Антоніна Колодій. “Процес деліберації як складова демократичного врядування” // Демократичні стандарти врядування й публічного адміністрування. Матеріали науково-практичної конференції. ЛРІДУ НАДУ при Президентові України, 4 квітня 2008 р. – Львів, 2008. – С. 106-110.
Одним із завдань науки державного управління є підвищення здатності державного апарату забезпечувати належну якість управління як на рівні політичного врядування, так і на рівні професійного адміністрування, підвищувати його ефективність та результативність не лише з погляду управлінців, але й громадян. Характеристики такого управлінського процесу виражаються нині через формулу „доброго врядування” (“good governance”). Концепція “доброго врядування” витісняє популярну раніше концепцію „нового публічного менеджменту” з її однобічною орієнтацією на ефективність; вона наповнює концепцію державного управління гуманітарною та соціальною складовою; формує новий підхід до розуміння належного врядування, яке має тепер відповідати не лише вимогам ефективності, але й бути відкритим, доступним, підзвітним і підконтрольним, а отже – чутливим до вимог громадян, їхніх потреб і запитів. За концепцією ООН [див. 1], доброму врядуванню притаманні риси, що відображені на рис. 1.
Рис. 1. Складові доброго врядування
В західних країнах „добре врядування” розглядається в рамках демократичної парадигми і включає в себе більшість характеристик, притаманних системі правління (або його ідеальній моделі) в розвинених ліберальних демократіях. „Проблема в тому, – зазначає канадський спеціаліст з проблем демократичного врядування проф. Дж. Перлін, – що „добре врядування” завжди було лише дескриптивною концепцією. …Теоретична література з доброго врядування… зосереджувалася на поясненні того, чому якість врядування важлива для інших результатів”; натомість література про демократію містить „безліч пропозицій щодо досягнення та підтримання „доброго врядування” [Див. 2]. Отже не дивно, що в молодих демократичних державах „good governance” трактують саме як „демократичне добре (належне) врядування”. Відповідно й у процесі модернізації навчальних програм магістра публічного адміністрування (МПА) в НАДУ один з напрямів професійної підготовки управлінців було визначено як „демократичне врядування”.
Застосування демократичної парадигми потребує ширшої обізнаності тих, хто має втілювати її в життя, з деякими тонкощами та труднощами теорії демократії, однією з яких є наявність величезної кількості теоретично сконструйованих, більш чи менш відповідних практиці окремих країн, „ідеальних типів” або „моделей демократії”. Дж. Перлін підкреслює, що характеризуючи моделі демократії, а тим більше – протиставляючи їх одна одній, слід розрізняти випадки: а) коли йдеться про демократичні ліберальні цінності, на основі яких визначаються цілі політики та суспільного розвитку; б) коли говоримо про робочі принципи, які виводяться з цих цінностей і є основою для створення певних політичних механізмів для реалізації цих цінностей; в) коли мова йде про самі ці механізми як інструменти вироблення і здійснення демократичної політики [2].
Модель деліберативної демократії, про яку йдеться в цьому матеріалі, зосереджена саме на механізмах, здатних, на думку прихильників цієї концепції, забезпечити добре демократичне врядування. Що ж являють собою деліберативний процес і деліберативна демократія?
Демократичне суспільство – дебатує і дискутує. Це одна з його корінних особливостей, що знаходить свій відбиток у понятті деліберації. Термін походить від латинського „deliberatio” (англійський відповідник – „deliberation”) , що означає „старанне зважування”, „обговорення”, „обдумування”, „обмірковування”. Лише в сукупності ці синоніми достатньо повно відображають його зміст. Отже, слово дуже містке і властиві йому нюанси не піддаються однозначному перекладу українською. Тому ми надаємо перевагу його іншомовному варіанту, хоча в політологічній літературі вживається й український переклад: „дорадчий процес”, „дорадча демократія”.
Філософську основу моделі деліберативної (дорадчої) демократії або „демократії обговорення” становить комунікативна теорія відомого німецького філософа Юргена Габермаса [3]. Вчений пов’язує початок становлення комунікативного процесу деліберації з національною державою, хоч у її межах цей процес, на думку Габермаса, ще й досі не отримав належного розвитку. У попередній період гору взяв захисний варіант ліберальної демократії, який не враховував, „що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі-керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єктних відносин, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної” [Див. 4]. Головною демократичною процедурою за таких умов стає “діалогова комунікація” державної влади і вільної громадськості, а наслідком – досягнення компромісу.
Деліберативну модель часто розглядають як варіант, близький до учасницької демократії, адже вона передбачає широку участь громадян у політичному процесі, сприяє підвищенню рівня їхньої політичної обізнаності та відповідальності. Однак заслуговує на увагу й думка про те, що дорадча (деліберативна) демократія є швидше розвитком і продовженням концепції процедурної моделі демократії, яка також припускає широку участь народу в політиці, але не в усіх її видах і не на усіх стадіях. Той крок уперед, що його робить деліберативна демократія у трактуванні ролі народу, звичайно, більшою мірою відповідає запитам сьогодення і краще узгоджується з можливостями кінця ХХ – початку ХХІ ст., ніж, скажімо, елітарна демократія Й. Шумпетера, що наголошувала в основному на значенні процедури виборів. Однак цю модель можна оцінити щонайбільше як своєрідний компроміс між елітарною та учасницькою демократією. Її мета – підвищення компетентності громадян та наділення їх дорадчими функціями – при одночасному наголосі на складності процедури ухвалення демократичних рішень та ролі в ньому експертів і професійних управлінців.
Підґрунтям деліберації є розвиток громадянського суспільства і масових рухів (які не завжди є партійно-політичними) та підвищення загального рівня громадянської освіченості і політичної культури народу. Важливу роль у процесах деліберації відіграє громадська думка. У країнах Північної Америки сформувався емпіричний напрямок у розвитку цієї концепції, що опрацьовує механізми участі широких верств громадянства у формуванні порядку денного публічної політики та у процесах деліберації. Відомі американські соціологи Дж. Геллап та С. Рей ще в 1940-і роки закликали до проведення систематичних опитувань громадян на основі репрезентативних соціологічних вибірок. Такі опитування увійшли в практику західних демократій, однак зібрана в такий спосіб інформація не стала вагомим інструментом деліберації, тому що не була сукупністю ґрунтовно продуманих суджень поінфомованих осіб. Результати опитувань не були придатні для відокремлення „поверхових, імпровізованих поглядів (масова думка) від ретельно обдуманих суджень (громадські судження)” [5].
На це звернув увагу інший відомий соціолог – Д. Янкелович. Він запропонував низку заходів щодо формування у суспільстві компетентного громадського судження та його виявлення через проведення форумів. У соціології з’явився напрям вивчення „збагаченої” громадської думки [Див. 6], одним із представників якого є Дж. С. Фішкін. На думку Фішкіна, процес дорадчої участі громадян мав би включати в себе чотири стадії: з’ясування думок населення через звичайне опитування; відбір респондентів для участі в дорадчому форумі; повторного опитування учасників форуму щодо питань, які були обговорені; поширення інформації про зважену думку учасників форуму через засоби масової інформації [Див. 7].
Пропозиція щодо поєднання масових опитувань з форумами була проекспериментована у Великій Британії та в Сполучених Штатах Америки, але поки що не стала нормою вироблення рішень у демократичних країнах. В Україні популярні після Помаранчевої революції громадські слухання (дорадчі форуми), за деякими поодинокими винятками, поки що не вийшли за межі експериментів або формально („для галочки”) здійснюваних заходів. А від їх успіху залежить легітимність та результативність управлінських зусиль правлячої еліти, що задекларувала демократичний вибір, зростання довіри до неї, наявність у її діях тих якостей, які входять у містке поняття доброго демократиичного врядування. Тому тим управлінцям і громадським діячам, які прагнуть розвивати деліберативні аспекти демократичного врядування, потрібно було б ознайомитись з теоретичними та методичними розробками з цього питання, а також деяким досвідом західних країн. Адже проведення форуму з окремого питання державної політики – справа не складна. Набагато складніше домогтися справжньої користі від нього. І ще важче створити передумови для інституціалізації цієї форми демократичного процесу в масштабах країни.
Посилання:
1. What is good governance? // United Nations Economic and Social Comission for Asia and the Pasific. (http://www.unescap.org/pdd/prs/ProjectActivities/Ongoing/gg/governance.asp)
2. Perlin, George. International Assistance to Democratic Development: Some Considerations for Canadian Policy Makers. Background Paper for research meeting on “Good governance and aid effectiveness”. – Ottawa, 2005, March 9. (www.globaleconomicgovernance.org/ )
3. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії. — Л.: Астролябія, 2006. – 416 с.
4. Фадєєв В.Б. Суспільно-політичне життя України в умовах трансформації моделі представницької демократії / У кн.: Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: Знання України, 2005. – С. 691.
5. Yankelovich D. Coming to Public Judgement: Making Democracy Work in a Complex World. – Syracuse, 1991. – P. XII.
6. Докторов Б. Обогащенное общественное мнение: Понятие. Социальная практика. Опыт изучения // Международная научно-практическая конференция «Власть и общественное мнение». С.-Петербург, Россия, 24-25 июня 2004 г. (http://www.pseudology.org/Gallup/Enriched_PO.htm)
7. Fishkin J. S. – The Voice of the People: Public Opinion and Democracy. – New Haven, 1995. – P.165.