До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу)

Антоніна Колодій. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. – 1999. – № 7-8. – С. 84-96.


Як i все суспiльство, полiтична система України переживає складні часи. Зруй­новано струхлявiлу за 70 рокiв будiвлю тоталiтарної системи, зроблено істотні кроки в на­прямі демократії. Але i пiдвалини старих порядкiв ще не транс­фор­­мовано в такi, щоб на них уже нiколи не змогла вiдродитися “партiя-держава” комуністичного зразка, i цегли­ни зi стiн старих вiдносин, образно кажучи, всюди ще валяються пiд ногами, спону­каю­­чи тих, хто в цьому заiнтересований, до їх збирання задля вiдбу­до­ви того, що розвалилося i зникло в ходi “всесоюзної” перебудови та українського державотво­рення. Знищення старих інститутів не супроводжується достатньо енергійним створенням нових — з таким твердженням згодні майже всі, хто намагається проаналізувати стан української політики. Навіть міжнародні організації відзначають, що процес утвердження правової демократичної держави йде в Україні надто повільно. Парламентська Асамблея Ради Європи стверджує, що влада в нашій державі мало піклується про те, щоб у суспільстві запанувало верховенство закону, щоб права особи були надійно захищені,  а державні засоби інформації були нейтральними та не використовувались владою з метою продовження своїх повноважень[1]. Що ж чекає нашу державу найближчим часом і в якому суспільстві ми живемо? Як можна назвати політичний режим, що утвердився чи утверджується в країні?

Одні автори стверджують, що в Україні домінує анархічно-охлократичний режим, свідчен­ням чому є протидія наведенню елементарного порядку в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя і “розквіт” криміналітету. В анархії зацікавлена сама влада, яка “живе за рахунок розпаду” і не думає про завтрашній день[2]

На думку інших, пояснити владні відносини в Україні можна тільки за допомогою концепції “неототалітаризму” як пануючого тут режиму. Володимир Полохало, який уже протягом кількох років захищає такий погляд, вважає, що завдання дослідників посткомунізму полягає у відповіді на два запитання: “чи можемо ми, осмислюючи факти, реальний перебіг подій, констатувати наявність бодай як-небудь сформо­ва­них (підкреслення моє — А. К.) рис посткомуністичного суспільства; чи можна теоретично вирізнити притаманні цьому розвиткові основні ознаки й особливості стосовно тих чи тих пострадянських країн і, отже, чи правомірно говорити про вже відносно усталені типи посткомунізму, що відрізняються один від одного? Чи навпаки, як стверджує низка авторів, ми й досі маємо справу з так званим перехідним періодом, — невиразним за змістом і непередбачуваним за політичними наслідками?”[3] Позитивна відповідь на перше питання і негативна на друге — єдино правильний, на думку дослідника підхід, що забезпечить “теоретичний прорив” в осмисленні постко­муністичної дійсності[4].

Головні аргументи на користь такого підходу — наявність типових рис, які відріз­няють сучасні пострадянські суспільства[5]  і загалом свідчать, що йдучи нібито по шляху демократизації, ці суспільства не змогли подолати домінування в політиці й економіці номенклатурно-корпоративних кланів, забезпечити відповідаль­ність урядів перед громадя­нами, гарантувати права і свободи особи.

Перелічені характеристики не викликають заперечень. Вони справді є відобра­жен­­ням сучасної ситуації в Україні і в багатьох інших посткомуністичних країнах. Не зрозуміло лише чому, на якій підставі їх потрібно розглядати саме як риси усталеного режиму, а не того ж таки переходу, який В. Полохало чомусь хоче вважати “неви­разним за змістом і непередбачуваним за політичними наслідками”. Насправді, в рамках транзитології — галузі порівняльної політології, що займається вивченням переходів (і успішних, і невдалих, і завершених, і таких, що лише починаються), накопичено немало методологічних узагальнень і фактичних даних про дуже виразні типи переходів, про те, коли вони досягають успіху, а коли — ні,  і було б, на мій погляд, невиправданим проігнорувати увесь цей теоретичний багаж і не спробувати його використати для передбачення можливих політичних наслідків трансформаційного процесу в Україні.

З тим, що демо­кра­тія в Українi тiльки проголошена, але на практиці її інститути використовуються владною верхівкою для прикриття своєї сваволі, у принципі можна погодитись. Однак, погоджуючись, слід висловити й низку застережень, які в цілому вписуються в теорії суспільної трансформації та переходу до демократії, про які, на жаль, у нас небагато написано. Саме тому в цій статті будуть розглянуті деякі “ази” теорії переходу, а у їх світлі — і деякі аспекти становлення нового політичного режиму в Україні. Автор дотримується думки (і намагатиметься її обгрунтувати), що перехід — це не “відмовка”, що використовується заради прикриття “неправедного” режиму, а важлива політологічна категорія, яка дає змогу в систематизованому вигляді подати об’єктивну картину політичної трансформації, враховуючи як “просунуті” вперед, так і початкові її стадії (а можливо й тупикові напрями), які відрізняються, насамперед, різним співвідношенням старого і нового в політичних та суспільних інститутах, а особливо в культурі.

І. Трансформація і модернізація

Аксіомою є те, що Україна — посткомуністична держава. Усі посткомуністичні суспільства перебувають на різних стадіях посткомуністичної трансформації, інакше ми не говорили б про глибину та енергійність реформ, як основний чинник, що створює відмінні умови життя громадян у країнах, що колись вийшли з однієї системи. Однак посткомунізм — не постінду­стріа­лізм. Він є не “вища стадія” і не “новий ступінь розвитку” того режиму, що існував раніше. Трансформація відбувається як відступ від раніше сконструйованої системи, як спроба ще раз “на руїнах старого новий світ побудувати”. Претензія, щоправда, не настільки наївна й утопічна, як та, яку мали більшовики. Цього разу “новий світ” — це добре знайомий старий світ, який довів свою перспективність і свою природність і до якого вертають “блудні діти” історії, спокушені лжепророками в попередні часи. Та все ж, трансформація передбачає значну міру “соціаль­ної інженерії” й імітації (зовсім не обов’язково — сліпої) суспільно-політичного устрою розвинених країн.

У цілому трансформація посткомуністичних суспільств може бути вписана в рамки більш широких концепцій навздогінного розвитку та модернізації. Проте її співвідно­шення з останньою категорією є суперечливим і одне поняття не заміняє інше. “Модернізація”( у перекладі — “осучаснення”) — широка філософсько-соціологічна категорія, що вжива­ється для означення процесу набуття суспільствами — спочатку передовими, що й шли попереду інших країн в технологіч­ному, економічному, і соціально-політичному розвитку, а потім і більшістю інших — тих рис, які прийнято вважати ознаками сучасної цивілізації. До рис модерні­зо­ваного суспільства відносять індустріалізацію, розвиток науки й технологій, високий (або, принаймні, зростаючий) рівень освіченості, бюрократизацію управління державою і економікою та ін.

Магістральний шлях модернізації — західний, започаткований і доведений до найвищих рубежів країнами Західної Європи та Північної Америки. Він характе­ризується високим рівнем раціоналізації суспільного життя, наявністю ринкової еко­номіки, диференційованої соціальної структури в умовах правової рівності, пануван­ням ліберально-демократичних політичних систем. Тому модернізацію часто трактують як надання суспіль–ствам, що з певних причин відстали у своєму розвитку, тих рис, які притаманні західним капіталістичним суспільствам. Однак багато дослідників (Ф. Фукуяма, Ф. Шміттер та ін.) не згодні з такою інтерпретацією. Вони підкреслюють різноманітність сучасних (модерних) форм суспільного життя і вважають сумнівним, щоб народи, що живуть в умовах різних куль­тур, досягли успіху, копіююючи західну цивілізацію. Зрештою, тоталітаризм і авто­рита­ризм також є породженням модернізму. Вони виникли внаслідок прагнення деяких країн наздогнати прогаяне в ін­ший, незахід­ний (або просто неліберальний чи некапіталістичний) спосіб.  Інша справа, чи досягну­ли вони поставленої мети.

Комуністичний тоталітаризм був спробою модернізувати державу на підставі над-раціоналістичної теоретичної концепції, яка на практиці обернулась крайнім ірраціо­на­лізмом. Він створив — тепер це уже всім очевидно — нежиттєздатну економічну систему і сформував безпорадну та безініціативну людину. Отже, жертви, принесені заради майбутнього процвітання в умовах “повної спра­вед­ливості”, виявились марними. Єдине, що варто було б не втрачати з досягнень тієї епохи  — це освіта й наука. Але вони розвинулись на фундаменті, що зігнив, а отже потре­бують докорінної реорганізації. Найтяжчий “спадок” репресивних режимів є втрата людьми трудової етики, віри в свої сили й відповідальності, занедбання цінностей загально-людської моралі[6].

Тоталітарний шлях модернізації завів у нікуди, і суспіль­ствам, які йшли по ньо­му, потрібно повертатись до вихідних позицій і починати модернізацію наново: чи то повто­рю­ючи шлях розвинених країн Заходу, чи то шукаючи якогось іншого, “тре­тьо­го” шляху. В Україні немало тих, хто думає, що вже цей шлях знайшов (взяти хоча б проекти народного депутата Михайла Павловського). Однак небезпідставною є й інша думка: успіхи Польщі фбо Естонії у посткомуністичній трансформації визначаються насамперед тим, що не шукаючи “третього” шляху, вони зробили рішучі й послідовні кроки в бік капіталізму та демократії.

ІІ.  Теорія переходу.

Так чи інакше, трансформації недемократичних режимів і перехід до демократії — це одна з найсуттєвіших складових сучасного політичного процесу.  Її дослідженням у після­воєн­ний період займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вважають, що її започат­ку­вав американський політолог Д. Растоу,[7] проаналізувавши  передумови та стадії демократи­за­ції у Швеції і Туреччині на початку ХХ століття і звернувши особливу увагу на значення суб’єктивних чинників переходу, поведінки еліт та компетентного керівництва процесом трансформації.

Інший дослідник процесів переходу, С. Хантінгтон, характеризує світову тенден­цію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відпливів”.[8] Від початку ХІХ ст. відбулося два таких повних цикли і зараз людство переживає третю хвилю демократизації. Вона почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-х роках збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік — рік оксамитових і не тільки оксами­тових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років тоталітарні режими зазнали краху в нових незалежних державах (ННД), що входили раніше до СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 38 держав, що становили в минолому так званий соціалістичний табір. Формально, більшість із них обрали шлях демократії. Але чи всі досягнуть успіху на цьому шляху? Враховуючи попередній досвід, логічно буде передбачити, що, як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку будуть закріплені, але значне нарощування демократич­ного потенціалу, певна річ, відбудеться.

Хоч процес трансформації недемократичних ре­жи­мів у демокра­тич­ні в різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та пере­шкодами, йому при­та­манні певні спільні риси, що дозволя­ють визначити його сутність та виділити типи і стадії переходів, притаманні різним країнам.

На думку Ендрю Арато, переходом слід вважати такий  спосіб заміни політичного режиму, який характе­ри­зується зламом інститутів поперед­нього режиму при збереженні правової непе­­ре­р­­вності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інсти­туцій­ної трансформації (див. Додаток, табл. 1). А звідси і низка проблем, пов’язаних із трансформацією та заміною старих еліт новими, намагання перших втримати позиції та неоднакова спроможність других їх із цих позицій відтіснити.

За загальним правилом, процес переходу проходить чотири послідовні стадії:

(1) лібералізації недемократичного режиму; (2) переговорів і укладання угод;  (3) прийняття рішень; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів. В літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових границь між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, покликаючись в основному на класифікації Д. Растоу та А. Пше­вор­ського.[9]

Лібералізація недемократичного режиму — підготовча стадія і необхідна перед­умо­ва переходу. Розгортання процесу лібералізації описують у такій послідовності. Делегіти­міза­ція влади, втрата нею авторитету і впливу веде до наростання суперечностей і конфлік­тів у стані старої правля­чої еліти. В еліті відбувається розкол на прихильників “твердої лінії”, що виступають за збереження режиму і виведення його з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства, та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють, що реформування суспільства неминуче і що його слід починати з реформування самої політичної системи. Протягом певного часу між ними ведеться боротьба (відкрита і прихована) за вирішальні позиції у владних структурах. Після здобуття переваги над своїми суперни­ками, прихильники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка включає в себе:

  • послаблення контролю над засобами масової інформації,
  • допущення діяльності неконтрольованих державою (неформальних) організацій,
  • примирливе ставлення до страйків, мітингів і інших акцій масового протесту,
  • запровадження альтернативних виборів, якщо таких не було раніше і т. д.

На цій стадії пожвавлюється функціону­ван­ня інститу­тів громадянського суспіль­ства, розвивається правозахисний рух, з’явля­ється незалежна преса, відбувається консоліда­ція нової політичної еліти, форму­ється від­кри­та політична опозиція.

На другій стадії стара еліта все ще відіграє провідну роль, але через неухильне наростання кризових явищ і поглиблення про­це­су делегітиміза­ції її влади, йде на все нові й нові поступки уже відкрито виступаючій, але ще не узаконеній опозиції. Вона допускає конкуренцію у боротьбі за владу, погоджується на про­веден­ня демокра­тичних або напів­демо­кра­­тич­них виборів на основі нових виборчих законів, допускає форму­вання багато­партійної системи. Створюються умови для досягнення компромісу між старою і новою елітою та для реформу­ва­н­ня всієї по­лі­тичної системи.

Нарешті, в результаті виборів або укладання спеціальних пактів до влади приходить політична опозиція, яка переби­рає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Тоді настає третя, вирішальна стадія — стадія прийняття рішень.Демократична опо­зиція, що прийшла до влади шля­хом вільних і конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих пере­тво­­рень у політичній і економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах (структур державної влади, багатопартійної системи, правових норм, політичної свідо­мості і культури), проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського су­спіль­ства тощо.

Важливим елементом цієї стадії є закріплення демократії через прийнят­тя но­вих конституцій, які легітимізують демократичні перетворення, роблять їх більш усві­дом­леними і послідовними.Завдяки прийняттю демократичних конституцій встановлю­єть­ся нова політична система, здійснюється вибір ефективної форми державного прав­лін­ня, забезпечується збалансованість владних повноважень законодавчої і виконавчої влади та незалежного суду, створюються демократичні інститути і процедури, гаранту­ються права і свободи людини та громадянина, вирішуються питання державно-терито­рі­аль­ного устрою, етно-національних стосунків і т. ін.

Уже третя стадія переходу характеризуються домінуванням демократич­них процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. Четверта стадія консолідації демократії, на якій відбувається звикання, адап­тація сус­піль­­ства до нових політичних механізмів, а також легітимізація нового демокра­тичного режиму, завершує перехідний період. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається інституціональна криза, легітимізується вла­да, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабіль­ність. Через те цей етап вважають завершальною стадією переходу.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є при­­близно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими.  Дослідники розрізня­ють два основних типи переходу, кожен з яких, своєю чергою, може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:

  • розрив з минулим, ко­ли відбувається заміна старих політичних еліт контр-елітами;
  • перехід шляхом компромісів і взаємних усту­пок, коли досягається порозу­мін­ня між елітою і контр-елітою.

Той чи інший тип пе­ре­ходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою полі­тичною елітою своєї легітимності, наявністю ін­сти­­тутів громадян­ського сус­піль­ства та масових рухів, силою і згур­то­ва­ністю нової елі­ти, її авторитетом та здатні­стю очолити про­цес трансформації.

Перший тип переходу притаманний кра­ї­нам, в яких стара еліта повністю втра­тила легітимність, значні верстви су­с­піль­­ства в той чи інший спосіб висловлюють свою незго­ду з її політикою, не бажаючи визнавати її право на здійснення владних повно­важень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта ви­му­ше­но відмовляється від влади, погоджуючись на її пере­да­чу опозиції, і тоді перехід відбувається шля­хом абдикації (відречення); або вона впер­то намагається зберегти свої позиції, і тоді відбувається насильни­цькі зміни — маси “змітають” стару еліту насильницьким спо­со­бом.

Абдикація при­ско­рює і по­лег­шує перехід до демократії, робить його більш органі­зованим і послідов­ним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівниц­т­вом нової політичної еліти. В країнах, де відбувається абдикація, зро­стають можливо­сті для поширення впливу демократичних сил і для утвердження демокра­тич­них ін­сти­ту­тів, особливо, якщо до встановлення тоталітарного чи авторитарного режиму в суспіль­стві існували розвинені форми громадянського життя (Греція, Чехія, Естонія). Насильниць­кий переворот, попри свою зовнішню радикальність, не дає таких відчутних результатів. У Румунії, наприклад, яка єдина з посткомуністичних країн звернулась до насиль­ницького усунення старої еліти, рішучість перевороту автоматично не забезпе­чила глибо­кого й швидкого ре­форму­вання системи, оскільки “революцією” скористались ті, хто перебував на вер­хів­ці полі­тичної піраміди, тобто інша частина комуністичної номен­кла­тури. Затримавшись при вла­ді, вона затримала і процес переходу. І лише після мирної перемоги демократичних сил на виборах 1996 р. Румунія отримала шанс наздо­гна­ти прогаяне.

Другий, “компромісний” тип переходу більш розповсюджений. Він також відбу­вав­ся двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їх наступні переговори зі старою елітою, що ще збе­рігала значні позиції; або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі кад­­­ри.

Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації. І все ж, розгля­даючи особливо­сті переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових еліт та їх ви­ник­нення пов’язані з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов’язково має бути пов’язана з заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування “тих самих людей при владі” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заанга­жованості старих еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від рівня їх цивілізованості й культури та розуміння ними завдань, за виконання яких вони взялися, та їх історичного значення.

Охарактеризовані вище типи та етапи переходів вказують на найзагальніші риси трансформації як авторитарних, так і тоталітарних суспільств. Політологічна теорія переходу розроблена, головним чином, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів в цих країнах було зруй­ну­вання авторитарних політичних систем і розбудова демократії.  Пізніше, після подій 1989 року, основні положення теорії переходу були під­тверджені і розвинуті на досвіді пост-комуні­стич­них трансформацій у країн Центральної та Східної Європи у працях таких учених як І. Банах, І. Бальцерович, Дж. Делленбрант, С. Фіш, А. Пшеворські, Д. Поттер, Д. Гоулдблатт та інші. Це країни, куди комуністичні режими були принесені ззовні і тому не пустили там надто глибокого коріння. Принаймні, в останній період свого існування вони мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.

Окремий випадок складають пострадянські суспіль­ства (ННД). Хоч перехідні процеси в них мають багато спільного з вище зазначеними групами країн, вони тут є значно складніші і йдуть з більшими труднощами. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не існували ніколи, або були викоренені не лише з практики, але й з свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, але й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. І саме в цьому зв’язку можна цілком погодитись з думкою київських  політологів, зокрема тих, що співпрацюють у журналі “Політична думка”, що дослід­ження цих глибоких змін повинні скласти самостійну галузь — політологію постко­му­нізму[10].

У країнах, що утворилися після розвалу СРСР, мало місце співіснування різних типів переходу. В Російській Федерації, при домінуванні другого, компромісного пере­ходу з “вро­стан­ням еліт”, у певні періоди ставалися “розриви поступовості”, як наприк­лад, у час вимушеного “відречення” від влади М. Гор­бачова, що на деякий час розчи­щало шлях для прискореного реформування суспільства. Кожна з інших колишніх союз­них рес­пуб­­лік розви­ва­лася своїм шляхом як до, так і після горба­човської “абдикації” — в залежності від особливостей розстановки внутрішніх та зовнішніх політичних сил, історичної традиції та політичної культури суспільства. З часом виразною стала відмін­ність двох груп країн — тих, де з меншою або більшою інтенсивністю розвивалися перехідні процеси в напрямку ринку і демократії, та тих, де утвердились доволі стійкі автократичні режими. Обидві групи істотно відстали від країн північної частини Центральної та Східної Європи, де ліберальна демократія і ринкова економіка уже, фактично, стабілізувалися (див. табл. 2 в Додатку).

ІІІ. Особливості переходу в Україні

Відмінності у темпах перетворень, а отже і в трива­лості основних фаз постко­муні­стич­ної трансформації в окре­мих країнах обумовлені ступенем підготовленості су­спіль­ства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:

  • тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;
  • рівнем залежності старої комуністичної еліти від імперського центра;
  • рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся комуністичною вла­дою ряду країн в останні роки свого існування (режими Кадара в Угорщині, Герека і Ярузельського в Польщі);
  • рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;
  • чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до здійснення рішучого переходу до демократії;
  • ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненістю інсти­тутів громадянського суспільства;
  • фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;[11]
  • характером стосунків з міжнародним співтовариством;
  • гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації, окрім власне переходу: наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів і зусиль для їх вирішення (як наприклад, Чорнобильська проблема в Україні).

Щоб зрозуміти особливості переходу до демократії в Україні, необхідно з’ясувати, в якій послідовності і за яких внутрішніх і зов­ніш­ніх умов відбувається трансформація, яким є навколишнє суспільне середовище, в якому формується нова по­лі­тична система.

Тип переходу. Як уже було сказано, перехід до демократії від тоталітарного суспіль­ства передбачає надзвичайно глибокі перетворення, вимагаючи заміни не лише політичних інститутів, а й усього суспільного ладу, включно з економічною системою. Це об’єктивно є надскладним завданням, особливо в умовах глибокої системної кризи, яку переживають перехідні суспільства. Полегшити справу може лише те, що суспільний лад, до якого повертаються, ще зберігся в пам’яті старшого покоління як відомий і бажаний взірець суспільної практики. Для колишнього СРСР це мало характерне. В Україні, окрім західних областей, майже повністю було стерте уявлення про “несоціалістичний” спосіб життя, знищена приватна власність і приват­на ініціатива. Не дивно, що економічні успіхи сьогодні майже повністю залежать від уряду і даються йому найтяжче — не лише з суб’єктивних, а й з об’єктивних причин. А саме ці успіхи служать одним з найсуттєвіших факторів легітимі­за­ції нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократич­ної стабілізації.

  • Суб’єктивні причини, пов’язані з неадекватною, нереформаторською поведінкою правлячих еліт, в Україні обумовлені як тим, що перехід відбувається шляхом “вростання” старих еліт у нові відносини, невирішеністю проблеми передачі влади (хоч би тимчасової) в руки нової еліти, яка б зрушила справу реформування економіки та закріпила політичні здобутки, так і тим, що значна частина комуністичної еліти завжди відзначалася високим рівнем відданості старому режиму і зберегла його дотепер (часом маскуючи свої переконання з корисливих міркувань). Вона не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством.

Тип переходу був обумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, та порівняною малочисельністю нової еліти в особі національно-патріотичних сил, недостатньою її підтримкою з боку суспільства. Немалу роль відіграв і зовнішній чинник: політика союзного центру щодо України.

Зовнішні чинники. Зважаючи на страте­гічну роль України в збереженні Союзу і комуні­стичної системи, “союзний” реформатор Горбачов намагався утриму­вати тут стару, брежнєвську генерацію комуні­стич­ної номенклатури якомога довше. До 1990 р. компар­тією України, а заодно і всім політичним життям республіки, правив В. Щербицький, що був, по-суті, україн­ським Брежнє­вим. Через те процеси демократи­зації тут запізни­лися щонайменше на два роки. А перший український реформатор Ле­о­нід Кравчук зму­шений був виконувати ролі, які в Росії випали на долю лідерів двох поколінь полі­тич­ної еліти перехідного періоду — Горбачова і Єльцина.

  • Горбачовська абдикація 1991 року сут­тє­во не зачіпила внутрішніх процесів політичної тран­с­формації в Україні і не стала прискорюва­чем переходу, як це було в Росії. Розриву з минулим не сталося не стільки через суперечливу особистість Кравчу­ка (а вона була такою не лише суб’єктивно, а й об’єк­тивно, внаслі­док означеного вище суміщення ним функцій двох етапів переходу), скільки через пе­ри­ферійне становище України, уже затриманий зу­сил­лями центру процес трансформації і необхідність вирішувати, пара­ле­ль­­но з завданнями політичної і загально-суспільної трансформа­ції, не менш складні завдання утвердження державної незалеж­ності. З цієї причини, політичні лідери, що представляли ре­форматорські сили в Україні, весь час мусили проявляти певну обережність, слід­кувати за тим, щоб одні перетворення не зашкодили іншим.

Отже, Україна запізнилися з реформами на старті і, як наслідок, опинилася в невигідному становищі з погляду конкурен­ції з іншими посткомуністичними державами. Пізніше колишня метрополія продовжувала проявля­ти пильну увагу до всіх помилок і невдач українського керівництва та намагалась використати їх (опираючись на про-російські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну більш поступливою щодо претензій Росії на роль “консолідуючої сили” на так званому євразійському просторі, ослабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, врешті-решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією у межах нового “слов’янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусили проявляти обережність, щоб не провоку­вати антидержавницькі сили.

Розстановка політичних сил. З означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багато­вимір­ним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культур­ними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньо-політичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократич­ного врядування.

Соціокультурні та психологічні чинники. Все ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури на значну частина населен­ня, панування в політичній свідомості принципів егалітаризму і етатизму. Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, що само є наслідком охарактеризованих вище чинників, чим далі, тим більше породжує відчу­женість громадян від влади, спонукає їх ставити запитання: “Чи такої незалежної держави ми хотіли?” і проявляти нехіть до демократії і ринкових реформ у тому вигляді, як вони здійснюються.

До соціально-психологічних чинників слід віднести очевидно й те, що політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки не тільки тоталітаризму, а й колишнього напівколоніального статусу України. Частині українців притаманне почуття меншовартості, у той час як почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Процес національ­ної консо­лідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверд­жена рефе­рендумом 1991 року., в екстремальних умовах кризи є під знаком питання. Р. Дарен­дорф ще в 1989 р. зазначав: “Доводиться робити висновок, як це не сумно: чим країна однорід­ніша, тим вищий шанс вона має на успіх у процесі демократизації. Країнам із складним етнічним, або якимось іще, складом населення доведеться, ймовірно, займатися най­ближ­чим часом не демократизацією, а проблемами територіальної цілісності і підтри­ман­ня законності та порядку”[12].

Сукупність розглянутих тут об’єктивних і суб’єктивних чинників ускладню­ють перехід України до демократії, перешкоджають створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічно розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд з демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним і охлократичним режимам. Це — вплив номенклатури, що нерідко об’єднується в клани, є схильна до корупції і байдужа до суспільних інтересів; збере­жен­ня командно-адміністративних методів управління; рекрутування частини прав­ля­чої еліти з маргінальних прошарків колишньої номенклатури. Значна її частина вийшла навіть не з “другого чи третього ешелону партноменклатури”, як часто пишуть, а з залаштункових прислужників старої системи. Тепер ці люди домагаються швидкого підвищення свого соціального статусу і матеріального благопо­луччя, не гребуючи жодними засобами, “приватизують” посади та розповсюджують у суспільстві вкрай непродуктивні патроно-клієнтельські стосунки. З цим пов’язана некомпе­тент­ність влад­них структур, неповага до закону, надзвичайно повільне зростання інститутів громадянського суспільства. На перешкоди культурно-психологічного плану наштовху­ються механізми стримувань і противаг у політичній системі; несфор­мованими є правляча більшість та опозиція, що мала б стати  інструментом контролю за прийняттям держав­них рішень та діяльністю владних інсти­тутів.

Отже, як і багато інших посткомуністичних країн, Україна нале­жить до перехідних су­­­спільств з неконсолідо­ва­ною, нестiйкою, або, як висловлюються Г.О’Дон­нелл та Ф.С. Шміт­­тер, непевною демократією, де старий політичний режим зруйнова­но, а новий ще не можна вва­жа­ти ста­бiльним, або й навіть вповні сформова­ним інституціонально. Висло­вив­шись на користь демократичних перетворень, Украї­на не довела поки що своєї спроможності їх успішно завершити.

Це однак не означає, що українське суспільство не є перехідним до демократії, що в ньому нібито уже сформувався цілісний неототалітарний режим. Незважаючи на трудно­щі, непослідов­ність і повільність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів і взаємної поступливості супротивних сторін; прийнявши нову демокра­тичну конституцію; йдучи по шляху вдоско­налення виборчого законодавства та зміц­нення багатопартійної системи. На демократичних засадах сформовані вищі органи дер­жав­ної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади, виробляються і законодавчо закріплюються меха­нізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Україна зуміла досягнути мирного врегулювання міжетнічних суперечностей та недопустити сепаратизму. Все це говорить про те, що поняття демократії (а радше — демократизації) має прямий стосунок до української дійсності. Але сприйняття його ще не є зрілим. Функціонування новостворених демокра­тич­них інститутів є недостатньо ефективним, а в багатьох випадках і спотво­реним.

Однією з найголовніших причин сучасного стану українського суспільства є те, що Україна виконала завдання лише перших двох стадій переходу і “застряла” на третій, бо не змогла вирішити проблему переходу влади до нової політичної еліти. З об’єктивних і суб’єктивних причин вона істотно відстає також у проведенні ринкових економічних реформ. І саме у цій сфері заховані потенційні загрози українській демократії. Бо хоч перехід як нереволюційний спосіб трансформації передбачає значну міру плавності, поступовості суспільних змін, як “стратегічна реформа” він мусить відбуватися достатньо енергійно, щоб руїни старої системи поросли чортополохом.

Говорячи про майбутнє України, теоретично не можна виключити ні однієї з 5 можливих альтернатив: 1) консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до все зріліших форм демократії; 2) набуття системою рис “делегативної”, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодич­них голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її перерод­ження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми недемократичного правління через прихід до влади правих радикалів і/або через встановлення одноосібної диктатури; 4) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності; 5) повернення до старого однопартійного режиму під видом відновлення “радянського народовладдя” у випадку приходу до влади крайніх “лівих”. Найбільш бажаною для України, звичайно, є  перша альтернатива. А найменш імовір­ним є, усе ж таки, розвиток подій по п’ятому першому сценарію. І передовсім через те, що демократизація (у тій чи іншій формі, тим чи іншим темпом) уособлює важливу тенден­цію політичного розвитку країн сучасного світу.

ІV. Дискусії про проміжний ступінь авторитаризму.

В окремих випадках, щоправда, у таких країнах як Сінгапур, Південна Корея, Таїланд авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцен­тру­вати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши гро­мад­­­ський порядок і не допустивши деструктив­ного проти­стояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висно­вок про неминучість (і навіть бажаність) стадії  автори­тарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвива­лися по шляху демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсут­ні такі важливі передумови демократії як розвинені елементи громадян­ського суспіль­ства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недо­стат­нім є рівень політичної культури тощо. Сильна автори­тарна влада могла б, на їх думку, стати ефек­тивним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів.

Все це може статися, однак, лише у випадку, якщо автори­тарна влада дивити­меться сама на себе як на перехідну структуру і буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак ніхто не може дати гарантії, що подібна орієнтація, навіть, якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади, збережеться й на­да­лі. Особливо, якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або зазнає невдач. Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уря­ди і виправляти помилки без крово­пролиття. А  дикта­то­ри, як відомо, приходять добро­віль­­но, а відходять через великі по­тря­сін­ня (один з останніх прикладів — правління і пова­лен­ня влади Сухарто в Індонезії). Так само немає гарантій  і того, що авторитарний режим буде більш чесним і  та компетентним, ніж демократичний. Погляньмо на правління Лукашенка в Білорусії. 

Зрештою, комуністичний режим в СРСР останніх років свого існування був радше авторитарним, ніж тоталітарним чи демокра­тичним, але зрушень в напрямку “перебудови і прискорення” так і не домігся. Тож чи не правильнішим є висновок авторів редакційної стат­ті журналу “Економіст” (Англія) про те, що авторитарні режими забезпечили успішний роз­ви­ток своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль відігравали й інші чинники (наприклад, властива народам цих країн дисциплінованість, культура праці),  у той час як у переважній більшості випадків дикта­тори доводять свої народи до ще більшого розорення і занепаду (Нігерія), ніж це було до них. Рівень корупції, наприклад, що є однією з найпекучіших проблем для моло­дих демократій, аж ніяк не є меншим у недемо­кратичних су­спільствах. ”Якби диктатура прокладала шлях до економіч­ного зростання, — робить висно­вок “Економіст”, — то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом” [13].

Певна річ, що перехід до демократії, як надскладний процес трансформації суспіль­ства, зміни корінних засад його розвитку вимагає від правлячої еліти волі, здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення, вміння і бажання формувати корпус урядовців на підставі їх фаховості і компетентності, а не особистої відданості та кланових інтересів. Перехід вимагає чіткості, іноді — жорсткості у розподілі повнова­жень урядових структур, їх субординації, відповідальності за результати своєї діяльності та бездіяльності. Але таких рис влада може набути в межах і завдяки дотриманню законів, не відмовляючись від конституціоналізму і демократичних процедур функціону­вання гілок влади. Сильна влада, у тому числі й президентська, не обов’язково повинна набирати авторитарних ознак.

Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повно­цінної полі­тич­ної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадян­ського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, це і процес формування демокра­тичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних полі­тич­них сил демократичне суспільство не побудувати. Так само, як не побувавши у воді не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.

Д о д а т о к

Таблиця 1. ПЕРЕХІД ЯК ТИП СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ.

regime

Таблиця 2. РЕЙТИНГ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ

ЗА РІВНЕМ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ І РИНКУ

(дані Freedom House на грудень 1996 рр.)[14]*

Країни Центральної та Східної Європи

Нові незалежні держави

назва країни

демократія

економіка

назва країни

демократія

економіка

консолідовані демократії

Чеська Республіка

1,38

1,88

Угорщина

1,44

1,63

Польща

1,44

2,00

Словенія

1,88

2,38

немає

Естонія

2,06

2,13

Литва

2,06

2,50

Латвія

2,06

2,50

перехідні політичні системи

Словаччина

3,81

3,38

Росія

3,75

3,50

Болгарія

3,81

5,38

Молдова

3,81

4,00

Румунія

3,88

4,63

Україна

3,88

4,25

Македонія

3,88

4,50

Вірменія

4,75

4,00

Хорватія

4,25

3,88

Киргизстан

4,75

3,75

Албанія

4,50

4,00

Грузія

4,75

4,13

Казахстан

5,25

4,38

Азербайджан

5,44

5,13

консолідовані автократії

Білорусь

5,88

6,00

Немає

Таджикистан

6,00

6,13

Узбекистан

6,44

6,25

Туркменистан

6,94

6,38


[1] Марциновський А.Останнє попередження Ради Європи? // Голос України. — 1998. — 4 грудня — С. 10.

[2] А. Гуревич. Анархия — мать всеукраинского прядка // Зеркало недели. — 1998. — 14 ноября.

[3] Полохало В.Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії (До методології політичного аналізу) // Політична думка. — 1998. — № 2. — С. 12. (Також: Сучасність. — 1998. № 8).

[4] Там само.

[5] Там само — С. 13.

[6] Див. Горошко С. Документи звинувачують // Політологічні читання. — 1994. — № 4.

[7] Rustow A. Transitions to Democracy. Toward a Dynamic Model // Comparative Politics. — Vol. 2. — No. 3 (April, 1970) — P. 337- 363.

[8] Huntington S. P.The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. — Norman: University of Oklahoma Press, 1991.

[9] Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. — Cambridge: Cambridge University Press, 1991; Rustow A. Op. cit.

[10] Бистрицький Є. Полiтична фiлософiя посткомунiзму: горизонти методологiї // Полi­тична думка. — 1995. — № 1. — С. 3–12; Полiтологiя посткомунiзму. — К.: Полiтична думка, 1995; Полохало В. Вказана праця.

[11] Про їх вихідний рівень в Україні див.: Бутейко А. Без ілюзій // Голос України. — 1995. — 4 жовтня.

[12] Дарендорф Р. Дорога к свободе. Демократизация и ее проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии. — 1990. — № 9. — С. 70.

[13] Democracy and Growth. Why voting is good for you? // The Economist. — 1994. — August 27.

[14] Оцінка низки показників здійснювалась у межах від 1 (найвищий рівень розвиненості демократії і ринкових відносин) до 7 (найнижчий рівень). Джерело: Nations in Transit. 1997. Civil Society, Demo­c­racy and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Ed. by A. Karatnycky, A. Motyl and B. Shor. — New Brunswick (U.S.A) and London (U.K.): Transaction Publishers, 1997.