Деякі проблеми врядування після парламентських виборів 2014 року

Антоніна Колодій. Деякі проблеми врядування після парламентських виборів 2014 року // Текст до дискусії на семінарі “Україна після виборів: питання реформ і безпеки». організованому Київським Центром Інституту Кеннана. м. Львів, ЛНУ ім. І.Франка, 03.12.2014.

У тексті мовиться про стереотипні форми поведінки владної еліти й очікування народу щодо здійснення реформ і врядування у післявиборчий період та про необхідність перебудови їх взаємовідносин  на демократичних засадах.

Усний виступ автора та інших учасників семінару і дискусію між ними можна подивитися й послухати на Youtube: https://www.youtube.com/watch?v=JPR9yD0gjAE&index=3&list=PL8m5vbE3c0CzcO01hvcUw9VxSvjTpq_QD (Western Regions in Ukrainian Revolution. – Dec 28, 2014 – Uploaded by Rethinking Democracy)

E11_0343У ХХІ ст., після революції Гідності успіх публічної політики й державного управління в Україні залежатимуть від того, чи зуміють політики діяти на основі принципів публічного врядування, невід’ємною рисою якого має стати відмова від диктату і зверхності політиків, участь у прийнятті рішень усіх зацікавлених сторін. Тож основним питанням цього повідомлення будуть взаємовідносини влади і громадськості у пост-виборчий період, підходи керівництва держави до політики реформ в контексті очікувань народу.

Почнімо з того, що парламентські вибори 2014 року, сама ймовірність яких ставилась під сумнів, тепер позаду. Сформовано парламентську коаліцію (проєвропейську і демократичну), завершується формування уряду, на який покладаються великі і, сподіваюсь, не марні надії щодо реформування країни. Які ж позитивні зрушення відбулися в суспільстві й політикумі за останній час і які труднощі можуть виникнути у їхніх взаємовідносинах та як ці останні можуть вплинути на процес реформ і забезпечення національної безпеки?

Насамперед, варто відмітити зростання політичної зрілості українського народу, прискорений процес консолідації політичної (громадянської – civic) української нації. Це ми побачили як під час Майдану, так і під час президентських та парламентських виборів 2014 р. Як виборці українські громадяни довели, що вони цінують плюралізм української політики і розглядають його як запобіжник проти узурпації влади, що хочуть бачити в парламенті людей, відданих суспільним інтересам, що домагаються появи в парламенті нових політичних сил і молодих політиків, що все менше піддаються впливу популістських гасел та оцінюють партії за їх ділами, а не за промовами та обіцянками їхніх лідерів. Тому я категорично не згодна з твердженнями про недостатню «демократичність» народу в цілому. Це суперечить як даним соціологічних опитувань громадської думки (особливо ґрунтовними серед них цього року були опитування Фонду «Демократичні ініціативи», КМІСу, групи «Рейтинг»), так і фактам політичної практики.

Звичайно, український народ, як і будь-який інший, неоднорідний. У ньому є групи більш і менш політично та демократично обізнані й свідомі. Є й зовсім відсталі та аполітичні. Це неминуче. Можна шкодувати, що на цю диференціацію груп виборців в Україні сильно впливає фактор регіону. Але назагал у 2014 р. український народ продемонстрував високий рівень своєї громадянськості, патріотизму й навіть жертовності. Як це не дивно, саме народ, а не еліта (як це нормально мало би бути) підтвердив своє уміння вчитися на попередніх помилках, цінувати й захищати демократичні цінності, вкотре показав своє тяжіння до виваженої, поміркованої демократичної політики та несприйняття правих і лівих радикальних течій. На ньому слід наголосити через те, що вістря брехливої путінської пропаганди спрямоване проти начебто «фашистської» природи Майдану й нинішнього курсу української держави.

Попри те, що в східних регіонах було обрано чимало колишніх представників Партії регіонів, які ще до виборів перейменувалися в «Опозиційний блок», їхній вплив у парламенті України незрівнянно впав. Верховна Рада оновилась на 56% і дещо омолодилась: близько 35% народних депутатів – це люди віком до 40 років; ще 37 % – від 31 до 40. Також в українському парламенті незначно, але збільшилась кількість жінок; їх тепер 48 (11%). Вперше за всі роки незалежності жінка стала віце-спікером ВР. Але найголовніше, що сформувалась (також уперше!) коаліція демократичних політичних сил, яка становить конституційну більшість парламенту. Основою її формування було укладення змістовної коаліційної угоди, яка має бути покладена в основу Програми діяльності уряду. Отже, новому уряду, який спиратиметься на коаліцію, ніщо не заважатиме домагатися прийняття необхідних реформаторських законів, якщо тільки він сам цього бажатиме та вмітиме свої добрі наміри доносити до народу.

При формуванні коаліції і перших голосуваннях у парламенті добре зарекомендували себе молоді політики, які прийшли з громадянського суспільства, і проявляють принциповість у питаннях відкритості  та дотримання процедури,  а також достатню міру зваженості. Поки що вони показують здатність зрівноважувати протиборство двох найбільших партій коаліції – Блоку Петра Порошенка (БПП) та Народного Фронту (НФ) Арсенія Яценюка і спрямовувати їх убік виконання ними своїх обіцянок «жити по-новому». Бо якраз поведінка цих двох сил, на яких по-суті лежить уся відповідальність за майбутнє країни, викликає найбільше застережень, суть яких, у дещо загостреній формі, можна звести до того, що президентська партія (БПП) систематично демонструє тенденцію до одноосібного домінування, а партія Прем’єр-міністра (НФ), протидіючи цьому, так само постійно не виявляє здатності до формулювання достатньої кількості реформаторських ініціатив і взяття на себе відповідальності за промахи в кадровій і публічній політиці.

Щоправда, є сподівання, що відмова від квотного принципу формування уряду і «укомплектування» Кабінету міністерств та керівного персоналу міністерств справжніми професіоналами (яких ще й далі треба шукати!), підвищить як ініціативність, так і відповідальність високих урядовців за проведення реформ. Тим більше, що Прем’єр-міністр Яценюк заявив про те, що міністри отримають максимум свободи дій. Реформаторським настроям повинно посприяти й усвідомлення економічної прірви, над якою опинилося суспільство, та зовнішньої загрози, яка вже привела до розколу (відколу частини) країни. Однак, поки що очевидними залишаються перешкоди культурного та соціально-психологічного характеру, які можуть завадити успішному проведенню реформ, особливо на перших етапах, коли неминучі «непопулярні» кроки скорочення кількості службовців, зменшення бюджетних витрат та «обрізання» можливостей для отримання тіньових доходів.

І Президент, і Прем’єр свого часу не були чужими у старій системі соціально-економічних та політико-управлінських відносин і тепер з трудом позбуваються набутих у ній звичок і стереотипних способів поведінки, які погано сприймаються суспільством. Насамперед, це проявляється у підборі людей: чи то у виборчі списки, чи то на посади в АП Президента або в Уряді. Окремих осіб просувають або тримають на посадах не тому, що вони найкраще справляються зі своїми функціями, а тому, що вони свої. Тиск з боку «малих» партій коаліції, поради зарубіжних друзів України частково виправляють ситуацію, але до принципового вирішення кадрових питань так само, як і до радикальних намірів звернутися до масової заміни державних службовців та/чи особового складу міліції та інших правоохоронних структур, ще далеко. Для суспільства, наприклад, залишається загадкою, чому Президент не звільняє Генерального прокурора, а Прем’єр горою став на захист Міністра внутрішніх справ, коли як той, так і інший тягнуть за собою шлейф не зробленого по розкриттю злочинів проти Майдану і мало що роблять для боротьби з корупцією.

Тому, хоч справи загалом просуваються у правильному напрямку, відносини влади і суспільства залишаються непростими. Звичка домовлятися і готувати проекти рішень кулуарно, ставлячи широкий загал перед фактом наявності «одного шляху», найкраще відомого владі, вже кілька разів підводила Президента Порошенка, понижуючи довіру до нього народу, а значить – за нинішніх умов війни і підривної діяльності кремлівських спецслужб – і рівень національної безпеки. З цим у парі йде так само неприйнятне для громадянського суспільства і його нових представників у владі порушення процедури розгляду тих чи інших питань у Верховній Раді.

Варто пригадати декілька найбільш яскравих прикладів, коли владна еліта намагалася діяти по-старому. Ще за існування ВР попереднього скликання, відбулося ухвалення у закритому режимі, під тиском Президента неприйнятних за змістом законів «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» і «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей» від 16 вересня 2014 р. За своїм змістом, і за мірою несприйняття суспільством (а також і сепаратистами!) вони від початку були такими, що не могли вступити в дію. Так воно й сталося.  Другий з цих законів не був взагалі підписаний Президентом, а перший Верховна Рада мала скасувати після проведення сепаратистами незаконних «псевдо-виборів» 2 листопада 2014 р., проте факт скасування не відбувся.

Якщо мета названих законів полягала в тому, щоб тільки відтягнути час наступного серйозного зіткнення з російськими військами, то тоді вони свою роль тактичного засобу виконали. Але окрім тактики є стратегія. Під цим кутом зору закони від 16 вересня були невчасні, нереалістичні, і навіть шкідливі, бо супротивна сторона (Росія та лідери терористів), хоч сама не виконує ніяких домовленостей, зможе в майбутньому на них посилатися з метою не допустити відходу України від попередньо продемонстрованої готовності до односторонніх поступок та задобрювання терористів (адже фактично було сказано: «беріть влади, скільки хочете»).

Спосіб управління територіями, де зараз «хазяйнують» терористи, можна буде визначити тільки після відновлення контролю над ними Києва, бо він залежатиме від того, коли і в який спосіб буде припинена війна. Зрозуміло, що ніякі проекти поглибленої децентралізації на початках там не спрацюють, бо їх не буде кому здійснювати. За означенням не може бути «безмежної демократії» на територіях з частково пасивним, а частково вороже налаштованим до України населенням. З огляду на безпорядки, наявність терористів та диверсантів, які певний час діятимуть підпільно, а також на мовчазну політичну культуру населення, особливий статус цієї частини Донбасу спочатку має наближатися до прямого президентського правління, надзвичайного стану або іншого спеціального стану посиленого контролю центральної влади. Перспектива переходу на децентралізовану модель управління на цій території з’явиться тільки після закінчення реабілітаційного періоду і приведення населення в нормальний соціально-психологічний стан після стресу від війни. Якщо ж для відбудови економіки виникне потреба у вільних економічних зонах, то їх утворення також буде прерогативою центрального уряду. І тільки пізніше, якщо в цьому ще буде потреба, можна буде ставити на обговорення питання про надання якихось автономних прав цим районам. Але й у цьому разі остаточне його вирішення можливе тільки на основі загальноукраїнського референдуму.

Другий приклад, що засвідчує тяжіння Президента до моноцентричної моделі управління, була обіцянка президентської команди за декілька днів після виборів створити коаліцію й підписати коаліційну угоду з наперед визначеними напрямами реформаторської діяльності уряду. Такий бліцкриг був би можливий тільки в одному випадку: якби депутати всліпу, без узгодження позицій проголосували за відповідні напрацювання АП та створеної при ній Національної ради реформ. На щастя, від цього плану дій швидко відмовились (у тому числі й під впливом менших, ніж очікувалось, успіхів БПП на виборах), мінімізувавши іміджеві втрати та уникнувши великих непорозумінь у правлячій коаліції.

Несподіванкою для громадськості було й раптове повідомлення (уже перед самими призначеннями) про залучення іноземців на урядові посади (та ще й з інформацією про те, що з допомогою хедхантерської компанії вже протестовано понад 200 претендентів, а відібрано понад 20, із них 4-5 – на членів Кабміну). Якими б добрими не були наміри тих, хто цим займався, належної підготовки громадської думки до позитивного сприйняття таких подій знову не було. Начебто все це стосується форми, а не змісту врядування, але враховуючи напругу в суспільстві, перемішану з недовірою до політиків як таких, з очікуванням нових розчарувань, а також те, що свої й зарубіжні вороги нинішньої влади працюють на те, щоб її якнайшвидше повалити шляхом народного бунту, така неуважність до форми дуже небезпечна. Тим більше, що в скорому часі реформи таки розпочнуться, породивши причини для соціального невдоволення. Його можна буде тримати в належних рамках тільки через діалог і через рух у напрямі виконання найголовніших народних сподівань: щодо покарання злочинців (включно з корупціонерами), наведення ладу у правоохоронній системі, а також здійснення певних кроків до виправлення найбільших несправедливостей кланово-олігархічної системи.

Поки що серед задекларованих соціальних та економічних змін бракує однієї важливої ланки, яка могла б примирити владу з народом під час неминучого «затягування пасків»: чіткої заяви про те, яку частку тягаря реформ нестиме українська олігархія і взагалі, що з нею буде в майбутньому. Проблема перерозподілу має стосуватися не лише пенсій та різноманітних пільг, а й великих капіталів та їх функціонування у період кризи. Безкарність людей, винних у злочинах проти учасників Майдану та в роздмухуванні війни на Сході, при уникненні колишніми владоможцями ще й «економічних жертв», залишає в свідомості простих людей відчуття великої несправедливості і понижує рівень їхньої готовності терпіти незгоди періоду «непопулярних» реформ.

З сукупністю названих проблем справлятися буде нелегко. Але надія на успіх є. З одного боку, її можемо пов’язувати з тими змінами, які відбулися внаслідок виборів у системі влади: з появою демократичної більшості, наявністю всередині цієї більшості чималої кількості нових, по-сучасному підготовлених і достатньо принципових людей, серйозністю  суперечок між ними по суті проблем – без виникнення непримиренних суперечностей, а також з поступовим відновленням парламентаризму та перетворенням Верховної Ради в орган, що не допускатиме узурпації влади виконавчою гілкою чи Президентом. З іншого боку, є підстави покладати значні сподівання на контролюючі функції громадянського суспільства. Сплеск його активності в 2014 році був свідченням здатності народу до самоорганізації, яка так виразно й героїчно заявила про себе на етапі повалення клептократичного режиму Януковича, підтвердилась, хоч уже й не так яскраво, під час виборів. Тепер вона має стати корегуючим фактором, але не перешкодою, на шляху реформ.

Екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, який часто буває в Україні та допомагає українським лідерам підготуватися до реформ, в одному із своїх інтерв’ю сказав, що українське суспільство «приголомшливо показало себе на обох виборах, продемонструвало приклади карколомної розвиненості, освіченості, прогресивності» та що таке «суспільство має щодня контролювати [владу]». Однак, наскільки народ буде здатний і надалі залишатись мобілізованим, активним, і водночас, не переходити межі законності, залежатиме не лише від нього самого, а й від влади – від її вміння вести зрілий діалог з народом, прислухатися до думки громадськості, урядувати, а не правити.