Воля і вольність як синоніми свободи в українській політичній традиції. Антоніна Колодій

Опубліковано в кн.: Феномен свободи у контексті цивілізаційних викликів ХХІ ст. Матеріали міжн. наук.-практ. конференції 23-24/05/2019. ЛНУ ім. Данила Галицького, каф. економіки та філософії. – Львів, 2019.

Резюме:

У повідомленні йдеться про негативні та позитивні інтерпретації української політичної традиції і ментальності щодо свободи. Авторка розглядає поняття “воля” і “свобода” як синоніми для означення вільного стану людини та співвідносить їх з поняттями “freedom” і “liberty” в англійській мові. В обох випадках перше поняття ширше і охоплює різні види позитивної та негативної свободи, а друге чіткіше пов’язане із практикою становлення правових держав. Друге слово корелює з правами особи і має множину (liberties; свободи). Втім, змістове наповнення цих термінів історично і географічно змінюється без очевидної логіки та послідовності, і переважно ці слова вживаються як взаємозамінні. Тому намагання деяких українських авторів трактувати вживання термінів «воля» та «вольність» (замість «свобода») як вияв схильності українців до анархізму або як несприйняття правового регулювання свободи є не обґрунтованими з лінгвістичної точки зору. Їх також неможливо довести і з точки зору зважено оціненої політичної традиції, у якій волелюбність українців доповнювалась їх здатністю до самоорганізації, встановлення й поважання демократичних норм співжиття.

Summary:

The paper deals with negative and positive interpretations of Ukrainian political tradition and mentality with regard to freedom. The author considers the notions of “volia” and “svoboda” as synonyms for defining the free state of a human being and correlates them with the concepts of “freedom” and “liberty” in English. In both cases, the first term is broader and encompasses the various types of positive and negative freedom, while the latter is more clearly connected with the practice of constitutional states formation in Western countries. The second term correlates with personal rights and has a plural form (liberties, svobody). The content of both terms, however, varies historically and geographically without obvious logic and consistency, and they are used interchangeably very often. Therefore, the attempts to interpret the use of the terms “volia” and “volnist” (instead of “svoboda”) as the expression of Ukrainians’ propensity to anarchism or non-acceptance of legal regulation of freedom are not justified from a linguistic point of view. They cannot also be proved from the point of view of carefully evaluated political tradition in which the strive for freedom of the Ukrainian people was supplemented by the ability to self-organization, establishment and respect for democratic norms of cohabitation.

* * *

Містке й багатоаспектне слово свобода. Усі знають, що воно пов’язане з незалежністю і демократією та що будувати демократичне суспільство – значить забезпечити людям свободу, по факту – в уже незалежній державі. А якщо ні, то свобода суспільства (держави) і свобода людини в ній – це два окремі завдання, які часом розв’язуються паралельно, а часом – приходять у конфлікт. 

Зміст і значення феномену та поняття свободи, їх поширення та інтерпретація елітами й масами в Україні, інституційні передумови утвердження (обмеження та гарантії), зрештою – критерії оцінки та способи вимірювання, а також відповідна термінологія, на мою думку, в Україні ще не отримали належного розвитку. Тож дуже добре, що є ця конференція, яка підштовхуватиме дослідників до обґрунтованих та оригінальних  інтерпретацій теми та допоможе краще зрозуміти, наскільки зважено ми інтерпретуємо ці поняття, намагаючись рухатися шляхом свободи й демократії в Україні. Який наш історичний досвід та що з нього найміцніше закріпилося в українській ментальності?

Воля і свобода як синоніми для означення вільного стану людини. Почну з того, що поняттю свободи як широко вживаному політико-філософському терміну відповідає два українських слова: “воля” і “свобода”.  Від Шевченкового: «Не жди сподіваної волі. Вона заснула: цар Микола її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить; та добре вигострить сокиру – та й заходиться вже будить» і до холодноярського гасла «Воля або смерть!» бачимо вираження заклику до волі як визволення з рабства, неволі, залежності від іншої держави. Доки йде ця боротьба, ми не знаємо, яким буде наповнення волі після звільнення з-під гніту, залежності, неволі. Боротьба за волю поглинає всі сили і всю енергію, а найзагальніше поняття “воля” характеризує тут стан, протилежний до наявного. Судити про зміст майбутнього вільного життя, а отже й змістове наповнення самого цього поняття, можна буде пізніше і не на основі цього загального гасла, а шляхом вивчення докладніших вимог, деталізованих у програмних документах тих чи інших суспільних сил, дотичних до цієї боротьби, – з урахуванням особливостей епохи, рівня зрілості рухів та їхньої включеності, кажучи теперішніми словами, у європейський (світовий) дискурс боротьби за здобуття волі, за різні форми визволення. Для Шевченка таким документом могла б слугувати, мабуть, «Книга Буття Українського Народу» («Закон Божий»), але це не те питання, на якому я збираюся в даному випадку зупинятись. Мені тут важливо підкреслити, що воля як протилежність неволі, рабству, ув’язненню (антоніми “вільний – невольник”, “жити на волі – бути в рабстві, в ув’язненні”)  – це найзагальніший термін для позначення  можливості та здатності особи чи суспільства (країни, держави) діяти самостійно, відповідно до власної волі.

Гарну підбірку прикладів широкого вживання слова “воля” українськими письменниками й громадсько-політичними діячами наводить І.С. Назарова. За її свідченням, Леся Українка взагалі послідовно вживала це слово в усіх значеннях і в усіх контекстах, коли йшлося про свободу: “воля зібрання”, “політична воля” тощо, тоді як інші письменники в подібних словосполученнях вживали переважно слово “свобода” [1]. Цитуючи статтю Назарової, у дужках мушу все ж зазначити, що попри вдалі приклади застосування слова воля в розумінні “свобода”, загальна (лінгвістична) концепція цієї публікації, на мій погляд, помилкова. Авторка розглядає волю як will і волю як freedom  як синоніми, тоді як насправді вони є омонімами, тобто словами з однаковим звучанням та написанням, але з різним змістом.  Тому говорити, що одне витіснило інше немає підстав.

Те що це омоніми, найкраще видно при перекладі волі в двох значеннях на іноземні мови, а також при утворенні від них прикметників, дієслів та дієслівних іменників. В першому випадку слово “воля” позначає психічну функцію, здатність індивіда до свідомого управління своєю психікою і вчинками (за її достатньої розвиненості кажемо: вольова людина). У другому випадку словом “воля” позначають стан особи чи держави, коли вони є вільні: не в рабстві, не в ув’язненні, не в залежності від іншої людини чи держави. Вони є вільні і можуть діяти на свій огляд, відповідно до власних моральних настанов, юридичних правил, і своєї волі (як психологічної чи соціопсихологічної функції). Звідси – “свобода волі” або (іноді) “вільна воля”. Кожному зрозуміло, що вільна людина і вольова людина – це дві різні характеристики особи, та що вільна людина може бути безвольною і  навпаки – невільна – вольовою. Просто, два омоніми слова “воля” стосуються не предметів, а духовних феноменів, які є доволі абстрактними поняттями. До них не можна доторкнутися чи побачити їх наочно, як у класичному прикладі зі словом «коса», тому не для кожного їх омонімічність є очевидною.

Цікаво, що якщо в російській мові для позначення вільного стану людини чи держави є лише один іменник – свобода, від якого утворюються прикметники, дієслова та дієслівні іменники (свободный, освобождать, освобождение), то в українській мові маємо два слова: “воля” і “свобода”, а дієслова утворюються лише від першого: визволити (-лення), звільняти (-нення) суспільства (держави) чи особи, що вказує на його давність та первинність[1].

Однак наявність цих двох термінів та похідного від них слова “вольність” (коли йдеться про захист козацьких вольностей у протистоянні з польськими та російськими поневолювачами), а також певних історичних практик, як наприклад анархізму на початку ХХ ст., породжує схильність деяких дослідників та публіцистів трактувати розуміння свободи українцями під кутом зору такої звичної для нас меншовартості: мовляв не доросли ми до свободи, бо розуміємо її в дусі нічим і ніким не обмеженої “вольниці” чи “вольності”, адже… такий у нас менталітет. Наведу кілька прикладів.

Негативні інтерпретації української історичної традиції та ментальності щодо свободи знаходимо в працях молодого харківського дослідника А.П. Артеменка [2; c.16-18]; [3; с.188-189]. Проголосивши необхідність запобігання «неорганічній соціально-правовій модернізації» України (тобто, недопущення запозичень, які не відповідають українській політичній культурі та менталітету), він трактує “вольність” як український варіант свободи, особливістю якого є суто негативне звільнення від будь-якої державної влади разом із її законами.

Розмірковуючи про специфіку української правосвідомості, Артеменко пише: «Починаючи з ХІІІ століття в Україні існували паралельні правові світи держави і стихійних об’єднань на кшталт громад, братств, “козацької республіки”, кожне з яких є “антиподом” офіційно існуючої державної структури, не інтегрованим, асинхронним соціальним явищем. З європейських народів тільки українці мають історичний досвід “життя на узбіччі державності” і свідомого протистояння традиційним державним інститутам» [2; курсив мій – А.К.] . Чи тільки українці – не буду сперечатись, хоча маю сумнів. Та найважливіше, що з цього робляться висновки у дусі української меншовартості: «Будь-яка з цих маргінальних спільнот була генератором тих соціально-правових цінностей, які склали загальну картину уявлення українців про справедливість, соціальний порядок та правові стосунки», а «ключовим поняттям правосвідомості для значної частини українців є не “право”, а “вольність”» [2].

“Вольність” – поняття, яке в часи середньовіччя для окремих станів означало приблизно те саме, що особисті права та свободи в нові часи, інтерпретується Артеменком у розумінні вольниці, необмеженої ніким і нічим вільної волі робити, що хочеш, яка протистоїть праву і закону. Посилаючись на трактування козацтва в польських документах, автор стверджує: «Фактично вольність проявляється в гультяйстві і непокорі державній владі» [2]. Не береться чомусь до уваги множина цього слова, що уже говорить про обмеженість, а також те, що вольності прописувались у договірних документах (тих же «Березневих статтях»), тобто не існували поза правом.

Наївне у своїй простоті твердження: «переселенці тікали від держави, а не переселялись для створення нової», спростовується створенням Козацької республіки, основою якої  якраз і було прагнення до свободи козацького стану та й решти населення, з яким козаки були нерозривно поєднані. Звичайно, це нелегка й не швидка справа – створити й закріпити нову державу під боком у двох експансивних старих держав, що претендували на панування над народом, який не мав коронованого суверена. Тому історія боротьби українців за свою державу продовжується донині.

Однак, історія дає нам не тільки від’ємні, а й позитивні уроки, містить зразки спонтанної демократичної творчості народу, народного волевиявлення і самозахисту, варті наслідування.  Сучасні українські соціологи й політологи мало пишуть про позитивні аспекти української волелюбності, апелюючи більше до негативних практик з метою застерегти від повторення «важких уроків минулого». Про позитивний досвід самоорганізації українців пишуть (чи, радше, писали) переважно історики, і то – небагато. Втім, маємо праці Ю. Липи, Б. Цимбалістого, Я. Ісаєвича, в яких показано, що

прикладами здатності українців до суспільної самоорганізації й історичної творчості (а отже й позитивного розуміння свободи) були громади, братства, а також Запорозька Січ і діяльність українського козацтва загалом. З верстви, пов’язаної з певним видом занять (степовим промислом та обороною від зовнішніх нападів) козацтво перетворилося на окремий, на певних етапах провідний суспільний стан у країні, що став виразни­ком і захис­ни­ком соціальних, соціокультурних і політичних інтересів народу і зрештою спромігся – в епоху домінування монархічних держав – створити державну організацію за власним проектом.

Українська волелюбність мала, звичайно, і свої негативні прояви, а її нинішні особливості залежать «від пройденого шляху». Історичний інституціоналізм пропонує концепт path dependency, коректну інтерпретацію якого щодо минулого й сучасного інституційного розвитку українського суспільства можна знайти в статті Миколи Рябчука [4]. Не можна заперечити і наявних у минулому анархічних тенденцій, які за певних політичних обставин проявлялися у більш чи менш впливових рухах. Проте ці рухи так ніколи й не стали панівними. А їм протистояли або співіснували з ними інші, протилежні рухи, в яких українці проявляли здатність до самоорганізації і впорядкованого життя. Докладніше про це пишу в розділі про історичні форми самоорганізації українців у монографії «На шляху до громадянського суспільства» [5, с. 113-155].

Якщо ж говорити про аналогії прагнень до необмеженої волі, то вони є і в інших країнах, які тим не менше стали міцними правовими державами. Прикладом може бути роль пограниччя (frontier) у формуванні американської демократії, описана Фредеріком Тернером. Можливість вільного життя при рухові поселенців, а потім і громадян США на Захід теж формувало дух свободи як волі/вольності. Але цьому протистояли потреба і вміння американців самоорганізовуватись та творити нові правила (навіть стосовно власності) замість підкорення наявним застарілим законам держави, громадянами якої воно були. З іншого боку, позитивну роль зіграла мудрість держави, яка зрозуміла (не відразу, але зрештою!) необхідність інкорпорації цих створених поселенцями неформальних правил у законодавство замість того, щоб застосовувати силу до вільнолюбивих людей, що освоювали західні території. Як саме це відбувалось і що з цього вийшло, гарно описано у  праці Ернандо де Сото «Загадка капіталу» [6, с. 96-135 ].

Другий приклад негативних інтерпретацій розуміння свободи українцями знаходимо у Юрія Андруховича. Цей відомий письменник і публічний інтелектуал поставив собі завдання віднайти «якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу» і прийшов до невтішного висновку, що воно в українців «хіба махновське». «Напевно, не свобода як така, а вольниця втеклих від пана селян і досі залишається найбільш доступною українському розумінню суспільним ідеалом» [7]. Далі йдуть суперечливі твердження, що й махновців-то справжніх уже не лишилось, бо їх виморили голодом… та інші, неузгоджені між собою оцінки.  Письменник, звичайно, не математик; він має право висловлюватись суперечливо. Тому я не розбираю його аргументів. Але його твердження про свободу наводжу тут для того, щоби підкреслити цю поширену тенденцію применшення позитивного значення волелюбності українців шляхом приписування їм нерозуміння суті свободи. У даному випадку – без будь-яких порівнянь з розумінням свободи іншими народами (загалом і на рівні масової свідомості, зокрема) та без належної уваги до інтерпретації змісту цього загалом місткого й багатоаспектного поняття, про яке філософи (кращі уми людства) розмірковують і сперечаються багато віків.

Для більшої наочності тієї помилки у трактуванні волі/свободи, про яку мені тут розходиться, наведу трактування уявної їх дихотомії ще в одній публікації, теж ненауковій.  Захищаючи свободу і тавруючи волю як свавілля, дописувач у газету «Рівне вечірнє» стверджує: «Нам потрібне те, чого ми хочемо. Якщо ми при цьому думаємо про інших – це свобода, якщо лише про себе чи тих, хто разом, то це вже не свобода, а та сама воля, про яку ми вже казали» [8]. Далі йдуть приклади, більш і менш влучні. Але їх загальна вада в тому, що простежується бажання упхнути в поняття свободи та волі усі питання співжиття, побутової культури тощо. Там де свавілля – воля, там де правила – свобода. Проте, це не зовсім так. Це твердження справджується лише тоді, коли зміст поняття “воля” довести до крайності, до абсурду. Але так само й свободу марксисти, як відомо,  доводили в СРСР до крайності, коли від неї нічого не лишалось, окрім «пізнаної необхідності боротися за ідеали комунізму». Тому, я проти протиставлення понять “воля” та “свобода”, а також проти трактування першої як якоїсь суто української “недосвободи” або навіть її антиподу. Тим більше, що ширше (без обмежень) і вужче (з законними, справедливими обмеженнями) поняття свободи є і в англійській мові.

Про відповідники українським термінам воля і свобода в англійській мові. Бажання людини бути вільною є природним і саме воно лежить в основі усіх форм боротьби за визволення, звільнення, свободу та незалежність. А такі загальні, автентичні для мови певного народу слова, як українське слово “воля”, є і в інших мовах.  Таким питомо англійським словом для означення свободи волі й діяльності, їх непідпорядкованості чужій волі, є слово “freedom”, яке стоїть найближче до українського поняття волі.

В сучасному вжитку – не тільки повсякденному, а й у статтях та філософських розвідках – слово “freedom” часто подають як абсолютний синонім слова “liberty”. Наприклад, відомий теоретик лібералізму Чандран Кукатас на самому початку статті про свободу вживає обидва ці терміни як взаємозамінні [9, p. 534]. Те ж саме маємо в енциклопедичній статті під назвою «Freedom», де розмова плавно переходить на “liberty”[10]. Проте є чимало авторів, які завдаються питанням про відмінність цих двох термінів. І їх міркування мають не лінгвістичне, а філософсько-політичне значення.

В Оксфордському словнику для студентів “freedom” тлумачиться і як стан бути вільним в усіх сенсах (!), і як особливий вид свободи (particular kind of freedom). Натомість терміну “liberty” надається таких значень: стан вільності (від полону, рабства, ув’язнення, деспотичного контролю, керування іншими); 2) право або влада самостійно вирішувати, що робити, як жити і т.д. щоб бути вільним; 3) непрохана, а іноді й неналежна фамільярність [11, p. 249, 355]. Останній пункт ігноруємо, бо він стосується суто побутового вживання терміну. А інші значення, як бачимо, сильно перетинаються з поняттям “freedom”. Пояснення цьому – в початковому уточненні, що “freedom” – це є свобода “в усіх сенсах”, тобто, найбільш широке поняття свободи.

Наведу узагальнене визначення різниці цих двох понять, як вона викладена на спеціальному веб-сайті DifferenceBetween.net (у скороченому варіанті, з моєю редакцією форми, а не змісту).

Слово “freedom” (“воля”) походить від давньоанглійського слова “freodom”, що означає «стан вільної волі, отримання суверенних прав згідно хартії чи формальної усної заяви» (хіба не те саме, що вольності у Польщі та в Україні?). «Воля (freedom) зазвичай стосується вибору людини в усьому, що вона робить» (виділення мої – А.К.). Як пояснюється в іншому місці, “freedom” (“воля”) означає просту здатність діяти так, як хтось хоче. Волі не мають лише раби та в’язні.

Слово “liberty” має вужчий зміст. Воно походить від латинського слова “libertatem”, що означає становище (condition) вільної людини, більше пов’язане з поняттям свободи у зв’язку з державою, залежить від відповідальності та обов’язку, а також від приналежності до більшого цілого – суспільства або філософської системи вірувань. “Liberty” (“свобода”)  – це форма або ж підвид “freedom” (“волі”) [12].

Важливі моменти щодо змісту й поширення двох понять підкреслив оглядач Еріх Реймер на американському сайті Townhall. Зазначивши широку вживаність  термінів “liberty” та “freedom” в американському політичному й науковому дискурсах, він наголошує, що це не випадково. Адже слова ці сягають коріння американської ідентичності, того, “що значить бути американцем”. Відзначаючи їх синонімічність, з одного боку, та те, “liberty” є підвидом “freedom”, з іншого, Реймер з-вертає увагу на певну архаїзацію слова “liberty” у США у ХХ ст., тоді як “freedom” стала «широко використовуваним сучасним ідеалом». На думку автора, так сталося тому, що свобода в широкому сенсі «була головною альтернативою тоталітарним і авторитарним урядам, які, здавалося, поширювалися невпинно в усьому світі. [Відтак], здавалося безглуздим зосереджуватися на таких тонких відмінностях, коли йдеться про саме існування людської свободи (волі)» [13].

В Україні слововжиток синонімів “воля” і “свобода” мав протилежну тенденцію. В силу певних обставин архаїзувалось більш широке поняття волі. Причини можуть лежати як у лінгвістичній площині (незручності, пов’язані з наявністю омоніму цього слова, про що мовилося вище), так і в політико-правовій (актуальність завдання творення правової  держави з притаманними їй справедливими обмеженнями свободи одних громадян заради забезпечення таких самих свобод – інших). Однак у будь-якому випадку ці причини не дають підстав для набуття словом “воля” негативних конотацій і для пов’язування з ним невдач у творенні правового порядку.

Початок форми

В західних державах liberty утверджувалась під впливом ліберальної ідеології, внаслідок перемоги буржуазно-демократичних революцій. Французи запозичили термін з латини, а англійці та американці перейняли у французів. Його використовують, коли говорять про свободу як законне право людей робити те, що вони хочуть, без непередбаченого законом, свавільного та/чи несправедливого урядового контролю і втручання в життя людей. Коли  в Американській Декларації незалежності  мовиться про невід’ємні праві людини «на життя, свободу і прагнення до щастя» [14], то йдеться саме про liberty. Слово “liberty” вживається і в Біллі про права, де мовиться, що «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду», а також що «нікого не можна позбавити життя, свободи чи власності без законної процедури» [15].

Свобода як liberty практикується в конституційних, правових державах і забезпечується їхньою правоохоронною системою. Вона складається з множини свобод в окремих сферах (liberties), що стосуються певних, окреслених законом видів діяльності: свобода слова, включно з критикою урядових рішень, релігії, організації законних форм протесту та участі в них тощо.

В українській мові свободу і свободи (громадянські, цивільні) теж пов’язують з утвердженням конституційного ладу і (ліберальної) демократії, хоч лібералізм нерідко ототожнюють із деякими його побічними наслідками, а не із запровадженням конституційно визначених свобод. Чимало політичних сил (від комуністів до націоналістів) попрацювали над дискредитацією цього поняття. Однак вживання терміну “ліберальна” стосовно демократії менш важливе, ніж утвердження закладених у ньому політичних цінностей, центральне місце серед яких займає свобода.  У цьому плані в Україні спостерігається чималий прогрес, якщо врахувати від якого політичного режимуьства здійснюється рух до правової держави.

Те, що в українській мові є загальніше слово “воля” та що в історичному минулому козацькі лідери домагалися збереження “вольностей”, ще не є доказом того, що українці «не доросли» до правового розуміння свободи. Біда України не в неправильному розумінні свободи, а у відсутності “елітарних” еліт, здатних служити суспільству і вести загал за собою, у тому числі й в уведенні свободи в правове поле. Для розуміння необхідності обмеження свободи законом, а також усвідомлення її зв’язку з відповідальністю й мораллю потрібні належні інституції, утвердження яких залежить від зусиль політичної еліти.

Свобода, воля і революції. Участь народу в революціях, тобто у зміні існуючого політичного порядку, певною  мірою висвітлює розуміння народом свободи: тільки як звільнення від тиранії, чи як щось більшого, а саме: як забезпечення позитивної реалізації свободи в постійній політичній творчості народу. На це, зокрема, звертає увагу Ганна Арендт у праці «Про революцію» [16]. На противагу як марксистському, так і ліберальному тлумаченню революції, Арендт на основі феноменологічного підходу інтерпретує революції як події, що є втіленням фундаментальних людських потенціальностей щодо політичних змін.  Проте ні Французька, ні Американська революції, на думку Арендт, не змогли створити стійку інституційну базу для тривалої (ongoing) активної участі громадян у вільній дорадчій діяльності.

У цьому контексті свободу як волю (freedom) Ганна Арендт ставить на більш високу позицію, ніж свободи (liberties), тотожні  звільненню від гніту та прагненню й надалі захищати свої конституційні права. Freedom (воля), пише вона, це висока і майже нереалізована трьома великими революціями ціль, значно масштабніша, ніж визнання прав на сукупність визначених конституціями свобод. «Всі ці свободи (liberties), до яких ми могли б додати ще наші власні домагання бути вільними від нужди і страху, звичайно, негативні по своїй суті; вони є результатом звільнення, але в жодному випадку не відображають фактичний зміст свободи (freedom), який, як ми побачимо пізніше, передбачає участь у публічних справах або допущення до публічної сфери. Якщо революція мала на меті лише гарантії громадянських прав, тоді це означає, що її метою була не свобода (freedom), а звільнення від урядів, які перевищили свою владу і зробили замах на старі, твердо встановлені права» [16, p. 32].  [йдеться тут, звісно, про англосаксонську цивілізацію; курсив мій – А.К.]. «Джефферсон, з цієї причини, – зазначає Арендт в іншому місці, – отримавши урок з катастроф Французької Революції, у якій насильство, пов’язане зі звільненням, зруйнувало всі спроби заснування безпечного простору свободи, перейшов від свого початкового ототожнення дії (action) з повстанням і поваленням до її ототожнення із заснуванням і розбудовою» [16, p. 234; курсив мій – А.К.].

 Не лише особиста воля як freedom, а й національна свобода як незалежність здобувається в революціях. Плакат «Воля або смерть» ми бачили на київському Майдані (тоді площі Жовтневої революції) у 1991 році. «Свободу не спинити!», – скандували учасники Помаранчевої революції, намагаючись не допустити закріплення встановленого Леонідом Кучмою монократичного режиму, заснованого на шантажі і сваволі керманичів. Євромайдан, про який Збігнев Бжезинський написав як про здобуття Україною справжньої незалежності, був одночасно боротьбою за свободу (незалежність) держави і свободи (liberties) особи, за звільнення від султаністського режиму Януковича, що ставав усе більш свавільним і водночас маріонетковим стосовно Росії. Тобто, Майдан 2013-14 рр. відстоював і збереження громадянських, конституційних свобод, і державну незалежність, і, водночас, утверджував позитивну свободу в розумінні широкої політичної участі й волевиявлення народу (волю, freedom).

Євромайдан підтвердив, що повстання проти тиранії і свавілля влади не переросло в анархію, а створило фундамент для руху в бік сучасної правової, але децентралізованої моделі демократичної держави з визначеними законом свободами (liberties) і зі свободою/волею (freedom) у вигляді широкої політичної участі громадян у дорадчій діяльності і демократичному врядуванні. Обидва Майдани мали конструктивний, а не деструктивний характер. Вони були підтвердженням як прагнення народу до свободи та волі, так і його здатності до самоорганізації та творення нових правил. Розвиток громадянського суспільства в Україні, яке значно випереджає прогрес політичних еліт, також говорить, що ні про яку вольницю не йдеться. Саме проблема еліт була причиною відносної поразки (в розумінні – інституційного неуспіху)  обох українських революцій.

Недовіра та неповага до політичних і державних лідерів  обумовлена в Україні зовсім іншими причинами, ніж антидержавні настрої, небажання визнавати закони та передбачувані ними обмеження свободи. Вона пов’язана з  нездатністю керівної верстви в державі втілити в життя відповідний запитам української ментальності і постмодерної епохи водночас еталон позитивної свободи й демократії – з горизонтальними зв’язками й вирішальним словом громадян у розв’язанні найбільш гострих суспільних проблем, з тим, що політична еліта не справляється зі своїм завданням: усунути несправедливі, свавільні, неналежні обмеження свободи і створити необхідні політико-правові інституції для забезпечення позитивної свободи як можливості для волевиявлення народу.  

Література:

1. Назарова I. С. Свобода – воля. http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine8-20.pdf

2. Артеменко А.П. Соціально-філософський зміст поняття «вольність» та його вплив на формування вітчизняної традиції державності. – Розвиток демократії і демократична освіта в Україні : IV міжнар. конф. м. Ялта, 28-30 верес. 2006 р. – К., 2007. С. 16-18. – URL: http://stt.nplu.org/journal.php?id=417990

3. Артеменко А.П. Топологія Я в мережевих структурах соціуму. Монографія. – Харків: Перша цифрова друкарня, 2013. – 344 с. – URL: https://www.academia.edu/Топологія_Я_в_мережевих_структурах_соціуму_Монографія.

4. Рябчук Микола. Залежність від шляху. – Українська правда, 7 січня 2010. – URL: http://www.pravda.com.ua/articles/4b4230ef64bd0/

5. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Червона Калина, 2002. – 275 с.

6. Ернандо де Сото. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше. – Київ: Ніка-Центр, 2009. 232 с.

7. Андрухович Юрій. «13 число» / лекція Свободи пам’яті Сашка Кривенка. (Неавторизований варіант промови Юрія Андруховича в УКУ у Львові 13 травня 2009 року). – URL: http://zik.com.ua/ua/news/2009/05/14/180779

8. Між волею та свободою. – Рівне вечірнє. 14.02.201. – URL:  https://rivnepost.rv.ua/news/mizh-voleyu-ta-svobodoyu

9. Kukathas,  Chandran. Liberty / A Companion to Contemporary Political Philosophy. Ed. by E. Goodin and Philip Pettit. Oxford: Blackwell  Publishers, 1998. – P. 534-545.

10. Freedom (Philosophy) – URL: http://www.newworldencyclopedia.org/entry/Freedom_(philosophy)Oxford`s

11. Oxford Student`s Dictionary of Current English. By A.S. Hornby. – Moscow-Oxford, 1984. – P. 249, 355.

12. Difference Between Liberty and Freedom. – URL: http://www.differencebetween.net/miscellaneous/politics/difference-between-liberty-and-freedom/

13. Reimer, Erich. The Difference Between Freedom and Liberty. ­– URL: https://townhall.com/columnists/erichreimer/2018/07/04/freedom-vs-liberty–whats-the-difference-n2496872.

14. Декларація незалежності. – URL: http://osvita.khpg.org/index.php?do=print&id=946555693

15. Конституція США. – URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Конституція_США

16. Arendt Hanna. On Revolution. – New York: Penguin books, 1990.


[1] Словники пишуть, що “свобода” (в транскрипції “слобода”) в українській мові відоме з 13 ст., але в застосуванні до вільного поселення певного типу, яке латинською мовою в середньовіччя називалось “liberta villa”, а польською “wola”. Тобто, йдеться саме про звільнення від зовнішньої підпорядкованості, про повну свободу як самоврядність. Звідси – українська Слобожанщина і безліч поселень під назвою Слобода чи Слобідка.