Неолібералізм і суспільна трансформація: деякі міркування про ідеологію реформ в Україні

[2014]

Виступ

Антоніна Колодій. Неолібералізм і суспільна трансформація: деякі міркування про ідеологію реформ в Україні // Економічна теорія і публічна політика. Цикл конференцій “Людвіг фон Мізес і сучасні суспільства”. Збірник наукових праць / За наук. ред. Миколи Буника, Ірини Кіянки. – Львів, 2014. – С.14-29.

У статті висвітлюється актуальність концепції та суперечливість практики неоліберальних реформ у суспільствах, що трансформуються. Розглядається еволюція неолібералізму як економічної теорії, ідеології і суспільної політики. Ставиться низка дискусійних питань про плюси і мінуси неоліберальних реформ у перехідних і недостатньо модернізованих суспільствах, зокрема й в Україні.

1.
За 22 роки незалежності в Україні змінилося 4 президенти, 14 прем’єр-міністрів, 7 голів правління Нацбанку, а країна так і не спромоглася вийти зі стану перманентної кризи, завершити процес повільного, непослідовного реформування, мета якого стає усе більш розмитою. Нині країна прийшла до того рубежу, за яким подальший рух до демократії, будь-які серйозні зміни в політичній системі і суспільному житті стають неможливі без тотальної трансформації – майже такої, як на початку 1990-х років. Тобто, питання знову стоїть про переоблаштування усієї системи. А відтак, навряд чи можна надіятись на успіх без визначення ідеології реформ, тієї системи цінностей, які будуть ключовими для реформаторів і які вѝзнає (в ідеалі – схвалить) суспільство.

Вибір тут невеликий. Відкинувши збанкрутілу ідеологію і практику державно-адміністративного соціалізму, а також не відповідну часові (і неприйнятну для більшості) ідеологію право-радикального націоналізму, який також покладається на всесильну репресивну державу, залишаються варіанти неолібералізму та соціального лібералізму (або соціал-демократизму). Оскільки в силу багатьох причин реформування латиноамериканських та посткомуністичних суспільств – двох найбільших ареалів суспільної трансформації в останні десятиліття – відбувалося з використанням ідеологічних постулатів неолібералізму, саме ця ідеологія реформ викликає найгостріші дискусії і саме її ми спробуємо розглянути як одну з можливих альтернатив.

Я не буду заглиблюватись у тонкощі економічної теорії неолібералізму та його різновидів (бо не є економістом) і не претендую на те, щоб дати однозначні практичні рекомендації майбутнім реформаторам щодо застосування або не застосування цієї ідеології. Завдання своє бачу лише в тому, щоб звернути увагу на деякі плюси та мінуси неолібералізму як однієї з найбільш уживаних сучасних ідеологій, показати на прикладах можливості та наслідки її практичного застосування в суспільствах, що трансформуються, маючи на увазі майбутнє реформування українського суспільства.

2.
Неолібералізм можемо розглядати у трьох іпостасях: як економічну теорію, яку впродовж ХХ ст. розробляли теоретики-економісти, декілька з яких – нобелівські лауреати; як ідеологію, що визначає принципи суспільної організації, а також цінності та мету суспільної перебудови (у випадку реформ чи революцій) і є об’єктом дослідження політологів; а також – як практичну публічну політику, що її здійснюють уряди як розвинених капіталістичних країн, так і тих, які прагнуть створити ефективно функціонуючу капіталістичну систему та перейти до демократії. Міркування про таку політику можемо зустріти у працях представників різних галузей суспільствознавства: від науки державного управління до соціології. Полюбляють цей термін і публіцисти, у творах яких можемо часто можна зустріти слабо обґрунтовані, суто оціночні нападки на неолібералізм як начебто втілену в життя у посткомуністичних країнах теорію, яка й спричинилася до усіх негараздів перехідного періоду [1].

Критика переважно пов’язана з тим, що неолібералізм є своєрідною апологією «чистого» капіталізму (якщо такий можливий) і розглядає його в абстрактно-формалізованому вигляді, в основному з позицій ефективності та економічного зростання, без урахування притаманних системі «побічних» і неважливих з точки зору неолібералів соціальних наслідків: посилення соціальної нерівності, зростання безробіття та інших. Тому й сам термін «неолібералізм» є найбільш уживаним в середовищі опонентів цієї течії, що належать до лівого, особливо – ліворадикального спрямування. У їхніх публікаціях слово «неолібералізм» набуває виключно негативних конотацій і трактується дуже широко – як обґрунтування «дикого капіталізму», особливо, коли йдеться про процес посткомуністичної трансформації.

Історично термін «неолібералізм» змінював свій зміст, ба більше, ним позначали відмінні ідеологічні течії, які свого часу відображали нові тенденції в розвитку ліберальної думки, у тому числі й соціальний лібералізм початку ХХ ст. Однак згодом цей термін закріпився за однією течією лібералізму, а саме тією, яка в умовах ХХ ст. реанімувала, утверджувала лібертаріанські цінності класичного (раннього) лібералізму. Тому не є корисними, на мій погляд, поширені в українському суспільствознавстві намагання вишукувати, хто першим вжив те чи те слово, і з цього факту виводити його «істинний»» зміст [2]. У цих спробах проглядається певна претензія на всезнайство, яке аж ніяк не притаманне українській суспільній науці хоча б через те, що вона тривалий час розвивалась «за залізною завісою». А крім того, перше вживання терміну не обов’язково відображає той зміст, що закріпився пізніше.

Коротко зупинюсь на історії неоліберальної думки. Почесне місце основоположника неолібералізму належить Людвігу фон Мізесу (Ludwig von Mises, 1881-1973), засновнику новоавстрійської школи економіки, якому присвячений цикл наших конференцій. Ще в 1930-і роки вчений писав про теоретичну необґрунтованість, алогічність та практичну нездійсненність соціалізму, зокрема планової економіки, у якій ціни перестають відображати попит і пропозицію. Після еміграції до США в 1951 р. саме за працю «Соціалізм» Л. фон Мізес отримав грант від Національного бюро экономічних досліджень.

Ринкові ідеї фон Мізеса, спрямовані проти соціалістичного планового господарства і проти державного регулювання економіки, розвинув (і, можна сказати, довів до логічного кінця) його учень Фрідріх фон Гайєк (1899–1992). У працях «Шлях до рабства», «Право, законодавство і свобода» та інших Гайєк обстоює спонтанний порядок, заснований на індивідуальній свободі та «соціальному доборі», підкреслює високу ефективність ринкової саморегуляції і засуджує втручання держави в економіку, навіть, якщо воно спрямоване на обмеження монополій, які також, на думку вченого, є результатом природного розвитку ринкових відносин, не спотворюють економічну інформацію, а лише спонукають до пошуку нових форм поведінки на ринку [3].

Після занепаду кейнсіанства (приблизно з средини 1970-х-початку 80-х років) неолібералізм утверджується в капіталістичних країнах Заходу як панівна ідеологія (під це означення частково підпадає економічна політика Р.Рейгана і М.Тетчер), а також набуває поширення в інших регіонах світу. Найбільшого значення при проведенні економічних реформ набуває різновид американського неолібералізму – монетаризм, тому що саме він дав власне, протилежне до кейнсіанського пояснення причин циклічних економічних криз у капіталістичному світі та шляхів їх подолання. Наукове і практично-політичне визнання ця теорія дістала, насамперед, завдяки діяльності та популяризації ідей Мілтона Фрідмена (1912-2006), який саме тоді отримав нобелівську премію за свою працю «Монетарна історія Сполучених Штатів”.

Отже, ідеї неолібералізму в сучасному його розумінні формувалися вченими-економістами з багатьох країн. Нині ця ідейна течія має декілька відгалужень у вигляді лондонської, фрейбурзької (німецької), паризької та чиказької (американської) шкіл, які мають своїх видатних теоретиків неолібералізму – лауреатів Нобелівської премії. Засновник Лондонської школи Фрідріх фон Гайєк (Friedrich August von Hayek) отримав її за праці з теорії грошей і кон’юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, со¬ціальних та інституціональних процесів; американський економіст французького походження Жерар Дебре (Gerard Debreu) удостоєний цієї високої нагороди за «нові методи аналізу в економічній теорії та кардинальний перегляд теорії загальної рівноваги», що стосувалося проблеми «досконалості» ринкових механізмів, принципової можливості збалансування попиту і пропозиції внаслідок дії ринкових механізмів [4]. Найвпливовіший представник чиказької школи Мілтон Фрідмен (Milton Friedman) отримав Нобеля «за досягнення в області аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної теорії, а також за демонстрацію складності політики стабілізації”. Монетаристські ідеї були покладені в основу так званого «Вашингтонського консенсусу» – рекомендацій провідних економістів-монетаристів щодо «лікування» кризових економік, якими з кінця 80-х років користувались у своїх стосунках з країнами-позичальниками Міжнародний валютний фонд, Банк реконструкції та розвитку і Світовий банк.

Теоретичні підходи, представлені різними школами неолібералізму, значно відрізняються між собою, особливо з точки зору рекомендованих ними механізмів економічної політики. В «Основах демократії» показані ключові відмінності двох найбільш відмінних гілок сучасного неолібералізму – німецького ордолібералізму й американського монетаризму [5]. У першому випадку віра в переваги ринкових відносин поєдналася з традиційним для німецької думки пошануванням держави як носія правового порядку. Наслідком стала концепція соціального ринкового господарства. У другому випадку панівне місце посіли ідея малої держави і віра в досконалість ринкових регуляторів, яка – у своєму крайньому виразі, зокрема в працях Ф. фон Гайєка – довела до заперечення необхідності законодавчого обмеження процесу монополізації та олігархізації економічного й політичного життя. Проте, незважаючи на відмінності між школами, неолібералізм загалом ґрунтується на цінностях приватної власності; вільного підприємництва; ринку як унікального механізму економічної і суспільної саморегуляції; невтручання держави в господарське життя. У політичному житті ідеалом неолібералів є верховенство закону, сильна, але «мала» (з мінімальними функціями) держава, поділ влади, політична свобода, плюралізм. Неоліберали виступають проти будь-яких обмежень особистих свобод на ідеологічній, релігійній, культурно-етнічній чи будь-якій іншій підставі.

Засновники неолібералізму претендували на повернення до класичного лібералізму і дехто з них (напр., Ф. фон Гайєк) не погоджувався з означенням його позиції як «неоліберальної». Проте називати його та інших сучасних прихильників необмеженої ринкової свободи представниками просто «класичного лібералізму» було б неправильно. Як слушно зауважує один з критиків неолібералізму Пол Тренор, «якби Адам Сміт повернувся і побачив деякі найбільш барвисті прояви неолібералізму, він, ймовірно, визнав би їх дуже дивними» [6], не зважаючи на те, що вони розвинулися на основі його ідей. На думку П. Тренора, особливістю неолібералізму є його надмірна віра в ринок та ринкові механізми, нехтування моральними аспектами неоліберальних реформ [7]. Ця віра «дійшла до крайності, і це – одна з причин, чому неолібералізм не є лібералізмом», вважає Пол Тренор. «Замість акценту на власність, що робив класичний і ринковий лібералізм, неолібералізм робить акцент на зобов’язання і контракт». Його особливістю є «бажання підсилити і розширити ринок через зростання чисельності, частоти, повторюваності і формалізації транзакцій. Кінцева (і недосяжна) мета неолібералізму – це всесвіт, де будь-яка дія будь-якої істоти є ринковою транзакцією, здійснюваною в конкуренції з іншою істотою…» [8].

У цьому контексті звернімо увагу на два моменти: віра – це одна з корінних ознак ідеології, а ідеології дуже потрібні там, де здійснюється суспільна трансформація; 2. крайнощі існують у будь-якій ідеології і жодній з них вони не додають сили, оскільки дають їхнім критикам додаткові козирі. В неолібералізмі крайнощі присутні значною мірою і можна припустити, що саме вони роблять засновані на цій ідеології реформи спочатку радикальними (і в цьому сенсі – ефективними), а потім – соціально неприйнятними для значної частини населення. Тож у деяких країнах їх згортають, не дочекавшись остаточного результату.

Є чимало прикладів застосування теорії неолібералізму для проведення системних реформ у країнах, що здійснювали суспільно-політичну трансформацію. Одними з перших цю теорію випробували так звані «чиказькі хлопці», учні та послідовники американського економіста М. Фрідмена, що здійснювали реформи в Чилі після приходу до влади диктатора Аугусто Піночета у 1973-1982 рр. Попри суперечливі оцінки результатів їхньої діяльності, важливим було те, що й після відходу диктатора від влади, реформи продовжувались і, набувши більш прагматичного характеру (особливо, в питаннях соціальної політики), в сукупності привели до так званого «чилійського дива». Хоч трактування цього феномену грішить, на мій погляд, певними перебільшеннями, особливо, якщо йдеться про період диктатури. Безсумнівним успіхом генерала було те, що йому вдалося позбутися «лівого ухилу» в розвитку країни, перегнувши палку в протилежний бік, хоча ціна була дуже високою. Що ж стосується економічного зростання, то воно за Піночета аж ніяк не було вражаючим. Більш того, саме на період правління хунти припадає найглибший економічний спад. А «диво» почалося потім, уже в часи, коли Чилі повернулась на шлях демократії [9].

Та як би там не було, чилійські реформатори подали приклад для наслідування політичним діячам з інших країн Латинської Америки, де у 1980-х – 90-х роках розгортався процес переривистої, пульсуючої демократизації. До причин нестійкості демократичних урядів тут часто додавалися економічні негаразди, підходи до подолання яких були полярними: або соціал-демократичними (у специфічних умовах цих країн вони часто перетворювались на популістські), або неоліберальними. При цьому існувала думка, що неолібералізм, як ідеологія реформ, що не зупинялась перед можливими соціальними жертвами заради впровадження ефективного ринкового й монетарного механізмів, годиться тільки для авторитарних режимів, а в демократичних неминуче зазнає краху під впливом соціальних протестів. Це, начебто, підтверджувалось досвідом окремих країн, особливо Бразилії [10]. Однак з часом попри те, що в Латинській Америці завжди були впливові політичні партії лівого спрямування, і масові протести справді часом загрожували зривом жорстких ринкових реформ, перспективність неоліберальних рецептів з точки зору прискорення економічного зростання спонукала деякі демократичні уряди цього регіону вдатися до такої політики. Тим більше, що її підтримували міжнародні фінансові організації, а країни Латинської Америки мали величезну зовнішню заборгованість, тож мусили рахуватися з думкою кредиторів. Так чи інакше, з кінця 1980-х років демократичні уряди Аргентини, Бразилії, Перу, (на короткий час – Венесуели [11] та багатьох інших країн) вдалися до неоліберальних реформ. І впродовж 10-15 років досягли значних успіхів, хоч і не всі однаковою мірою. В усякому разі, як влучно було сказано в газеті «Комерсантъ», деякі з них від нерозв’язних проблем перейшли до просто складних [12]. Проблеми, однак, знову загострилися на зламі століть і потім – під впливом фінансово-економічної кризи 2008 р., яка «тліє» ще й дотепер. Бразилія – країна, що найбільше виграла від неоліберальних реформ, наблизившись до економічних потуг світу, 2013 року зазнала надзвичайно сильних соціальних потрясінь, причини яких пояснюють по різному: від зростання податків і вартості життя, корумпованості уряду – до зміцнення позицій середнього класу, який прагне іншої якості життя та іншої політики [13].

3.
Окреме питання – застосування неоліберальних рекомендацій під час трансформації суспільних систем у колишніх комуністичних державах, особливо пострадянських, де йшлося не про виправлення якихось помилок в економічній політиці попередніх часів, а про заміну надцентралізованої й високо мілітаризованої командної економіки на ринкову. Реформи першого десятиліття і в Росії, де вони відбувалися швидше, і в Україні, де їх впроваджували аж занадто повільно, безумовно були ліберальними. Їх метою була заміна державної власності на приватну, реструктуризація та пристосування виробництва до реального попиту, лібералізація цін, створення комерційних банків, розвиток підприємництва, формування конкурентного ринкового середовища та інше. У політичній сфері реформи були спрямовані на введення конституційного ладу (замість партійного всевладдя комуністичних часів), політичного плюралізму, свободи слова і ЗМІ, свободи пересування, інших прав і свобод громадян. Однак ці перетворення навіть з великою натяжкою не можна назвати неоліберальними. Адже вони були спрямовані на запровадження основ ринкової економіки – при збереженні (упродовж значного часу – в Україні усіх 1990-х років) адміністративного втручання держави в економіку і соціальну сферу.

Деякий відголос неоліберальних рекомендацій був помітним при формуванні фінансово-грошової політики з урахуванням вимог МВФ та інших міжнародних фінансових інституцій, які визначали умови, на яких вони готові були надавати позики. Однак не всі їхні умови були монетаристськими, цих умов часто не дотримувались, а, найголовніше, що неолібералізм у будь-якому із своїх різновидів не вичерпується фінансово-економічною політикою та приватизацією. Найголовніша ознака неоліберального курсу – прямування до «малої держави»: скорочення державного апарату та його реорганізацієя під різко зменшену кількість функцій, у тому числі – зменшення й реорганізація правоохоронних відомств та служб безпеки; свобода підприємництва, створення умов для вільного започаткування і ведення бізнесу – при мінімально необхідних процедурах його реєстрації та звітності; відкритість ринків; захист власності засобами правової держави; судова реформа, виключення зовнішнього втручання в роботу судів; зменшення соціальних функцій держави (а отже й видатків з держбюджету), звуження сфери її втручання в перерозподіл національного доходу; творення умов для справді вільної конкуренції на ринку.

Усього цього не могли забезпечити ні реформи Єгора Гайдара 1992-93 рр. в Росії (які, до того ж, швидко обірвалися), ні, тим більше, перетворення в економіці України як на початку, так і впродовж усіх років незалежності. Через збереження влади в руках колишньої парт-номенклатури, деформовану тривалим існуванням комуністичного режиму суспільну свідомість у країнах колишнього СРСР (окрім балтійських держав) великих зусиль коштувало відстоювання необхідності переходу від суцільно одержавленої економіки до ринкової. Навіть «капіталізм з людським обличчям», гуманізований завдяки різноманітним соціал-демократичним та комунітаристським рухам і програмам, здавався чужим і небажаним значній частині політикуму і широкого громадянства. Тож навіть агітувати за індивідуалістичні, неоліберальні (лібертаріанські) реформи, які могли б забезпечити цілком вільне від державного втручання підприємництво, не дозволяла ні реальна економічна ситуація, ні свідомість, ні теоретична підготовка та ідеологічна орієнтація політичних суб’єктів, що здійснювали перетворення.

В Україні ситуація ускладнювалась проблемами, пов’язаними з державним будівництвом – творенням власних політичних і економічних інституцій з чистого аркуша в надскладних фінансово-економічних умовах. Зрештою, економіку потрібно було, насамперед, «відірвати» від союзної і при тому втримати на плаву. Створення економічних інституцій незалежної держави – власних банків, включаючи й зовнiшньо-економiчний, формування фінансової, митної та податкової систем, запровадження в перспективі власної грошової одиниці [14] – забирало багато сил та енергії. Енергоємні галузі важкої промисловості сходу і Півдня України потерпали від багатократного підняття цін на енергоносії. У державі не було грошей, а Захід не був зацікавлений у наданні кредитів. Та й кому і під що їх можна було б давати, якщо колишній компартійний ідеолог Л. Кравчук пустив економічний розвиток на самоплив, що призвело до небаченої розрухи й корупції, а у Верховній Раді панувала група 239, що об’єднувала комуністів та соціалістів. Вони гальмували приватизацію, намагаючись прибрати об’єкти власності до своїх рук. А створення конкурентних ринкових механізмів відкладалося на невизначений час. Тим паче, не йшла мова про вибір науково обґрунтованої теорії творення ринкового господарства. До цього не були готові ні політики, ні вчені економісти.

Президент центру економічного розвит¬ку, радник низки урядових структур України Олександр Пасхавер в одному із своїх інтерв’ю відзначав на початку 2000-х років, що “у державі (саме тому, що вона не була державою, а регіоном) заздалегідь не сформува¬лися групи ідейних реформаторів, які б створили певні системи модернізації суспільства”. В Росії, Польщі, Естонії такі групи, за словами Пасхавера, виникли ще у 80-ті роки. А коли прийшов час, вони взяли владу. “Важливим було навіть не те, що вони зуміли її взяти, а те, що вони створювали певні теоретичні системи, на які потім спирались реформи. Не гарантую щодо політики, але в економіці таких груп у нас не було, — констатує експерт. — Ми не уявляли реальних проблем, ми були неосвічені, і не продумали подальших кроків [15].”

Економічні перетворення, такі важливі й самі по собі, і з точки зору просування до демократії, були найслабшим пунктом правління Кравчука, який зі своїми урядами допустив і безмірне розростання її тіньового сектора, і виникнення економічної «мафії», і розквіт корупції. Розуміючи, що для втримання влади він як Президент мав допомагати (або бодай не заважати) економічно і політично могутнім групам та особам збагачуватись і задовольняти свої апетити в сфері приватизації (звичайно, за рахунок інтересів решти суспільства), Кравчук саме так і робив, і з допомогою цих людей, нехай і не дуже успішно, але намагався втримати економіку від повного краху. Він навіть не претендував на те, щоб зменшити соціальний тягар, який ліг на плечі зубожілого та пограбованого внаслідок гіперінфляції і втрати заощаджень народу. Також був він не здатний чинити опір криміналізації економічного і соціального життя.

Після приходу до влади нового Президента у 1994 р. під гаслами прискорення реформ, ситуація не дуже змінилася. Україна пішла шляхом загальмованої трансформації [16], яка не завершилась і по сьогоднішній день. Затягування з реформами, хоча й обумовлене не лише суб’єктивними, а й об’єктивними чинниками, зрештою мало своїм наслідком утворення класу олігархів [17], що поєднали економічну владу з політичною і зараз стали головною перешкодою для повернення на шлях радикального реформування (хоча би й із запізненням, як це зробила Грузія у 2003-2011 рр.). За своїм соціальним корінням ця верства – доволі строката і включає в себе навіть деяких керівників колишніх злочинних угрупувань. Це накладає відпечаток на спосіб її поведінки, зокрема й на ставлення до реформ та утвердження правової держави. За таких умов, навіть у період правління «помаранчевої команди», яка прийшла на хвилі народного повстання і мала значну народну підтримку, ніяких радикальних реформ запропоновано не було. П’ятирічка після помаранчевої революції стала періодом, коли, за висловом німецького експерта, керівника Фонду Аденауера в Україні Ніко Ланге, панувала «політика без політики» (політична боротьба за владу без уваги до проблем публічної політики) [18].

У перші два роки після приходу до влади В.Януковича, його команда інтенсифікувала розмови про публічну політику й реформи. Дещо начебто було зроблено (податкова, пенсійна, незакінчена освітня реформи, початок реформи системи охорони здоров’я). Однак всі вони не отримали суспільної підтримки і захлинулись на певному етапі, а ті зміни, що були запроваджені не «тягнуть» на високе ймення реформ. І не дивно, що вже же нічого не чути про головного реформатора C. Тігіпка. Старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона (США), шведський економіст Андерс Аслунд вважає, що «реформаторський потенціал режиму Януковича сьогодні себе остаточно вичерпав», «економіка стає дедалі менш конкурентоспроможною, а фінансова ситуація втрачає стабільність» [19]. В чому причина того, що реформи вкотре застрягли?

Частина українських аналітиків – як академічних вчених, так і публіцистів та політтехнологів, інтерпретують невдачі з реформами в Україні як наслідок кризи системи управління та намагаються підказати виходи з неї на шляхах кращої організації антикризового менеджменту, навчання тому, що таке реформи та як їх робити. Їхні рекомендації, можливо, цікаві для широкого кола читачів, однак часто не доходять до тих людей, для яких призначені. Таке “навчання” зможе принести певну користь тільки у випадку, якщо з’являться «справжні реформатори» (поки що – до роз’яснення змісту, беру ці слова у лапки). А поки вони не з’явились, реформи є «засобом маніпуляції, управлінням суспільною підтримкою та закордонною допомогою” (В.Андрусів). Вони також – додам від себе, є «латанням» дір, в основному з метою знайти додаткові поступлення до держбюджету, якою була і «податкова», і «пенсійна» і «адміністративна» реформи попередніх двох з половиною років.

Жодна з цих реформ не відповідала на питання: на принципову зміну яких інституцій і в чиїх інтересах їх планували проводити: чи змінювались принципи оподаткування, чи впроваджувались нові моделі пенсійного забезпечення, чи змінювались функції і структура держапарату? Чи враховувались інтереси суспільних груп, чи прораховувався виграш? Якщо ніхто не вигравав, окрім владної верхівки, яка в такий спосіб хотіла зміцнити своє фінансове становище (так звані «непопулярні реформи»), сподівання на успіх «реформ» – марні. А тому й не варто вчити тих, хто ними займається, правил реформування. Однак, на мій погляд, проблема не в незнанні технології, а у відсутності ідеології реформ, їх цілісного, системного бачення, а також у серйозності намірів реформаторів та їх готовності служити суспільним, а не своїм власним інтересам.

Системність бачення суспільних проблем, на розв’язання яких націлені реформи, і готовність жертвувати заради них своєю кар’єрою, відрізняють справжніх реформаторів від тих, які пристосовуються до політичної кон’юнктури і неминуче “сходять з рейок”, так нічого й не змінивши. Прикладом таких серйозних, а отже й успішних реформ (незважаючи на сучасний відхід країни від їх проведення) є реформи у Грузії періоду президенства М. Саакашвілі. Вони для України цікаві тим, що були: 1) запізнілі (а тому мусили долати багато тих самих проблем, які колись потрібно буде здолати українським реформаторам); 2) радикальні та системні; 3) успішні; 4) на відміну від того, що відбувалося в Росії та Україні, і навіть від того, що відбувалося в країнах ЦСЄ, – справді неоліберальні.

Уроки грузинських реформ для України. За п’ять років було ініційовано більше 70 реформ [20]. Багато з них досягнули поставленої мети. Це особливо стосується подолання корупції завдяки різкому скороченню держапарату, повній заміні силових структур, спрощенню усіх процедур, де громадянин стикається з чиновником – отримання паспорта, візи та ін. Успішними були заходи щодо дерегуляції економіки, спрощення умов заснування і ведення бізнесу. Податкова амністія і амністія фінансових зобов’язань, зменшення податкового тиску (скорочення числа податків з 20 до 6 і зниження ставок), зумовили зростання загальної кількості платників податків внаслідок ліквідації тіньового бізнесу, привели до збільшення податкових надходжень до бюджету [21]. За оцінкою експертів USAID, «жодній іншій країні, крім Грузії, за останні 50 років, не вдалося провести настільки глибокі та швидкі реформи в різних галузях» [22].

Паралельно з реформуванням, у Грузії займалися будівництвом, у буквальному розумінні: створили мережу футбольних та баскетбольних майданчиків у Тбілісі; будували готелі, особливо в курортних містах, відбудовували памятки історії, вибудували Будинки юстиції в багатьох містах – справжні Палаци справедливості; скляні й прозорі офіси поліції. Це такий гарний, правильний популізм – щоб грузинам було чим гордитися. Відродили електроенергетичну галузь і почали експортувати електроенергію, що довести – ми можемо!

Чому уряд Саакашвілі відважився обрати неолібералізм як основу реформування країни? 1) Тому що так хотіли «спонсори», без підтримки яких такій маленькій країні у ворожому оточенні із слабо розвиненим економічним потенціалом годі було й починати. 2) Тому що криза (суспільний занепад) були занадто глибокими, а реальні стимули економічної активності дає тільки гарантована приватна власність та необмежена підприємницька ініціатива. 3) Тому що Грузія була вкрай корумпована країна, а побороти корупцію можна лиш переведенням суспільного життя на рейки повної економічної свободи – без чиновницької важкої руки з перстом указуючим, без наглядачів і збирачів ренти, з пануванням закону та невідворотністю кари – незалежно від особи (Саакашвілі не заперечував, коли посадили його двох близьких друзів). 4) Тому що молодий та рішучий президент держави зумів зібрати команду реформаторів – також молодих, рішучих, освічених, обізнаних щодо теорії неолібералізму, і щодо функціонування суспільств, які її обирали для здійснення реформ.

Декілька слів про команду. «Нова управлінська структура утворилася переважно з людей, які ніколи не намагались прийти до влади» [23]. Всупереч нашим уявленням, що політиками не мають бути вихідці з бізнесу, таких було чимало в урядах Саакашвілі. Вони знали і відчували потреби бізнесу і відчайдушно їх захищали, можливо навіть забуваючи, що в суспільстві має бути певна соціальна рівновага. Це були люди, які прагнули «перенести принципи свободи із книг, зі свідомості – у реальність». Вони дуже багато працювали, спілкувались із народом (їздили по селах), не вимагали привілеїв і не трималися за свої крісла. Ніхто не ставив завдання створити обов’язково стабільну групу – люди могли відходи й приходити. Ніхто також не тримався за персональну відданість. Об’єднували спільні принципи.«була команда ентузіастів, а не кар’єристів», багато з яких навчались і працювали перед тим на Заході [24]. «Нова політична еліта Грузії, – зазначає Л. Буракова, – нічого спільного не має з радянською номенклатурою. І в дрібницях, і в головному». Це була команда вільнодумних людей, які зберігали ідеалізм (як інструмент), цілеспрямованість, а також були послідовними в діях.

Реформи були радикальні (я би сказала – це була глибока інституційна революція) і вони робилися в усіх сферах одночасно. Послідовність і системність реформ були однією з передумов їх успіху. Але в цьому ж була небезпека неминучого відходу від них через якийсь час, з приходом нових урядів.

Зрозуміло, що не всі проблеми були розв’язані, були допущені й помилки, одні з яких випливали із самої ідеології неолібералізму, інші були обумовлені недосконалим її впровадженням. До недоліків реформування можна віднести високий рівень безробіття (яке не виключається при проведенні неоліберальних реформ ні теоретично, ні практично, це, так би мовити, закономірний наслідок цього типу реформ); інфляція (у лютому 2011 р. річні темпи інфляції досягли 13,7%); збереження досить великої частки держави в економіці; повільне реформування сфери сільськогосподарського виробництва (тобто, тут йдеться про недовиконання планів лібералізації економічного життя); нарешті, під тиском фінансово-економічної кризи 2008-09 рр. та організованих опозицією протестів намітився відкат у процесі реформування: знизились темпи приватизації та інших реформ [25].

На мій погляд, найголовнішими промахами, безпосередньо пов’язаними з постулатами неолібералізму, були: ліквідація антимонопольної служби (прямо по Гайєку – на ринку усі рівні!) і прийняття трудового кодексу, що відроджував стосунки підприємця з робітником часів «дикого капіталізму» – він надав рівні права сторонам трудової угоди рівні права, забувши про їхні нерівні можливості. Тут працювала «гола логіка» – без урахування як теоретичних застережень, так і досвіду інших країн.

Отже, постає проблема узгодження радикальних реформ і демократії, що постійно перебувають у центрі дискусій щодо плюсів і мінусів неолібералізму як в Латинській Америці, та і в Центрально-Східній Європі, і в пострадянських країнах.

Під цим кутом зору, на мій погляд, помилкою можна вважати те, що грузинські реформатори вважали своїм достоїнством. Вони хотіли водночас змінити ВСІ правила гри. З одного боку, це начебто добре, бо свідчить про системність реформ, коли одна реформа підкріплює іншу і разом вони дають більший ефект. Але з іншого боку, люди, яким доводиться витримувати такі неперервні і всюдисущі зміни, психологічно втомлюються від них.

Реформатори-неоліберали не беруть до уваги позиції тих політичних сил або окремих політиків і аналітиків, які не поділяють їхніх поглядів. Так само вони проявляють байдужість до матеріальних і можливо не тільки матеріальних втрат частини населення, яких воно зазнає в разі послідовного запровадження пропонованих змін. «Ліс рубають, тріски летять». У цьому зв’язку доречно буде згадати слова ідеолога англійського ліберального консерватизму Едмунда Берка: «Чесний реформатор не може розглядати свою країну як чистий аркуш паперу… Йому повинні бути властиві схильність до збереження і здатність до поліпшення, злиті разом». Бо як говорить народна мудрість, при такій грунтовній заміні усіх формальних і неформальних інституцій, можна випадково разом з водою вихлюпнути з ванночки й немовля.

Надміру швидкі й радикальні реформи мають усі ознаки експерименту на суспільсвом – без огляду на невдоволеність людей, яких мають за піддослідних кроликів. А.Пшеворський, американський політолог польського походження, який був одним із теоретиків демократичного переходу і загалом підтримував ринкові перетворення в ЦСЄ, одночасно виступав проти перетворення їх на експеримент з упровадження теоретичної доктрини. У своїй статті «Фальш неолібералізму» він писав: «Декілька країн, в Східній Європі і в деяких інших місцях, недавно розпочали найбільший ідеологічно інспірований експеримент з тих пір, як Йосип Сталін ініціював примусову індустріалізацію Радянського Союзу в 1929 р. Хоча переважає настрій, що є відлунням вислову Конрада Аденауера “ніяких експериментів”, економічні перетворення, що проводяться в цих країнах за іронією долі [за формою] є віддзеркаленням комуністичного проекту. Вони впроваджують інтелектуальний проект, складений у стінах Американської академії і сформований міжнародними фінансовими установами. Ці перетворення повинні, за задумом, дати радикальні результати, що перевернуть існуючі суспільні відносини догори дном. Вони пропонують панацею, магічний еліксир, прийнявши який одного разу, можна вилікувати від усіх бід. Замініть слова «націоналізація засобів виробництва» на «приватна власність», а «план» на «ринок», і можете залишати структуру ідеології без змін», – пише А. Пшеворський. Далі він говорить про неприйнятність невдопущення суб’єктності громадян як співтворців реформаторського курсу, які в разі «шокової терапії» не встигають навіть висловити свою позицію, засуджує покладання на безробіття як індикатор глибини і правильності реформ, робить висовок про те, що попри можливі економічні достоїнства неоліберальних реформ, вони породжують великі проблеми морального характеру [26] .

Можливо тому, що неолібералізм є крайнім виявом лібералізму (а отже радикальною ідеологією), дії реформаторів, що спирались на цю ідеологію (у посткомуністичних чи поставторитарних країнах) були занадто радикальними і періодично породжували сильні соціальні протести, через що вони мало де могли бути доведені до кінця. Навіть західні автори вживають для характеристики неоліберальних реформ такі епітети, як «жорсткі», «драконівські» тощо. Можна з певністю стверджувати, що за таких реформ – протести неминучі, а за ними може послідувати зміна влади і відкат. Чим швидші і глибші реформи – тим імовірнішим стає «ефект маятника» – але може бути, що певні здобутки вдасться зберегти для подальших кроків у тому ж напрямі. Стверджуючи це, слід мати на увазі таку дилему: 1. швидкі та глибокі радикальні зміни без загальносуспільного консенсусу щодо них роблять неминучим відкат; 2. повільні та поверхневі зміни роблять видимість змін та нічого реально не міняють, суспільство засмоктує трясовина попереднього періоду.
Чи означає сказане, що досвід грузинських та інших реформ такого роду я відкидаю? Зовсім ні. Для досягнення деяких цілей вони можуть бути дуже корисні, навіть – безальтернативні, а їхні недоліки напевне можуть бути компенсовані, якщо реформатори поставлять перед собою завдання пошуку таких компенсацій. Корисність реформ, базованих на неоліберальній ідеології, насамперед у тому, що вони можуть забезпечити достатньо швидке впровадження в дію ринкових механізмів і сприяти різкому зменшенню корупції. Вони здатні створити спрятливий бізнес-клімат і умови для залучення інвестицій. Вони також прокладають шлях до економічного зростання, бо вивільняють енергію простих людей. Немає, звичайно, універсальних рецептів їх проведення, для тих, хто буде робити – можна буде запозичити і багато суто технологічних винаходів, апробованих у Грузії.

Але досвід ніколи не зможе бути застосований, якщо не знайдеться критичної маси людей, готових працювати заради суспільства і достатньо освічених, щоб ця праця не була простим українським «гаруванням». Як каже Е. де Сото, «це робота досвідчених політиків, здатних перебрати яструбине гніздо і не дати себе заклювати. Лише вони можуть провести реформу в інтересах більшості, не відлякнувши меншості» [27]. Де їх взяти, коли вони з’являться – це політичне питання, яке може бути розв’язане завдяки зростанню громадянського суспільства, освіченості, патріотизму (усього цього разом). Але яку позицію займе при цьому українські олігархи, чи зможуть реформатори залучити на свій бік хоча б їх частину – це питання питань, яке залишає проблему радикальних реформ в Україні відкритою.

___________________________________________
Посилання:

1. Прикладом можуть бути публікації: Михайло Швайка. Неолібералізм, що з тріском провалився // Віче №24, 2011 – http://www.viche.info/journal/2893/; Володимир Іщенко. Неолібералізм з українською специфікою? // Інтернет-ресурс «Спільне» ¬– http://commons.com.ua/?p=14739 та інші.
2. Зокрема, автори підручника «Політологія» (Тернопіль, 2004), вживаючи слово «неолібералізм», мають під ним на увазі зовсім іншу, протилежну до неолібералізму течію – «соціальний лібералізм», пов’язаний з кейнсіанськими ідеями та їх втіленням у політику державного регулювання. «Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США)», мовиться в підручнику (Політологія: курс лекцій. Навчальний посібник. Розділ 15.1 – Тернопіль, 2004. – 236 c. – http://ualib.com.ua/b_75.html ).
3. Це і є одна з крайніх позицій неолібералізму, яку на практиці застосовують вкрай рідко, але приклади такі є, і останнім із них можуть реформи в Грузії у 2003-2011 рр.
4. В рішенні про присудження премії було таке цікаве формулювання: «за внесок в розуміння теорії загальної рівноваги і умов, при яких існує загальна рівновага». Воно підштовхує мене до невеличкого, як тепер кажуть, «оффтопу». Частина (а може й переважна більшість) спеціалістів з державного управління в Україні чомусь вважають, що просто розкрити якийсь раніше невідомий предмет – це ще не наука. Потрібні обов’язково вказівки, як і де це можна застосувати на практиці. Нобелівський комітет, як бачимо вважає інакше. Частково, тут справа, звичайно, – у відмінностях завдань фундаментальної і прикладної науки. Але все одно варто звернути увагу на оце формулювання: «за внесок у розуміння» – як доказ справжньої науковості.
5. Див. Основи демократії. Підруч для студ. в.н.з. Затверджено МОН України / Розділ 20. Економічна та соціальна відповідальність демократичної держави : За заг. ред. А.Ф. Колодій. Третє вид., оновл. і доп.. – Львів: Астролябія, 2009. – С.596-618.
6. Тренор Пол. Неолиберализм: происхождение, теория, определение // Диалоги (Dialog). – 9 марта 2006 года. – http://dialogs.org.ua/ru/cross/page6043.html
7. Що ж стосується А. Сміта, то він, як відомо, окрім економічної теорії, зробив визначний внесок у розвиток моральної та соціальної філософії, зокрема у своїй праці «Теорія моральних почуттів» (Див.: Adam Smith. The Theory of Moral Sentiments. 1759).
8. Тренор Пол. Цитована праця.
9. See: The Chilean Economy: Policy Lessons and Challenges / Barry S. Bothworth, RudigerDornbusch, Raúl Labán, eds. – Washington (D.C.): The Brookins Institution, 1994. – Pp. 112; 166-174.
10. See: Weyland Kurt. The Politics of Neoliberal Reform in Latin American Democracies: Argentina, Brazil, Peru, and Venezuela / Paper for panel on XXI International Conference Latin American Studies Association “Democracy and the New Market Model in Latin America”. – Chicago, September 24-26, 1998. – http://cdi.mecon.gov.ar/biblio/docelec/dp1118.pdf
11. У Венесуелі, як відомо, ринкові реформи не знайшли підтримки, і з 1993 р. країна пішла шляхом популістського авторитаризму, підгрунтя для якого створювали запаси нафти та особиста харизма Уго Чавеса. Наслідки його панування були суперечливими і розкололи населення країни на однаково палких його прихильників та супротивників. Див.: Каспрук Віктор. Уго Чавес помер: чи виживе «чавесізм»? // Тиждень. – 6 березня, 2013. – http://tyzhden.ua/World/74067)
12. Экономические реформы в Бразилии: От неразрешимых проблем — к просто сложным // Газета “Коммерсантъ”. – 1995, 24 августа.
13. Проти чого протестує середній клас у різних країнах світу — http://ipress.ua/articles/proty_chogo_protestuie_seredniy_klas_u_riznyh_krainah_svitu_24647.html .
14. Для реалізації цих завдань, Верховна Рада ухвалила закон «Про економiчну самостiйнiсть Української РСР» від 3 серпня 1990 р. , а потім закон «Про цiни i цiноутворення» (4.12.90). «Про державну податкову службу в Українськiй РСР» (4.12.90), «Про бюджетну систему Української РСР» (5.12.90), «Про мiлiцiю» (25.12.90), «Про власнiсть» (7.02. 91), «Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть» (16.04.91).
15. Пасхавер О. “Хто винен?” і “Що робити?” // ПіК. — 4 грудня 2000 р. (№ 44). — С. 8
16. Про зміст та основні етапи див. Колодій А. Загальмована трансформація і майбутнє української мрії про демократичну правову державу // Агора. Українські перспективи. – Вип. 12. – Київ: Стилос, 2013. ¬ – С . 5-20. – http://www.kennan.kiev.ua/kkp/content/publications/Agora12.pdf
17. Виникнення олігархії деякі аналітики в Україні пов’язують з проведення реформ за неоліберальними схемами, нав’язаними міжнародними фінансовими установами. Однак про який неолібералізм може йти мова, якщо ринок в Україні ще й досі не створений, відсутні гарантії володіння приватною власністю, вона належним чином не формалізована і не зафіксована.
18. Ланге Ніко. Політика без політики // Українська правда. 29 січня 2009. – http://www.pravda.com.ua/articles/2009/01/29/3698718/ .
19. Андерс Аслунд: «Президентство Януковича вже закінчилося з погляду реформ…»/ Інтервю брав Олександр Пагіря // Тиждень. 30 травня, 2013. ¬– http://tyzhden.ua/Economics/80290
20. Лариса Буракова. Чому Грузії вдалося. – К.: Дух і літера, 2012. – С. 47.
21. Там само, С. 31.
22. Key results Achived by USAID / Government of Georgia Business Cimate Reform Partnership. – Tbilisi, 2009. P.4 (Цит. за Л. Буракова. Вказ. праця. – С.47)
23. Л. Буракова. Вказ. праця. – С.41
24. Там само. – С. 26-27
25. Л. Буракова. Вказ. праця. – С.22.
26. Przeworski, Adam. The Neoliberal Fallacy // Journal of Democracy. Volume 3, Number 3, July 1992 . – Pp. 45-59.
27. Ернандо де Сото. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше. – Київ: Ніка-Центр, 2009. – С. 167.