Лекція 8. Політична культура та ідеологія як чинники політичного процесу (текст, ч.І. Політична культура)

Скомпоновано на основі розділу 8 підручника «Політологія» за ред. Антоніни Колодій (К., 2003) та статті Антоніни Колодій. «Предметне поле політології у ХХІ ст.» в кн.: Політична наука в Україні. 1991-2016 : у 2 т. ; т.1. (доступно: https://political-studies.com/?p=1823). з деякими скороченнями та доповненнями.

Важливими чинниками, що обумовлюють перебіг та спрямованість політичного процесу, характер поведінки політичних акторів, є політична культура й політична ідеологія. Вивчення про­блем політичної культури та ідеології допомагає зро­зу­міти, що люди або й цілі народи, які діють в умо­вах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях і мають неод­наковий історичний досвід, по-різному сприймають політичні події, по-різному діють у подібних політичних ситуаціях, а одні й ті ж самі політичні інститути дають далеко не однакові результати в різних країн


1. Поняття і структура політичної культури

Поняття політичної культури.

“Політична культура” — порівняно нова категорія політичної науки, хоч зміст явища, яке вона позначає, був об’єктом аналізу видатних мислителів, починаючи з глибокої давнини. Його вивчали Платон, Арістотель, Ціцерон, Мон­теск’є, Маккіавеллі, Токвіль та багато інших філософів і політологів. Термін “політична культура” вперше вжив німецький філософ Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст.[1] Активне застосування цього терміна як однієї з основних категорій політичної науки почалося з другої половини 50-х років — початку 60-х XX століття, коли американські вчені Г. АЛМОНД і С. ВЕРБАрозробили сучасну концепцію політич­ної культури. Спочатку Габріел Алмонд охарактеризував політичну культуру як компонент політичної системи у праці “Порівняль­ні політичні системи” (1956). Пізніше, разом з Сіднеєм Вербою він написав книжку “Громадян­ська культура” (1963), у якій дав порівняльний аналіз політичних культур п’яти країн (Великої Британії, США, Німеччи­ни, Італії та Мексики), запропонувавши типо­ло­гію політичних культур та виклавши свої міркування щодо впливу її різних типів на характер політич­них режимів, зокрема, на стабільність демократії.[2] З того часу в західній політології “політична культура” розглядається не лише як явище суспільного життя, компонент політичної системи, але і як концепція та метод політологічного дослідження, що дає специфічний зріз порівняльного аналізу політичних систем — під кутом зору їх стабільності. 

Для адекватного сприйняття цієї категорії доцільно відштовхнутись від загального поняття культури, яке охоплює все, що було створене людиною, суспільством — на додаток до створеного природою. У цьому значенні культура — це і  традиції, звичаї та вірування; це і установи, ідеї, твори мистецтва; це всі матеріальні та духовні цінності, створені людством і сам процес їх творення. Поняття політичної культури характеризує використання людьми специфічних соціальних надбань культури (традицій, правових норм, цінностей, навичок політичної поведінки) як основи їх політичних орієнтацій, ставлення до політичної системи та політичної діяльності, вироблення форм політичної поведінки.[3] З допомогою поняття політичної культури вчені виокремлюють різні типи ставлення людей до політики (як мас, так і політичних еліт), стійкі зразки їхньої поведінки в політичній сфері. Отже, можемо дати таке визначення політичної культури:

Політична культураце система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються в діяльності суб’єктів політичного процесу.

Політична культура складається історично, є відносно стійкою, втілює досвід попередніх поколінь. В ній закріплюється ставлення людей певної країни до політичної системи і до окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі. Людина може сприймати себе як пасивного “гвинтика”, від якого нічого не залежить в політиці, а може вважати себе важливим  компонентом політичної системи. Таким підходам сприяють політич­ні традиції та суспільні обставини, за яких формується культура. Народи різняться між собою типами політичної культури. Але немає такого народу, що не мав би політичної куль­тури.

Структура (компоненти)  політичної культури

Формування і розвиток політичної культури не­від’ємні від політичної поведінки, участі, діяльності. А тому її функціонування включає взаємодію суб’єкта і об’єкта. Суб’єктами політичної культури виступають індивіди з їх ціннісни­ми орієнтаціями, громадські організа­ції, рухи та партії, малі і великі соціальні групи суспільства в ці­лому, регіональні та етнічні спільноти, класи, нації, держави. Об’єктами політичної культури можуть бути політична система та окремі її компоненти: політичні інститути, партії, режим і т.д. В залежності від того, на якому соціальному рів­ні виявляється політична культура, можна виділити політичну культу­ру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи спільноти і полі­тичну культу­ру особистості.

У кожному випадку політична культура має складну багато­рівневу структуру, до основних компонентів якої належать:

  • знання про політику, знайомство з фактами політичного життя, інтерес до них;
  • оцінки політичних явищ, нормативні судження про те, якою повинна бути влада;
  • емоційна сторона політичних позицій, як, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів;
  • прийняті в даному суспільстві зразки політичної поведінки, котрі визначають як можна і як потрібно діяти в політичному житті.

Важливе місце в характеристиці політичної культури займають такі категорії як “політичні знання”, “політичні орієнтації”, “історичний досвід управління держа­вою”, “культурна спадщина”, “культурні цінності”. Функціонуючи в конкретний істо­рич­ний період, політична культура може мати елементи політичної культури мину­лого, а також того суспільно-політичного укладу, який змінить існуючий. Як суспіль­не явище вона є водночас і процесом, і його ре­зультатом.

            Виділяють такі види орієнтацій, що входять до політичної культури:

  • Світоглядні орієнтації є відображенням у свідомості суб’єкта стійких етнічних, соціальних, релігійних та ін­ших архетипів, які властиві спільноті, до якої належить людина. В них відображаються традиційні для спільноти життєві стерео­типи, символи, асоціації, спосіб мислення і ставлення до дійсно­сті (менталітет), соціальний і національ­ний темперамент. Політичні явища сприймаються разом з економічною, правовою та іншими реальностями, а суто політичні погляди формуються за законом трансцензуса, тобто переносу з од­нієї сфери життя на інші.
  • Громадянські орієнтації — це, передусім, ставлення до влади як до зов­ніш­нього щодо людини об’єкта, який примушує її усвідомлювати са­мостійність свого соціального існування та відірваність від центру прийняття рішень і соціального пануван­ня. Оцінюючи роль влади в управлінні суспільством, людина глибше і більш всесторонньо розуміє свої права і обов’язки в державі. Вона формує свої громадянські уявлення і цінності, усвідомлює власні права та обов’язки, бере участь у політичному житті. Політична участь в даному аспекті виступає одним із способів захисту і реалізації прав і свобод людини.
  • Власне політичні орієнтації охоплюють ті ставлення, оцінки і по­гляди суб’єкта, які стосуються окремих інститутів влади, урядових структур, інших по­літичних систем, фактів і подій політичного життя, своєї власної політичної ролі. Політичні орієнтації відіграють основ­ну роль у формуванні політичної культури особи, групи чи спільноти.

Зміст власне політичних орієнтацій

  • Орієнтації щодо урядових структур включають оцін­ку індивідом основних урядових інститутів, офіційних осіб, вимоги щодо політичних рішень, які вони приймають.
  • Орієнтації щодо інших по­літичних одиниць охоплюють а) політичні ідентифі­кації, що визначають зв’язок індивідів з етносом, нацією, державою, до яких він відчуває почуття прихильності, лояльності, обов’язку; б) полі­тичне довір’я до усіх соціальних та політичних “акторів”, з якими індивіду доводиться взаємодіяти в політичному житті; в) уявлення індивіда про правила, яких він повинен дотри­муватись в громадянському житті (вони не обов’язково мають дорівнювати законам).
  • Орієнтації щодо власної політичної діяльності розкривають участь індивіда в громадянському і політичному житті і стосуються а) використання засобів, доступних індивідові і здатних забезпечити таку участь (“політична компетентність”), а також б) від­чуття можливості впливати на політичний процес (“політична ефектив­ність”).


2. Критерії класифікації і типи політичних культур 

Різноманітність по­літичних культур, які виникли за декілька тисячоліть існування політичних відносин, багатоаспектність змісту цих культур, різні методологічні підходи до їх аналізу — все це зумовлює виділення типів політичної культури (їх типологізацію) за багатьма критеріями (табл. 8.1).

У масштабах сучасного світу виділяють політичні культури за дихотомією Схід-Захід, а також на основі національних особливостей. Вони формувалися під впливом історичного шляху народів, їх взаємовід­но­син з іншими народами, особливостей націо­нального характеру, розвитку національ­ної державності. Тому цілком обґрунтовано можемо говорити про  американську, фран­цузьку, українську та багато інших національних політичних культур. Водночас, слід враховувати, що національні політичні культури також неоднорідні, у них  наявні у певні субкультури. В Україні, для прикладу, збереглись особ­ливості політичної культури Галичини, багатоетнічного індустріального півдня, центральних регіонів, Криму, які пов’язані з перебуванням цих регіонів у складі різних держав у минулому.

Існують загальні типології, які базуються на порівняльному аналізі політичних культур, що існують в окремих країнах. У цьому випадку йдеться про класифікацію, в основі якої лежать не окремі ознаки політичних культур, а характеристики системного плану. Прикладом є типологія Г. Алмонда і С. Верби. У своїй тепер уже класичній праці «Громадянська культура» (“Civic culture”) автори відзначають, що вони вживають поняття “куль­тура” тільки в одно­му з його бага­то­ма­нiтних значень, розуміючи під політичною культурою те, “як полi­тична сис­тема iнтерiоризувалась у зна­н­нях, почуваннях та оцiнках на­селення”. По­лi­тичну ку­ль­ту­ру нацiї, за їхніми словами, творять “специфiчно розподiленi зра­з­ки орiєнтацiй членiв даної нацiї сто­совно по­лi­тич­них об’єктiв”.

По­­рів­­нявши політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини та Мексики, Г. Алмонд і С. Верба виділили три основних “чистих типи” політичних культур і через них потім вийшли на змішані типи. До чистих типів, за визначенням дослідників, належать:

1. Парафіяльна політична культура (властива, наприклад африканським племенам, або взагалі традиційним суспільствам на ранніх етапах розвитку). Вона відзначається повною відсутністю у населення країни інтересу до політичної системи (Як пишуть американські автори, ставлення до політики тут “I don’t care”).

2. Підданська політична культура, за якої члени суспіль­ства зацікавлені результатами діяльності політичної си­стеми, але їх мало цікавить, яким чином ці результати досягаються. Носії такої культури не беруть активної участі у політичному житті.

3. Активістська (учасницька) політична культура, за якої громадяни зацікавлені не тіль­ки в тому, що їм дає політична система, але й у тому, як саме вона функціонує та у своїй активній участі у політичній діяльності.

Громадянська культура

Прикладом змішаного типу політичної культури, яка формується на основі трьох чистих типів, є так звана громадянська (цивільна) культура. Вона виникла на Заходi, зокрема в англосаксонських країнах, за умов порiвняно без­кризового, ненасильницького,і  розвитку полiтичної системи упродовж тривалого часу. Поступовiсть цього процесу обумовила те, що новi орiєнтацiї щодо влади не замiняли собою старi, а зливалися з ними, вна­слiдок чого формувалася полiтична культура помiркованостi, в яку увійшли старi цiнно­стi довiри i кооперацiї (спiвробiтництва) при зрослих показниках активізму та участі в політиці.

Г. Алмонд i С. Верба пiдкреслюють, що змiст, який вони вкладають у поняття «цивільної культури» не тотожний нормам громадянської пове­дiн­ки в теорії республіканізму, яка наголо­шує, передусiм, на полiтичнiй активностi громадян. Особливістю грома­дянської куль­тури є те, що норми рацiонально-активiстської поведiн­ки добре уживаються в нiй з елементи патрiархаль­ної та пiдданської культур. Ці останні пом’якшують полiтичнi пристра­стi, пiдтримують баланс мiж полiтичною ак­­тивнiстю, включенiстю, рацiональнi­стю, з одного боку, та полiтичною пасив­нiстю, тради­цiйнiстю та вiдданiстю пат­рiархальним цiнностям, з iншого. Завдяки такому поєднанню елементів різних “чистих типів” культур громадянська культура є культурою довіри, участi i пiдтримки, з прихиль­ним ставленням громадян до полiтичної системи. Полi­тич­на культура тут є конгруентною (збагється) з полiтичною структурою, і тому вона є фактором політичної стабільності.

Найближчі до цього типу є куль­ту­ри Ве­ли­кої Британiї та Сполучених Штатiв Америки. Громадяни цих країн достатньо добре поiнформованi, вони беруть участь у по­лiтицi з метою здiйснення впливу на по­лiтичнi елiти, але разом з тим вони достатньо па­сив­­нi, щоб дати елiтам змогу ре­алiзувати свої управлiнськi плани i намiри, вiдгукнутись на за­яв­ленi вимоги громадян. “Порiвняно не часта участь у полiтицi, її порiвняно невелике зна­­чен­­ня для окремого iндивiда, об’єктивна слабкiсть пересiчної людини дозволяють прав­ля­­чим елiтам дiяти”, пишуть автори концепції. При цьому – і це дуже важливо! – громадяни зберiгають “у резервi” потен­цiй­ну можливiсть впливати на поведiнку елiт, в яку вірять також еліти. І це тримає останніх «у тонусі», у повсякчасній готовності відповідати на вимоги суспільства.

Таким чином, необхiдний для стабiльного розвитку демократiї баланс мiж активнiстю i пасивнiстю тримається на певнiй невiдповiдностi панiвних у суспiльствi норм i поглядiв, з одного боку, та поведiнки громадян, з iншого; невiдповiдностi, яка “дiє як приховане або потенцiйне дже­ре­ло полiтич­ного впливу i активностi”[4].  

Основні риси грома­дян­ської політичної культури (за Г. Алмондом і С. Вербою):

  • переконаність громадян у тому, що вони повиннi брати участь у полi­тицi та їх вiра у свою здатність  впливати на уряд;
  • потенцiйна полiтична активнiсть громадян, готов­нiсть, ко­­ли треба, взяти участь у полiтицi при вiдносній полiтичній пасивності громадян, непрiоритетності полiтичної сфери у їхньо­му життi;
  • вiра полiтичних елiт, котрi при­ймають полiтичнi рiшення, в силу та впливовість громадської думки та громадянської участі;
  • прихильне ставлення громадян до iснуючої полiтичної системи (культура пiдтрим­ки), спiвпадiння політичної культури i політичної структури;
  • панування вiдносин взаємної довiри та спiвробiтництва мiж громадя­на­ми, помiрко­ваності i здатностi йти на компромiси. 


ТДля країн з перехiдними полiтичними системами важливим є наступне зауваження авторiв: “Баланс мiж активнiстю i пасивнiстю може пiдтримуватись тiльки за умов, коли по­лiтичнi проблеми є порiвняно м’якими”. Якщо ж через нерозв’язаність гострих су­спі­ль­­них проблем, чи через невирішеність питання про форму правління тощо наростає полiтична напруженість, то тодi виникає необхід­ність активного втручання громадян у політику. У такому разі може виникнути суперечність: великий об’єм контролю мас над елiтою, що об’єктивно обумовлений такими обставинами і такими потребами, може спричини­тися до урядової неефективностi i нестабiльностi. Водночас висока активність загалу є необхідністю, бо немає іншого способу змінити розвиток політичних подій, спрямувати рішення в інше русло (Згадаймо наші Помаранчеву революцію та революції гідності).

Молодим державам бра­кує часу для того, щоб політичні структури виростали паралельно із розвитком полі­тич­ної культури. Але у них в резервi є порівняно високий рівень освiченості народу, засоби масової інформації, здатні розширювати сферу політичної обізнаності і уза­га­ль­нений полiтологами досвiд передо­вих країн.

Громадянська культура як тип змішаної демократичної культури

Громадянська політична культура є різновидом демо­кратичної політичної культури, причому таким, який є найсприятливішим для стабільного функціонування демокра­тичних інститутів. Демократична культура може виступати у двох різновидах: консервативно-ліберальної і лібераль­но-демократичної. Суть від­мінностей між ними в тому, що ліберальна культура передбачає проведення реформ, які б поглиблювали і розширювали гарантії демо­кратичних цінностей з урахуванням умов конкретної політич­ної та історичної ситуації, а консерватори допускають тільки ті реформи, які стабілізують традиційні політичні інститути. Водночас, обидва підвиди демократичної культури корінним чином відрізняються від тоталітарної політичної культури, є протилежними їй. Тому становлення демократичної культури у посткомуністичних суспільствах, особливо тих, де встановленню комуністичних режимів не передував демократичний устрій — дуже складне і тривале завдання.

Порівняльна характеристика тоталітарної i демократичної політичних культур

т о т а л і т а р н а д е м о к р а т и ч н а
уніфікація та безальтернативність суспільного життя, пропаганда єдності i однаковостi всіх людей і в усьому;   багатоманітність (плюралізм) суспільного життя, його альтернативність, орієнтованість людей на вибір
деструктивність способів регулювання людських взаємовідносин: заборони, покарання, “стимулювання” страхом, залежність особи; Стимулювання свободою i матерiальним зацiкавленням, самостійність і відповідаль­ність особи;
нетерпимість, “чорно-біле”  уявлення про соціальну дійсність, сприйняття будь-якого опонента, супротивника як ворога з рисами абсолютного зла; різнокольорова палітра дійсності, терпи­мість до всього інакшого[5], прагнення зрозуміти опонента,[6] досягнути взаєморозумiння;
підозрілість у стосунках між людьми; взаємна довіра;
культ влади, сакралізація людей при владі, патерналістськi уявлення про роль держави, яка всiх “утримує” i все “дає” установка на демократичне функціонування, скептицизм щодо “добрих намірів влади”, покладання на власні сили;
“ідейні” культи: культ боротьби, культ непримиренностi, культ принципів тощо; прагматизм, орієнтація на моральну поведінку;
тотальне засекречування; відкритiсть полiтичного i суспільного життя;
iнструментальне ставлення до людини як до “гвинтика системи”; суверенність і автомність особи,  гідність простої людини;
беззастережне підкорення владi; відсутність напруги у відносинах особи та держави; віра людей у власну компетентність, напруга у стосунках з державою;
інфантильність особи, соціальна лінь, пристосуванство; зрілість, ініціативність та підприємливість особи;
культ майбутнього, вiра в можливiсть iдеалiзованих стосункiв мiж людьми та повної суспільної гармонії. поцінування теперішнього часу,  відсутність віри в чудо, в ідеальних людей і їх безконфліктне співіснування.

Тоталітарному типу політичної культури відповідає сильна влада на основі культу лідера/вождя і активного залучення громадян до уча­сті в політичному житті у відповідності з принципами, встанов­леними цим лідером. Такий тип політичної культури склався в умо­вах фашистської системи в Німеччині, сталінської диктатури в колишньому СРСР, та в інших тоталітарних режимах.

Інший вид недемократичної культури — авторитарна. Вона не передбачає активної уча­сті мас у політичному процесі, а вимагає лиш беззастережного послуху владі. На відміну від тоталітарної, вона не базується на єдиній ідеології.

З поділом культур на демократичну і тоталітарну певною мірою корелює поділ на ринкову і етатистську. Вільний ринок, як джерело формування певних політичних ставлень та зразків поведінки, породжує ринкову політичну культуру, в основі якої — уявлення про обмеженість повноважень владних структур, самостійність та автономність особи, орієнтація на вибір і самовизначення індивіда чи групи. Розглядаючи політичні відносини через призму вільного обміну товарами між ви­робниками, носії ринкової політичної культури дивлятьться на політику в як на різновид бізнесу, а на політиків — як на різновид бізнесменів. Вона передбачає здійснення політичних функ­цій на основі стихійності, спонтанності і безпосередності, а тому є антибюрократичною культурою.   

Держава формує етатистську культуру, яка в суті своїй є бюрократичною культурою. Вона орієнтована на інтереси держави, які для неї є вищою цінністю, ніж інтереси і свобода особи. Етатистська політична культура розглядає державне регулювання основним засобом розв’язання політичних проблем і контролю над політичними процесами. Досвід найбільш розвинених держав з ринковою економі­кою показує, що ринкова і етатистська культура в їх чистому вигляді по суті не існують, а їх ознаки у певній пропорції співіснують у національних культурах різних народів.

Рівень гомогенності та/чи інтегрованості політичних культур

Політична культура певного конкретного суспільства є, як правило, неоднорідною, бо формується на основі взаємодії регіональних, етнічних, конфесійних субкультур. В сучасній політології значного поширення набула типологія політичної культури в залежності від рівня спільності, співпадіння ціннісних політичних орієнтацій громадян, запропонована англійським теоретиком Д. Каванахом. Він подає спектр культур, полюси якого складають “фрагментарна” і “гомогенна” політичні культури. Згідно його класифікації гомогенна культура відзначається наявністю єдиних ціннісних орієнтацій гро­мадян, їх взаємною терпимістю, диференційованістю політичних ролей. Для фрагментарної політичної культури властива взаємна опозиційність різних субкультур. Важливими рисами фрагментарної політичної культури є відсутність згоди між регіо­нами, соціальними групами щодо політичного ладу держави, національно-державної символіки, переваження місцевої політичної лояльності над загальнонаціональною, відсутність загальноприйнятих процедур розв’язання конфліктів, відсутність довіри між окремими групами суспільства, нестабільність уряду.

Інтегрована політична культура позбавлена суперечностей між регіональни­ми субкультурами. Для неї властива ієрархічність політичних ідентифікацій, відсутність або низький рівень політичного насильства, довіра між соціальними верствами, лояльність до існуючого політичного режиму. Основою вирішення конфліктів є громадянські, конститу­цій­ні, правові механізми та процедури. Американська політична культура відноситься до найбільш інтегрованих. В деяких суспільствах підтримується штучно насаджена й підтримувана гомогенна різновидність політичної культури, при якій реальна політична апатія громадян поєднується із штучно підтримуваним авторитетом влади. Таку культуру називають уніфікованою.

Систематично змішана політична культура складається із різних систем ціннісних орієнтацій громадян, дещо віддалених від офіційних норм пануючого режиму. Тривале збереження “си­тематично змiшаної культу­ри”, в якiй “простi i складнi полi­тич­нi орiєнтацiї представленi у значних пропорцiях”, а не домінує якийсь один тип, як у громадянській культурі, є на думку Алмонда і Верби джерелом нестабільності. Як приклад країн, де перважають такі культури, вони називають Францiю, Нiмеччину та Iталiю у ХIХ i нинiшньому столiттях, через що там постiйно зберігалась тен­денцiя до політичної не­ста­бiльностi і зміни режимів. Подібна ситуація з політичною культурою і в Україні.

Політична культура і стабільність політичних систем

Значне місце в характеристиці політичних культур як фактора стабільності займає поняття їх кон­груентності чи неконгруентності — збігання або незбігання — із структурами полi­тичної сис­те­ми. Це впливає на сприйняття насе­лен­ням полiтичних структур, отже їх можна розглядати як важливi показники стабiльностi/неста­бi­ль­ностi полi­тич­ної систе­ми. Збігання породжує позитивні реакції на систему на рівні знань, почуттів, ставлень, формує культуру підтримки, яка зміцнює ситему, робить її стабільною. Незбігання, навпаки, підриває стабільність системи. Воно породжує апатію, якщо на рівні емоцій та оцінок зберігається “нейтральне” ставлення до системи, або веде до відчуження, якщо це ставлення стає негативним.

Стабільності сприяє використання нацією політичних символів та ритуалів, що є складовою частиною політичної культури. Типові характеристики різних політичних культур проявляються через національну політичну мову, “мову полі­ти­ки”. Під нею розуміють не спеціалізовану (наукову), а певним чином організовану загальну мову, яка найбільш активно використо­вується в політичних текстах. Мова політики відображає пев­ну політичну ідеологію і певну політичну культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів, окремих слів, запозичених від військової сфери, — “боро­ть­ба з”, “штурм”, “вахта”, “приймати превентивні заходи”, “похід про­ти”, “наступ на”, «завоювання (влади, авторитету тощо) вказує на мілітаризований “тип” політич­ного мислення, тоталітарну полі­тич­ну культуру. Натомість, пе­ревага в політичній мові таких слів як “взаємовигідні інтереси”, “взаємоповага”, “співробітництво”, “політична стабільність”, “чесні відно­си­ни”, «змагання», «здобуття» та інші вказує на демократичну, плюралістичну політичну культуру.

Поряд з політичною мовою специфіка національної політичної культури відображається в політичній символіці. Під політичними символами розуміють чут­тє­во-наочні або абстрактні засоби, які уособлюють націю, політичну систему, конкретні політичні режи­ми і інститути, певні переконання і позиції. Це можуть бути предметні символи (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політич­них подій); словесні (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового характеру); поведінкові — паради, демонстрації, святкові церемонії. Політичні символи впливають на зміцнення почуття приналежності до певної держави, нації, різних політичних інституцій, засвідчують певну позицію.

Якщо політична мова формується здебільшого стихійно, то системи політичних символів утверджуються на основі цілеспрямованої свідомої діяльності, часом у результаті гострої політичної боротьби, зіткнень представників різних політичних ідеологій, що спостерігалося в Україні не лише в 90-і роки, доки в парламенті панувала комуністична більшість, а й після 2000 р., зокрема після прийняття закону про декомунізацію, спрямованого на подолання спадщини комуністичного тоталітарного минулого.


3. Історична спадщина та сучасні чинники формування політич­ної культури в Україні

Процес формування української політичної культури проходить через подолання спадщини тоталітарного минулого і відновлення та розвиток демократичних традицій політичного життя і політичної культури України. В Україні, як і в інших державах, які були республіками колишнього СРСР, за роки радянського режиму сформувався особливий тип тоталітарної політичної культури, в основі якої лежали принци­пи необмеженого ідеологічного і політичного насильства, з одного боку, і покладання громадян на державу, яка має вирішити усі їхні проблеми  – з іншого.  Ця куль­тура фактично ігнорувала право і закон (неправова культура) з ме­тою утвердження авторитету партійно-державних структур та їх вож­дів (авторитарно-вождистська культура). Вона була орієнтована не на людину, не на громадянина, а на партію-державу, на монополію держави і влади КПРС.

Повсюдно культивувалось безумовне підпорядкування меншості більшості, периферії — центру, “нижчестоящих” – ”вищестоящим” і т. ін. Безжалісно знищувались прояви будь-якої автономії чи то в індивідуальному, чи в національному житті. Будь-які спроби вияву національної специфіки Украї­ни в політичному житті, які у всьому світі вважаються природнім процесом, жорстоко придушувались, оголошувались антинаціональними політичними діями, зрадництвом свого народу. Тоталітарна культура була позбавлена толерантності, терпимості, в поглядах на політику домінував принцип “хто не з нами — той проти нас”. Не допускався політичний плюралізм. Політичні події аналі­зувалися з використанням військової термінології. Все це створювало основу для зростання соціальної, політичної і національної напруги, виникнення конфліктних ситуацій і переростання їх у конфлікти. У той же час політична ідеологія ра­дян­ського тоталітаризму виключала можливість виникнення таких конфліктів, або пояснювала їх впливом зовнішніх чи “несоціалістичних” сил. Панування тоталітарної політичної культури спричинилось до поглиблення відчуження людини від політики, до пошуків нових шляхів національного, і в першу чергу, політичного відродження народів.

Тривале перебування під колоніальним гнітом спричинилось до формування у частини народу зневіри у можливості розвитку самостійної України. Тривале панування тоталітаризму настільки деформувало уявлення про демократію, що часто виникає загроза виникнення нового тоталітаризму, поставленого вже на службу національній ідеї. Необхідний довготривалий досвід успішної діяльності демократичних інститутів, щоб у національному характері утвердились такі риси демократії як терпимість, готовність до співробітництва з людьми, що мають інші політичні та ідейні погляди, повага прав меншості.

В загальних рисах специфіку історичного досвіду України  можна окреслити наступним чином:

  1. Український народ має тисячолітні традиції державотворення. Починаючи від Київської Русі через козацьку державу і Гетьманщину, УНР і ЗУНР, корінний народ Украї­ни виступав основним суб’єктом політичних, у тому числі й держа­вотворчих процесів, формуючи свою політичну культуру.
  2. В Україні, чи не найскоріше в Європі, знаходимо не тіль­ки зачатки, але і досить структурно розвинену форму демократії, у сфері як політичних інститутів, так і політичної культури. Козацька держава є прикладом специфічної станової демо­кра­тії, при якій, на відміну від західноєвропейських форм такої демократії, правами і свободами користується переважна більшість громадян. Конституція Пилипа Орлика  вже у 1710 р. проголошувала “людське і природнє право” українського народу на свою державність, на боротьбу за визволення від чужоземного поневолення, стверджувала виборність органів влади та її поділ на законодавчу, виконавчу і судову. Універсали та інші законодавчі акти Української Центральної Ради проголошують широкі громадянські права, гарантують права національних меншостей; в них, по суті, втілюються всі елементи демократії, відомі тогочасній політичній практиці світу.
  3. На формування політичної культури в Україні має вплив той факт, що українські землі протягом віків були розподілені між різними державами — Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Чехословаччиною, Румунією, Угорщиною, зазнали окупації фашистською Німеччиною. Україна пережила ряд воєн, в тому числі дві світові, соціальні та національно-визвольні революції. Військові та революційні катаклізми порушували еволюційний процес формування політичної культури в Україні., а вона набувала рис тоталітарної та п
  4. Становлення української політичної культури було складовою частиною національно-визвольної боротьби українського народу проти старих і нових форм економічного і політичного визиску зі сторони держав, до складу яких входила Україна. Українська політична культура як системне явище увібрала в себе положення тих політичних ідеологій, які обґрунтовували ідею державної незалежності України та шляхи її досягнення, зокрема українського консерватизму, монархізму, інтегрального націоналізму, демократичного націоналізму, націонал-комунізму та інших.

Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Украї­ні на сучасному етапі треба мати на увазі, що тоталітарна культура живуча і сама по собі не розпадається. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів (хоч би  представників колишньої партійної державної номенклатури), свою базу в деяких залишках старих економічних структур, свою опору в догматичних політичних стереотипах. Тому необхідна творча робота по створенню і утвердженню демократичної політичної культури, яка б передбачала:

  • утвердження в суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу людини як вищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;
  • орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство;
  • створення передумов для верховенство права і закону;
  • утвердження в політичних відносинах толерантності, полі­тичного плюралізму;
  • утвердження української національної ідеї, обґрунтування національних інтересів України, захист її незалежності та суверенітету;
  • широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної культури, зокрема в справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв’язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.

Сучасні процеси формування демократичної політичної культу­ри є складовою частиною національного відродження України. Існує двосторонній взаємозв’язок між зростанням національної та істо­ричної свідомості і політичної культури народу. Національна сві­домість, так само як і національний характер значною мірою формуються під впливом політичних відносин минулого. Національний характер значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політичні лідери можуть розраховувати на успіх лише враховуючи національний характер народу, його національну свідомість.

Розвиток політичної культури, як і всякої культури, це природно-історичний процес, який з однієї сторони розвивається у відповідності з певними цілями і завданнями, які ставлять перед собою люди. Водночас, дія стихійних соціальних і політичних сил приводить до того, що сукупність уявлень, переконань, орієнтацій, яка виникає на кожному конкретному історичному відрізку часу відхиляється від ідеалу, яким свідомо керуються люди.

“Агенти” формування нової політичної культури в Україні 

Хто бере участь у формуванні політичної культури в Україні, які інститути (або як їх називають — “агенти”) визначають її форму і зміст? До них належать: держава, громад­ські об’єднання, і в першу чергу партії, церква, засоби масової комунікації, бізнес, система освіти, армія, громадські та політичні організації. Звернемо увагу лише на деякі аспекти діяльності названих інститутів у сфері формування політичної культури.

Держава, приймаючи законодавчі акти, визначає найважливіші виміри політичної культури, формує і зміцнює національні політичні символи, зразки політичної поведінки. Партії формують у громадян певний тип політичної культури, що відповідає їх політичній ідеології, певний тип ставлення до партій і партійної системи, уявлення про відносини між партією і державою і т.д.

Церква освячує основні моделі політичного мислення і поведінки громадян, проповідуючи загальнолюдські цінності, впливає на розвиток всіх елементів політичної системи.

Система освіти розробляє політичні рекомендації по закріплен­ню в свідомості і діяльності одних установок, орієнтацій, зразків поведінки і розпаду інших; вона дає основи знань про політику, формує начала політичної мови.

Засоби масової комунікації, як четверта влада у суспільстві, впливає, по-суті, на формування усіх елементів політичної культури: політичних знань, цінностей і переконань, норм та орієнтацій, політичних інститутів, моделей політичної поведінки, способів політичної дії індивідуумів і суспільних груп.

Громадянське суспільство. Участь українських громадян у громадському й політичному житті породжує ідеї, установки, зразки поведінки, які потім міцно входять у національну політичну культуру, одержуючи теоретичне обґрунтування — наприклад, ідея прямої політичної участі, руху за відродження України, загальнонаціонального консенсусу і т. ін.

Бізнес може відігравати визначну роль у визначенні політичного курсу, дик­тувати в політичній діяльності такі моделі поведінки, орієнтацій і т.д., які властиві йому самому.

Армія виступає не тільки агентом передачі політичних знань, настанов, але й специфікою своїх функцій сприяє утвердженню ідеї державності, національної полі­тич­ної культури.

Такі в найбільш загальних рисах основні сили, що забезпечують формування політичної культури. Більшість із них бере участь і у відтворенні політичної культури, передачі її від покоління до покоління шляхом політичної соціалізації. Політична соціалізація є, з одного боку, процесом уведення індивіда в політичну культуру, а з іншого — уведенням політичної культури в свідомість індивіда. В результаті такого двостороннього процесу проходить одночасно становлення індивіда як свідомого громадянина, суб’єкта політичного процесу і відтворення політичної культури та її еволюція.

Перехід до демократичної політичної культури в Україні вимагає створення нового типу соціалізації, який би був позбавлений пропаганди культу насильства, нетерпимості, необхідно всесторонньо розвивати соціалізуючі функції громадянського суспільства.

4. Соцієтальна культура як чинник політичного процесу та глобальні дослідження цінностей

Поняття соцієтальної культури

Поряд з поняттям політичної культури, яким оперують політологи, існує близьке до нього, але більш загальне поняття соцієтальної культури. Воно також стосується ставлень, цінностей, та переконань, панівних або популярних у певній спільноті, але без прив’язки до політичної системи та обмеження політичними об’єктами.

Термін “соцієтальний” походить від лат. societas – спільність, спільнота. За визначенням словників, “соцієтальний” значить той, що відноситься до усього суспільства, яке розглядається як єдине ціле. Але є ще один нюанс. За Толкотом Парсонсом соцієтальною називається одна із підсистем (“сфер”) суспільної системи – та, що продукує солідарність і завдяки цьому виконує функцію суспільної інтеграції. Відтак у терміні “соцієтальний” відображається з одного боку цілісність суспільної системи, а з іншого – інтегративні можливості “соцієтальної сфери”.

Отже, соцієтальна культура ­– це культура загально­національного рівня, що має інтегруючий, консолідуючий вплив на різні групи і сегменти суспільства. Втім може йтися й про інші інтегровані спільноти – етнічні групи, що практикують свій особливий спосіб життя, деякі культурно гомогенні регіональні спільноти, та інші групи, що характеризуються сукупністю спільних цінностей, які відрізняють їх від культурно відмінних сусідів та/чи більшого суспільства. Соцієтальна культура об’єднує ці спільноти і водночас – відрізняє їх від інших. За концепцією Г. Гофстеде, соцієтальна культура – це  своєрідне “колективне програмування свідомості, інтерактивна сукупність спільних характеристик, яка впливає на реагування групи людей на її оточення“, а також відрізняє членів однієї групи людей від іншої.

Подібно визначає соцієтальну культуру інший відомий дослідник національних культур Шалом Х. Шварц, який розглядає культуру як “багатий комплекс значень, вірувань, практики, символів, норм і цінностей, поширених серед людей у суспільстві. Переважаючі ціннісні акценти в суспільстві, можливо, є найголовнішою особливістю культури. Ці акценти на певних цінностях виражають спільне бачення того, що є добрим і бажаним у культурі, культурні ідеали”[7]. Продовжуючи цю думку, можна зауважити, що на цих акцентованих у національній культурі цінностях та на сформованих на їхній основі ідеалах базуються національні ідеї різних народів.

Широко відомі шість основних вимірів соцієтальних культур Ґерта Гофстеде, за якими можна давати достатньо докладний опис особливостей різних національних культур: індивідуалізм – колективізм; індекс дистанції влади; індекс уникнення невизначеності; маскулінність – жіночість; короткотермінова – довготермінова орієнтація на майбутнє, а також готовність визнавати нормативні обмеження на противагу вседозволеності, виставлянню своїх потреб на перше місце за будь-яких обставин. Ці виміри культурних особливостей були використані для низки масштабних крос-культурних досліджень у 1970-80-і роки, у яких були зацікавлені насамперед менеджери великих ТНК, що намагалися пристосуватися до специфічних умов у країнах з дуже відмінними культурами і діяти там ефективно. Однак не менше значення ці виміри мають для виявлення найбільш проблемних точок у співжитті різних етнічних груп та для формування завдань етнонаціональної (а також зовнішньої) політики держав, що ставлять  собі за мету посилення національної консолідації. 

► Поняття соцієтальної культури набуває все більшого поширення в роботах українських соціологів і  політологів, проте його ще не можна вважати достатньо опрацьованим (зустрічаються заплутані, суперечливі пояснення, іноді йому надають надто вузького значення). З англійської слово “соцієтальний” зазвичай  усе ще перекладають як “соціальний”. Це незручно, бо “соціальний” має два значення: широке, коли воно дорівнює поняттю “суспільний”, і вузьке, коли означає “приналежний до соціальної сфери”. У другому сенсі в англомовній літературі якраз і вживають слово “соцієтальний” – і стосовно соцієтальної культури, і стосовно соціальної у вузькому сенсі, тобто соцієтальної сфери, де формується і поширюється ця культура.

Соцієтальна культура має загальне світоглядне значення, впливає на формування і стійкість та згуртованість національних спільнот, утвердження того чи іншого суспільного порядку в усіх його вимірах, у тому числі й політичному. Тому її можна вважати основою політичної культури, а політичну культуру – продовженням та певним зрізом (чи аспектом) соцієтальної культури, її проявом у політичній сфері. Вивчення особливостей соцієтальної культури важливе для глибшого розуміння політичних культур та політичних систем загалом.

Крос-національні дослідження цінностей та їх впливу на політичні системи

В дослідженні політичної й соцієтальної культури останнім часом з’явилася нова тенденція. Якщо в 50-60-і роки минулого століття Алмонд і Верба провели порівняльне дослідження культур п’яти країн, то з початком 1980-х років відновлення інтересу до цієї проблематики відбувається вже в іншій, глобальній системі координат.   Відповідно до викликів глобалізації і нових технологічних можливостей дослідники та очолювані ними центри почали проведення широких крос-національних соціологічних обстежень у сфері цінностей та культурної різноманітності.  Варто знати принаймні про два, на перший погляд дуже різні, але в остаточному підсумку спрямовані до однієї мети, проекти. Одним із них є проекту GLOBE (Global Leadership and Organizational Behavior Effectiveness)[8], теоретичну основу якого складають дослідження соцієтальних культур за методологією голландського вченого Ґерта Гофстеде, про яку йшлося вище. Іншим є WVS (World Values Survey)[9]. Його результати узагальнені в працях професора політології Чиказького університету Рональда Інґлегарта (декотрі з них є в списку літератури, рекомендованої до цієї теми).

Перший проект розпочинався заради використання знань про міжкультурні відмінності для підвищення ефективності менеджменту в транснаціональних компаніях, а другий – з наміром апробувати теорію модернізації суспільних систем Інґлегарта, з’ясувати взаємозв’язок між економікою, політичними і культурними змінами, Але значення обох вийшло далеко за межі первісно сформульованих завдань. Обидва проекти об’єднало те, що окрім наукової та практичної значущості, вони дають урядам, експертам, науковцям, журналістам знання про природу культурної різноманітності і таким чином сприяють знаходженню шляхів до кращого порозуміння між народами, що дуже важливо в умовах глобалізації.

З 1981 до 2014 р. у межах проекту WVS було проведено шість серій («хвиль») глобальних досліджень взаємовпливу соціально-економічних, політичних та культурних чинників приблизно у 100 країнах світу, з покриттям 90% населення Земної кулі.  А в 2015 р. було розпочато підготовку нової, 7 хвилі. Проведені дослідження дали змогу Дональду Інґлегарту і його колегам описати зміни в ціннісних установках людей різних країн світу, які відбуваються під впливом технологічного прогресу та економічного зростання, а також інших чинників. На основі отриманих даних Рональд Інґлегарт і Крістіан Вельцель створили культурну карту світу, яка відображає поступовий перехід від традиційних цінностей, пов’язаних з релігійними віруваннями, до секулярно-раціональних, і від матеріалістичних (або цінностей виживання) до пост-матеріалістичних цінностей самовираження. Цей процес у всій його складності та  багатоаспектності автори описали в книзі  «Модернізація, культурнізміниідемократія. Послідовністьлюдськогорозвитку» [192].

Політологи отримали неоціненний емпіричний матеріал і добру методологію для вивчення процесів модернізації та пост-модернізації на сучасному етапі, для визначення чинників демократизації або авторитаризації режимів, аналізу причин війн та революційних виступів, ролі релігій, проблем національної ідентичності та культури, впливу глобалізації та багатьох інших. Ця методологія була застосована й вітчизняними дослідниками для окремого вивчення цінностей в Україні та її регіонах [див. 193].

Популяризуючи дослідження Інґлегарта в Україні, Ярослав Грицак зазначає, що «Рух від традиційних до секулярних цінностей (рух за вертикаллю) відбувався протягом більшості ХХ ст., у добу індустріалізації, коли значна або ж більшість мешканців перебралася до міст і, разом із тим, перебирала новий стиль життя і звички. На загал цей рух вів до зростання до добробуту і демократизації, але він час до часу давав збої – прикладом чого є сталінський СРСР чи гітлерівська Німеччина. Натомість горизонтальний рух від цінностей виживання до самовираження властивий головним чином для постіндустріальної доби, котра почалася у 1970-1980-х роках і триває досі. Цей рух є набагато важливішим для розуміння того, куди рухається країна – і поки що він не давав таких збоїв, як це було властиво для вертикального руху». У цьому плані, відомий історик робить досить оптимістичні висновники щодо України – вона загалом рухається в бік постматеріальних цінностей, хоча цей рух, звичайно не є лінійним та всеохопним[10]. Сподіватися на інше поки що немає підстав, враховуючи складне минуле нашої нації та держави, а також поки що її незавидне економічне становище.

Висновки

Політична культура є невід’ємним елементом політичної системи, що впливає на політичний процес – на творення і функціонування політичних інститутів і на поведінку політичних акторів.

Політична культура — багатогранне, можна навіть  сказати, полісистемне явище. Вона охоплює знання, ставлення, зразки поведінки людей стосовно політичних об’єктів, ґрунтується на панівних цінностях соцієтальної культури, обумовлює розвиток політичної системи в тому чи іншому напрямі або її стагнацію і занепад.

Існують різні типології політичних культур, кожна з яких розкриває політичну культуру під якимось одним кутом зору. Тип культури є визначальним для розуміння її особливостей та впливу на політичний процес.

Визначальною тенденцією розвитку політичної культури в країнах сучасного світу є утвердження і широке розповсюдження демократичного, громадянського типу культури.

В умовах глобалізації набули поширення крос-національні дослідження цінностей, що пояснюють напрям та успіхи суспільно-політичного розвитку держав. Українські соціологи й політологи починають використовувати результати й інструментарій цих досліджень для аналізу національної культури України та її регіональних відмінностей, які можуть бути використані для зміцнення демократичної політичної системи, державності та посилення процесів національної консолідації та інтеграції.

Українська політична культура переплавила і успадкувала елементи різних політичних культур. Специфіка геополітичного становища України між Сходом і Заходом вплинула на переважання в Україні західного типу політичної культури із значним східним компонентом. Відкритість української політичної культури, паралельно з підвищенням рівня економічного розвитку країни сприятиме поширенню цінностей самореалізації та утвердженню демократичної культури громадянського типу.

Оновлено й доповнено 10.04.2020 р.

© Антоніна Колодій


[1] Гердер Й.Г. Идеи в философии истории человечества. — М., 1977. — С.333, 367-368.

[2] Див.: Gabriel Almond & Sidney Verba. The Civic Culture. Princeton: Princeton University Press, 1963.

[3] Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний стан політичної культури в Україні // Розбудова держави. 1993. № 3. — С.52.

[4] Див.: G. Almond & S. Verba. Op. cit. — P. . 483.

[5]  Терпимість ніде не є абсолютною, але в США, наприклад, на зауваження телегля­дач­ки про те, що Америка могла б менше підтримувати Б. Єльцина, котрий веде себе не надто демократично, тележур­наліст відповідає: але такий президент подобається росіянам і ми повинні з цим рахуватися.

[6] Зденек Млинарж, один із іделогів “Празької весни”, писав у 1991 році: ”Ще не увійшло в масову свідомість, що істина, як правило відносна: той хто безумовно правий зараз, завтра може стати абсолютно не правим, і йому доведеться це визнати. В цивілізованому суспільстві загальноприйнятим є співробітництво з суперником, навіть з політичним супротивником. Завтра вони можуть помінятися місцями: той може бути нагорі, а цей може опинитися в опозиції до нього. До цього треба звикати”. (З. Млынарж. Демократия перед соблазном демократуры // Известия, 1991, 30 декабря).

[7] Див.: http://www.scribd.com/doc/26050450/value-dimensions-of-culture-comparative-analysis

[8] Grove, Cornelius N. Ed. Introduction to the GLOBE Research Project on Leadership Worldwide – http://www.grovewell.com/wp-content/uploads/pub-GLOBE-intro.pdf.

[9] World Values Survey. – http://www.worldvaluessurvey.org/WVSOnline.jsp

[10] Див.: Грицак Ярослав. Цінності українців і модернізація України: куди рухаємося? ІНФОГРАФІКА / UAinfo. – 17.06.2015. – Режим доступу:  http://uainfo.org/blognews/1434530744-tsinnosti-ukrayintsiv-i-modernizatsiya-ukrayini-kudi-ruhaemosya-.html


[1] Скомпоновано на основі розділів 8 і 9 підручника «Політологія» за ред. Антоніни Колодій (К., 2003) та статті Антоніни Колодій. «Предметне поле політології у ХХІ ст.» в кн.: Політична наука в Україні. 1991-2016 : у 2 т. ; т.1. (доступно: https://political-studies.com/?p=1823).

Leave a Comment