Політика і наука про неї

Антоніна Колодій. Політика і наука про неї. Лекція 1 з курсу “Політологія”.

1.1. Політика і суспільство.

  • Походження і зміст терміну полі­­ти­ка. Політика в часи античності і в сучасному світі.
  • Сутність і межі політики
  • Місце політики в системі суспільних ­відносин
  • Множинність підходів до розуміння політики
  • Суб’єкти та об’єкти політики
  • Право, мораль і політика

1.2. Політична наука: предмет, стадії розвитку, структура і методи. Форми пізнання політичної дійсності: політична думка, політична філософія, політична наука (політологія)

  • Попередники політології і традиційна наука про політику.
  • Сучасна політологія як окрема наука і навчальна дисципліна
  • Структура сучасної політології та її зв’язки з суміжними науками
  • Політична думка і політична наука в Україні
  • Роль академічної дисципліни “Політологія” в освіті сучасного правоохоронця – громадянина України

Вивчення будь-якої академічної дисципліни починається з визначення об’єкта та предмета тієї науки, яку вона представляє. Говорячи про об’єкт, вказуємо на те, яку частину природи чи суспільної реальності вивчає дана наука, які саме суспільні чи природні явища потрапляють у сферу її дослідження. Визначаючи ж предмет, з’ясовуємо, в якому аспекті, під яким кутом зору та за допомогою яких методів даний об’єкт досліджується. Неважко здогадатись, що об’єктом політичної науки – політології – є політика як частина суспільного життя, або, іншими словами, політична сфера, політична підсистема суспільства. Про сутність та особливості політики як об’єкта політичної науки йтиметься в першому питанні теми. А до питання про її предмет звернемося в другому питанні, характеризуючи етапи становлення та сучасний стан політології.

1.1. Політика і суспільство.

Походження і зміст терміну полі­­ти­ка. Політика в часи античності і в сучасному світі.

Хоч усі ми широко послуговуємось терміном „політика”, дати однозначну відповідь на питання про сутність означуваного ним явища дуже непросто. Існують різні підходи до розуміння політики. Та й сама політика є складним і багатогранним феноменом, що обертається до нас то тим, то іншим боком. Вочевидь, коли ми говоримо про необхідність вироблення соціальної чи регіональної політики і коли називаємо політику „брудною справою”, ми маємо на увазі зовсім різні речі. Отже, що таке політика? Щоб розібратися в цьому питанні, почнемо із з’ясування етимології (походження) слова та історичної еволюції його змісту.

Поняття „полі­­ти­ка” походить від грецького слова „поліс”, що означає „місто”, яке в давньогрецькі часи було містом-державою – окремою суспільною одиницею, самоврядною громадою, яка самостійно ухвалювала рішення щодо проблем внутрішнього життя і стосунків з навколишнім світом: іншими давньогрецькими містами-державами та „варварськими” країнами, народами і племенами, з якими їй доводилося вступати в контакт, торгувати, вести війни. У Стародавній Греції з’явився і термін „політика”, а давньогрецький філософ Аристотель у ІV ст. до н.е. написав книгу під назвою „Політика”, в якій проаналізував тогочасні форми політичного життя та державного врядування і дав їм свою оцінку.

Людина, пише Аристотель, живе в довершених і самодостатніх політичних об’єднаннях – державах (політіях, polities), до яких входять менш довершені та менш самодостатні об’єднання нижчого рівня – поселення та сім’ї. Держави – самодостатні, бо людина в них знаходить усе необхідне для життя. Як істота політична за своєю природою вона бере участь у справах держави, тобто займається політикою. Отже, політика, за Аристотелем, це участь у справах держави, а також наука про цю участь.

Спираючись на думки Аристотеля, можемо сформулювати початкове визначення політики. Політика – це діяльна участь людей у справах громади, суспільства, держави заради розв’язання загально значущих проблем.

Тривалий час – приблизно до XVI-XVII ст. н.е. – політику розуміли загалом так само, як і в часи античності: як усеохопну сферу взаємодії особи і суспільства, особи і держави. Прорив до усвідомлення специфіки політики як особливого, відокремленого від інших виду суспільної діяльності, зробив італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Це сталося завдяки тому, що він витлумачив державу (stato) не тільки як політично організоване суспільство (країну), але й як сукупність відокремлених від суспільства владних інституцій. Проте й після Макіавеллі суспільно-політична думка ще деякий час продовжувала залишатись у полоні старих уявлень. Остаточний поворот до сучасного розуміння політики і основного її політичного інституту – держави стався уже в епоху Просвітництва, під впливом теорій природних прав людини, суспільного договору та народного суверенітету, авторами яких були такі видатні просвітники як Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є.  Вони наголосили на значенні народу як джерела влади у суспільстві і активного учасника усіх політичних процесів. Ж.-Ж. Руссо підкреслював значення загальної волі народу, тоді як представники англосаксонської політико-філософської думки акцентували увагу на множинності (плюралізмі) групових інтересів та поглядів у суспільстві та необхідності їх узгодження.

Відповідно до такого, плюралістичного підходу, друге, проміжне визначення політики може звучати так: Політика – це суспільна діяльність, спрямована на прийняття групами загально значущих рішень і на управління – за допомогою таких рішень – людьми і суспільними процесами[1].

Сутність і межі політики.

Кожне політичне рішення, в який би спосіб воно не ухвалювалось, має бути авторитетним; воно повинно мати шанси бути виконаним. Для цього потрібно, щоб більшість, або принаймні значна частина зацікавлених людей, погоджувалась із його змістом та можливими наслідками, щоб іще до прийняття рішення у групі чи суспільстві був налагоджений зв’язок між усіма зацікавленими сторонами та досягнутий певний рівень їхньої згоди (консенсусу) з питання, що розв’язується. Багатостороння комунікація, знаходження спільної мови, узгодження позицій, досягнення, якщо потрібно, компромісу – це і є політика, політична діяльність у власному значенні слова. Функція представництва і узгодження інтересів та функція суспільного регулювання за допомогою владних важелів – це найбільш загальні, сутнісні функції політики, яка є „своєрідним мистецтвом налагодження і підтримання соціального діалогу[2].

Політика вимагає раціональної поведінки, заснованої на врахуванні усіх точок зору, на вмінні поступатись інтересами заради досягнення компромісу. Тому її часто визначають як “майстерність досягнення можливого”. Але чи завжди на неї можна покладатись? Кожен може навести приклади неможливості компромісів із якимись групами людей чи окремими особами через ті чи інші причини: кардинальне розходження інтересів, ціннісних установок, відмінності в культурі людей тощо. Заважає також ірраціональність поведінки, надмірне „розпалювання пристрастей”, невміння чи небажання учасників політичного процесу керувати емоціями.  Якщо така ситуація виникає, а питання вимагає невідкладного розв’язання, використовують фактор примусу, легітимне застосування якого є прерогативою державної влади.

У принципі, політична діяльність може бути присутня у будь-якій групі, у якій існують розбіжності поглядів чи оцінок, які потрібно узгодити. Проте, найчастіше йдеться про політику як загальносуспільну справу, або як про справу окремих територіальних одиниць, з яких складається суспільство. Ставлячи запитання, чи можемо ми застосовувати термін „політика” до недержавних інституцій: профспілок, університетів, сімей тощо, відомий англійський політолог Д. Міллер, зазначає, що воно є цілком правомірним остільки, оскільки у цих сферах ми знаходимо – як лінію загальної поведінки – основні компоненти політики, а саме: різноманітні погляди, механізм вироблення рішень, процедуру їх ухвалення, механізм впровадження рішень. Тобто, „політичність” відносин у недержавних сферах визначається мірою наявних відмінностей у поглядах, інтересах, позиціях окремих людей та суспільних груп та необхідністю і можливістю їх урегулювання. Існування абсолютної згоди щодо якогось питання виключають „політику” при його вирішенні[3]. З іншого боку, межі політики визначаються мірою застосування насильства. Абсолютне покладання на насильство, без намагання використати процедури узгодження поглядів та інтересів, також не вкладається в поняття політики.

Необхідно також враховувати, що надмірне розширення значення поняття „політика” може зробити його беззмістовним[4]. Тому, за загальним правилом, політикою називають не будь-яке „політикування”, а діяльність, спрямовану на вирішення загальносуспільних справ або справ великих територіальних громад, маючи при цьому на увазі використання чинника суспільної влади як невід’ємного складника суспільної політики. Політичні рішення в цьому разі спрямовані на узгодження позицій не просто окремих людей, а цілих суспільних груп; вони передбачають наявність суспільних норм, які регулюють процедуру ухвалення рішень та можливість застосування примусу при їх впровадженні.

Традиція саме такого застосування терміна „політика” йде від Аристотеля, який писав: „…будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя… До найбільшого і найвищого з-поміж усіх благ, власне, прямує те об’єднання, що є найголовнішим і охоплює решту об’єднань. Саме воно називається державою або політичним об’єднанням”[5]. Держава, за словами Аристотеля, „виникла для задоволення життєвих потреб, але існує заради досягнення впорядкованого життя”. Вона „існує „за природою”, а „людина [за своєю природою] є істота політична”[6]. Отже, державна влада – необхідний елемент суспільної політики. Політика потребує влади як джерела авторитету і як засобу застосування примусу, ба, навіть „легітимного насильства” (Макс Вебер)[7]. Тому в одному з її численних вимірів політика виступає засобом врегулювання суспільних проблем за допомогою державної влади, вона стосується прийняття владних рішень, а влада є тим ядром, навкруг якого обертається усе політичне життя.

За основним ресурсом, до якого звертаються владні органи, прийнято виділяти владу-силу i владу-авторитет. Влада-авто­ритет в основному спирається на добровільну згоду i переконання; вона передбачає компетентність i є дуже важливою для управління процесами. Влада-сила, навпаки, спира­ється на примус аж до фізичного на­сильства; вона достатня для підкорення людей, але не завжди ефективна в управ­лін­ні суспільними процесами. У реальному житті часто маємо справу із змішаними формами владарювання і пов’язаної з ним політики.

Відіграючи велику роль у політичній діяльності, влада перетворюється на одну з найвищих цінностей політичного життя, інколи на самоціль участі людей у політичному процесі. Тому, до попередньо наведеного визначення політики як процесу ухвалення та виконання владних рішень (цей різновид політики в англомовній літературі іменується терміном policy), доводиться додавати ще одне її значення, а саме те, що політика – це ще й така суспільна діяльність, змістом якої є боротьба за здобуття і втримання владних позицій (англійською мовою – politics). І, нарешті, врахувавши усі додатки та застереження, ми можемо, дати узагальнене, підсумкове визначення політики.

Політика – це суспільна діяльність, змістом якої є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспіль­ства в цілому, а також суперництво і співро­бітництво у боротьбі за здобуття та втримання владних позицій та за вплив на владу.

Отже, ми бачимо, що в змісті політики як суспільної діяльності чітко виділяється два аспекти: 1) управлінський, пов’язаний з прийняттям рішень, урядуванням державних та самоврядних громадських органів; 2) змагальний, пов’язаний із боротьбою за владні позиції, за право здійснювати врядування відповідно до свого бачення, та за вплив на урядовців і політичні курси, які вони проводять.

Місце політики в системі суспільних ­відносин

У сучасному світі уявлення про місце політики в системі суспільних взає­мо­зв’язків ускладнилися, як ускладнилось і саме суспільство. Його нині уявляють як певну впорядковану та саморегульовану сукупність (тобто систему) економічної, культурної, політичної, соціальної, сімейно-побутової сфер життя. Взаємодію політики з іншими підсистемами (сферами, царинами) суспільства, їх взаємовплив та взаємна обумовленість пояснюють по-різному – залежно від прийнятої парадигми аналізу. При розв’язанні цього питання враховують можливість двох типів  взаємозв’язку однієї сфери з іншими:  функціонального і причинно-наслідкового (або каузального, від лат. causa – причина). Перший вказує на взаємодію сфер суспільства як певних саморегульованих підсистем, кожна з яких володіє відносною автономністю та власними можливостями розв’язання конфліктів; другий – намагається з’ясувати ступінь обумовленості однієї сфери іншою.

Таблиця 1.1. Два підходи до розуміння взаємодії сфер суспільного життя.

сфери сусп життя-1

Функціональні залежності порівняно легко простежуються емпірично. Наприклад, очевидною є позитивна кореляція між демократією та високим рівнем економічного розвитку, що можна показати на політичній карті світу, де очевидним є накладання високого рівня економічного розвитку країн та їх демократичності. Визначення ж напряму цієї залежності, тобто, казуального зв’язку між двома явищами, часто натикається на відому проблему „яйця та курки”. Через те сама можливість встановлення причинно-наслідкових залежностей у суспільстві частиною дослідників ставиться під сумнів.

У колишньому СРСР панувала марксистська парадигма економічного детермінізму, згідно з якою існує тільки одна визначальна сфера суспільного життя – економіка. Спосіб її функціонування (навіть вужче – спосіб ви­роб­ництва матеріальних благ) обумовлює розвиток усіх інших сфер суспільства, відіграє щодо них роль причини і є їх основою – „базисом”. (Див. рис. 1.1). Інші сфери розглядались як похідні від економіки. Вони залежать від базису і є „надбудовою”. Зміни в базисі неминуче ведуть до змін у „надбудові”. Таке пояснення взаємозалежності між сферами є не тільки  казуальним, але й моністичним (від  лат. “mono” – один). Воно вказує на один-єдиний чинник, що визначає швидкість і напрямок суспільного розвитку.

Моністичний погляд на суспільну систему властивий також західним вченим-функціоналістам. Вони, однак, надають вирішального значення впливу не економіки, а панівної в да­но­му суспільстві системи цінностей. Відомий американський політолог Ф. Фукуяма говорить про вирішальний вплив на утвердження демократії в перехідних суспільствах культурної традиції. Його стаття так і називається  – „Примат культури”. Це теж є проявом моністичного підходу: прагнення дошукатися корінної причини успішного або неуспішного розвитку певної країни у певному напрямку. Будь-яке намагання довести однобічну залежність політики від економіки чи культури, моралі чи права є відголосом моністичного підходу.

На противагу цьому існують плюралістичні пояснення взаємодії підсистем суспільства, які нині є найбільш поширеними. Плюралісти стверджують, що в сучасному складному суспільстві взагалі не можна визначити якоїсь особливої провідної підсистеми. Усі сфери суспільства – важливі і взаємодіють рівноправно. Це не виключає того, що на певних етапах су­спільного роз­витку та або інша з них може набути вирішального значення, особливо якщо в ній мають місце „збої” і вона починає гальмувати розвиток інших. Відомий американський соціолог Даніел Белл, на­приклад, стверджує, що розвиток кожної суспільної сфери зовсім не обов’язково прив’я­заний до змін в інших сферах. Скажімо, ми не спостерігаємо, щоб економічний чи політичний прогрес завжди обумовлював розквіт мистецтва або навпаки[8]. Кожна сфера суспіль­ства має свій власний регулятивний стандарт, свій засоби легітимації, а також свій власний ритм розвитку. Нама­гання сплавити всі сфери в єдиний моноліт і надати їм однакового спря­мування, як це було в колишньому СРСР, веде, на думку Белла, до створення антиде­мократичної, анти­гу­манної, і зрештою – нежиттєздатної системи.

Приклад реформування українського суспільства в 1990-х-2000-х роках може бути доброю ілюстрацією вірогідності цього твердження. Після розвалу комуністичної системи становлення нових політичних інститутів  до середини 90-х років відбувалось порівняно успішно, однак економіка перебувала у стані глибокої кризи. Це пояснювали, насамперед, тим, свої регулятивні функції в галузі економіки молода держава здійснювала неефективно, занадто повільно проводила економічні реформи (вплив політики на економіку). Однак після того, як під тиском різних чинників було все ж таки досягнуто певних успіхів в реформуванні економіки і вона почала виходити з кризи, в політиці почали наростати регресивні, антидемократичні тенденції. Ще пізніше, у період Помаранчевої революції, суспільство впевнилось у позитивному впливові економічного зростання на політику: поява хай ще не надто значного середнього класу забезпечила зростання громадянської свідомості і уможливила виступ народу на захист своїх прав та демократичних цінностей. Водночас, упродовж усіх 15 років спостерігався гальмівний вплив і на економічний, і на політичний розвиток дефор­мованої суспільної свідо­мості, моральної деградації суспільства і корупції. Все це свідчить про взаємозалежність суспільних сфер, про те, що для успішного реформування суспільства зміни повинні паралельно відбуватися в усіх сферах, що, звичайно, не заперечує особливої ролі та призначення політики.

У порівнянні з іншими підсистемами – економічною, соціальною, духовною, сімейно-побутовою – політичній підсистемі притаманна роль загальносуспільного регулятора. Володіючи таким специфічним засобом як влада, політика має змогу розв’язувати (а в деяких випадках, може, і „розрубувати”) найбільш заплутані вузли суперечностей, що виникають у суспільстві.  Саме в політичній сфері визначаються цілі суспільного розвитку, забезпечується соціальна, регіональна, етнічна інтеграція, внаслідок чого суспільна система починає діяти більш злагоджено і ефективно. Управління та його політична форма – врядування – є  субстанційною особливістю політики, яка при тому усе ж таки залишається історично, культурно та економічно детермінованою, хоч і не настільки жорстко і не однією-єдиною сферою, як це уявляли марксисти.

Особливістю політичної сфери є те, що в ній розв’язуються багато проблем, які за своїм походженням не є політичними. Коли те чи інше питання економіки, культури, чи навіть побуту загострюється, потребує згоди між людьми щодо його розв’язання, воно набуває загального значення і переходить у сферу політики. Наприклад, тривалий час в епоху вільного підприємництва внутрішні проблеми господарювання розглядались як сфера приватного інтересу. Проте з кінця ХІХ ст. розпочався рух у напрямі втручання держави в економіку з метою її регулювання, недопущення криз, зменшення безробіття, створення умов для достойного життя людей праці; виокремилась сфера соціальної політики держав, яка стає щораз ширшою. В останні десятиліття ХХ століття політизувались проблеми екології, житлового будівництва і здавалося б уже зовсім приватні проблеми абортів, сексуальної поведінки тощо.

Множинність підходів до розуміння політики

Через багатоманітність і „сутностей”, і функцій політики, в політичній науці ми стикаємося з множинністю підходів до неї. Кожен із них підкреслює якийсь один бік політики, вважаючи  його найголовнішим у висвітленні її сутності. А всі разом вони показують поліхромію цього багатоаспектного, мінливого та динамічного явища.

Множинність розумінь політики

Згідно з системним підходом політика – це саморегульована си­сте­ма, що існує в певному суспільному середовищі i виконує сукуп­ність функцій щодо його регулювання. Цей підхід до розуміння політики буде докладно розкритий у розділі 2.1.

Суб’єкти та об’єкти політики

В усіх випадках політика, у центрі якої стоїть влада, розглядається як су­купність певних видів людської дiяльностi, що має своїх суб’єктів та об’єктів, тобто тих, хто здiй­с­нює дії або надає їм суспільну підтримку, та тих, задля кого ці дії здійснюються і на чиє життя впливають. Як суб’єкти, так і об’єкти є учасниками політичного процесу: перші — активними, другі — пасивними.

Об’єкти політики – це ті суспільні групи або й цілі суспільства, яких стосуються рішення, що ухвалюються політичними акторами та суб’єктами політики; це ті множини людей, зміна становища яких є метою політичного врядування. Суб’єкти політики – це особи, групи або спільноти, які постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті від­повідно до своїх інтересів, впли­ва­ють на політичну поведінку інших суб’єктів, ви­кли­кають своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. В західній політоло­гіч­ній літературі замість терміна „суб’єкт”, як правило, вжива­єть­ся термін „дійова особа”, „актор” політики. Ці два поняття можна вважати синонімами. У слові „суб’єкт” дещо більше акцен­тується момент свідомого включення в політичну діяльність, а в слові „актор” – діяльнісне начало. Політичні актори – це особи  або групи, безпосередньо зайняті ухваленням та впровадженням у життя політичних рішень.

Останнім часом широко вживаним стало також поняття політичного агента: особи або групи, як почергово виступає то об’єктом то суб’єктом політичної діяльності. Справді, взаємодія учасників політичного процесу розгортається таким чином, що одні й ті ж самі особи, групи людей або й цілі народи, що беруть у ній участь, часто міняються ро­ля­ми, виступаючи то об’єктом, то суб’єктом політичної діяльності. Коли, наприклад, політична партія домагається влади або політичного впливу на неї, вона є суб’єктом політики. Але оскільки та ж сама партія підкоряється законам суспільства, вона виступає об’єктом регулятивної діяльності вищого законодавчого органу держави, є об’єктом державної політики щодо партій. У свою чергу, законодавчий орган перетворю­ється на об’єкта політики в період виборів, а задіяні у виборах партії, так само як і весь електорат, а також особи, що претендують на депутатські мандати, стають суб’єктами політики.

Право, мораль і політика

Здійснюючи політику, політичні агенти апелюють до прийнятих у суспільстві правових норм, сформульованих і зафіксованих у конституціях, законах, інших нормативних актах держави. Ці акти з одного боку є продуктом політичної діяльності даного суспільства. Адже вони є не чим іншим, як уже ухваленими (іноді на ґрунті широкого суспільного консенсусу, а іноді – в результаті гострих протистоянь) рішеннями, які потрібно виконувати.  а з іншого боку –  набувши статус закону, вони, принаймні в ідеалі, стають над перипетіями політичної боротьби, набувають статусу позаполітичних регуляторів суспільного життя. Особливістю правових норм є те, що вони а) вста­нов­люються державними органами і є обов’язко­вими для всіх людей, що прожи­вають на території даної держави; б) мають визначену  форму: закон, указ, декрет, постанова, розпорядження тощо; б) передбачають санкції (застосування державного примусу), якщо правові нормі порушу­ються на практиці; в) їх дотримання контролюється  спеціальними правоохоронними органами, у розпорядженні яких є різноманітні засоби покарання та примусу за невиконання правових норм.

Оскільки політика має справу з визначенням цілей розвитку суспільства, зі створенням впорядкованого, доброго  життя для його членів, у ній мусять бути присутні міркування про те, що добре, а що погано, що справедливо, а що несправедливо, тобто з міркуваннями моралі. Проте, якщо регулятивна роль правових норм у політиці – річ загальновизнана, то співвідношення політики і моралі є одним із найдискусійніших питань. Наголошення на єдності моралі і політики, намагання оцінювати політичні процеси з позицій добра та справедливості, започатковане творами Аристотеля у ІV ст. до н.е., було перекреслено Макіавеллі на межі ХV ст., щоб у подальшому знову й знову привертати увагу мислителів, що намагалися визначити ту необхідну і достатню міру моральності, без якої політика не здатна виконувати своїх суспільних функцій. Не зупиняючись докладно на цій складній темі, звернемо увагу на один з найбільш оптимальних розв’язків дилеми політика — мораль, представлений у праці „Покликання до політики” видатного німецького історика та політичного соціолога Макса Вебера.[9]

М. Вебер окреслює причини суперечності між мораллю і відповідальністю у сфері політичної діяльності. Намагаючись діяти відповідально і досягнути поставлених цілей, політик користується владою, за якою стоїть специфічний засіб – легітимне насильство, яке в „руках людських спілок є тим чинником, який зумовлює специфіку всіх етичних проблем політики”.[10] Тому моральність політика перебуває в конфлікті з вимогами абсолютної етики. Абсолютна етика, – стверджує Вебер – для людей не від світу сього. Вона узгоджується з поведінкою, заснованою на етиці переконання. Людина, що сповідує її, перекладає провину за погані наслідки вчинків, які вона робила з чистого переконання, „на світ, на дурість людську, на волю Божу, який створив людей такими, – тільки не на саму себе”. Натомість політик так чинити не може. Керуючись етикою відповідальності, він мусить визнати: „Ці наслідки спричинені моїми вчинками”[11]. Отже, моральність політичного діяча мусить бути виявом його політичної відповідальності: за справу, яку він узявся здійснити; перед людьми, які покладають на нього свої сподівання. Професійний політик, політичний лідер має бути моральний, але він повинен керуватися не етикою переконання, а етикою відповідальності.

До необхідних професійних якостей політичного діяча, за Вебером, належать: пристрасть – у розумінні спрямованості політика на саму суть справи; відповідальність – як готовність брати на себе провину за невиконання поставлених завдань, за становище країни; окомір – як уміння дистанціюватись від усього: речей, людей, самого себе. Політик, говорить М. Вебер, повинен бути здатним до подолання марнославства, що дорівнює дистанціюванню від себе самого, і до уникнення двох смертельних гріхів політика: байдужості до суті справи і безвідповідальності.[12]

1.2. Політична наука: предмет, стадії розвитку,  структура і методи.

Форми пізнання політичної дійсності: політична думка, політична філософія, політична наука (політологія)

Незважаючи на те, що аналіз політики та її основних інституцій триває так довго, як довго  існують держави, політологія як самостійна наука налічує трохи більше ста років.  Вона виокремилась із системи інших суспільних наук наприкінці  ХІХ ст., увібравши в себе багато ідей і теорій, які накопичувались у межах інших галузей суспільних знань. Вивчення етапів становлення політології на всьому її довгому історичному шляху вимагає з’ясування відмінностей між поняттями “політична думка”, “політична філософія” та “політична наука” (“політологія”) і короткого огляду еволюції політичної рефлексії у всіх її формах упродовж віків.

Політична думка – це найширше з названих понять. Воно охоплює сукупність поглядів, ідей, концепцій про політичне життя суспільства, що знаходять відображення не тільки в теоретичних працях, але й в історичних творах, публіцистиці, політичних документах, у релігійній та художній літературі. У тій чи іншій формі політична думка існувала завжди – починаючи з релігійних напучувань отців церкви і аж до революційних документів про пере устрій політичного ладу.

На відміну від поліморфної політичної думки, політична філософія відзначається більш  спеціалізованим характером інтелектуальної діяльності. Вона розвивається в суспільствах, що мають достатньо розвинену та по-громадянському налаштовану еліту, яка прагне до пошуку кращих, досконаліших форм державного правління. Соціальна реальність для неї є джерелом міркувань про засади та форми політичного устрою, про природу (сутність) та призначення влади, держави, уряду, громадянина. Політична філософія є полем для так званих „нормативних” міркувань. Зосередженість на питаннях про те, „як повинно бути”, відрізняє нормативну політичну філософію від „позитивної” політичної науки, яка акцентує увагу на тому, „що є” та як, у якому напрямі те, що є,  розвивається в реальному житті.

На базі політичної філософії формуються політичні ідеології – синтетичні пояснювальні системи, що мають інструментальне (прикладне) значення, використовуються людьми для практичних цілей переоблаштування суспільства. Одна з теорій пояснює виникнення ідеологій напругою, що виникає у певні історичні періоди у зв’язку з необхідністю кардинального переоблаштування суспільства. Таким, зокрема, був період XVII-XIX ст. – період ліберальних буржуазних революцій та масових рухів, а також контрреволюційних тенденцій у політиці та політичній думці. Саме в цей період зародились основні сучасні ідеології: лібералізм, консерватизм, націоналізм, соціалізм. Ідеології тлумачать суспільні проблеми на основі поєднання знань, переконань і цінностей; вони переповнені міфами й символами, які слугують їх легшому розпізнаванню людьми, що йдуть за партіями, суспільними рухами, політичними вождями, які прив’язують свою діяльність до тих чи інших ідеологій.

До завдань сучасної політичної науки, особливо в посткомуністичних країнах, входить подолання її заідеологізованості, відокремлення бажаного від дійсного, фактів від цінностей, наукових теорій від переконань і вірувань. Втім, це не применшує значення нормативних (політико-філософських та ідеологічних) теорій для визначення мети розвитку суспільства, орієнтування широких верств народу в складній системі політичних ідей та концепцій.

В історії європейської політичної думки прийнято виділяти: 1) традиційну науку про політику, яка зосереджується на політико-філософських про­бле­­мах та вивченні політичних інститутів і є близькою до політичної філософії, історії, теорії держави і права; 2) сучасну науку про політику, яка займається емпірико-аналітичним дослідженням політики (аналізує вибори, процес прийняття рішень, боротьбу групових інтересів), спираючись на емпіричну соціологію, соціальну психо­ло­гію,  частко­во – на економічні науки, поєднані з розробкою узагальнювальних політичних теорій, базованих на надбаннях політичної філософії; 3) радикально-критичну науку про політику, що пов’язана з марксист­ськими та неомарксистськими дослідженнями суспільства і акцентує увагу на залежності політичних інститутів і процесів від економічних та соціальних умов їх функціонування, особливо на відносинах власності Під цим кутом зору вона критикує „буржуазну” політичну науку.

Попередники політології і традиційна наука про політику.

Якщо винести за дужки політичну думку Стародавнього Сходу і вести мову лише про Західну, європейсько-американську традицію політичної думки, то й тоді, з’ясовуючи глибинні корені політології, ми маємо звернутись щонайменше до епохи античності – V-IV ст. до нашої ери. Політична думка розвивалася в ті часи в межах моральної та політичної філософії, історії, політичної економії та інших нормативних дисциплін. Зокрема, уже в працях Гомера, Гесіода, Фукідіда, Ксенофонта та Евріпіда знаходимо думки про сутність та організацію влади у полісі. Першими класичними працями з політичної філософії  можна вважати „Республіку” Платона (427/8–327 р.р. до н.е.) та „Політику” Аристотеля (384–322 Р.Р. до н.е.),. Внесок цих великих мислителів людства в скарбницю політичної думки був незрівнянним за масштабністю і глибиною. У своїх актуальних по сьогоднішній день творах вони виклали думки про те, як краще організувати суспільне життя та управління ним в межах міста-держави; хто та як повинен приймати закони і якими вони мають бути; що таке суспільна влада, які її джерела та способи здійснення; що таке „добрий уряд” та як не допустити узурпації ним суспільної влади. Не торкаючись змісту їхній ідей, про які вже дещо було сказано в першому підрозділі, відзначимо новаторські кроки цих великих давньогрецьких філософів у поданні аналізу політики як самостійного напряму інтелектуальної діяльності. Платон був перший, хто відокремив аналіз політій (політичних систем; polities) від літературних та історичних студій, застосував підхід, який найближче стоїть до філософського. Аристотель продовжив справу свого вчителя, але був новатором як у змісті, так і в методах політичного аналізу: до філософських аргументів він додав емпіричне описання політій, здійснив їх порівняльний аналіз і виклав узагальнену класифікацію правильних і неправильних форм правління у знаменитій „Політиці”.

Багатогранно розвивалась політична думка за часів Римської імперії. Видатні історики Полібій, Лівій, Плутарх зробили документальний опис політичного ладу в Римській Республіці та інших країнах, а державні діячі, що були й видатними ораторами, такі як Гай Юлій Цезар та Цицерон, залишили нащадкам взірці тогочасної риторики з глибоким та влучним аналізом внутрішньої і зовнішньої політики. У стародавніх Греції та Римі, а також тривалий час по тому, вивчення політики концентрувалось навкруг опису дій володарів та їхніх урядів, зіставлення бажаних і наявних методів володарювання.

У середні віки суспільно-політична думка поступово була інкорпорована теологічною ідеологією християнства. Ідеї Аристотеля та інших філософів стародавньої Греції і Риму були витлумачені у дусі ортодоксального християнського віровчення. Вивчення політики, що здійснювалось при церквах і королівських дворах, зосереджувало увагу на відносинах церкви і держави, божественному походженні влади монархів, зверхності влади духовної над світською. Дуже великий вплив мали ідеї Св. Томи Аквінського (1224-1274), твори якого започаткували схоластичну політичну філософію, що панувала в Європі упродовж століть.

Італійський Ренесанс пробудив світську політичну думку. Висновки, сформульовані Ніколо  Макіавеллі (1469–1527) в працях „Державець” та „Флорентійські хроніки”, ґрунтувались на емпіричному спостереженні за поведінкою політичних дійових осіб та діяльністю суспільних інституцій. В основу свого  політичного аналізу Макіавеллі поклав реалізм, ситуаційний підхід та думку про шкоду моралізаторства в політиці. Він намагався переконати державних діячів у необхідності відокремити політику від моралі і діяти відповідно до обставин. Попри крайнощі макіавеллівського аморалізму, це був суттєвий крок до осучаснення політичних поглядів, їх наближення до життя і до науки, який сприяв подальшому розвитку політичних знань у напрямку формування наукової парадигми політики.

В епоху Нового часу і Просвітництва, так само як і в часи античності, домінантною формою теоретичного осягнення політичної дійсності усе ще залишалась політична філософія. Однак була й істотна різниця між цими епохами. Справа в тому, що упродовж XVI-XIX ст. відбувалось виокремлення політики з-поміж інших сфер суспільства, поступово утверджувалось розуміння її особливостей і, відповідно, зростала роль політичних (спочатку – чисто умоглядних) теорій, за допомогою яких намагалися впливати на дійсність. Такі видатні мислителі як Т. Гоббс (1588–1679), Дж. Лок (1689–1704), Ж.-Ж. Руссо (1712–1778), Ш.-Л. Монтеск’є (1689–1775), Т. Пейн (1737 – 1809) та інші поставили в центр уваги питання про те, чому (з якої потреби і за яким правом) люди формують держави, яка форма державного правління є найкращою, як громадяни повинні і можуть впливати на дії уряду. Розмірковування над цими проблемами привели до створення теорій суспільного договору і народного суверенітету, поділу влади, стримувань та противаг, правової держави, громадянського суспільства та інших. Велику увагу ці філософи приділяли обґрунтуванню цінності свободи та необхідності запровадження конституційного прав­лін­ня. Шукаючи відповідей на запити тогочасної епохи раннього капіталізму та ліберальних революцій, автори цих концепцій у низці випадків змушені були виходити з а межі нормативних концепцій, звертатись до емпіричних спостережень та порівняльного методу. Згадаймо хоча б „Перські листи” Ш.-Л. Монтеск’є або „Демократію в Америці” А. де Токвіля.

У другій чверті ХІХ ст. загострення соціального питання привело до виникнення соціалізму та політичної теорії марксизму, яка претендувала мало не на абсолютну науковість внаслідок гаданого „відкриття” К. Марксом (1818-1883) першооснови будь-якого, у тому числі й політичного розвитку – способу виробництва. Наголошуючи на економічних коренях соціальних проблем, марксисти вважали політику вторинним явищем, надбудовою, яка була повністю обумовлена економічним базисом. Попри значну популярність теорії марксизму і застосування В. Леніним та більшовицькою партією для переоблаштування суспільного ладу в Російській імперії, вона виявилась далекою від науки ідеологічною концепцією, зорієнтованою насамперед на політичну мобілізацію мас.

У середині та в ІІ половині ХІХ ст. марксизму протистояла інша школа у суспільній теорії та філософії, що претендувала на науковість – позитивізм. її засновником вважають Огюста Конта (1798-1857). Позитивісти стверджували, що суспільна наука можлива, але для цього дослідники мають відмовитись від „нормативного підходу” і „ціннісних суджень”. Вони мають описувати суспільство таким, яким воно є, а не таким, яким воно має бути. Як приклад правильного підходу позитивісти наводили економічні науки.

Вимоги позитивізму стали одним із найбільш дискусійних питань методології суспільної науки, у тому числі й політології, у ХХ ст. З одного боку, утримання від ціннісних міркувань, строге слідування за старанно зібраними фактами проклало дорогу для прикладної соціології, а пізніше – і для базованої на спостереженні бігейвіористської (від англійського: behavior – поведінка) політології, що прагнула наблизитись до природничих наук. Але з іншого боку,  позитивні твердження – це, насамперед, описові твердження. А наука не може обмежитись тільки констатацією фактів. Коли ж суспільствознавець починає робити умовиводи, теоретичні узагальнення, давати практичні рекомендації тощо, йому майже неможливо обійтись без звернення до нормативних, ціннісно забарвлених понять і концепцій. Тому позитивізм, давши значний імпульс для розвитку емпіричних політичних досліджень, які заклали підвалини сучасної політичної науки, у своїй крайній, „чистій” формі проіснував недовго. Були запропоновані інші, більш компромісні варіанти підходів до інтерпретації фактів, зокрема концепція „соціології розуміння” М. Вебера[13].

Сучасні постпозитивіські підходи до суспільних наук представлені гуманістичною соціологією, соціологією постструктуралізму і постмодернізму та іншими течіями, які заперечують наявність об’єктивного знання як такого.

Як би там не було, політологія як окрема суспільна наука і навчальна дисципліна та його намірів створити „точну” суспільну науку склалася вже  після того, як претензія суспільних наук на повноцінну науковість вилилась у позитивістську соціологію, з одного боку, та марксистську пророчу політекономію і науковий соціалізм, з іншого. Під впливом ідей позитивізму наприкінці XIX ст. з’явилося чимало спеціалізованих політичних теорій – про політичні інститути і процеси, про політичні еліти та політичні партії, про групи інтересів тощо. Попередня історія політичної думки створила добре підґрунтя для розвитку як нормативної, так і позитивістської та постпозитивістської політичної науки.

Сучасна політологія як окрема наука і навчальна дисципліна

Сучасна політична наука (політологія) спрямовує свої зусилля на вивчення реально існуючих інститутів та процесів у всій їх різноманітності. Її насамперед цікавлять емпіричні факти, на яких вона будує свою теорію. Водночас, сучасна політологія не цурається нормативних ідей та концепцій, які створюють для неї ціннісно-нормативні рамки аналізу, постачають теоретичний інструментарій для широких порівнянь та узагальнень. Найуспішніше політологія розвивається в демокра­тич­них суспільствах, що мають складну систему реалізації влади і визнають за можливе і необхідне теоретично обґрунтовувати та спростовувати доцільність тих чи інших форм урядування, способів політичної поведінки політичних агентів, пропонувати альтернативні напрямки публічної політики тощо.

Предметом політології є комплексне вивчення інституційно-організаційних форм, мети та змісту різних форм політичної діяльності, а також чинників, які обумовлюють поведінку учасників політичного процесу.

Комплексність політології як науки полягає насамперед у всебічному, багаторівневому розгляді досліджуваного об’єкта та у використанні усіх доступних підходів і методів дослідження (еклектичності методологічного апарату). Інший аспект її комплексності пов’язаний з тим, що вона „не лише вивчає внутрішню побудову політики, але й дає її цілісну інтерпретацію, інтегруючи всі найбільш значущі результати досліджень інших субдисциплін”.[14]

Політологія описує та аналізує політичні інститути, політичні процеси і політичну поведінку. Як наука, вона має справу насамперед з емпіричним дослідженням політичних реалій, надаючи великого значення проблемі релевантності – придатності вироблених у її межах нових підходів та методологій для розв’язання політичних і соціальних проблем.  Проте, згідно з сучасним розумінням предмета політології, її складовою частиною є також вироблення та використання політико-філософських понять і концепцій як важливих пізнавальних засобів. Так само, як у творах політичних мислителів минулого, яких ми вважаємо насамперед філософами, присутні значні елементи наукового методу та позитивного наукового знання, зараз дослідники емпіричних фактів не можуть обійтися без використання та прирощення надбань політичної філософії. Тільки разом, у своїй сукупності ці два підходи до політичних досліджень – емпіричний та нормативний (політико-філософський) – сприяють поглибленню нашого розуміння політичних проблем.

У США, де політична наука дуже розвинена, конкурують два підходи до розуміння характеру сучасної політичної науки. Одні вважають, що політологія – це «тверда» наука, що спирається на формальні, математичні, статистичні, експериментальні методи дослідження і акумулює емпірично перевірені загальні закони. На такому баченні особливо наполягають представники напряму „теорія раціонального вибору” (public/rational choice theory). Інші ж стверджують, що політична наука – доволі „м’яка” та еклектична; вона використовує як суто наукові методи, так і менш жорсткі методи історичних, філософських і правничих наук, за якими в минулому закріпилась назва „мистецтв” („arts”). Як, зазначає проф. Г. Аптер із Йельського університету, політологічний аналіз у більшості випадків має дискурсивний характер. Він є перекладом повсякденного досвіду на мову теорії і навпаки: перекладом отриманих таким способом висновків на мову практич­них рекомендацій. Тому праця політолога – це до деякої міри мисте­цтво, що передбачає врахування не тільки раціональних мотивів, інтересів людей, що підлягають кількісному виміру, але також і ірраціональних, підсвідомих, неусвідомлених бажань, які неможливо вивчити за допомогою жорстких математичних або і інших формул. Їх дослідження потребує розвиненої уяви, інтуїції, психологічного проникнення.

Бігейвіористська революція в політології, що розпочалася в США ще в 30-ті рр., а повністю  заполонила уми дослідників політики у 50-60 рр. ХХ ст., показала можливість жорстко наукового, „сухого” аналізу поведінки груп та індивідів, який ішов углиб і ставав усе більш витонченим, вимагаючи професійної підготовки дослідника.  Вона також зорієнтувала політологів на тіснішу взаємодію з представниками суміжних наук – соціології, політичної психології, політичної економії, антропології, статистики. Водночас постулювання гіпотез та їх верифікація на емпірично отриманих фактах вимагало доповнення політичної науки більш загальними теоретичними концепціями, ніж ті, що могли народитися в межах емпірично зорієнтованої науки. Тому, неминуче мала настати „постбігейвіористська революція” (кінець 60-х–70-ті рр. ХХ ст.), яка поєднала емпіричні здобутки політології із з’ясуванням тенденцій політичного розвитку окремих країн і світового співтовариства, зробила знову актуальними дослідження нормативних питань, що традиційно були ділянкою політичної філософії. Останнім часом найбільше зацікавлення викликають проблеми справедливості, співвідношення  колективних та індивідуальних прав, рівності та свободи, еволюції та революції, закону й покарання  та інші. Ними займалися такі видатні представники політичної філософії сучасності як  Дж. Роулз, Ф. Гайєк, Р. Дарендорф, К. Поппер, Р. Дворкін, Ч. Тейлор, М. Фуко та інші.

Структура сучасної політології та її зв’язки з суміжними науками

Як уже зазначалось, на формування політичної науки впливали різні галузі суспільних та гуманітарних наук. Зокрема, вона розвивалась у тісному зв’язку з історією та правничими науками. Тривалий час політичні факти акумулювались істориками, а узагальнювались юристами. Історична ретроспектива й нині допомагає політологам побачити корені того чи іншого явища, динаміку його розвитку, визначити історичні чинники його формування у певному вигляді. Як приклад можна навести книгу професора Гарвардського університету Р. Патнема „Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії”, де на основі вивчення громадських традицій в Італії в регіональному історичному аспектах, зроблено теоретичні узагальнення щодо взаємодії демократичних політичних інститутів і середовища[15]. Вплив юриспруденції на молоду політологію проявлявся в тому, що від її виникнення і до 20-40-х рр. ХХ. ст.  основними об’єктами дослідження політології були державні інституції.

Найтісніше політологія пов’язана з соціологією. Вона широко використовує соціологічні методи емпіричного дослідження, використовує надбання теоретичної соціології, конкретизуючи та адаптуючи їх до політичної сфери суспільного життя. Особливе значення для політології мають опитування громадської думки, яка в демократичних суспільствах усе більше стає інститутом демократичного врядування. Одна з галузей соціології, а саме – політична соціологія, перетинається з політологією і за змістом, і за методологією, а відмінність між ними, за висловом  американських соціологів Р. Бендікса і С. Ліпсета, полягає лише в тому, що політична наука (політологія) йде від держави і вивчає те як держава впливає на суспільство, а політична соціологія, натомість, виходить від суспільства і вивчає, як суспільство впливає на державу.

Значний вплив на розвиток сучасної політології мають економічні науки. Саме з урахуванням використовуваної ними методології сформувався такий напрямок у політології як новий інституціоналізм, а також теорія раціонального вибору (public choice theory), що має найбільш формалізовані методи дослідження. Отже, розвиток сучасної політології відбувається на основі тісної взаємодії з іншими суспільними науками, завдяки чому відбувається постійне розширення її методологічної бази та предметної структури. Сучасна політологія є сукупністю теоретичних та прикладних дисциплін (див. таблицю 1. 3), перетинається з міждисциплінарними напрямками та суміжними науками.

Таблиця 1.3. Структура політології та її місце системі політичних наук

Clipboard03

Складовими частинами політології як комплексної науки про політику є: політична філософія і політична теорія; політологія (інститути і процеси та/або системи врядування) окремих країн; порівняльна політологія; міжнародні відносини і зовнішня політика держав; державна (внутрішня) політика; політичний аналіз державної (публічної) політики;  державне управління; політичні технології.

Методологічні підходи базуються на класичній політичній філософії, структуралізмі, бігейвіоризмі, реалізмі, плюралізмі, інституціоналізмі. Як одна із суспільних наук політологія широко використовує соціологічний, антропологічний, соціально-психологічний, інституціональний, процесуальний, політико-культурний та інші підходи. При збиранні фактичного матеріалу вона застосовує такі методи як вивчення історичних документів, контент-аналіз преси та документів, проводить соціологічні обстеження, використовує статистичний аналіз, формальне моделювання.

До найбільш уживаних в політології загальнонаукових методів можна віднести метод типового ідеалу (М. Вебер), системний (Д. Істон та інші), структурно-функціональний (Т. Парсонс, Р. Мертон), бігейвіористський (Ч. Мерріем, Г. Ласуелл), інформаційно-кібернетичний (К. Дейч), комунікативний (Ю. Габермас), неоінституціалістський (Д. Норт, Дж. Найт), і чи не найбільш поширений –  порівняльний метод (Г. Алмонд, А. Лійпхарт та багато інших).

Можна говорити про центральне місце порівняльного методу в політології, оскільки політична філософія, а пізніше – політична наука виникла і розвивалася насамперед як наука порівняльна.  Цей метод розглядається багатьма вченими як сурогат експерименту у політичній науці. За деякими невеликими винятками, політолог не може відтворити та перевірити перебіг подій і встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними  експериментальним шляхом, зате він може порівняти перебіг тих самих подій за різних умов по вертикалі – в часі (історичний метод) та в просторі (порівняльний метод). Наслідком такого порівняння є певні теоретичні висновки, узагальнення, з’ясування функціональних та казуальних залежностей.

Поряд з порівняльним методом застосовують кількісне (цифрове, формалізоване) порівняння тих же явищ, яке прийнято називати статистичним методом. Поєднання кількісного та якісного порівняння дає змогу створити моделі політичних інститутів і політичного розвитку, що відображають специфіку та типові риси макрополітики в різних країнах.

Очікування від досліджень в політології не такі амбітні, як у точних науках; вони часто обмежуються описом та інтерпретацією – поясненням з визнанням конвенційності поняттєвого апарату та можливості альтернативних пояснень.

Політична думка і політична наука в Україні

Через те, що український народ протягом століть не мав своєї державності, історичні обстави­ни не сприяли формуванню тут спеціалізованих галузей політичних знань. Чужоземна, до того ж у межах Російської імперії – деспотична,  влада хоч і не могла повністю спинити прогрес політичної думки, але робила все, щоб заблокувати поширення визвольних і державницьких ідей серед українського народу, перешкоджала формуванню ідейно-політичних течій і політологічних шкіл.

Перша особливість у розвитку політичної думки України в тому, що розвиваючись у найрізноманітніших формах: від проповідей церковних діячів до державних політичних документів – вона досить пізно почала перетворюватись у спеціалізоване політологічне знання.

Друга особливість пов’язана з тим, що через відсутність неперервного державницького процесу та постійні чергування періодів політичного піднесення і занепаду, українська політична думка також розвивалася з відповідними перепадами. Найбільш її злети і досягнення, як правило, відповідали періодам визвольних змагань і політичної активності нації.

Третя особливість стосується змісту політичних ідей і концепцій та охоплення ними політичної дійсності. На першому плані в Україні завжди стояли проблеми здобуття та захисту незалежності, збереження автономії, обґрунтування національних прав українського народу на самостійний розвиток і власну державність. І лише в окремі періоди, коли форми національної державності набували реальних обрисів та коли українські мислителі мали можливість контактувати з західноєвропейською наукою, у їхніх творах формулювалися погляди на природу політичної влади, розроблялися концепції політичного устрою України, її міжнародних стосунків.

Четверта особливість розвитку політичних ідей в Україні полягала в тому, що незважаючи на спади і періодичне відставання українською політичної думки від передових світових здобутків, у часи національного відродження, політичного піднесення, боротьби за державність в Україні легко засвоювались, розвивалися, більше того – частково втілювалися в життя найпередовіші, найдемократичніші ідеї своєї епохи. Цьому сприяла відкритість України до Європи (хоч і не в усі часи однаковою мірою), так і відносний демократизм українських еліт, що відгукувались на потреби і сподівання народу. Лише одна доба в історії України була такою, що політику творила і обґрунтовувала відокремлена від народу державна і духовна еліта – це доба Київської Держави, з якої власне й розпочався розвиток політичної думки в Україні.

Стисло представити розвиток політичної думки в Україні можна за допомогою таблиці 1.5.

Таблиця 1.4. Основні віхи у розвитку української політичної думки

Джерела (твори, документи) Ідеї та концепції
І. Період Київської Русі
Літописи, “Повчання” державних і церковних діячів, “Руська правда” – перший звід законів обґрунтування законності (в дусі легізму), гуманізму, патерналізму князівської влади, державної єдність і незалежності
ІІ. Епоха Ренесансу на польсько-українських теренах
Твори С .Оріховського-Роксолана, священника і вченого, русина, підданого Польського короля: обмеженість та підзаконність влади монарха, його освіченість, висока роль науки в державному управлінні; етно-національна гордість і патріотизм
ІІІ. Козацька держава (період визвольних війн і Гетьманщини)
Політичні документи (угоди, заяви і маніфести, Конституція П.Орлика): збереження прав і вольнос­тей станів України; вибор­ність органів державного управління, державна авто­номія, незалежність, ідея народного суверенітету
Твори професорів Києво-Могилянсь­кої академії (І. Гізеля, Ф. Прокоповича та інших): заклики до боротьби з не­вір­ними; християнської мо­ралі і справедливості; кон­цепції громадської угоди, осві­ченого абсолютизму і централізму
Козацькі хроніки, ху­дож­ні твори вихідців з козаць­кої старшини: ідея окремішності  українського народу та його рівності з іншими народами, право на держав­ну самостійність
ІV. ХІХ-поч. ХХ ст. століття: період духовного відродження України
Документи політичних ор­­гані­за­цій (Кирило-Мефо­діївсь­кого товариства, пер­ших партій): гуманізм, християнська мо­раль як основа політики, де­мок­ратичний месіанізм і пан­славізм; ідея рівності лю­дей і народів
Твори істориків, громад­сь­ко-політичних діячів та ідеологів, теоретиків права і письменників (М.Костома­рова, М.Драгоманова, І.Фран­­ка, Б. Кістяківського та інших): конституціоналізм, правова держава, соціаль­ний лібералізм і демокра­тизм, децентралізація і регіо­наль­ний, а пізніше – націо­наль­ний федералізм; право на державну самостійність України та інші
V. ХХ століття: змагання за державність і утвердження державної самостійності України
Документи політичних партій і держави, зокрема Уні­вер­сали Центральної Ра­ди: соціальний демократизм, політична і соціальна рів­ність; федералізм, націона­лізм, національно-державна самостійність та інші
Теоретичні дослідження (!) в галузі політики: істориків, політологів, теоретиків пра­ва; твори державних, гро­мадсько-політичних дія­чів і письменників: ідеї державної самос­тій­ності і федералізму; елітаризм; теорія класократич­ної монархії і територіального патріотизму; теорії нації (як етно-політичної і територіальної спільноти); демо­кратія як система правлін­ня; права нації і особи та інші
Становлення політології як окремої суспільної науки в неза­леж­ній Українській державі: структура і функції держа­ви; демократія як система прав­лін­ня, плюралізм і багатопартійність, теорії демократичного переходу, громадянського суспільства і політичної нації, політичні технології і інші

Серед найбільш вагомих здобутків української політичної думки варто згадати:

  • Обґрунтування засад правової держави у творах Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566) у праці „Напучення королеві польському Сигізмунду”(С. Оріховський був підданим польського короля, русином, тобто, галичанином за походженням, який вболівав за свій народ, прагнучи його долучення до освіти і науки епохи Ренесансу).[16]
  • “Угоди й Конституції прав і сво­бод Війська Запорізького” Пилипа Орлика (1710 р.) – документ, що передбачав виборність вищої влади в Україні  та своєрідний механізм урівноваження гілок влади;
  • інші твори Пилипа Орлика: “Вивід прав України” та “Мані­фест”, що були спрямовані на міжнародне визнання України “вільним князівством”, на підставі того, що  козаки у проти­бор­стві з Москвою, на думку Орлика, мали за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: “народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час”.[17]
  • Оригінальний своєю демократичністю християнський національний месіанізм членів Кирило-Мефодіївського товариства, що знайшов відображення в їхній програмній праці: „Закон божий або Книга буття українського народу”;
  • Праці Михайла Драгоманова (1841-1895), у яких було поставлено завдання встановлення конституційного ладу та земського парламентаризму, досягнення свободи, яка передбачала б гарантію прав і свобод особи (включно з національними правами), організацію місцевого самоврядування, а також достатній рівень матеріального забезпечення;
  • Багатопланові розробки соціально-політичних та національних проблем у творах Івана Франка (1856-1916)  та Михайла Грушевського (1866-1934);
  • Теоретичні праці Богдана Кістяківського (1868-1920) в галузі правової соціальної держави та громадянського суспільства; його методологічних досліджень, зокрема обґрунтування методу „типового ідеалу”;
  • Праці В. Липинського (1882-1931) – найґрунтовнішого ідеолога українського консерватизму, що розробив концепції української трудової монархії; класократії (структурованого суспільства, рушійним фактором якого мала стати аристократична еліта); становлення української політичної нації та інших політологічних проблем;
  • Націологічні праці І.-О. Бочковського та дослідження багатьох інших учених.

Теоретичний доробок українців – представників різних галузей політичних дослід­жень –значний за обсягом і фактично охоплює усі впливові напрямки суспільно-політичної думки. Однак, навіть у ХХ ст. політична думка України представлена не стільки політологією, скільки ідеологією, політичною публіцистикою, працями громадсько-політичних діячів, правознавців та істориків. Власне політологія як самостійна соціальна наука почала розвиватись в Україні тільки після здобуття незалежності у 1990-1991 рр.  – з використанням української спадщини та надбань світової політичної науки.

Роль академічної дисципліни “Політологія” в освіті громадянина України

Кожна людина, якою б не була її професія, за умов демократії є громадянином своєї держави. Освічене, свідоме і діяльне громадянство – ви­зна­­чаль­на риса і перед­умо­ва будь-якої демократії. В умовах демократичних суспільств громадяни наділені значним обсягом прав та свобод. Але щоб ними користуватися, кожен громадянин повинен, по-перше, знати про їх існування, а по-друге – вміти їх захистити, якщо вони порушуються іншими громадянами чи посадовими особами. Демократія – це перманентний процес захисту прав та інтересів, виявлення громадянської ініціативи, участі у виборах та інших формах політичної діяльності. Якість цього процесу залежить від політичної освіченості громадянина, від розуміння ним напряму розвитку суспільства, правил та процедур, які діють у політиці, від рівня його громадянськості. Помаранчева революція 2004 р. тап Революція гідності 2013-14 рр. показала, як багато значить політична іні­ціативність громадян, розширення їх участі в політичному процесі. Водночас, очевидним стало й те, наскільки суттєвим чинником політики є політична свідомість та освіченість правоохоронців, від яких може залежати, чи буде збережено мир у державі, чи вона зірветься у вир насильницьких, можливо навіть кривавих протистоянь.

Розумінню важливості і складності політики допомагає уникати негативізму у ставленні до неї, цинізму та зверхності в поведінці, сприяє знаходженню оптимальної міри громадянської заангажованості, яке не перешкоджає професійному зростанню і доброму виконанню своєї роботи. Політика справді  часто є сферою, де зустрічаємось моральною нечистоплотністю, зловживаннями, корупцією. Але тільки розуміння причин цих явищ, їх соціальних та культурних коренів,  допоможе суспільству, насамперед, активним, свідомим громадянам,  ефективно протидіяти цим негативним явищам. Треба також розуміти, що „бруду” в політиці тим більше, чим менш активними і компетентними в справах політики є її громадяни.  Політична освіта сприяє раціоналізації політичного життя країни, орієнтує людей на свідоме використання політики для досягнення можливого і застерігає від ілюзорних сподівань та завищених очікувань. Вона формує патріотичну налаштованість та  гуманістичну ціннісну орієнтацію.

Ознайомлення з основами політичної науки не має на меті зробити лю­ди­ну полі­то­ло­гом чи професійним політиком. Для такої діяльності потрібно було б засвоїти багато більше  політичних дисциплін і набути практичні навички політичної діяльності. Однак елементарні знання з політології потрібні для того, щоб стати свідомим, освіченим громадянином. Це особливо стосується тієї частини молодих громадян, які матимуть вищу освіту і з часом за­ймуть керівні посади чи просто відіграватимуть провідну роль в суспіль­стві.

Ключові поняття:

Визначення політики (початкове; від грецького „поліс” –  місто-держава): політика – це  діяльна участь у справах громади, суспільства, держави заради прийняття рішень, спрямованих на розв’язання загально значимих проблем.

Визначення політики (проміжне, друге): політика – це суспільна діяльність, спрямована на прийняття групами загально значимих рішень і на управління – за допомогою таких рішень – людьми і суспільними процесами.

Визначення політики (узагальнене, підсумкове): політика – це суспільна діяльність, змістом якої є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспіль­ства в цілому, а також суперництво і співро­бітництво у боротьбі за здобуття та втримання владних позицій та за вплив на владу.

Межі політики – межі уявних переходів неполітичних видів діяльності у політичні і навпаки. Вони визначуються, з одного боку, мірою наявних відмінностей у поглядах, інтересах, позиціях окремих людей та суспільних груп, які роблять політику потрібною та можливою (існування абсолюної згоди щодо якогось питання виключають „політику” при його вирішенні); з іншого боку, межі політики визначаються мірою застосування насильства (абсолютне покладання на насильство, без намагання використати процедури узгодження поглядів та інтересів, також не вкладається в поняття політики).

Політична сфера суспільного життя (політична підсистема суспільства) – структурний елемент суспільної системи; політика, розглянута в структурно-функціональному вимірі.

Дійові особи (актори) політики – особи  або групи, безпосередньо зайняті ухваленням та впровадженням у життя політичних рішень та/або боротьбою за владу.

Суб’єкти політики – особи, групи, або спільноти, здатні в той чи інший спосіб (безпосередньо чи опосередковано) впливати на перебіг політичних подій, поведінку інших політичних суб’єктів

Об’єкти політики – спільноти, групи та цілі суспільства, яких стосуються рішення, що ухвалюються політичними акторами та суб’єктами політики.

Політична думка – сукупність поглядів, ідей, концепцій щодо політичних аспектів життя людей, що формується на різних рівнях суспільної свідомості і знаходить відображення не тільки в теоретичних працях, але й у художніх, релігійних, історичних творах, публіцистиці, політичних документах тощо.

Політична філософія – галузь філософії,  предметом якої є умоглядні розмірковування про свободу, рівність, справедливість як прин­ципи політичного ладу, а також про сутність таких загальних понять політики як влада, держава, та їх форми, що відповідають названим принципам. П. Ф. будує умоглядні, абстрактні теорії, що апелюють до нормативних питань: як, на основі яких цінностей має бути облаштоване суспільне (у тому числі й політичне) життя суспільства, наскільки відповідають істині та моралі існуючі в ньому відносини.

Політологія (= політична наука) – комплексна наука про політику, яка поєднує вивчення мети та змісту політичної діяльності, її інституційно-організаційних форм, а також чинників, які обумовлюють поведінку учасників політичного процесу. Як наука, політологія  має справу насамперед з емпіричним дослідженням дійсності і формулює свої теорію на цій основі. Проте, згідно з сучасним розумінням, політико-філософські поняття і концепції скоріше входять до арсеналу пізнавальних засобів політології, аніж перебувають за її межами.

Традиційна наука про політику – поєднує політико-філософські про­бле­­ми з вивченням політичних інститутів; за предметом і методами дослідження близька до політичної філософії, історії, теорії держави і права.

Сучасна наука про політику – емпірико-аналітичні дослідження політики (виборів, процесів прийняття рішень тощо), які спираються на емпіричну соціологію, соціальну психо­ло­гію,  частко­во – на економічні науки, поєднані з розробкою політичних теорій середнього рівня, що використовують надбання політичної філософії.

Структура політології як науки і навчальної дисципліни – поділ політології на галузі та субдисципліни і зв’язок між ними. За сучасними уявленнями складовими частинами політичної науки є: політична теорія (+ політична філософія та історія політичної думки); політологія окремих країн; порівняльна політологія; теорія міжнародних відносин; державна (публічна) політика в окремих країнах; порівняльна державна (публічна) політика; зовнішня політика держав; політичні технології.

Галузі політології – політичні науки та навчальні дисципліни, що у своїй сукупності складають сучасну політичну науку – політологію.

Суміжні науки – близькі, дотичні до політології суспільні науки, з яких вона запозичує деякі поняття, методологічний інструментарій, використовує (в якості вихідних) їхні концепції. Це політична історія, теорія держави і права, політична філософія, політична соціологія та інші.

Методологічна база політичної науки – сукупність парадигм, філософських та наукових теорій різного рівня абстрактності, поняттєвий апарат, за допомогою чи в рамках яких здійснюється  дослідження політичної дійсності, а також підходи та методи науки, безпосередні прийоми та способи збирання, обробки й аналізу зібраного матеріалу.

Парадигма – концептуальна схема (модель) пояснення певного явища (природного або суспільного). Парадигма формується внаслідок набуття популярності, широкого визнання певних ідей і концепцій та застосування їх багатьма науковцями для аналізу суспільної дійсності.

Література
Основна:

Арістотель. Політика / Пер. з давньогрецької та передмова  О. Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 239 с.

Вебер М. Покликання до політики / М. Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – Київ: Основи, 1998. – С. 173-191.

Політологія. Кн. Перша: Політика і суспільство. Кн. Друга: Держава і суспільство / За наук. Ред.. А. Колодій. – К.: Ельга; Ніка-Центр, 2000; 2003. – Розділ 1. С. 11-15, 40-47; Розділ 2. С.51-62.

Додаткова:

Бодуен Жан. Вступ до політології. – Київ: Основи, 1995. – 174 с.

Вебер М. Три чисті типи легітимного панування / М. Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – Київ: Основи, 1998. – С. 157-172.

Гайєк Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії. – Київ: Авілон-Прес, 2000. – 447 с.

Карякин Ю. В. Объект и предмет науки / Карякин Юрий Васильевич (Томск). – [Электронный ресурс]. –  Режим доступа: http://econf.rae.ru/pdf/2007/11/Karyakin_2.pdf

Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. – Київ: Тандем, 2002. – 584 с.

Колодій Антоніна. Предметне поле політичної науки в сучасний період / В кн.: Політична наука в Україні. 1991-2016 : у 2-х томах; т.1. Політична наука : західні тренди розвитку й українська специфіка / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса. – К. : Парлам. вид-во, 2016. – С. 44-91.

Короткий оксфордський словник. – К.: Основи, 2005. – 789 с.

Мойсес Наїм. Занепад влади. –Перекл. з англ. К.: Форс Україна, 2017, 448 с.

Політична наука в Україні. 1991-2016 : у 2-х томах. Т. 1. Політична наука: західні тренди розвитку й українська специфіка. Т.2. Теоретико-методологічні засади і концептуальні підсумки вітчизняних досліджень. К. : Парлам. вид-во, 2016. – Т. 1. – 655 с.; т.2 – 703 с.Рікер Поль. Навколо політики. – Київ: „Д.Л.”, 1995. – 334 с.

Рябов Сергiй. Полiтика як суспiльне явище // Полiтологiчнi читання. – 1994. – № 2. – С. 189-222.

Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничої політичної думки. – К.: Основи, 1998. – 718 с.

Almond Gabriel A. A discipline Divided. Schools and Sects in Political Science. Thousand Oaks; London; New Delhi: Sage, 1990. – 348 p.

Comparative Government and Politics. An Introduction / Hague Rod and Harrop Martin Shaun Breslin. Third Edition. – Palgrave MacMillan, 2004. – 355 p.

Roskin M. G. Political science // Encyclopaedia Britannica [Electronic Resource] – Access mode: http://www.britannica.com/topic/politicalscience.

Smith R. M. Political Science and the Public Sphere in the 21st Century / Rogers M. Smith. [Electronic Resource] – Access mode: http://publicsphere.ssrc.org/smith-political-science-and-the-public-sphere/

Shively W. Phillips. Power and Choice. An Introduction to Political Science. Second edition. New York etc.: McGraw-Hill, 1991. – 342 p.

Tansey, Stephen D. Politics. The basics. – London & New York: Routledge, 1995. – 283 p.


[1] Подібне визначення наводиться в Енциклопедії політичної думки за ред. Д. Міллера (с. 282): „Політика – процес, у ході якого люди, що належать до певної групи, досягають згоди щодо важливих для усієї групи питань”. Хоч у ньому й не вживаються слова „рішення” та „управління”, йдеться про те саме: розв’язання спільними силами групи якихось важливих питань, щодо яких існують розбіжності в поглядах чи інтересах.

[2] А.И. Соловьев. Политология. Политическая теория. Политические технологии (розд. 7). Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2003. – С. 55.

[3] Див. Енциклопедія політичної думки. За ред.. Д. Міллера. – С. 282.

[4] Там же. – С. 283.

[5] Аристотель. Політика /Пер. з давньогрецької та передмова  О. Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 1252а. 1.1; с. 15.

[6] Там же. – 125–12б. 8; с. 16-17.

[7] Поняття примусу та насильства близькі, але не тотожні. Про відмінності між ними можна докладніше прочитати в кн.. Бодуен Ж. Вступ до політології. Перекл з фр. – Київ: Основи, 1995. – С. 53-68.

[8] Bell D. The Cultural Contradictions of Capitalism. 2nd edition. – London, 1979. – P. 14.

[9] Вебер М. Політика як покликання /У кн..: Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – Київ: Основи, 1998, – С. 173-191.

[10] Там же. – С. 186.

[11] Там же. – С. 181.

[12] Там же. – С. 187, 191.

[13] Див.: Вебер М. „Об’єктивність” соціально-наукового пізнання. Сенс „свободи від оцінок” у соціальних науках. / У кн..: Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – Київ: Основи, 1998. – С. 192-309.

[14] А.И. Соловьев. Политология. Политическая теория. Политические технологии. Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2003. – С. 20.

[15] Патнам Роберт. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії ­/ Перекл. з англ. – Київ: Основи, 2001.

[16] Див.: Українська література ХVІІІ ст. — К.: Наукова думка. 1983. С.384-414; 584-640.

[17] Див.: Вивід прав України. С.48-49; Маніфест Пилипа Орлика 4 квітня 1712 р. // Голос України. – 2 листопада, 1991.

© Антоніна Колодій

2008 р. (незначно редагована 17.02.2020)