5. Національне відродження і національні еліти

[1997]

Еліти, в першому випадку – політичні, а в другому – духовно-інтелектуаль­ні, відігравали значну роль в процесах націотворення. Вони були рушійною си­лою, чинником, без якого націогенез не міг би завершитись. На цій підставі де­хто з дослідників ставить питання так, що нації є начебто “винаходом” еліт, ре­зу­ль­татом їх суб’єктивної діяльності, “штучними” і “уявними” спільнотами, які роз’­єднують людство і тому не мають майбутнього. Найбільш виразно про це за­я­вив англійський історик Е. Гобсбаум у книзі “Нації і націоналізм після 1780 р. Програма, міф, реальність.” За іронією історії, його думка про спад національних рухів і безперспективність націоналізму прозвучали якраз напередодні розпаду СРСР та всієї “соцсистеми” –  процесу, який ще раз показав, що кожен етнос, якщо він “дозрів” до самостійного політичного життя і опинився в сприятливих для цього обставинах, не може не скористатися ними для завершення націо­наль­ної консолідації, для створення або відновлення незалежної державності. Робить він це за допомогою еліти, що відповідає загальній закономірності перетворення великих спільнот на базових суб’єктів політики. Адже немає іншого способу роз­вивати групову суспільну свідомість і консолідувати великі групи людей навколо спільних інтересів, перетворювати їх у суб’єктів політики як через виділення з цих груп вторинних і безпосередніх політичних суб’єктів (еліт, партій, лідерів) та через їх ідеологічну  і організаційну діяльність. Питання ж про те, що було спо­чат­ку: нації чи еліти великою мірою нагадує одвічне питання про яйце та курку. Еліта “освідомлює” націю, консолідуючи народ політично, однак щоб вона вико­нала цю місію, потрібно, щоб народ виділив її зі свого середовища і був готовий відгукнутися на її заклики. Навіть у тих випадках, коли окремі представники елі­ти, що здійснює націотворчі функції, за походженням (по крові) належать до ін­шо­го, можливо більш політично розвиненого народу (в українській історії таки­ми діячами були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Вячеслав Липинський і інші), як соціальна верства вони все одно є продуктом того середовища і того етносу, заради якого вони працюють.

Процес формування сучасних націй як суб’єктів політики відбувався порів­няно швидко і завершився утворенням національних держав саме там, де існува­ли стабільні і повноцінні в структурно-функціональному відношенні еліти. Там же, де вони були заслабкі, асимільовані, неповні, націогенез розтягувався в часі, набирав рис циклічності, а утворення національних держав зустрічалося зі знач­ними труднощами (приклад України). Природньо, що в умовах бездержавності тільки інтелектуальні еліти могли спочатку зміцнити комунікації між членами одно­го етносу, пробудити до життя його творчі сили, тобто започаткувати процес національного відродження.

Що ж означає це важливе для аналізу національних процесів поняття – національне відродження? Розповсюдженим є погляд, згідно з яким націона­ль­не відродження ототожнюється з процесом перетворення етносу в націю як дійову особу історії (і його частини – політичного процесу) і відноситься до XVIII ст., коли була сформована французька нація. Однак, цей термін може мати й ширше трактування: вже сформована нація може зазнавати періодів занепаду (внаслідок як зовнішніх, так і внутрішніх чинників) і періодів піднесення, розквіту. Ці останні й звуться періодами відродження. Схему їх чергування і хронологію в історії України представляють по-різному – в залежності від розуміння суті національних процесів, самого поняття “нація” та його співвідношення з поняттям “етнос”. Ярослав Дашкевич, вважаючи, що нацією є кожен етнос, що створив державу, в якій він є гегемоном, пропонує таку схему націогенезу українського народу:

Якщо говорити про піднесення (відродження) не лише національного, але й етнічного (донаціонального життя в Україні, то з цією схемою повинен погодитися кожен дослідник тих державотворчих процесів, в яких україн­ці були провідною силою і які то спалахували, то згасали на українських землях. Проте, з точки зору формування модерної нації як суб’єкта політичного життя, що усвідомлює себе одиницею, якій належить твворитисвою державу, у вищенаведеній схемі є, на нашу думку спірні моменти. Вони стосуються, передусім, Київської Русі – держави, котра хоча й творилася на ба­зі консолідації українського етносу, сприяючи його політизації та накопиченню ним державницького досвіду, не може розглядатися як національна держава в сучасному розумінні цього терміну.

Більшість дослідників, котрі вважають, що “антична і феодальна держа­ви були анаціональні”[20], відносять націогенез українців, а також періоди укра­їнського національного відродження до пізніших часів. За Р. Шпорлюком таки­ми періодами були: XVIII ст.; 1920-і роки, а також декілька інших короткочасних періодів у XX столітті, що завершилися утворенням незалежної держави[21].

Деякі автори (В. Євтух) вважають, що замість терміну “національне відродження” краще вживати термін “ренесанс” і не національний, а етно-політичний, виділяючи в ньому етнічний та етатичний (державницький) аспекти. На їх думку, він більш прийнятний, бо охоплює, окрім процесу національного державотворення, також піднесення, активізацію життя етносів, що входять до складу даної держави в якості національних меншин. А як показує досвід України як держави, що не перший раз стає на шлях демократичного державотворення, розширення горизонтів для розвитку української нації завжди співпадало зі створенням сприятливих умов для інших етносів.[22]

Зміст і характер національного відродження багато в чому залежить від того, яких саме народів стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, посилюються, набувають сучасних форм, а сама нація підноситься на новий, вищий ступінь розвитку. В кожному випадкувідродження не має нічого спільного з поверненням до старих, анахронічних форм культури, з реанімацією минулого. Національне відродження, зазначає В. А. Шпилюк, це не реставрація нації, а її модерніза­ція, оновлення, піднесення всіх форм її життєдіяльності до рівня вимог сучасної цивілізації.

Разом з тим, відродження означає і відродження традиції, звернення до джерел. Не даремно саме так – “До джерел” – Микола Зеров назвав свою книжку про натхненних національною ідеєю літераторів доби третього (за Я. Грицаком) українського відродження (у 20-і роки ХХ сторіччя). Йдеться знову ж таки не про повернення до старих форм культури і суспільних відносин, а про критичний відбір і використання тих аспектів історичного досвідуі традицій народу, які найбільше сприяють засвоєнню ним здобутків сучасної цивілізаціїта органічного перенесення їх на національний ггрунт.

Деякі дослідники націогенезу (Є. Геллнер, Е. Гобсбаум) скептично ставляться до можливості відродження національної традиції, вважаючи її су­цільним міфом, вигадкою наступних поколінь, довільним витвором інтелігенції. Така інтерпретація, безумовно, має деякі підстави, бо історичний досвід того чи іншого народу завжди частково міфологізується і сприймається наступними поколіннями таким, яким вони хочуть його бачити. Крім того, історичне мину­ле неоднозначне, в ньому є різні, інколи протилежні, нашарування політичних культур і традицій (порівняймо демократичну традицію козацьких часів в Україні і недавне тоталітарне минуле). Отже, постає питання: що віді­бра­ти, відродити, а  що залишити в минулому. Проблема вибору завжди присутня і кожне покоління має змогу вирішувати її заново. Як зазначчають американські політологи К. Давіша і Б. Паррот, історична пам’ять народу є ре­зультатом “постійних реінтерпритацій особами, чия увага скеровувалася сучасними турботами і чиї наперед сформульовані концепції часто окрес­лю­ва­ли “уроки”, що виводилися ними з історичних подій”[23].

Процес історичного пізнання не є ні лінійним, ні кумулятивним. Під впливом різних обставин конкретне знання про ті чи інші історичні події може стати надбанням нового покоління, потім його можуть знову забути, а потім знову відкрити. І все ж, історія – не міф, і акцентування тих чи інших її аспектів не є їх вигадуванням (окрім випадків умисного фальшування історичних фактів на догоду догмі, як це було за радянського тоталітаризму). Встановлення зв’язку між минулим і сьогоденням , між традиціями і новаціями не лише дає людям, що консолідуються в націю, відчуття спільних коренів і спільного майбутнього, але й допомагає їм пристосувати модерні форми суспільного життя, яких досягла людська цивілізація, до особливостей свого менталітету,звичок і умов життя, тобто зробити новації органічними формами самовияву даного народу.

Умови cучасної раціоналістичної цивілізації не вимагають безпосередньої передачі традиції “із рук в руки”, від покоління до покоління. Це може успішно здійснюватись при допомозі таких посередників, як відроджена писемна культу­ра, історичне знання, котрі здатні кожного разу “постачати” саме такі з нормативних аспектів політичної (і іншої) культури, які найбільше відповідають потребам сучасності і менталітету народу. Тому в період націотворення великого значення набуває не лише тягла, а й перервана політична традиція. Згадаймо, який величезний поштовх отримала західна цивілізація внаслідок відкриття і освоєння (відродження) античної традиції взагалі і римського права зокрема. Перервана і добре вже забута традиція Стародавніх Греції та Риму “ожила” і ске­рувала розвиток європейської цивілізації в новому, порівняно з середньовіччям, напрямку. Те ж саме стосується і національних традицій. Якщо б, скажімо, україн­сь­кий народ сприйняв і переосмислив ідею демократичної правової держави як свою, традиційну, як продукт його власної історичної творчості, то впровадженнясучасних форм демократії та подолання стереотипів тоталітаризму могло б значно полегшитись.

Історична традиція має значення для сучасності в тому варіанті і в тих аспектах, в яких вона подається і інтерпретується. Вона є консолідуючим і орієнтуючим фактором і хоча не може бути зовсім вільною від міфологізації, в цілому вона все ж таки є інтелектуальною реконструкцією вибраних сторінок минулого, а не довільним їх конструюванням.

Таким чином, зміст національного відродження полягає або у перетворенні етносу в націю (“в усвідомленні етносом себе як нації, як дійової особи історії, та сучасного світу” – Р. Шпорлюк), або у піднесенні духовного і політичного життя нації, яка сформувалася раніше, але зазнала упадку, гноблення, не була політично самостійною. В обох випадках процес відродження нації включає два аспекти: модернізацію національного життя, приведення його у відповідність з вимогами сучасної цивілізації, з одного боку, і відновлення традиції, звернення до джерел духовного та політичного буття, з іншого. Провідником цих інтересів виступає національна еліта – найбільш освічена і свідома частина народу, яка здатна не лише відчути на власній долі, але й теоретично чи художньо осягнути ущербність залежного, підневільного існування народу та переваги його самостійного розвитку. Приблизно те саме відчувають, хоча й менш усвідомлено, пересічні члени етносів, і саме з цієї причини вони відгукуються на заклики своїх еліт настільки енергійно, що рухи за створення кожним народом своєї державності перетворюються в наймогутнішу політичну течію ХХст. Це навряд чи сталося б, якби еліти діяли своєкорисливо, а їхні суб’єктивні зусилля не були органічно вплетені в канву об’єктивних факторів націотворення, або якби нації були уявними спільнотами, а не реальними групами інтересів, котрі прагнуть до самореалізації за допомогою власної держави.

Що могла мати, наприклад, українська духовно-інтелектуальна еліта XIX – поч. XX ст. від своєї “будительської” діяльності окрім висилки, тюрем, постійних переслідувань? Однак во­на не покидала своєї праці і, почавши з просвітництва, закінчила утворенням УНР у 1918 році. Не зважаючи на поразку військово-політичну, ця еліта підготувала грунт для могутнього сплес­ку національного відродження 20-х років, і для діяльності майбутніх дисидентів – нескорених реч­ни­ків національної ідеї в жорстоких умовах тоталітаризму. Та й зараз, в період державо­тво­рен­ня, українці звертаються до її надбань в галузі історії, політичної думки, політичної думки, куль­тури, запитуючи себе: що ж штовхало українську інтелігенцію та тих, хто її підтримував, на шлях самовідданої боротьби за відродження нації, за створення незалежної української дер­жа­ви? Дати відповідь на це питання неможливо без розуміння в чому, зрештою, полягають ін­те­реси нації як базового суб’єкта політики та якою є ієрархія (тобто взаємна підпорядкова­ність) цих інтересів.


[20]  О. І. Бочковський. Вказана праця. С. 266

[21]  Див.: Я. Дашкевич. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. Вип. 26-27. Київ, 1993.–С. 44-53; Р. Шпорлюк. Українське національне відродження… // Там само. Вип. 25. Київ, 1991.–С.159-167; Я. Грицак. Чи прийшов час для сови Мінерви? //Сучасність. 1993. №4. С.159-165.

[22]  Див.: Quo vadis, Україно? – Одеса. 1992. С.110

[23]  K. Davisha and B. Parrott. Russia and the New States of Eurasia. The Politics of Upheaval. Cambridge University Press, 1994. P.24.