The paper deals with retrospective analysis of Ukraine’s long and retarded process of post-communist transformation and its major stages: those, that correspond with the theory of transition, and those, that don’t; it also highlights the major turning points in the process of transformation and identifies the types of political regimes, which were most visible on each stage of development, including contemporary political order. Retrospectively Ukraine has gone, it is said, through two major stages: that of post-communist transformation (until the late 1990-s) and another one – of anti-oligarchic struggle and oligarchic rule (2000-2012). Each of them is broken down into some shorter phases that reflect specific balance of democratic and authoritarian features of regime, progress or regress of democratization. Two figures illustrate the results of author’s analysis: trajectory of Ukraine’s transformation process and stages of the past and anticipated future steps of the society towards its dream about democratic legal state.
Системна криза в Україні як наслідок загальмованої трансформації.
Україна перебуває у стані затяжної системної кризи, яка триває мало не від перших років незалежності. Проте раніше, хоч дуже повільно та суперечливо, але відбувалося перетворення інституцій колишньої тоталітарної системи в формально демократичні та ринкові інституції відкритого суспільства. Натомість після поразки Помаранчевої революції та її команди країна увійшла в небезпечний для державності період руйнування створених упродовж 1990-х років нових політичних і економічних інституцій та їх заміни сваволею політичних акторів і/або неформальними інституціями, що виникли в патронажно-клієнтельній системі кланової олігархії. Усі спроби реформ зазнають невдачі, при тому владна верхівка не реагує ні на критику опозиційно налаштованих політиків, аналітиків та інтелектуалів, ні на пропозиції своїх же офіційних експертів з НАДУ, НІСД, ІЄП, що спеціально створені для вироблення і здійснення економічної та інших напрямів державної політики.
Криза досягнула межі, коли руйнування державних інституцій загрожує самому існуванню державності. Країна може перетворитися на "failed state" – невдалу, провалену державу, яка не відбулася. Як буде показано в цій статті, причиною такого стану є загальмованість посткомуністичного етапу інституційної трансформації, який, замість завершитись стадією консолідованої демократії, переріс в олігархічний етап розвитку, який після певного відступу у 2005-09 роках, завершився утвердженням олігархічного авторитаризму, за означенням не здатного до ефективного антикризового менеджменту. Системний характер кризи, коли в занепаді опинилися і економіка, і політична сфера, і духовність, потребує не часткових реформ, спрямованих на "латання дір" і не поверхневої "модернізації" з невизначеним змістом, а глибокої "тотальної трансформації"[1] на основі аналізу теперішнього стану та формулювання певних проектів "перебудови".
Мета цієї публікації полягає в обґрунтуванні і концептуалізації етапів розгортання політичної трансформації в Україні в контексті інших суспільних змін, а також ідентифікації типів тих політичних режимів, риси яких були найбільш помітними на кожному з цих етапів, включно з нинішнім. Це дасть підстави для деяких гіпотетичних суджень про можливі альтернативи розвитку політичної системи України в майбутньому, які будуть сформульовані в підсумку.
Спочатку зупинюся на деяких поняттях, різночитання яких може привести до непорозумінь в інтерпретації одних і тих самих явищ, які дослідники, проте, можуть називати по-різному. Держава – для цілей даної статті – є певною впорядкованою сукупністю владних (політико-адміністративних) інституцій, що забезпечують цілісність, незалежність та керованість суспільства. Державний лад – її найзагальніша характеристика, яка в нерозчленованому вигляді дає нам уявлення про те, що політологи зазвичай розділяють на форму державного правління та політичний режим. Обидва складники важливі, і коли вони перебувають у гармонії – система працює злагоджено та передбачувано. Так є в усталених демократичних системах, але не в молодих державах, які перебувають у процесі трансформації або мають неконсолідовані політичні режими, за яких певний політичний дизайн може давати – через інституційну слабкість та неконґруентність культури і структури – зовсім не ті результати, яких очікували від офіційно створених інституцій. За таких умов вирішального значення набуває поняття політичного режиму, яке показує не те, як була задумана політична система, а як вона реально функціонує.
Політичний режим – це спосіб здійснення політичної влади в аспекті дотримання Конституції і законів, визнання автономності громадянського суспільства, захисту прав і свобод громадян, застосування насильства, служіння суспільному благу чи власним інтересам[2]. Як доволі влучно висловився Олександр Пасхавер, у цьому феномені "відбивається баланс політичного і соціального", при порушенні якого система втрачає рівновагу (що й спостерігалося, на його думку, напередодні Помаранчевої революції)[3].
Важливими інструментами аналізу в цій статті будуть також поняття трансформації та переходу, які разом з поняттям "політичний режим" відображають статику і динаміку тих суспільств, у яких відбувається або щойно відбулася заміна суспільного (і, відповідно, політичного) ладу. Якщо поняття режиму вказує на те, якими є відносини влади і народу на кожен даний момент (статика), то поняття переходу і трансформації характеризують процес змін, показуючи, які і в якому напрямі відбуваються перетворення, яка їх динаміка, чи здатні вони забезпечити досягнення цілей та завдань, зафіксованих у політичних та юридичних документах – Конституції, законах, урядових програмах, програмах впливових політичних партій тощо.
Невизначеність (перехідний характер) типу політичного режиму, через поєднання в ньому старих і нових інституцій та форм поведінки політичних акторів, упродовж певного часу не є чимось неможливим[4], чи тим паче – образливим[5]. У одних країнах перехідний стан триває недовго, а в інших – займає тривалий проміжок часу[6]. Держава та її політичні інституції при цьому функціонують, хоча у випадку несумісності, розбалансованості її різних елементів може перебувати в стані стагнації, яка переривається періодичними кризами та конфліктами. Саме так розвивається Україна, розвіюючи сумніви (висловлені, зокрема М.Михальченком) щодо можливості тривалого існування держави без усталеного політичного режиму. Її політична система "існує", "трансформується", "модернізується", маючи систему формально встановлених політичних інституцій, але вольовий чинник відіграє настільки велику роль в діяльності лідерів та політичних еліт, що політичний режим (як спосіб їхнього керівництва країною) змінюється від одного президентського циклу до іншого, а політичний процес характеризується невизначеністю та нестабільністю. Через ці особливості політичного режиму і політичного процесу, через загальмовану трансформацію, що не здатна забезпечити реформування життєво важливих сфер суспільства, країна не може успішно розвиватися та процвітати.
Вживання слів "перехід" ("transition", "transit") чи "перехідний період" не впливає на ці процеси у плані їх гальмування, а тільки фіксують даність. "Перехідний період – пише Борис Кухта, – це сучасне, що існує між минулим і майбутнім як дещо детерміноване минулим (причиною) і майбутнім (метою). Тому доцільне визнання перехідного періоду як самостійного стану політичної системи"[7]. Ці терміни, як і ціла галузь політичної науки – транзитологія, для яких вони є ключовими категоріями, всупереч твердженням деяких авторів, не є ні ідеологізованими, ні "телеологічними" (спрямованими на досягнення якоїсь політичної мети). Адже переходити можна у будь-якому напрямку і до будь-якої системи. Інша річ, що сучасні зміни політичних систем відбуваються у більшій чи меншій відповідності до концепції "хвиль демократизації" С. Гантінгтона, кожна з яких має періоди піднесення і спаду, переважання демократичних або авторитарних тенденцій. Тож телеологічним є процес демократизації, а не його вивчення. Ця спрямованість суспільств до певної мети знаходить свій вияв у зафіксованому в офіційних документах прагненні народів та політичних еліт будувати на руїнах авторитарних і тоталітарних режимів демократичний лад. Наявність продуманих проектів демократизації, волі й заінтересованості еліт у їх втіленні життя, як показує історія багатьох країн (наприклад, Польщі), значною мірою забезпечують успіх.
Навряд чи можна досліджувати трансформаційні процеси перехідного періоду (або їх відсутність, адже дія і бездіяльність однаково важливі у політиці), не надаючи належної ваги тим ключовим, стратегічним завданням, які сформульовані в офіційних документах держави, у програмах політичних суб’єктів, тобто не згадуючи, що це – демократичний перехід. Не беручи до уваги поставлених цілей, дослідник не може відрізнити успіх від неуспіху, ефективну діяльність урядів від неефективної. А саме цього, на мій погляд, і домагаються керівники деяких держав, які сходять з дороги демократичного розвитку. Їм не вигідно, щоб хтось фіксував допущені ними відхилення від проголошеного демократичного курсу. Свідомо чи несвідомо їм "підігрують" суспільствознавці, звинувачуючи транзитологію в упередженості та телеологічності, виводячи з ужитку слова "перехід", "демократичний перехід", "перехідний період" як начебто недостойні характеристики "великих" держав, імітаційні проекти тощо. Насправді ж після краху авторитарного чи тоталітарного режиму кожне суспільство неминуче стає перехідним, причому у першому випадку період переходу за означенням має бути простішим і коротшим, бо міняти треба тільки політичний режим, а у другому – довшим і складнішим, бо міняти треба абсолютно все. Відповідно й сподівання на успіх у першому випадку можуть більшими, ніж у другому.
Вивчення статистично підтвердженого руху до демократії (а також її занепаду та переходів до авторитаризму) не заперечує критичного ставлення транзитологів до усіх процесів, які супроводжують цей рух, що відзначалося уже в перших дослідженнях переходів[8], які були і є для транзитологів об’єктом аналізу незалежно від їх тривалості та результатів. Твердження про неминучість настання ліберальної демократії, характерні для деяких футурологів, найменше притаманні якраз представникам науки про переходи – транзитології, які мало не в кожній праці тлумачать їх як інваріанті за наслідками процеси.
Найбільш вдало та незаанґажовано, на мій погляд, сутність переходу визначив відомий американський політолог Ендрю Арато, для якого "перехід" – це особливий тип суспільних змін, що займає проміжну позицію між революцією і реформою. Поняття переходу відображає процес таких суспільних перетворень, завдяки яким відбувається "інституційний злам" при збереженням правової неперервності. Тобто, старі базові суспільні інституції, а значить і суспільний чи політичний лад, замінюються новими, однак, на відміну від революції, це відбувається без раптової відмови від конституційно-правових норм попереднього режиму. Перехідним періодам відповідають змішані (або гібридні) режими, які можуть існувати довший чи коротший час, залежно від внутрішніх і зовнішніх умов трансформації, від вихідної позиції, масштабності і глибини перетворень та від їх своєчасності, а також від енергійності й цілеспрямованості суб’єктів, які здійснюють перехід, та він їх заінтересованості у відповідних змінах.
Саме складність і багатоплановість пост-комуністичного демократичного переходу спричинилася до того, що частина вчених розглядають його як істотно відмінне явище від пост-авторитарних переходів і пропонують дати йому іншу назву. Єжи Мачкув, наприклад, пропонував застосовувати термін "трансформація" для позначення "одночасної" (подвійної, потрійної, а то й почетвірної) трансформації усіх сфер суспільного життя у посткомуністичних країнах, а "перехід" закріпити за "одинарними" переходами від авторитарних режимів, на зразок тих, що відбувалися в країнах Латинської Америки[9]. Але його пропозиція не прижилася і ці слова – перехід і трансформація (з означеннями або без) продовжують вживатися приблизно як синоніми, хоча кожен автор додає якісь свої нюанси[10].
Зважаючи на те, що термін "трансформація" семантично є тотожним українському слову "перетворення", і що транзитологами він вживається в різних значеннях, ми вживаємо як такий, що утворює синонімічний ряд зі словами "перехід" та "інституційні зміни". Інституційна трансформація є змістом будь-якого переходу або, навпаки: перехід відбувається шляхом (і завдяки) процесам трансформації. Якщо ж стверджувати, ніби трансформація відбувається в кожному суспільстві і весь час, то сам цей термін втратить будь-яку пізнавальну цінність. У кожному суспільстві (окрім тих, що перебувають у стані повного застою) відбуваються певні зміни. Однак якщо ці зміни поверхневі і не зачіпають інституційних основ існуючого порядку, вони не є "перетвореннями", а отже їх недоцільно називати – в інтересах термінологічної визначеності – трансформацією.
Загальна схема перебігу переходів до демократії в різних країнах та основних стадій цього процесу представлена в працях Д. Растоу, Ґ. О’Доннелла, А. Пшеворського, Ф. Шміттера і Мейнверінга і на сьогоднішній день стала загальновідомим надбанням політології, увійшла в підручники й навчальні посібники[11]. Тому не розкриваючи їх змісту відразу перейдемо до питання про те, які етапи та стадії властиві переходу/трансформації в Україні, та до якого результату країна прийшла на сьогоднішній день і що її може очікувати в майбутньому.
Транзитологічна концепція переходу і українське суспільство періоду незалежності: етапи і траєкторія розвитку
В якому напрямі розвивається перехідний процес і "від коли і до коли" він триває залежить від конкретних умов кожної країни. В одних випадках, як-от у Польщі, цей процес порівняно швидко завершився утвердженням консолідованої демократії[12]. У Білорусі намагання спрямувати країну на демократичний шлях розвитку дуже швидко зазнали невдачі, і країна після 1994 р. під керівництвом О. Лукашенка звернула на шлях авторитаризму. Туркменістан взагалі не розпочинав рух до демократії, а Україна, навпаки, на тривалий час застряла на переході, здійснюючи кроки то вбік більшої демократії, то вбік авторитаризму. Як саме це відбувалося, показує ламана лінія нелінійної трансформації в Україні на рис. 1. Для даної статті вона була дещо перебудована та доповнена описом елементів, які дають змогу легше співвіднести їх з етапами та стадіями трансформаційного процесу.
Рис. 1 Траєкторія посткомуністичної трансформації в Україні.
Вертикально розташовані еліпси 1, 3, 5 символізують комуністичний тоталітарний або авторитарний режим як вихідну позицію перетворень; посткомуністичний авторитаризм (внизу) та ліберальну демократію (вгорі), які утверджуються внаслідок цілеспрямованого й відносно короткочасного (еліпс 2) або тривалого й загальмованого (еліпс 4) переходів. Пунктирна лінія, що йде праворуч догори, умовно позначає лінійний (прямий, безперешкодний) перехід до ліберальної демократії. Така ж лінія, що йде праворуч донизу, відображає лінійний перехід до авторитарного режиму. Зрозуміло, що перша в реальності може мати місце (як виняток) за особливо сприятливих умов демократичної трансформації, а друга – за умов особливо несприятливих. Більшість країн не мають такої прямої дороги до утвердження виразно демократичного або авторитарного режиму, а деякі, як наприклад Україна, здійснюють повільні кроки то вбік демократії (горизонтальний еліпс 4, перший, третій та четвертий відрізок ламаної лінії, що відповідають правлінню Кравчука, раннього Кучми та Ющенка), або вбік авторитаризму (відрізки другий та п’ятий, що стосуються президентства Кучми, особливо другого терміну його перебування при владі, та Януковича)
Під час переходу відбувається процес інституційної трансформації з наступною легітимізацією, закріпленням новостворених інституцій у вигляді загальновизнаних і прийнятих суспільством правил політичного й суспільного співжиття. У разі успішного переходу трансформація закінчується утвердженням і консолідацією нового демократичного ладу. Але може бути й неуспіх – у вигляді відхилення від поставлених та закріплених у конституціях і політичних програмах, але ще не досягнутих цілей і завдань, або у вигляді переривання цього процесу перетворень під впливом раптових або поступових, але істотних для даного політичного ладу змін у середовищі еліти чи загалом – у суспільному середовищі (контрреволюційний переворот, інтервенція, узурпація влади насильницьким способом, поява нових впливових соціальних сил, зміна балансу сил між владними елітами). За правління Л.Кучми було чим раз більше відхилення (яке частково виправила Помаранчева революція), а після приходу до влади В.Януковича сталося переривання.
Ретроспективний погляд на минулі 20 з лишком років руху України від комуністичного режиму дозволяє виокремити в ньому два великих етапи з поділом кожного на декілька стадій.
Упродовж 90-х років тривав перший – посткомуністичний етап розвитку, який розпочався ще в колишньому СРСР. У його межах можна виокремити – відповідно до теорії переходів – підготовчу стадію лібералізації тоталітарного режиму, і дві стадії переходу, які відбулися: стадію демократизації та стадію прийняття політичних рішень щодо створення нових політичних та економічних інституцій (на практиці це означало заміну суспільного й політичного ладу). Третя стадія власне переходу – консолідації демократії, на якій відбувається легітимація новостворених інституцій та перетворення їх на звичні й поціновувані елітою та суспільством практики, в Україні так і не наступила.
Хронологічні рамки цих стадій – розмиті, тому що деякі специфічні обставини розвитку новоутвореної посткомуністичної держави обумовили її затримку на старті і сповільнений рух потім. Відтак, невиконані завдання переходили з попередньої стадії на наступну, створюючи ситуацію відсутності чітких меж між ними. З деяким накладанням однієї стадії на іншу, їх часові межі можна визначити приблизно так: 1987-1990 рр. – лібералізація; 1990-1994 рр. – демократизація; 1992-1999 рр. – прийняття рішень щодо заміни суспільних інституцій у політичній та економічній сфері (економічна й політична трансформація, глибокі зміни соціальної структури суспільства). Стадія демократичної консолідації гіпотетично мала би розпочатися десь у 1997-2000 рр., проте внаслідок змін у соціальній структурі, і, як наслідок, у розташуванні політичних сил, появи на політичній арені нових потужних гравців в особі олігархів, відбулося "заклинення демократизації", посткомуністичний етап зупинився на півдорозі, а суспільство увійшло в другий, олігархічний етап свого розвитку. На перешкоді перетворенню формальних інституцій ліберальної демократії в реальні тепер постали неформальні правила політичної гри кланово-олігархічного походження, часто пов’язані з великими грошима, а також люди, які їх мали і їх захищали.
Процес виникнення класу олігархів розпочався в Україні у 1996-98 рр. на основі фінансово-промислових груп кланового (патронажно-клієнтельного) типу. На межі ХХ і ХХІ століть, представники цих груп, які на той час оволоділи політичними ресурсами та ЗМІ, вже намагалися диктувати свою волю політикам. Показовою в цьому плані була відставка В.Ющенка з посади Прем’єр-міністра у 2001 р., якій передували дуже прозорі пропозиції перейти в табір олігархічних груп і обслуговувати їхні інтереси. Невдача з Ющенком і його намір стати опозиційним політиком спонукала їх енергійніше взятися за конституційну реформу, яку олігархи разом з Л.Кучмою затіяли з метою зберегти владу у своїх руках на необмежений час. Але й тут їх на тому етапі спіткала невдача. Тож можемо вважати, що у 2000-2004 рр. бюрократично-олігархічний авторитаризм залишився напів-інституціалізованим, а суспільство усе ще зберігало риси перехідного стану. І тільки після 2010 р. олігархам, а точніше – одному олігархічному клану – донецькому – вдалося оволодіти усією повнотою влади і встановити олігархічний авторитаризм.
Настання олігархічного етапу не означало, що демократичний вектор розвитку Україна повністю втратила. Накопичений у суспільстві потенціал боротьби за демократію ще зберігався і навіть досягнув своєї найвищої точки під час та після Помаранчевої революції, що дає нам підстави вважати українське суспільство транзитним аж до 2010 рр. Наростанню авторитарних тенденцій протидіяв протестний рух, у якому брала участь і який очолювала політична опозиція, що забезпечувало збереження в суспільстві орієнтації на демократію як лад, який "попри усі його недоліки, найкраще підходить для України"[13]. Прагнення сильного лідера також були властиві громадській думці цього періоду, однак відповіді на уточнюючі запитання про те, як саме має діяти цей сильний лідер, не залишають сумніву в тому, що більшість респондентів відкидали авторитарний режим як бажаний (відсоток його прихильників залежно від місця і часу коливався у межах 7-12%)[14].
Слід зазначити, що періодизація розвитку політичної системи України у ХХІ ст. багато в чому залежить від точки відліку. У 2005-2009 роках, коли демократія була хоча й слабкою, проте домінуючою тенденцією розвитку, цілком виправданим був погляд на стадії як втілення зигзагоподібного шляху до консолідації – нехай у більш-менш віддаленому майбутньому – демократичного режиму. Проте після втрати в 2010 р. прихильниками демократичного розвитку влади, їхня сутність бачиться по-іншому. Дві перші стадії олігархічного етапу (від 2000 до 2010 року) виглядають нині як стадії боротьби владно-олігархічних еліт "за", а опозиції та громадянського суспільства "проти" наступу олігархічного авторитаризму, а третя стадія – після 2010 р. – як стадія утвердження останнього. Їм можна дати такі означення: 2000-2004 роки: слабкий напів-інституціалізований транзитно-бюрократичний авторитаризм посткомуністичного типу – при зростанні владних амбіцій олігархічних сил і активній демократичній опозиції, що забезпечувала збереження транзитних тенденцій; грудень 2004-2009 роки: поновлення демократичного транзиту та електоральної демократії завдяки Помаранчевій революції – при слабкості правових основ функціонування державного механізму, збереженні впливу олігархів, процедурному хаосі з ознаками охлократії та візантизму; від 2010 року до нинішнього часу: утвердження інституціалізованого олігархічного авторитаризму з тенденцією до султанізму, який поки що залишається неконсолідованим, однак зміцнюється з кожним днем.
Рис. 2. Від посткомуністичної до антиолігархічної трансформації: минуле і майбутнє української мрії про правову демократичну державу
Найважливіші зрушення, що забезпечували інституційну перебудову суспільства та його політичної системи відбувалися дотепер і, ймовірно, відбуватимуться в майбутньому після значних спалахів всенародної активності – "малих революцій"[15]. Вони привносили в загальмований процес трансформації революційні моменти та здійснювали коригуючий і стимулюючий вплив, давали поштовх до утвердження або збереження демократичних інституцій національної держави. Це можна побачити на рис. 2, який схематично відображає етапи пройденого Україною шляху упродовж більше ніж 20-ти останніх років, екстраполює їх на майбутнє, проектує можливі наступні стадії розвитку.
На рисунку зображено оптимістичний варіант розвитку, спрямований на втілення в життя української мрії про демократичну правову державу. Однак він не містить ніяких часових маркерів, а також не є єдино можливим. Очевидно тільки одне, що розв’язати проблеми, які нагромадились упродовж загальмованої, зигзагоподібної трансформації в Україні, не вдасться без нової коригуючої участі широкого громадянства в політиці, на той раз, безумовно, в іншій формі, ніж це було під час Майдану.
Олігархічний режим і можливості повернення на шлях демократії
Практично упродовж усіх 1990-х років і першої декади ХХІ ст. політичні відносини в Україні не відповідали критеріям режиму якогось одного типу, бо в ньому нашаровувались риси старих і нових форм взаємодії, офіційно прийняті демократичні та неофіційні недемократичні правила політичної "гри". Це загалом не суперечить перехідним системам, а також концепції "гібридних" політичних режимів, яка виникла у відповідь на появу достатньо стійких і тривалих режимів змішаного типу[16]. По мірі занепаду третьої хвилі демократизації у світовому вимірі, а особливо після того, як один із впливових американських політологів оголосив "кінець парадигми переходу"[17], на Заході набули популярності концепції авторитаризму "з прикметниками" і їх почали охоче використовувати для характеристики політичного режиму в країнах, які не спромоглися упродовж 1990-х років перейти до консолідованої (стійкої, утвердженої) демократії. Стосовно України погляди щодо "змагального авторитаризму", який базується на "плюралізмі за замовчуванням" розвивали Л. А. Вей та С. Левіцкі; П. Д’Анієрі, В. Полохало, М. Рябчук та інші писали просто про авторитаризм[18]. Проте, з огляду на особливості суспільств, які трансформуються, важливо відрізняти авторитаризм як цілісний режим і авторитаризм як синдром. Другий може перерости в перший, а може так і залишитись на рівні особливостей певних культурно-поведінкових характеристик окремих груп чи осіб, стилю поведінки лідерів, або "анклавів" авторитарних відносин, які усе ж таки не змінюють політичної системи інституціонально.
Присутність авторитарного синдрому у певних його формах в Україні від початку 90-років ХХ ст. не підлягає сумніву. Як зазначає проф. Едуард Афонін, "авторитаризм є складовою структури перехідних процесів, на відміну від тоталітаризму, який є властивим для стабільних соціальних станів; крім того, авторитаризм є феноменом інверсійних (зворотних) тенденцій, які розгортаються саме в період трансформації"[19] (курсив мій – А.К.). У книзі "Профілі посткомуністичного авторитаризму у Центральній і Східній Європі", за редакцією Ежи Мачкува[20] автори показують, що практично в кожній країні, де відбувається трансформація тоталітарного режиму, авторитаризм присутній у тій чи іншій формі, тією чи іншою мірою. Це може бути тимчасовий (залишковий)[21], перехідний (транзитний) або інституціалізований авторитаризм. Крім того очевидно, що останній його різновид може бути як консолідований, так і не консолідований. У першому випадку (аналогічно до консолідованої демократії) основні політичні гравці та значна частина або й більшість суспільства визнають його як єдино можливий на даний період лад. Неконсолідований авторитаризм якийсь час може триматися на силі та обмані, але не маючи твердої опори в суспільстві, все одно буде приреченим на загибель.
Ознаки інституціалізованого авторитарного режиму олігархічного типу з’явилися в Україні після президентських виборів 2010 р. Про це свідчать: неконституційний спосіб скасування політичної реформи 2004 р. і повернення до Конституції в редакції 1996 р.; довільне трактування статусу Президента з наділенням його повноваження глави виконавчої гілки влади, що не передбачено навіть цією редакцією Конституції; повна втрата ролі незалежного органу Конституційним судом та іншими судами; руйнування парламентських процедур; розправа з лідерами опозиції та інші репресії; повсюдне перешкоджання – з надмірним використанням силових структур – мирним зборам громадян та покарання лідерів таких виступів. Наявна в Україні опозиція констатує ці та численні інші порушення законів і Конституції владною верхівкою, але протидіяти, чи тим більше запобігти таким вчинкам поки що неспроможна.
Про те, що нинішній режим є олігархічним, пишуть чимало політологів та представників інших суспільних наук в Україні: М. Михальченко[22], Г. Коржов[23], В. Глазунов[24], О. Кіндратець[25] та інші. Визначаючи олігархію як політичний режим "за якого політична влада належить групі найбагатших громадян", М. І. Михальченко дає відносно нейтральну оцінку цього режиму з точки зору суспільного розвитку, оскільки олігархічна форма правління, за його словами, "існувала в усі часи й існує сьогодні"[26]. І хоч це справді так, дослідники олігархії – від Аристотеля до Фукуями і більшості сучасних українських та зарубіжних політологів – оцінюють її як "неправильний", несправедливий і несприятливий для суспільного розвитку режим. Спробуємо з’ясувати – чому і наблизитись до розуміння особливостей олігархічного режиму в сучасній Україні.
Тут слід звернутись до вузького та широкого тлумачення терміну "олігархія". Цим словом позначають (відповідно до його семантики) спосіб владарювання, політичний режим, але також і групу, яка володарює. Оскільки олігархічні групи у тій чи іншій формі існують у багатьох країнах, де економіка базується на приватній власності, і оскільки вони мають значний вплив на політику своїх держав, то при бажанні – зі значною мірою натяжки – їх усі можна було б назвати олігархіями. Однак про наявність олігархії як політичного режиму прийнято говорити лише тоді, коли є виразні ознаки того, що політику держави визначають інтереси олігархів, економічна й політична влада яких взаємно переплетені і одна живить іншу.
Олігархія як політичний режим – це авторитарне правління найвищого прошарку багатіїв, які із своєї економічної могутності добувають політичну владу. Колишній головний економіст МВФ Саймон Джонсон говорить, що "це – політична влада, заснована на економічній владі"[27]. Російський економіст Михайло Делягін дає таке визначення олігарха: "Олігарх – це бізнесмен, який отримує критичну частину свого прибутку за рахунок контролю на тими чи іншими елементами держави"[28]. Американський політолог Джефрі Вінтерс підкреслює, що навіть "цивільну (civic) олігархію" або "олігархію всередині демократії", що існує, на його думку, в США, не можна плутати із поширеним у всі часи станом, коли багаті мають більше впливу на владу, ніж бідні. "Суть "олігархії всередині демократії" полягає у наявності в олігархів близької до вето влади на будь-які загрози сконцентрованому [в їхніх руках] багатству"[29] (курсив мій – А.К.).
У будь-які часи і в будь-якій країні політична влада олігархів спрямована насамперед на захист, а також на примноження багатства. Поєднання двох видів влади – економічно та політичної – робить олігархів майже всесильними. Тому владна верхівка за олігархічного авторитаризму поводиться свавільно, широко застосовує насильство, порушує закони або ж пристосовує їх до інтересів панівної групи при ігноруванні волі народу та з порушенням встановлених правил і процедур законотворчої діяльності.
Відомо, що Аристотель відносив олігархію до поганих форм правління, протиставляючи її аристократії. Проте рідше згадують те, що, характеризуючи олігархію як владу багатої меншості, філософ виокремлював чотири її види, а саме: за першого "досягти державних посад можна тільки володіючи значним майновим цензом…"; за другого – "особи, що володіють ним [майновим цензом], заповнюють вакантні місця шляхом кооптації", але тільки серед певного кола осіб (якщо ж кооптація відбуватиметься серед усіх, хто володіє цензом, то такий лад наближатиметься до аристократії, стверджує Арістотель); за третього виду олігархії "син заступає батька"; за четвертого – син заступає батька і "панує не закон, а власті: цей вид в олігархічному устрої те саме, що в монархічному тиранія…"[30]. Згадуваний уже Дж. Вінтерс також виділяє 4 види олігархії, причому її крайня форма виглядає приблизно так само як у Аристотеля: сімейна диктатура або, як тепер її називають політологи, – султанізм.
Яка саме форма олігархії утверджувалась у давньогрецькому полісі, залежало від розподілу багатства. Там, де існували широкі верстви середньо-заможних громадян, вона була відносно м’якою. Але там, де влада зосереджувалась в руках чисельно невеликого угруповання з дуже великими статками, вона набувала форми свавільного, деспотичного правління в інтересах панівної групи. "… Люди, – зазначає Аристотель, – що володіють …надміром майна, сили, добробуту, дружніх зв’язків тощо, не бажають і не вміють коритися…, а панувати вміють так, як це роблять пани з рабами"[31].Через усю четверту "Політики" червоною ниткою проходить думка про зв’язок надмірного багатства, користолюбства, зневаги до інтересів простолюду, сваволі та, зрештою, беззаконня і деспотизму, а також про руйнування і занепад держав як наслідок такого свавільного правління.
Можемо поміркувати, якої форми набула і на якій основі виникла українська олігархія. Очевидно, що не тієї, яка наближається до політії – поміркованої демократії, де домінують люди з середнім достатком. Глибоке соціальне розшарування привело до виникнення саме "держави панів і рабів, де одні сповнені заздрощів, другі – презирства" (Аристотель[32]); кооптація правлячого класу здійснюються з певної соціальної групи (донецького олігархічного клану та людей, наближених до сім’ї Президента), основою панування служить не закон, а вольові рішення осіб при владі, які підлаштовують правила і закони під себе, або ж просто їх ігнорують. Вертикаль замикає посада Президента, який за Конституцією не є главою виконавчої влади, але привласнив собі ці повноваження. Тобто сформувався олігархічний авторитаризм з тенденцією перетворення його в султанізм, який сьогодні, як і в минулому, розглядається в політичній науці як крайня форма олігархії, коли вона перебуває на межі переходу в тиранію. Поки що цей режим не знайшов способів легітимації в очах усього суспільства, а не тільки Південно-Східного регіону країни, а тому залишається неконсолідованим.
Олігархія – свавільне правління, але переважно не одноосібне. Тому вона може маскуватися під демократію, хоча б неліберальну, маніпулятивну, неправову. Однак за певних обставин під впливом тих чи інших загроз (або спокус) панівна група впливових осіб здатна погодитись передати владу в руки одноосібного правителя, який, зміцнивши свої позиції за допомогою силових структур і патримоніальної бюрократії, може й перестати рахуватися з тими, що наділили його всемогутньою владою. Тоді олігархія, яка сама по собі лиш наближається у своїх крайніх проявах до тиранії, може справді перерости в тиранію.
Дехто з аналітиків стверджує, що саме це зараз відбувається в Україні. Однак, на мій погляд, такі оцінки випереджають події. Характеризуючи патримоніальний, за його термінологією, тип олігархічного правління, Олександр Фісун відзначає таку його особливість: політичні еліти "конкурують між собою за доступ до клієнтарно-патронажної мережі, в центрі котрої знаходиться лідер держави"[33]. Хтось щось втрачає, а хтось набуває. Так, зрештою, відбувається за будь-якої абсолютної влади. "Перетягування каната" і "тасування колоди" наближених до Президента осіб відбувалося й під час правління Л.Кучми, але ні одна із сторін, що цим займалася, не виграла від цього. Навпаки, виграло громадянське суспільство – попри те, що воно було значно слабше, ніж зараз. Втім, значно слабшим у той час був і олігархат. Тепер же сподіватися, що олігархи відречуться від можливості мати вирішальний голос при вирішенні питань, які їх найбільше цікавлять (власності, можливості примноження своїх статків), на мій погляд, немає достатніх підстав.
Тож у громадянського суспільства залишається шанс спонукати (батогом і пряником) олігархів усвідомити, що єдина точка дотику їхніх інтересів з інтересами суспільства є встановлення правової держави. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин олігархи (мабуть не всі, але найбільш суспільно-активна їх частина), мають усвідомити парадоксальність ситуації, яку вони створили власними руками. Якщо "екзистенційний інтерес" олігархів полягає в захисті багатства, то вони мали б домагатися створення правової держави західного зразка, в основі якої лежить принцип непорушності приватної власності. Українські ж олігархи витворили – і чим далі, тим більше творять – систему свавільного правління, яка їм же найбільше й загрожує. Враховуючи специфіку української олігархії – її занадто тісний зв’язок у минулому з криміналітетом і дуже низький рівень нинішньої співпраці з інтелектуалами, здатними пропонувати сміливі ідеї – навряд чи таке прозріння станеться без сильного зовнішнього поштовху, "великого соціального переляку" або чогось подібного, після чого частина з них зменшить "апетити" в обмін на гарантії збереження власності засобами правової держави. У такому випадку громадянське суспільство зможе розпочати рух у напрямку встановлення правового порядку, який і стане засобом "приручення олігархів". Неминуче при цьому вони зазнають деяких втрат. Однак ці втрати будуть порівняно незначними на тлі попередніх масштабів привласнення державних ресурсів упродовж десятиліть, а також у порівнянні з можливістю втратити все внаслідок народного бунту, до якого зможуть приєднатись "обділені" в попередній період або "новонароджені" під час переділу "хижаки".
Панування закону, яке створить передумови для справжнього демократичного представництва і вираження народної волі (а отже й обмеження сваволі олігархічної верхівки), дає немалий виграш і класу олігархів – у вигляді гарантій недоторканності їхньої власності. Суспільно-політична система від дикої, свавільної олігархії могла б розвиватися вбік "олігархії в межах демократії", яка хоч і не забезпечить усієї повноти політичної свободи, однак буде незрівнянно ефективнішим режимом ніж свавільна, маніпулятивна олігархія комерційно-кримінального типу.
Теоретично можливі щонайменше три варіанти усунення від влади олігархів і рішучого зсуву політики в бік правової держави і демократії. Перший варіант – найлегший для суспільства, але найменш імовірний в умовах України: коли боротьба між різними групами олігархічних еліт закінчується їх компромісом на користь правових відносин. Патова ситуація у їх протиборстві щодо розв’язання якоїсь життєво важливої суспільної проблеми може примусити сильнішу сторону, яка раніше претендувала на диктат, домовлятися з іншою, слабшою стороною про взаємно прийнятні правила політичної гри. Але це – не про нашу теперішню еліту. Потрібна і більш освічена та раціонально мисляча правляча група, і більш ініціативна та рішучіша опозиція, здатна формувати програми розвитку без огляду на неможливість їх втілення "за цієї влади", і мобілізовувати народ на свою підтримку.
Другий варіант – це так званий "чорний переділ", або насильницька революція з домінуванням соціально-економічних мотивів переділу власності між переможцями. Шлях імовірний, але не корисний для суспільного розвитку. Як вважає Б. Гаврилишин та багато інших високо освічених та життєво досвідчених людей (зокрема, учасників Ініціативи Першого грудня), ні до чого доброго такий сценарій привести не зможе. Старий лад буде знищений, але на зміну може прийти нічим не кращий. Для побудови нових відносин потрібна єдність революціонерів як щодо цінностей, так і щодо майбутнього суспільно-політичного ладу. А цього якраз і не трапляється під час насильницьких змін режиму, бо по здобутті влади починається так званий пост-революційний синдром, який руйнує єдність команди і зводить нанівець здобуті переваги. Часто до цього додається ще й те, що маховик насильства не вдається зупинити, внаслідок чого встановлюється ще більш жорстокий лад, ніж той, що був до революції.
Альтернативою є шлях мобілізації суспільства навкруг певного плану дій, який буде здійснюватись після революції і по-суті означатиме інституційну революцію. Потрібна не тільки готовність захищати цей план, а й наявність команди, здатної його виконати. Нині в Україні існує "прірва між громадським сектором і політичними партіями, точніше – керівництвом цих партій та їх фінансових донорів"[34]. Не меншим є розрив між обома цими середовищами та інтелектуалами, здатними запропонувати не популістський проект, придатний для захоплення влади, а справді багатоплановий план переоблаштування суспільства. Такі плани ніколи не реалізовуються в повній мірі і в незмінному вигляді, але й починати без них – значить запрограмувати ще одну поразку. Тільки за умови подолання зазначених розривів можливий третій, найбільш складний для виконання, але і найбільш продуктивний в разі успіху, варіант розвитку подій.
Третій варіант – це народне повстання на зразок Помаранчевої революції, не менш масштабне, але більш радикальне, організоване та свідоме щодо тих цілей, які мають бути досягнуті внаслідок революції, а також щодо способів їх досягнення. Воно загрожуватиме не лише владі, але й власності олігархів, які (можливо їх частина) змушені будуть шукати порозуміння з лідерами повстанців, які матимуть змогу організувати, умовно кажучи, круглий стіл для досягнення домовленостей про нові правила співжиття. Для успіху цього круглого столу повинні бути поступки з обох сторін. Олігархи мають погодитись на ре-інституціалізацію та де-олігархізацію політичної системи за проектом правової, демократичної держави (з проведенням установчих зборів і низки інших заходів радикального переоблаштування суспільно-політичного життя) та включення в нього олігархів на умовах повної легалізації і значного обмеження їхньої власності та доходів (через введення ефективного антимонопольного законодавства, прогресивного оподаткування тощо). З боку опозиційних лідерів має бути продемонстрована готовність забезпечити недоторканність решти майна і доходів у майбутньому.
У разі проходження цього варіанта можливий мирний перебіг майбутньої "малої революції", для ефективності якої потрібна реалізація досить популярної в Україні ідеї про "інституційне перезавантаження" або "перезаснування" політичної системи; або як це останнім часом знову почали називати (відновивши риторику 90-х років) – творення нової, третьої республіки. Невід’ємною складовою цього процесу мусить стати здійснення установчої влади народу через скликання Конституційної Асамблеї, Народних/ Національних зборів або Конституційного конвенту (назва не має значення), у боротьбі за які й міг би розпочатися увесь цей процес. Наразі ця ідея має вигляд утопічної, оскільки ми бачимо недостатню кількість і слабку згуртованість відданих її впровадженню активістів. Але за своїм змістом і наслідками вона найбільш реалістична, бо передбачає усунення від влади теперішньої виродженої, байдужої до суспільних проблем політичної еліти та зміну конституційного ладу країни за участі народу і в його інтересах.
Тут не місце описувати можливий алгоритм творення нової республіки та її легітимної конституції, але на одному моменті слід наголосити: мова йде не про одноразовий акт ухвалення документу під назвою Конституція, а про тривалий процес укладення нового легітимного суспільного договору. Тільки тривалість забезпечить паралельне формування нового інституційного дизайну, заміну і легітимацію державних інституцій, зміцнення громадянського суспільства і формування нової еліти. Люди, що справді прагнуть оновлення та зміцнення української державності, творитимуть нові інституції, а нові інституції передбачатимуть нові механізми селекції еліт і створюватимуть нове середовище для їх діяльності.