Колодій А. Ф. Багатопартійність і демократизація в Україні: висхідні на низхідні тренди в роки незалежності // Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції “Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку”. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. 24-25 листопада 2011.
——————————————————————————————————————————————
Україна пройшла 20-річний шлях розбудови та “перебудови” політичної системи, у тому числі й такої її складової як багатопартійність, але так і не досягнула стадії консолідації (усталення) демократичних інституцій. У цій статті буде розглянуто, в якому напрямі відбувалася політична еволюція, які віхи чи вододіли можна виділити в розвитку багатопартійності після 1991 р. і як вони пов’язані з успіхами і невдачами демократизації.
Концепт інституціалізації привертає нашу увагу до встановлення твердих правил і процедур та їх поціновування суспільством, “олігархізація” зосереджується на соціальних коренях влади і взаємостосунках політичних акторів, а “демократизація” вказує на відповідність вектора змін у політичному процесі, включно з розвитком багатопартійності, тій головній меті, що сформульована в українській Конституції як побудова правової демократичної соціальної держави.
“Багатопартійність” у цій публікації використовується як узагальнююче поняття, що об’єднує в собі поняття політичних партій як окремих політичних суб’єктів і партійної системи як цілісного і динамічного політичного утворення, що формується внаслідок появи усталених зв’язків та форм взаємодії між політичними партіями, що творять у своїй сукупності механізм здобуття і здійснення влади, адекватний потребам плюралістичного суспільства. Визначальним у розумінні партійної системи є слово “взаємодії”, а в розумінні її інституціалізації – “усталені зразки взаємодій”.
Стаття є постановочною. Підтвердження чи спростування висловлених у ній логічних припущень потребує подальших теоретичних, а особливо емпіричних досліджень – відповідно до методик, вироблених зарубіжними дослідниками процесів партотворення у країнах третьої хвилі демократизації. Частково вони вже застосовувалися до процесів інституціалізації української багатопартійності [9], однак усе ще потребують ґрунтовнішої адаптації до специфічних умов затяжного та нелінійного процесу трансформації в Україні.
Багатопартійність – інститут демократичного суспільства. Як вияв організованого політичного плюралізму багатопартійність є одним з найбільш ранніх елементів демократичного інституційного дизайну в перехідному суспільстві. Однак інтенсивність і швидкість реальної інституціалізації як партій, так і партійних систем (що не одне й те саме) має суттєві відмінності в різних перехідних суспільствах і на різних етапах демократичної трансформації.
Дослідники становлення багатопартійності в Латинській Америці – серед яких Л. Даймонд, Х. Лінц, Р. Дікс та багато інших – не лише констатували наявність позитивної кореляції між усталенням багатопартійності і демократизацією, а й підкреслювали вирішальне значення “інституційної сили або слабкості партій як детермінант успіху або невдачі з демократією”. На їх думку, невдалі спроби створення демократичних режимів у цьому регіоні в 60-і роки супроводжувались і невдачами в інституціалізації багатопартійних систем. У 80-і роки процес партійної інституціалізації пішов успішніше, що відкрило перспективу демократичної консолідації в 90-і роки [3; 4].
Проте, є й інші точки зору. До висновку про відсутність прямої залежності успіхів демократизації від усталеності багатопартійних систем у країнах Центрально-Східної Європи прийшов угорський дослідник Габор Тока. Згідно з його дослідженням, в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині партійна інституціалізація йшла позаду демократичної консолідації, а отже не була її вирішальним чинником. Хоча пізніше інституціалізація партій сприяла покращенню якості демократії, вважає дослідник [12].
Дослідження інституціалізації 28 партій з дев’яти африканських країн, проведене під егідою Німецького інституту глобальних і регіональних досліджень (GIGA) в Гамбурзі, показало велику різницю в рівнях інституціалізації як щодо окремих партій, так і щодо окремих вимірів їх інституалізованості і не виявило “чіткого зв’язку між рівнями демократизації і рівнями партійної інституціалізації”. Спільною виявилась тільки одна риса – африканські партії суцільно мають слабке соціальне коріння. Дослідники, однак, висловили застереження, що зв’язок тут може бути складніший, ніж зазвичай прийнято вважати [1]. Тож подальші дослідження за удосконаленою методикою дадуть, можливо, більш точний результат.
Інституціалізація багатопартійності: деякі теоретичні зауваги. Оскільки в українській партології інституціалізацію багатопартійності деколи тлумачать тільки як правове визнання партій або як їх стійке (в розумінні тривале) існування, зверну увагу на декілька застережень, що випливають з напрацювань зарубіжних інституціоналістів-транзитологів щодо поширених помилок у трактуванні цього терміну. По-перше, не можна ототожнювати інституціалізацію з близьким, але не ідентичним поняттям стабілізації, особливо, якщо останню розуміють просто як тривале існування певних партій та/чи партійних блоків. Інституціалізація – значно ширше поняття; вона не можлива без визнання та поціновування певної практики чи організації суспільством. По-друге, інституціалізацію не можна розуміти як формалізацію партій, їх офіційне визнання шляхом реєстрації та легалізації. Необхідно брати до уваги формальну та неформальну інституціалізацію, їх можливе збігання або, навпаки, різновекторність, коли юридично встановлені демократичні правила утворення і функціонування партій (як і будь-яких інших організацій та установ) нівелюються під тиском визнаних у впливових суспільних середовищах неформальних правил гри протилежного змісту. І, по-третє, потрібно розрізняти інституціалізацію партій і інституціалізацію партійних систем: перший процес хоча й створює базу, з якої розпочинається другий, але в другому важливу роль відіграє інституціалізація інтеракцій між партіями, отже ці процеси не тотожні.
У транзитології – порівняльному вивченні перехідних суспільств – концепція інституціалізації пов’язана, насамперед, з іменем Семюеля Гантінгтона та його працею “Політичий порядок у суспільствах, що демократизуються” (1968). Називаючи інституціями “стійкі, поціновувані та регулярно повторювані зразки поведінки”, Гантінґтон визначав інституціалізацію як “процес, завдяки якому організації і процедури набувають цінності та стійкості” [5, p.12]. Відштовхуючись від цього підходу, С. Мейнвеарінг і Т.Скаллі в 1995 році дали визначення інституціалізації партійних систем, яке донині широко застосовується дослідниками транзитних і пост-транзитних суспільств: інституціалізація – це “процес, завдяки якому практика або організація стають добре утвердженими і широко відомими, якщо не універсально прийнятними. Актори розвивають очікування, орієнтації та поведінку, засновану на припущенні, що ця практика або організація переважатиме в передбачуваному майбутньому” [8, p.4]. Наслідком інституаціалізації є чіткі та стійкі очікування одних політичних акторів щодо поведінки інших [11, p. 360-361], у даному випадку – виборців щодо партій і – навпаки.
Інституціалізацію партій тлумачать “як процес їх розвитку в чотирьох вимірах: вкоріненість у суспільстві, рівень організації, автономія і когерентність”, тобто, як “процес зростання зовнішньої і внутрішньої стабільності [партій], а також підвищення рівня їх поціновування” [1]. Чотирма, але дещо відмінними вимірами характеризуються, на думку С. Мейнвеарінга і М. Торкела, інституціалізовані партійні системи. Їм притаманна наявність регулярно повторюваних зразків міжпартійних змагань, міцне партійне коріння в суспільстві, легітимність в очах виборців і прихильників, наявність твердих партійних організацій [7]. Ф. Касаль Берто визначає інституціалізацію партійної системи, як “процес, завдяки якому зразки взаємодії між політичними партіями стають рутинними, передбачуваними і стійкими упродовж певного часу [2, p.6].
Отже, відповідно до охарактеризованих вище підходів, під інституціалізацією багатопартійності будемо розуміти процеси набуття партіями та партійними системами тих якостей, завдяки яким вони стають добре утвердженими, широко відомими й поціновуваними.
Чинниками інституціалізації багатопартійності є політичний режим, виборча система, правила реєстрації партій, їх чисельність і фракційність (схильність до розколів), а також “походження” партій, спосіб їх структуризації, соціальні зв’язки, довіра до них виборців та інші [Докладно див. 2].
В умовах України істотного значення набуває чинник походження партій (“згори” чи “знизу”), який знаходить своє продовження в типі партій за способом структуризації (домінуванні програмно-ідеологічних, харизматичних чи клієнтельно-патронажних партій [6]). Якщо перший тип створює міцну основу для інституціалізації партійної системи демократичного зразка, то останній виступає як серйозна перешкода на цьому шляху.
Значну роль в інституціалізації партій – через досягнення порозуміння з суспільством і внутрішньої когерентності – відіграє ідеологія. Проте історія партотворення в різних країнах свідчить, що значення ідеології не варто перебільшувати. Перший теоретик партій Е. Берк наприкінці XVIII ст., так само, як і М. Вебер через століття, даючи визначення партії, нічого не говорили про ідеологію, хоча підкреслювали, що партії об’єднують однодумців у питаннях проведення державної політики або людей зі спільними (щодо влади) інтересами. Їхні погляди зближуються на ґрунті спільних цінностей, які сповідують однопартійці і які знаходять відображення у партійних програмах. Проте цінності не обов’язково формулюються у вигляді ідеологічної доктрини, а партії не обов’язково мають бути ідеологічні, хоча мусять мати (ідеологізовані або ні) програми, які відрізняють їх від інших партій.
Правила офіційного визнання політичних партій є ще одним чинником інституціалізації багатопартійності. Реєстрація партій за загальним правилом сприяє їх реальному визнанню та утвердженню, але надмірно ліберальні умови цього процесу, як наприклад ті, що зараз діють в Україні, можуть стати на заваді інституціалізації партійної системи. Інституціалізована партійна система має пропонувати громадянам усталені та зрозумілі варіанти вибору, а відтак – обумовлювати стійку прихильність виборців до певних партій як репрезентантів їхніх групових інтересів. Коли ж кожен “патрон” може зареєструвати свою “кишенькову” партію під нові вибори, а значна частина партій – це “клони”, “слуги” та “бренди на продаж”, сам інститут багатопартійності втрачає цінність в очах громадян, а значить – залишається на низькому рівні інституціалізації.
Внутрішня демократичність партій versus олігархізація. Для того, щоб партії сприятливо впливали на процеси демократичної трансформації, вони самі мають бути демократичними організаціями. Однак власна (внутрішня) демократичність інституту багатопартійності, що вимірюється демократичністю як кожної окремої партії, так і системи міжпартійних взаємодій при здобутті та здійсненні влади, у перехідних і гібридних системах має багато проблем.
Загальновідома концепція “залізного закону олігархії” Р. Міхельса, під якою німецький соціолог мав на увазі тенденцію до концентрації влади та управління в руках кількох осіб – “олігархії”, яка “іманентно притаманна усім видам людської організації, що прагнуть досягнути визначених цілей” [10, c. 230]. Недемократичність внутріпартійного життя (стосунків керівництва партії з її членами) негативно позначається і на відносинах такої організації із зовнішнім оточенням, особливо коли та приходить до влади. Але інституційні та культурні обмеження у країнах Заходу спрацьовують на користь демократії і, бажаючи залишатись політичним гравцем і надалі, кожна урядова партія з цими обмеженнями мусить рахуватися. Тому внутріпартійна олігархізація там не призвела до переродження усієї політичної системи.
Інакшою є ситуація в пострадянських країнах. Саме слово “олігархізація” тут має дещо інше смислове навантаження, ніж те, що його мав на увазі Міхельс. До закономірної організаційної олігархізації партій тут додається економічна олігополія і обумовлена нею олігархізація владних інституцій – з її негативними наслідками як для демократичної трансформації, так і для розвитку багатопартійності [Див. 14, 15, 17]. Через такого типу олігархізацію в Україні залишається актуальним питання не лише про спосіб здійснення влади, а й про її соціальне підґрунтя, про те, “хто править?”, яке Карл Поппер свого часу назвав “непрактичною” складовою демократичного дискурсу [19, с. 41-42]. Олігархічно-кланова соціальна природа “тих, що правлять” і їхня специфічна культура та поведінка на політичній арені мінімізували можливості як для інституціалізації партійної системи демократичного типу, так і для консолідації демократичного режиму.
Українська багатопартійність: короткий огляд пройденого шляху. В Україні існує значна кількість наукових та експертно-аналітичних праць, присвячених виникненню та розвитку багатопартійності, у тому числі й періодизації цього процесу (серед їх авторів О. Гарань, М. Кармазіна, О. Майборода, М. Томенко, М. Обушний, М. Примуш, Ю. Шведа Ю. Якименко та інші). Стало вже традицією виділяти етапи цього процесу у їх щільній прив’язці спочатку до здобуття Україною незалежності, а пізніше – до виборчих циклів. Однак чим далі ми відходимо від початкової точки відліку, тим більшою є потреба виділення масштабніших періодів, які, з одного боку, враховують сукупність вимірів інституціалізації багатопартійності, а з іншого – виділяють визначальні, структуруючі чинники висхідних та низхідних трендів інституціалізації партій і партійної системи.
Одна з останніх спроб періодизації, що базується на комплексному використанні критеріїв зрілості партійної системи, була здійснена аналітиками центру ім. Разумкова [Див. 18]. Їх аналіз враховує такі критерії, як: тип партійної системи за кількісною ознакою; соціальні та партійно-політичні розмежування / поділи (які розглядаються як не конгруентні в умовах України); ідеологічна і соціокультурна поляризація; взаємодія з владою, з одного боку, і великим бізнесом (зокрема, ФПГ) – з іншого; сприйняття громадянами (рівень довіри) та інші. З фактологічного боку картина вийшла дуже ґрунтовна. Проте деякі інтерпретації тенденцій розвитку української багатопартійності, так само, як і назви етапів, що виділяються на цій основі, є, на мій погляд, достатньо дискусійними.
Йдеться, насамперед, про застосування класифікації партійних систем Дж. Сарторі, яка “з легкої руки” Ю.Шведи стала в українській політології інструментом описання еволюції (майже “неухильного прогресу”) української багатопартійної системи від атомізованої до поляризованої, а потім – до системи поміркованого плюралізму [Див. 20; 18]. Висловлена з іншого приводу правильна думка Ю. Шведи про те, що теоретичні положення західної науки про партії у більшості випадків не можна використовувати без поправки на український контекст [Див. 21], в даному випадку чомусь не береться до уваги, хоч використання класифікації Сарторі при визначенні етапів розвитку партійної системи в Україні вимагає чималих натяжок.
Поляризація означає жорстке протистояння за наявності великої дистанції в ідеологічних позиціях впливових політичних партій. Принаймні, партійні системи Франції та Італії вважалися поляризованими до кінця 1980-х років (до занепаду компартій). В Україні ідеологічна поляризація була найбільшою у першій половині 90-х років, коли жорстке протиборство комуністів та національних демократів уособлювало головний конфлікт і визначало розвиток політичного процесу. Однак у той час молоді партійні утворення, що з’являлися з ініціативи політично активних громадян (частина з яких були колишніми дисидентами) були малочисельними, партійна система перебувала в початковій стадії становлення і її справедливо називали атомізованою. Водночас, саме тоді їй була властива і найбільша міра поляризованості. Ці характеристики, на мій погляд, не суперечать одна одній, бо відображають різні виміри партійної системи.
З часом напруга між ідеологічними супротивниками падала, а “партія влади” структурувалася і розросталася (у тому числі й за рахунок партій-сателітів), що означало зменшення поляризації політичного спектра і партійної системи. Немає сенсу говорити про “трьохполюсну” поляризованість ближче до кінця 90-х років, коли відбулося “розбухання” безідейного, про-владного центра [18, c. 5]. Цей третій нібито “полюс” якраз нівелював протистояння полюсів, перетворюючи міжпартійну боротьбу в безпринципне змагання за місце у владі – без огляду на програмні вимоги та моральне обличчя союзників. Тому період 1996-1999 р.р. навряд чи можна обґрунтовано називати етапом “становлення системи поляризованого плюралізму”. Поляризація йшла не по висхідній, а по низхідній, “центр” (“еліта влади” й “еліта впливу”, якою були олігархи, що набирали сили) прямо і приховано протидіяли ідеологічній структуризації партійної системи за демократичним зразком, а також перешкоджали її інституціалізації, плодячи фіктивних політичних суб’єктів, які їм прислуговували.
Ще менше є підстав називати період 2000-2004 р.р. етапом “трансформації партійної системи”. Попри значні зрушення в громадянському суспільстві, активізацію (насамперед, “вуличну”) опозиції і спочатку значні (але не довготривалі) успіхи у збиранні “розбитих” владою правоцентристських сил В. Ющенком, реальних змін у способі структурування партій та інституціалізації партійної системи в цей час не відбулося. Більш того, персоналізм політичних об’єднань, що є перешкодою інституціалізації, поглибився, і на його підсилення добре спрацював “винахід” іменних виборчих блоків. Всупереч очікуванням, блоки швидко перетворилися на самоціль, на технологічний засіб потрапляння у владу, замість того, щоб стати сходинкою до консолідації великих політичних партій навкруг право- та ліво-ліберальних лідерів. Заміна партій як суб’єктів виборчого процесу виборчими блоками з постійно змінюваним складом учасників призвела не до трансформації, а до деформації та подальшої деградації української багатопартійної системи, яку тепер потрібно відбудовувати мало не з нуля.
Про етап “стабілізації партійної системи” у 2005-2010 рр. можна говорити лише формально, не уточнюючи, про яку саме партійну систему йдеться: демократичного чи авторитарного зразка. Нібито й справді відбулося “принципове підвищення ролі партій у політичній системі внаслідок внесення змін до Конституції, запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради та більшості органів місцевого самоврядування” [18, c. 9]. Однак це підвищення, як і виборча система, що його обумовила, виявились недовговічними, а взаємодія партій між собою і з виборцями не набула нової якості, залишаючись на рівні маневрів партійних та субпартійних лідерів, що намагалися переграти один одного і сподобатися народу завдяки роздачі необгрунтованих обіцянок та іншим маніпуляціям свідомістю виборців.
У цей (після-помаранчевий) період знову начебто зросла поляризованість (в розумінні непримиренності позицій партій – політичних конкурентів), але вона перестала бути ідеологічною. Тепер в основі протистоянь лежать зовнішньополітичні, мовно-етнічні та політико-культурні поділи. Широко використовуються маніпулятивні технології та особисті мотиви. Водночас, ця поляризованість супроводжується явною та прихованою “дифузією” політичних сил і політичних ідей, що є однією з головних перешкод для інституціалізації партійної системи (можливими стали не лише спроба підписання Універсалу національної єдності, але й ПРіБЮТ – таємна змова, що не вдалася скоріше з технологічних, ніж з принципових міркувань). Такі міжпартійні взаємовідносини не можна вважати ознакою ні поляризованої партійної системи, якою вона є в країнах стійкої демократії, ні системи поміркованого плюралізму, яка передбачає змагання поміркованих та добре інституціалізованих програмно-ідеологічних партій, здатних іти на компроміс. В Україні ж усе навпаки: принципових відмінностей програмного характеру немає, а гострота боротьби зашкалює.
Висновок із цього простий: за багатьма параметрами, у тому числі й за типом партійної системи, українська багатопартійність не вписується в концепції, створені на основі узагальнення дійсності західних країн. Крім того, тип багатопартійної системи за рівнем ідеологічної дистанції між супротивниками не є визначальним виміром її еволюції (чи деволюції). Визначальними, натомість, є рівень інституціалізації та “олігархізації” партій у вище охарактеризованому посткомуністичному значенні. Між ними є обернено-пропорціональна залежність (олігархізація веде до зниження рівня інституціалізації), а обидва ці виміри непогано синхронізуються з етапами суспільно-політичної трансформації в Україні, що відображені в таблиці 1.
Таблиця 1. Етапи та стадії суспільно-політичної трансформації і розвитку багатопартійності в Україні
| Суспільно-політична трансформація | Розвиток багатопартійності |
І етап – посткомуністичний |
|
| 1-а стадія (1991-1992) – утвердження державної незалежності і перегрупування правлячої еліти (замість її заміни). Пробудження громадянського суспільства, створення першої альтернативної КПРС політичної організації – Народного Руху України за перебудову; виникнення і реєстрація партій як перша ознака демократизації, яка попри величезні труднощі, рухалась по висхідній. | 1-а фаза (1989-93рр.) – початкова, романтично-ідеологічна, коли творення партій відбувалося в основному знизу, але значною було мірою імітаційним. Цій фазі властиві такі риси: офіційне визнання багатопартійності; партії – малі і нестійкі; вони жорстко конкурують між собою і діляться; головним є ідеологічне протистояння комуністів і націонал-демократів (поляризований спектр); непомітно починає кристалізуватись провладна еліта (“партія влади”) навкруг Президента. |
| 2-а стадія (1992-1998) – прийняття рішень щодо заміни суспільних інституцій (інституційного будівництва). Прихильники реформ – залишаються в меншості; економічні реформи гальмуються; політичні отримують втілення в новій Конституції і адаптованому до неї законодавстві. Система напів-президенціалізму містить потенційні загрози демократизації, особливо за слабкості опозиційних партій. | 2-а фаза (1994-1997) – прагматично-центристська. Ідеологічне протистояння продовжується, але головна тенденція – прагматизації політикуму та його прагнення бути “в центрі”, якомога ближче до влади (остання все більше асоціюється тільки з Президентом) і перетворитися на “партію влади”. Звідси – гіпертрофія центру та втрата партіями ідеологічності. “Антипартійна” позиція Президента доповнюється жорстким пресингом “романтиків”. |
| 3-я стадія (1999-2004)– олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії . Процес консолідації демократії зривається через наростання впливу фінансово-бізнесових структур – новонароджених олігархів і їхніх, утворених на засадах клієнтелізму кланів (посткомуністична олігархізація), які прагнуть оволодіти усією повнотою влади в суспільстві і з цією метою розпочинають “реформування” щойно створених офіційних інституцій, остаточно їх розхитуючи. | 3-я фаза (1998-2011) : центристсько-олігархічна. Центром оволодівають і стають партією влади “грошові мішки”; утверджується поняття олігархії; відбувається фрагментація і витіснення “ідеологів”, роль “справжньої” опозиції відводиться лівим, насамперед – комуністам, які вбачають своїх головних супротивників в “національних демократах”, а не в “капіталістах”, з якими періодично вступають в спілку. На неідеологічній основі формуються партії і блоки ІІ покоління |
ІІ етап – (анти)олігархічний |
|
| 1-а стадія (2004-2009) – початкова стадія антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Вона розпочалася з революційної спроби заміни еліти на демократичну й реформаторську, що мало своїм результатом тимчасове розширення свободи, зміну вектора розвитку в напрямі демократизації, однак – без посилення ролі правових засад в житті держави. Розкол правлячої еліти, жорстка боротьба між її групами за владу, а не за реформи, звернення до популізму на словах та користування грішми олігархів у політичній практиці, безлад та інституційна криза внаслідок невдалої конституційної реформи – усе це дає підстави назвати цю стадію олігархічно-охлократично-демократизаційною. | Після виборів 2002 р. з’явилися очікування, підсилені потім Помаранчевою революцією, про настання четвертої, пост-олігархічної фази, фази інституціалізації програмно-ідеологічних партій. Проте вона так і не настала. Продовжується третя, центристсько-олігархічна фаза, з посиленням авторитарних тенденцій у великих партіях, перетворенням їх на закриті корпорації під впливом пропорційної виборчої системи з закритими списками та інших факторів; лавиноподібним творенням дрібних, політично не значущих партій з корупційною складовою; укладанням протиприродних політичних союзів між ідеологічними супротивниками; покладанням під час виборів на “іменні блоки”, що перетворилися на “ерзац-партії”, у яких панує олігархія і які не здатні виконувати свої функції; загалом – партійна система перебуває в кризовому стані. |
| 2- стадія (з 2010 р.)– олігархічно-авторитарна із збереженням (поки що) певних шансів на зміну вектора політичного розвитку на демократичний. | Третя фаза і “криза старих партій” триває. Йде процес “бродіння” в громадянському суспільстві і “передчуття” нової фази розвитку багатопартійності. Це проявляється в зрослому попиті на так звану “третю силу”, причому не дуже політизовану. Найбільші надії покладаються на громадські рухи знизу та на партії, які можуть утворитися на їхній основі. |
Примітка: Таблицю побудовано на основі попередніх досліджень автора, присвячених періодизації трансформаційних процесів в Україні та розвитку багатопартійності [Див. 14, 15, 16; статті доступні на сайті: http://political-studies.com/?cat=3].
Зрив третьої стадії демократизації після 1998 р. і зміна вектора розвитку з демократичного на авторитарний мали вирішальний вплив на перехід багатопартійності у третю фазу розвитку, вже на початку якої відбулося знищення або максимальне послаблення (до рівня суспільної незначущості) національно-демократичних та інших програмно-ідеологічних партій першого покоління. Низхідна тенденція перемогла і в демократизації, і в партійному розвитку. Вона характеризувалась наростанням авторитаризму, збільшенням олігархізації влади і партійного життя, зменшенням рівня інституціалізації багатопартійності. В загальнополітичному процесі її тимчасово змінив висхідний тренд внаслідок Помаранчевої революції. А в розвитку багатопартійності злам так і не настав, хоч його чекали в 2002-2004 рр. і чекають знову у 2010-11 рр. У свою чергу затримка процесів розвитку багатопартійності на третій фазі упродовж тривалого часу (внаслідок їхньої олігархізації) не дозволила успішно завершити розпочатий після 2004 р. висхідний тренд демократизації, який мав би забезпечити перехід цього процесу в стадію демократичної консолідації.
Висновки
Головна відмінність української багатопартійності від партійних систем у країнах стійкої демократії – низький рівень її інституціалізації та залежність від коливань у процесах політичної трансформації – то в бік більшої демократизації (періоди президенства Л. Кравчука, В. Ющенка і, частково, раннього Л. Кучми), то в бік посилення авторитаризму (періоди президентства пізнього Л. Кучми та раннього В. Януковича).
Політичні партії (на певному етапі їх замінили “іменні” [eponymous] виборчі блоки) перебувають в Україні у процесі постійного формування й руйнування, переходів із одного стану в інший і ще не витворили менш-більш стійку, інституціалізовану партійну систему з повторюваними, а отже й очікуваними та передбачуваними зразками взаємодій, співпраці і протиборства.
Політична підтримка концентрується довкола індивідуальних політиків, а не партійних організацій, що є перешкодою на шляху партійної інституціалізації. А без сильних інституціалізованих колективних суб’єктів політики, якими можуть бути партії, персоналізація політичного процесу майже неминуче тягне за собою посилення авторитарних тенденцій.
З кінця 1990-х років і дотепер розвиток багатопартійності як демократичного інституту (не плутати з кількістю партій) іде в Україні або по низхідній, або перебуває в застої. А політичні партії ІІ покоління, які з’явилися на політичній арені як продукт ІІІ, олігархічного етапу розвитку України як незалежної держави, переживають кризу.
Ми не можемо передбачити, чим саме закінчиться сучасна криза старих партій, так само як ми не в змозі спрогнозувати час і форму поразки тих сил, які працюють на посилення авторитаризму. Проте ми можемо бути певні, що з такими партіями, як ті, що є сьогодні в Україні, не може відбутись ні інституціалізація партійної системи, ні консолідації демократичного ладу.
Список використаної літератури:
1. Basedau M. and Stroh A. Measuring Party Institutionalization in Developing Countries: A New Research Instrument Applied to 28 African Political Parties [Інтернет-ресурс] / Matthias Basedau and Alexander Stroh // GIGA working papers No. 69, February 2008. – Режим доступу: http://www.giga-hamburg.de/dl/download.php?d=/content/publikationen/pdf/wp69_basedau-stroh.pdf.
2. Casal Bértoa F. Sources of party system institutionalization in new democracies [Інтернет-ресурс] / Fernando Casal Bértoa. Lessons from East Central Europe / Fernando Casal Bértoa. – 2011. – Режим доступу: http://www.eui.eu/Personal/Researchers/cecchi/session_3.pdf;
3. Democracy in Developing Countries: Latin America / Diamond, Larry, Jonathan Hartlyn, Juan J. Linz, and Seymour Martin Lipset, eds. – 2nd ed. – Boulder (Co.) : Lynne Rienner, 1999. – 594 рp.
4. Dix R. H. Democratization and the Institutionalization of Latin American Political Parties / Robert H. Dix // Comparative Political Studies. – January 1992. – Vol. 24. – No. 4. – Pp. 488-511.
5. Huntington, S. P. Political order in changing societies / Samuel P. Huntington. – New Haven and London : Yale University Press, 1968. – Pp. xii, 488.
6. Kitschelt H. Formation of Party Cleavages in Post-communist Democracies: Theoretical Propositions / Herbert Kitschelt // Party Politics. Special Issue. – 1995. – No.4. – Pp. 447-451.
7. Mainwaring S. and Torcal M. Party system institutionalization and party system theory after the third wave of democratization [Iнтернет-ресурс] / Scott Mainwaring and Mariano Torcal // The Helen Kellog Institute for International Studies Working Paper No. 319 – April 2005. – Режим доступу: http://kellogg.nd.edu/publications/workingpapers/WPS/319.pdf
8. Mainwaring S. and Scully T. R. Party Systems in Latin America / Scott Mainwaring and Timothy R. Scully / In: Scott Mainwaring and Timothy R. Scully, eds. Building Democratic Institutions: Party Systems in Latin America. – Stanford (Ca): Stanford University Press, 1995. – Pp. 1-34.
9. Meleshevich A. A. Party Systems in Post-Soviet Countries: A Comparative Study of Political Institutionalization in the Baltic States, Russia, and Ukraine / Andrey A. Meleshevich. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007. – xvi, 262 pp.
10. Michels R. Political Parties. A Sociological Study of the Oligarchical Tendencies of Modern Democracy [Інтернет-ресурс] / Robert Michels . – Kitchener (Ontario, Canada): Batoche books, 2001. – 266 p. – Режим доступу: http://socserv.mcmaster.ca/econ/ugcm/3ll3/michels/polipart.pdf
11. Moser R. G. Electoral Systems and the Number of Parties in Postcommunist States / Robert G. Moser // World Politics. – Vol. 51. – April 1999. – Pp. 360-361.
12. Toka G. Political Parties and Democratic Consolidation in East Central Europe [Iнтернет-ресурс] / Gabor Toka // Studies in Public Policy № 279. – Political Science Department, Central European University, 1997. – Режим доступу: http://www.personal.ceu.hu/staff/Gabor_Toka/Papers/Toka97Consolidation.pdf.
13. Колодій А. “Олігархи” й “олігархія”: зміст понять та українська політична дійсність / Антоніна Колодій // Наукові записки НаУКМА. – Політичні науки. – Вип. 19. – 2001. – С. 31-35.
14. Колодій А. Партійна структуризація в Україні в контексті розвитку громадянського суспільства і поза ним / Антоніна Колодій // Збірник наукових праць (третій випуск), підготовлений за дослідницькою програмою кафедри філософії “Громадянське суспільство як здійснення свободи” / За редакцією Анатолія Карася. – Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 280 с. – С. 83-105. – Доступно: http://www.experts.in.ua/baza/doc/download/bookLviv.pdf
15. Колодій А. Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності / Антоніна Колодій // Czechy. Polska. Ukraina. Partie i systemy partyjne. Stan i perspektywy / Pod. red. Krzysztofa Kowalczyka i Łukasza Tomczaka. – Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2007. – S. 68-100.
16. Колодій А. Траєкторія демократичного переходу в Україні / Антоніна Колодій // Transformacja w Polsce i na Ukrainie: Wybrane aspekty. Pod redakcją naukową Andrzeja Antoszewskiego, Antoniny Kolodii, Krzysztofa Kowalczyka / Трансформація в Польщі і в Україні: Вибрані аспекти. За редакцією А. Антошевського, А. Колодій, К. Ковальчика. – Wrocław: ATUT, 2010. – S. 23-37 [pol.] ; с. 386-400 [укр.]. – Доступно: http://political-studies.com/?p=570.
17. Коржов Г. Олігархічна природа сучасного політичного режиму в Україні / Коржов Геннадій // Наукові записки. Серія „Політичні науки”. Випуск 3. „Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр.” – Острог: Вид-во НУ „Острозька академія”, 2008. – С.103-117.
18. Партійна система України: особливості становлення, проблеми функціонування, тенденції еволюції / Доповідь Центру Разумкова // Національна безпека і оборона. – 2010. – №5. – С. 2-33. – Доступно: http://www.uceps.org/ukr/files/category_journal/NSD116_ukr_1.pdf
19. Поппер К. Демократия и народоправие / Карл Поппер // Новое время. – 1991. – № 8. – С. 41-43.
20. Шведа Ю. Партійна система України на шляху до поляризованого плюралізму / Юрій Шведа // Українські варіанти. – 1998. – № 3-4. – С. 26-30.
21. Шведа Ю. Розвиток теорії партій та партійних систем в Україні / Юрій Шведа // Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) / Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. – С.50-56. – Доступно: http://postua.info/shveda.htm.