Відповідаючи на одне з поставлених раніше питань, зазначимо, що не кожний етнос, що має свою державу, може вважатися нацією. У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не дозволяв народу сконсолідуватись у цілісність, яка б могла усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність всередині станів різної етнічної приналежності була більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом і саме династії об’єднували та роз’єднували етноси, і це їх право рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю.
Лише з настанням нових часів, зокрема в період Великої Французької революції прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Відбулася десакралізація влади і перехід від підданської до громадянської політичної культури. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання “чиї ми?”, то тепер – “хто ми?” (Яке наше коріння, що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? Які форми суспільного життя є питомо нашими? Де мають пролягати кордони нашого суспільства і т. д.)
Формування націй, яке повсюдно відбувається, починаючи з XVIII століття, проходить, отже, під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя – системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Е. Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення – нації.
Нація є одночасно продуктом і знаряддям модернізації, а також спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. Проте, новизну націй як історично сформованих спільнот не варто, на нашу думку, переоцінювати. У більшості випадків мова йде тільки про “визрівання” певного етносу, який модернізує суспільні стосунки і сам пристосовується до них, консолідуючись в культурному і політичному аспектах. Новизна, отже, виявляється через політизовану самосвідомість та через вищий, ніж раніше, рівень згуртованості і суспільної активності народу. Він тепер уже не просто об’єднується правителями в політичну одиницю, а сам творить між собою громадянські зв’язки, формує асоціації, обирає своїх представників у владні структури і тим самим соціально цементує спільноту, перетворюючись у суб’єкта історії і політики. Громадянське суспільство, що розвивається на базі певного етносу (чи етносів) стає, отже, “тілом” нації, джерелом її природної (а не штучної) єдності і згуртованості.
Як слушно зазначає англійський вчений Ернст Баркер, нація є поєднанням двох сторін одного суспільного явища. Одна сторона – це “суспільство, що складається з суми добровільних асоціацій, котрі виросли, головним чином, із самих себе – в тому розумінні, що вони були сформовані внаслідок добровільної і спонтанної комбінації – і котрі бажають діяти і реалізувати свої цілі, наскільки це можливо, власними зусиллями”. Іншою стороною нації є “політична, або, можливо, краще буде сказати – правова сутність: єдина примусова асоціація, яка включає всіх і має компетенцію в усіх випадках, коли вважатиме необхідним, творити і впроваджувати правила для всіх.”[19]
Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “нація-правителі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають націю; 2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.
Перш ніж дати визначення нації, назвати її основні ознаки, що притаманні усім спільнотам цього типу, відзначимо можливість різних підходів до її характеристики. Онтологічно (в плані її витоків, походження) нація – це етнос на найвищому, сучасному ступені розвитку; етнос, що є зрілим в соціально-політичному і культурному відношеннях; етнос, що відповів на виклик модернізації. Структурно нація – це громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально нація – це суб’єкт політичного процесу, наслідок соціальної мобілізації, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства. Окрім того, щоб деякою мірою примирити різноманітні тлумачення суті нації і одночасно врахувати позитивні моменти багатьох підходів до її визначення, корисно, на нашу думку, роз”єднати такі її характерістики, як:
- витоки націй або база етногенезу (з якого людського матеріалу “ліпилися” нації);
- об’єктивні передумови формування (що саме, які події і суспільні зміни спонукали до формування саме такого типу спільнот, якими стали нації);
- суб’єктивні передумови формування (хто і яку проводив свідому роботу, спрямовану на згуртування цих великих спільнот);
- формальні ознаки нації (чим вона є з точки зору прийнятих у суспільних науках класифікацій);
- змістовні ознаки нації (які риси відрізняють націю від інших спільнот та дозволяють виокремити одну націю з-поміж інших?). Кожна з цих характеристик розкривається в таблиці 2, котра показує, яким складним і багатогранним є цей витвір людської історії – нація. Для практичних цілей запропонуємо, усе ж таки, і більш коротке визначення даної спільноти.
Нація – це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.
Етно-психологічні особливості в цій спільноті можуть відігравати більшу або меншу роль, що дуже залежить від конкретного випадку (США, Японія, Україна). Але культурна, в широкому розумінні, спорідненість – обов”язкова ознака нації. Вона може виражатись у сповідуванні певної системи культурних символів та відданості певним нормам, передусім, політичної культури (США), прихильності до побутових форм культури і традицій та вироблення на їх основі так званої високої культури (Німеччина, Україна). Що стосується мови, як частини етнонаціональної культури, то з нею проблема складніша. В часі формування етносу мовна спорідненість обов’язкова, інакше не могло б виникнути порозуміння і відчуття спільності походження та культури. Однак в подальшому багато в цій ділянці культурного житття етносу залежить від способу перетворення його в націю: може відбуватися мовна інтеграція (найчастіше), мовна диференціація діалектів, що стають окремими мовами, та мовна асиміляція, яка, як свідчить історія, не завжди переходить в асиміляцію культурно-психологічну та політичну.
З охарактеризованих вище відмінностей в умовах та чинниках націогенезу, можна зрозуміти, чому спеціалісти поділяють нації на політичні та етнічні. Хоч назви ці дещо умовні, але їх використання допомагає уникнути однобічної категоричності при характеристиці національних спільнот, що утворилися дуже відмінним шляхом.
Отже,
політичні нації – це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна і централізована держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституції мали змогу сприяти цій консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи з цією метою навіть методи примусу.
Етнічні нації – це ті народи, що вбачають у своїй етнокультурній окремішності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався, природньо, під керівництвом духовно-інтелектуальної еліти, оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.
[19] Цит. по: R. Sporluk. The Imperial Legacy and Soviet Nationalities” Problem / Ed. by Hajda and M. Beissinger. – Boulder etc., Westview Press. p. 6-7.