Ідеологічний компас в умовах безідейної політики: чи можна його покращити? /Антоніна Колодій

Ця стаття писалася заради критичного переосмислення усього спектра політичних ідеологій в Україні під час виборів 2019 року та методології їх дослідження – у відповідь на емпіричне дослідження: «Між Чавесом і Меркель: яка політична ідеологія у майбутнього президента України». https://voxukraine.org/longreads/compass-ideology/index-ua.html . Для публікації на сайті VoxUkraine текст треба було дещо реструктуризувати та зменшити кількість знаків. Я була недостатньо мотивована це робити, бо на той час ніде не працювала. Тому обмежилася публікацією на своєму сайті. А далі, сподіваюсь, буде…

Президентська виборча кампанія в Україні, зокрема її перший тур, добігає кінця. Кандидати намагаються перемогти своїх суперників за допомогою оприлюднення компромату на них  (правдивого чи фальшивого), з одного боку, та роздавання здійсненних і нездійсненних обіцянок виборцям, з іншого. Ідеологічні орієнтації політиків, за невеликим винятком, залишаються в тіні, та й навряд чи дуже хвилюють зневіреного в політиці пересічного виборця, у тому числі й молодого (популярність артиста-популіста Володимира Зеленського тому підтвердження). Однак, тема ідеології продовжує цікавити аналітиків, адже від неї залежатиме зміст публічної політики, яку проводитимуть переможці виборчих баталій, і загалом – майбутнє політичного життя в країні. Виявлення ідеологічного спрямування політиків, їхньої близькості до тієї чи іншої ідеології може принести деяку користь і самим кандидатам та їхнім радникам, якщо вони розраховують на тривале перебування на політичній арені, підказавши, як вони реально виглядають зі своїми апеляціями до тих чи інших проблем і що мають робити в майбутньому, щоб їхній уявний образ не надто відрізнявся від реального.

Отже, виникає потреба в розробці добротної методології аналізу поки що чітко не означених, та все ж так чи інакше спливаючих ідеологічних уподобань лідерів президентської гонки, спонукаючи повернутись до спроби класифікації українських політиків за ідеологіями, здійсненої експертами VoxUkraine на матеріалах середини 2018 року[1].  Публікація результатів цього дослідження цікава як самим фактом привернення уваги до значення ідеологій у політичному житті країни, так і тим, що в політологічний обіг були уведені дещо призабуті нашими дослідниками способи розташування політиків на матриці ідеологічних позицій – разом із застосуванням західних методологій кількісного аналізу висловлювань тоді ще потенційних  кандидатів у президенти.

Ця спроба мала значний резонанс серед інтелектуалів, не в останню чергу завдяки поширенню в соцмережах і на сайті VoxUkraine тесту для перевірки кожним бажаючим своєї ідеологічної позиції. Я теж тоді протестувала свої погляди й залишилась задоволена результатом: моя позиція була визначена як «лівий лібералізм (соціальний лібералізм)», яка розташувалась біля самого центру таблиці. Автори тесту дали їй таку характеристику: «люди в цьому квадраті прагнуть захищати свободу особистості, одночасно оподатковуючи ринок для надання соціальної допомоги тим, хто її потребує. Як правило, вони вважають себе шукачами балансу між особистою свободою та соціальною справедливістю, а також підтримують ідеї культурного різноманіття, світського уряду та міжнародного співробітництва. І хоча вони, зазвичай, скептично ставляться до участі держави в соціальних справах, тим не менш вони вбачають легітимну роль держави в боротьбі з дискримінацією та забезпеченні рівноправ’я». Абсолютно з усім згодна. Так, це мої погляди.

Але в тому тесті була матриця інакша, ніж у дослідженні ідеологій кандидатів у президенти, де про лівий лібералізм уже не йдеться, а усі хоч трохи ліві висловлювання чомусь потрапляють під рубрику соціал-демократизму, який у свою чергу «прямує» до авторитаризму. Тому гадаю, що і я, якби мої висловлювання потрапили в той аналіз, перетворилася б на соціал-демократку. Але то ще пів-біди. Адже між соціальним лібералізмом і соціал-демократизмом немає жодної прірви. У багатьох аспектах, особливо в сучасних умовах – це близькі позиції. А от чому соціал-демократом виявився Петро Порошенко або Юрій Бойко – це не зрозуміло настільки, що виникає сумнів у коректності самої методології.

Автори апелюють до використання ними апробованої на міжнародному матеріалі  методології проекту Маніфесто. Та наскільки я зрозуміла, в названому проекті вивчення «риторики» включало в себе й дослідження партійних програм. Хай би якими вони не були  відірваними від політичної практики, але це вже не просто безсистемні, кон’юнктурні, довільно змішувані претензії до влади, кон’юнктурні пропозиції та обіцянки окремих політичних діячів в умовах безідейної політики.  У статті справедливо зазначається,  що політики, які потрапили під приціл аналізу VoxUkraine, часто «пропонують набір важко сумісних заяв». Однак дослідники при цьому не беруть до уваги, що коли заяви «важко сумісні» та довільно змішувані, то їх навряд чи можна розглядати як вияв певної ідеологічної позиції або навіть наближення до неї.  

 «Результат показує тренд – до якої ідеології є ближчою риторика того чи іншого політика і як розташовані кандидати один відносно одного», підсумовують автори дослідження. Для стороннього ж читача, обізнаного з тонкощами сучасних світових ідеологій,  особливих заперечень не викликає лише взаємне розташування кандидатів, а не їх розміщення в «соціал-демократичному квадраті». Висновок, винесений у підзаголовок публікації («Чому наступний Президент України буде соціал-демократом?») – несподіваний і не відповідний українській політичній  практиці. Він суперечить і політичним програмам, і практичним діям більшості досліджуваних політичних акторів, а тому не виглядає достовірним.

Автори не пояснюють, що саме зумовило такий результат; чому усі політичні гравці опинилися на одному, соціал-демократичному полі: хто трохи лівіше, а хто правіше, хто трохи вище – ближче до авторитаризму, а хто нижче – ближче до лібералізму. Невже «комп’ютер винен», як іноді пояснюють недоліки тих чи інших маловірогідних, але кількісно обрахованих результатів? Гадаю, ні. Тут стався скоріше не технічний, а методологічний збій, і «винуваті», мабуть, ті теоретичні засновки, на яких було здійснено відбір матеріалу для «занесення в комп’ютер».

А що ж туди заносили?  Автори пояснюють: це були 925 унікальних (що не повторюються) висловлювань із загальної бази даних, яка складалася із 4226 висловлювань імовірних кандидатів у президенти. Їх класифікували за чотирма категоріями: «ліва економічна політика», «права економічна політика», «політика невтручання держави в суспільне життя» і «авторитарна політика», а потім виводили індекс, що показував «силу» цих ознак в позиції кожного політика  за наведеною в статті формулою. Її ми залишимо в стороні, хоч і до неї можуть бути деякі запитання. Та головна підстава отриманого непереконливого висновку, гадаю, лежить у площині інтерпретацій. Скоріше за все, збій стався: а) при віднесенні тих чи інших відокремлених від контексту вимог, гасел та заяв до однієї з названих ідеологічних категорій; б) при незрозумілому ототожненні цієї категорії, а саме – лівої економічної політики, з соціал-демократизмом, якому безпідставно ще й приписали авторитаризм, давши довільне визначення останнього (припасувавши його до своєї інтерпретації позицій політкомпасу); в) при неврахуванні контексту досліджуваних «унікальних висловлювань» і тих умов, за яких вони можуть, а за яких не можуть вважатися індикаторами ідеологічних пріоритетів політика.

Спірне тлумачення авторитарної політики відкладемо надалі. А поки що розглянемо підстави для головної тези про соціал-демократичність риторики українських претендентів на політичний пост. Звідки вона взялася? Чому це саме соціал-демократизм, а не якась інша лівизна? Адже в пострадянському суспільстві є ще радикальніші течії соціалістів і комуністів, які хоч і зійшли нанівець організаційно, але їхні ідеологічні кліше міцно закріпилися в головах значної кількості населення. І саме під них підлаштовуються політики на зразок Юрія Бойка.

А може навіть це й зовсім не лівизна а, наприклад, право-радикальна ідеологія, представники якої також нерідко висловлюються за соціально-економічне регулювання, націоналізацію певних галузей виробництва тощо? (Приклад – Руслан Кошулинський).  

Якщо говорити про ідеологічні концепції економічного розвитку, то не можна випускати з виду й ідеологію соціального ринкового господарства (німецький консервативний ордолібералізм[2]), не кажучи вже про представників соціального лібералізму, які також можуть висловлюватись на користь втручання держави в питання соціального захисту. Саме до першої з цих течій зараз апелює Юлія Тимошенко у своїй програмі «нового курсу для України», хоча на час проведеного дослідження вона ще її не оприлюднила. Однак це не важливо, бо я тут хочу підкреслити інше: апеляції політиків до соціального захисту без зазначення методів (як-то адресні допомоги або, навпаки, широкі програми загального добробуту), до державного регулювання без урахування способів і цілей такої політики (як то необхідність налагодити виробництво зброї під час війни),  до соціальної рівності без урахування ставлення політиків до прав і свобод особи та інших суспільних цінностей не дає підстав для визначення якоїсь конкретної ідеології в межах правої чи лівої, державоцентричної чи анархічної орієнтації.

Найбільше заплутує ситуацію поширення популізму, в якому можна віднайти будь-які ідеологічні кліше. Так, популізм поділяють на правий і лівий в залежності від того, на чому робиться акцент – соціальній рівності чи національній ідентичності. Але і в тому, і в іншому випадку популісти переважно послуговуються мішаниною ідеологій,  вихоплюючи з них найбільш ходові в даний момент гасла та пропозиції.

Ідеологія – це система цінностей і переконань, які кладуться в основу проекту бажаного образу суспільства і, відповідно,  суспільних змін, що ведуть до нього. Цей образ ідейні політики намагаються наблизити засобами публічної політики у разі приходу до влади. А системності ідеологіям надає не лише внутрішня когерентність цінностей та цілей, а й ті принципи та засоби, які прихильники певної ідеології (в даному випадку – соціал-демократичної) вважають прийнятними і застосовують для практичного досягнення своїх цілей (антиномія «державоцентризм – анархізм» указує якраз на діапазон можливого вибору засобів).

Система цінностей сучасних соціал-демократів може бути охарактеризована як: свобода, справедливість, рівність можливостей, солідарність, захист довкілля (останнє – данина популярності ідей їхніх «природних союзників» по лівій частині політичного спектру – «зелених» партій та рухів). Прийнятні засоби втілення цих цінностей у життя – державне втручання в соціально-економічні відносини, формування програм загального добробуту, але виключно в умовах і на засадах правової держави. В аспекті визнання цінностей свободи та прав людини соціал-демократія близька до лібералізму. Приписування їм авторитаризму – велика натяжка, бо соціал-демократи давно вже погодилися з недопустимістю порушення принципів правової держави. Головною їх відмінністю від лібералів є те, що соціал-демократи визнають соціальні права особи як невід’ємну частину забезпечення рівної свободи для всіх та підтримують державне втручання в соціально-економічні відносини задля виправлення несправедливих диспропорцій, які створює нерегульований ринок. Як мовиться в англомовній Вікіпедії, «соціал-демократія прагне створити умови для того, щоб капіталізм привів до більших демократичних, егалітарних і солідарних результатів».[3]

У даному випадку я не збираюся писати про те, добра чи погана ця ідеологія, яка від неї може бути користь або шкода. Мені важливо підкреслити, що оскільки ідеологія – це система, то про ідеологічне спрямування окремого політика чи політичної сили (партії) не можна судити за сукупністю «важко сумісних заяв», які, як стверджують аналітики VoxUkraine, якраз і пропонують «вітчизняні політики». Це, скоріше, свідчить про їхню схильність до маніпулятивного популізму, для якого характерна ідеологічна еклектичність, використання будь-яких популярних у народі вимог до влади[4]. З цієї причини – через безсистемне змішування суперечливих гасел і пропозицій – розмістити  популізм на матриці ідеологій  неможливо, а тому при дослідженні ідеологічних уподобань політиків потрібно спочатку відокремити популістів – саме за критерієм змішування, а тоді вже визначати місце решти політичних діячів у певній системі координат.

Саме популізму, а не соціал-демократизму притаманний і авторитаризм – неоднакової сили та різного забарвлення, визначення якого авторами публікації також є недостатньо коректним. На їхню думку, авторитаризм – «це поширений термін у політичних науках, який означає, що держава має сильний вплив на свободи громадян». Але «держава», в розумінні – органи влади, завжди має вирішальний вплив на свободи громадян. Питання лиш у тому, як саме вони впливають: у бік обмеження чи дотримання або й  розширення прав, та яким способом це робиться: за допомогою правових законів чи свавільно, на основі дій державного керівника (вождя, лідера), тому що «так можна швидше», що це «корисно для держави» (в умовах війни, кризи, необхідності швидких реформ тощо).

Надмірно широке трактування авторитарної політики як державного втручання взагалі – неправильне в принципі, тому що втручання держави може здійснюватись як демократичними методами (кейнсіанська політика в західних країнах з 1930-х по 70-ті роки), так і авторитарними (авторитаризми в Південно-Східній Азії, в Чилі за Піночета), як для регулювання економіки й перерозподілу доходів, так і для створення ринкових відносин на основі неоліберальних (лібертаристських) підходів. Авторитаризм навіть у найширшому сенсі містить дві найважливіші риси: обмеження прав особи і більша або менша міра всевладдя державного лідера та/чи його партії. Обмеження, що досягаються за допомогою демократичних, а не авторитарних механізмів, можна називати державоцентричними, але аж ніяк не авторитарними.

Отже, необґрунтованість віднесення усіх кандидатів до однієї, а саме соціал-демократичної ідеології обумовлена, на мій погляд, ігноруванням різноманіття лівих ідеологій, неврахуванням наявності популізму, а також неправомірним трактуванням авторитаризму та поширенням його на усі  ліві течії. До недоліків дослідження можна віднести й те, що воно не дає жодних натяків на те, чи є ідеологічні схильності політиків, визначені на основі їхніх висловлювань, свідомими (заснованими на переконанні), маніпулятивними (спрямованими на те, щоб створити враження), або ж несвідомими (сам не знає, для чого це казав або не розуміє значення своїх слів). Виокремлення популізму, для якого змішування ідеологічних штампів є нормою, а також зіставлення висловлювань політиків з програмами їхніх партій або особистими програмними заявами, могли би деякою мірою зарадити справі.

Сама матриця (ідеологічний компас) могла би також, на мій погляд, бути дещо скорегована в плані точнішого формулювання антиномій: ліві – праві; соціалізм – капіталізм; державоцентристи – лібертаристи; тоталітаристи – анархісти; соціалісти – націоналісти; ліберали – консерватори. В ній можна було б повніше врахувати наявні різновиди ідеології лівого і правого спрямування та уточнити їх місце на  таблиці.

Схема «ідеологічного компаса» могла би виглядати, наприклад, так:

Вертикальна вісь вказує на дві протилежні позиції стосовно держави (уряду в широкому сенсі, органів влади): держава – головний агент змін та розвитку або держава – необхідне зло, масштаби втручання якого в життя суспільства мають бути мінімальними.

Анархізму протистоїть не націоналізм і не державоцентризм, а тоталітаризм як проникнення держави в усі пори суспільного і навіть особистого життя громадян. А державоцентризм (етатизм) – це не окрема ідеологія, а одна з характеристик різних, принципово відмінних ідеологій – від комунізму до націоналізму, а також консерватизму, який підкреслює традиційні цінності сім’ї та держави на противагу «малій державі» лібералів. Консерватизм як ідеологія (починаючи від Едмунда Берка) – це своєрідне «виправлення» лібералізму шляхом введення до нього названих цінностей як пріоритетних.

Неоконсерватизм даремно поставлено разом з консерватизмом як взаємозамінні поняття і дуже високо, близько до авторитаризму. Префікс нео- тут, як і у випадку з неолібералізмом (який на ідеологічному компасі VoxUkraine позначено як лібертаризм), несе істотне навантаження (в різних країнах, щоправда, різне) і це мало б знайти своє відображення на такій докладній шкалі. Консерватизм класичний (як ідеологія) був реакцією на класичний лібералізм, не стільки заперечуючи його цінності, скільки доповнюючи їх традиційними цінностями та зміщуючи акценти на останні. Можна навіть сказати, що він був проти революційного, радикального лібералізму, якого в сучасному світі практично немає. Тому, на мій погляд, неоконсерватизм, принаймні у США, ще більше наблизився до лібералізму. Отже, його краще ставити не вгорі, а ближче до центру матриці, дещо вище і правіше від лібералізму.

Націоналізм. Акцент на нації та її інтересах веде до прийняття націоналістами сукупності консервативних або право-радикальних цінностей, які забарвлюють цю ідеологію правизною. Так цю ідеологію і трактують, зазвичай, в узагальненому варіанті. Хоча там є багато нюансів, розкриття яких зайняло б тут надто багато місця. Тож я просто перемістила націоналізм на праве поле, а на його місце вгорі матриці поставила тоталітаризм. Над націоналізмом ще поставила фашизм і нацизм як найбільш державоцентричні, тобто тоталітарні ідеології.

З соціал-демократизмом було б усе гаразд, якби він не зайняв увесь верхній лівий квадрат, де вище він нього мають розміститися більш радикальні, авторитарно-тоталітарні соціалісти та комуністи. Правою противагою соціал-демократизму в теорії і на практиці виступає консерватизм та лібертаризм, а зовсім не ідеологія прогресивізму.

Що таке прогресивізм? Наскільки мені відомо, це чисто американська політична течія, яка просуває (або просувала в минулому) ліберальні та ліво-ліберальні реформи. На безриб’ї достатньо деідеологізованого американського суспільства прогресивізм може виглядати як окрема ідейна течія, але в глобальному масштабі такої ідеології не існує. Це просто реформаторська політична позиція. Тим більше не зрозуміло, яке значення ця начебто ідеологія  має для аналізу українських політичних сил. Отже, я його прибрала.

Так само, не дуже зрозуміло, що таке лібертарний соціалізм. Адже соціалізм досі трактувався як комунітарна ідеологія. Втім, я залишила цю позицію у нижньому лівому кутику компаса як таку, що теоретично можлива, а практично нікому не шкодить, адже до неї нікого не віднесено.

Щодо інших змін, то вони стосуються виправлення «радикального капіталізму» на просто «капіталізм», який є противагою просто соціалізму. Обидва терміни вказують на  загальну орієнтацію політиків на той чи інший суспільний лад, в основі якого лежить певна економічна система. 

Не сумніваюся, що і цю уточнену схему можна далі покращувати, пристосовуючи до потреб аналізу мало-ідеологізованого політичного поля України. Тим більше, що дві виборчі кампанії 2019 року дають для цього великі можливості, спонукаючи дослідників до вивчення емпірики та до вдосконалення методології аналізу багатого емпіричного матеріалу.

Антоніна Колодій, доктор філософських наук, професор,

ментор «Вищої школи публічного лідерства» (м. Львів)

+38 096 847 3236

akolodii@gmail.com

https://political-studies.com

[1] Між Чавесом і Меркель: яка політична ідеологія у майбутнього президента України. Дослідження. Автори: Людвіг Горонді, Тимофій Брік, Леся Грабова, Костянтин Федоренко, Тарас Тарасюк, Денис Терещенко, Ромі Мор, Марта Кобринович, Андрій Тяжкий. – URL: https://voxukraine.org/longreads/compass-ideology/index-ua.html

[2] Див.: Основи демократії. За ред. А. Колодій. – Львів: Астролябія, 2009. С. 599-600.

[3] Social Democracy // Wikipedia  – URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Social_democracy

[4] Про історичні форми популізму та маніпулятивний характер сучасних його різновидів див. Antonina Kolodii. Modern Democracy and Populism: related opponents // Agora. Issue 19-20. – URL: https://political-studies.com/?p=1983&lang=en .