Колодій Антоніна. Особливості мультикультуралізму та двомовності у США // Сполучені Штати Америки у сучасному світі: політика, економіка, право і суспільство. Збірник матеріалів ІІ міжнародної науково-практичної конференції. Львів, 15 травня 2015 р. – Ч.І . – Львів: ПАІС, 2015. – С.285-301. [475 с.]

Резюме. У статті йдеться про сучасну політику американського мультикультуралізму, його історичні, соціальні та інтелектуальні джерела та обумовлені ними найбільш характерні особливості, такі як: прагматизм, сильна прив’язаність до проблеми громадянських прав і соціальних можливостей расових меншин і корінних народів (концепція «підтримчих дій»), велика увага до іспаномовних груп латиноамериканського походження, іммігрантів взагалі, а також відсутність чіткого концептуального обґрунтування цієї політики як підтримки саме культурної різноманітності.

Ключові слова: мультикультуралізм, етнокультурна і расова різноманітність, різновиди мультикультуралізму, американський мультикультуралізм, двомовність у США.

Characteristic features of multiculturalism and bilingualism in the US

Summary. The article is about modern American policy of multiculturalism, its historical, social and intellectual sources and the resulting most characteristic features, such as: pragmatism, strong attachment to the issue of civil rights and social opportunities of racial minorities and indigenous peoples (the concept of “affirmative action”), great attention to Hispanic groups of Latin-American origin and to immigrants in general, and lack of а clear conceptual justification of this policy as supporting the cultural diversity per se.

Keywords: multiculturalism, ethno-cultural and racial diversity, multiculturalism varieties, American multiculturalism, bilingualism in the United States.

У роботі подекуди (там де термін «мультикультуралізм» зустрічається занадто часто), використовуватимуться абревіатури: МК – мультикультуралізм та АМК – американський мультикультуралізм.

* * *

У другій половині ХХ ст. у суспільній свідомості та соціальному житті США, як і багатьох інших країн, сталися певні зрушення, що обумовили появу ідеї і практики мультикультуралізму. Це широко вживане поняття, яке відповідає різним дискурсам і різним практикам етнокультурної та іншої групової політики, дуже політизоване, а його трактування часто буває не дуже коректним. Тому першим нашим завданням буде з’ясування суті феномена мультикультуралізму та його варіативності, щоб на цьому тлі можна було чіткіше окреслити особливі риси його американської моделі. Білінгвізм буде розглянуто як один із проявів цієї моделі МК.

Враховуючи невелику кількість праць українських дослідників, присвячених проблемам, про які йтиметься в публікації, після з’ясування суті та різновидів мультикультуралізму, коротко зупинимось на ще одному загальному питанні – про основні віхи та «ідейний супровід» становлення американської громадянської нації з її концепцією «плавильного казана», яка визначала вектор національного розвитку щонайменше упродовж століття, але, зрештою, привела до утвердження теперішньої політики мультикультуралізму – за наявності в країні дуже широкої інтелектуальної опозиції до цієї політики.

Поняття і різновиди мультикультуралізму. Найпоширенішою помилкою у трактуванні МК є його ототожнення з культурною різноманітністю, яка об’єктивно (з тих чи інших причин – завоювання, імміграція та ін.) існує у суспільстві. Насправді ж поняття мультикультуралізму означає не саму різноманітність, а певний спосіб реагування на неї, специфічні підходи до розв’язання проблем, які виникають у відносинах між групами з різною культурою. Тут варто зауважити, що в даній публікації не йтиметься про політику щодо усіх видів груп, які утворюються на основі культурної різноманітності, а лише про присутні в американському суспільстві расові, етнічні, та умовно кажучи «географічні» групи, тоді як регіональні, релігійні, гендерні, сексуальні відмінності залишаються поза нашим аналізом.

Отже, культурна різноманітність – це наявність різноманітних культурних груп в суспільстві, його культурна гетерогенність, а мультикультуралізм – принцип, ідеологія і політика, що визнають і підтримують цю культурну різноманітність (міра підтримки залежить від ситуації в країні та обраної ідеологічної доктрини мультикультуралізму); МК спрямований на розв’язання проблем, що виникають в умовах різноманітності.

Є ще одне, близьке за змістом поняття: культурний плюралізм. Більшість науковців (хоч і не всі) вважають його відмінним від поняття МК, але трактують його по-різному. На нашу думку, під цим терміном слід розуміти певним чином політично інституціалізовану різноманітність.

Йдучи від теорії до практики, можемо розглядати «мультикультуралізм» в таких трьох ракурсах:

1. Як сучасний теоретико-ідеологічний дискурс, що охоплює низку підходів до налагодження справедливих стосунків між етнокультурними групами у суспільстві. Відмінності цих підходів визначають наявність моделей у межах самого мультикультуралізму, неувага до яких спонукає деяких авторів говорити про те, що мультикультуралізм начебто не піддається чіткому визначенню.

2. Як моральний принцип, що лежить в основі міжетнічних стосунків або є підґрунтям публічної політики у сфері міжетнічних відносин та вимагає визнання етнокультурного розмаїття як норми сучасних суспільств, поваги і толерантності до культури та ідентичності усіх етнонаціональних, мовно-культурних, гендерних, расових та інших груп, їх готовності до «мирного співіснування» (без агресії і зневаги).

3. Як певну модель етнонаціональної політики, спосіб дії державних та громадських структур у сфері міжетнічних, расових та інших міжгрупових відносин, що зачіпають культурні відмінності. У цьому значенні МК означає проведення урядової політики рівних можливостей для усіх етнокультурних груп, визнання і підтримки зберігати й відтворювати свою культуру та ідентичність, а також піклування про гідність і добробут усіх її громадян, як на індивідуальній, так і на колективній основі.

“Мультикультуралізм – це особливий підхід до розв’язання проблем культурної різноманітності на основі справедливості”, стверджує відомий британський політолог Ендрю Хейвуд [1]. Вчений виокремлює три моделі мультикультуралізму: ліберальний, плюралістичний та космополітичний. Існують і інші класифікації, найпоширенішою серед яких є поділ МК на ліберальний інтегруючий мультикультуралізм, з одного боку, і радикальний, жорсткий або мозаїчний (у Хейвуда останній названо плюралістичним). Мета першого – створити умови для досягнення єдності нації і суспільства без уніфікації. Мета другого – зберегти групову ідентичність і культуру та етнокультурну різноманітність, безвідносно до того, як це впливатиме суспільство в цілому та чи забезпечить соціальну й політичну інтеграцію даної групи [2; 3]. Соціологічні опитування показують, що «твердий», «жорсткий», «радикальний» «мозаїчний» МК є нетиповим і небажаним для демократичних країн і підтримується здебільшого в радикальних націоналістичних середовищах, незгодних та/чи незадоволених політикою уряду.

Мультикультуралізм корелює з іншими моделями публічної політики стосовно етнічних і расових груп. Зазвичай виділяють такі моделі як асиміляція (уподібнення, поглинання), амальгамація (злиття, утворення однієї культури та ідентичності з багатьох), інтеграція (об’єднання без злиття і гомогенізації, єдність в різноманітності), акомодація (пристосування, адаптація іншо-культурних груп до певного суспільного середовища без змін у їхнїй культурі та ідентичності). За своїм змістом ліберальний мультикультуралізм позитивно корелює з інтеграцією, а радикальний – з акомодацією. Близькою до останньої є модель відокремленого (сепаратного) співжиття етнокультурних та расових груп або – апартеїду, який мультикультуралізмом не є. Цей термін історично закріпився за расистським сегрегаційним режимом ПАР (у 1948-89 рр.), однак він, як і будь-яка інша модель, може існувати у м’якших і навіть добровільних формах, про що мали б подумати прихильники радикального МК.

В одному з відносно недавніх порівняльних досліджень МК, здійсненого під егідою ЮНЕСКО, названо 3 моделі (ідеальні типи) публічної політики в питанні культурної різноманітності: асиміляціоністська, диференціалістська та політика мультикультуралізму [4]. В цій класифікації привертає увагу диференціалістська модель, яку зазвичай не беруть до уваги, хоча вона присутня в багатьох країнах і якраз і є політикою сегрегації, апартеїду або просто акомодації при відокремленому проживанні і різному ставленні держави до різних груп. У минулому така практика мала місце і в США, де упродовж ХІХ – І половини ХХ ст. проводилась окрема політика і панувало неоднакове ставлення до різних іммігрантських груп та – особливо – до американських індіанців і завезених для виконання рабської праці з Африки людей чорної раси. Це не могло не накласти відбиток на виникнення та особливості АМК, який почав формуватися у 1960-х – 70-х роках, передусім, як реакція на масові рухи чорношкірого населення.

Отже, постає питання про роль попередніх моделей расової та етнічної політики щодо проблем різноманітності та про витоки політики АМК стосовно різних расових і етнокультурних груп. Відповідь на нього можемо знайти, аналізуючи (по необхідності побіжно) історичні особливості становлення американської нації та ідеологічний супровід цього процесу.

На початку свого існування американська громадянська нація була політичним об’єднанням “чисто” договірного типу. Вона дорівнювала політичній спільноті людей, що вирішила утворити окрему державу, засновану на певних політичних цінностях, що були покладені в основу її конституційного ладу. Чільне місце в системі цінностей займала ідея вільної людини та інші республіканські ідеали. Рух від колонії переважно (але не виключно) британських поселенців до Американської федеративної держави і політичної нації був прискорений революційними подіями Війни за незалежність (1775-1783 рр.) та процесом ухвалення і затвердження 13-ма об’єднаними штатами американської Конституції (зокрема, суспільним дискурсом довкола статей «Федераліста»).

У цей період слово «нація» вживали дуже широко (майже так само часто і так само широко, як це пізніше було у Франції під час революції 1789-93 рр.). Змістом його було «повсталий» «самосвідомий» народ, що ставав сувереном, беручи в свої руки творення держави і політичного ладу в ній. Однак консолідація національної спільноти було справою не одного і навіть не декількох років. Хоча Ганс Кон писав про зміцнення «американського націоналізму» під впливом протистояння з британською Короною під час війни 1812 р. [5], самостійність штатів упродовж першої половини ХІХ ст., на думку Семюеля Гантінгтона, залишалась важливою суспільною цінністю і відокремлення деяких із них зовсім не було немислимим. Формування єдиної американської національної ідентичності завершилось тільки після Громадянської війни 1861-1865 рр. „Американська нація народилась у війні і увійшла в повну силу в перші десятиліття після війни”, стверджує Гантінгтон [6]. Розбіжності між Північчю і Півднем з приводу поширення інституту рабства на нові землі стали квінтесенцією зіткнення не лише різних способів виробництва, а й різних соціальних норм та політичної культури двох регіонів, відмінності в яких у тих чи інших формах зберігаються по сьогоднішній день.

Конфедерати з Півдня не змогли утвердити свою особливу культуру та ідентичність, а отже й утворити ще одну американську націю в Північній Америці, тільки через поразку у Громадянській війні та політику примирення в період Реконструкції [7]. Однак «ціною примирення двох регіонів було виключення негритянського населення з процесу націєтворення на ціле століття [6]. Чорношкірі американці залишались безправними і були віддані під владу колишніх рабовласників. Так само ізольованими від процесу націєтворення були американські індіанці – The First American Nations, яким було надане американське громадянство лише в 1924 році [8].

Отже, вектор розвитку американської нації був таким: від слабо об’єднаного суспільства вільних колоніальних поселенців ® до самокерованого суспільства і нації-держави з єдиною системою політичних цінностей ® до культурно визначеної національної спільноти, що чисельно зростала швидкими темпами за рахунок імміграції, з новою американською культурною (етнічною?) ідентичністю, американським (білим) націоналізмом та вимогою американізації іммігрантів ® до мультикультурного суспільства зі спільними політичними цінностями ® і далі, згідно з концепцією Д.Холлінджера, до пост-поліетнічного суспільства з його новою, міжетнічною (об’єднаною на основі злиття) культурою і спільною системою цінностей.

Те, що суспільство і нація розбудовувались на іммігрантській основі, визначило дві речі: а) можливість (і бажання) винаходити нові форми суспільного життя; б) готовність новоприбулих (іммігрантів) прийняти ці нові форми, раз уже вони вирішили переселитися в цю країну. Однак і тут постійно була присутня тема домінантної етнічної групи та її культури. Коротко її означували абревіатурою WASP (white Anglo-Saxon Protestant). Її провідна роль у консолідації суспільства і творенні держави тривалий час була не скажу латентною, але принаймні не обговорюваною – до тих пір, доки не перегнули палку з американізацією в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст., що зрештою й поставило питання про результати дії американського «плавильного казана» та необхідність його заміни іншою моделлю інтеграції.

Термін «плавильний казан» є метафорою, яка виражає думку про те, що утворення американської нації забезпечив процес, який науковою мовою називають амальгамацією (тобто злиттям, «переплавленням»). Цей вислів утвердився після успіху однойменної вистави за п’єсою Ізраеля Зангвілла у 1909 р. [9]. Однак сама думка про те, що у США відбувалось переплавлення культур іммігрантів у спільну американську культуру і з цього «сплаву» народився американський характер та американська самосвідомість, була висловлена ще у 1780-х роках – в одному із знаменитих «Листів американського фермера», написаних французом Гектором де Кревекуром, який тривалий час жив в Америці, спробувавши, у тому числі, й фермерської праці. На питання «Що таке американець?”, він відповідає: «…це дивне змішання різної крові, якого ви не знайдете в жодній іншій країні. … тут індивіди різних націй переплавляються в нову расу людей, чиї працівники і спадкоємці одного дня спричиняться до великих змін у світі» [10]. Результатом «переплавлення» стало формування виразної американської ідентичності [11].

Період з 1860-х по 1930-і роки був періодом не лише національної консолідації, а й наростання суперечностей у поглядах щодо ролі та змісту американського націоналізму. Поширення нейтивізму, що наполягав на пріоритетності прав та інтересів народжених у США, на провідній ролі етнічного ядра нації – WASP, ігнорування не лише чорношкірого населення і корінних народів як співучасників американського націєтворення, а й іммігрантів з Південної та Східної Європи, вимоги швидкої культурної американізації новоприбулих зумовили зустрічну реакцію, яка зрештою привела до переходу від панування ідеології “плавильного казана”, яка все більше використовувалась як засіб вимушеної асиміляції, до її інтелектуального засудження і пропагування ідей культурного плюралізму, що прокладав шлях для пізнішої доктрини мультикультуралізму.

Певну популярність у США здобуло твердження, ніби у країні завжди була присутня якась форма мультикультуралізму. Так, Вілбур Зелінскі в книзі «Загадка етнічності» стверджує, що на ранніх етапах співіснування іммігрантів різного етнічного походження був «мовчазний» АМК, потім настала епоха бурхливого та голосного мультикультуралізму, після якої (принаймні таким є його побажання) мав би народитися гармонійний, збалансований МК – «майже ідеальний світ» в якому, «різноманітні етнічні групи співіснують за справді рівних умов, вільно взаємодіючи в культурному та соціальному просторі і водночас зберігаючи свою особливу ідентичність». Втім, цей світ, пише автор, «поки що залишається в сфері ідей і може так і не настати ніколи» [12].

Хоч ця картина є занадто ідеалізованою, провісником «нового світу» на початку ХХ ст. виступив представник єврейської меншини Горас (Горацій) Келлен, який належав до приниженої на той час єврейської громади. У 1915 р. він опублікував статтю «Плавильний казан» проти демократії» в журналі «Nation» [13]. В ній висловлювалась думка про невідповідність доктрини «плавильного казана» американським цінностям свободи та рівності, оскільки вона використовувалась як засіб асиміляції меншин шляхом примушування їх до американізації, Замість «переплавляння націй» Келлен запропонував концепцію етнічного плюралізму, що обстоювала політичну та расову рівність американців різного етнічного походження, вільний розвиток і гармонійне співіснування етнокультурних громад. Стаття дала певний поштовх до переосмислення проблем етнічних груп, а в певних колах (зокрема серед частини лівих аналітиків та організацій) залишається популярною до нинішнього часу [14; 15]. Однак у першій половині ХХ ст. вплив її був нетривалим.

Економічна криза 1930-х років, централізаторські, стейтистські тенденції під час Другої світової війни притлумили увагу інтелектуалів до проблем етнічності, яка відновилася та посилилася під впливом расових та міжетнічних конфліктів кінця 1950-х – початку 70-х рр. Під натиском потужного руху чорношкірих американців за свої права, зокрема під керівництвом Мартіна Лютера Кінга, Конгрес прийняв у 1964 р. Закон про громадянські права, який заборонив дискримінацію в усіх сферах економічного і політичного життя, у школах, громадських місцях тощо. У 1965 р. був ухвалений Закон про виборчі права, який усував дискримінацію на виборах. «Багатомовність» передвиборчої інформації та облаштування виборчих дільниць (як забезпечення одного з фундаментальних політичних прав – права вибору) була забезпечена поправкою до цього закону, прийнятою у 1975 року. Тобто, утвердження мультикультуралізму в США пов’язане з ліберальними за своєю суттю законами, що утверджували рівність усіх громадян США перед законом, усували расові та інші бар’єри, тобто робили те, чого не доробила американська демократія одразу після Громадянської війни.

В утвердженні рівних прав для усіх громадян незалежно від кольору шкіри чи етнічного походження немає жодних ознак мультикультуралізму. Однак деякі його прояви простежуються в тому, відповідно до закону про громадянські права була створена Служба зв’язків з громадами (CRS) Міністерства юстиції, яка почала діяти як “миротворець” при виникненні конфліктів на основі міжрасових чи міжетнічних суперечностей [16]. Пізніше, внаслідок усвідомлення недостатності формального проголошення прав, була визнана потреба в певних заходах посиленої підтримки (підтримчих діях, позитивній дискримінації) в освіті і працевлаштуванні, які допомагали расовим та етнічним меншинам подолати наслідки попередньої дискримінації. Так вимоги щодо політичної і расової рівності трансформувались у концепцію мультикультуралізму. Термін стали особливо широко використовувати під час реформи шкільних програм на початку 80-х років, яка мала усунути так заний «євроцентризм» у змісті навчання, створивши більш урізноманітнені освітні програми, а остаточно він утвердився в 90-ті роки ХХ ст. Поступово, у складному протиборстві ідей, відбувалось утвердження принципу мультикультуралізму в суспільній свідомості і повсякденній поведінці.

Культурна (расова та етнічна) різноманітність як уже мовилось, не є синононімом мультикультуралізму. Проте вона є передумовою і об’єктом мультикультуральної політики, а також одним із факторів, що впливають на цю політику та визначають її особливості. Отже, щоб уявити труднощі в розробці, застосуванні, а також вимірюванні результатів політики мультукультуралізму, необхідно взяти до уваги наявну строкатість і багатовимірність етно-расової структури американського суспільства. Основним джерелом кількісного аналізу американської расової та етнокультурної різноманітності є матеріали переписів, які проводяться кожні 10 років, доповнюються результати проміжних досліджень American Community Surveys [ACS] по роках, які здійснює те ж саме Бюро цензів, застосовуючи різноосьовий поділ населення.

Як країна, для якої важливим джерелом росту населення був і залишається постійний притік іммігрантів, США докладно вивчають склад і групи свого населення за місцем народження, поділяючи їх на народжених у США та народжених закордоном (критерій – «nativity»). Їх співвідношення у 2010 році показано у таблиці 1. Народжені закордоном (іммігранти) хоч і не становлять окремої культурної групи та по-різному інтегруються в американське суспільство, є одним із об’єктів політики мультикультуралізму, який докладно вивчається [17].

Таблиця 1.

Поділ населення США за місцем народження і громадянством, 2010 р.

Місце народження і громадянство	Все населення	Відсоток
Все населення	309 350	100.0
Народжені в США	269 394	87.1
Народжені за кордоном	39 956	12.9
Натуралізовані громадяни США	17 476	5.6
Не громадяни США	22 480	7.3

Джерело: U.S.Census Bureau, American Community Survey, 2010. [Electronic resource] – Access mode: https://www.census.gov/prod/2012pubs/acs-19.pdf

За критерієм раси та географічного походження та/або проживання перепис 2010 року виділяв 6 основних груп: білі американці, чорні або афроамериканці; американські індіанці та корінні жителі Аляски; американці азіатського походження [жовта раса]; корінні жителі Гавайських та інших островів Тихого океану; люди двох або більше рас [змішані]. Під час перепису також використовувалась позиція “якась інша раса”, але вона не була джерелом офіційного визнання раси (див. табл.2).

Таблиця 2.

Основні статистичні категорії расово-етнічного поділу населення США за даними перепису 2010 р.

Раса / етнічність	Чисельність	% від усього населення США
Американці	308 745 538	100.0
1. Білі американці	223 553 265	72.2
2. Афроамериканці	38 929 319	12.6
3. Азійські американці	14 674 252	4.8
4. Корінні американці та корінні жителі Аляски	2 932 248	0.9
5.Корінні жителі Гавайських та інших островів Тихого океану	540 013	0.2
Якась інша раса	19 107 368	6.2
Змішані: дві або більше рас	9 009 073	2.9
Окремо реєструвались:
6. Іспано/латиноамериканці	50 477 594	16.4
Не іспано/латиноамериканці	258 267 944	83.6

Джерело: Дані Американського бюро цензів: http://factfinder.census.gov/servlet/QTTable та http://quickfacts.census.gov/qfd/states/00000.html

До груп білого та чорношкірого населення включені вихідці з латиноамериканських країн (найбільше – з Мексики) та ті нащадки іспаномовних американців, які проживають на територіях у минулому приєднаних до США частин колишніх іспанських колоній, наприклад у Техасі). Разом з тим іспано/латиноамериканці (Hispanics or Latinos), які виділені в окрему групу яка не є расова чи етнічна категорія, становить найбільшу етно/расово/територіальну меншину США, сконцентровану на південно-заході країни. За чисельністю вони вже перевищили кількість чорношкірого населення і стали меншинною групою №1, структура, потреби і запити якої в сучасних умовах докладно вивчаються з метою її більшої інтеграції в американське суспільство (зокрема у сфері освіти). Реєструючи цю категорію, Бюро цензів розбиває її на підгрупи за ознакою мови, раси та країни походження.

Одним із критеріїв етнічного поділу у США є також країна походження предків (критерій «аncestry») Це – американці ірландського, німецького, польського, українського і т.д походження). У 2000 р. за цією ознакою в країні нараховувалось 31 етнічна група чисельністю не менше одного мільйона осіб. Американців українського походження у 2000 р. було 892 922 осіб або 03% від усього населення. Чисельність найбільших груп за даними перепису 2010 р. наведені в таблиці 3.

Таблиця 3.

Найбільші (етнокультурні) групи США за походженням за даними перепису 2010 р.

№	Походження (як зазначили самі суб’єкти)	Число	Percent of total population
1.	німецьке	49 206 934	17.1%
2.	африканське	41 284 752	13.6%
3.	ірландське	35 523 082	11.6%
4.	мексиканське	31 789 483	10.9%
5.	англійське	26 923 091	9.0%
6.	американське	19 911 467	6.7%
7.	італійське	17 558 598	5.9%
8.	польське	9 739 653	3.0%
9.	французьке	9 136 092	2.9%
10.	шотландське	5 706 263	1.9%
11.	шотландсько-ірландське	5 102 858	1.7%
12.	американо-індіанське	4 920 336	1.6%
13.	голландське	4 810 511	1.6%
14.	пуерто-ріканське	4 607 774	1.5%
15.	норвезьке	4 557 539	1.5%

Джерело: Дані Американського бюро цензів: United States Census Bureau. American Factfinder; keyword search for “Ancestry“.

Основні «теми» та риси американського мультикультуралізму, його досягнення і проблеми дотепер великою мірою визначаються історичними способами входження етнічних і расових груп до американської громадянської нації. Він наклав відпечаток як на ступінь відчуженості груп, глибину проблем, які треба було подолати, так і на те місце, яке вони займають у політиці мультикультуралізму, яку американський уряд почав проводити з кінця 1970-80-х років. Як зазначає американська дослідниця М. Вотерс, через те, що для більшої частини білого населення приналежність до етнічної групи не мала значення в основних сферах їхнього життя і була для них добровільним вибором, вони проявляли готовність інтегруватися в ширшу національну спільноту, а власну етнічну культуру практикували тому, що це приносило їм задоволення. Натомість чорношкірих американців (та й корінних народів Америки, додам від себе) тривалий час насильно утримували від такої інтеграції, що негативно позначилось на їхній соціальній поведінці [18].

Якщо розглядати АМК під кутом зору змісту, то публічної політики спрямованої на управління культурною різноманітністю характеризується увагою до міжрасових стосунків, розв’язанням проблем корінних американців, політикою акомодації іммігрантів (насамперед, з країн Латинської Америки), у тому числі й через запровадження англо-іспанської двомовності. Його об’єктами є 4 групи расових та етнокультурних меншин – з різним підґрунтям етнічної та расової політики і дещо відмінними проблемами.

1) Стосовно афроамериканців упродовж ста років після звільнення з рабства проводилась диференціалістська політика, яка після присуду Верховного Суду США у справі Плессі проти Фергюсона 1896 р. перетворилася на жорстку сегрегаційну політику, що проводилась під гаслом «рівні, але окремі». У 60-70-і роки ХХ ст. вони отримали рівні громадянські права, анти-дискримінаційні заходи при наймі на роботу, компенсаційні заходи за колишнє ущемлення прав шляхом сприяння в отриманні освіти (у тому числі й у вигляді квот, які, щоправда, у 1975 р. були скасовані Конституційним судом); корекцію освітніх програм вбік вивчення африканської історії та культури; заходи щодо підтримки сім’ї, а також атмосферу політичної коректності у повсякденному житті, принаймні, в середовищі освіченого громадянства.

2) Попередня політика стосовно американських індіанців та корінних народів Аляски також була диференціалістською політикою відокремленого життя в резерваціях, що не сприяло їх культурному та економічному розвитку. Ці групи також отримали громадянські права та анти-дискримінаційну політику, права самоврядування, право отримання фінансової компенсації за втрачені природні ресурси, популяризацію своїх культур у ЗМІ та інше. За даними Бюро цензів на 2006 рік близько 64% з понад 4,1 індіанців жили в міських районах і лише близько 37% – у резерваціях [19]. Практичну допомогу у вирішенні економічних, соціальних та юридичних проблем корінних американців надає заснований у 1970 році Фонд (захисту) прав корінних американців (НАРФ). Підтримці корінних народів сприяє також прийнята в 2007 р. «Декларації ООН про права корінних народів».

3) Ще іншою була політика (різна в різні часи) щодо адаптації та інтеграції іммігрантів з країн Латинської Америки та власної іспаномовної меншини, а також жовтошкірих вихідців з Азії. На них також розповсюджуються усі анти-дискримінаційні заходи, а крім того з 1968 р. Hispanics/Latinos отримали право навчати своїх дітей у початкових класах рідною мовою, а також – де факто – користуватися нею при зверненні в офіційні установи (про характер англо-іспанської двомовності у США буде сказано далі). Змінилася, стала більш ліберальною політика щодо так званих «нелегальних» мігрантів, які перетнули кордон США без наявності належних документів, більшість із яких також є іспаномовними. «Депортація нелегальних іммігрантів віком до 30-ти років, які жили в США, принаймні, упродовж п’яти років (часто після переселення в дитячому віці) припинена в червні 2012 року. Їм дозволено зареєструватися та отримати посвідку на проживання на два роки, і що головне, не боятися більше бути депортованими» [20].

4) Стосовно білого населення та білих іммігрантів політика завжди базувалась на концепції «плавильного казана», яка діяла відносно цієї групи населення найбільш ефективно, забезпечуючи, замість амальгамації, політику достатньо жорсткої асиміляції (націоналізації, американізації). В умовах мультикультуралізму тиск щодо американізації дещо зменшився, а психологічна атмосфера для підтримки своїх культур на рівні етнічних громад стала сприятливішою.

Однією з особливостей (і досягнень, хоча й доволі спірних) АМК було утвердження англо-іспанської двомовності після прийняття Конгресом США у 1968 році Закону про двомовну освіту (розділ VII Закону про початкову та середню освіту). Його мета втім також була не надто пов’язана з такими цілями мультикультуралізму як розвиток меншинних мов та культур. Законодавці бачили своє завдання в тому, щоб зупинити високий відсів учнів – дітей іспаномовних іммігрантів з Латинської Америки, зайнятих переважно низько-кваліфікованими видами праці і неспроможних підготувати своїх дітей до навчання в англомовних класах уже в початковій школі. В такий спосіб намагались уникнути пониження рівня письменності іммігрантів [21].

Питання викликало неоднозначну реакцію суспільства, яка підсилювалась децентралізацією управління системою освіти у США, тож для того, щоб долати прямий і прихований опір уведенню двомовності, Верховний Суд США у 1974 році постановив, що школи, які не надають спеціальних навчальних матеріалів для учнів з обмеженим володінням англійською мовою (LEP – limited English proficiency) можуть бути винні в порушенні Закону про громадянські права 1964. У 1984 році Конгрес продовжив дію законодавства про двомовну освіту, а також поставив вимогу створення нових програм, які допомагали б учням зберегти володіння своєю рідною мовою після вивчення англійської мови. У цей же час науковці порушили питання про потребу для усіх американських студентів оволодіння двома мовами [22].

Паралельно двомовність була частково поширена на політичне життя суспільства. У 1975 році з метою кращого забезпечення виборчих прав меншин Конгрес доповнив Закон про виборчі права 1965 року положенням про дво- або багатомовні процедури голосування в районах, де проживало значне число виборців, що не говорили по-англійськи [22]. Це стосувалося оформлення виборчих дільниць, друкування бюлетенів тощо.

Але таке вирішення проблеми обернулось не лише здобутками, але й втратами. Двомовність мала своїми наслідками появу такої категорії громадян як «лінгвістично ізольоване населення», яке не могло повноцінно інтегруватися в суспільство саме через незадовільне оволодіння англійською мовою значною частиною іммігрантів. Критика двомовності не вщухала, у т.ч. й з боку тих офіційних осіб, які вважали, що саме через двомовну освіту велика частина учнів не оволодіває англійською мовою належним чином.

В штатах почався рух за законодавче надання англійській мові статусу державної (за «єдину англійську»). Його результатом було узаконювання офіційного статусу англійської мови легіслатурами усе більшої кількості штатів. У 1996 р. у США було 22 штати, де англійська мова на законодавчому рівні була затверджена як офіційна, у 2004 р. – 26; у 2014 р. – 31 штат і 3 перебували у процесі прийняття таких положень. На федеральному рівні тільки за один 1995 рік до Конгресу було внесено принаймні шість законопроектів, метою яких було зробити англійську офіційною та/або скасувати офіційну вимогу щодо двомовного навчання. У 2006 р. законопроект про статус англійської мови як офіційної був схвалений Сенатом, хоча до остаточного прийняття цього законопроекту обома палатами так і не дівйшло.

Слід мати на увазі, що в країні в цілому англійська мова є віддавна офіційною де факто. Всі іммігранти у віці до 50 років, за законом, зобов’язані вивчити англійську мову для того, щоб придбати американське громадянство. Де-факто існує також вимога говорити по-англійськи, щоб мати роботу в урядових структурах чи на публічній службі. Вивчення англійської в школах завжди було і є обов’язковим (і лише у 80-х роках було запроваджено обов’язкове вивчення другої мови усіма студентами – у дуже невеликому обсязі). Англійською ведеться навчання у коледжах та університетах.

Боротьба довкола мовної політики є частиною протистояння між прихильниками концепції «плавильного казана» та мультикультуралістами. Цікаво, що і ті й інші вважають, що вони домагаються тієї самої мети: кращої інтеграції іммігрантів у національну спільноту. При тому одні вважають, що іммігрантам буде легше долучитися до культури і інтегруватися в економічне та суспільно-політична життя країни, спираючись на початках на свою рідну мову, а інші бачать шлях до неї у навчанні усіх дітей іммігрантів і меншин лише англійською мовою.

Однією з головних особливостей американського мультикультуралізму є те, що в цій країні (на відміну від Австралії чи Канади) відсутнє законодавство, в якому б однозначно проголошувалась політика мультикультуралізму. Тому (з певними застереженнями) можна стверджувати, що мультикультуралізм у власному розумінні слова – як доктрина, що обґрунтовує необхідність підтримки та збереження культур – здобула у США бодай часткову перемогу у першу чергу як панівний етос, з його виходом на культуру політ-коректності, і лише в другу – як базована на нормативно-правових нормах публічна політика.

Так само не склалася у США і своя школа теоретико-філософського обґрунтування мультикультуралізму. Вимушений перехід до підтримчих дій у вигляді надання певних пільг і компенсацій для упосліджених у минулому груп афроамериканців та корінних народів, розробка і впровадження заходів, спрямованих на підтримку сім’ї, вирівнювання можливостей, які отримали назву «позитивної дискримінації» дала поштовх для розгортання широкої дискусії 1970-х років про рівність можливостей і рівність результатів, допустимість квот тощо, але значно менше зачепила проблеми культурного розвитку. Тому чи не найвизначнішими теоретиками НМК залишились неоконсерватори Д. Мойніхен та Н. Глейзер, за редакцією яких у 1975 р. вийшла цікава з точки зору досліджуваної нами теми книга “Етнічність. Теорія і практика” [23]. Проте, як справедливо зазначають Конзен К.Н. та Герберт Д.А., запропонований ними підхід «применшує культурну складову і визначає етнічні групи як групи інтересів. З цієї точки зору, етнічна приналежність служить засобом мобілізації певного населення з питаннь, пов’язаних з його соціально-економічним становищем в суспільстві в цілому» [24].

Існує думка, що обрання Президентом США Барака Обами в 2008 році «було інтерпретоване як символ остаточного кінця сегрегації та дискримінації меншин. Голосування афро- та латиноамериканців переважно з расових мотивів відіграло у виборах Обами важливу роль, підкресливши важливість їх сподівань на всій території Сполучених Штатів» [20]. Але чи можна вважати цей факт також торжеством політики мультикультуралізму?

На це спірне питання однозначно відповісти важко. З одного боку, існує серйозна інтелектуальна протидія доктрині мультикультуралізму. Чисельність прихильників «плавильного казана» не зменшується, причому серед них є такі відомі вчені як Артур Шлєзінгер (молодший), Сеймур Мартін Ліпсет, Семюель Гантінгтон, Ерік Кауфманн та чимало інших менш відомих авторів. Вони дотримуються думки, що усунувши деякі минулі несправедливості, політика МК штовхає американців на хибний шлях, позбавляючи націю етнокультурного ядра в глобалізованому світі протиборства цивілізацій. Але з іншого боку, ще на початку 70-х років була заявлена думка не менш авторитетного Натана Глейзера: «Усі ми тепер мультукультуралісти», яка відображає трансформацію суспільної свідомості, прийняття правил політ-коректності, орієнтацію ЗМІ і багатьох НУО на просування ідеї рівності рас і етнічних груп.

Порівняльне дослідження політики МК у провідних демократичних країнах, проведені науковцями університету «Квінз» (Канада), виявили, що в деяких питаннях, які є важливими показниками з точки зору канадського чи австралійського мультикультуралізму, політика мультикультуралізму у США, зокрема, стосовно іммігрантів має низькі показники (за шкалою від 0 до 1):

1. Інституційне та законодавче забезпечення політики мультикультуралізму в США – слабке (фактично відсутнє; оцінка 0 балів).

2. Включення мультикультуралізму в шкільні програми – також слабо виражене і варіює від штату до штату (0,5 бала).

3. Врахування етнічного представництва / чутливість до расової та етнокультурної проблематики при надані мандату державним засобам масової інформації чи медіа-ліцензування присутнє частково (0,5 бала).

4. Звільнення від дрес-коду (згідно з законом або судовим рішенням) було присутнє в 1980 р., відсутнє за даними 2000 та 2010 рр.

5. Допущення подвійного громадянства – часткове; законодавство неоднозначне, але з 2000 р. допускається на практиці (0,5 бала).

6. Фінансування національних організацій або групових заходів. – відсутнє (0 балів).

7. Фінансування двомовної освіти або навчання рідною мовою здійснюється без мети підтримки культур, з великими відмінностями між штатами (0,5 бала).

8. Підтримчі дії в інтересах знедолених груп іммігрантів, які спочатку розроблялись для чорношкірих американців, але зараз застосовуються й до інших меншинних та знедолених груп – 100-відсотково присутні (1 бал) [20].

Отже, підтримчі дії – найхарактерніша риса американського мультикультуралізму – вписалися в концепцію МК, хоча теоретично вона ближча до концепції рівних можливостей, оскільки спрямована на допомогу знедоленим та малоосвіченим верствам – з акцентом на «винайденій» концепції етнічності та певною додачею расового й етнічно-культурного компоненту, який стосується подолання європоцентризму у шкільних програмах та вивчення іспанської мови у школах зі значною кількістю учнів, що представляють меншини та/або не володіють англійською мовою на достатньому рівні.

Висновок:

Підводячи підсумок, зазначимо, що АМК існує уже близько 40 років у трьох своїх виявах: і як політико-ідеологічний дискурс, пов’язаний особливостями його витоків та інтелектуальних джерел; і як модель публічної політики американської держави і суспільства (як на федеральному рівні, так і на рівні штатів та місцевих громад); і як певний, морально виправданий імператив політично коректної поведінки, що обумовлений наявністю цього дискурсу і цієї політики.

Як же можна визначити модель американського мультикультуралізму? Натан Глейзер дав досить точну характеристику АМК як «позицію в США щодо расової та етнічної багатоманітності, яка відкидає асиміляцію і уявлення про «плавильний казан» як нав’язані панівною культурою і надає перевагу таким метафорам як «салатниця» або «яскрава мозаїка», в яких етнічний і расовий елемент населення зберігає свою чітку відмінність» [26].

На основі цього визначення, здається, можна було б зробити висновок, що у США домінує модель жорсткого, мозаїчного, плюралістичного мультикультуралізму, який найвище ставить збереження різноманітності і підтримку культур. Однак на практиці ми бачимо щось зовсім інше: постійні апеляції до вирішення проблем расових та національних меншин заради їхньої інтеграції в американське суспільство шляхом вирівнювання життєвих можливостей.

Тоді може це все ж таки інтеграційний ліберальний мультикультуралізм? Здається, що ця характеристика ближча до істини. Бракує тільки однієї складової – чіткого концептуального обґрунтування такого підходу, його узгодження з донині все ще популярною концепцією «плавильного казана» (можливо надавши останній більш сучасного, пост-мультикультурного змісту) і об’єднання програм, що стосуються підтримки різних меншинних груп у послідовну мультикультуральну політику, про яку було б заявлено на державному, зокрема – законодавчому рівні. Доки цього немає, доводиться говорити про прагматичний АМК як сукупність соціально зумовлених програм, спрямованих на розв’язання міжетнічних та міжрасових конфліктів, подолання бідності і неписьменності та вирівнювання життєвих можливостей різних груп на основі «винаходу» та використання «етнічності» як ключа до реалізації інтеграційних цілей. Це така змішана, непослідовна модель, яка почалася з ліквідації расової дискримінації та сегрегації, гуманістичного повернення в національну «салатницю» корінних американців, та завершується особливою увагою до освітніх та соціальних проблем найбільшої іспаномовної меншини – Hispanics/Latinos.

Список використаної літератури (посилання):

1. Heywood, Andrew. Multiculturalism, Identity and Diversity [Electronic resource] / Andrew Heywood. – www.andrewheywood.co.uk/resources/MulticulturalismIdentityDiversity.doc

2. Kolodii A. The Idea and Diverse Reality of Multiculturalism: Are They Applicable to Newly Independent States? A paper for the Warsaw Special Convention of the ASN. July 18-21, 2004. [Electronic resource] / Antonina Kolodii . – Access mode: http://political-studies.com/?p=734;

3. Колодій А. Ф. Доктрина мультикультуралізму: перспективи модифікації у нових державах із неконсолідованими націями [Електронний ресурс] / А.Ф. Колодій // Демократичне врядування : науковий вісник. – 2011. – Вип. 8. – Режим доступу : http://www.lvivacademy.com/visnik8/fail/Kolodij.pdf.

4. Inglis, Christine. Multiculturalism: New Policy Responses to Diversity [Electronic resource] / Christine Inglis // Management of Social Transformations (MOST) – UNESCO : Policy Paper. – No. 4 [1996] – Access mode: http://www.unesco.org/most/pp4.htm#policy

5. Kohn H. American Nationalism. An Interpretative Essay. – New York: Macmillan, 1957. – P. 24-25.

6. Huntington S.P. Who we are? America’s Great Debate. – London: Free Press, 2004. – P. 120; P. 124.

7. Carp, Benjamin L. Nations of American Rebels: Understanding Nationalism in Revolutionary North America and the Civil War South // Civil War History. – Vol. 48. – 2002. – No.1– P. 5.

8. Козачук О. О. Еволюція політики США щодо індіанців у 1776–1924 рр. / О. О. Козачук [Електронний ресурс] // Панорама політологічних студій . – 2013. – Вип. 10. – С. 247-257. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/UJRN/Pps_2013_10_33

9. Zangwil Israel. The Melting-Pot – New York: The American Jewish Book Edition Company, 1921. [Kindle Edition] –154 p.

10. J. Hector St. John de Crиvecoeur (1735-1813) // The Heath Anthology of American Literature, Fifth edition / Paul Lauter, general editor [Electronic resource] – Access mode: http://college.cengage.com/english/lauter/heath/4e/students/author_pages/eighteenth/stjohndecrevecoeur_jh.html.

11. Melting Pot // The American Heritage Encyclopedia of American History / Gen.ed. John Mack Faragher. – New York: Henry Hol & Co., 1998. – P. 579-580

12. Zelinsky, Wilbur. The Enigma of Ethnicity: Another American Dilemma. (Paperback). – Iowa City: University Of Iowa Press, 2001. – P. 195-196.

13. Kallen, Horace M. Democracy versus the Melting Pot. – In: Culture and Democracy in the United States: Studies in the Group Psychology of the American Peoples. – New York (NY): Boni and Liveright, 1924.

14. Toll, William. Horace M. Kallen: Pluralism and American Jewish Identity // American Jewish History. Vol. 85, Number 1, March 1997. – Рp. 57-74 (a brief excerpt of the content – http://muse.jhu.edu/login?auth=0&type=summary&url=/journals/american_jewish_history/v085/85.1toll.html).

15. The Cultural Pluralist Response to Americanization: Horace Kallen, Randolph Bourne, Louis Adamic, and Leonard Covello // Socialism and Democracy on-line. Posted on March 7, 2011 by sdonline – http://sdonline.org/48/the-cultural-pluralist-response-to-americanization-horace-kallen-randolph-bourne-louis-adamic-and-leonard-covello.

16. United States Department of Justice Community Relations Service [Electronic resource] – Access mode: http://www.justice.gov/crs

17. Immigrants in the United States, 2010: A Profile of America’s Foreign-Born Population / By Steven A. Camarota. August 2012. [Electronic resource] – http://cis.org/2012-profile-of-americas-foreign-born-population.

18. Waters, Mary C. Ethnic and racial groups in the USA: Conflict and cooperation. [Electronic resource] – Access mode: http://www.unu.edu/unupress/unupbooks/uu12ee/uu12ee0o.htm.

19. U.S. Census Bureau. We the People: American Indians and Alaskan Natives in the U.S. Special Report, 2006. [Electronic resource] – Access mode: https://www.census.gov/prod/2006pubs/censr-28.pdf

20. Fabre, Chloé. Multiculturalism in Europe and in the US, how is it going? [Electronic resource] // Nouvelle Europe [en ligne]. — November 6, 2012. – Access mode: http://www.nouvelle-europe.eu/node/1579.

21. Gleason, Philip. Speaking of Diversity: Language and Ethnicity in Twentieth Century America. – Baltimore and London, 1992. – P. 110-111.

22. Debate Over Bilingualism. Formerly Editorial Research Reports / By Craig Donegan // The Congressional Quorterly Researcher. – January 19, 1996. P. 50-71. – http://photo.pds.org:5012/cqresearcher/getpdf.php?id=cqresrre1996011900

23. Glazer N. and Moynihan D., eds. Ethnicity. Theory and Experience. – Cambridge (Mass.): Cambridge University Press, 1975.

24. Conzen, Kathleen Neils та Gerber, David A. The invention of ethnicity: A perspective from the U.S.A. / Journal of American Ethnic History; Fall 1992. – Vol. 12. – Issue 1. – 39p. – http://search.epnet.com/direct.asp?an=9701092213&db=afh

25. Multiculturalism policies in contemporary democracies / US. [Electronic resource] – Access mode: http://www.queensu.ca/mcp/immigrant/evidence/UnitedStates.html

26. Glazer N. We are all Multiculturalists now. – Cambridge (MA): Harvard University Press, 1997. — P. 10.

Особливості мультикультуралізму та двомовності у США

Антоніна Колодій