Колодій Антоніна. Соціальний капітал і політична участь громадянина в епоху змін // Відповідальність християнина у сучасному суспільстві. Матеріали 7-го Екуменічного соціального тижня. Львів, Український Католицький Університет, Інститут екуменічних студій. 29 вересня – 4 жовтня 2014 року – http://esweek.org.ua/ua/ekumenichnij-cotsialnij-tizhden/7-est/dopovidi/847-antonina-kolodii.
У тексті йдеться про поняття і структуру соціального капіталу, який водночас є продуктом і умовою успішного розвитку громадянського суспільства. Особлива увага приділена такому важливому складнику соціального капіталу як довіра: соціальна та політична. Проаналізовано вплив соціального капіталу на формування громадянських чеснот у соціальній і політичній сфері; показано, що перенесення соціального капіталу в політичну сферу та його вплив на формування політичної громадянськості залежать від багатьох суто політичних чинників, які виникають у політичній сфері і пов’язані зі способом формування, функціонування та легітимності владних інституцій.
Україна переживає надскладний, з точки зору соціальної психології, період соціальної трансформації. З одного боку суспільство впевнилось у своїй спроможності домагатися суспільних змін, а з іншого боку – ціна виявилася дуже високою, а перспективи залишаються не дуже певними через невиконаність головного завдання, поставленого Майданом 2014 р. – інституційного перезавантаження (інакше – перезаснування) політико-правової системи. Революція гідності зміцнила віру людей у себе, піднесла їх громадянський дух, прагнення свободи і правового порядку, а суспільні інституції функціонують по-старому. Нові правила взаємодії громадян і держави утверджуються з великими труднощами: громадяни тиснуть, офіційні структури опираються. Але щоб держава вижила, її керманичі мусять почати рахуватися з вимогами громадянського суспільства – збуреного, активного і, поки що, ініціативного, яке на наших очах утверджується як самостійна суспільна сила.
Під громадянським суспільством я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних людей, чиї права захищені конституцією та законами. Воно є соціокультурним феноменом, що продукує соціальний капітал, а через нього – солідарність і відповідальність громадян за зміни, які відбуваються і які мусять ще відбутися в Україні.
Особливості сучасного стану громадянського суспільства в Україні порівняно з попереднім періодом визначаються тим, що вже ніхто не може сказати, що його в Україні немає, або що воно не має впливу на політичне життя. Однак оцінки його сили, міцності та здатності домогтися бажаних змін у суспільному житті залишаються неоднозначними. До цього спричиняється не лише ненадійність чи слабка відпрацьованість кількісних критеріїв його вимірювання, а й те, що громадянське суспільство – це якісний феномен і, як такий, піддається менш-більш точним оцінкам лише в ретроспективі, постфактум, коли породжена ним нова якість громадянина та його відносин із суспільством у цілому і з державою дадуть (або не дадуть) свої результати. Комплексним результатом (продуктом) громадянського суспільства є соціальний капітал – усі ті соціальні надбання (структури та норми та навички діяльності), які примножують міру солідарності в суспільстві.
В широкий науковий вжиток категорія «соціальний капітал» увійшла завдяки працям П’єра Бурдьє та Джеймса Коулмена у 80-х – на початку 90-х років. Нового дихання їй надали, з одного боку, праці Роберта Патнема та Френсіса Фукуями, а з іншого – розвиток неоінституціоналізму з його увагою до неформальних інституцій. У книзі «Щоб демократія запрацювала» (1993)[1] Роберт Патнем розкрив вплив соціально-культурних факторів та історичної традиції на політичний розвиток Півночі й Півдня Італії, поставивши в центр уваги цивільну громаду як осередок соціального життя з культурно визначеними рисами поведінки її членів, у якій “ціннісні ставлення і зразки практики утворюють взаємно підтримуючий еквілібріум”[2].
Поняття соціального капіталу, за Патнемом, характеризує якраз цю єдність культури і структури, що складається в цивільних громадах. Воно включає в себе норми взаємності (такі як довіра та толерантність) та Мережі громадської залученості (участь людей у різного роду спілках та об’єднаннях, як нині, так і в минулому) допомагають людям знаходити порозуміння й співпрацювати на засадах довіри й толерантності. З іншого боку ці норми поведінки підсилюють здатність людей до солідарних дій, кооперації зусиль і взаємодопомоги[3].
Проблеми з вимірюванням соціального капіталу, про які пише у своїх працях Френсіс Фукуяма і за які критикували Р.Патнема, визначаються саме тим, що це категорія більше якісного типу, кількісно її виміряти можна тільки через якісь умовні показники. Для Патнема такими стали статистичні дані про кількість громадських об’єднань та членство в них (від спортивних клубів і хорових гуртків до груп за інтересами і політичних партій, читання газет, участь у голосуванні). Але це скоріше структурні елементи життя громадянської спільноти (цивільної громади), а не продукт її діяльності. Структура соціального капіталу, що є наслідком функціонування цивільної громади, неминуче має відрізнятися від структури цієї останньої.
За Фукуямою, соціальний капітал – це «певний набір неформальних цінностей чи норм, яких дотримуються члени групи, що дає їм змогу співпрацювати один з одним»[4]. Центральною серед цих норм є довіра, яка діє «як мастило, що дає змогу будь-якій групі чи організації працювати більш ефективно». Фукуяма, як і Патнем, звертає увагу на ціннісний аспект соціального капіталу, підкреслюючи, що «…норми, які формують соціальний капітал, повинні охоплювати такі, зокрема, цінності, як правда, дотримання зобов’язань та взаємозв’язок». Учений зазначає, що «соціальний капітал має важливий якісний параметр» і його адекватне вимірювання «повинне враховувати природу колективної дії, яку здатна чинити група…». Втім загалом він має тенденцію трактувати соціальний капітал розширено, як нормативну основу будь-якого соціального порядку.
Такий підхід поширений серед соціологів, однак, на мій погляд, він не спрацьовує в тому випадку, коли потрібно з’ясувати джерела виникнення соціального капіталу або порівняти суспільства, які його розвинули, з тими, в яких соціальний капітал ледь помітний. Тому я трактую і соціальний капітал, і громадянське суспільство (або вужче – такий його елемент як цивільна громада) як ціннісно забарвлені категорії. Суспільні феномени, відображенням яких вони є, належать до сфери публічного життя і зорієнтовані на солідарність та суспільне благо. Взаємозв’язок між ними – двосторонній і взаємно-підсилюючий, коли одне обумовлює інше (як у прикладі про яйце та курку, коли важко встановити що було спочатку). Однак соціальний капітал для мене є цікавим, більше як продукт, аніж як передумова громадянського суспільства, а також як засіб впливу на усі інші складові суспільної системи – економіку, політику тощо.
Коріння соціального капіталу – в асоціативному житті цивільних громад, а його верхівка сягає ефективної діяльності демократичних політичних інституцій, бо люди, що володіють соціальним капіталом схильні добровільно підкорятися правовим нормам, бути зацікавленими та поінформованими про суспільні справи та діяти відповідально і на користь суспільство. Тобто, з одного боку, соціальний капітал стосується соціокультурних рис окремої особистості – члена громади, а з іншого – він надає громадянських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах цілої політичної спільноти. За наявності соціального капіталу люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інституцій.
Структура соціального капіталу та його взаємозв’язки з політичною сферою, як вони відображені на схемі, вказує на такий ланцюг залежностей: асоціації і громади Þ мережі спілкування Þ довіра та інші норми взаємності Þ навички колективних дій Þ довіра до політичних інституцій Þ політична участь Þ політична ефективність.
Взаємозв’язок соціальної сфери, де формується соціальний капітал, і сфери політичного життя, де він може бути використаний в інтересах усього суспільства, тісний, але не такий простий, як може здатися на перший погляд. Громадянські чесноти і взаємодії людей у політичній сфері – це сфера політичної культури, на яку впливає, з одного боку, соціальний капітал, а з іншого – легітимність влади та правове поле суспільства. Разом вони обумовлюють певний рівень довіри до владних інституцій, рівень політичної заінтересованості й політичної участі, політичні громадянські чесноти.
Рисунок 1 відображає відносну автономність громадянського суспільства, яке формує соціальний капітал і, перетинаючись із сферою політики, передає його у сферу політичної діяльності через людей (інколи тих самих осіб, а інколи – інші персони, але сформовані в тому самому середовищі), через набуті ними ставлення, цінності і зразки поведінки. За умови збалансованого функціонування сфер, в них обох формується така риса поведінки людей, як “громадянськість”.
У соціальній сфері, де люди виступають як члени спільнот і всього суспільства, ця риса виявляється як громадська зорієнтованість та здатність до взаємодії, а в політичній сфері, де людина набуває політико-юридичного статусу громадянина – як “громадянська доброчесність”, що означає сумлінне виконання обов’язків громадянина: участь у формуванні органів влади, в контролі за ними і в здійсненні пливу на політику, яку вони проводять. Іншими словами, член асоціації, цивільної громади і – ширше – громадянського суспільства екстеріоризує набуті ним досвід, навички й мораль при виконанні будь-яких інших суспільних ролей. Зворотні впливи також мають місце з тією різницею, що важко собі уявити стрибок у політику соціально пасивної людини.
Рис. 1. Соціальний капітал і політичне функціонування
В обох сферах громадянськість пов’язана з довірою. Генералізована довіра має два різновиди: (1) довіра просто до співвітчизників (тих людей, з якими особа не знайома), що формується під впливом громадської участі і життя в цивільній спільноті; (2) довіра до політичних інституцій, яка частково є наслідком першої, але зазнає вирішального впливу діяльності політичних інституцій, залежить від їх легітимності. Тому її доцільніше вважати компонентом політичної культури, а не соціального капіталу, а самі ці поняття розрізняти як такі, що належать до близьких, але різних сфер суспільної діяльності індивідів – громадської (соціальної) і громадянської (політичної).
Особливість політичної сфери полягає в у тому, що тут: 1) схрещуються політичне і соціальне розуміння громадянськості, що істотно відрізняються; 2) громадянськість доповнюється такою загальною характеристикою громадянина як громадянська компетентність; 3) існує чітке розмежування на народ та еліту, між якими може існувати значний не лише соціальний, а й культурно-психологічний розрив, що позначається на мірі і способі виявлення їхньої громадянськості; 3) більш чітко, ніж в інших сферах виявляються групові інтереси, які можуть підірвати соціальну громадянськість, яка формується в межах громадянського суспільства.
Політична громадянськість формалізована, більшою мірою регульована державою і залежить не лише від соціального капіталу, а й від рівня легітимності влади та інших політично-правових чинників (за Джін Коген, вона великою мірою залежить від того, ефективно чи неефективно функціонують закони та уряди і від ставлення до них громадян як до легітимних інститутів[5]).
Політична громадянськість пов’язана з політико-правовим статусом громадянина, що закріплює основні його права та обов’язки стосовно держави. Сучасне громадянство передбачає:
- приналежність до якоїсь держави, суспільства, нації;
- громадянську самоідентифікацію (суб’єктивне ототожнення громадян з якоюсь спільнотою, державою, нацією, культурою);
- володіння відповідними соціальними, політичними, економічними і культурними правами;
- підпорядкованість законам держави, наділеність громадянина обов’язками перед державою;
- законослухняність, лояльне і водночас критично-вимогливе ставлення до інституцій державної влади;
- пошанування цінностей громадянського суспільства.
Права записані в Конституції, але: їх треба знати; вірити в те, що вони реальні; знати, що реальність не дорівнює автоматизму, що треба вміти їх захищати в разі порушення; бути готовим до певних жертв заради збереження цих прав, які є самоцінністю (Євромайдан показав, що українці – у значній своїй масі – вже доросли до цього розуміння).
До обов’язків громадян демократичної держави зазвичай відносять дотримання законів, повагу прав і свобод інших осіб, сплату податків, підпорядкування поліцейським приписам, охорону природного навколишнього середовища, пам’яток культури тощо. В деяких країнах участь у голосуванні на виборах посадових осіб вважається найважливішим обов’язком громадян. Позиція щодо обов’язків визначається лояльністю до влади (її легітимністю), патріотизмом і власне політичною культурою громадянськості, яка включає в себе заінтересованість політикою та усвідомлення необхідності участі в політичному житті, а також суб’єктивну здатність (знання плюс уміння) громадянина користуватися своїми правами в демократичній державі та виконувати певні обов’язки перед нею.
Найважливішою складовою політичної громадянськості є громадянська компетентність, під якою розуміємо підготовленість громадян до користування своїми правами і до виконання своїх громадянських обов’язків. Адже володіння людиною сукупністю прав та її наділеність обов’язками перед державою є найпершими ознаками її громадянського статусу. Говорячи про громадянську компетентність ми маємо на увазі як знання (про демократичні принципи, норми, процедури, а також про політичні факти, явища й процеси), так і вмотивоване бажання та уміння користуватися своїми правами та виконувати свої обов’язки. Усе це разом і становить культуру громадянськості, суть якої полягає в добровільній і ефективній участі громадян у житті своєї громади і своєї держави.
Межі компетентності громадян у демократичній державі визначені політичною наукою досить твердо, і можуть слугувати орієнтиром для підвищення рівня громадянської компетентності не лише в країнах розвиненої демократії, а й у нових демократичних та перехідних суспільствах. «Добрий громадянин виявляє інтерес до громадського й політичного життя; він добре інформований про програмних документах, кандидатах та партіях; спільно зі своїми співгромадянами він бере активну участь у вирішенні суспільних питань; він робить активний вплив на політику уряду через голосування, висловлює свою точку зору, відвідує політичні мітинги і т.д.»[6]. Це ідеал, той стандарт, на який варто орієнтуватись, розуміючи, що реальному житті будь-якої держави він наштовхується на приватні та групові інтереси громадян, а також входить у суперечність з певними стереотипами поведінки та культурними нормами.
Коли йдеться про сферу політики, маємо розрізняти громадянськість народу (представленого його ядром – організованим громадянським суспільством та найбільш активною частиною широкого громадянства) та громадянськість політичної верхівки, яку в умовах України не хочеться називати елітою, але мусимо – для короткості й за браком іншого, більш адекватного терміну. Тож тут і далі слово «еліта» застосовуватиметься до певних малих груп – політичних і державних діячів у функціональному значенні – «ті, що виконують функції політичної еліти».
Саме еліти в минулому були зобов’язані володіти політичною компетентністю. В сучасному демократичному суспільстві, де еліти формуються (обираються) з народу, “правителі” і “громадяни” – значною мірою є взаємозамінними термінами і локус політичної компетентності має бути значно ширшим. Демократія — це свого роду виклик кожній людині. Адже ніщо не стається само собою, і успішне втілення в суспільне життя демократичних цінностей залежить виключно від людських зусиль. Коли вільні люди зазнають невдачі, вони нікого не звинувачують, окрім самих себе. Вони розуміють, що мають такий уряд чи владу, яких заслуговують. (Щоправда Бернард Шоу жартував, що за демократії усі отримують те, на що заслуговує більшість).
В Україні питання громадянської компетентності набуває особливої важливості як тому, що громадяни взяли на себе роль головної сили суспільних змін, так і тому, що еліта замість бути взірцем, сама вимагає примусового прищеплення їй рис громадянськості. У нас часто говорять і пишуть про те, що для успішного ведення політики правителі повинні дбати про суспільне благо, а не власний інтерес, і спрямовувати свої зусилля на його досягнення. Зрозуміло, що для цього вони повинні мати добре (чітке і «правильне») уявлення про те, що саме є “суспільним благом”. Іншими словами, вони повинні володіти “громадянськими чеснотами”.
У кожній країні існують корпоративні інтереси та корпоративна свідомість політичної еліти, але в Україні особливості попереднього періоду становлення державності призвели до повного відриву еліти від народу (в аспекті не лише інтересів, а й культури). Серед так званої еліти громадянськими чеснотами володіють одиниці, а народ не вірить у наявність громадянських чеснот навіть у цих одиниць. Тому переведення в Україні наявної міри соціального капіталу в політичні здобутки – справа надзвичайно складна. Українські громадяни повинні виконати не лише свою роль «добрих громадян», а й примусити політичну еліту виявити належну міру громадянськості. Ця міра має бути достатньою як для проведення економічних реформ, так і для радикального перезавантаження політико-правової системи.
Іншою проблемою, що ускладнює формування громадянської компетентності у сучасному плюралістичному суспільстві є необхідність узгодження суспільних інтересів з особистими та груповими інтересами громадянина (іншими словами: як має виглядати відданість суспільним інтересам ). Класичний погляд на проблему суспільної відданості, що йде ще від Ж. – Ж. Руссо, припускає, що громадяни повинні прагнути блага для всіх, загального добробуту для своєї країни, народу і т.д. Але як бути в разі, якщо ці інтереси, на їхню думку, не співпадають з їхніми особистими та груповими інтересами? Як члени громадянського суспільства люди можуть входити до безлічі альтруїстичних об’єднань, які намагаються допомагати нужденним або турбуватися про загальносуспільні справи. Але всі вони мають також свої власні (насамперед матеріальні, але не тільки) інтереси і якимось способом мають узгодити їх з тією чи іншою діяльністю, спрямованою на захист інтересів ширшої спільноти.
В умовах змін і нестабільності надзвичайно важливо, щоб громадяни були зацікавлені у збереженні і зміцненні держави, до якої вони належать, і в ім’я цього були здатні поступатися більш вузькими інтересами. В нинішній Україні ми зустрічаємось із великою кількістю таких позитивних прикладів. Проте, слід мати на увазі, що робити це громадянам доводиться занадто часто, а власні (матеріальні) інтереси не можуть чекати на їх задоволення вічно.
«Якщо вже громадяни усвідомили власні інтереси, – зазначає Р.Даль, – природний егоїзм неминуче підштовхне їх діяти так, щоб ці інтереси забезпечити… Якщо деякі з громадян вважають, що їхні власні інтереси знаходяться в суперечності з інтересами суспільства в цілому, то їх прагнення сприяти цим інтересам буде сильно підірвано»[7]. І це переважно стається саме тоді, коли вони виступають активними гравцями на політичному полі, наприклад, при виборі політичної партії, під час виборчого процесу. Соціальна громадянськість відходить на задній план, а на перше місце висувається партійна заангажованість, яка, в умовах низької громадянськості політичної еліти, часто є основою жорсткого, часом упередженого протиборства, коли усі громадянські чесноти, сформовані в сфері соціального громадського життя зникають, а натомість виразною знає політична нетерпимість.
Саме такі розмежування і таку риторику, яка нагадувала старі, домайданні часи, ми могли спостерігати, коли виникла суперечка між Прем’єр-міністром Яценюком та двома іншими партіями – членам и урядової коаліції щодо розпуску і перевиборів парламенту та ухвалення деяких законів наприкінці липня 2014 р. Багато залежить від того, чи заслуговують довіри лідери цих партій, наскільки вони чесні і компетентні, чи готові вони служити загальносуспільним інтересам, чи, навпаки, радо звертаються до популістських обіцянок, що виграти вибори, а потім якось захищатися, можливо з допомогою маніпулювання та нападок на своїх конкурентів.
Головний засіб проти такого повороту – від соціального капіталу до політичної «некомпетентності» у вигляді непримиренного взаємного поборювання – є прищеплення громадянам розуміння інструментальної ролі партій і виборів. «Коли вибори є спільною справою людей, «нашою справою», – писав Сергій Рябов, – то політичні партії виявляються лише суб’єктами такого собі національного тендеру по розв’язанню суспільних проблем і задоволенню потреб. Виборці тут – члени своєрідного, масштабом в націю, журі, комісії, що надає на певний час партії право ухвалювати рішення і витрачати їхні кошти. Але це право не є довічним, його щораз треба виборювати знову. І демократична культура виборця полягає не в приналежності до «стійкого електорату» якоїсь партії, а у вмінні й готовності знову і знову вирішувати, яка політична сила краще впорається з проблемами, що є наразі нагальними для суспільства, немовби віддавати завдання на виконання державних (суспільних) робіт»[8].
І тут неминуче постають нові проблеми: 1. підвищення рівня обізнаності громадян щодо суспільних проблем, вміння вибирати «посередників-експертів» і політиків, які здатні вести країну в руслі рекомендацій цих експертів; 2. використання для цього як інструментів громадянської просвіти, так і того, що в західних концепціях учасницької демократії називають «громадянськими асамблеями», а у нас спонтанно виникло у формі Майдану; ця форма заслуговує на вдосконалення й інституціалізацію; 3. заміни (поступово-прискореної) наявної в Україні політичної еліти на її нове покоління, яке володітиме значно більшою кількістю громадянських чеснот і заслуговуватиме значно більшої довіри.
[1] Putnam, Robert D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. – Princeton: Princeton University Press, 1994. Книга перекладена українською: Патнам Р. Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ: Основи, 2001.
[2] Ibid. – P.181.
[3] Ibid. – P. 167
[4] Френсіс Фукуяма Соціальний капітал // Ї. – число 53. – 2008. http://www.ji.lviv.ua/n53texts/fukuyama.htm
[5] Kohen, Jean L. Op. cit. // Philosophy & Public Policy. – Vol. 18. – №. 3. – Summer, 1998 (Special Issue) – P. 18.
[6] Роберт А. Даль. Проблемы гражданской компетентности // Пределы власти : Антология. – №1. – http://old.russ.ru/antolog/predely/1/dem2-3.htm
[7] Там само.
[8] Основи демократії. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Затверджено МОН України / За заг. ред. А.Ф. Колодій. Третє видання, оновлене і доповнене. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 257-258.