Антоніна Колодій. Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні // В кн. Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. Збірка наукових праць. – Львів, 1998. – С. 44-55.
Розвиток політичних режимів від авторитаризму і тоталітаризму до демократії складає настільки суттєву політичну практику ХХ ст., що її дослідженням займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вона досліджує процеси демократизації в порівняльному аспекті, звертаючи особливу увагу на стадії і фази перехідного процесу, на специфіку сприйняття і розуміння демократії в перехідних системах та впровадження демократичних інститутів. Вивчення специфiки переходiв до демократiї здiйснюється в рамках двох теоретичних пiдходiв: iнституцiйного (або інституційнo-функціонального), котрий допомагає знайти вiдповiдi на питання, які інститути найбільше сприятимуть стабілізації демократiї в тiй чи iншiй країнi та окреслити пiдходящий для неї інституційний дизайн, i генетичного (або генетично-процесуального), котрий дає змогу подивитися на певне явище (у даному випадку молоду демократію, що формується в посткомуністичних державах) під кутом зору його зародження і розвитку i передбачити можливі стадії переходу і можливі (сприятливі або несприятливі) способи поведінки суб’єктів перехідного процесу за даних, визначених обставин.
Інституційний підхід надає в наше розпорядження типологію існуючих політичних інститутів та озброює нас результатами аналізу їх функціонування в умовах різних суспільств. Кожна країна (а можливо й кожен регіон всередині країни), що стають на дорогу демократизації в сучасному взаємозалежному світі, повинні скористатися вже нагромадженим знанням і зробити певні порівняння, “приміряючи” існуючі демократичні механізми до власного суспільства і вибираючи такі форми правління, виборчих та партійних систем, які найкраще враховують його специфічні характеристики. Скориставшись напрацюваннями цього підходу, спробуємо окреслити варіант оптимального для України інституційного дизайну та зупинимося на обгрунтуванні доцільності конкретних інститутів демократичного правління.
Інституційний дизайн — лише один із чинників, що забезпечує більш або менш успішний перехід до демократії. Адже тривалість і специфіка руху до демократії залежить від низки культурних, соціально-психологічних чинників, а також від розстановки політичних сил всередині країни та від її міжнародного становища. Однак систему інститутів влади, обрану суспільством, що перебуває в стані переходу, також не можна недооцінювати, оскільки будь-яка суспільна трансформація починається саме з заміни інститутів. Якщо вони вибрані вдало, відповідають різноплановим умовам країни (а не лише її традиції, яка в пост-комуністичних країнах є перерваною, а тому, часто, непевною), то можна вважати, що добрий початок переходу покладено, хоч це ще й не гарантує її успіх. Якщо ж інститути вибрані невідповідні — справа демократичного розвитку може виявитись приреченою від самого початку.
В українській політології маємо декілька спроб окреслити оптимальну модель інституційного дизайну з позицій традицій і менталітету[1]. Цікаво, що їх автори в більшості сходяться на тому, що система влади, запроваджена в Україні з часу проголошення незалежності і виписана в новій Конституції держави є близькою до оптимальної. Вона є компромісом не лише між діючими нині політичними силами, але й між історичними взірцями політичного дизайну української державності, є відображенням потреб чи то стимулювати, чи то обмежити ті чи інші політичні та культурно-психологічні тенденції, притаманні українському суспільству.
Здавалось би дискусію можна закінчувати. Конституція є, і для перехідного суспільства не настільки важливим є те, чи вона досконала (вдосконаленню, як відомо, немає меж), як те, чи вона діє на практиці і чи суспільство (як еліта, так і пересічні громадяни) навчилося узгоджувати з нею свою громадську (публічну) поведінку. Творці української Конституції цілком обгрунтовано зробили її жорсткою щодо змін, передбачивши ускладнену процедуру внесення змін і поправок (див. розділ ХІІІ Конституції). Адже стабільні інститути сприяють налагодженню чіткої роботи органів влади, створюють ситуацію визначеності “правил гри” і дозволяють урядам брати на себе зобов’язання, які заслуговують на довіру. Звичайно, деякі поправки, якщо вони знову не втягнуть український політикум у боротьбу навкруг питання про перерозподіл повноважень, доцільно робити в міру нагромадження досвіду і виявлення неефективно працюючих положень Конституції. Недоцільним, однак, є постановка питання про зміну усієї системи правління, типу моделі врядування, а саме до цього прагнуть українські ліві, навіть якщо вони й говорять виключно про “вдосконалення” основного Закону.
Ідеалом лівих є парламентська республіка. А президент або має виконувати суто представницькі функції, або його посада має взагалі бути ліквідована. Виникає питання, чому? Яка різниця комуністам, при якій системі діяти. Адже в західних країнах ліві партії успішно зберігають свій вплив як за змішаної, президентсько-парламентської форми правління (Франція), так і за парламентської (Італія, Скандинавські країни). Відповівши на це питання, можемо зрозуміти, звідки справді може вирости загроза закріпленим конституцією першим паросткам української демократії та чому, на переконання автора цієї публікації, наявність достатньо сильної фігури Президента відповідає не лише українській традиції та українському менталітетові, а й інтересам виживання демократії за теперішньої розстановки політичних сил в Україні.
Доводити необхідність посади впливового, всенародно обраного Президента у перехідних до демократії системах — справа нелегка з огляду на те, що у більшості європейських посткомуністичних країн утвердилась парламентська форма правління (див. додаток, табл. 1), а також тому, що порівняльна політологія накопичила значну інформацію про нестiйкiсть президентської демократії у перехідних суспільствах. Більшість президентських республік, що виникали в післявоєнний час в Латинській Америці, спочатку набували рис так званої “делегативної демократії”[2], а потім тим чи іншим способом перетворювалися на авторитарні режими[3]. Безперечно, що частина країн колишнього “комуністичного блоку” також стоять перед цією загрозою, хоч у цілому їх проблеми та можливості є інші, ніж у латиноамериканських країн. То що ж чекає Україну? В чому полягають відмінності її становища та з якими інститутами можна пов’язувати більші надії на виживання демократії в ній?
***
Щоб обгрунтовано підійти до проблеми вибору політичних інститутів для України, спробуємо відповісти на двi групи питань: 1) якими є головні особливості внутрішніх і міжнародних умов, за яких Україна здійснює свій перехід від тоталітаризму до демократії, яким є навколишнє суспільне середовище, в якому формується її політична система, які загрози та небезпеки чекають на неї на довгому та тернистому шляху розвитку та консолідації демократії; 2) якi моделi соціального і політичного устрою найбiльше вiдповiдають цим умовам i в яких формах вони можуть бути запропоновані для впровадження в полiтичну систему України.
Серед головних особливостей переходу до демократiї в Українi необхiдно назвати наступні:
1) Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного, авід тоталітарного суспільства, а тому він включає в себе надзвичайно глибокі перетворення як політичної, так і економічної системи, що об’єктивно є надскладним завданням, особливо в умовах глибокої економічної кризи[4]. В пост-тоталітарних країнах, де була повністю знищена приватна власність і приватна ініціатива, економічні успіхи майже повністю залежать від нового уряду і даються йому найтяжче не лише з суб’єктивних, але й з об’єктивних причин. Разом з тим саме ці успіхи служать одним із найсуттєвіших факторів легітимації нових правлячих еліт[5]. Отже, економічний фактор дуже ускладнює процес демократичної стабілізації, і не лише в країнах, що запізнилися з реформами, як Україна. З іншого боку, при переході до демократії від тоталітарного, а не авторитарного режиму, включеність військових еліт у політичний процес є порівняно меншою і це полегшує процес демократичної стабілізації.
2) Політичне,економічне і соціокультурне життя суспільства несе на собі значні відбитки напівколоніального статусу України і колишньої підлеглості її окремих територій різним державам з неоднаковими режимами протягом століть; процес національної консолідації ще далеко не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 року, для багатьох ще залишається спірним питанням.
3) Розмежування політичних сил відбувається за обставин слабкої і нестабільної багатопартійної системи і є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-екомічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками. Відмінності у зовнішньо-політичних орієнтаціях також відіграють суттєву роль у розстановці політичних сил. Інакше кажучи, Україну можна вважати типовим прикладом плюрального (поділеного, багатоскладникового) суспільства.
4) Економічна залежність вiд колишньої метрополiї i дуже сильне бажання останньої зберегти i примножити цю залежнiсть на майбутнє; її пильна увага до всiх помилок i невдач молодої держави та намагання багатьох полiтичних сил i окремих росiйських полiтикiв використати цi труднощi для ослаблення легiтимностi теперiшньої влади в Українi, пiдриву стабiльностi демократичного режиму i, врештi-решт, для вiдновлення iмперiї, яка, за визнанням росiйських полiтикiв, неможлива без України. На сьогоднiшнiй день про-iмперськi полiтичнi кола бачать своє завдання в тому, щоб зробити Україну бiльш поступливою щодо претензiй Росiї на роль “консолiдуючої сили” на так званому євразiйському просторi.
5) Повiльнi темпи економiчних перетворень (як наслiдок дiї вище означених та деяких iнших факторiв) i погiршення рiвня життя переважної бiльшостi пересiчних громадян.
6) Порiвняно великий вплив так званих “лiвих сил” (хоч на наш погляд “лiвизна” радянських комунiстiв дуже специфiчна; по-сутi, вона “випарувалась” багато рокiв, якщо не десятилiть, тому назад[6]), якi виступають проти ринкових i демократичних реформ та мрiють про вiдновлення своєї влади над суспiльством.
Тепер спробуємо з’ясувати, якi полiтичнi iнститути, що характеризують форму правлiння і державно-територiальний устрiй найкраще вiдповiдатимуть окресленим вище умовам.
Згiдно теорiї Аренда Лiйпхарта iснує двi основнi моделi демократiї: мажоритарна i консенсусна, з багатьма промiжними або змiшаними варiантами [7]. Перша функцiонує згiдно принципу правлiння бiльшостi. Вона добре узгоджується з умовами вiдносно однорiдних суспiльств, котрi мають одну головну лiнiю полiтичного розмежування та стабiльну двопартiйну систему. Головним принципом другої моделi є “подiл влади мiж якомога бiльшим числом людей”. Вона годиться для плюралiстичних суспiльств.
Оскiльки Україна належить до неоднорiдних (гетерогенних) суспiльств з багатьма лiнiями полiтичного розмежування, природнiм буде припустити, що в першому наближеннi найбiльш пiдходящою для неї можна вважати консенсусну модель демократичного устрою, яка здатна належним чином вiдобразити i врахувати iнтереси рiзноманiтних груп її громадян.
Iснує також двi головнi форми демократичного правлiння: президентська i парламентська республiка. Як пiдсумовують А. Степан i С. Скеч, “чистий” парламентський режим — це система залежностi, у той час як “чистий” президентський режим — це система взаємозалежностi.[8] Обидва iснують в рiзноманiтних варiацiях i служать джерелом iдей для конструювання промiжних президентсько-парламентських форм правлiння.
В парламентських демократiях виконавчий орган формується з правлячої полiтичної сили (партiї бiльшостi), лiдер якої автоматично стає прем’єр-мiнiстром. Розподiл влади мiж виконавчим органом i парламентом фактично вiдсутнiй, а кабiнет мiнiстрiв, як правило, домiнує над парламентом. Ця форма правлiння у вищiй мiрi сумiсна з мажоритарною моделлю демократiї i є пiдходящою для бiльш-менш гомогенних суспiльств з двопартiйною системою.
Президентська республiка в її чистiй формi (наприклад у США) характеризується строгим розподiлом гiлок влади та системою стримувань i противаг мiж ними. Президент обирається окремо i може належати як до партiї бiльшостi так i до опозицiйної партiї. Вiн є вiльним у призначеннi членiв кабiнету мiнiстрiв i вiдносно незалежний у своїх дiях (в межах своїх повноважень). Але його вплив на законодавчий орган є значно меншим, нiж вплив прем’єр-мiнiстра при парламентськiй системi правлiння. В принципi, президентська форма правлiння краще узгоджується з консенсусною (спiвтовариською — consociational) демократiєю i плюралiстичним суспiльством, хоч на практицi вона часто спiвiснує з мажоритарним правлiнням. Отже ми можемо зробити висновок, що певна модифiкацiя президентської республiки може бути доброю формою правлiння для України. В даному випадку її переваги полягатимуть у наступному.
1) Президент, обраний усiм народом на прямих виборах, представляє iнтереси усiх груп i сприяє нацiональнiй консолiдацiї на основi громадянства. Вiн є символом нацiональної єдностi i державної незалежностi, що дуже важливо для України сьогоднi.
2) Як глава виконавчої гiлки влади, Президент є достатньо незалежним в кадрових призначеннях, так само, як i в проведеннi внутрiшньої та зовнiшньої полiтики. Це ставить Президента в положення головного iнiцiатора реформ i дозволяє персонiфiкувати вiдповiдальнiсть та пiдвищити ефективнiсть державного правлiння. Виникає бiльш збалансоване спiввiдношення мiж представництвом iнтересiв та ефективним виконанням владою своїх завдань.
2) Розподiл влад, властивий данiй системi правлiння, зменшує шанси “лiвих” радикалiв здобути полiтичний реванш через добре вiдомий їм механiзм тiсної взаємодiї, взаємозалежностi i пiдпорядкування законодавчого органу правлячiй партiї та її лiдеру (вождю). Саме з цих мiркувань, важко погодитись iз висновком, що обгрунтовано виведений з полiтичної практики латиноамериканських країн, але навряд чи узгоджується з особливостями розвитку пост-комунiстичних суспiльств, котрий стверджує, що парламентськi демократiї забезпечують бiльш стiйкий розвиток демократичних iнститутiв та що “поспiшний вибiр президентських моделей слiд переглянути” в пост-комунiстичних державах[9].
На цьому пунктi зупинимось трохи докладнiше, оскiльки в Українi, як i в багатьох iнших пост-комунiстичних країнах, iснує переконання широкого загалу, нiбито парламентська система є бiльш демократичною i що саме вона здатна запобiгти концентрацiї влади в одних руках. Прихильники цiєї точки зору не враховують, що для наших умов бiльшу загрозу складає перспектива диктатури партiї (i вождя, що спирається на партiю), нiж особиста диктатура президента. Щоб зрозумiти це, достатньо замислитись над питанням: чому комунiсти так енергiйно виступають за парламентську форму правлiння.
До цього їх спонукає передусiм те, що близька їхньому серцю тоталiтарна форма правлiння є несумiсною з чiтким розподiлом гiлок влади, який несе з собою президентська форма правлiння. Окрiм того, вони мають дуже слабку надiю, що хто-небудь iз їхнiх лiдерiв буде здатним у найближчий час перемогти на президентських виборах, у той час як перспектива отримати бiльшiсть у парламентi (разом з iншими лiвими партiями) видається їм бiльш вiрогiдною. У цьому випадку їх лiдер — без прямих виборiв його особисто — мiг би стати першою особою в державi.
Двi гiлки влади в руках однiєї високо централiзованої партiї з досвiдом тоталiтарного правлiння — це i є дiйсна, хоч поки що й недостатньо усвiдомлена загроза демократiї в країнi з неправовим минулим i ще несформованою громадянською культурою.
Але що ж президентська форма правлiння? Чи сприятиме вона стабiлiзацiї демократичного правлiння? На нашу думку, так, обов’язково сприятиме за умови доброї збалансованостi трьох гiлок влади та продуманостi системи стримувань i противаг — з урахуванням специфiки завдань, що стоять перед полiтичною системою перехiдних суспiльств. Як уже говорилося, президентський режим передбачає сильну i незалежну законодавчу владу. I помилково було б думати, що двопалатнiсть знижує рiвень його незалежностi чи здатнiсть вирiшувати суспiльнi проблеми. Так, двопалатний парламент може виявитись гнучкiшим при розв’язаннi конфлiктних ситуацiй у протистояннi з президентом (адже у цьому випадку утворюється своєрiдний владний трикутник), але це зовсiм не є ознакою його слабкостi. Навпаки, протистояння складає найслабшу сторону президентської форми правлiння з точки зору її впровадження в перехiдних суспiльствах i потрiбно знайти способи його уникнення.
Дж. Лiнз та його послiдовники вважають президентську форму правлiння безперспективною в молодих демократiях передусiм тому, що при нiй можливi непримиреннi зiткнення законодавчої та виконавчої влади через так званi “два джерела легiтимностi”: обраний усiм народом президент та обраний усiм народом парламент робляться непоступливими стосовно iншої сторони. Це заводить полiтику в глухий кут, i пiдриває авторитет демократiї в очах пересiчних громадян. Справа часто закiнчується тим, що в конфлiкт втручається третя сила (найчастiше армiя) i в країнi знову встановлюється авторитарний режим[10]. Тому все, що пом’якшує протистояння, не доводить його до точки, де будь-яке порозумiння стає неможливим, в принципi змiцнює, а не ослаблює демократiю. Окрiм двопалатностi, до таких пом’якшуючих засобiв належать розпуск парламенту президентом, а можливо, й вiдкликання президента за певних обставин, наявнiсть посади прем’єр-мiнiстра як “буфера” мiж президентом i парламентом тощо.
Цi механiзми, як правило, сповiльнюють процес прийняття рiшень, а в деяких випадках означають вiдхiд вiд чисто президентської форми правлiння. Однак ще бiльше його сповiльнюють, i навiть заводять у безвихiдь тi “мертвi точки” у стосунках двох гiлок влади, що виникають при вiдсутностi вказаних механiзмiв. Завдання ж полягає не в збереженнi чистоти, а в задiяннi тих переваг, якi несе з собою президентська форма правлiння для України, при одночаснiй нейтралiзацiї властивих їй недолiкiв.
Серед iнших аргументiв, спрямованих проти президентської форми правлiння, згадується також фiксований термiн перебування глави держави при владi, який, мовляв, не залишає мiсця для необхiдних врегулювань. “Парламентаризм, — зазначає Лiнз, — вносить гнучкiсть в полiтичний процес, у той час як президентська форма правлiння робить його досить жорстким”[11]. Проте, по-перше, навiть в умовах перехiдних систем цю жорсткiсть можна певним чином пом’якшити; а, по-друге, сама ця жорсткiсть у певних межах може сприяти вихованню у людей поваги до правил i законiв; їх призвичаєнню до демократичної процедури з її чiтко окресленою перiодичнiстю. Навiть “мертвi точки” чи “глухi кути” у стосунках двох гiлок влади є непоганим випробуванням молодої демократiї. Вони допомагають виробити навички компромiсiв i бiльш толерантного ставлення сторiн одна до одної.
Отже, заснована на досвiдi латиноамериканських країн думка значного числа полiтологiв про малоймовiрнiсть успiху президентської демократiї в посткомунiстичних країнах, на мій погляд, дещо змiщує фокус проблеми. Якщо народ будь-якої з неконсолідованих демократiй в силу iсторичних, соцiально-психологiчних чи будь-яких iнших причин схильний до персонiфiкацiї влади, i тому обирає президентську форму правлiння, якщо з тих же причин вiн надiляє президента усiма можливими повноваженнями i очiкує вiд нього “чуда” (феномен так званої “делегативної демократiї”), якщо пiзнiше, бачачи, що чуда не сталося, народ розчаровується i погоджується йти за будь-яким новоявленим диктатором, зрiкаючись демократiї, то ми повиннi звинувачувати не президентську систему як таку, а тi довготермiновi чинники культурного плану, що обумовили виникнення такого ставлення людей до влади і до демократії. Адже йдеться про загальну незрілість суспільної думки щодо демократії, про неготовність нести її тягар, у якій би формі вона не здійснювалась.
В кожному випадку ми повиннi оцiнювати окремо:
- наскiльки гнучкою є та чи iнша (в даному випадку — президентська) форма правлiння i яка її модифiкацiя найкраще узгоджується з умовами даної країни;
- чи фактори, що обумовлюють нестiйкiсть демократiї в данiй країнi стосуються тiльки цiєї, чи й будь-якої iншої форми демократичного правлiння;
- чи плюси альтернативної (в даному випадку – парламентської) форми правлiння, що сприятимуть подоланню одних труднощiв, не перекриються її ж мiнусами, що викличуть iншi труднощi, а можливо й призведуть до краху або переродження демократiї;
- нарештi, чи готова до демократiї країна в цiлому i, якщо нi, то процедури якої форми правлiння краще готують її до цього.
З якими б труднощами i випробуваннями не стикалась президентська форма правлiння в Українi, два головних аргументи переконують нас у тому, що парламентська демократiя може виявитися в наших умовах ще менш стiйкою. Це: 1. недостатня розвиненiсть демократичного крила полiтичного спектра для того, щоб у його рамках могли сформуватись i правляча бiльшiсть, i опозицiя; 2. загроза перетворення на правлячу бiльшiсть комунiстiв та їх союзникiв з подальшим злиттям виконавчої i законодавчої, партiйної i державної влади, як це було в минулому.
Iсторiя СРСР доводить, що диктатор зовсiм не обов’язково виростає з людини, яка займає пост президента. Для виконання диктаторських повноважень може вистачити поста Голови раднаркому (за плечима якого стоїть “правляча” партiя, що знищила усi iншi партiї “в iм’я демократiї”), або й не вiдомий ранiше як державна посада пост генерального секретаря партiї. Ким був Й. Сталiн в серединi 20-х рокiв? Звичайним партiйним чиновником, хоч i вищого рiвня. Саме “правляча партiя” зробила його тим, чим вiн став пiзнiше.
В попереднiх мiркуваннях, що пiдводять нас до думки про необхiднiсть певної, не дуже жорсткої форми президентського режиму, не брався до уваги ще один фактор, який впливає на модифiкацiю даної форми правлiння, а саме: те, що до демократiї ми переходимо не вiд авторитаризму, а вiд тоталiтаризму, а тому змушенi трансформувати i полiтичну, i економiчну систему. Одночасне вирiшення цих двох складних i масштабних завдань пов’язане з виконанням великого обсягу реформаторських дiй, з непевнiстю їх соцiальних наслiдкiв та з можливiстю соцiального вибуху. Тому пост прем’єр-мiнiстра дуже важливий i з точки зору охоплення величезного об’єму функцiй виконавчої влади, i з точки зору наявностi певної промiжної ланки, “буфера”, посередника у стосунках президента з парламентом та виборцями.
Всi викладенi вище мiркування приводять нас до висновку, що для України найбiльш пiдходящою є змiшана президентсько-парламентська форма правлiння, що в своїх основних рисах узгоджується з консенсусною (спiвтовариською) моделлю демократiї. Теоретично, впровадження цiєї моделi в Українi можна було б пов’язати з територiальним федералiзмом, двопалатним парламентом, системою виборiв президента квалiфiкованою бiльшiстю (за нього мали б проголосувати, наприклад, 25% виборцiв у не менше, нiж 2/3 вiд числа усiх земель).
Головною перевагою охарактеризованого вище полiтичного дизайну є його пом’якшуючи дiя стосовно мiжетнiчних та мiжрегiональних суперечностей i конфлiктiв. Вiн забезпечив би часткове перенесення вiдповiдальностi за прийняття рiшень на органи мiсцевого i регiонального врядування. Проте його головна вада прямо пов’язана з цiєю перевагою i є iншою стороною тiєї самої медалi.
Федералiзм, як кажуть захiднi полiтологи, “збiльшує число полiтичних арен”, сповiльнює i ускладнює процес прийняття рiшень, особливо в суспiльствi з невисоким рiвнем полiтичної культури. Вiн пов’язаний з дублюванням функцiй, бiльшими затратами часу i коштiв на державне будiвництво. Те ж саме стосується двопалатного парламенту, але меншою мiрою. Окрiм того, пiд тиском зовнiшнiх сил територiальна автономiя земель може провокувати посилення вiдцентрових тенденцiй i вести до сепаратизму. Система квалiфiкованого голосування на президентських виборах може перетворити виборчу кампанiю в процес безконечного i безрезультатного голосування, як це вже було з парламентськими виборами 1994-1995 рокiв. Тому беручи до уваги ускладненi умови переходу до демократiї в Українi, особливо умови, зазначенi на початку статтi в пунктах 1 i 4, ми повиннi пiти на деякий компромiс з “суворою дiйснiстю” i задовольнитись поки що полiтичним дизайном, що включає механiзми економiчної децентралiзацiї в рамках iснуючого територiального подiлу, i, бажано (хоч тепер уже й малоймовiрно – через партiйне протистояння) двопалатний парламент. Такi фактори як необхiднiсть прискорення реформ, протистояння з Росiєю та полiтична активнiсть про-росiйських сил в Українi, недостатньо розвинена культура узгоджень i компромiсiв примушують нас вiдмовитись вiд негайного впровадження рис консенсусної демократiї, маючи їх в запасi засобiв, пом’якшуючи можливi протистояння у майбутньому.
Разом з тим, необхiдно пiдкреслити, що питання про федеральний устрiй держави не є таким однозначним, як його подають i принциповi прихильники, i принциповi противники федералiзацiї України. Першим з них скажемо, що хоч теоретично федеральний устрiй є засобом демократизацiї суспiльства, бо наближує владу до народу, на практицi вiн може служити знаряддям в руках консервативних сил для збереження недемократичних порядкiв. Досить навести приклад США, де федеративними стосунками найбiльше дорожили i найпомiтнiше скористалися реакціонери з пiвденних штатiв для консервацiї рабовласницьких i пост-рабовласницьких порядкiв. На адресу других зауважимо, що федералiзм, залежно вiд обставин, може не тiльки провокувати, а й, навпаки, блокувати, сепаратизм. Тому питання про державно-територiальний устрiй потрiбно вирiшувати, виходячи не з абстрактно-теоретичних, а з полiтико-прагматичних мiркувань, як воно, по-сутi й вирiшується в Українi сьогоднi.
Iсторiя переходiв до демократiї свiдчить, що логічно строгі, абстрактні моделі політичного устрою, якi можуть бути запропоновані політологами, є, як правило, чисто інтелектуальними винаходами і тому не завжди бувають практичними при їх застосуванні до конкретних умов конкретної країни. Натомість, у сучасному світі спостерігаємо величезну кількість емпірично “виправлених” варіантів політичного дизайну, котрі усе ж таки певним чином співвідносяться з теоретичними моделями демократії. Немає сумніву, що й Україна та iншi пост-комуністичні країни не лише враховуватимуть уже накопичений досвiд, але й доповнять існуючі різновиди демократичного устрою власними комбінаціями, кожна з яких більш або менш відповідатиме їх внутрішнім і зовнішнім умовам розвитку, потребам і запитам.
Д о д а т о к
Таблиця 1. Форми правління і виборчі системи в країнах Центральної та Східної Європи.
країна |
форма правління* |
назва парламенту |
кількість палат |
виборча система |
---|---|---|---|---|
Естонія |
ПР |
Рійгікогу — Державні Збори |
одна |
пропорційна |
Латвія |
ПР |
Сейм |
одна |
пропорційна |
Литва |
ПР** |
Сейм |
одна |
пропорційна |
Албанія |
ПР |
Народні Збори |
одна |
пропорційна |
Болгарія |
ППР |
Народні Збори |
одна |
змішана |
Македонія |
ПР** |
Збори |
одна |
пропорційна |
Польща |
ПрезР |
Сейм і Сенат |
дві |
пропорційна |
Словенія |
ППР |
Скупщина: Державні Збори і Державна рада |
дві |
змішана |
Хорватія |
ПР** |
Собор: Палата представників і Палата жупаній (областей) |
дві |
змішана |
Румунія |
ПР** |
Палата представників і Сенат |
дві |
пропорційна |
Угорщина |
ПР |
Національна Асамблея |
одна |
змішана |
Чехія |
ПР |
Парламент: палата депутатів і Сенат |
дві |
змішана |
Словаччина |
ПР |
Національні Збори |
одна |
? |
СРЮ |
ПР |
Союзна скупщина: Віче громадян і Віче Республік; плюс однопалатні Скупщини двох республік: Сербії і Чорногорії |
дві |
? |
Республіка Боснія і Герцеговина |
? |
Скупщина: Палата представників і Палата народів |
дві |
Тимчасове. революційне правління? |
* Скорочення: ПР – парламентська республіка; ППР – парламентсько-президентська республіка; ПрезР – Президентська республіка.
**Особливість: всенародно обраний президент, що зазвичай є рисою, яка вказує на змішану форму правління / Джерело: Політична карта країн Східної та Центральної Європи. / Українська перспектива. Ексклюзив. Випуск 9. — К.: “Українська перспектива”, 1997.
[1] Див.: Томенко Микола. Українська перспектива: iсторико-полiтологiчнi пiдстави сучасної державної стратегiї. – К.: Українська перспектива. Полiтичнi студiї. 2.(С. 17-28. Українська демократiя: дискусiя довкола типу полiтичного режиму); Сверстюк Микола. Форма держави: проблема вибору в сучасній Україні // Молода нація (Альманах). — Ч.8. — 1998. — С. 3–45.
[2] Про суть “делегативної демократії” див: Guilermo O’Donnell. “Delegative Democracy”//Journal of Democracy.— Vol. 5 — No. 1. — January 1994.
[3] З 93 країн, що одержали незалежність з 1945 по 1990 р., 80 стартувало як республіки: 41 парламентська; 36 президентських; 3 напівпрезидентських; а 13 — як монархії. Тільки 15 з них залишалися демократіями протягом 1980-89, причому всі — парламентського типу. Президентські республіки, що виникли в цей час в Латинській Америці, набули спочатку рис “делегативної демократії”, а потім тим чи іншим способом перетворилися в авторитарні режими.
[4] З іншого боку, без кризи перехід був би взагалі неможливим, оскільки стара система володіла надзвичайно сильним і всепроникним механізмом силового контролю.
[5] Успіхи економічної політики впливають на демократію в цих країнах принаймні у двох аспектах: вони не допускають до зубожіння широких верств населення (а зубожіння – фактор дуже несприятливий для демократії), а також служать підтвердженням, що демократія працює і що демократичне правління може бути ефективним.
[6] А. Колодiй. Полiтичний спектр: про деякi критерiї “лiвих” i “правих” полiтичних рухiв у посттоталiтарних суспiльствах // Фiлософська i соцiологiчна думка, 1995, № 9-10, с. 3-24.
[7] See: Arend Lijphart. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. – New Haven and London: Yale University Press, 1984.
[8] See: Alfred Stepan and Cindy Scatch. Constitutional Frameworks and Democratic Consolidation: Parliamentarianism versus Presidentialism.// World politics. No. 46 (October 1993) — P. 3-4.
[9] Ibid., р. 4.
[10] See: Larry Diamond and Mark Plattner, eds. The Global Resurgence of Democracy. Baltimore: John Hopkins University Press. 1993. — P. 110.
[11] See: Ibid., р.112.