці – не дієздатний, в основному з вини Верховної Ради. Через побоювання, що Конституційний Суд міг би скасувати реформу та деякі інші міркування політичного характеру, Верховна Рада не спромоглася призначити свою частину нового складу КС і не привела до присяги тих Суддів КС, які були призначені Президентом та обрані З’їздом суддів у грудні 2005 р.

Наскільки б поважними не були підстави для зміщення уряду (їх обговорення виходить за межі цієї доповіді), його відставка 10 січня з точки зору державних інтересів була юридично не виваженою і політично недоцільною. Вона не принесла нічого, окрім послаблення виконавчої гілки влади на міжнародній арені (якраз у період жорсткого протистояння з Росією) та у внутрішній політиці. Уряд всеодно продовжував виконувати свої повноваження, оскільки в цей, перехідний, з точки зору запровадження конституційної реформи, період ВРУ ще не могла, а Президент уже не міг сформувати новий уряд. Якщо до цього додати сумніви в дотриманні Верховною Радою процедур та термінології[1], передбачених новою редакцією Конституції, то можна сказати, що послаблені були й позиції законодавчої гілки влади, яка, апелюючи до захисту національних інтересів (зокрема, в питанні укладення з Росією угоди щодо постачання газу), продемонструвала низький рівень правосвідомості та політичної відповідальності і понизила рівень своєї легітимності, а також, до певної міри, поставила під сумнів достоїнства конституційних змін.

До гострої передвиборчої боротьби додалося протистояння між Президентом та урядом, з одного боку, і парламентом, з іншого. Виникла політична криза – коли „всі у вищих ешелонах влади не визнають позицію і рішення іншої сторони” (Р. Безсмертний) [5]. Отже, реформа, спрямована досягнення оптимального розподілу повноважень і налагодження ефективної взаємодії гілок влади, на першому етапі її впровадження дала протилежний ефект.

Чому? Що це за реформа і наскільки вона придатна для умов України? Розглянемо „за” і „проти” старої та нової моделі розподілу і взаємодії гілок влади та окреслимо деякі перспективи, що можливо чекають Україну в недалекому майбутньому. Насамперед, спробуємо відповісти на питання: Якою була модель врядування до реформи і які вона мала головні вади, що потребували виправлення?

Владний механізм, що існував в Україні з червня 2000-го по січень 2006 р., був спробою запровадити так звану французьку (змішану) модель державного правління – з частково продуманою, а частково спонтанною її корекцією в ході конституційного процесу. Остаточний варіант, що був продуктом „конституційної ночі” (з 27 на 28 червня 1996 р.), істотно відрізнявся від системи влади, яка функціонує у Франції. В останній період президентства Л. Кучми він, як це не дивно, піддавався найбільш гострій критиці його ж „архітекторами”.

Відмінності українського варіанта змішаної моделі врядування торкалися насамперед відповідальності Президента країни за діяльність виконавчої гілки влади та способу формування і відставки уряду. У Франції, де республіку переважно називають гібридною або напівпрезидентською, не завдаючись питанням про те, чи вона парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська, роль Президента є дуже поважною. Президент за конституцією головує на засіданнях уряду і несе відповідальність за діяльність виконавчої гілки влади. Коли говорять про таку особливість французької моделі як сильна виконавча влада (strong Executive), то мають на увазі насамперед домінування в ній Президента, хоч Главою французького уряду формально є Прем’єр-міністр. Президент має право розпуску парламенту, але відповідно до стійкої традиції призначає Прем’єр-міністром лідера партії, яка перемогла на парламентських виборах [6] . І хоч французьку модель навряд чи можна вважати ідеальною, вона, тим не менше, виконує покладені на неї завдання консолідації подрібненого та поляризованого політикуму вже близько півстоліття.

В Україні ж було вирішено не надавати Президентові таких значних повноважень, формально вивівши його посаду за межі виконавчої гілки влади. Як наслідок, його роль у виробленні та здійсненні державної політики стала розмитою. Відповідальність за неї начебто повністю була покладена на Кабінет міністрів на чолі з Прем’єром, проте він не був достатньо незалежним у своїх діях. А вплив Президента на виконавчу гілку влади визначався тим, що уряд мав складати повноваження не перед новообраним парламентом, а перед новообраним Президентом. Президент вносив кандидатуру Прем’єр-міністра для затвердження парламентом з будь-яких політичних сил, незалежно від результатів парламентських виборів. Крім того, йому було надане право одноосібно і без обґрунтування звільняти Прем’єр-міністра та деяких інших високих посадовців. Маючи в руках такі важелі, він почав розширювати свій вплив через неконституційні „винаходи” – „президентські доручення Прем’єр-міністрові”, розширення функцій Адміністрації президента, аж до перетворення її на паралельний або навіть такий, що стоїть над урядом, орган тощо. Вийшло так, що в Україні Президент зберіг вплив в системі виконавчої влади, позбувшись відповідальності.

Внаслідок цих прорахунків у конституційному дизайні виникли дві основні проблеми: проблема слабкої взаємодії

між парламентом та урядом та проблема „узаконеного свавілля” Президента в питаннях зміни персонального складу Кабміну. Воля народу, висловлена під час парламентських виборів, не знаходила виразу в складі і політиці уряду, а Президент, замість того, щоб рахуватися з народним волевиявленням, намагався „творити” парламентську більшість під себе та під сформований ним Кабінет міністрів. Проблема поділу депутатів ВР на більшість та опозицію вирішувалась штучним способом, під тиском Президента. В обхід Прем’єр-міністра він міг звільняти міністрів, а не питаючи згоди ВР – Прем’єра.

Саме на усунення цих недоліків у формальному та реальному розподілі повноважень між гілками влади мала бути спрямована конституційна реформа. Однак через неоднозначність цілей „реформаторів” (частина з них була зорієнтована виключно на збереження при владі самого Кучми або його прихильників) та через недотримання процедури ухвалення змін (а отже – відсутність належної їх експертизи та політичного обговорення) вона не досягла мети і, як ми вже встигли побачити, має скоріше не врівноважуючий, а дестабілізуючий ефект.

Основні зміни, що їх було внесено в структуру влади, наступні: а) уряд складає свої повноваження не після президентських, а після парламентських виборів, перед новообраною Верховною Радою і це – правильно; б) він формується на основі домовленості між політичними силами, які утворюють міжпартійну урядову коаліцію, яка й визначається щодо кандидатури Прем’єр-міністра, що в принципі також добре, але виконано недосконало; в) Президент країни вносить цю кандидатуру для її схвалення шляхом голосування у Верховній Раді; г) склад уряду призначається парламентом за поданням Прем’єр-міністра; д) відставка Прем’єр-міністра та уряду здійснюється шляхом голосування резолюції недовіри у Верховній Раді. Крім того, ч. 12 ст. 85 Конституції уповноважує Верховну Раду не лише вирішувати „питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”, а й звільняти з посад „зазначених осіб”, до яких (якщо там усе в порядку з граматикою), окрім інших, належать: Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України, інші члени Кабінету Міністрів України [1]. Тобто, поряд з відставкою Кабміну передбачається можливість „звільнення” тих же самих посадових осіб невідомо за якою процедурою або без жодної процедури. До чого це приводить на практиці, ми вже бачили на початку січня.

Критики реформи (Центр політико-правових реформ на чолі з І. Коліушком, Центр політичної аналітики при НаУКМА на чолі з Р. Павленком, інші структури і окремі політологи) неодноразово зазначали, що політична реформа, якої безумовно потребує Україна, значно ширша, ніж внесення змін у Конституцію [7]. Її проведення мало би насамперед включати в себе прийняття законів про Кабінет міністрів, про Президента, про референдум, забезпечити проведення глибших реформ адміністративної та судової систем і місцевого самоврядування, вдосконалення виборчої системи, розведення в часі виборів до центральних і місцевих органів влади. Дехто пропонував також запровадження інституту виборних губернаторів (які в такому випадку, очевидно, вже не мали би бути головами держадміністрацій) і т. д. Усе це не торкалося б, або лише частково торкалося б змін до Конституції. Що ж до останніх, то вони мали стосуватися досягнення більшої відповідності між результатами парламентських виборів і наявною у парламенті конфігурацією політичних сил та урядом, а також звуження кадрових повноважень Президента та зміцнення позицій Прем’єр-міністра і Кабінету міністрів у здійсненні виконавчих функцій. У цьому плані, слушним є зауваження О. Гараня про те, що доречніше було б вести мову про перехід до президентсько-прем’єрської моделі, а не

парламетсько-президентської. [8] Однак захоплення „моделюванням” різних варіантів саме конституційної реформи відволікло увагу парламентарів від багатьох донині не вирішених проблем реформування політичної системи, а використання цієї реформи в корисливих цілях певних угруповань політичної еліти, відсутність відкритого та послідовного її обговорення призвело до того, що вона, за висловом відомого спеціаліста в галузі конституційного права Володимира Шаповала, стала „провальною” за своїм змістом і наслідками.

Після відставки Кабінету міністрів 10 січня 2006 р. Президент В. Ющенко заявив, що ми зіткнулися з „першими наслідками несистемних та незважених змін до Конституції України”, за якими можна побачити зазіхання на конституційний лад держави [Див. 9]. Вважаю, що для такої гострої оцінки були усі підстави, бо чим, як не зазіханням, можна вважати провокаційні заклики П. Симоненка створити коаліційний уряд, не чекаючи виборів, або неодноразове наголошення на тому, що реформа фактично націлена на знищення механізму розподілу влади. На прес-конференції у Вінниці 11 січня лідер комуністів заявив, що “політичні сили, які утворять більшість у парламенті, – фактично сформують нове керівництво держави і виконавчої гілки влади. Таким чином буде здійснено об’єднання різних гілок влади“, а “керівник Верховної Ради” фактично стане „главою держави” (виділення мої – А.К.). [10] За задумом, реформа начебто мала додати повноважень Кабінету міністрів з Прем’єр-міністром на чолі, який мав би очолювати повноцінну гілку виконавчої влади і перестати виконувати роль „хлопчика для биття”. Насправді ж, як бачимо, вона ще більше узалежнила виконавчу владу, тільки тепер уже не від Президента, а від Верховної Ради, і то настільки, що та фактично перестає бути окремою гілкою влади.

Після виборів почнуться нові випробування зміненої моделі державного врядування – спочатку у процесі формування, а потім – збереження урядової коаліції та створеного на її основі уряду. Уже зараз нескладно передбачити, що суперечності та конфлікти у відносинах між гілками влади будуть наростати. Найпершою їх причиною стануть невизначеності нової процедури призначення уряду [подробиці див. в 11], а також надмірний перекіс в бік домінування парламенту – за умов його нестійкої структурованості і підпорядкованості депутатів різноманітним корпоративним інтересам. Загалом, можна стверджувати, що реформа лише в деяких питаннях досягла своєї мети, а у багатьох інших – породила нові загрози політичній стабільності та ефективності державного правління в Україні.

Недоліки нового владного механізму, способу взаємодії гілок влади, обумовлені низкою причин. На перше місце серед них можна поставити спосіб прийняття змін до Конституції: непрозорий, заплутаний, такий, що фактично був „протягуванням” змін будь-якими засобами на догоду певним політичним силам. Конституцію фактично перетворили на об’єкт політичного торгу, а зміни до неї підпорядкували інтересам тих політичних сил, що уособлювали владу за президентства Кучми і перетворилися на сили реваншу після революції. Хоч і запізно, але вони все-таки зуміли здобути в цьому питанні деяку перемогу, зберігши шанс на власне „відживлення” після поразки на президентських виборах.

Другою причиною недолугості реформи було те, що її зміст має на собі відбиток „лівизни” радянського зразка, що від самого початку викликало заперечення з боку тих, хто розуміється на механізмах демократії. Зокрема, ще до вступу поправок до Конституції у законну силу Представник ПАРЄ пані Рината Вольвенд відзначала, що у зміненій Конституції є два пункти, з якими Парламентська асамблея Ради Європи не може погодитись: право прокуратури здійснювати загальний нагляд за дотриманням законодавства і правило імперативного мандата, що забороняє депутатам переходити із фракції у фракцію. Ця позиція знайшла відображення в Резолюції Ради ПАРЄ від 5 жовтня 2005 р. про виконання Україною зобов’язань [12]. Після часткового вступу змін до Конституції в дію ми зустрілися ще з одним проявом „лівих” уявлень про добру систему владарювання – націленістю деяких політичних сил на створення системи домінування законодавчого органу влади, на „злиття”, а не на розмежування та збалансування гілок влади.

Третьою і основною причиною було панування нав’язаного суспільству міфу про те, що начебто тільки парламентаризм здатний забезпечити справжню демократію в Україні. Насправді ж є багато свідчень того, що модель державного правління з парламентським ухилом (чисто парламентська або парламентсько-президентська) поки що є найменш підходящою для України як з політичних (нестійкість партійної системи), так і з історично-культурних (особливості менталітету) міркувань. Зупинятись на питанні про рівень роздрібненості партійної системи в сучасній Україні тут немає змоги. Що ж до причин такого її стану, то вони великою мірою пов’язані з менталітетом та політичною культурою українців, яка завжди була, з одного боку, демократичною, а з іншого, схильною до анархізму. Остання риса проявлялася в неповазі до влади та в намаганні кожного політичного суб’єкта за будь-яку ціну утвердити „свою правду”. Результатом було (і є) безупинне поборювання один одного, партійні розколи, нездатність до об’єднання ідеологічно близьких політичних сил. Конституційна реформа в тому вигляді, як ми її отримали, здатна лише поглибити ці недоліки політичного життя в державі. Тому я би посперечалася з О. Гаранем, який серед позитивів нової системи влади в Україні називає її зорієнтованість на підтримку плюралізму [8]. З цим можна було б погодитись, якби не було такого поняття як „слабкий плюралізм” (feckless pluralism, за Т. Каротерсом [13, р. 10] ) – в розумінні неефективний, безрезультатний, за якого альтернатива начебто є, а вибирати немає з кого; різні політичні сили борються одна з одною, забезпечуючи змагальність політичного процесу, але рівень врядування від цього не покращується. Такий плюралізм наближає країну до анархії, а не до демократії, а анархія у свою чергу наближає до авторитаризму.

Такі загрози цілком імовірні в Україні, де велика частина парламентарів не дбає про суспільні інтереси, де політики не навчилися (та й не ставлять здебільшого такої мети) досягати консенсусу в інтересах народу, де їхні гострі суперечки рідко завершуються конструктивними компромісами. Частіше ми бачимо непримиренні протистояння, застосування маніпулятивних механізмів, випадки зловживань та корупції, навіть – невиконання депутатами своїх конституційних обов’язків (як у випадку з не приведенням до присяги суддів Конституційного Суду) або очевидного навіть для пересічних громадян порушення закону (голосування „за того хлопця”). Демократія, що наразі панує у Верховній Раді на рівні свободи висловлювань і боротьби, поки що відсутня там на рівні досягнення компромісів і високорозвиненої правосвідомості. Тому вона більше похожа на охлократію – панування натовпу, де вирують пристрасті і приймаються імпульсивні, недостатньо обґрунтовані рішення. Звичайно, інші гілки влади також працюють не бездоганно. Але це говорить лише про те, що реформуючи систему влади, слід турбуватися про відпрацювання механізму стримувань і противаг, а не робити одну з гілок влади „верховною” або „головною”. А такий механізм є якраз продуктом і визначальною рисою президентської, а не парламентської форми правління.

Форма врядування з сильною президентською владою, яка була б жорстко унормована в правовому аспекті і збалансована з іншими гілками влади, як спосіб вдосконалення владного механізму у нас ніколи належно обговорювались – ні експертами, ні політиками. Проти неї у політологічній літературі є чимало заперечень, зокрема сформульованих транзитологами А. Степаном і Дж. Лінцем [14], але в умовах України на її користь існує й чимало переконливих аргументів. Це, насамперед те, що Україна є не лише молодою демократією, але й молодою державою з несформованою до кінця політичною нацією. Президент за таких умов є консолідуючим чинником, символом держави і нації. Важливим є і той факт, що пряме обрання президента населенням є сильним мобілізаційним засобом, який активізує громадянство і зміцнює авторитет центральної державної влади. В цьому ми переконались напередодні та під час президентських виборів 2004 р. Не випадково, що Помаранчева революція сталася саме в у цей період. Оскільки залучення громадян до політичних процесів, формування у них почуття причетності є дуже важливим для молодої демократії, мобілізаційну роль президентської влади не варто ігнорувати. Крім того, наявність сильної президентської влади позитивно впливає на здатність країни захищати свої інтереси на міжнародному рівні, виступати в ролі суб’єкта міжнародних відносин.

Інша група аргументів пов’язана з „доведенням від протилежного”, а саме: в умовах посткомуністичних країн парламентська республіка створює не менше можливостей для узурпації влади, ніж президентська [як сáме – див. 11, 15]. Водночас, і та й інша форма правління мають свої специфічні запобіжники проти авторитарних тенденцій, які спрацьовують більшою або меншою мірою в залежності від обставин, традиції і культури народу та правлячих еліт.

У часи Президентства Л. Кучми українські громадяни побачили на практиці, що серед вад президентсько-парламентської республіки є можливості перетягування президентом владної “ковдри” на себе та його постійні протистояння з парламентом. Але вони ще не стикалися з недоліками парламентської або парламентсько-президентської республіки, які часом не менш серйозні. До них можна віднести: 1) загрозу партійного (колись – комуністичного, а нині – кланово-олігархічного) диктату – через відсутність повного розподілу влади та політичну єдність виконавчих структур і парламентської більшості; 2) нестійкість коаліцій та урядів у країні з політично неструктурованим суспільством і з несформованою партійною системою, можливість частих політичних криз, які анархізують суспільні відносини і не дають нормально розвиватися економіці; 3) за нашої недолугої політичної реформи (з помилками та двозначностями в тексті внесених поправок) та за політичної безвідповідальності еліт і низькому рівні їх патріотизму, вона може призвести – у гіршому випадку – до тривалого періоду безладу в державі, політичного панування криміналітету, розколу суспільства за територіальною ознакою тощо, тобто до тих великих суспільних проблем, з якими стикаються так звані „невдалі держави” (“failed states”). Їх у 2005 р. англійський тижневик “Economist” нарахував близько двадцяти [16].

Якби конституційна реформа в Україні була проведена в останні роки президентства Л.Кучми, ми мали б змогу на практиці побачити матеріалізацію першої з перерахованих вище загроз. Однак, на щастя, цього не сталося. Тепер країні потрібно буде вистояти перед лицем загрози анархізації політичного життя, яка здатна ослабити державу (можна сподіватись, що до розпаду не дійде), а також посилити потяг втомленого безладом народу до „сильної руки”, здатної навести порядок будь якою ціною.

Що ж робити? Як видно з послання Президента Верховній Раді України, Віктор Ющенко схиляється до того, що вихід із ситуації потрібно буде шукати у прийнятті законів, які регламентують діяльність гілок влади та їх взаємодію, а також у подальшій зміні (чи заміні) Конституції України – після її широкого обговорення, із застосуванням процедури референдуму [17]. Як саме це відбуватиметься, поки що не зовсім зрозуміло. Важливо, однак, щоб не були повторені помилки попереднього етапу реформування – як за змістом, так і за формою.

Література:

  1. Закон України. Про внесення змін до Конституції України.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, N 2, ст.44. – http://zakon.rada.gov.ua/
  2. Коліушко Ігор. Голова ЦППР. “Недоторканий” уряд. Заява Центру політико-правових реформ щодо “політичної реформи” в Україні. – http://www.pravo.org.ua/
  3. Павленко Ростислав. Відносини в трикутнику „Президент – парламент – уряд”: інституційні проблеми // Політичний портрет України / Часопис Фонду „Демократичні ініціативи”. – 2004. – № 31. – С. 49-58.
  4. Постанова Верховної Ради 10 січня 2006 року № 3295-IV „Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”. – http://zakon.rada.gov.ua/
  5. Українська правда. Новини; 18.01.2006, 17:02. – www.ПРАВДА.com.ua
  6. Див.: Safran William. The French Polity. Fifth edition. – New York etc.: Longman, 1997. – P. 177-182.
  7. Павленко Ростислав (Директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА, канд. політ. наук). „Що замислив Кучма і що з цього викинути?” – Українська правда. – 6.05.2003. – http://www.pravda.com.ua/archive/2003/may/6/1.shtml
  8. Олексій Гарань, професор політології, віце-президент Фонду Євразія по Україні, Білорусі, Молдові. „Доречніше було би говорити про перехід до президентсько-прем`єрської моделі” / Інтерв’ю незалежному інтернет-виданню „Діалог” (Рубрика: Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок)
  9. Заява Президента України з приводу рішення Верховної Ради щодо відставки Прем’єр-міністра та членів уряду // Прес-служба Президента України Віктора Ющенка. 09:29; 11 січня 2006 // Офіційне інтернет-представництво Президента України http://www.president.gov.ua/news/data/11_5428.html
  10. Литвина проголосили головним в державі // Українська правда. Новини. – 11.01.2006. 10:57. – www.ПРАВДА.com.ua
  11. Колодій Антоніна. Сьогоднішній варіант напів-парламентської республіки мало підходить для України / Інтерв’ю незалежному інтернет-виданню „Діалог” (Рубрика: Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок) // http://dialogs.org.ua/ru/dialog/opinion/28/757#op757 – 15/02/06
  12. Документ № 10676 Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року. Резолюція № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною // Лабораторія законодавчих ініціатив. Новини. 05-10-2005 || 14:24 – http://www.parliament.org.ua/index.php?action=news&ar_id=1219&as=0
  13. Carothers Thomas. The end of transition Paradigm // Journal of Democracy. – 2002. – Vol. 13. – No. 1. – P. 5-21.
  14. Linz Juan J. The Perils of Presidentialism /In: The Global Resurgence of Democracy. Ed. by L. Diamond and M. F. Plattner. – Baltimore: The John Hopkins University Press, 1993. – P. 108-126. (Линц Х.Дж. Опасности президентства // Русский Журнал. – 1997. – № 2-3. – http://www.russ.ru/antolog/predely/2-3/dem14.htm)
  15. Колодій А. Ф. Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні / В кн.: Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. – Львів: Вид-во , 1998. – С. 44-55.
  16. From chaos, order. Rebuilding failed states // The Economist. – March 3, 2005. – http://www.economist.com/world/africa/displayStory.cfm?story_id=3715904
  17. Звернення Президента України до Верховної Ради України у зв`язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» 11:33 9 ЛЮТОГО 2006 // Прес-служба Президента України Віктора Ющенка / Офіційне інтернет-представництво Президента України http://www.president.gov.ua/news/data/11_6001.html

[1] Найбільш наочно це проявилось у суперечках навкруг поняття „виконуючий обов’язки” Прем’єр-міністра та міністрів. Частина народних депутатів нізащо не хотіла визнати, що відставки уряду не тягне за собою вживання приставки в.о. Аргументи про те, що немає таких слів у новій редакції Конституції; що не передбачена процедура набуття такого статусу; що не означений обсяг повноважень виконувачів обов’язків Прем’єр-міністра та міністрів жодним чином на них не діяли. Насправді, уряд, як про це сказано в ст. 115 Конституції, просто „продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України”. Жодних часових обмежень його роботи після відставки нова редакція Конституції не передбачає. І такий підхід є виправданий. Його можна розглядати як своєрідну форму конструктивного вотуму недовіри: уряд повноцінно функціонує, доки ВР не спроможеться утворити новий. Це важливо для збереження стабільності в країні і в інтересах національної безпеки: щоб ніхто не намагався в політиканських інтересах, не маючи змоги призначити новий кабінет міністрів, звільняти старий. Але депутатська ситуативна більшість, яка проголосувала за відставку уряду, не дотримуючись ні старої, ні нової процедури, просто не бажала читати той текст Конституції, який вона сама ж і ухвалила.