Антоніна Колодій. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. – 1999. – № 7-8. – С. 84-96.
Як i все суспiльство, полiтична система України переживає складні часи. Зруйновано струхлявiлу за 70 рокiв будiвлю тоталiтарної системи, зроблено істотні кроки в напрямі демократії. Але i пiдвалини старих порядкiв ще не трансформовано в такi, щоб на них уже нiколи не змогла вiдродитися “партiя-держава” комуністичного зразка, i цеглини зi стiн старих вiдносин, образно кажучи, всюди ще валяються пiд ногами, спонукаючи тих, хто в цьому заiнтересований, до їх збирання задля вiдбудови того, що розвалилося i зникло в ходi “всесоюзної” перебудови та українського державотворення. Знищення старих інститутів не супроводжується достатньо енергійним створенням нових — з таким твердженням згодні майже всі, хто намагається проаналізувати стан української політики. Навіть міжнародні організації відзначають, що процес утвердження правової демократичної держави йде в Україні надто повільно. Парламентська Асамблея Ради Європи стверджує, що влада в нашій державі мало піклується про те, щоб у суспільстві запанувало верховенство закону, щоб права особи були надійно захищені, а державні засоби інформації були нейтральними та не використовувались владою з метою продовження своїх повноважень[1]. Що ж чекає нашу державу найближчим часом і в якому суспільстві ми живемо? Як можна назвати політичний режим, що утвердився чи утверджується в країні?
Одні автори стверджують, що в Україні домінує анархічно-охлократичний режим, свідченням чому є протидія наведенню елементарного порядку в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя і “розквіт” криміналітету. В анархії зацікавлена сама влада, яка “живе за рахунок розпаду” і не думає про завтрашній день[2].
На думку інших, пояснити владні відносини в Україні можна тільки за допомогою концепції “неототалітаризму” як пануючого тут режиму. Володимир Полохало, який уже протягом кількох років захищає такий погляд, вважає, що завдання дослідників посткомунізму полягає у відповіді на два запитання: “чи можемо ми, осмислюючи факти, реальний перебіг подій, констатувати наявність бодай як-небудь сформованих (підкреслення моє — А. К.) рис посткомуністичного суспільства; чи можна теоретично вирізнити притаманні цьому розвиткові основні ознаки й особливості стосовно тих чи тих пострадянських країн і, отже, чи правомірно говорити про вже відносно усталені типи посткомунізму, що відрізняються один від одного? Чи навпаки, як стверджує низка авторів, ми й досі маємо справу з так званим перехідним періодом, — невиразним за змістом і непередбачуваним за політичними наслідками?”[3] Позитивна відповідь на перше питання і негативна на друге — єдино правильний, на думку дослідника підхід, що забезпечить “теоретичний прорив” в осмисленні посткомуністичної дійсності[4].
Головні аргументи на користь такого підходу — наявність типових рис, які відрізняють сучасні пострадянські суспільства[5] і загалом свідчать, що йдучи нібито по шляху демократизації, ці суспільства не змогли подолати домінування в політиці й економіці номенклатурно-корпоративних кланів, забезпечити відповідальність урядів перед громадянами, гарантувати права і свободи особи.
Перелічені характеристики не викликають заперечень. Вони справді є відображенням сучасної ситуації в Україні і в багатьох інших посткомуністичних країнах. Не зрозуміло лише чому, на якій підставі їх потрібно розглядати саме як риси усталеного режиму, а не того ж таки переходу, який В. Полохало чомусь хоче вважати “невиразним за змістом і непередбачуваним за політичними наслідками”. Насправді, в рамках транзитології — галузі порівняльної політології, що займається вивченням переходів (і успішних, і невдалих, і завершених, і таких, що лише починаються), накопичено немало методологічних узагальнень і фактичних даних про дуже виразні типи переходів, про те, коли вони досягають успіху, а коли — ні, і було б, на мій погляд, невиправданим проігнорувати увесь цей теоретичний багаж і не спробувати його використати для передбачення можливих політичних наслідків трансформаційного процесу в Україні.
З тим, що демократія в Українi тiльки проголошена, але на практиці її інститути використовуються владною верхівкою для прикриття своєї сваволі, у принципі можна погодитись. Однак, погоджуючись, слід висловити й низку застережень, які в цілому вписуються в теорії суспільної трансформації та переходу до демократії, про які, на жаль, у нас небагато написано. Саме тому в цій статті будуть розглянуті деякі “ази” теорії переходу, а у їх світлі — і деякі аспекти становлення нового політичного режиму в Україні. Автор дотримується думки (і намагатиметься її обгрунтувати), що перехід — це не “відмовка”, що використовується заради прикриття “неправедного” режиму, а важлива політологічна категорія, яка дає змогу в систематизованому вигляді подати об’єктивну картину політичної трансформації, враховуючи як “просунуті” вперед, так і початкові її стадії (а можливо й тупикові напрями), які відрізняються, насамперед, різним співвідношенням старого і нового в політичних та суспільних інститутах, а особливо в культурі.
І. Трансформація і модернізація
Аксіомою є те, що Україна — посткомуністична держава. Усі посткомуністичні суспільства перебувають на різних стадіях посткомуністичної трансформації, інакше ми не говорили б про глибину та енергійність реформ, як основний чинник, що створює відмінні умови життя громадян у країнах, що колись вийшли з однієї системи. Однак посткомунізм — не постіндустріалізм. Він є не “вища стадія” і не “новий ступінь розвитку” того режиму, що існував раніше. Трансформація відбувається як відступ від раніше сконструйованої системи, як спроба ще раз “на руїнах старого новий світ побудувати”. Претензія, щоправда, не настільки наївна й утопічна, як та, яку мали більшовики. Цього разу “новий світ” — це добре знайомий старий світ, який довів свою перспективність і свою природність і до якого вертають “блудні діти” історії, спокушені лжепророками в попередні часи. Та все ж, трансформація передбачає значну міру “соціальної інженерії” й імітації (зовсім не обов’язково — сліпої) суспільно-політичного устрою розвинених країн.
У цілому трансформація посткомуністичних суспільств може бути вписана в рамки більш широких концепцій навздогінного розвитку та модернізації. Проте її співвідношення з останньою категорією є суперечливим і одне поняття не заміняє інше. “Модернізація”( у перекладі — “осучаснення”) — широка філософсько-соціологічна категорія, що вживається для означення процесу набуття суспільствами — спочатку передовими, що й шли попереду інших країн в технологічному, економічному, і соціально-політичному розвитку, а потім і більшістю інших — тих рис, які прийнято вважати ознаками сучасної цивілізації. До рис модернізованого суспільства відносять індустріалізацію, розвиток науки й технологій, високий (або, принаймні, зростаючий) рівень освіченості, бюрократизацію управління державою і економікою та ін.
Магістральний шлях модернізації — західний, започаткований і доведений до найвищих рубежів країнами Західної Європи та Північної Америки. Він характеризується високим рівнем раціоналізації суспільного життя, наявністю ринкової економіки, диференційованої соціальної структури в умовах правової рівності, пануванням ліберально-демократичних політичних систем. Тому модернізацію часто трактують як надання суспіль–ствам, що з певних причин відстали у своєму розвитку, тих рис, які притаманні західним капіталістичним суспільствам. Однак багато дослідників (Ф. Фукуяма, Ф. Шміттер та ін.) не згодні з такою інтерпретацією. Вони підкреслюють різноманітність сучасних (модерних) форм суспільного життя і вважають сумнівним, щоб народи, що живуть в умовах різних культур, досягли успіху, копіююючи західну цивілізацію. Зрештою, тоталітаризм і авторитаризм також є породженням модернізму. Вони виникли внаслідок прагнення деяких країн наздогнати прогаяне в інший, незахідний (або просто неліберальний чи некапіталістичний) спосіб. Інша справа, чи досягнули вони поставленої мети.
Комуністичний тоталітаризм був спробою модернізувати державу на підставі над-раціоналістичної теоретичної концепції, яка на практиці обернулась крайнім ірраціоналізмом. Він створив — тепер це уже всім очевидно — нежиттєздатну економічну систему і сформував безпорадну та безініціативну людину. Отже, жертви, принесені заради майбутнього процвітання в умовах “повної справедливості”, виявились марними. Єдине, що варто було б не втрачати з досягнень тієї епохи — це освіта й наука. Але вони розвинулись на фундаменті, що зігнив, а отже потребують докорінної реорганізації. Найтяжчий “спадок” репресивних режимів є втрата людьми трудової етики, віри в свої сили й відповідальності, занедбання цінностей загально-людської моралі[6].
Тоталітарний шлях модернізації завів у нікуди, і суспільствам, які йшли по ньому, потрібно повертатись до вихідних позицій і починати модернізацію наново: чи то повторюючи шлях розвинених країн Заходу, чи то шукаючи якогось іншого, “третього” шляху. В Україні немало тих, хто думає, що вже цей шлях знайшов (взяти хоча б проекти народного депутата Михайла Павловського). Однак небезпідставною є й інша думка: успіхи Польщі фбо Естонії у посткомуністичній трансформації визначаються насамперед тим, що не шукаючи “третього” шляху, вони зробили рішучі й послідовні кроки в бік капіталізму та демократії.
ІІ. Теорія переходу.
Так чи інакше, трансформації недемократичних режимів і перехід до демократії — це одна з найсуттєвіших складових сучасного політичного процесу. Її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу,[7] проаналізувавши передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині на початку ХХ століття і звернувши особливу увагу на значення суб’єктивних чинників переходу, поведінки еліт та компетентного керівництва процесом трансформації.
Інший дослідник процесів переходу, С. Хантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відпливів”.[8] Від початку ХІХ ст. відбулося два таких повних цикли і зараз людство переживає третю хвилю демократизації. Вона почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-х роках збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік — рік оксамитових і не тільки оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років тоталітарні режими зазнали краху в нових незалежних державах (ННД), що входили раніше до СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 38 держав, що становили в минолому так званий соціалістичний табір. Формально, більшість із них обрали шлях демократії. Але чи всі досягнуть успіху на цьому шляху? Враховуючи попередній досвід, логічно буде передбачити, що, як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку будуть закріплені, але значне нарощування демократичного потенціалу, певна річ, відбудеться.
Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демократичні в різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити типи і стадії переходів, притаманні різним країнам.
На думку Ендрю Арато, переходом слід вважати такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інституційної трансформації (див. Додаток, табл. 1). А звідси і низка проблем, пов’язаних із трансформацією та заміною старих еліт новими, намагання перших втримати позиції та неоднакова спроможність других їх із цих позицій відтіснити.
За загальним правилом, процес переходу проходить чотири послідовні стадії:
(1) лібералізації недемократичного режиму; (2) переговорів і укладання угод; (3) прийняття рішень; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів. В літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових границь між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, покликаючись в основному на класифікації Д. Растоу та А. Пшеворського.[9]
Лібералізація недемократичного режиму — підготовча стадія і необхідна передумова переходу. Розгортання процесу лібералізації описують у такій послідовності. Делегітимізація влади, втрата нею авторитету і впливу веде до наростання суперечностей і конфліктів у стані старої правлячої еліти. В еліті відбувається розкол на прихильників “твердої лінії”, що виступають за збереження режиму і виведення його з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства, та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють, що реформування суспільства неминуче і що його слід починати з реформування самої політичної системи. Протягом певного часу між ними ведеться боротьба (відкрита і прихована) за вирішальні позиції у владних структурах. Після здобуття переваги над своїми суперниками, прихильники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка включає в себе:
- послаблення контролю над засобами масової інформації,
- допущення діяльності неконтрольованих державою (неформальних) організацій,
- примирливе ставлення до страйків, мітингів і інших акцій масового протесту,
- запровадження альтернативних виборів, якщо таких не було раніше і т. д.
На цій стадії пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, відбувається консолідація нової політичної еліти, формується відкрита політична опозиція.
На другій стадії стара еліта все ще відіграє провідну роль, але через неухильне наростання кризових явищ і поглиблення процесу делегітимізації її влади, йде на все нові й нові поступки уже відкрито виступаючій, але ще не узаконеній опозиції. Вона допускає конкуренцію у боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних або напівдемократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи. Створюються умови для досягнення компромісу між старою і новою елітою та для реформування всієї політичної системи.
Нарешті, в результаті виборів або укладання спеціальних пактів до влади приходить політична опозиція, яка перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Тоді настає третя, вирішальна стадія — стадія прийняття рішень.Демократична опозиція, що прийшла до влади шляхом вільних і конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній і економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах (структур державної влади, багатопартійної системи, правових норм, політичної свідомості і культури), проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо.
Важливим елементом цієї стадії є закріплення демократії через прийняття нових конституцій, які легітимізують демократичні перетворення, роблять їх більш усвідомленими і послідовними.Завдяки прийняттю демократичних конституцій встановлюється нова політична система, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень законодавчої і виконавчої влади та незалежного суду, створюються демократичні інститути і процедури, гарантуються права і свободи людини та громадянина, вирішуються питання державно-територіального устрою, етно-національних стосунків і т. ін.
Уже третя стадія переходу характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. Четверта стадія консолідації демократії, на якій відбувається звикання, адаптація суспільства до нових політичних механізмів, а також легітимізація нового демократичного режиму, завершує перехідний період. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається інституціональна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Через те цей етап вважають завершальною стадією переходу.
Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими. Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких, своєю чергою, може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:
- розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контр-елітами;
- перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контр-елітою.
Той чи інший тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.
Перший тип переходу притаманний країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи інший спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її право на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбувається насильницькі зміни — маси “змітають” стару еліту насильницьким способом.
Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. В країнах, де відбувається абдикація, зростають можливості для поширення впливу демократичних сил і для утвердження демократичних інститутів, особливо, якщо до встановлення тоталітарного чи авторитарного режиму в суспільстві існували розвинені форми громадянського життя (Греція, Чехія, Естонія). Насильницький переворот, попри свою зовнішню радикальність, не дає таких відчутних результатів. У Румунії, наприклад, яка єдина з посткомуністичних країн звернулась до насильницького усунення старої еліти, рішучість перевороту автоматично не забезпечила глибокого й швидкого реформування системи, оскільки “революцією” скористались ті, хто перебував на верхівці політичної піраміди, тобто інша частина комуністичної номенклатури. Затримавшись при владі, вона затримала і процес переходу. І лише після мирної перемоги демократичних сил на виборах 1996 р. Румунія отримала шанс наздогнати прогаяне.
Другий, “компромісний” тип переходу більш розповсюджений. Він також відбувався двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їх наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі кадри.
Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації. І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових еліт та їх виникнення пов’язані з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов’язково має бути пов’язана з заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування “тих самих людей при владі” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заангажованості старих еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від рівня їх цивілізованості й культури та розуміння ними завдань, за виконання яких вони взялися, та їх історичного значення.
Охарактеризовані вище типи та етапи переходів вказують на найзагальніші риси трансформації як авторитарних, так і тоталітарних суспільств. Політологічна теорія переходу розроблена, головним чином, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів в цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Пізніше, після подій 1989 року, основні положення теорії переходу були підтверджені і розвинуті на досвіді пост-комуністичних трансформацій у країн Центральної та Східної Європи у працях таких учених як І. Банах, І. Бальцерович, Дж. Делленбрант, С. Фіш, А. Пшеворські, Д. Поттер, Д. Гоулдблатт та інші. Це країни, куди комуністичні режими були принесені ззовні і тому не пустили там надто глибокого коріння. Принаймні, в останній період свого існування вони мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.
Окремий випадок складають пострадянські суспільства (ННД). Хоч перехідні процеси в них мають багато спільного з вище зазначеними групами країн, вони тут є значно складніші і йдуть з більшими труднощами. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не існували ніколи, або були викоренені не лише з практики, але й з свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, але й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. І саме в цьому зв’язку можна цілком погодитись з думкою київських політологів, зокрема тих, що співпрацюють у журналі “Політична думка”, що дослідження цих глибоких змін повинні скласти самостійну галузь — політологію посткомунізму[10].
У країнах, що утворилися після розвалу СРСР, мало місце співіснування різних типів переходу. В Російській Федерації, при домінуванні другого, компромісного переходу з “вростанням еліт”, у певні періоди ставалися “розриви поступовості”, як наприклад, у час вимушеного “відречення” від влади М. Горбачова, що на деякий час розчищало шлях для прискореного реформування суспільства. Кожна з інших колишніх союзних республік розвивалася своїм шляхом як до, так і після горбачовської “абдикації” — в залежності від особливостей розстановки внутрішніх та зовнішніх політичних сил, історичної традиції та політичної культури суспільства. З часом виразною стала відмінність двох груп країн — тих, де з меншою або більшою інтенсивністю розвивалися перехідні процеси в напрямку ринку і демократії, та тих, де утвердились доволі стійкі автократичні режими. Обидві групи істотно відстали від країн північної частини Центральної та Східної Європи, де ліберальна демократія і ринкова економіка уже, фактично, стабілізувалися (див. табл. 2 в Додатку).
ІІІ. Особливості переходу в Україні
Відмінності у темпах перетворень, а отже і в тривалості основних фаз посткомуністичної трансформації в окремих країнах обумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:
- тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;
- рівнем залежності старої комуністичної еліти від імперського центра;
- рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся комуністичною владою ряду країн в останні роки свого існування (режими Кадара в Угорщині, Герека і Ярузельського в Польщі);
- рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;
- чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до здійснення рішучого переходу до демократії;
- ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненістю інститутів громадянського суспільства;
- фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;[11]
- характером стосунків з міжнародним співтовариством;
- гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації, окрім власне переходу: наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів і зусиль для їх вирішення (як наприклад, Чорнобильська проблема в Україні).
Щоб зрозуміти особливості переходу до демократії в Україні, необхідно з’ясувати, в якій послідовності і за яких внутрішніх і зовнішніх умов відбувається трансформація, яким є навколишнє суспільне середовище, в якому формується нова політична система.
Тип переходу. Як уже було сказано, перехід до демократії від тоталітарного суспільства передбачає надзвичайно глибокі перетворення, вимагаючи заміни не лише політичних інститутів, а й усього суспільного ладу, включно з економічною системою. Це об’єктивно є надскладним завданням, особливо в умовах глибокої системної кризи, яку переживають перехідні суспільства. Полегшити справу може лише те, що суспільний лад, до якого повертаються, ще зберігся в пам’яті старшого покоління як відомий і бажаний взірець суспільної практики. Для колишнього СРСР це мало характерне. В Україні, окрім західних областей, майже повністю було стерте уявлення про “несоціалістичний” спосіб життя, знищена приватна власність і приватна ініціатива. Не дивно, що економічні успіхи сьогодні майже повністю залежать від уряду і даються йому найтяжче — не лише з суб’єктивних, а й з об’єктивних причин. А саме ці успіхи служать одним з найсуттєвіших факторів легітимізації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації.
- Суб’єктивні причини, пов’язані з неадекватною, нереформаторською поведінкою правлячих еліт, в Україні обумовлені як тим, що перехід відбувається шляхом “вростання” старих еліт у нові відносини, невирішеністю проблеми передачі влади (хоч би тимчасової) в руки нової еліти, яка б зрушила справу реформування економіки та закріпила політичні здобутки, так і тим, що значна частина комуністичної еліти завжди відзначалася високим рівнем відданості старому режиму і зберегла його дотепер (часом маскуючи свої переконання з корисливих міркувань). Вона не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством.
Тип переходу був обумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, та порівняною малочисельністю нової еліти в особі національно-патріотичних сил, недостатньою її підтримкою з боку суспільства. Немалу роль відіграв і зовнішній чинник: політика союзного центру щодо України.
Зовнішні чинники. Зважаючи на стратегічну роль України в збереженні Союзу і комуністичної системи, “союзний” реформатор Горбачов намагався утримувати тут стару, брежнєвську генерацію комуністичної номенклатури якомога довше. До 1990 р. компартією України, а заодно і всім політичним життям республіки, правив В. Щербицький, що був, по-суті, українським Брежнєвим. Через те процеси демократизації тут запізнилися щонайменше на два роки. А перший український реформатор Леонід Кравчук змушений був виконувати ролі, які в Росії випали на долю лідерів двох поколінь політичної еліти перехідного періоду — Горбачова і Єльцина.
- Горбачовська абдикація 1991 року суттєво не зачіпила внутрішніх процесів політичної трансформації в Україні і не стала прискорювачем переходу, як це було в Росії. Розриву з минулим не сталося не стільки через суперечливу особистість Кравчука (а вона була такою не лише суб’єктивно, а й об’єктивно, внаслідок означеного вище суміщення ним функцій двох етапів переходу), скільки через периферійне становище України, уже затриманий зусиллями центру процес трансформації і необхідність вирішувати, паралельно з завданнями політичної і загально-суспільної трансформації, не менш складні завдання утвердження державної незалежності. З цієї причини, політичні лідери, що представляли реформаторські сили в Україні, весь час мусили проявляти певну обережність, слідкувати за тим, щоб одні перетворення не зашкодили іншим.
Отже, Україна запізнилися з реформами на старті і, як наслідок, опинилася в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами. Пізніше колишня метрополія продовжувала проявляти пильну увагу до всіх помилок і невдач українського керівництва та намагалась використати їх (опираючись на про-російські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну більш поступливою щодо претензій Росії на роль “консолідуючої сили” на так званому євразійському просторі, ослабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, врешті-решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією у межах нового “слов’янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусили проявляти обережність, щоб не провокувати антидержавницькі сили.
Розстановка політичних сил. З означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньо-політичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.
Соціокультурні та психологічні чинники. Все ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури на значну частина населення, панування в політичній свідомості принципів егалітаризму і етатизму. Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, що само є наслідком охарактеризованих вище чинників, чим далі, тим більше породжує відчуженість громадян від влади, спонукає їх ставити запитання: “Чи такої незалежної держави ми хотіли?” і проявляти нехіть до демократії і ринкових реформ у тому вигляді, як вони здійснюються.
До соціально-психологічних чинників слід віднести очевидно й те, що політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки не тільки тоталітаризму, а й колишнього напівколоніального статусу України. Частині українців притаманне почуття меншовартості, у той час як почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Процес національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 року., в екстремальних умовах кризи є під знаком питання. Р. Дарендорф ще в 1989 р. зазначав: “Доводиться робити висновок, як це не сумно: чим країна однорідніша, тим вищий шанс вона має на успіх у процесі демократизації. Країнам із складним етнічним, або якимось іще, складом населення доведеться, ймовірно, займатися найближчим часом не демократизацією, а проблемами територіальної цілісності і підтримання законності та порядку”[12].
Сукупність розглянутих тут об’єктивних і суб’єктивних чинників ускладнюють перехід України до демократії, перешкоджають створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічно розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд з демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним і охлократичним режимам. Це — вплив номенклатури, що нерідко об’єднується в клани, є схильна до корупції і байдужа до суспільних інтересів; збереження командно-адміністративних методів управління; рекрутування частини правлячої еліти з маргінальних прошарків колишньої номенклатури. Значна її частина вийшла навіть не з “другого чи третього ешелону партноменклатури”, як часто пишуть, а з залаштункових прислужників старої системи. Тепер ці люди домагаються швидкого підвищення свого соціального статусу і матеріального благополуччя, не гребуючи жодними засобами, “приватизують” посади та розповсюджують у суспільстві вкрай непродуктивні патроно-клієнтельські стосунки. З цим пов’язана некомпетентність владних структур, неповага до закону, надзвичайно повільне зростання інститутів громадянського суспільства. На перешкоди культурно-психологічного плану наштовхуються механізми стримувань і противаг у політичній системі; несформованими є правляча більшість та опозиція, що мала б стати інструментом контролю за прийняттям державних рішень та діяльністю владних інститутів.
Отже, як і багато інших посткомуністичних країн, Україна належить до перехідних суспільств з неконсолідованою, нестiйкою, або, як висловлюються Г.О’Доннелл та Ф.С. Шміттер, непевною демократією, де старий політичний режим зруйновано, а новий ще не можна вважати стабiльним, або й навіть вповні сформованим інституціонально. Висловившись на користь демократичних перетворень, Україна не довела поки що своєї спроможності їх успішно завершити.
Це однак не означає, що українське суспільство не є перехідним до демократії, що в ньому нібито уже сформувався цілісний неототалітарний режим. Незважаючи на труднощі, непослідовність і повільність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів і взаємної поступливості супротивних сторін; прийнявши нову демократичну конституцію; йдучи по шляху вдосконалення виборчого законодавства та зміцнення багатопартійної системи. На демократичних засадах сформовані вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади, виробляються і законодавчо закріплюються механізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Україна зуміла досягнути мирного врегулювання міжетнічних суперечностей та недопустити сепаратизму. Все це говорить про те, що поняття демократії (а радше — демократизації) має прямий стосунок до української дійсності. Але сприйняття його ще не є зрілим. Функціонування новостворених демократичних інститутів є недостатньо ефективним, а в багатьох випадках і спотвореним.
Однією з найголовніших причин сучасного стану українського суспільства є те, що Україна виконала завдання лише перших двох стадій переходу і “застряла” на третій, бо не змогла вирішити проблему переходу влади до нової політичної еліти. З об’єктивних і суб’єктивних причин вона істотно відстає також у проведенні ринкових економічних реформ. І саме у цій сфері заховані потенційні загрози українській демократії. Бо хоч перехід як нереволюційний спосіб трансформації передбачає значну міру плавності, поступовості суспільних змін, як “стратегічна реформа” він мусить відбуватися достатньо енергійно, щоб руїни старої системи поросли чортополохом.
Говорячи про майбутнє України, теоретично не можна виключити ні однієї з 5 можливих альтернатив: 1) консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до все зріліших форм демократії; 2) набуття системою рис “делегативної”, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми недемократичного правління через прихід до влади правих радикалів і/або через встановлення одноосібної диктатури; 4) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності; 5) повернення до старого однопартійного режиму під видом відновлення “радянського народовладдя” у випадку приходу до влади крайніх “лівих”. Найбільш бажаною для України, звичайно, є перша альтернатива. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій по п’ятому першому сценарію. І передовсім через те, що демократизація (у тій чи іншій формі, тим чи іншим темпом) уособлює важливу тенденцію політичного розвитку країн сучасного світу.
ІV. Дискусії про проміжний ступінь авторитаризму.
В окремих випадках, щоправда, у таких країнах як Сінгапур, Південна Корея, Таїланд авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допустивши деструктивного протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвивалися по шляху демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови демократії як розвинені елементи громадянського суспільства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, на їх думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів.
Все це може статися, однак, лише у випадку, якщо авторитарна влада дивитиметься сама на себе як на перехідну структуру і буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак ніхто не може дати гарантії, що подібна орієнтація, навіть, якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади, збережеться й надалі. Особливо, якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або зазнає невдач. Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а відходять через великі потрясіння (один з останніх прикладів — правління і повалення влади Сухарто в Індонезії). Так само немає гарантій і того, що авторитарний режим буде більш чесним і та компетентним, ніж демократичний. Погляньмо на правління Лукашенка в Білорусії.
Зрештою, комуністичний режим в СРСР останніх років свого існування був радше авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, але зрушень в напрямку “перебудови і прискорення” так і не домігся. Тож чи не правильнішим є висновок авторів редакційної статті журналу “Економіст” (Англія) про те, що авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль відігравали й інші чинники (наприклад, властива народам цих країн дисциплінованість, культура праці), у той час як у переважній більшості випадків диктатори доводять свої народи до ще більшого розорення і занепаду (Нігерія), ніж це було до них. Рівень корупції, наприклад, що є однією з найпекучіших проблем для молодих демократій, аж ніяк не є меншим у недемократичних суспільствах. ”Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання, — робить висновок “Економіст”, — то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом” [13].
Певна річ, що перехід до демократії, як надскладний процес трансформації суспільства, зміни корінних засад його розвитку вимагає від правлячої еліти волі, здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення, вміння і бажання формувати корпус урядовців на підставі їх фаховості і компетентності, а не особистої відданості та кланових інтересів. Перехід вимагає чіткості, іноді — жорсткості у розподілі повноважень урядових структур, їх субординації, відповідальності за результати своєї діяльності та бездіяльності. Але таких рис влада може набути в межах і завдяки дотриманню законів, не відмовляючись від конституціоналізму і демократичних процедур функціонування гілок влади. Сильна влада, у тому числі й президентська, не обов’язково повинна набирати авторитарних ознак.
Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил демократичне суспільство не побудувати. Так само, як не побувавши у воді не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.
Д о д а т о к
Таблиця 1. ПЕРЕХІД ЯК ТИП СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ.
Таблиця 2. РЕЙТИНГ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ
ЗА РІВНЕМ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ І РИНКУ
(дані Freedom House на грудень 1996 рр.)[14]*
Країни Центральної та Східної Європи |
Нові незалежні держави |
||||
---|---|---|---|---|---|
назва країни |
демократія |
економіка |
назва країни |
демократія |
економіка |
консолідовані демократії |
|||||
Чеська Республіка |
1,38 |
1,88 |
|||
Угорщина |
1,44 |
1,63 |
|||
Польща |
1,44 |
2,00 |
|
||
Словенія |
1,88 |
2,38 |
немає |
||
Естонія |
2,06 |
2,13 |
|||
Литва |
2,06 |
2,50 |
|||
Латвія |
2,06 |
2,50 |
|||
перехідні політичні системи |
|||||
Словаччина |
3,81 |
3,38 |
Росія |
3,75 |
3,50 |
Болгарія |
3,81 |
5,38 |
Молдова |
3,81 |
4,00 |
Румунія |
3,88 |
4,63 |
Україна |
3,88 |
4,25 |
Македонія |
3,88 |
4,50 |
Вірменія |
4,75 |
4,00 |
Хорватія |
4,25 |
3,88 |
Киргизстан |
4,75 |
3,75 |
Албанія |
4,50 |
4,00 |
Грузія |
4,75 |
4,13 |
Казахстан |
5,25 |
4,38 |
|||
Азербайджан |
5,44 |
5,13 |
|||
консолідовані автократії |
|||||
Білорусь |
5,88 |
6,00 |
|||
Немає |
Таджикистан |
6,00 |
6,13 |
||
Узбекистан |
6,44 |
6,25 |
|||
Туркменистан |
6,94 |
6,38 |
[1] Марциновський А.Останнє попередження Ради Європи? // Голос України. — 1998. — 4 грудня — С. 10.
[2] А. Гуревич. Анархия — мать всеукраинского прядка // Зеркало недели. — 1998. — 14 ноября.
[3] Полохало В.Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії (До методології політичного аналізу) // Політична думка. — 1998. — № 2. — С. 12. (Також: Сучасність. — 1998. № 8).
[4] Там само.
[5] Там само — С. 13.
[6] Див. Горошко С. Документи звинувачують // Політологічні читання. — 1994. — № 4.
[7] Rustow A. Transitions to Democracy. Toward a Dynamic Model // Comparative Politics. — Vol. 2. — No. 3 (April, 1970) — P. 337- 363.
[8] Huntington S. P.The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. — Norman: University of Oklahoma Press, 1991.
[9] Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. — Cambridge: Cambridge University Press, 1991; Rustow A. Op. cit.
[10] Бистрицький Є. Полiтична фiлософiя посткомунiзму: горизонти методологiї // Полiтична думка. — 1995. — № 1. — С. 3–12; Полiтологiя посткомунiзму. — К.: Полiтична думка, 1995; Полохало В. Вказана праця.
[11] Про їх вихідний рівень в Україні див.: Бутейко А. Без ілюзій // Голос України. — 1995. — 4 жовтня.
[12] Дарендорф Р. Дорога к свободе. Демократизация и ее проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии. — 1990. — № 9. — С. 70.
[13] Democracy and Growth. Why voting is good for you? // The Economist. — 1994. — August 27.
[14] Оцінка низки показників здійснювалась у межах від 1 (найвищий рівень розвиненості демократії і ринкових відносин) до 7 (найнижчий рівень). Джерело: Nations in Transit. 1997. Civil Society, Democracy and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Ed. by A. Karatnycky, A. Motyl and B. Shor. — New Brunswick (U.S.A) and London (U.K.): Transaction Publishers, 1997.