Тест на основі виступу на V міжнародній конференції “Політичні партії і вибори: українські та світові практики” (пам’яті Юрія Шведи), що відбулася 28 листопада 2020 р. в ЛНУ ім. Івана Франка. Організатор – кафедра політології. Подано до друку в збірнику матеріалів конференції.

Завданням цієї публікації є з’ясування впливу місцевих виборів 2020 в Україні на багатопартійність, зокрема на розвиток політичних партій як носіїв прагматичних цілей та/чи ідеологічних настанов, а також доцільності легалізації локальних (регіональних та місцевих) політичних партій. Значне місце займають авторські рекомендації щодо змін законодавчого регулювання створення й діяльності партій, які видаються необхідними у світлі останніх виборів.

The impact of the local elections-2020 on the development of multiparty system in Ukraine

The paper aims at the clarification of the impact that local elections-2020 in Ukraine made on multiparty system, in particular on the development of political parties as carriers of pragmatic goals and / or ideological guidelines, as well as the expediency of legalizing regional and local political parties. Considerable space is devoted to the author’s recommendations regarding changes in the legislation governing the formation and operation of political parties, which seem necessary in light of the recent elections.

Особливості місцевих виборів 2020 року. Нові умови та нове законодавство вплинули на активність та результативність політичних партій у виборчих змаганнях у 2020 році, показали теперішній стан та означили можливі й бажані (при внесенні необхідних змін до законодавства) шляхи розвитку багатопартійності. А саме:

1. Вибори проходили в нових умовах децентралізації, яка надала більшої ваги місцевим органам влади, і це, вочевидь, посприяло певній “прагматизації” підходів до обрання керівників населених пунктів, громад, а частково й депутатів місцевих та регіональних рад. Найяскравіше це проявилося в переобранні на посади мерів багатьох великих міст (Києва, Дніпра, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова, Тернополя та ін.) їхніх попередніх керівників. Виборці відгукнулись на заклик довіряти справам “перевірених управлінців”, а не обіцянкам нових кандидатів. Невідомо, наскільки вплинуло на такий підхід розчарування вибором “нових облич” у 2019 році, однак очевидно, що люди не хотіли ризикували, а тому, не драматизуючи недоліки в роботі чинних мерів, намагались  належно оцінити зроблене ними. Тим більше, що децентралізація і пов’язане з нею збільшення міських бюджетів допомогли головам міст краще показати свої управлінські якості.

2. Почав діяти виборчий кодекс, включно із зміненим законом про місцеві вибори [1], який запровадив виборчу систему, слушно названу журналістами системою з “напіввідкритими партійними списками”. Виборці отримали право відмітити в бюлетені не лише партію, за яку віддають свій голос, а й конкретного кандидата від неї, якому надають перевагу. Однак, щоб цей кандидат просунувся у партійному списку вгору, йому потрібно було отримати 25% голосів від виборчої квоти, що було фактично нереальним. Тому вирішальне слово, кому бути обраним в разі подолання партією порогу у 5% голосів, і надалі залишалось за партійним керівництвом, яке формувало список. Це демотивувало частину виборців шукати “найкращих” кандидатів. Кандидати теж не спішили витрачати час і гроші на активну агітацію, бо одні з них знали, що все одно пройдуть, а інші, що все одно не пройдуть. До цього додалася надмірна ускладненість процедури вибору, яка без належної просвітницької роботи стала одним із факторів, що зменшили явку виборців.

Та навіть така “напіввідкрита” система виборів мала певні переваги над пропорційною виборчою системою закритих списків. Частину українців вона все таки спонукала звертати увагу на наявність у партійних списках вартих обрання кандидатур і в залежності від цього голосувати й за партію. Тож є надія, що при збереженні цього зв’язку партії в майбутньому більше турбуватимуться про достойних людей у своїх списках. І в залежності від того, чи знайдуть, самі будуть або зміцнюватись, або занепадати. Але для справжньої змагальності кандидатів у межах партійного списку бар’єр для їх рейтингування має бути різко знижений.

Іншою новацією закону про місцеві вибори було те, що він обмежив можливість балотуватися шляхом самовисування населеними пунктами до 10 тис. осіб. У поселеннях з більшою кількістю мешканців кандидатів на всі виборні посади висували тільки партії. Самовисуванців серед обраних депутатів було 6 641 (біля 16%), що лиш незначно перевищує кількість депутатів, обраних від однієї лиш партії – “Слуга народу” (6168 осіб, близько 15%) [9]. Отже, нововведення підвищило вагу політичних партій як суб‘єктів виборчого процесу, і, теоретично, мало сприяти зміцненню партійної системи (а точніше – багатопартійності, яка щораз більше втрачає ознаки “системності”). Однак на практиці процес пішов наїждженим шляхом: замість зміцнення наявних партій продовжувалось творення нових, подрібнюючи й без того строкатий партійний ландшафт. А партії, замість поповнення своїх рядів і розширення членства, висували позапартійних кандидатів, які погоджувались кандидувати під їхнім брендом. Як завжди, виникло розходження намірів і реальності, внаслідок чого вплив місцевих виборів 2020 року на розвиток багатопартійності можна характеризувати як неоднозначний.

З одного боку, вибори продовжили давню тенденцію примноження й без того надмірної кількості партій в Україні, що навряд чи можна назвати позитивом. За даними руху “Чесно” число партій у 2020 році зросло принаймні на 12 одиниць. Окрім того, 50 партій змінили свої назви, що теж було пов’язано з творенням нових проектів шляхом так званого “ребрендингу”, який у значній частині випадків був примітивною перекупівлею зареєстрованих псевдопартій (приклади будуть далі). Значна частина цих партій були зорієнтовані на територіально обмежений вплив: одного міста, району чи області [10].

З іншого боку, позитив проявився в тому, що вибори частково винагородили ті політичні сили національного масштабу, які більше працювали з виборцями (а такими МЦПД називає Батьківщину, ЄС та ОПЗЖ) [5]; дали надію на можливе перенесення основної ваги у формуванні політичних партій на місця; актуалізували політологічний дискурс щодо доцільності узаконення локальних партій через внесення змін до законодавства.

Перед початком виборчої кампанії ЦВК опублікувала список 362 офіційно визнаних політичних партій; у висуванні кандидатів взяли участь 144 партії, з них 112 партій зуміли провести певну кількість своїх кандидатів на виборні посади. Кандидували 227 тисяч 943 осіб [9]. (Див. Табл. 1)

Розглянемо найбільш успішні партії під кутом зору їхніх ідейно-політичних орієнтацій, а також співвідношення загальнонаціональних та локальних політичних сил.

Успіх загальнонаціональних партій та ідеологія. Формально усі партії в Україні загальнонаціональні. Оскільки чинне законодавство не передбачає існування регіональних та місцевих партій, усі вони  мали бути зареєстровані за єдиними вимогами статтей 10 та 11 закону про партії [2]. От тільки є сумнів у тому, що ці вимоги були завжди дотримані. Ну хто повірить, що партія “Черкащани” є дійсно “Всеукраїнським об’єднанням”, як зазначено  у її назві. І чи можна сподіватись на наявність розгалуженої мережі осередків у більшості областей і районів України у таких партій як “Рідне місто”, “Бджола” чи “Березанська громада”? Тобто, реалії політичного життя, зафіксовані Центральною виборчою комісією, кажуть нам, що величезний масив існуючих де-юре загальноукраїнських партій десь на третину, якщо не більше, складається з малих проектів локального значення, які розцвіли буйним цвітом на минулих виборах і веселять політологів різноманіттям назв. 

Попри кількісне домінування місцевих проектів, загальнонаціональні партії отримали найбільше мандатів по всій Україні (табл. 1). Це природно, адже вони мають розгалужену мережу осередків і відомі виборцеві по минулорічних президентських і парламентських виборах, а декотрі з них утворилися набагато раніше, показали себе в управлінні державою, мають належні ресурси і свій «ядерний» електорат. Їхній рейтинг напередодні виборів не дуже відрізнявся від отриманих на виборах результатів. Соціологічні дані останнього передвиборчого опитування групи “Рейтинг” виявились суттєво завищеними лише щодо партії “УДАР” та деякою мірою – щодо ЄС та СН, а дещо заниженими – щодо “Батьківщини” та партії “За майбутнє”.

Три партії, які втримали лідерство на місцевих виборах 2020 року – “Батьківщина”, “Європейська солідарність” та ОПЗЖ, за оцінкою МЦПД належали до найбільш активних та ефективних партій України у попередньому політичному циклі (2014-2019 рр.) [5]. Рейтингові позиції інших партій у минулому циклі істотно відрізнялись від того, що ми побачили у 2020 році – через плинність партійного ландшафту України, коли одні партії з’являються, а інші зникають безповоротно або на деякий час. Наприклад, теперішня правляча партія (тоді ще “Партія рішучих змін”, а нині – “Слуга народу”) в рейтингу НЦПД зайняла 153 місце, маючи нульовий показник програмної діяльності і невисокі показники політичної та інформаційної активності й ефективності, набравши разом 42,93 бали з можливих 400. У “Батьківщини”, яка зайняла перше місце, сума балів дорівнювала 350,37 [5, c.40].

“Перша п’ятірка рейтингу активності та ефективності політичних партій свідчить, що для досягнення вагомих результатів партіям необхідні значні фінансові та людські ресурси. Крім того, важливим аспектом є здатність партій налагодити ефективну організаційну роботу на місцях, здійснювати координацію між центральним керівним органом партії та місцевими осередками”, – зазначають дослідники [5, c.37]. Це повністю підтвердили вибори 2020 року. А методика дослідження партій МЦПД може (навіть повинна б, на мій погляд) ширше використовуватись для оцінки “справжності партій”, виконання ними своїх функцій – з додаванням, хіба що показника стабільності, без якого все інше втрачає вагу.    

Якими ж були загальнонаціональні лідери виборчих змагань у 2000 році під кутом зору співвідношення ідейності та прагматизму, тобто здатності формулювати ціннісно обґрунтовані програмні цілі та висувати на посади політично й організаційно спроможних управлінців? Під оглядом кожна з лідируючих партій – інша, не подібна на близьку до неї за рейтингом та результатом.  

Особливе місце займає перша у списку партія “Слуга народу”. Вона формувалася на ходу, можна навіть сказати – зненацька, вбираючи в себе у 2019 році людей, які належали в основному до двох передостанніх молодших поколінь, раніше не були у владі, а більшість із них були далекими від політики взагалі. На цій підставі дехто з аналітиків відніс цю партію до розряду “всеосяжних” за Отто Кірчхаймером (catch-all parties – партій “хапай усіх”), які не є класовими, не орієнтуються на якусь конкретну групу виборців, а прагнуть подобатись усім. До таких нині належать багато партій у західних країнах, включно із німецькими християнськими демократами [Див.: 7]. Однак порівнювати їх із “Слугою народу” безсенсóво, бо на Заході йдеться, усе ж таки, про справжні партії, які втратили або й не намагались створити свою власну соціальну опору. Послабивши увагу до функції представництва інтересів, вони  щонайменше задовільно виконують інші партійні функції. Західні всеосяжні партії готові “хапати” усіх виборців й проводити політику, яку схвалить більшість нації. Натомість,  “Слуга народу”, за відсутністю партійних структур і партійних кадрів, яких партія мала би підготувати для політичної роботи, хапають і тягнуть усіх у владу – без різниці, чи йдеться про Верховну Раду, чи про кабінет міністрів, чи про регіональні й місцеві органи влади.

Тип такого політичного утворення найвідповідніше можна було б охарактеризувати як “партію влади” старого, добре відомого в Україні зразка часів президентства Леоніда Кравчука та “раннього” Леоніда Кучми (про її відмінність від типу “правлячої партії” в демократичному суспільстві Микола Рябчук писав іще в 1994 році [6]).  Тоді навкруг непартійних на той час перших осіб держави групувалися всі, хто хотів бути ближче до влади. Максимум лояльності до лідерів держави заради можливих політичних і економічних вигод – ось основний принцип утворення таких об’єднань. Пізніше ця позиція здобула теоретичне обґрунтування під назвою творення “прагматичного центру”, а першою партією, яка видавала свій “прагматизм” за достойний замінник ідеології, була Народно-демократична партія (НДП). Втім, за всіма іншими параметрами, окрім  відсутності ідеологічного виміру її діяльності, НДП була справжньою партією, яка непогано виконувала свої функції, підпираючи політику президента Кучми, який разом зі своїми силовиками й АП створював політичний дах для зростаючої української олігархії.

Розуміючи слабкість “Слуги народу” як партійного проєкту під будь-яким оглядом, її керівники ще в 2019 році намагались закласти під неї підвалину у вигляді будь-якої ідеології, просто “щоб була” хоч одна з важливих рис партії. Та зрештою з’ясувалось, що спектр поглядів, якщо вони тільки є в депутатів їхньої фракції, коливається від лібертаризму до соціалізму і поєднати їх навряд чи можливо. Та й ідеологів у партії, як таких, катма. Тож зупинилися на формулі “активного українського центризму”, підкресливши свою подібність до  означеної вище “партії влади” середини 90-х років, яка теж агітувала за “прагматичний центризм”. І головна мета у тих і в інших партійців та сама: “Зійтись до купи з президентом”. Це висловлювання одного з депутатів від СН дотепно й достатньо влучно витлумачив Євген Середа у своєму аналізі “ідеологічних потуг” соратників президента Зеленського в “Українській правді”. [7]. 

Як же показала себе президентська “партія влади” на виборах 2020 року? Завдяки залишкам рейтингу Володимира Зеленського й використанню адміністративного ресурсу (керівники обласних і районних адміністрацій під страхом звільнення мусили шукати у своїх адміністративних одиницях прохідних кандидатів і висували їх від імені партії) вона зайняла перше місце за загальним числом обраних висуванців партії. Водночас вибори висвітлили кадрову слабкість партії “Слуга народу”, яка статистично зберегла лідируючі позиції, однак зазнала поразки при обранні мерів в обласних центрах. 

Далі за кількістю обраних депутатів усіх рівнів в наведеному вище списку ідуть “ОПЗЖ”, “Європейська солідарність”, “Батьківщина”. Як вони ставляться до ідеології?

ОПЗЖ – політичний проект проросійських осколків Партії регіонів та “примкнувшего к ним” Віктора Медведчука, який мав колись свою СДПУ(о). Вона намагається видавати себе за ідеологічну лівоцентристську силу, виставляючи відповідні соціальні вимоги. Але соціальне походження її керівного складу і політична поведінка у попередній час викликають недовіру до її “лівизни”. Зате очевидною є щирість захисту нею агресивних прагнень керівництва РФ щодо України та апеляція до проросійської частини електорату. В цьому й полягає головна відмінність ОПЗЖ від найближчих конкурентів.

“Європейська солідарність” намагається прив’язати свою ідеологічну позицію до винесеного в назву партії поняття “солідарність”, не уточнюючи, з якою ідейно-політичною  течією в Україні чи закордоном ця “солідарність” асоціюється (а спектр тлумачень даного поняття значний). Претендуючи на національно-патріотичну нішу в українській політиці, апелюючи до єдності нації і збереження її традицій, вони тим не менше не говорять ні про національно-демократичну, ні про консервативно-традиціоналістську або ліберально-державницьку ідеологію.

ВО “Батьківщина” – одна з найстійкіших політичних партій України лідерського типу. Попри   тяглість ліво-центристської політичної орієнтації та популістської поведінки її лідерки, вона також не акцентує свою ідеологію, хоча в 2018-19 рр. Юлія Тимошенко пробувала “примазатись” до консервативного німецького ордо-лібералізму, відомого водночас своїми соціальними програмами.

Отже, майже всі політичні партії в Україні, від впливових “Європейської Солідарності” Петра Порошенка і “Батьківщини” Юлії Тимошенко до молодої, але принципової партії “Голос” (у минулому Святослава Вакарчука, а нині Кіри Рудик) наразі “соромляться” прямо називати ідеологію чи ідеології, які для них служитимуть орієнтиром у виробленні політичного курсу. Чи то бояться надати зайвий привід для критики з боку опонентів, чи то вважають це питання не суттєвим. Можливо й те, що нині в ідеологічних відмінностях та перевагах, на відміну, скажімо, від 1990-х років, мало розуміються не лише політики, але й експерти, які їх обслуговують.

Навіть ВО “Свобода”, що позиціонує себе як чи не єдину ідеологічну партію націоналістичного спрямування, ще має довести, що є такою. Деякі експерти ставлять під сумнів її ідеологічність, вважаючи, що вона лиш спекулює на націоналістичних гаслах, змішуючи їх з соціалістичними вимогами, а на ділі – така ж сама прагматично орієнтована, як і інші політичні сили. На мою думку, тут усе впирається в те, що лідери “Свободи” не здатні розвивати ідеологію, пристосовуючи її до сучасних умов, бо це дійсно “не їхнє”. Натомість, вони догматично користуються гаслами націоналістів майже столітньої давності. Звідси й та суміш націоналізму з соціалізмом, яка зовсім не годиться для практичного застосування у ХХІ столітті.

Однією з головних причин того, що з ідеологічністю партій в Україні не склалось є те, що поряд із засиллям олігархічних інтересів у політиці, існує надто велика вага відмінностей у геополітичній орієнтації партій та їхніх виборців, яка залишається головною лінією суспільно-політичних розмежувань упродовж останніх десятиліть. З одного боку, все більше партій подають себе як проєвропейські, роблячи це або вимушено (дбаючи про свій рейтинг), або зрозумівши, що Росія ще дуже довго залишатиметься на ворожих щодо України позиціях. Але з іншого боку, промосковські сили теж консолідуються, діючи і відкрито, і приховано, і навіть з території країни-агресора, та мають при тому можливість нарощувати свій вплив завдяки інформаційним ресурсам та маніпулятивним технологіям, якими вони добре володіють. Прикладом є успіх партії Шарія на місцевих виборах у південно-східних містах і регіонах, утримання і навіть зміцнення позицій ОПЗЖ – наступниці ПР, що увібрала в себе й створила площадку для агітаційної роботи не менш промосковської команди Віктора Медведчука.

Одіозність та злочини режиму Януковича з плином часу затираються в пам’яті, і виборці півдня та сходу України повертаються на наїжджені політичні колії. Тому патріотичним силам, якщо вони хочуть розширювати свій вплив територіально, не обмежуючись комфортними умовами західної України, не можна обмежуватись тільки наголошенням свого патріотизму та європейськості. Потрібно також виставляти переконливі ціннісні орієнтири внутрішньої політики, що було б легше й простіше робити, відверто спираючись на певну ідеологію.

Якщо ж завдатися питанням, чи мала ідеологія хоч якийсь вплив на місцевих виборах 2020 року, то можемо відповісти, що так, деякий мала, особливо в тих випадках, коли збігалися 2 чинники: добре господарювання (прагматизм) і ціннісно-ідеологічні орієнтації керівників окремих міст, які були близькі їхнім виборцям. Маю на увазі перемогу трьох чинних на час виборів мерів від “Свободи” у трьох західних містах з надзвичайно великою перевагою: О. Симчмшин у Хмельницькому отримав 84,7% голосів, Р. Марцінків у Івано-Франківську – так  само 84,7%; С. Надал у Тернополі –  74,5% [9].

Голосування за кандидатів від “Європейської солідарності” у Львові також мало ідеологічне забарвлення, оскільки тут сприймають Петра Порошенка як продовжувача політики національних демократів, які є державниками і захищають національні інтереси та культуру українців. В цілому наростивши свій вплив порівняно з 2019 роком, “Європейська Солідарність” набрала у 2020 році від 30 до 17% відсотків голосів у міські ради таких обласних центрів (у порядку спадання числа прихильників) як Львів, Тернопіль, Рівне, Київ, Луцьк, Суми. Майже дзеркальним  є успіх ОПЗЖ у містах Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Харків, Дніпро і… Суми. На сході й півдні України частина виборців сприймає цю партію як “свою” – ідейно й (гео)політично [9].

Тобто, ідеологія таки має значення на місцевих виборах, але на перший план висуваються менеджерські здібності керівників. У першому турі виборів у Чернігові переміг В. Атрошенко, набравши 77 % голосів, у Харкові Г. Кернес – 60,3%, у Вінниці С. Моргунов – 65,9%, у Запоріжжі В. Буряк – 59,99%, у Кропивницькому Андрій Маркович – 53,5%, у Житомирі С. Сухомлин – 51,4%, у Києві Віталій Кличко – 50,5% голосів [9]. Ще декілька чинних мерів перемогли в ІІ турі виборів, у тому числі й у Львові. В усіх цих випадках, окрім оцінки управлінських якостей та досягнень мерів, деякий вплив мав, звичайно, фінансовий, інформаційний та адміністративний ресурс, але ідеологія була на останньому місці чи взагалі винесена за дужки.

Локальні (регіональні та місцеві) партії нині і в перспективі. Оскільки формально таких партій в Україні не існує, цим терміном я називатиму:

а) партії, створені спеціально під місцеві вибори, які не претендують на загальнодержавний вплив і президентське крісло чи представництво у Верховній Раді (про це, наприклад, неодноразово у своїх промовах та інтерв’ю заявляв Борис Філатов, лідер так званої “партії мерів”, зареєстрованої у 2020 році під назвою “Пропозиція”). Ці політичні об’єднання поширюють свій вплив на один чи декілька населених пунктів та / або регіонів;

б) партії, які ще не встигли утворили осередків у більшості регіонів України, як того вимагає закон, допускаючи такий стан упродовж перших 6 місяців після реєстрації. Сюди ж зараховую й партії, які формально (на папері) мають достатню кількість осередків в 14 регіонах України, але їх реальний вплив не виходить за межі одного чи кількох регіонів (що є поширеним явищем, у тому числі й через відсутність належних перевірок з боку Мінюсту). 

З таких позицій регіональною можна вважати, наприклад, Українську галицьку партію, яка проте навіть у назві відобразила, що не хоче (бо і не має формального права) бути лише регіональною партією, а дбає також про загальнонаціональні інтереси. Умовно регіональною (поки що не зареєстрованою у більшості регіонів) є львівська партія “ВАРТА” – Всеукраїнський альянс регіональних і територіальних активістів (яке навантаження тут несе слово “територіальних” – неясно; мабуть його поставили для красоти абревіатури). На партію це громадське об’єднання перетворилось під місцеві вибори, увібравши в себе рештки деяких інших партій.

Об’єктивно локальними, хоч і з іншим обґрунтуванням своїх “прагматично-місцевих” претензій, є партії “Наш край”, етнічна Партія угорців України та інші. Серед них є міцні місцеві проекти мерів, які допомагають їм самим переобиратися незліченну кількість разів та ще й мати міцну команду в міськраді (прикладами є “Пропозиція”, Блок Кернеса “Успішний Харків”, певною мірою, “Самопоміч” у Львові, яка не зовсім локальна, оскільки мала свою фракцію у Верховній Раді попереднього скликання і навіть свого заступника її голови. А тепер навіть у своєму місті вона поступилася першим місцем “Європейській солідарності” П. Порошенка. Зате головою міста вчетверте обрано її головного організатора Андрія Садового (головою партії нині є Оксана Сироїд). “Самопоміч” демонструє рухомість межі між локальними й національними партіями, що потрібно буде врахувати в майбутньому, передбачивши в законі можливість переходу з одного статусу в інший.

У виборах взяло участь багато карликових партій – проектів місцевих керівників, які відкидали непопулярні назви й “оновлювались” під чергові вибори заради просування у владу старих політиків та, частково, відкриваючи двері для нових. Чи можна їх вважати партіями – це питання, яке політологи мають вирішити теоретично, а юридичні інституції – офіційно розглянути наявність підстав для їх формальної легалізації згідно з чинним законодавством. І лише після цього можна починати роботу з  уведення в законодавство статусу “локальних партій” з формулюванням вимог до них і визначенням діапазону їх діяльності.

Прикладом такого несправжнього партійного проєкту, коли під виглядом “ребрендингу” відбулась примітивна купівля-продаж зареєстрованого лиш улітку минулого року проєкту новими людьми з іншого регіону, була “Команда Михайлішина” з Чернівців [Див. 3]. Її засновником та керівником став депутат міської ради попереднього скликання, голова фракції “Рідне місто” Віталій Михайлішин, побажавши відокремитись від цього, на його думку, вже недостатньо авторитетного або не відповідного його власним амбіціям бренду. Організована вона на базі такої ж несправжньої партії “Добробут”, яку зареєстрували в серпні 2020 р. в Житомирській області точно не дотримавшись Закону про партії (просто би не встигли за такий короткий час зібрати всі підписи і пройти всі процедури). А вже через місяць вона перейшла в інші руки: змінилась назва, змінився керівник, змінилась адреса. А як же члени партії? Теж переїхали в Чернівці? Та ні, їх очевидно ніколи й не було. Михайлішин по суті купив собі реєстрацію, щоб подати список на виборах і провести в нову раду частину депутатів своєї фракції та деяких інших. А як та реєстрація була отримана попередньою власницею псевдопартії, це було неважливо, адже ніхто не контролює цей процес. Подібним способом, напевне,  утворилась і ще одна “нібито-партія”: “Команда Максима Єфімова “Наш Краматорськ”, яка перші півтора місяця свого існування мала назву “Рідна Київщина”.

Такого типу «ребрендинг» – це відверте зловживання, на яке під час виборів не зверталося належної уваги ні органами, які реєстрували подібні проєкти, ні засобами масової інформації (за невеликими винятками), ні навіть нашими “сторожовими псами” (watch dogs) від громадянського суспільства. Такі шановані організації як “Чесно” та “Опора”, згадуючи випадки подібних маніпуляцій з “партотворенням”, не дозволяли собі обурюватись, бажаючи, очевидно, зберегти реноме респектабельних аналітиків. А гострі оцінки або навіть звернення до Мін’юсту з вимогою анулювати реєстрацію окремих з таких проектів були б дуже доречні. Адже процес партотворення давно вже котиться по похилій і зупинити його варто хоча б тому, щоб уникнути повного розвалу багатопартійної “системи” в Україні, яка перетворюється на смітник клієнтельно-кланових утворень. 

Загалом список локальних партій, що брали участь в цих виборах і здобули мандати бодай у декотрих містах / регіонах, досить солідний, а назви – зрозумілі, проте не завжди підходящі для партій, зареєстрованих як всеукраїнські. Дехто грамотніший це враховував, додаючи до місцевої назви слова “Українська” (“Українська галицька партія”), “Загальноукраїнський” (альянс, блок тощо), а дехто плив за течією, особливо не заморочуючись з назвами, якщо і раніше, і тепер можна було реєструвати усілякі іменні “блоки” та “команди”:  Блок Кернеса “Успішний Харків”, Блок Світличної “Разом”, Блок Володимира Сальдо, партія “Команда Михайлішина”, “Морська партія Сергія Ківалова” “Партія Шарія” та ін.  Більш нейтральними і прийнятними є найменування локальних партій, що засвідчують місцевий патріотизм та добрі наміри їхніх організаторів: “Наш край”, “Рідна країна”, “Рідне Закарпаття”, “Рідний дім”, “Довіряй справам”, “Нам тут жити” або за назвою жителів міст: “Партія Чернівчан”, “Миколаївці”, “Черкащани” тощо.

Причини появи великої кількості по факту локальних партій різні.  
1) Перша і найпростіша – спритні політики, які віддавна тільки те й роблять, що шукають способів обійти закон (у цьому випадку – про партії) зрозуміли, що їх час настав: Мінюст спустив на гальмах контроль за реєстрацією партій, а закон про вибори у містах понад 10 тис. населення вимагає висування кандидатів лиш партіями. Як це поєднати? А дуже просто: купуй зареєстровану буцімто партійну одиницю (по-суті фікцію, створену найчастіше спеціально на продаж), можна в іншому регіоні, перейменовуй, назвавши своїм іменем і крокуй на вибори, без жодних заморочок навіть щодо назви. Команда такого-то – і все. Отже, замість партій ми маємо “команди” по просуванню організаторів і їхніх маленьких “клаників” до влади. Це навіть не “електоральні машини”, бо щоб стати машиною треба створити якісь стійкі механізми її функціонування. А це метелики-одноденки: на сьогодні зробимо так, а далі буде видно.

2) Справжня зацікавленість очільників партій та їхніх прихильників господарськими та іншими питаннями регіонального або місцевого розвитку, відсутність інтересу до «великої» політики (наприклад, “Пропозиція”, “Наш край”, деякі інші).

3) Початковий етап розвитку певної політичної сили, яка ще не набула впливу в масштабах країни та пов’язана з цим (а також з фінансуванням) її організаційна слабкість; починати з регіону, де є більше прихильників програмних цілей та способів діяльності партії – легше, а поступово можна наростити вплив;

4) політичний регіоналізм як об’єктивно існуюча риса української політики, з якою пов’язана  можлива специфіка вимог та орієнтацій локальних партій,  відображені в їхніх програмах і діяльності.  Регіональну складову мають партії не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах. Важливо, щоб їхня “специфіка” не виходила за межі державних інтересів та не шкодила національній безпеці країни, за чим  мав би стежити Мінюст, чого на практиці він робить недостатньо, пустивши все на самоплив (частково, через надмірну загальність положень статті 5 Закону про політичну партії, які потрібно буде конкретизувати в майбутньому).

Чи треба вітати утворення локальних партій та в якому вигляді вони допустимі? Окрім випадків ідейної та політичної ворожості до українських національних інтересів, що мало би присікатись відповідно до закону, такі партії, на мою думку, загалом мають право на існування й на узаконення, але із певними обмеженнями. Легалізуючи локальні партії, потрібно а) змінити закон про політичні партії, зачепивши не лише нові, але й старі статті закону, що стосуються критеріїв визнання, умов і способу їх реєстрації; б) посилити контроль за дотриманням ними закону. У законі слід не лише передбачити нові форми партій (регіональні та місцеві), а й чітко встановити критерії їх виокремлення та окреслити сферу їх компетенції, виключивши можливість сепаратизму.Потрібно також обумовити можливість надання таким партіям статусу загальнонаціональних на основі чітко визначених критеріїв їхнього зростання.

Вимоги реєстрації мають бути:  а) розумні з точки зору їх посильності для новоутворюваних організацій; б) доповнені деякими вимогами до статутів і програм, які мають відображати саме партійний характер організації; в) містити оновлені критерії офіційного визнання партій, серед яких – врахування їхньої електоральної активності та ефективності на певному перехідному (випробувальному) етапі становлення.

Вимагати нехай і 10 000 підписів, зібраних у 2/3 районів у кожній з 2/3 областей України уже на початковому етапі розвитку партій, як є зараз, – це явний перебір навіть для національних партій. А реєстраційні вимоги мають бути різними для партій з різним (національним чи локальним) статусом. До них варто включити деякі доповнення не стільки кількісного, скільки якісного характеру. Йдеться про те, що багатопартійна система як невід’ємний атрибут су­ча­с­них демократій здатна підвищувати ефективність інших демократичних інсти­ту­тів і політичну стабільність суспільства, якщо сама інституціалізована належним чином, а її складові елементи – політичні партії добре структуровані, стійкі і надійні, здатні виконувати функції, які на них покладаються.

Говорячи про вимоги до політичних партій з боку суспільства і регуляторних органів, що ними займаються в демократичних суспільствах, можна відштовхнутись від хрестоматійного визначення політичних партій як “відносно стійких  політичних організацій, що борються за здобуття влади або здійснення впливу на неї”. Перелік їхніх функцій чималий і зовсім не обмежується просуванням бажаних для певних впливових осіб чи кланів людей до влади (як у нас часто буває і навіть знаходить виправдання у виступах та публікаціях політологів: таке, мовляв, життя).

Менш-більш повний перелік функцій політичних партій виглядатиме приблизно так:

— активна участь в організації виборів, інформування виборців про учасників виборчого процесу та їхні програми, забезпечення змагальності, надання своїм кандидатам необхідних ресурсів для ведення виборчої кампанії, нагляд за чесністю виборчого процесу (тобто, виконання ролі своєрідних “електоральних машин” з дотриманням законності й демократизму);

— селекція політичних лідерів та еліт, яка починається всередині партій, продовжується на виборах і закріплюється після переходу відібраних кадрів на політичні посади в органах законодавчої та виконавчої влади;

— участь в управлінні державою на засадах демократичного плюралізму: добір і підготовка політичних кадрів для управління державою, заповнення вакансій у різних органах влади; агреговане представлення інтересів і формулювання політичних пріоритетів певних суспільних груп в законодавчому органі, забезпечення деліберативного процесу прийняття законів – завдяки політичній структуризації парламентів, формуванню в них владних та опозиційних фракцій і коаліцій; узгодження інтересів груп, які вони представляють і досягнення компромісів в інтересах усього суспільства;

— вироблення (бажано разом з громадянами, ще у міжвиборчий період) певних програм та/чи заходів публічної політики, як правило, на основі визнання пріоритетності певної ідеології, закладених в її основу принципів і цінностей, з якими партія узгоджує свою публічну політику після приходу до влади;

— встановлення каналів зв’язку між державою і громадянами, політична соціалізація громадян, залучення їх до політики.

Враховуючи повний занепад ціннісного аспекту діяльності партій, ігнорування ними не лише ідеології, але й моральних принципів, оновлене законодавство, що регулюватиме утворення та діяльність політичних партій (закони про громадські об’єднання, політичні партії і вибори), має включати чітку вимогу не лише представлення партією програми її діяльності, а й наявності в  цій програмі обов’язкового розділу: “Ідеологія, цінності та принципи партії” (або хоча би чогось із цього). Хто до цього не доріс, нехай не рветься в політику передчасно, а працює над своєю самоосвітою. Про обмеження політичних прав таких “непідготовлених” осіб тут не йдеться. Адже бажання брати участь у політиці може бути реалізоване кожним громадянином через входження до вже існуючих партій, які знають, куди й кого вони ведуть. Такий підхід, окрім іншого, сприятиме консолідації політичних сил і зменшить загрозу повного розвалу партійного будівництва (рука не піднімається писати в нинішньому хаосі про партійну систему).

Незалежно від того, чи партія збирається реалізувати програми розвитку місцевості чи  країни в цілому, вона має знати (визначити для себе і оголосити виборцям), чим її публічна політика буде відрізнятися від політики інших партій з ціннісно-ідеологічного боку. Визначення напряму розвитку, специфічних (обраних кожною конкретною партією) шляхів та методів розв’язання проблем суспільства – одна із функцій політичних партій, яку вони здійснюють, спираючись на певну ідеологію, систему цінностей та принципів, що є важливими для членів і прихильників партії.

Позитивним моментом минулих місцевих виборів було те, що найбільшу підтримку на них отримали ті лідери та політичні сили, які змогли запропонувати реальні кроки поліпшення умов життя у своїх громадах або довели здатність це робити попередньою своєю службою на відповідних посадах. В цьому плані – зростання прагматичних підходів виборців до обрання місцевої влади є цілком виправданим явищем. Але акцент на “господарських” завданнях місцевих органів влади та зайнятих в них політиків не означає, що партії як суб’єкти виборчого процесу мають підстави ігнорувати проблему своїх ціннісно-ідеологічних орієнтацій та агітації за них на виборах.

По-перше, відображення цінностей та принципів у програмах важливо для зміцнення партій, багато з яких є або через кілька років захочуть стати партіями загальнонаціонального масштабу. Тоді вони матимуть справу з питаннями “великої політики”, спосіб вирішення яких прямо залежить від ціннісно-ідеологічної орієнтації політиків. По-друге, не виборці, а політична еліта, на роль якої (часто незаслужено, але по факту) претендують лідери та активісти партій, повинні визначати стандарти політичної поведінки, вчити народ відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного, корисне від шкідливого – не лише для окремих груп (соціальних, етнічних,  територіальних), але й для суспільства загалом. Тому попри те, що я неодноразово підкреслювала, що час чистих ідеологій і класової політики минув, ідеологічна позиція партій в широкому сенсі, тобто пов’язана з їхньою орієнтацією на чітко визначені цінності, залишається однією з ознак політичних партій, яку не можна ігнорувати.

Однією зі змін у вимогах до реєстрації партій має стати їх участь (з певним рівнем активності та успіху) у виборчих кампаніях різних рівнів.  Як уже згадувалось, у 2020 році тільки половина новоутворених партій висували своїх кандидатів на виборах. А для чого тоді утворювались інші: про запас чи для майбутньої торгівлі своїми організаціями? Така практика всім добре відома і їй треба покласти край. Свобода об’єднань при цьому не буде порушена, адже сама організація може формуватись як громадське об’єднання і називати себе як завгодно до аж до того моменту, коли вона поставить питання про її офіційне визнання політичною партією – головним суб’єктом виборчого й політико-управлінського процесів у державі. Тоді вже йтиметься не просто про бажання групи осіб офіційно “стати партією”, а й про інтереси решти суспільства, яким вони беруться, а отже мають бути спроможні керувати.

Зрозуміло, що потрібен буде певний перехідний, випробувальний етап умовної реєстрації претендентки на роль партії для участі у перших виборах. Як і зараз це може здійснюватись  на основі збору нею визначеної кількості підписів. Це має бути посильна кількість реальних підписів:  менша – для місцевих та регіональних партій і незрівнянно більша – для загальнонаціональних. Усі ці підписи мають бути такими, що піддаються верифікації. Зараз є достатньо технічних способів недопущення шахрайства в такій процедурі.

Надалі, при остаточній ­реєстрації партій до уваги мають братися: кількість виборців, яка підтримує партію своїми голосами (електоральна ефективність партії); кількість округів та регіонів, у яких партія висуває своїх кандидатів (її електоральна активність); кількість років, протягом яких вона це робить (стабільність). Конкретні показники мінімально допустимої активності й ефективності партій будуть встановлені при прийнятті поправок до закону про партії (чи написанні нового) на основі узагальнення експертних думок, з диференціацією статусів партій. Зі стабільністю питання простіше. Тут, на мій погляд,  можна просто врахувати  думку американських партологів зі школи Джозефа ЛаПаломбари, які вважають, що партіями можна називати ті відносно стійкі політичні організації, які здатні протриматися на політичній арені хоча би дві виборчі кампанії поспіль. Цей мінімальний критерій стійкості для початку міг би бути застосований в Україні, де творення скороспілих псевдопартій досягнуло, здається, апогею і загрожує занепадом партійного будівництва взагалі. Адже, говорячи метафорично, бур’ян, якщо його не виполювати, завжди заглушить культурні рослини. 

Якщо офіційне визнання партій буде прив’язане до їх виборчої діяльності, то відпаде потреба перевірки усіляких сурогатних партпроєктів, створених з комерційною метою. Політичні організації, які не брали участі у виборах, перестануть купуватись, адже вони ще не матимуть партійного статусу, а значить не принесуть ніяких переваг новостворюваним проєктам партій. Заодно відпаде й потреба вовтузитись з їх реєстрацією та перевіряти їхню “справжність”. Справжньою буде лиш та партійна організація, яка хоче і може сама брати участь у виборах та здобуває необхідну підтримку громадян.

Заради недопущення сепаратизму, слід виключити можливість називати партії іменем певної етнічної групи, оскільки завдання органів влади – забезпечити згуртування усіх груп в українську політичну націю на всіх рівнях. Можливо, хоч це питання дискусійне, недоцільно утворювати партії й на основі інших ідентичностей: статі, віри, професійної діяльності тощо. Адже для представлення неагрегованих групових інтересів є інші механізми. Ці обмеження суттєво зменшили б кількість партійних одиниць.

Згадування регіону в назві партії можна було б допускати лише при реєстрації партій у регіональному статусі. У такому разі, переходячи на національний рівень, вони мали б змінювати і назву партії, відобразивши в ній свої принципи та/або цінності чи просто давши їй нейтральне щодо територій і осіб найменування. Називати партії іменами їхніх лідерів також неправильно, бо згуртування людей (кандидатів та їхніх виборців) довкола окремої особи більше схоже на творення політичних “кланів” і “клаників”, ніж на партійну структуризацію політичного поля. Тож назви типу “Команда / блок ім’ярек” мають бути виключені з назв партій за означенням. Так само треба припинити й неконтрольований, просто безконечний “ребрендинг” неапробованих у виборах проектів, що явно містить корупційну складову. Ним не мають прикриватися процеси купівлі-продажу фіктивних партій.

Щоб подолати кризовий стан, як вважає експерт з Німеччини Ніко Ланге (і я разом з ним),  партії повинні перетворитись на лабораторії з вироблення політичних рішень разом з громадянами. Приклад такої діяльності можна було побачити на воркшопах партії «Голос» в 2019 р. Сподіваюсь, вони не покинули цієї традиції і на останніх виборах, втримавши й навіть зміцнивши свої позиції в деяких містах. Було б добре, якби узаконення локальних партій йшло паралельно з розширенням цієї практики співпраці політичних еліт з виборцями у виробленні курсів публічної політики, з урахуванням цінностей та принципів тієї чи іншої партії. 

Висновки

Місцеві вибори показали, що творення багатопартійної системи в Україні призупинилось і з деякого часу розвивається по низхідній: партії занепадають якісно, дроблячись і розгалужуючись кількісно. Цей процес продовжився на місцевих виборах 2020 року, які розкрили багато неприпустимих “недоліків” партійної структуризації. Водночас ці вибори дали надію на (можливе) перенесення основної ваги у формуванні політичних партій на місця,  переосмислення і законодавчого закріплення критеріїв їх офіційного визнання в статусі місцевих, регіональних чи національних партій.

Якщо вибори 2019 року були тріумфом популізму, то вибори 2020-го можна назвати тріумфом прагматизму, що можна вважати виправданим на місцевих виборах явищем. Але невиправданим і, навіть, шкідливим було творення численних дрібних, “одноразових”, за назвою партійних, а насправді корпоративних об’єднань з метою просування приватних, переважно бізнесових інтересів. 

Занепад програмно-ідеологічної діяльності партій також завдає значної шкоди партійному будівництву. Тому потрібно внести серйозні зміни до законів про партії і вибори, які дали б змогу відрізати від виборчого процесу приватно зорієнтовані і часто корупційні проекти, які не мають нічого спільного з розвитком і зміцненням багатопартійної системи в Україні, одночасно сприяючи творенню програмно-ідеологічних партій, як на національному, так і на місцевому рівні.

Крім того, офіційне визнання партій доцільно прив’язати до їхньої електоральної активності й ефективності, здійснюючи остаточну реєстрацію політичних об’єднань у статусі локальних чи національних партій лише після їх участі у виборчій кампанії (одній або двох).

Жоден орган неспроможний проконтролювати усі аспекти діяльності 4 сотень політичних партій. Та це й непотрібно. Потреба є в іншому: у створенні функціонально спроможних, відмінних за своїми програмними цілями й ціннісними орієнтаціями суб’єктів виборчого і загалом політичного процесу, без чого поліпшення демократії в країні неможливе.

Зміна критеріїв остаточного визнання партії на офіційному рівні допомогла б зменшити їх кількість і поліпшити якість, позбувшись фейкових, комерційних та просто мертвонароджених проектів, і тим самим полегшити контроль за їх діяльністю.

При ретельному опрацюванні нових механізмів утворення й легалізації партій, локальні партії могли б принести користь як у питанні політичної соціалізації  громадян, так і зміцнення багатопартійної системи.

 Якщо ми хочемо, щоб наші громадяни долучались до політики, відчували свою громадянську відповідальність і за стан справ у своїх громадах, і за свій політичний вибір, найкраще, щоб вони проходили школу такої громадянської соціалізації на місцевому рівні, працюючи в партіях регіонального рівня, підтримуючи та обираючи відомих їм людей і контролюючи їхню діяльність у зрозумілих їм сферах. Децентралізація відкриває для цього добрі перспективи, адже зростає вага місцевої влади та її рішень.

Для зміцнення партійної системи України це було б також благом, оскільки партії виникали б не як лідерські проекти згори, для задоволення амбіцій окремих лідерів або апетитів олігархічних груп, а як працюючі осередки знизу, а отже від початку були б заглиблені в реальні проблеми людей.

Формування партій “знизу” допомогло б вирішити проблему недостатньої  їх закоріненості у суспільному середовищі, підвищило б рівень відповідальності перед виборцями, а згодом, можливо, привело б і до тіснішої не лише комунікації, а й практичної співпраці з суспільством, ба! навіть фінансування партії дрібними “грантодавцями”.

Список використаних джерел

1. Виборчий кодекс України. Редакція від 24.10.2020. Книга четверта. Місцеві вибори. Розділи XXXII, XXXVII, XXXX // Сайт Верховної Ради України. Законодавство України. – URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/396-20#Text

2. Закон України «Про політичні партії в Україні» (Із змінами. Редакція від 01.01.2021) // Сайт Верховної Ради України. Законодавство України. – URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2365-14#Text

 3. Кого «Команда Михайлішина» висуває у депутати до міської ради Чернівців // Час. 26.09.2020 – https://chas.cv.ua/politics/75570-кого-команда-михайлішина-висуває-у.html, а також скріншот реєстрації в Додатку 1, взятий за посиланням https://opendatabot.ua/c/43775098#history-frombot  

4. Моніторинг місцевих виборів 2020: Україна. Дослідження проведене Соціологічною групою «Рейтинг» 16-19 жовтня 2020 року. – URL: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/monitoring_mestnyh_vyborov_2020_ukraina_16-19_oktyabrya_2020.html

 5. Рейтинг активності та ефективності політичних партій України: 1998-2019. – МЦПД, б.м. і р. – 42 с. – URL: http://icps.com.ua/assets/uploads/images/files/reyting_efektivnost_pol_tichnih_part_y.pdf#page=3&zoom=auto,-179,753

6. Рябчук Микола. Демократія та “партія влади” в Україні // Політична думка. 1994. № 3. С. 37-43.

7. Середа Євген. Між “слугами” і “гетьманами”. Які ідеології сповідують українські партії // Українська правда. 6 жовтня 2020. – URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2020/10/6/7268890/

8. Список політичних партій та історія перейменування. – URL: https://docs.google.com/spreadsheets/d/1fKFrEWkX8OvezJr1UHixt5gjW0Hq63ciE5xooZMwPaU/edit#gid=0

9. Центральна виборча комісія України. Вибори 2020. Україна.  Офіційний веб-портал. Місцеві вибори 25.10.2020 Обрані депутатами – URL: https://www.cvk.gov.ua/pls/vm2020/pvm008pt001f01=695pt00_t001f01=695.html  

10. Цьогоріч створено 12 нових партій. 50 змінили свої назви // «Чесно». 13 жовтня 2020 / Фещенко Ігор. – URL: https://www.chesno.org/post/4255 /

Додаток 1. (Джерело [3] )