Політичні партії України після Майдану

А.Ф.Колодій. Політичні партії України після Майдану

Відповіді на анкету дослідницького проекту «Партійна система в Україні до і після Майдану: зміни, тенденції розвитку, суспільні запити»., що здійснюється Центром Разумкова спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні. Опубліковано в матеріалах до круглого столу 16 вересня 2015 р. – http://www.uceps.org/upload/1442416518_file.pdf . Про круглий стіл див. на сайті Центру: http://www.uceps.org/ukr/news.php?news_id=658

Яких змін зазнали політичні партії України після Майдану з погляду їх побудови, ідеології, характеру діяльності?

Майдан не справив великого впливу на способи творення політичних партій та їх типологію. Політична складова Майдану була слабкою і не відповідала на ті виклики, які постали перед політичною системою України. Лідери тодішньої опозиції, замість вести – пристосовувались, а громадський сектор не зміг ні виділити зі свого середовища нових політичних лідерів, ні створити масовий рух, на основі його постала би нова організована політична сила.

Тому все відбувається за відомою формулою Л.Кравчука: маємо, те що й мали, а саме: лідерські, корпоративні, під вибори створені і вочевидь нестійкі політичні організації. Навіть «Самопоміч» не є під цим оглядом якоюсь по-справжньому новою організацією, хоча люди в ній нові і велика їх частина –  прогресивні.

– Якими Ви бачите головні особливості політичних партій України на сучасному етапі? У чому полягають відмінності «нових» і «старих» партій?

Відмінності стосуються не стільки самих політичних партій, скільки їх  впливовості та розташування у парламенті: партіями більшості, як відомо, стали сили, яких ми віддавна називаємо демократичними та про-європейськими, які були в опозиції до режиму Януковича і до ніг яких «впала» влада після Майдану. Їх можливості зросли, але вони цими можливостями не вміють скористатися на користь суспільства, оскільки природа цих партій не змінилася.

Якщо говорити про парламентські партії та ті, що ледь не дотягли до подолання виборчого бар’єра, то формально до нових можна віднести «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт» і «Самопоміч» (яка набула загальноукраїнського значення тільки після Майдану), а також «Опозиційний блок»; до старих – ВО «Батьківщина, Радикальну партію О.Ляшка, ВО «Свобода», «Громадянську позицію», і, можливо, Компартію, хоча вона, вочевидь, уже не матиме майбутнього.

Чим вони відрізняються?

«Блок Петра Порошенка» – типова для нашої країни центристська партія, вісь якої – відповідно до ситуації в країні і позиції лідера – зсунулася вбік демократії, європейського вибору і захисту національних інтересів, але сказати, що у неї є хоч якісь проблиски ідеологічної згуртованості, не можна.

Програма БПП писана поспіхом і є набором загально сформульованих орієнтирів та передвиборчих гасел. Те, що партія не розрізняє поняття програми партії та передвиборчої платформи, є зайвим підтвердженням, що програмно-ідеологічною ця партія не є. Партія є ситуативною, прагматично-лідерською, на що вказує навіть її назва. Формальний голова партії Ю.Луценко обіцяє повернути партії стару назву «Солідарність», але цей ніби правильний крок нічого по суті не змінить, бо не вплине ні на спосіб кооптації членів, ні на причини прихильності симпатиків партії.

«Народний фронт» – усе те саме, з тією різницею, що ця партія є дещо радикальнішою – і за своїми програмними формулюваннями, і за персональним складом фракції. Але та ж сама ситуативність, корпоративність, старі зв’язки і старі стереотипи поведінки, що виливаються у зверхність, закритість і небажання ламати систему.

Наявність «молодої крові» у двох найбільших партіях коаліції дещо змінює їхні настанови і політичний курс, але не надто радикально. Молоді політики, які прийшли з громадянського суспільства, проявляють принциповість у питаннях відкритості  та дотримання процедури та показують здатність зрівноважувати консерватизм, а також протидіяти пануванню прихованих лобістських інтересів двох найбільших фракцій коаліції.

З ними пов’язані антиолігархічні кроки парламенту та Президента, але про це немає жодної згадки в партійних програмах, тому можна вважати, що ці кроки є вимушеними – такими, що відбуваються під тиском політичної ситуації і громадянського суспільства. Тобто, олігархічні зв’язки не порвані, залежність зберігається. Здається, що у НФ вона є навіть більшою, ніж у БПП.

Об’єднання «Самопоміч» дещо відрізняється більшою відкритістю, наближеністю до громадянського суспільства та його вимог, принциповістю членів фракції в питаннях голосувань. Водночас, партія наближається до двох попередніх партій наявністю, умовно кажучи, «патрона» партії (А. Садового) та, як стверджують ЗМІ, олігархічного походження принаймні частини партійних фінансів.

Радикальна партія Олега Ляшка є типовим прикладом популістської, персоналістської і, водночас, клієнтельної (в розумінні – утримуваної олігархами) партії, яка отримала свій шанс завдяки занепаду іншої популістської партії – ВО «Батьківщина», а також через дуже сприятливий час для «войовничості» її лідера на тлі недостатнього радикалізму інших партій, що йшли до влади. Як і всі популістські партії, РП тримається на довірі частини виборців до лідера. Персональний склад партії – дуже строкатий, «своїх» і надійних там дуже мало, якщо є взагалі.

ВО «Батьківщина» – стара не просто лідерська, а вождистська партія популістського типу. Раніше трималася й нарощувала рейтинг завдяки харизмі лідера, яка різко зменшилась після виходу Ю. Тимошенко з тюрми. Низка невдалих кроків лідера партії, її невміння вписатися в нову суспільно-політичну ситуацію працювали на падіння довіри до неї в суспільстві і на зниження рейтингу очолюваної нею партії. Приклад «Батьківщини» доводить безперспективність вождистських партій у демократичному суспільстві: коли немає «великого ворога» (колись ПР), коли харизматичний лідер втрачає «шарм»,  партія неминуче занепадає.

«Опозиційний блок» – рештки колишньої партії влади, яка намагається грати роль опозиції, але вміє тільки здійснювати владу авторитарними методами в корисливих цілях. Іншої мети та інших здібностей ОБ не має. У кадровому, фінансовому та ідейному відношенні вона є спадкоємицею «Партії регіонів», а відтак, зберігає, х’оч і намагається приховати (за своєю начебто миротворчою позицією) проросійську орієнтацію, чим приваблює свій електорат. Якщо очільники партії не будуть притягнуті до відповідальності за свої минулі правопорушення (політичного та/чи корупційного характеру), ОБ матиме шанс подолати свою нинішню слабкість і непевність та консолідуватися навкруг простих, але сильних ідей виживання та економічного інтересу.

Свого роду «сполучена посудина» з ОБ – партія «Сильна Україна» С. Тігіпка. Як в однієї з них – убуде, другій – прибуде, бо загалом і цілі, і симпатики в цих партій – ті самі. Остання є трохи поміркованішою на словах, але зовсім «яловою» на ділі.

Дві партії (старі), що претендують на звання ідеологічних і теоретично є антиподами: ВО «Свобода» та КПУ, на мій погляд, не мають перспектив. Перша у 2012 р. здобула несподіваний успіх, як одна з найбільш опозиційно-радикальних. На ділі вона не підтвердила своїх претензій і відразу стала нікому не цікавою. Ідеологія у неї – дуже застаріла, методи дії – на грані провокацій – не сприймаються більшістю українців. Добрих управлінців серед членів цієї партії не знайшлося, а в питаннях корупційних зв’язків вони виявились такими ж, як усі. Тому партія потребує якоїсь особливої нагоди для збільшення впливу, але її може й не статися. Адже навіть активна участь лідера ВОС в революційних подіях 2014 р. не допомогла партії зберегти популярність.

КПУ повинна б остаточно зійти зі сцени – після пакету законів, спрямованих на декомунізацію суспільства і можливо відновлення справи безпосередньо проти неї (хоча в цю справу віриться слабо).

Ще залишається «Громадянська позиція», лідер якої сам себе врік, назвавшись свого часу непрохідним. Непрохідність пов’язана насамперед із сумнівами щодо здатності лідера і партії щось міняти на практиці. Розірвати це зачароване коло недовіри можна було б тільки ув’язавшись у якісь практичні політичні дії, але здається на них партія не здатна.

Отже, так звані нові партії (нашвидкуруч організовані після Майдану), практично нічим не відрізняються від старих. І ті, й інші – це лідерсько-корпоративні об’єднання з непрозорим фінансуванням. Вони є об’єднаннями людей, що вирішили йти у владу або прагнуть лишитися при владі, згуртувавшись навкруг якогось, більш або менш харизматичного,  але обов’язково перспективного лідера з грошима (чи надійними спонсорами, що те саме). Такі партії уособлюють вчорашній день нашої політики. А як із ним розпрощатися, поки що неясно. Закон про державне фінансування партій може не мати того ефекту, якого від нього чекають, бо тіньові схеми «допомоги» партіям від цього нікуди не зникнуть.

– У яких напрямах розвиватимуться політичні партії в Україні в найближчому майбутньому? Яка модель політичної партії домінуватиме в Україні через п’ять років (основні риси «типової партії»)?

Думаю, що партії старого типу почнуть занепадати не раніше, ніж з’явиться потужний політичний рух знизу за створення партій (партії) на нових принципах. Це не обов’язково має бути ідеологічна партія старого зразка. Я поділяю погляд, що час чистих ідеологій минув. Але об’єднуватись треба навкруг чітко і предметно (а не у вигляді гасел) сформульованої, ціннісно визначеної програми, у якій має бути окреслене як бачення перспективи, так і конкретні завдання на найближчий час. А за цим має стояти відданість членів партії суспільним інтересам, їх прагнення насамперед змінити суспільство.  Такий рух не з’явиться без якихось нових потрясінь, хоча самі по собі потрясіння зовсім не є запорукою його появи.

Щоб говорити про конкретні терміни змін у партійній системі (5 чи скільки там років), треба спочатку спрогнозувати, що буде з країною. Я цього зробити не здатна і з боку інших експертів великої певності не бачу. Тому скажу так: у випадку потрясінь все залежатиме від їх характеру. А без них  можна пророчити хіба що повільну, як воно у нас завжди бувало (через менталітет, культурну традицію, інституційну «стежку залежності»), еволюцію того типу партій, що маємо, в бік європеїзації та деякого правового окультурення.