Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні

Антоніна Колодій. Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні // В кн. Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. Збірка наукових праць. – Львів, 1998. – С. 44-55.


Розвиток політичних режимів від авторитаризму і тоталітаризму до демо­кратії складає настільки суттєву політичну практику ХХ ст., що її дослідженням займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вона досліджує проце­си демокра­ти­за­ції в порівняль­ному аспекті, звертаючи особливу увагу на стадії і фази перехідного процесу, на специфіку сприйняття і ро­зу­міння демокра­тії в перехідних системах та впровадження демократичних інститутів. Вивчення специфiки переходiв до демократiї здiйснюється в рамках двох теоретичних пiдходiв: iнституцiйного (або інституцій­нo-функціональ­ного), кот­­рий допомагає знайти вiдповiдi на питання, які інститути найбільше спри­ятимуть стабі­лі­зації демократiї  в тiй чи iншiй країнi та окреслити пiдходящий для неї інституційний ди­зайн, i генетичного (або генетично-процесуального), котрий дає змогу поди­ви­ти­ся на певне явище (у даному випадку молоду демократію, що формується в посткомуністичних державах) під ку­том зору його зародження і розвитку i передбачити можливі стадії пере­ходу і можливі (сприятливі або несприятливі) способи поведінки суб’єктів перехідного процесу за даних, визначених обставин.

Інституційний підхід надає в наше роз­порядження типологію існуючих політич­них інститутів та озб­роює нас резуль­та­тами аналізу їх функціонування в умовах різних суспільств. Кожна країна (а можливо й кожен регіон всередині країни), що стають на дорогу демо­кратизації в сучасному взаємозалеж­но­му світі,  повинні скористатися вже на­гро­мадженим знанням і зробити певні порів­няння, “приміряючи” існуючі демокра­тичні механізми до власного суспіль­ства і вибираючи такі форми прав­ління, виборчих та партійних систем, які найкраще враховують його специфічні харак­теристики. Скори­став­шись напрацю­ваннями цього підходу, спробуємо окреслити варіант оптимального для  України інституцій­ного дизайну та зупинимося на обгрунту­ван­ні доцільності конкретних інсти­тутів демократичного правління.

Інституційний дизайн — лише один із чинників, що забезпечує більш або менш успішний перехід до демократії. Адже тривалість і спе­ци­фіка руху до демократії зале­жить від низки культурних, соціально-психологічних чинників, а також від розста­нов­ки політичних сил всередині країни та від її міжнародного становища. Однак систему інститутів влади, обрану суспільством, що перебуває в стані переходу, також не можна недооцінювати, оскільки будь-яка суспільна трансформація починається саме з заміни інститутів. Якщо вони вибрані вдало, відповідають різноплановим умовам країни (а не лише її традиції, яка в пост-комуністичних країнах є перерваною, а тому, часто, непевною), то можна вважати, що добрий початок переходу покладено, хоч це ще й не гарантує її успіх. Якщо ж інститути вибрані невідповідні — справа демократичного розвитку може виявитись приреченою від самого початку.

В українській політології маємо декілька спроб окреслити оптимальну модель інституційного дизайну з позицій традицій і менталітету[1]. Цікаво, що їх автори в більшості сходяться на тому, що система влади, запроваджена в Україні з часу проголошення незалежності і виписана в новій Конституції держави є близькою до оптимальної. Вона є компромісом не лише між діючими нині політичними силами, але й між історичними взірцями політичного дизайну української державності, є відобра­женням потреб чи то стимулювати, чи то обмежити ті чи інші політичні та культурно-психологічні тенденції, притаманні українському суспільству.

Здавалось би дискусію можна закінчувати. Конституція є, і для перехідного суспільства не настільки важливим є те, чи вона досконала (вдосконаленню, як відомо, немає меж), як те, чи вона діє на практиці і чи суспільство (як еліта, так і пересічні громадяни) навчилося узгоджувати з нею свою громадську (публічну) поведінку. Творці української Консти­туції цілком обгрунтовано зробили її жорсткою щодо змін, передба­чивши ускладнену процедуру внесення змін і поправок (див. розділ ХІІІ Конституції). Адже стабільні інститути сприяють налагодженню чіткої роботи органів влади, створю­ють ситуацію визначеності “правил гри” і дозволяють урядам брати на себе зобов’я­зан­ня, які заслу­го­вують на довіру. Звичайно, деякі поправки, якщо вони знову не втягнуть український політикум у боротьбу навкруг питання про перерозподіл повноважень, доцільно робити в міру нагромадження досвіду і виявлення неефективно працюючих положень Конституції. Недоцільним, однак, є постановка питання про зміну усієї систе­ми правління, типу моделі врядування, а саме до цього прагнуть українські ліві, навіть якщо вони й говорять виключно про “вдосконалення” основного Закону.

Ідеалом лівих є парламентська республіка. А президент або має виконувати суто представницькі функції, або його посада має взагалі бути ліквідована. Виникає питання, чому? Яка різниця комуністам, при якій системі діяти. Адже в західних країнах ліві партії успішно зберігають свій вплив як за змішаної, президентсько-парламентської форми правління (Франція), так і за парламентської (Італія, Скандинавські країни). Від­по­вівши на це питання, можемо зрозуміти, звідки справді може вирости загроза закріп­леним конституцією першим паросткам української демократії та чому, на переконання автора цієї публікації, наявність достатньо сильної фігури Президента відповідає не лише українській традиції та українському менталітетові, а й інтересам виживання демократії за теперішньої розстановки політичних сил в Україні.

Доводити необхідність посади впливового, всенародно обраного Президента у перехідних до демократії системах — справа нелегка з огляду на те, що у більшості європейських посткомуністичних країн утвердилась парламентська форма правління (див. додаток, табл. 1), а також тому, що порівняльна політологія накопи­чила значну інформацію про нестiйкiсть президентської демократії у перехідних суспільствах. Більшість президентських республік, що виникали в післяво­єнний час в Латинській Америці, спочатку набували рис так званої “деле­гативної демократії”[2], а потім тим чи іншим способом перетворювалися на авторитарні режими[3]. Безперечно, що частина країн колишнього “комуністичного блоку” також стоять перед цією загрозою, хоч у цілому їх проблеми та можливості є інші, ніж у латиноамериканських країн. То що ж че­кає Україну? В чому полягають відмінності її становища та з якими інститутами можна пов’язувати більші надії на виживання демократії в ній?

***

Щоб обгрунтовано підійти до проблеми вибору політичних інститутів для України, спробуємо відповісти на двi групи питань: 1) якими є головні особ­ли­во­сті вну­­тріш­ніх і міжнародних умов, за яких Україна здійснює свій перехід від тота­літаризму до демократії, яким є навко­лишнє суспільне середовище, в якому фор­мується її політична система, які загрози та небезпеки чекають на неї на довгому та тернистому шляху розвит­ку та консо­лі­да­ції демократії; 2) якi моделi соціального і політичного устрою найбiльше вiд­по­вiдають цим умовам i в яких формах вони можуть бути запропоновані для впровадження в полiтичну систему України.

Серед головних особли­во­стей переходу до демократiї в Українi необхiдно  назвати наступні: 

1) Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного, авід тоталітар­ного су­с­­пі­ль­ства, а тому він включає в себе надзвичайно глибокі перетворення як по­лі­тичної, так і економічної системи, що об’єктивно є надскладним завданням, особ­ли­во в умовах глибокої економічної кризи[4]. В пост-тоталітарних країнах, де була повністю знищена приватна власність і приватна ініціатива, економічні успіхи майже повністю залежать від нового уряду і даються йому найтяжче не лише з суб’єк­тивних, але й з об’єктивних причин. Разом з тим саме ці успіхи служать одним із най­сут­тєвіших факторів легітимації нових правлячих еліт[5]. Отже, економічний фактор дуже ускладнює процес демократичної стабілізації, і не лише в країнах, що запізни­лися з рефор­ма­ми, як Україна. З іншого боку, при переході до демократії від тоталітарного, а не авторитарного режиму, включеність військових еліт у політичний процес є порівняно меншою і це полегшує процес демократичної стабілізації.

2) Політичне,економічне і соціокультурне життя суспільства несе на собі значні відбитки напівколоніального статусу України і колишньої підлеглості її окремих територій різним державам з неоднаковими режимами протягом століть; процес національної консолі­дації ще далеко не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 року, для багатьох ще залишається спірним питанням.

3) Розмежування політичних сил відбувається за обставин слабкої і нестабільної багатопартійної системи і є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-екомічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками. Відмінності у зовнішньо-політичних орієнтаціях також відіграють суттєву роль у розстановці політичних сил. Інакше кажучи, Україну можна вважати типовим прикладом плюрального (поділеного, багатоскладникового) суспільства.

4) Економічна залежність вiд колишньої метрополiї i дуже сильне бажання останньої зберегти i примножити цю залежнiсть на майбутнє; її пильна увага до всiх помилок i невдач молодої держави та намагання багатьох полiтичних сил i окремих росiйських полiтикiв використати цi труднощi для ослаблення легiтимностi теперiшньої влади в Українi, пiдриву стабiльностi демократичного режиму i, врештi-решт, для вiдновлення iмперiї, яка, за визнанням росiйських полiтикiв, неможлива без України. На сьогоднiшнiй день про-iмперськi полiтичнi кола бачать своє завдання в тому, щоб зробити Україну бiльш поступливою щодо претензiй Росiї на роль “консолiдуючої сили” на так званому євра­зiй­ському просторi.

5) Повiльнi темпи економiчних перетворень (як наслiдок дiї вище означених та деяких iнших факторiв) i погiршення рiвня життя переважної бiльшостi пересiчних громадян.

6) Порiвняно великий вплив так званих “лiвих сил” (хоч на наш погляд “лiвизна” радянських комунiстiв дуже специфiчна; по-сутi, вона “випарувалась” багато рокiв, якщо не десятилiть, тому назад[6]), якi виступають проти ринкових i демократичних реформ та мрiють про вiдновлення своєї влади над суспiльством.

Тепер спробуємо з’ясувати, якi полiтичнi iнститути, що характеризують  форму правлiння і державно-територiальний устрiй най­кра­­ще вiдповiдатимуть  окресленим вище умовам.

Згiдно теорiї Аренда Лiйпхарта iснує двi основнi моделi демократiї: ма­жо­ритарна i консенсусна, з багатьма промiжними або змiшаними варiан­та­ми [7]. Пер­ша функцiонує згiдно принципу правлiння бiльшостi. Вона добре узгоджується з умовами вiдносно однорiдних суспiльств, котрi мають одну головну лiнiю полi­тич­но­­го розмежування та стабiльну двопартiйну систему. Головним принципом  другої моделi є “подiл влади мiж якомога бiльшим чис­лом людей”. Вона годиться для плюралiстичних суспiльств.

Оскiльки Україна належить до неоднорiдних (гетерогенних) суспiльств з багатьма лiнiями полiтичного розмежування, природнiм буде припустити, що в першому наближеннi найбiльш пiдходящою для неї можна вважати консенсусну модель демократичного устрою, яка здатна належним чином вiдобразити i врахувати iнтереси рiзноманiтних груп її громадян.

Iснує також двi головнi форми демократичного правлiння: президентська i парламентська республiка. Як пiдсумовують А. Степан i С. Скеч, “чистий” парламентський режим — це система залежностi, у той час як “чистий” президен­тський режим — це система взаємозалежностi.[8] Обидва iснують в рiзноманiтних варiацiях i служать джерелом iдей для конструювання промiжних президентсько-парламентських форм правлiння.

В парламентських демократiях виконавчий орган формується з правлячої полiтичної сили (партiї бiльшостi), лiдер якої автоматично стає прем’єр-мiнiстром. Розподiл влади мiж виконавчим органом i парламентом фактично вiдсутнiй, а кабiнет мiнiстрiв, як правило, домiнує над парламентом. Ця форма правлiння у вищiй мiрi сумiсна з мажоритарною моделлю демократiї i є пiдходящою для бiльш-менш гомогенних суспiльств з двопартiйною систе­мою.

Президентська республiка в її чистiй формi (наприклад у США) характе­ризується строгим розподiлом гiлок влади та системою стримувань i про­ти­­ваг мiж ни­ми. Президент обирається окремо i може належати як до партiї бiль­шо­стi так i до опо­зи­цiйної партiї. Вiн є вiльним у призначеннi членiв кабi­не­­ту мiнiстрiв i вiдносно незалежний у своїх дiях (в межах своїх повноважень). Але його вплив на законодавчий орган є значно меншим, нiж вплив прем’єр-мiнiстра при парламентськiй системi прав­лiн­­­ня. В принципi, президентська фор­ма правлiння краще узгоджується з консен­сусною (спiвтовари­ською — consociational) демократiєю i плюралiстичним суспiль­ством, хоч на практицi вона часто спiвiснує з мажоритарним правлiнням.  Отже ми мо­же­мо зробити висно­вок, що певна модифiкацiя президентської республiки може бути до­б­рою фор­мою правлiння для України. В даному випадку її переваги полягатимуть у наступному.

1) Президент, обраний усiм народом на прямих виборах, представляє iнте­ре­си усiх груп i сприяє нацiональнiй консолiдацiї на основi громадян­ства. Вiн є символом нацiональної єдностi i державної незалежностi, що дуже важ­ливо для України сьогоднi.

2) Як глава виконавчої гiлки влади, Президент є достатньо незалежним в кадрових призначеннях, так само, як i в проведеннi внутрiшньої та зовнiшньої полiтики. Це ставить Президента в положення головного iнiцiатора реформ i до­зво­ляє персонiфiкувати вiдповiдаль­нiсть та пiдвищити ефек­тив­нiсть державного правлiння. Виникає бiльш збалан­соване спiввiд­ношен­ня мiж представництвом iнтересiв та ефективним  виконанням владою своїх завдань.

2) Розподiл влад, властивий данiй системi правлiння, зменшує шанси “лiвих” радикалiв здобути полiтичний реванш через добре вiдомий їм  механiзм тiсної взаємодiї, взаємоза­лежностi i пiдпорядкування законодавчого органу правлячiй партiї та її лiдеру (вождю). Саме з цих мiркувань, важко погодитись iз висновком, що обгрунтовано виведений з полiтичної практики латиноамериканських країн, але навряд чи узгоджується з особливостями роз­вит­ку пост-комунiстичних суспiльств, котрий стверджує, що парламентськi демо­кра­тiї забезпе­чу­ють бiльш стiйкий розвиток демократичних iнститутiв та що “по­спiш­ний вибiр президентських моделей слiд переглянути” в пост-кому­нiстичних державах[9].

На цьому пунктi зупинимось трохи докладнiше, оскiльки в Українi, як i в багатьох iнших пост-комунiстичних країнах, iснує переконання широкого загалу, нiбито парламентська система є бiльш демократичною i що саме вона здатна запобiгти концентрацiї влади в одних руках. Прихильники цiєї точки зору не враховують, що для наших умов бiльшу загрозу складає перспектива диктатури партiї (i вож­дя, що спирається на партiю), нiж особиста диктатура президента. Щоб зрозумi­ти це, достатньо замислитись над питанням: чому комунiсти так енергiйно ви­сту­па­ють за парламентську форму правлiння.

До цього їх спонукає передусiм те, що бли­зька їхньому серцю тоталiтарна форма правлiння є несумiсною з чiтким розподiлом гiлок влади, який несе з собою президентська форма правлiння. Окрiм того, вони мають дуже слабку надiю, що хто-небудь iз їхнiх лiдерiв буде здатним у найближчий час перемогти на президентських виборах, у той час як перспектива отримати бiльшiсть у парламентi (разом з iншими лiвими партiями) видається їм бiльш вiрогiдною. У цьому випадку їх лiдер — без прямих виборiв його особисто — мiг би стати першою особою в державi.

Двi гiлки влади в руках однiєї високо централiзованої партiї з досвiдом тоталiтарного правлiння — це i є дiйсна, хоч поки що й недостатньо усвiдом­лена загроза демократiї в країнi з неправовим минулим i ще несформо­ва­ною громадянською культурою.

Але що ж президентська форма правлiння? Чи сприятиме вона стабiлi­зацiї демо­кратич­ного правлiння? На нашу думку, так, обов’язково сприятиме за умови доброї збалансованостi трьох гiлок влади та продуманостi системи стримувань i противаг — з урахуванням специфiки завдань, що стоять перед полiтичною системою перехiдних суспiльств. Як уже говорилося, президент­ський режим передбачає сильну i незалежну законодавчу владу. I помилково бу­ло б думати, що двопалатнiсть знижує рiвень його незалежностi чи здатнiсть вирiшувати суспiльнi проблеми. Так, двопалатний парламент може виявитись гнучкiшим при розв’язаннi конфлiктних ситуацiй у протистояннi з президен­том (адже у цьому випадку утворюється своєрiдний владний трикутник), але це зовсiм не є ознакою його слабкостi. Навпаки, протистояння складає най­слаб­шу сторону президентської форми правлiння з точки зору її впровадження в перехiдних суспiльствах i потрiбно знайти способи його уникнення.

Дж. Лiнз та його послiдовники вважають президентську форму прав­лiння безперспективною в молодих демократiях передусiм тому, що при нiй можливi непримиреннi зiткнення законодавчої та виконавчої влади через так званi “два джерела легiтимностi”: обраний усiм народом президент та обраний усiм народом парламент робляться непоступ­ливими стосовно iншої сторони. Це за­во­дить полiтику в глухий кут, i пiдриває авторитет демо­кратiї в очах пересiч­них громадян. Справа часто закiнчується тим, що в конфлiкт втручається третя сила (найчастiше армiя) i в країнi знову встановлюється авторитарний режим[10]. Тому все, що пом’якшує протистояння, не доводить його до точки, де будь-яке порозумiння стає неможливим, в принципi змiцнює, а не ослаблює демократiю. Окрiм двопалатностi, до таких пом’якшуючих засобiв належать розпуск парла­мен­ту президентом, а  можливо, й вiдкликання прези­ден­та за певних обставин, на­яв­нiсть посади прем’єр-мiнiстра як “буфера” мiж президентом i парламентом тощо.

Цi механiзми, як правило, сповiльнюють процес прийняття рiшень, а в деяких випадках означають вiдхiд вiд чисто президентської форми правлiння. Однак ще бiльше його сповiльнюють, i навiть заводять у безвихiдь тi “мертвi точки” у стосунках двох гiлок влади, що виникають при вiдсутностi вказаних механiзмiв. Завдання ж полягає не в збереженнi чистоти, а в задiяннi тих переваг, якi несе з собою президентська форма правлiння для України, при одночаснiй нейтралiзацiї властивих їй недолiкiв.

Серед iнших аргументiв, спрямованих проти президентської форми прав­лiн­ня, згадуєть­ся також фiксований термiн перебування глави держави при владi, який, мовляв, не залишає мiсця для необхiдних врегулювань. “Парламен­таризм, — зазначає Лiнз, — вносить гнучкiсть в полiтичний процес, у той час як президентська форма правлiння робить його досить жорстким”[11]. Проте, по-перше,  навiть в умовах перехiд­них систем цю жорсткiсть можна певним чином пом’як­шити; а, по-друге, сама ця жорсткiсть у певних межах може сприяти вихованню у людей поваги до правил i законiв; їх призвичаєнню до демократичної процедури з її чiтко окресленою перiодичнiстю. Навiть “мертвi точки” чи “глухi кути” у сто­сун­ках двох гiлок влади є непоганим випробуванням молодої демо­кра­тiї. Вони допомагають виробити навички компромiсiв i бiльш толерантного ставлення сторiн одна до одної.

Отже, заснована на досвiдi латиноамериканських країн думка значного числа полiтологiв про малоймовiрнiсть успiху президентської демократiї в посткомунi­стичних країнах, на мій погляд,  дещо змiщує фокус проблеми. Якщо народ будь-якої з неконсолідованих демократiй в силу iсторичних, соцiально-психологiчних чи будь-яких iнших причин схильний до персонi­фi­ка­цiї влади, i тому обирає президентську форму правлiння, якщо з тих же при­чин вiн надiляє президента усiма можливими повноваженнями i очiкує вiд нього “чуда” (феномен так званої “делегативної демократiї”), якщо пiзнiше, бачачи, що чуда не сталося, народ розчаровується i погоджується йти за будь-яким новоявленим диктатором, зрiкаючись демократiї, то ми повиннi звину­ва­чу­вати не президент­ську систему як таку, а тi довготермi­но­вi чинники культурного плану, що обумо­ви­ли виникнення такого ставлення людей до влади і до демократії. Адже йдеться про загальну незрілість суспільної думки щодо демократії, про неготовність нести її тягар, у якій би формі вона не здійснювалась.

В кожному випадку ми по­ви­н­нi оцiнювати окремо:

  • наскiльки гнучкою є та чи iнша (в даному випадку — президентська) форма пра­в­лiння i яка її модифiкацiя найкраще узгоджується з умовами даної країни;
  • чи фактори, що обумовлюють нестiйкiсть демократiї в данiй країнi стосу­ються тiльки цiєї, чи й будь-якої iншої форми демократичного правлiння;
  • чи плюси альтернативної (в даному випадку – парламентської) форми пра­в­лiн­ня, що сприятимуть подоланню одних труднощiв, не перекриються її ж мiнуса­ми, що викличуть iншi труднощi, а можливо й призведуть до краху або перерод­жен­ня демократiї;
  • нарештi, чи готова до демократiї країна в цiлому i, якщо нi, то процедури якої форми правлiння краще готують її до цього.

З якими б труднощами i випробуваннями не стикалась президентська форма правлiння в Українi, два головних аргументи переконують нас у тому, що парламентська демократiя може виявитися в наших умовах ще менш стiйкою. Це: 1. недостатня розвиненiсть демократичного крила полiтичного спектра для того, щоб у його рамках могли сформуватись i правляча бiльшiсть, i опозицiя; 2. загроза перетворення на правлячу бiльшiсть комунiстiв та їх союзникiв з подальшим злиттям виконавчої i законодавчої, партiйної i державної влади, як це було в минулому.

Iсторiя СРСР доводить, що диктатор зовсiм не обов’язко­во виростає з людини, яка займає пост президента. Для виконання дикта­тор­ських повнова­жень може вистачити поста Голови раднаркому (за плечима якого стоїть “правляча” партiя, що знищила усi iншi партiї “в iм’я демо­кра­тiї”), або й не вiдомий ранiше як державна посада пост генерального секрета­ря партiї. Ким був Й. Сталiн в серединi 20-х рокiв? Звичайним партiй­ним чи­нов­ником, хоч i вищого рiвня. Саме “правляча партiя” зробила його тим, чим вiн став пiзнi­ше. 

В попереднiх мiркуваннях, що пiдводять нас до думки про необхiднiсть певної, не дуже жорсткої форми президентського режиму, не брався до уваги ще один фактор, який впливає на модифiкацiю даної форми правлiння, а саме: те, що до демократiї ми переходимо не вiд авторитаризму, а вiд тоталiтаризму, а тому змушенi транс­фор­мувати i полiтичну, i економiчну систему. Одно­час­не вирiшення цих двох складних i масштабних завдань пов’язане з виконанням великого об­ся­­гу реформаторських дiй, з непевнiстю їх соцiальних наслiдкiв та з можливiстю соцiального вибуху. Тому пост прем’єр-мiнiстра дуже важливий i з точки зору охоплення величезного об’єму функцiй виконавчої влади, i з точки зо­­ру наявностi певної промiжної ланки, “буфера”, посередника у стосунках президента з парламентом та виборцями.

Всi викладенi вище мiркування приводять нас до висновку, що для України найбiльш пiдходящою є змiшана президентсько-парламентська форма правлiння, що в своїх основних рисах узгоджується з консенсусною (спiвто­вари­ською) моделлю демократiї. Теоретично, впровадження цiєї моделi в Укра­їнi можна було б пов’язати з територiальним федералiзмом, двопалатним пар­ла­мен­том, системою виборiв президента квалiфiкованою бiльшiстю (за нього мали б проголосувати, наприклад, 25% виборцiв у не менше, нiж 2/3 вiд чис­ла усiх земель).

Головною перевагою охарактеризованого вище полiтичного дизайну є його пом’якшуючи дiя стосовно мiжетнiчних та мiжрегiональних супереч­но­стей i кон­­флiктiв. Вiн забезпечив би часткове перенесення вiдповiдальностi за прий­ня­т­тя рiшень на органи мiсцевого i регiонального врядування. Проте його головна вада прямо пов’язана з цiєю перевагою i є iншою стороною тiєї самої медалi.

 Федералiзм, як кажуть захiднi полiтологи, “збiльшує число полiтичних арен”, сповiльнює i ускладнює процес прийняття рiшень, особливо в суспiльствi з невисоким рiвнем полiтичної культури. Вiн пов’язаний з дублюванням функ­цiй, бiльшими затратами часу i коштiв на державне будiвництво. Те ж саме сто­су­ється двопалатного парламенту, але меншою мiрою. Окрiм того, пiд тиском зовнiшнiх сил територiальна автономiя земель може провокувати посилення вiдцентрових тенденцiй i вести до сепаратизму. Система квалiфiкованого голосу­ван­ня на президентських виборах може перетворити виборчу кампанiю в процес безконечного i безрезультатного голосування, як це вже було з парламент­ськи­ми виборами 1994-1995 рокiв. Тому беручи до уваги ускладненi умови переходу до демократiї в Українi, особливо умови, зазначенi на початку статтi в пунктах 1 i 4, ми повиннi пiти на деякий компромiс з “суворою дiйснiстю” i задовольнитись поки що полiтичним дизайном, що включає механiзми економiчної децентралi­зацiї в рамках iснуючого територiального подiлу, i, бажано (хоч тепер уже й малоймовiрно – через партiйне протистояння) двопалатний парламент. Такi фак­тори як необхiднiсть прискорення ре­форм, протистояння з Росiєю та полiтич­на активнiсть про-росiйських сил в Українi, недостатньо розвинена культура узго­д­жень i компромiсiв примушують нас вiдмовитись вiд негайного впро­вад­ження рис консенсусної демократiї, маючи їх в запасi засобiв, пом’якшуючи можливi протистояння у майбутньому.

Разом з тим, необхiдно пiдкреслити, що питання про федеральний устрiй держави не є таким однозначним, як його подають i принциповi прихильники, i принциповi противники федералiзацiї України. Першим з них скажемо, що хоч теоретично федеральний устрiй є засобом демократизацiї суспiльства, бо наближує владу до народу, на практицi вiн може служити знаряддям в руках консервативних сил для збереження недемократичних порядкiв. Досить наве­сти приклад США, де федеративними стосунками найбiльше дорожили i найпо­мiт­нiше скористалися реакціонери з пiвденних штатiв для консервацiї рабовлас­ницьких i пост-рабовласницьких по­ряд­кiв. На адресу других зауважимо, що федералiзм, залежно вiд обставин, може не тiльки провокувати, а й, навпаки, блокувати, сепаратизм. Тому питання про державно-територiальний устрiй потрiбно вирi­шу­вати, виходячи не з абстрактно-теоретичних, а з полiтико-прагматичних мiрку­вань, як воно, по-сутi й вирiшується в Українi сьогоднi.

Iсторiя переходiв до демократiї свiдчить, що логічно строгі, абстрактні моделі політичного устрою, якi можуть бути запропоновані політологами, є, як правило, чисто інте­лек­туальними ви­находами і тому не завжди бувають практич­ними при їх застосуванні до конкретних умов конкретної країни. Натомість, у су­час­ному світі спостерігаємо величезну кількість емпірично “виправлених” варі­антів політичного дизайну, котрі усе ж таки певним чином спів­від­­носяться з тео­ре­тичними моделями демократії. Немає сумніву, що й Україна та iншi пост-комуністичні країни не лише враховуватимуть уже накопичений досвiд, але й до­повнять існуючі різновиди демократичного устрою вла­с­ними комбінаціями, кожна з яких більш або менш відповідатиме їх внутрішнім і зовнішнім умовам розвитку, потребам і запитам.  


Д о д а т о к

Таблиця 1. Форми правління і виборчі системи в країнах Центральної та Східної Європи.

країна

форма правління*

назва парламенту

кількість палат

виборча система

Естонія

ПР

Рійгікогу — Державні Збори

одна

пропорційна

Латвія

ПР

Сейм

одна

пропорційна

Литва

ПР**

Сейм

одна

пропорційна

Албанія

ПР

Народні Збори

одна

пропорційна

Болгарія

ППР

Народні Збори

одна

змішана

Македонія

ПР**

Збори

одна

пропорційна

Польща

ПрезР

Сейм і Сенат

дві

пропорційна

Словенія

ППР

Скупщина: Державні Збори і Державна рада

дві

змішана

Хорватія

ПР**

Собор: Палата представ­ників і Палата жупаній (областей)

дві

змішана

Румунія

ПР**

Палата представ­ників і Сенат

дві

пропорційна

Угорщина

ПР

Національна Асамблея

одна

змішана

Чехія

ПР

Парламент: палата депутатів і Сенат

дві

змішана

Словаччина

ПР

Національні Збори

одна

?

СРЮ

ПР

Союзна скупщина: Віче грома­дян і Віче Республік; плюс однопалатні Скупщини двох республік: Сербії і Чорногорії

дві

?

Республіка Боснія і Герцеговина

?

Скупщина: Палата представ­ників і Палата народів

дві

Тимчасове. революційне правління?

* Скорочення: ПР – парламентська республіка; ППР – парламентсько-президентська республіка; ПрезР – Президентська республіка.

**Особливість: всенародно обраний президент, що зазвичай є рисою, яка вказує на змішану форму правління / Джерело: Політична карта країн Східної та Центральної Європи. / Українська перспектива. Ексклюзив. Випуск 9. — К.: “Українська перспектива”, 1997.


[1] Див.: Томенко Микола. Українська перспектива: iсторико-полiтологiчнi пiдстави сучасної дер­жавної стратегiї. – К.: Українська перспектива. Полiтичнi студiї. 2.(С. 17-28. Українська демократiя: дискусiя довкола типу полiтичного режиму); Сверстюк Микола.  Форма держави: проблема вибору в сучасній Україні // Молода нація (Альманах). — Ч.8. — 1998. — С. 3–45.

[2] Про суть “делегативної демократії” див: Guilermo O’Donnell. “Delegative Democracy”//Journal of Democracy.— Vol. 5 — No. 1. — January 1994.

[3] З 93 країн, що одержали незалежність з 1945 по 1990 р., 80 стартувало як республі­ки: 41 парламентська; 36 президентських; 3 напівпрезидентських; а 13 — як монархії. Тільки 15 з них залишалися демократіями протягом 1980-89, причому всі — парламентського типу. Президентські республіки, що виникли в цей час в Латинській Америці, набули спочатку рис “делегативної демократії”, а потім тим чи іншим способом перетворилися в авторитарні режими.

[4] З іншого боку, без кризи перехід був би взагалі неможливим, оскільки стара система володіла надзвичайно сильним і всепроникним механізмом силового контролю.

[5] Успіхи економічної політики впливають на демократію в цих країнах принаймні у двох аспектах: вони не допу­ска­ють до зубожіння широких верств населення (а зубожіння – фактор дуже несприят­ли­вий для демократії), а також служать підтвердженням, що демократія працює і що демократичне правління може бути ефективним.

[6] А. Колодiй. Полiтичний спектр: про деякi критерiї “лiвих” i “правих” полiтичних рухiв у посттота­лiтар­них суспiльствах // Фiлософська i соцiологiчна думка, 1995, № 9-10, с. 3-24.

[7] See: Arend Lijphart. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. – New Haven and London: Yale University Press, 1984. 

[8] See: Alfred Stepan and Cindy Scatch. Constitutional Frameworks and Democratic Consolidation: Parliamentarianism versus Presidentialism.// World politics. No. 46 (October 1993) — P. 3-4.

[9] Ibid., р. 4.

[10] See: Larry Diamond and Mark Plattner, eds. The Global Resurgence of Democracy. Baltimore: John Hopkins University Press. 1993. — P. 110.

[11] See: Ibid., р.112.