Культурний плюралізм і етнонаціональна політика: їх вплив на процес творення політичної нації в україні

Неліна К.О. Культурний плюралізм і етнонаціональна політика: їх вплив на процес творення політичної нації в україні

Проаналізовано статтю А. Колодій з питань формування політичної нації, ролі культурного плюралізму та етнонаціональної політики в цьому процесі, досліджено типологію держав з точки зору їх етнонаціональної структури, а також можливі перспективи розвитку України як багатоетнічної національної держави.


Уся історія людства свідчить про хибність, шкідливість і навіть згубність будь-яких крайнощів у житті особистості, громади та суспільства в цілому. Саме крайнощі спричиняють появу радикалізму, фанатизму, а також таких вивертів у людській свідомості, завдяки яким ще існують у світі екстремізм і тероризм. Це здається цілком зрозумілим і слушним. Однак як в Україні, так і за її межами знаходиться чимало людей, що не тільки підтримують крайнощі, всілякі радикальні ідеї, але й усіма засобами пропагують їх, роблять все для їх втілення у життя.

Одним із найбільш небезпечних за наслідками явищ у наш час є радикалізація підходів у міжнаціональних і міжетнічних відносинах. Розпалювання та нагнітання міжнаціональних і міжетнічних конфліктів може призвести до порушення прав громадян залежно від їх расової та національно-етнічної належності або навіть до загибелі людей. Ось чому сьогодні особливу цінність мають помірковані, науково-обґрунтовані аналітичні публікації з цієї проблематики.

Для тих, хто бере участь у дослідженні взаємозв’язку та взаємовпливу культур-ного плюралізму, етнонаціональної політики та процесу творення політичної нації у певній країні, є зрозумілим, що поряд із визнаними працями видатних науковців [1-7] про можливість і шляхи поєднання зазначених суперечливих явищ існують і роботи, які характеризуються однобічністю, схильністю до перебільшення, радикалізації окремих проявів об’єкта вивчення. Їх автори, аналізуючи лише один з аспектів розвитку певної національної держави стають заручниками крайнощів у науково-дослідній практиці. Тому логічними виглядають спроби застосування комплексного підходу до вивчення вказаних феноменів, узагальнення найбільш вдалих ідей для подальшого дослідження.

Метою статті є аналіз основних тез публікації Антоніни Колодій «Культурний плюралізм і етнонаціональна політика» з точки зору впливу культурного плюралізму й етнонаціональної політики на процес формування політичної нації.

У зазначеній статті А. Колодій намагається застосовувати саме комплексний розгляд суспільних явищ, що досліджуються. Разом з тим окремі тези автора викликають бажання полемізувати, продовжувати розгорнуте вивчення теми, на підставі чого, на нашу думку, аналіз публікації буде корисним для дослідників культурного плюралізму й етнонаціональної політики, їх взаємозв’язку та впливу на формування політичної нації, насамперед в Україні.

Антоніна Колодій є доктором філософських наук, професором, завідувачем кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, випускницею програми Інституту Кеннана. Таким чином, можна констатувати, що вона може бути і є (це стає зрозумілим хоча б з її зазначеного дослідження) яскравим представником західноукраїнських філософських поглядів на такі феномени, як нація,

націоналізм, культурна ідентичність та ін. У зв’язку з цим цілком слушним здається право на існування й іншої точки зору на вказані суспільні явища, так би мовити «східноукраїнського погляду» на окреслені поняття.

У статті «Культурний плюралізм і етнонаціональна політика» А. Колодій аналізує такі типи держав, як національні та багатонаціональні, що дозволяє точніше визначити феномен «культурного плюралізму» у порівнянні з терміном «мультикульту-ралізм» і з’ясувати сутність етнонаціональної політики на прикладі Великої Британії, США та Італії. Автор намагається пояснити вплив етнічного й культурного плюралізму на процес національної консолідації та розвиток етнонаціональної політики в Україні. Дослідниця зазначає, що культурний плюралізм в Україні є багатовимірним: етнічним, лінгвістичним, регіональним та ідеологічним. При цьому регіональні відмінності накладаються на мовні й етнокультурні, що становить загрозу для національної безпеки та єдності держави. Автор акцентує увагу на тому, що розвиток етнонаціональної політики в Україні перебуває на початковому етапі та має суттєві недоліки, а також пропонує певні заходи щодо її вдосконалення та ефективної імплементації.

Починаючи своє дослідження, А. Колодій наводить тезу про те, що «визнані теоретики націй та націоналізму – від Е. Ренана і М. Вебера до Х. Сетонна-Вотсона і Я. Тамір – погоджуються з тим, що нація існує остільки, оскільки люди усвідомлюють свою приналежність до неї. Самосвідомість – одна з найприкметніших характеристик нації, а нація – одна з найбільш «суб’єктивних» людських спільнот. Її міцність і життє-здатність залежать насамперед від наявності волі і вміння людей, що належать до неї, будувати державу, від усвідомлення необхідності здійснювати свій суверенітет, розвивати культуру і загалом влаштовувати своє життя відповідно до власних уявлень» [8, с. 34].

Здається, це безперечне зауваження. На наш погляд, до нього можна додати лише те, що у випадку полікультурної країни, де переважає культурний плюралізм, у тому числі в Україні, мова може йти тільки про політичну націю. Тобто міцність і життє-здатність української політичної нації (а не західноукраїнської чи східноукраїнської регіональної спільноти) залежатиме від усвідомлення громадянами своєї належності до неї, а також наявності у них волі та вміння будувати єдину державу, дбати про збли-ження західноукраїнської і східноукраїнської культури, розвивати єдину українську культуру як багатогранну підсумкову етнонаціональних монокультур. Тільки так і не інакше.

А. Колодій має рацію, коли зазначає, що «Україна нині проходить політичні випробування щодо того, чи не зруйнують відмінності окремих суспільних груп, у першу чергу регіональних, їхню здатність та їхнє бажання разом творити і розвивати вільну демократичну державу, бути лояльними до неї як цілого…» [8, с. 34].

Не можна не погодитись з твердженням автора, що вирішальну роль у врегулюванні суперечностей між групами, запобіганні та локалізації конфліктів у зазначеній сфері має відігравати етнонаціональна політика, головними завданнями якої повинні бути: а) гарантування прав і максимального створення рівних можливостей для задоволення потреб та інтересів усіх суб’єктів етнонаціональної відносин; б) створення й використання важелів загальнонаціональної інтеграції і формування подвійної (етнічної та громадсько-національної) ідентичності [8, с. 35].

Далі А. Колодій наводить загальновідому тезу про те, що поняття культурного (етнокультурного) плюралізму, як і більшість філософських термінів, неоднозначне: «У вужчому розумінні воно є характеристикою політичної системи на підставі наявності в ній ексклюзивних інституцій, через які забезпечується вияв і задоволення прав та інте-ресів етнокультурних груп. Найширше трактування культурного плюралізму пов’язане з його ототожненням з етнокультурною гетерогенністю» [8, с. 35]. У цьому випадку вказане поняття підноситься, за словами дослідниці, до рівня нормативної вимоги щодо

визнання етнокультурної різноманітності, відіграє роль принципу, що лежить в основі політичної організації суспільства та державної етнокультурної політики.

Після цього А. Колодій дає характеристику різновидів (етно)культурного плюра-лізму, ознаки та приклади національних і багатонаціональних держав. За наведеним нею визначенням, «національні держави відрізняються тим, що в них, окрім заголовної (титульної) нації відсутні інші народи, що проживають на своїй етнічній території і мають певну форму власної державності або прагнуть її створити. В етнокультурному відношенні національні держави можуть бути як відносно гомогенними, так і гетерогенними, що трапляється значно частіше. В останньому випадку вони мають у своєму складі етнічні меншини і називаються полі- або багатоетнічними національними державами. Меншини в таких державах, як правило, не мають територіальних претен-зій і не націлені на створення самоврядних політичних одиниць. Багатонаціональні держави відрізняються від національних тим, що в них під одним політичним «дахом» перебуває декілька або багато народів, які вважають себе окремими націями, проживаючи на території, яка є їх історичною батьківщиною, мають певну форму державності (автономії) або борються за неї. Більш дискусійним є дослідження тих держав, у яких за наявності кількох автохтонних етнонацій з розвиненою ідентичністю, що звуться «гніздовими», «домашніми», «націями без держав» тощо, існує спільна політична національна ідентичність. Саме її наявність Д. Міллер розглядає як визначальну рису національних держав» [8, с. 36].

Однак є й інші точки зору. Канадський дослідник етнокультурної різноманітності В. Кимлічка вважає, що критерієм поділу держав на національні та багатонаціональні є не визнання спільної політичної ідентичності, не наміри чи поведінка центрального уряду, а тип спільнот, які входять у певне державне утворення на правах меншин: їх статус, передісторія, спосіб самоідентифікації. На відміну від етнічних меншин національні меншини – це «групи, які сформували повні та функціонуючі суспільства на своїй історичній батьківщині до того, як її було приєднано до більшої держави». Держави з національними меншинами є багатонаціональними [8, с. 36].

А. Колодій стверджує, що «Україна, за такого підходу, також мала би бути визнана, хоч і з певними натяжками, багато-, або, точніше, двонаціональною країною, оскільки має у своєму складі корінний татарський народ, який поки що, через нав’язаний йому статус депортованого народу-репатріанта, ще певною мірою не утвердився в статусі меншинної нації. Його прагнення здобути статус «корінного народу» якраз це й підтверджує» [8, с. 37].

З таким твердженням автора статті можна не погодитися. По-перше, викликає певні сумніви спроба А. Колодій використати термін двонаціональна країна, який можна вважати ненауковим, розмовним тощо, оскільки держава може бути національною або багатонаціональною (незалежно від того, дві, три, чотири чи більше «гніздових» етнонацій входять до її складу).

По-друге, більш логічнішім, за систематизацією самої ж А. Колодій, було б визначити Україну як полі- або багатоетнічну національну державу, в якій є одна титульна нація (українці, що, за даними перепису населення 2001 року, становлять 77,8%) і декілька меншин. Найбільша з них – росіяни (17,3%). Далі йдуть п’ять груп, частка кожної з яких у населенні України складає від 0,3 до 0,6%. Це білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни та поляки. Вказані меншини, окрім кримських татар, а також інші менші етнічні групи (євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи, частка кожної з яких становить 0,1-0,2% в населенні країни) не мають територіальних претензій до інших і держави в цілому та не націлені на створення автономних чи самостійних одиниць. На нашу думку, вказане визначення України, крім того, несе більше позитиву для незалежної національної

держави, а також позбавлене передумов для створення загроз для суверенітету й територіальної цілісності країни.

Надалі А. Колодій дає аналіз етнонаціональної структури і політики в деяких державах Заходу (Великій Британії, США), досліджує роль регіональних відмінностей у різні періоди історії, можливість спричинення ними розколу певної країни. При цьому автор публікації нагадує два дуже повчальні, на її думку, для України приклади політико-культурного регіоналізму із серйозними політичними наслідками – США у XIX ст. та Італія в наші дні.

Відомо, що формування США як єдиної держави завершувалося в ході громадянської війни 1861-1865 років, а також у повоєнні роки. Отже, найбільші випробування для американської нації в період її становлення виникли у зв’язку з необхідністю подолання не етнічних, а регіональних суперечностей, насамперед між промислово розвиненою і ліберальною Північчю та плантаторським, рабовласницьким і консервативним Півднем. На перший план вийшов секціонізм, який у сучасній Україні називається регіоналізмом.

На підставі викладеного А. Колодій зауважує, що історія становлення американської нації дає нам урок, як не етнічна, а політична культура та економічні й соціальні інтереси можуть єднати або роз’єднувати національну спільноту.

Іншою державою, досвід якої, на думку дослідниці, може бути використаний під час формування концептуальних засад етнонаціональної політики в Україні, є Італія. Ця країна, доволі гомогенна з точки зору етноструктури, має значні регіональні відмінності в політичному розвитку, мові та культурі, які впливають на політичне життя держави та рівень її інтегрованості. Найважливішим для політичного розвитку, національної єдності й державної цілісності Італії є її неформальний поділ на Північ і Південь, який багато в чому нагадує регіональну поляризацію Сходу та Заходу в Україні. До того ж проблема регіоналізму і національної єдності так гостро постала на порядку денному в Італії в останні десятиріччя завдяки активній діяльності партії «Північна Ліга» та її союзників, що виступають за відокремлення північної частини країни й утворення нею як максимум держави під назвою «Паданія» або здобуття автономного статусу як мінімум.

Отже, сучасні національні держави плюралістичні в етнокультурному відношенні, оскільки більшою чи меншою мірою їх гетерогенність відбивається у політиці, впливає на формування політичних інституцій, визначає зміст певних напрямів публічної політики. Є багато різновидів етнокультурного плюралізму: умовно можна говорити про національний, етнічний, расовий та регіональний.

Досліджуючи етнокультурний плюралізм в Україні, А. Колодій робить висновок про те, що як явище суспільного життя, в якому віддзеркалюється характер і глибина культурних відмінностей, плюралізм у нашій країні – змішаного типу. В ньому переплетені національні, етнічні, мовно-культурні, регіонально-культурні відмінності.

«Аналіз етнонаціональної структури та наукове опрацювання відповідного поняттєвого апарату в останні роки просунулись в Україні вперед завдяки виходу декількох наукових праць та підготовці нового науково обґрунтованого законопроекту «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України», внесеного до Верховної Ради в червні 2005 року» [8, с. 45]. Останній є значно кращим, ніж усе, що пропонувалось раніше, але не охоплює проблеми етнонаціональної політики в усій її складності та багатоаспектності.

А. Колодій також наголошує на тому, що кількісні дані, їх концептуальне осмис-лення підтверджують помірну гомогенність українського суспільства в етнокультур-ному вимірі та поляризованість з точки зору відмінностей у політичній культурі регі-онів. Загалом, українському суспільству властивий багатовимірний культурний плюра-лізм. Тому етнонаціональна політика, спираючись на досвід багатонаціональних, бага-

тоетнічних і регіонально поділених держав, повинна запобігати перетворенню будь-яких ліній культурного поділу (мовних, етнічних, територіальних) на «лінії розколу». Її найголовніші завдання полягають в «інтеграції різних, але рівних» на засадах спільних громадських цінностей і патріотизму та формування загальноукраїнської національної ідентичності.

Говорячи про культурний плюралізм, на нашу думку, не можна обминути поняття «полікультурність». Полікультурне суспільство є образом певної множинності культур, їх співрозташованості одна одній, пов’язаної з історичною територізацією, процесами акультурації тощо.

Проблема усталеності полікультурного суспільства є проблемою організації його простору, який усе наполегливіше потребує порядку, безпеки, гарантії життя, права людини та можливості сталого розвитку. Проблема усталеності полікультурного суспільства пов’язана з аналізом інституційних матриць, що задають суспільству сталий вектор розвитку, а також політичних ініціатив і дій, які забезпечують культурну та соціальну політику розвитку полікультурного середовища. Стабільність полікультурного суспільства, межі якого в сучасних умовах не завжди чітко окреслені, потребує цілеспрямованих зусиль з боку держави, урядових і неурядових організацій [9].

Останнє ми маємо можливість спостерігати на прикладі українського полікультурного суспільства. У разі, коли політична еліта українського суспільства всі свої зусилля зосереджує на боротьбі за перерозподіл влади та їй бракує часу, щоб здійснювати заходи для формування єдиної української політичної нації, починають поглиблюватися протиріччя між її складовими, насамперед між основними регіональними культурами Сходу та Заходу країни. Так сталося протягом травня-вересня 2007 року, коли своїми діями, у першу чергу під час виборчої компанії, українська національна еліта не тільки не сприяла нівелюванню існуючих протиріч між зазначеними монокультурами, а спричинила їх поглиблення та нагнітання.

Коли ж за ініціативою Президента України та велінням серця вся країна взяла участь у вшануванні пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років, стало зрозумілим, що ми – єдина нація, що у нас є багато спільного, яке може згуртувати нас як за лихих часів, так і в радості, що спільного в нас більше, ніж розбіжностей.

Слід зазначити, що проблема комунікації в полікультурному суспільстві розкривається через взаємозв’язки, взаємовідносини, контакти суб’єктів культурних відмінностей – Ворога, Чужинця та Іншого, в тому числі й сусідніх один з одним, а також через процеси інституційних дифузій, пов’язаних із взаємопроникненням інституційних структур суб’єктів «культурних розбіжностей» одне в одного. Динаміка взаємодії сучасних суб’єктів полікультурного суспільства призводить до подолання кордонів соціальних просторів, вторгнення до інших соціальних моносвітів, територій і за відсутності толерантності та поваги до культури Іншого, може спричинити конфлікти та взаємне знищення. Останнім часом широко відомі прояви феномену «мови ненависті» (hate speech), що побічно віддзеркалює світ різноманітних конфронтуючих ідентичностей, які співіснують у полікультурному суспільстві та часом штучно «підігріваються» до взаємної ворожнечі [9].

Висновки. На підставі аналізу статті А. Колодій «Культурний плюралізм і етнонаціональна політика» можна дійти висновку про те, що автором публікації зроб-лено доволі вдалу спробу комплексного дослідження зазначених суспільно-політичних явищ. Головним чином відповідає дійсності вислів дослідниці, що на сьогодні етно-національної полі-тики як фактора суспільного життя в Україні практично немає. Однак для зазначеної публікації також є характерною певна однобічність: якщо читати роботу А. Колодій між рядками, легко зрозуміти певні антисхідні настрої автора.

З урахуванням викладеного, стає зрозумілим, що Український народ має тільки один шлях до зміцнення своєї держави, і це шлях толерантності та поваги до представників інших регіональних монокультур. Для досягнення цієї мети і уряд країни, і неурядові організації, і пересічні громадяни повинні докласти потужних зусиль щодо формування активної етнонаціональної політики держави, а також здорової Української політичної нації.


[1] Андерсон, Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження і поширення націона-лізму [Текст] : [пер. з англ.] / Б. Андерсон. – К., 2001. – 270 с.

[2] Ґелнер, Е. Нації та націоналізм [Текст] : [пер. з англ.] / Е. Ґелнер. – К., 2003. – 300 с.

[3] Сміт, Е. Д. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія [Текст] : [пер. з англ.] / Е. Д. Сміт. – К., 2004. – 170 с.

[4] Шпорлюк, Р. Імперія та нації [Текст] : [пер. з англ.] / Р. Шпорлюк. – К., 2000. – 354 с.

[5] Deutsch, K. W. Nationalism and Social Communication: Foundations of Nationality [Text] / K. W. Deutsch. − 2-nd ed. – Cambridge, 1966.

[6] Hroch, M. Social Preconditions of National Revival in Europe [Text] / M. Hroch. – New York, 1985.

[7] Hobsbawm, E. Nations and Nationalism Since 1780 [Text] / E. Hobsbawm. – Cambridge, 1990.

[8] Колодій, А. Культурний плюралізм і етнонаціональна політика [Текст] / А. Колодій // Агора. Подолання розбіжностей – розвиток особливостей. – 2006. – № 4. – С. 34-45.

[9] Глобализация и мультикультурализм [Текст] : моногр. / под ред. Н. С. Кирабаева. – М., 2005. – С. 103-106.