«За это нас приветствовать не будут»: Нерозділена любов з ЛНУ / зі спогадів Антоніни Колодій

Моя доля, якій я не забуваю щоразу дякувати, водить мене дивними замкненими колами. Про деякі з них напишу пізніше, можливо в епілозі до своїх спогадів. А от професійне коло, замикання якого актуалізувалося цієї зими з доброї волі шановних професорів Романюка Анатолія Семеновича (зав.кафедри політології) та ректора ЛНУ ім. Івана Франка Мельника Володимира Петровича, заслуговує бути оприлюдненим уже тепер. Його червона нитка: я таки прийшла на історичний факультет ЛНУ, уже в іншій ролі, в інший час; можливо запізно… Та сам цей факт для мене і дивний, і приємний водночас.

  • Тож у наступному уривку з моїх спогадів “У згоді з долею”, які постараюсь дописати й опублікувати в скорому часі, читайте про моє сприйняття того давнього “колись”, якому – аж страшно подумати – незабаром сповниться 50 років.

Восени 1971 року, завершуючи свої справи з дисертацією, я почала (де сама, а де за посередництва Івана) зондування ґрунту щодо мого працевлаштування у Львові. Виявилось, що це справа непроста, і навчання в кращому вузі СРСР тут не було жодним козирем.

Університет ім. Івана Франка, де я сподівалася почати свою викладацьку діяльність та продовжити дослідження з американістики, виявився для мене закритим, бо в ньому, бачте, уже працював мій чоловік. То нічого, що він був математиком і ми би з ним ніде й ніяк не перетиналися: ні на вступних чи випускних іспитах, ні в навчальному процесі. Все одно, пояснили мені, це була б заборонена законом «сімейственість». Пояснення, що застосувати свої знання мені в цьому місті більше немає де, ні в кого не пробуджувало жодних емоцій. Немає, то й немає. Так само усім було байдуже (а може, навпаки, «офіційні кола» з цього раділи), що у Львові міг би, але в такому разі не  буде відкритий напрям американістики на кафедрі нової й новітньої історії.

Потрапити до ЛНУ виявилося складніше, ніж до МДУ

Деканом істфаку в ЛДУ упродовж 1959–1973 рр. був Петро Петрович Челак (1921–2005), який приймав мене привітно, але виголошував «офіційну» точку зору, не пропонуючи жодних способів розв’язати проблему. Кафедра, на яку я прагнула потрапити, також перебувала в той час, здається, не в кращому стані. З 1949 по  року вона називалась кафедрою «історії нового часу і країн Сходу»;  потім (здається, з 1953) – «історії нового часу», і лише у 1972 р. її було названо «кафедрою нової та новітньої історії», як у більшості провідних вузів країни. Незалежно від зміни назви, викладачі кафедри вели заняття з нової та новітньої історії усіх країн світу: Європи, Америки, Азії та Африки, і лише на факультеті іноземних мов вони читали окремі курси з історії західних країн: Англії, Німеччини та Франції. Спеціалізації з цих країн на кафедрі не було. Нема що й говорити про спеціалізацію з історії США – цього «оплоту імперіалізму»[1].

З 1961 по 1971 рік  кафедрою керував професор Лебович Мартин Фаркашевич, якого С. А. Макарчук делікатно називає «політично (насправді – ідеологічно – А.К.) активним викладачем»[2], який спеціалізувався на революційних рухах в Угорщині[3]. Зрозуміло, що «дєрзать» з відкриттям якихось нових напрямків на кафедрі йому було і нецікаво, й не до снаги. Тим більше, що саме в рік мого працевлаштування він захворів і відійшов від керівництва кафедрою. Його наступника, в.о. завідувача кафедри у 1971-73 роках Івана Івановича Бєлякевича (1905-1984) «Вікіпедія» характеризує як «дослідника новітньої історії країн Азії та Африки, участі поляків у Першій світовій війні та революції 1917 року»[4]. Насправді, судячи його наукового доробку, він скоріше був організатором вищої, у тому числі й історичної освіти та науки у Львові (у 1944–1948 рр. – ректор Львівського університету, у 1948–1961 рр. завідувач кафедри історії Нового часу і країн Сходу), ніж справжнім науковцем.

На кафедрі ще був професор Бродський Роман Михайлович (1907-1992), який мав навіть стосунок до американістики (був у контакті з сектором США і Канади ІВІ АН СРСР як дослідник «політики США на Далекому Сході»). За характеристикою С. А. Макарчука, який у нього вчився, Р. М. Бродський належав до ідеологічно «непомильних» викладачів і стежив за чистотою марксистсько-ленінських підходів яко «давній служака ОГПУ-НКВД»[5]. В Інституті всесвітньої історії, де я навчалась в аспірантурі, до нього ставились стримано-скептично (там підтримували усіх «американістів» з периферії, нічого особливого від них не очікуючи). А у Львові про Р. М. Бродського ходили анекдоти як про «китаєзнавця», яким він себе намагався видавати[6]

Ніхто із цих трьох людей не проявив жодного інтересу ні до моєї освіти/освіченості, ні до більш ніж позитивної характеристики з ІВІ АН СРСР, яка скеровувалась саме до ЛДУ ім. Франка.

Втім, поексплуатувати мене як молодого, поки що безробітного спеціаліста керівники кафедри не відмовлялись, запропонувавши читати упродовж року курс історії Китаю в обсязі 800 год. річного навантаження на погодинній основі. Ясна річ, такий варіант для мене був неприйнятний. Мені треба було нормально «розподілитись» і мати (нехай хоч на папері) усі права «молодого спеціаліста». А це була робота на «пташиних правах» – без ніяких гарантій на майбутнє, без відпустки на літо, за копійчану платню (погодинна оплата в ті часи була низькою взагалі, а враховуючи, що я ще не була кандидатом наук, просто мізерна). А для мене, яка ніколи не з’явилася б перед студентською аудиторією непідготовленою, це ще й було рівнозначним паралельному здобуттю нової освіти, викинувши на смітник усе, що я здобула за 8 попередніх років наполегливої роботи в бібліотеках, навчальних і наукових інституціях. Тому я сказала «ні» і ні разу про це не пошкодувала.

Зрештою, свого часу я відважилась вступати до МДУ виключно через те, що хотіла бути не просто вчителем, а високоерудованим майстром своєї справи. В університеті я обрала не першу-ліпшу спеціалізацію, а таку, що була мені до душі, і таки освоїла її на належному рівні, про що свідчила рекомендація до друку моєї монографії за результатами кандидатського дослідження. Ту рекомендацію я сподівалась таки використати – попри невдачу з працевлаштуванням в університеті. Але й ця спроба не була успішною, хоча багато чого мені прояснила.

Коли після закінчення аспірантури я понесла свій рукопис до видавництва «Вища школа» при Львівському університеті, головний редактор видавництва, поважна  дама середніх років, навіть не глянула на нього:

Что Вы, что Вы! Нас за это нас приветствовать не будут. Мы здесь должны заниматься местной проблематикой.

Отож, як я пізніше написала в обґрунтуванні свого проекту на Фулбрайтівську програму наукових обмінів, мені стало ясно, що зі Львова умисно робили периферію і протидіяти цьому було складно, позаяк для цього не знаходилось необхідної кількості «своїх» людей (у різних сенсах і на різних місцях). Умілою рукою всюди були розсаджені послушні, часто російськомовні, але не обов’язково, гвинтики режиму. Тож не дивно, що ні відомих сходознавців, ні спеціалістів з нової й новітньої історії країн Заходу серед викладачів кафедри історії Нового часу у той час фактично не було, а політика, очевидно, була такою, що їх і надалі не повинно було бути. Так чи інакше, але, втихомиривши свою гордість, я мусила погодитись на ту альтернативу університету, яку здатний був запропонувати мені тогочасний Львів. Нею став Львівський політехнічний інститут, кафедра зневажуваного мною у студентські роки наукового комунізму. Перефразовуючи відому поговірку, «проти чого боролась, на те й напоролась».

У перші два місяці осені 1971 року я бувала у Львові періодично, водночас завершуючи свої дисертаційні справи в Москві. У проміжках між цими наїздами пошуком роботи для мене займався чоловік, який підключив до цієї справи свого батька, котрий мав трохи знайомих серед професури з інших вузів. Якимось чином він вийшов на Володимира Ароновича Шпилюка, доцента, заступника завідувача кафедри наукового комунізму з ЛПІ, який, переговоривши із завідувачем кафедри, сказав:

– Місце асистента на кафедрі знайдеться. Нехай бере скерування.

Що я й зробила. Хоч моя колега по сектору США і Канади, аспірантка Іра Супоницька, теж, до речі, українка, прокоментувала моє рішення так:

– Я би краще читала курс історії Китаю, ніж цей вонючий науковий комунізм.

Таким було ставлення американістів до моєї майбутньої «сфери зайнятості». І хоч теоретично я цю оцінку поділяла, на практиці мені було потрібне постійне місце праці. Адже я збиралася родити дітей, колись, можливо, отримувати квартиру тощо, а погодинка, як би я не ставилась до викладання історії Китаю, нічого цього не передбачала. Зрештою, я не могла дозволити, щоби мною «затикали дірки», нічого не пропонуючи взамін.

Тому на кафедру наукового комунізму в політехнічному інституті я подивилася як на тимчасове розв’язання проблеми, сподіваючись, що з часом, можливо, таки вдасться перейти в університет на нову й новітню історію країн Заходу. Тим більше, що окрім університетської кафедри нової історії, куди мене «не пустили», місця для викладання чогось іншого, окрім марксизму-ленінізму, у вищих навчальних закладах Львова просто не існувало. А «підкована» з цієї «наукової науки» я була непогано, тож, як мені гадалося, принаймні, матиму час у науковому плані займатися тими проблемами, які мене цікавлять.

Зовні виглядало, що усі мої плюси як фахівця з нової історії переважив факт роботи в університеті чоловіка (так званий фактор сімейственості). Але, гадаю, це був лише зручний претекст. Не було б його, могли б знайти щось інше.  А велике значення, насправді, мало намагання радянських властей тримати Львів, як і всю Західну Україну в статусі периферії. Не  виключено й те, що свою роль зіграв і секретний супровід, який міг прийти слідом за мною з компетентних органів, які були особливо уважні до ЛНУ як можливого «розсадника» націоналізму (через читання й копіювання мною творів Грушевського та інших, заборонених тоді в Україні, «націоналістів». У Москві вони були у відкритому фонді, але, як я переконалась, «на обліку»). Тому усіх, хоч трохи підозрюваних у націоналізмі, старались тримати поодаль. До цієї думки мене підштовхнули подальші безуспішні намагання зайняти своє скромне місце «під сонцем» кафедри нової й новітньої історії ЛНУ і той спосіб, яким тодішній ректор університету М. Г. Максимович мене остаточно «відфутболив».

Спочатку, щоб зберегти контакт з університетом, а відтак і перспективу переходу туди на роботу, я взяла погодинний курс історії Франції на факультеті іноземних мов (історію цієї країни нам читали цікаво, а до її вивчення я ставилась серйозно, тому проблем з підготовкою до лекцій не було). Студентки (вони переважали) та студенти на цьому факультеті були достатньо старанні й чемні, але трохи кумедно, що саме там уперше в своєму викладацькому житті я зіткнулась зі спробою «підкупу» на іспиті. Перед подачею мені залікової книжки, одне дівча вклало до неї «червінця» – скромну винагороду за кращу оцінку. А я, наївна, гадала, що то вона через неуважність тицьнула гроші, куди не слід, та й показую їй перед групою книжку в розворот: мовляв, заберіть це, як воно там опинилося? І лиш після того, як студентка почала переді мною дуже вибачатися, до мене дійшло, що то була не випадковість…    

1970-і роки проминули в турботах не лише про адекватне місце праці, але й про народження дітей, яких до 1978 року у нас з’явилося троє. Трошечки їх підростивши, я кинулася «в останній рішучий бій» за повернення на обрану колись дорогу американських студій. На той час змінилося керівництво і факультету, і кафедри нової й новітньої історії, завідувачем якої у 1973 році став Геннадій Миколайович Кипаренко, який прийшов з кафедри історії КПРС[7]. Я з ним поспілкувалася, і він начебто поставився до мене прихильно. Він, мовляв, не проти, якщо мені вдасться якось обійти формальні перешкоди на шляху до кафедри.

– Я бачив Ваші публікації в «Американському щорічнику». Зрозуміло, що будь-кому такої кількості аркушів вони б не виділили…

Та найбільші надії я покладала на нового декана Степана Арсентійовича Макарчука, з яким познайомилася у 1974 році під час спільної поїздки до Киргизстану на святкування 50-річчя утворення республіки (відрядження ми обоє отримали від товариства «Знання»). Хоч Степан Арсентійович прийшов в університет з партійної роботи, він був напрочуд раціонально-мислячим, кваліфікованим науковцем, який справляв хороше враження навіть на далеких від суспільних наук викладачів. Уперше про нього я почула від свого чоловіка І. М. Колодія. Як молодого викладача, його після приїзду до Львова примусово записали на заняття з марксистсько-ленінської філософії (теж вибрик провінційного парткерівництва, який ніколи не міг би мати місця там, звідкіля ми приїхали). Одним із лекторів був якраз С. А. Макарчук, який цікаво – змістовно і не штампами – розповідав про міжнародні відносини. Іван навіть радив мені разом з ним піти й послухати його лекції. Хоч я цього й не зробила, але пізніше переконалась, що Степан Арсентійович – справді достойна й цікава людина.

Отож після розмови з Г. М. Кипаренком, я звернулась до С. А. Макарчука, який був деканом з 1976 р., щоб він підтримав мою кандидатуру на доцента кафедри нової й новітньої історії («бо місце ж є»), а сама майнула в Київ до Міністерства освіти. Мені здавалося, що аргумент про мої наукові досягнення й інтереси має, нарешті, на когось подіяти. Ну хіба ж можна так ігнорувати чиїсь напрацювання й можливості, якщо вони можуть піти на користь і університету і, зрештою, суспільству. І ще я намагалась відстояти думку, що оскільки мій чоловік рядовий доцент математичного факультету, то ніякої сімейственості в нашій спільній роботі у такій великій установі як ЛНУ ім. Івана Франка не буде, адже ми ж будемо ходити зовсім різними стежками.

У міністерстві мене вислухали уважно і, як мені здалося, з інтересом, але сказали (й написали у відповідь на моє письмово обґрунтоване прохання)  таке:

– Справа укомплектування кафедр університету кадрами – це компетенція Вченої Ради університету. Міністерство на цей процес впливати не може. Але, як виключення, ми спробуємо звернутись до ректора університету з проханням уважно поставитись до Вашої кандидатури.

Міністерство звернулось, декан Макарчук спробував за мене замовити слово, але як він мені сказав, ректор був розгніваний, що я поїхала з цим питанням до Міністерства. Тож мені нічого не залишалось, як спробувати самій «по душам» поговорити з ректором. Треба ж було мати стільки наївності!

Записалась на прийом. Увійшла в кабінет. Зустрів мене тов. Максимович М. Г. сидячи за столом у півоберта, поклавши руку вздовж стола та поглядаючи на мене скоса. Коли я виклала суть свого питання і всі свої мотиви, сказав:

– Я Вас зрозумів. Але ми знаходимося не за полярним колом. У нас проблеми кадрів немає.

Ось так думав електротехнік на високому освітянському посту про американістику, який навіть не згадав про компетенцію буцімто автономної Вченої ради університету «вирішувати» подібні питання. Що тут дивного? Теорія з практикою і тоді розходилися, ще й як! Але підкреслена байдужість до моїх професійних якостей, зневажлива манера спілкування підштовхнули мене до думки про те, що високопоставлений керівник освітньої установи навряд чи демонстрував би таку зверхність, якби не приховані від загалу настанови, «чорні» мітки в секретних анкетах, які йому, можливо, уже пред’являв всесильний «первый отдел»[8]. Хоча на кам’яну стіну нерозуміння мені ще не раз доводилось  натикатись у своєму житті, коли я «мала нахабство» заходити до високих кабінетів без протекції. Такою була логіка тодішньої клієнтельної системи, у якій людина, особистість мала бути або її гвинтиком, або ніким. Тож про «перший відділ» – це лише здогадка, що базується на спостереженнях за «збором інформації» у попередні часи. Навряд би чи результати цього збирання викинули на смітник.

Так на початку 1980-х років я розпрощалась з наміром потрапити на кафедру ННІ Львівського університету. А щодо зайняття американістикою «у вільний від роботи час», то, окрім того, що для таких зайнять викроїти час було дуже непросто, тут також знайшлись свої демотивуючі фактори. Одним із них виявилась негативна рецензія колись дуже щирого до мене Віктора Леонідовича Малькова на мою нову статтю для Американського щорічника. Вона була присвячена історіографії аграрної політики Ф. Д. Рузвельта. На час її подання у мене була мала дитина, то ж часу для праці над нею було, мабуть, обмаль. Тому я припускаю, що не все в ній було на вищому рівні, особливо це стосується розкритикованого ним вступу до статті (з тими вступами у мене щось не ладилось). Проте матеріал був використаний з дисертації, де ті ж самі твердження ніяких заперечень ні в кого не викликали. А тут усе було не так і все вимагало серйозного доопрацювання. Рефреном ішла думка: статті з історіографії так не пишуться. А як? Зрозуміти це я, мабуть, мала з ремарок на полях, декотрі з яких мене вразили. Адже осуду підлягали найменші згадування американських авторів у позитивному дусі: «Ето нє оценка» і «Так нєльзя» .

З одного боку, В.Л. Мальков, який свого часу дуже високо оцінив мою дисертацію,  підтвердив поговірку: «Чого очі не бачать, того серцю не жаль». Я вже не працювала в їхньому інституті і, хтозна, які там у мене погляди… А з іншого боку, вимагаючи від мене умілої лайки на адресу «буржуазних» авторів, оскільки їхня методологія за означенням «нікуди не годилась», він відкрив мені очі на непростий стан американістики. Позірно вона була дуже відмінною від того ж «наукового» комунізму, але по факту теж мусила пристосовуватись до ідеологічних кліше. Мені пригадалось, як наукова співробітниця сектору США і Канади А. О. Кислова, яка займалась політично нейтральною проблематикою релігійних течій у США на початку ХХ ст., одного разу бідкалась, що цензори з Главліту хочуть від неї максимально критичної оцінки американських вчених і діячів (рос.):

– Вот ходишь и думаешь, ну как бы их еще уязвить

У подібному становищі опинилась і я. Автори, що писали про аграрну політику, не були аж такі політизовані. Ділити їх на якісь «табори», так само як і вписувати в існуючі історіографічні школи було майже неможливо. Вони були самі собі школа, хоча й висловлювали хто консервативніші, а хто ліберальніші погляди, що я й намагалася відобразити у своєму рукописі. Позицію деяких із них, що ставали на захист політики Р. Таґвела щодо підтримки дрібних орендаторів та іншої бідноти, на мій погляд, можна було вважати ліво-ліберальними. Але така оцінка та ще вкупі з визнанням їхніх досягнень, виявилась неприйнятною для мого рецензента, який, очевидно, хотів усталених класифікацій і відпрацьованих штампів. Довелося сказати остаточне «до побачення» своєму дослідницькому минулому, бо життя ж не складається тільки з боротьби за професію.


[1] Кафедра нової і новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ. – http://old.clio.lnu.edu.ua/Kafedra_novoi_ta_novitnoi_istorii_zarubiznih_krain.html.

[2] Макарчук, Степан. Історичний факультет Львівського університету у 1951–1956 роках. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2014. Випуск 50. С. 336 [315–339]. Причиною демонстрування ним ідеологічно вивіреної позиції могло бути його минуле, коли, працюючи в інституті історії Білоруської АН, він зазнав репресій (був арештований, але виправданий). Див.: Возвращенные имена: Сотрудники АН Беларуси, пострадавшие в период сталинских репрессий. Минск.1992. URL: http://lists.memo.ru/d20/f12.htm.

[3] Кандидатська дисертація М. Ф. Лебовича – “133 дні Угорської комуни”, докторська – «Угорські революції 1918–1919 рр.», монографія (у співавторстві) «Бела Кун: выдающийся деятель венгерского и международного революционного движения». – М.: Мысль, 1975 – 163 с.).

[4] Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Бєлякевич_Іван_Іванович

[5] Макарчук, С. Цитована стаття. С. 336.

[6] По приїзду до Львова я почула від колег з університету розповідь про те, як у 1950-і роки була випробувана китаєзнавча кваліфікація Р. М. Бродського. Як і всюди в СРСР, у Львові навчалась певна кількість китайців. І от одного разу два китайці буцімто потрапили до витверезника. Оскільки ставлення до іноземців в СРСР було шанобливе, вони вирішили на цьому зіграти і прикинулись, що зовсім не розуміють російської (сподіваючись, що так їх скоріше випустять). А міліціонери почали шукати перекладача для оформлення протоколу. Хтось їм підказав, що в університеті є такий доцент Бродський. Його й привезли на допомогу. Але коли той почав безрезультатно тужитися з перекладом, китайці не витримали, та й облаяли його чистим російським матом, розкривши свої карти…

[7] Ось де кувалися керівні кадри для кафедр історичного факультету у Львові! В МДУ таке було би немислимим!

[8] «Перший відділ» на державних підприємствах та в установах, у т. ч. й вищих закладах освіти СРСР, входив до структури КДБ і не підпорядковувався керівництву установи. Окрім контролю за обігом інформації, він зберігав спеціальні анкети на співробітників, у яких відзначалася інформація про їхні політичні погляди (з точки зору лояльності до режиму), поїздки за кордон, допуск до документів з грифом «для службового користування» або «таємно».

Leave a Comment