Траєкторія демократичного переходу в Україні

[2010]

Антоніна Колодій. Траєкторія демократичного переходу в Україні / Розд. 2 з кн.: Трансформація в Польщі і в Україні: 1989-2009. Вибрані аспекти. С. 23-38 (зміст усієї кн. див. вище).


Якщо для Польщі демократичний перехід – це загалом уже факт історії, який відносно непогано вписується у випрацювані транзитологією концепції та схеми, то в Україні, де демократична трансформація проходила мляво й непослідовно, ще й досі не досягнуто того рівня політичної консолідації, коли можна було б з певністю сказати, закінчився в ній перехід чи ні і який саме режим утвердився в країні. З одного боку, Україна залишилась єдиною на пострадянському просторі країною, яку від 2005 р. Freedom House зараховує до вільних країн (рівень політичних прав у 2009 р. оцінено в 3 бали, а рівень громадянських свобод – у 2). З іншого боку, основні політичні гравці далекі від визнання непорушності демократичних правил політичної гри, і загроза авторитаризму залишається значною. То ж країну віднесено до вільних електоральних, а не ліберальних демократій [1].

Основні теоретичні підходи до аналізу демократичної трансформації в Україні. Стан невизначеності, в якому все ще перебуває сучасне українське суспільство, політологи характеризують по-різному: як тривання розтягненого, нелінійного за своєю траєкторією перехідного періоду (А. Мотиль, В. Бортніков, А. Колодій, М. Шаповаленко, Г. Шипунов) [2], продуктом якого поки що є гібридний режим з переважанням на одних етапах авторитаризму (до 2004 р.) [3], а на інших – електоральної демократії; як потрапляння країни до так званої «сірої зони», представники якої мають дуже невиразні перспективи завершення переходу до демократії (Т. Каротерс) [4]; як усталення режиму, що відповідає критеріям електоральної, дефектної, маніпулятивної демократії (І. Бекешкіна, Е. Вільсон, О.Радченко та ін.) [5] або як ж змагального, електорального, плюралістичного або й просто авторитаризму (С. Левіцкі та Л. Вей, Г. Коржов, В. Полохало) [6].

Частина українських авторів взагалі в своєму аналізі не вживають слова “перехід” (чи його англійського аналога – “транзит”), вважаючи, що воно містить конотацію “кінцевого пункту призначення”, тоді як демократизація (як утім і розвиток консолідованої демократії) – це неперервний процес, який ніколи не закінчується. Тому перевага надається терміну “трансформація”, якому начебто не властива подібна телеологічність [7]. Враховуючи теперішні дискусії про відповідність транзитологічної парадигми сучасним дослідницьким потребам, а також низхідні тенденції у процесах демократизації в глобальному вимірі, можна погодитись, що “трансформація” – більш нейтральний стосовно конкретних схем аналізу термін і тому може мати ширше застосування. Однак його вживання також потребує концептуальної визначеності, оскільки у працях різних дослідників йому надається не зовсім однакового змісту.

У широкому значенні термін “трансформація” тотожний українському слову “перетворення” [8]. Водночас, як уже згадував проф. А. Антошевський, дослідники демократизації використовують його й у вужчому сенсі – для означення одного з способів суспільних змін – керованих владною елітою інституційних реформ, спрямованих на поширення демократії (С. Гантінгтон, А. Мотиль [9]). В обох значеннях цей термін добре підходить для аналізу процесу політичних змін в Україні, що з початку 1990-х реформ (а в межах СРСР – раніше) були сукупністю керованих згори, пригальмованих, але достатньо глибоких інституційних перетворень.

Суперечки щодо того, чи є (а в крайніх випадках – чи була взагалі) Україна в ситуації демократичного переходу стосуються не стільки оцінки сутності процесів, що відбуваються в суспільстві, скільки інтерпретації концепції демократичного переходу (”транзиту”) та уявлень про його допустимі часові межі. Чимало дослідників схильні трактувати перехід як цілеспрямований, керований добре вишколеною та зацікавленою в демократичних перетвореннях елітою процес поетапної заміни недемократичних інституцій демократичними та консолідації останніх. З цієї точки зору, процеси, що упродовж двох десятиліть відбуваються в Україні, не викликають особливого ентузіазму. Вони повільні, непослідовні, різновекторні. Головні політичні актори, за деяким винятками, ще й досі не заслуговують довіри щодо демократичності їхніх переконань та намірів. На цьому, зокрема, базується застосування до України концепції так званого “змагального авторитаризму”, аргументом на користь якого є те, що в країнах, де він утверджувався, “плюралізм і демократичне змагання існувало не стільки тому, що еліти його хотіли, скільки тому, що еліти не могли його позбутися” [10]. Як наслідок, при першій-ліпшій нагоді вони порушували демократичні процедури або маніпулювали ними [11].

Такі оцінки одним періодам українських перетворень відповідають більше, а іншим – менше. Однак кожен з цих періодів, як добре показав на порівняльному матеріалі Г. Шипунов, вимагає окремого вимірювання притаманних йому рис демократії й авторитаризму [12]. Слід врахувати й ту особливість демократичних переходів, що на початках вони зовсім не обов’язково творяться “демократами”. Як зазначав Денкворт Растоу, обставини часто спонукають не-демократів до демократичної поведінки, а вже потім змінюють і їхні погляди. Перехід до демократії не є однорідним та неперервним у часі процесом, а критичний поштовх для розвитку демократії за різних умов можуть забезпечувати різні групи: як громадяни, так і урядовці, як сили, які обстоюють зміни, так і ті, хто прагне їх не допустити [13]. Звідси випливають висновки засновника транзитології про чималу тривалість демократичного переходу, які останнім часом зазнали радикального (на мій погляд – необґрунтованого) перегляду. “Оскільки йдеться про виникнення нових соціальних груп і формування нових звичаїв, – писав Д.Растоу, – життя одного покоління – це, напевне, мінімаль­ний час переходу до демократії” [14] (виділення моє – А.К.). Не менший час для завершення демократичного переходу за несприятливих обставин (а саме такими були обставини в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках), відводив З. Бжезінський на початку 1990-х років [15]. На користь зваженості та розуміння неминучої складності та тривалості переходу в Україні висловлювався також екс-президент Польщі А. Кваснєвський [16].

Враховуючи наведені вище міркування, а також зважаючи на те, концепція переходу описує насамперед те, як народжуються демократії(і тільки в другу чергу про те, як вони відновлюються там, де вже існували раніше), українську політичну дійсність доцільно й надалі аналізувати під кутом зору усе ще триваючого перехідного процесу, який закінчиться тоді, коли в Україні появиться явне і стійке переважання рис якогось одного режиму: чи то демократичного, чи то авторитарного. Теоретично (і історично) можливим є також усталення гібридного режиму, однак цей варіант розвитку поки що не є притаманним українському суспільству, яке хоч і з затримками та відхиленнями, але загалом просувається вбік демократії, чому є і кількісні, і якісні підтвердження.

Періодизація (етапи та стадії) демократичної трансформації в Україні. Оскільки процес переходу в Україні є дуже тривалим, заради більшої конкретності аналізу в ньому доцільно виокремити певні етапи та стадії, які стають тим більш очевидними, чим на дальшій відстані від них перебуваємо. Враховуючи невеликий обсяг цього підрозділу у порівнянні з обсягом фактологічного матеріалу, що ілюструє зміни політичного режиму за останні двадцять років, доведеться обмежитись періодизацією процесу трансформації в Україні та виявленням його найголовніших особливостей і чинників, які на різних відрізках часу обумовлювали його успіхи або невдачі. Головна увага буде зосереджена на аналізі причин сповільненості та нелінійності українського переходу до демократії. А вже в наступних розділах цієї книги будуть докладніше охарактеризовані деталі цього багатоаспектного процесу.

Підготовчу стадію лібералізації Україна почала проходити в складі СРСР. Під впливом горбачовських реформ під назвою “перебудови”, запровадження “гласності” і надання свободи створення організацій в межах так званого “соціалістичного плюралізму”, з 1987 р. в країні почалася активізація опозиційних рухів, створення громадських об’єднань, проведення страйків і демонстрацій. Значну роль відігравали об’єднання за реабілітацію репресованих тоталітарним режимом, відродження національної мови і культури, рухи “зелених”, що знаходили відгук через недавню Чорнобильську трагедію, об’єднання “афганців” (ветеранів війни в Афганістані 1979-1989 рр.). Активними були мешканці столиці, західних областей України, особливо м. Львова, а також шахтарі Донбасу. Однак уже на підготовчому етапі стало помітним стримування, навіть блокування місцевим і центральним партійним керівництвом змін в Українській РСР. Справжня лібералізація почалася тут тільки в 1989 р., після відставки першого секретаря ЦК КПУ М.В. Щербицького – компартійного діяча “брежнєвського призиву”, якого союзний центр намагався протримати якогомога довше, сподіваючись не випустити з-під контролю ситуацію в республіці, яку в Москві завжди вважали критично важливою для збереження імперії. Відставання на старті переходу збереглося тривалий час і призвело до гальмування змін і на наступних стадіях переходу.

Важливою віхою у процесі лібералізації було створення у 1989 р. першої масової опозиційної політичної сили – Народного Руху України за перебудову (НРУ, Руху), який відіграв визначну роль у становленні громадянського суспільства й політичного плюралізму В Україні. Під його дахом визрівали партії, що пізніше усоблювали різні ідейно-політичні течії: ліберально- та національно-демократичну, патріотичну, центристську.

Переломним для України, як і багатьох інших республік СРСР, був 1990 рік. Тоді в союзних республіках були прийняті Декларації про державний суверенітет, що обумовили перші інституційні зміни політичної системи. При владі ще залишалися комуністи, але під тиском зовнішніх чинників та внутрішніх опозиційних рухів більшість республік європейської частини СРСР зробили серйозні кроки в напрямі демократизації. Найважливішими подіями 1990 року в Україні були: перші альтернативні вибори до Верховної Ради України, прийняття Декларації про державний суверенітет України, студентське голодування на центральній площі в Києві, після якого була скасована стаття Конституції про керівну роль Комуністичної партії і відкрились можливості для офіційної реєстрації новоутворених політичних партій.

Вибори до законодавчого органу у березні 1990 р. відбулися на основі виборчого закону, що був значно демократичнішим, ніж аналогічний союзний закон 1989 р. (зокрема, в ньому вже не була передбачена квота для КПУ, закріплювався принцип обов’язкової альтернативності та інше) [17]. Як наслідок, вибори принесли значний успіх об’єднаним у Демократичний блок національно-демократичним силам. Вони отримали 27 відсотків депутатських мандатів і утворили в законодавчому органі демократичну опозицію – Народну Раду у складі 125 депутатів. Завдяки наполегливості опозиціонерів та їх здатності мобілізовувати громадськість на підтримку своїх вимог 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію “Про державний суверенітет Української РСР”. А після скасування в жовтні 1990 р. конституційного положення про керівну роль комуністичної партії Верховна Рада УРСР прийняла за основу Концепцію та Програму переходу до регульованої ринкової економіки та створила Конституційну комісію для вироблення проекту нової конституції. Вона стала реально діючим (а не формальним, як раніше) вищим органом державної влади. Її керівництво, перебуваючи під тиском громадських рухів і парламентської опозиції, почало дистанціюватися від Москви, водночас намагаючись інституційно зміцнити тоді ще союзну республіку. Кроком у цьому напрямі було зокрема створення у червні-липні 1991 р. поста Президента держави [18].

Після невдалого заколоту комуністичних консерваторів у серпні 1991 р. в Москві, усунення КПРС від влади, розпаду СРСР і відставки Горбачова, партійна і державна посади якого просто зникли, період лібералізації загалом закінчився. Набрала сили перша стадія посткомуністичної трансформації, напрямок і темп якої відтепер визначався співвідношенням сил у колишніх республіках. Деякі з них (наприклад Туркменістан, Узбекистан, Азербайджан) відразу звернули на шлях утвердження авторитаризму, тоді як інші, у тому числі й Україна, проголосили намір будувати демократичний лад, що з часом було підтверджено відповідними статтями їхніх конституцій та новими законами. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України [19], а 1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум, на якому незалежність підтримали понад 90 % виборців, що взяли участь у голосуванні. В цей же день було обрано першого Президента України – Леоніда Кравчука, який з липня 1990 р. очолював Верховну Раду і поступово перетворювався з ідеолога Компартії на лідера країни, яка рухалася до незалежності. На виборах Президента балотувались також декілька кандидатів від демократичних сил, із яких найбільшу кількість голосів (23,27%) набрав лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл [20].

Перша стадія демократизації є насамперед стадією переходу влади (тим чи іншим способом) до рук реформаторів [21] – колишньої контр-еліти, чисельність і вплив якої в різних посткомуністичних країнах була дуже неоднаковою. Різними були й шляхи отримання нею влади: шляхом переговорів та укладання угод зі старою елітою щодо участі останньої у владі і подальшого розвитку країни (Польща); через вибори, на яких безумовну перемогу отримує нова еліта (Чехословаччина, Угорщина); або – як виняток – шляхом насильницького перевороту (Румунія). Особливістю цієї стадії в нових незалежних державах (ННД), які виникли на теренах колишнього СРСР, було те, що антикомуністична опозиція не змогла тут прийти до влади ні наприкінці першої стадії переходу, ні навіть пізніше [22]. А це означало, що демократичні реформи мали здійснюватися руками тих, хто в них не був зацікавлений, – гнучкішою частиною розколотої старої еліти (партноменклатури) [23]. Її представники грали роль “демократизаторів” силою обставин, бо хотіли пристосуватися до нових умов і в такий спосіб зберегти свої владні позиції. Як наслідок, виникли відносини, які західні політологи назвали “плюралізмом за замовчуванням” [24]. В одних країнах він був стартовою площадкою для руху до інституціалізованого авторитаризму (Білорусь), а в інших (Росія, Молдова, Україна) відкривав шлях для демократичної трансформації ­– упродовж менш або більш тривалого часу. Це говорить, на мій погляд, про те, що “плюралізм за замовчуванням” був різновидом перехідного суспільства з його невизначеністю перспектив. Ба більше, його можна вважати особливим типом переходу, який склався в країнах, де замість приходу до влади нових еліт, відбулася мімікрія старих, їх “вростання” в нові, ними ж створювані відносини [25].

Оскільки однією з причин виникнення “плюралізму за замовчуванням” була активність громадянського суспільства, що народжувалось, та діяльність демократично налаштованої опозиції, від їх впливу та стійкості залежало майбутнє демократичного переходу, наявність затримок та відхилень на його шляху.

Як і більшість пострадянських країн, Україна мала відносно слабку, структурно неповну контреліту, що зазнавала великих репресій у комуністичні часи. Ні її чисельність, ні склад не давали їй змоги заповнити організацій­ну та господарську структури після здобуття незалежності. Але ідейний та психологічний вплив Руху, який з 1992 р. перетворився на партію, та інших опозиційних до комуністів політичних партій і організацій на початкових стадіях трансформації був доволі значним. І в цьому полягала особливість України порівняно з більшістю країн ННД (балтійські країни тут, як і всюди, виносимо за дужки). Однак нездатність до об’єднання, поступова „дифузія” окремих діячів у владні структури (як правило на третьорядні ролі) при вмілому перехопленні гасел опозиції правлячою елітою привели до того, що демократичні сили почали втрачати свій авторитет, несучи в очах народу відповідальність за здійснення політики, яку насправді проводили не вони; насамперед – за повний розвал економіки та зубожіння народу [26]. Вплив і чисельність національних демократів у представницьких органах влади падали від виборів до виборів [27], аж поки на парламентських виборах 2002 р. В. Ющенко не об’єднав рештки цих партій в один виборчий блок, який знову отримав майже чверть голосів виборців.

Друга стадія посткомуністичного переходу – прийняття рішень щодо створення нових інституцій, припадає в Україні на 1992-1997 рр. У цей час відновився розпочатий ще в 1990 р. конституційний процес та стартувала приватизація [28], яка відбувалася в одній із найгірших форм так званої “масової”, “сертифікатної” приватизації, що під виглядом справедливого розподілу народного майна забезпечила його поступове перетікання в руки людей, пов’язаних з владою, з одного боку, та з кримінальним світом, – з іншого. Лише на початку наступного етапу – у 1999 р. було прийнято рішення про початок „грошової приватизації”. [29]

Деякий імпульс економічним і політичним реформам надало обрання нового Президента на дострокових виборах 1994 р., сам факт проведення яких і мирна передача влади від однієї ще неструктурованої “партії влади” [30] до іншої були свідченням певних успіхів України у процесі демократизації. Цього ж року відбулися перші парламентські вибори на багатопартійній основі, хоч і за дуже недосконалим законом [31]. Парламент став політично структурованим. Щоправда перевагу й надалі зберігали комуністи та інші ліві партії (СПУ, Селянська партія) і це позначалося на змісті та способі здійснення трансформації. Замість формування стійкої коаліції демократичних сил утворилися так звані центристські партії, завжди готові підтримати владу (насамперед, Президента); замість створення стійкої законодавчої бази для розвитку відносин власності і підприємництва, Президент продовжував цей процес своїми указами. На значні перешкоди наштовхувалось формування банківської системи, реформування аграрного сектора. Та попри все саме в цей період відбулися такі важливі події як прийняття нової Конституції (28 червня 1996 р.), обрання Конституційного суду, який приступив до роботи у січні 1997 р., ухвалення у вересні 2007 р. закону про змішану, мажоритарно-пропорційну систему виборів, що відкривав нові можливості для розвитку багатопартійності, що підтвердили парламентські вибори 1998 р. [32] Велике значення мало вдале запровадження національної грошової одиниці – гривні (вересень 1996 р.), що давало надію на економічну стабілізацію (хоч падіння ВВП продовжувалось до 2000 р.). 1996 рік став показовим і щодо деяких нових аспектів суспільного розвитку. Цього року країна отримала не лише нову Конституцію і нову грошову одиницю, але й нового главу уряду, магната з Дніпропетровщини Павла Лазаренка, що став символом посилення впливу прихованих економічних інтересів або кланово-олігархічних груп [33]. В час підготовки до парламент­ських виборів 1998 р. відбулась політична структуризація “прагматиків”, а президент­ська кампанія 1999 р. надала їм можливість налагодити прямі контакти з главою держави і виступити в парламенті в якості провідної сили, здатної потіснити програмно-ідеологічні партії: як ліві, так і право-центристські.

Тому, замість наростання процесів, притаманних третій стадії переходу: зміцнення і легітимації нових, демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури, в Україні з кінця 90-х років політичний розвиток дещо змінив свій вектор. Події почали розвиватись під впливом і в інтересах тих груп фінансово-промислового капіталу, які з’явилися внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації. Зблизившись з владою та привласнивши ЗМІ, вони набули нової якості, і суспільство отримало усі підстави називати їх олігархами [34]. Як наслідок, наступні роки не тільки не принесли підвищення якості української демократії, але й позначились її значною деградацією. Посткомунізм, замість еволюціонувати в бік створення демократичної правової системи, сам почав перетворюватися на систему. Це дає підстави констатувати, що на зламі тисячоліть в Україні припинився (обірвався, не завершившись) посткомуністичний етап демократичного переходу, і почався його новий етап – антиолігархічний, у рамках якого вже зараз можна розгледіти дві окремі стадії.

На останні роки президентства Л.Кучми (1999-2004) припадає олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії. Потенціал “партії влади”, а разом з ним – авторитарні тенденції в політичній системі наростали. До нього цілком застосовні такі означення як режим “владного домінування” (термін Т. Каротерса, який однак він застосовував не до України), “змагального авторитаризму” (Л. Вей), “шантажистської держави” (К. Дарден, М. Рябчук) [35]. З інституційної точки зору деформація політичної системи відбувалася внаслідок 1) суперпрезиденціалізму; 2) відсутності стійких політичних інституцій, які замінюються неформальними угодами та тіньовими взаємодіями [36] . Однак велику роль відігравали також структурні (зовнішні та внутрішні соціально-економічні та політичні умови) та культурні (традиція, ментальність, політична культура) чинники.

Ще в 1990-х роках в Україні міцно утвердилась практика інструментального ставлення до закону і правоохоронних інституцій. За словами американського політолога – українознавця Пола Д’Анієрі, Президент Л. Кучма та його оточення здійснювали правління не „відповідно до закону”, а „за допомогою закону”, використовуючи закон вибірково проти своїх ворогів [37]. З початку 2000-х років владна верхівка пішла далі, звернувшись до “до використання Конституції як засобу та елемента політичної боротьби за владу” [38]. Хоч перша спроба прийняти вигідну Президентові та його оточенню Конституцію на референдумі у 2000 р. і не була успішною, вона “відкрила шлюзи” для маніпулювання Конституцією в політичних цілях упродовж 2002-2004 рр. Наліт кон’юнктурності мали усі запропоновані в цей період проекти змін до Конституції, один з яких таки був “протягнутий” через парламент з порушенням процедури у вигляді політичної “реформи в пакеті” 2004 р. Замість наблизити Україну до Європи, як обіцяв її “промоутер”, лідер СПУ О. Мороз, реформа відновила старі неформальні практики, які заповнили “лакуни” розбалансованої системи влади, посилила свавілля політичних акторів і державних посадовців [39].

Втім, попри те, що вектор розвитку ненадовго повернувся в бік олігархічного авторитаризму, суспільство в основних своїх рисах і в цей період залишалося перехідним. Змінилися гравці на політичній сцені, але не припинилися змагання за демократію. Новий недемократичний режим не зміг утвердитись через активність громадян у 2001-2004 рр. і через те, що роз’єднана опозиція не стала бутафорною, а реально продовжувала боротися за владу. Якщо в 1998-2001 рр. перевага в політичних баталіях майже завжди була на боці авторитарно-олігархічних сил, то вже навесні 2002 р. парламентські вибори показали, що ініціативу перехопила демократична опозиція. Хоч вибори й не забезпечили її домінування в парламенті, але вона мала сильні позиції в парламенті і формальна інституціалізація олігархічного режиму через конституційну реформу чи в інший спосіб уже була поставлена під питання. Помаранчева революція остаточно підірвала сподівання олігархів на скору перемогу [40].

“Помаранчева революція отримала замовлення суспільства на злам діючого політичного режиму і виконала його”, – вважає відомий український економіст Олександр Пасхавер. Її можна трактувати по-різному: на рівні конфлікту особистих інтересів, технологій, змови тощо. Однак це не скасовує “фундаментальних об’єктивних соціальних причин її виникнення і руйнації політичного режиму, уособлюваного президентом Л.Кучмою” [41]. Революція, стала знаковою подією нового, постолігархічного етапу демократичної трансформації. Зламавши “кучмізм”, вона однак не привела до консолідації демократії. Навпаки, суспільство зіштовхнулось із новими викликами, складнощами та новими періодами невизначеності.

Період після Помаранчевої революції (у 2004-2010 рр.) можна інтерпретувати як початкову стадію антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Він приніс деяке розширення свободи, але водночас – несподівано для більшості – вилився у майже неперервну політичну кризу, що має ознаки інституційної. Ефективність інституційного функціонування (institutional performance) різко впала, посилилась невизначеність повноважень і відповідальності, у громадян виникло відчуття відсутності влади та непередбачуваності розвитку подій. Політичне життя цього періоду характеризується безладом та елементами анархії, з одного боку, пануванням неопатримоніальних відносин і прагненням впливових політичних лідерів до політичного всевладдя, з іншого. Ще більше, ніж раніше, розквітла “маніпулятивна демократія[42], а за справжню боротися стало нікому – настільки переродилися колишні демократи. Боротьба заради успіху в майбутній боротьбі, а не заради впровадження в життя своїх програмних вимог – це приблизно те, що американський політолог Т. Каротерс назвав “безплідним плюралізмом”. Він змінив в Україні режим “владного домінування” Л. Кучми і обумовив набуття усією системою і процесом кризового характеру.

Однією з часто згадуваних причин безладу стала сира та незбалансована “конституційна реформа” 2004 р. Однак є й інші, глибші причини: якість сучасної політичної еліти, а також настання ще однієї початкової стадії переходу до демократії, тільки вже не антикомуністичного, а антиолігархічного етапу, який означає, що країна піднялася на наступний виток спіралі. Ця стадія (аналогічно до першої стадії демократизації на посткомуністичному етапі) стала в Україні періодом не стільки угод, скільки “розборок” (showdowns) між елітами, “боротьби всіх проти всіх”, з якої колись можливо виросте таке важливе для демократії компромісне рішення про необхідність неухильного дотримання правил демократичної політичної гри [43]. Але перед тим, як цей момент настане, суспільство змушене буде розв’язати чи розрубати – в залежності від обставин – застарілий вузол якщо не заміни еліт (підходящий момент для цього втрачено), то їх селекції через нові суспільні фільтри, придатні для відбору та гуртування реформаторів і демократів. В іншому випадку, безкомпромісна боротьба між елітами, як відзначав Д. Растоу, може закінчитись або тим, що питання, навколо яких вона велась, відімруть без наслідків для політичного режиму, або одна група зможе знищити своїх опонентів, а “розвиток у напрямі начебто демократії може зазнати відхилень…” [44]

Підсумовуючи, можна відзначити такі процесуальні особливості українського переходу до демократії:

  1. невиконання одного з початкових завдань переходу: заміни еліт, тобто приведення до влади людей, мотивованих на радикальну трансформацію і незалежність України водночас;
  2. неправова культура владної верстви (нової/старої еліти), її нездатність усвідомити пріоритетність процедур і правил врядування та процесу їх формальної інституціалізації, часте звертання до незаконних та антиконституційних дій;
  3. відносна слабкість основної опозиційної сили – національних демократів; регіональна обмеженість їх впливу, а з часом – усе більша зацикленість на внутрішній боротьбі та розпорошеність; амбівалентна роль цієї сили як рушія реформ, оскільки найбільше вони опікувалися проблемами державності і через те зайняли нішу надто м’якої “конструктивної” опозиції;
  4. повільність реформування та стійке недовиконання найголовніших завдань кожної стадії переходу, які мали б становити платформу для перетворень на наступній стадії;
  5. слабкість, розхитаність і низька легітимність офіційно встановлених демократичних інституцій – спочатку через постійне гальмування реформ, а потім – через протилежну крайність: їх перманентну критику, кон’юнктурне реформування в партійно-групових інтересах та делегітимацію створюваних і змінюваних інституцій;
  6. вкорінення та розвиток неформальних інституцій упродовж перехідного періоду – через затримки зі створенням формальних (офіційно встановлених) інституцій, а потім через ігнорування та постійні неуспішні спроби реформування;
  7. поступова заміна залишкового посткомуністичного авторитаризму новим олігархічно-клієнтельним авторитаризмом на рівні поведінки певних груп політичної еліти, зміна вектора політичного розвитку у період пізнього “кучмізму” та його “виправлення” Помаранчевою революцією;
  8. проходження суспільства через два істотно відмінні етапи перехідного процесу: посткомуністичний (незавершений) та антиолігархічний (поки що перебуває на початковій стадії, знову впершись у глуху стіну селекції, реструктуризації та консолідації нової політичної еліти).

У транзитології дуже чітко наголошено висновок про те, що остаточний результат демократичногопереходу завжди невідомий. Ставлячи завдання демократичних перетворень, дійові особи політики часом наштовхуються на дуже сильний “опір матеріалу”, який спричиняє затримки та відхилення від обраного курсу. Однак про демократичний перехід варто говорити, якщо зберігається певна динаміка поступу в напрямі демократичних інституцій і поведінки, є сили, готові захищати офіційно встановлені демократичні інституції. Досвід України підштовхує до ще одного, загалом відомого, але менш акцентованого висновку: про нелінійність, можливу зиґзаґоподібність шляхів до демократії. Тільки в тих країнах, де перехід означав повернення суспільств до ще не забутих принципів і практик політичного життя, він був відносно швидким і легко прогнозованим. Коли ж демократичні інституції доводиться творити з чистого аркуша, неминучими є “припливи” і “відпливи”, “наступи” і “відступи”, а сам процес переходу – тривалим та неоднорідним.


[2] A. J. Motyl, TenYearsaftertheSovietCollapse:PersistenceofthePastandProspectsfortheFuture, August 15, 2001, http://www.freedomhouse.org/pdf_docs/research/nitransit/2001/04_ten_years.pdf; В. Бортніков, Загальне та особливе демократичного транзиту України [в:] Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр., Наукові записки НУ „Острозька академія”, “Політичні науки”, випуск 3, Острог 2008, с. 194-204; А. Колодій, Транзитологічна парадигма суспільних змін у світлі Помаранчевої революції, [в:] Демократичний транзит в Україні…, Острог 2008, с. 7-24; А. Колодій, До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу), “Сучасність”, 1999, № 7-8, с. 84-96; М. В. Шаповаленко, Чи можна вважати українське суспільство перехідним? “Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна”, 2005, № 702, вип. 7, С. 13-21; Г. Шипунов, Гібридні політичні режими як феномен суспільно-політичної трансформації пострадянських країн (на прикладі України, Росії та Білорусі), [в:] Розвиток демократії та демократична освіта в Україні. Збірник наукових праць за матеріалами ІV Міжнародної конференції (Ялта, 28 – 30 вересня 2006), Київ 2007, с.206-212.

[3] Названі дослідники по-різному розглядають питання про характер, початок і (можливий) кінець цього авторитарного переважання.

[4] Th. Carothers, The end of transition Paradigm, “Journal of Democracy”, 2002, vol. 13, No. 1, p. 5-21. М. Рябчук використовує ідею Т. Каротерса про «безплідний плюралізм» як різновид режимів у країнах “сірої зони” з невизначеним режимом, а низка інших дослідників вживають цей термін для характеристики лише окремих етапів процесу трансформації в Україні.

[5] A. Wilson, 5th Annual Stasiuk Lecture in Contemporary Ukrainian Studies University of Cambridge, UK, 23 February 2007, http://www.ukrainiancambridge.org/Current_lecture.htm; І. Бекешкіна, Постреволюційні зміни суспільної свідомості й нові проблеми розбудови демократії та громадянського суспільства в Україні, [в:] Українське суспільство 1994 – 2005: Динаміка соціальних змін, ред. В.Ворона, М.Шульга, Київ 2005, с. 39–48; І. Бекешкіна, Стан демократії в Україні – 2004, “Політичний портрет України”, 2004, № 30, с. 3-38; И. Э. Бекешкина, Украина в транзите или в “серой зоне”? [в:] Посткоммунистические трансформации: векторы, измерения, содержание, Харків 2004, с. 354-375; О. Радченко, Латинська Україна: Нескінченність демократичного транзиту? [в:] Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр., Наукові записки НУ „Острозька академія”, “Політичні науки”, випуск 3, Острог 2008, с. 183-193.

[6] L. Way, The Sources and Dynamics of Competitive Authoritarianism in Ukraine, “Journal of Communist Studies and Transition Politics”, 2004, Vol. 20, No.1, Pp.1-19; В. Полохало. Від авторитаризму до… авторитаризму? Україна в політичному інтер’єрі колишніх радянських республік, “Дзеркало тижня”, 28.08.2004, http://www.politdumka.kiev.ua/index.php?show_news=1&by_id=1&ID=147

[7] Це твердження, на мою думку, є тільки частково правильним. Адже аналіз процесів, які ми назвемо трансформацією, так само вимагатиме визначення, в який саме бік трансформується суспільство, яких якісних змін воно зазнає, із якого в який стан «переходить».

[8] Український тлумачний словник передає значення слова трансформація як “зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей і т. ін. чого-небудь” (http://www.slovnyk.net). Оскільки йдеться про глибокі зміни та про перехід досліджуваного об’єкта “з одного якісного стану в інший”, неправильно інтерпретувати його так, що трансформація нібито відбувається у будь-якому суспільстві. Якщо зміни поверхневі і не зачіпають інституційних основ існуючого порядку, тоді, на мою думку, вони не є або їх недоцільно – в інтересах термінологічної визначеності – називати трансформацією.

[9] На відміну від С. Гантінгтона, для якого трансформація (transformation) – це „контрольовані правлячою елітою зміни в урядуванні згори донизу” (S. P. Huntington, The third wave. Democratization in the late Twentieth century, 1991, pp. 124-125) , А. Мотиль розглядає трансформаціюяк особливий, відмінний від переходу тип глибоких суспільних змін: вони глибші, ніж у випадку переходу; майже такі самі глибокі, як за революції, тільки що більш тривалі (A. J. Motyl, Revolutions, Nations, Empires: conceptual limits and theoretical possibilities, New York 1999, р. 30-31). .

[10] S. Levitsky and L. A. Way, Elections without Democracy. The Rise of Competitive Authoritarianism Journal of Democracy, 2002, Vol. 13, No. 2, p. 63.

[11] Ibid., p. 52.

[12] Див.: Г. Шипунов, цит. праця, с. 209-211.

[13] Д.А. Растоу, Переходи до демократії: спроба створення динаміч­ної моделі, [в:] Демократія: антологія, упоряд. О. Проценко, с. 589-590.

[14] Idid., с. 591.

[15] Див.: Бжезінський З. Великі перетворення, „Політична думка”, 1994, № 3, с. 5-15.

[16] У своїй статті для американської газети The Wall Street Journal А. Кваснєвський підкреслював, що перехід до демократії, „як і до всього, за що варто боротися”, ніколи не буває легким. „Інституційні моделі можна запозичувати у розвинених демократій і з деяким успіхом адаптувати до місцевих умов. Але придбати звички і культуру демократичного суспільства, без яких знижується працездатність навіть уже встановлених інститутів, – набагато важче завдання. Нам потрібно зберігати терпіння і розуміння, особливо, коли мова йде про країни, що не мають тривалих демократичних традицій”, зазначав колишній польський Президент. Див.: Kwasniewski Alexander. Ukraine at the crossroads, The Wall Street Journal, 07.09.2007.

[17] Провибори народних депутатів Української РСР. Закон Української РСР від 27 жовтня 1989 р., “Відомості Верховної Ради УРСР”, 1989, додаток до № 45, ст. 626, http://uazakon.com/documents/date_79/pg_iuguxu.htm

[18] 25 червня була прийнята Постанова Верховної Ради про вибори Президента Української РСР, а 5 липня – Закон “Про заснування поста Президента Української РСР“. Див.: “Відомості Верховної Ради УРСР”, 1991, №3, ст. 445.

[19] Незалежність Україна отримала з рук комуністів, які на той час переважали у Верховній Раді. У такий спосіб вони намагалися вберегти своє становище від радикальніших на той час процесів у Москві. Однак слід враховувати, що заколот у Москві був спровокований затягуванням комуністичним керівництвом України підписання нового союзного договору, а ідейно-психологічна підготовка країни до самостійного існування та до трансформації комуністичного режиму в більш демократичний була здійснена силами опозиції.

[20] Докладно про епоху Л.Кравчука під кутом зору демократичної трансформації і збереження решток авторитаризму див.: A. Kolodii, Temporary Post-Communist Authoritarianism and Democracy: Ukraine 1990-1994 [In:] Jerzy Ma´cków (Hrsg.), Autoritarismus in Mittel- und Osteuropa, Wiesbaden 2009, p. 138-164.

[21] Її зазвичай називають стадією переговорів і укладання угод між елітами. Однак у пострадянських країнах, як справедливо відзначає російський політолог В. Я. Гельман, наголос на угодах недоречний, бо угоди тут найчастіше укладались заради обмеження політичної конкуренції, а політичні лідери намагалися увійти в партію влади[21]. Тому, враховуючи цей негативний з точки зору просування до демократії досвід, доцільніше підкреслювати не форму, а наслідок взаємодії груп політичної еліти, яким був перехід влади до рук реформаторів, принаймні в тих країнах, де демократичний перехід відбувався відносно швидко та успішно. Див.: Анализ статьи В. Я. Гельмана „Постсоветские политические трансформации”, http://revolution.allbest.ru/political/00007592_0.html

[22] Винятком були країни Балтії та Грузії, але в Грузії після невдалого чотирирічного правління Звіада Гамсахурдії, у 1995 р. до влади прийшов один з відомих діячів комуністичного періоду Едуард Шеварнадзе (був президентом Грузії до “революції троянд” 2003).

[23] В Росії розкол був подвійним: спочатку на представників “м’якої” і “твердої” лінії (їх уособлювали М.Горбачов та Є.Лігачов), а пізніше з перших виділилась радикальніша група на чолі з Б.Єльциним, який і очолив реформи, що здійснювались в економічній сфері за рецептами експертів-лібералів. Натомість в Україні розкол колишньої правлячої верстви зупинився на рівні поділу на м’яких “лібералізаторів” (Л. Кравчук, пізніше – трохи твердіший, але ще менш демократичний Л. Кучма) та жорстких “комуністів-фундаменталістів”, які переважали в парламенті до 2002 р.

[24] “Білорусь, Молдова, Росія, і Україна, – зазначає Л.А.Вей, – усі випробували різні ступені плюралізму за замовчуванням на початку 1990-х. В усіх чотирьох випадках раптовий крах Радянського союзу, фінансова криза і слабкі радянські інституції підірвали здатність людей при владі нав’язати авторитарне правління”. (L. А. Way, PluralismbyDefaultandtheSourcesofPoliticalLiberalizationinWeakStates, http://www.yale.edu/leitner/pdf/PEW-Way.pdf).

[25] Вважаю доречним тут вживання слів вростання, вбудовування (англійською embedding та growth-in), а не скажімо “адаптація” чи “пристосування”, тому що саме стара еліта очолювала внутрішні процеси національно-державного будівництва та зміни режиму (пристосовуючись до зовнішніх вимог та обставин) і водночас сама ставала органічною частиною тих трансформацій, у центрі яких перебувала, певною мірою видозмінюючи свою сутність (втім, не настільки, як це було б треба для радикальних демократичних перетворень).

[26] Україна пережила надзвичайно глибокий економічний занепад, що тривав упродовж усіх 90-х років. Він був викликаний як об’єктивними чинниками (насамперед деформованою структурою економіки, рівнем зношеності основних фондів та ресурсною залежністю від Росії), так і суб’єктивними – об’єкти приватизації потрапили в руки людей, які розглядали їх як засіб особистого збагачення, а не національного процвітання. За цей час ВВП знизився до 40,8 % від рівня 1990 р. реальні наявні доходи населення у 1999 р. порівняно з 1991р. впали до 32,9 %, а потім зросли до 101,3 % у 2008 р. Різко зросло соціальне розшарування. За даними опитувань і статистики на кінець 1999 р. у країні було приблизно 2% великих і 6 % середніх власників, у руках яких були сконцентровані основні ресурси країни. Кількісно цей шар з того часу практично не змінюється. Див.: Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь, ред. В. М. Геєць та інші, Київ 2009, с. 6, 368.

[27] Наприкінці 1990-х років
французька дослідницяАнні Дубентон писала: “Зелений рух, рух винятково громадянський, невдовзі стане жертвою фінансових угод, які сплутають його початкову місію, і втратить більшість своїх прибічників. Народний Рух, спадкоємець і втілення ідеї незалежности, – не більш ніж політична руїна, за яку сперечаються політики. Ці два рухи більше не є спрямовуючими для суспільства чи його самоідентифікації” (А. Дубентон, Громадянське суспільство в Україні: на варті демократії, “Ї”, 2001, число 22, с.69, http://www.ji.lviv.ua/n22texts/doubenton.htm).

[28] Про її стадії та особливості див. С.О.Біла, Приватизація як складова демократичних реформ в Україні[в:] Розвиток демократії та демократична освіта в Україні, Збірник наукових праць за матеріалами ІV Міжнародної конференції, Ялта, 28 – 30 вересня 2006 р., Київ 2007, с. 343-350.

[29] Ibidem.

[30] Про особливості цього феномена див. М. Рябчук, Демократія та “партія влади” в Україні, “Політична думка”, 1994, № 3, с. 37-43.

[31] Див.: A. Kolodii, Op. cit., pp. 155-159.

[32] Про це див. А. Колодій, Від виборів до виборів: суспільство і влада в Україні на перехідному етапі [в:] Львівщина-98: Соціальний портрет у загальноукраїнсько­му контексті, Львів, 1999, с. 286-341; І.Попов, Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? [в:] Назад, Україно: робота над помилками, Київ, (Комітет виборців України), 1998, с. 5-13; М.Томенко, Підсумки парламентських виборів в Україні (Політичні орієнтації і надання переваг електорату), “Політична думка”, 1998, № 2, с. 110–111.

[33] Лазаренко був першим і єдиним “олігархом”, усуненим з поста і засудженим, щоправда в США, за відмивання незаконно здобутих коштів.

[34] Про значення цього терміну у посткомуністичному контексті див.: А. Колодій, “Олігархи” й “олігархія”: зміст понять та українська політична дійсність, “Наукові записки НаУКМА”, політичні науки, вип. 19, 2001, с. 31-35; Г.О. Коржов, Олігархія як модель обмеженої модернізації, “Український соціум”, 2007, №1, с.104-114.

[35] K. Darden, Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma, “East European Constitutional Review”, 2001, vol. 10, Nos. 2–3; “Dysfunctional” State to “Blackmail” State: Paradoxes of the Post-Soviet Transition in Ukraine, a talk by M. Riabchuk, By Richard Gunde, http://www.international.ucla.edu/article.asp?parentid=11630; M. Riabchuk, Dubious Strength of a ‘Weak State’: The Post-Soviet Ukraine in the Nineties, [in:] Autoritarismus in Mittel- und Osteuropa, J. Ma´cków Hrsg., Wiesbaden 2009, s. 262-274. Якщо за президенства Кравчука в Україні існувала слабка, „дисфункціональна” держава, зазначає М. Рябчук, то Л. Кучма домігся її зміцнення, але не звичним для розвинених демократій шляхом утвердження верховенства права, а завдяки створенню та використанню механізмів „шантажу” бізнесменів, які набули власність та розпочали свій бізнес у в умовах несправедливої приватизації і повсюдної корупції, а отже й самі якоюсь мірою порушували (інколи вимушено) закон. Тому їх завжди можна було притягнути до відповідальності, якщо вони переходили на бік опозиції.

[36] Про це, зокрема пише народний депутат М.Катеринчук у статті Особливості української демократизації,„Дзеркало тижня”, 05.10.02, http://www.dt.ua/1000/1550/36341/).

[37] P. J. D’Anieri, Understanding Ukrainian Politics: Power, Politics and institutional Design. – Armonk; New York; London 2007, p. 12.

[38] К. Бабенко, Політичні чинники впливу на процес реалізації Конституції України, Вісник КСУ, 2007, №2, с. 58

[39] Чимало правників, політологів та громадських діячів передбачали саме такий вплив реформи на політичний процес ще в період її введення в дію. О. Толкачов, наприклад, зазначав, що „в результаті конституційних змін Україна замість демократії отримає парламентський олігархічний колективізм і увійде в період суцільної політичної нестабільності. Водночас державна влада так і залишиться безконтрольною, відірваною від народу” (О. Толкачов, Конституція парламентського олігархічного колективізму, “Українська правда” 04.07.2006, http://www.pravda.com.ua/news/2006/7/3/43811.htm).

[40] Американський спеціаліст в галузі посткомуністичних переходів А. Мотиль відмічає, що відсутність професійної еліти та слабкість державних інституцій, які обумовили повільність реформ в Україні, в кінцевому рахунку пішли на користь українській демократії, бо завдяки цим чинникам суспільство мало час для того, щоб у ньому сформувалась сильна опозиція і демократичні інститути. Натомість у Росії, де існували міцні, глибоко вкорінені реакційні державні інститути, саме вони й перешкодили розвиткові демократії та забезпечили утвердження авторитарного режиму Путіна. Тому розвиток в Росії та України у ХХІ ст. пішов у різні боки.

[41] О. Пасхавер, Перманентна українська революція. Епізод 2007, “Дзеркало тижня”, № 37, 06.10.2007.

[42] Див.: A. Wilson, Op. cit.

[43] Принаймні до подібного висновку щодо сучасної стадії політичного розвитку прийшов також народний депутат України Тарас Стецьків, який після президентських виборів 2010 р. заявив, що досі Україна спочатку пройшла стадію утвердження державності, потім – утвердження свободи, а “на третьому етапі, який ми зараз переживаємо, головною ідеєю є боротьба за правила” (Див.: Т. Стецьків: «Після присяги Януковича почнеться війна» [інтерв’ю], «Главред», 22.02.10, http://ua.glavred.info/archive/2010/02/22/143812-6.html). Це може статися, звичайно, не завдяки правлінню нового Президента та його політичної сили, а радше всупереч їм – завдяки активності громадянського суспільства і нового прошарку молодих політиків, поява яких більш, ніж на часі.

[44] Д.А. Растоу, Переходи до демократії…, op. cit., p. 598.