Відповідь на запитання Тараса Плахтія: що робити з законом олігархізації Міхельса, який в наших реаліях, на мою думку, і є причиною всіх проблем – надто швидко влада концентрується в кокусі, який оптом скуповують олігархи.
Антоніна Колодій:
Що можна зробити з законом? Якщо він дійсно закон, та ще й “залізний”, то з ним нічого не зробиш (smile emoticon). Єдине, про що потрібно дбати, це щоб не витлумачити його неправильно. (це так, напівжартом, бо той закон не такий страшний, як його намалював Міхельс, адже усі західні країни живуть демократично. не лише не “скасувавши” його, а навіть забувши про нього).
А якщо говорити серйозно, то я би відмітила кілька моментів. ПЕРШИЙ МОМЕНТ. Роберт Міхельс “відкрив” свій закон у час, коли на Заході виразно проявилась тенденція в одних випадках, як у США, до олігархізації політики в тому сенсі, що й у нас нині: до безпардонного втручання великого бізнесу (трестів) у прийняття державних рішень, зрозуміло – на свою користь. І це впливало на прийняття рішень у партіях в недемократичний спосіб. В інших випадках, як в Італіії, Німечинні чи Росії мала місце тенденція до утворення вождистських (у перспективі – тоталітарних) партій, які претендували на “народність”, особливу “демократичність” тощо. Тому перестороги Міхельса були більш ніж на часі – за претензіями на демократичність могла приховуватись властива ієрархічним організаціям (він казав – усім організаціям, які спрямовані на досягнення певної цілі) тенденція до утвердження у них влади кількох осіб, які вирішуватимуть за пасивних членів організації, куди рухатись і що робити. ДРУГИЙ МОМЕНТ. Під олігархізацією Міхельс мав на увазі не зовсім те саме, що й ми сьогодні (панування в політиці монопольного великого бізнесу). Йому йшлося скоріше про “елітизацію” партій, або “олігархізацію” у вузькому сенсі як правління небагатьох (яких саме небагатьох: лідерів, партійної еліти, вождів – неважливо). Тому ні його “закон”, ні тенденції, які Міхельс відмітив у функціонуванні партій не можуть бути причиною проблем з нашою олігархією та її всевладдям. Закон взагалі не може бути причиною, бо він лиш відкриває нам очі на певні факти. У даному випадку – на факт перебирання керівництвом партії влади в організації до своїх рук. ТРЕТІЙ МОМЕНТ. Історія свідчить, що цей закон не такий уже й залізний, якщо говорити про зафіксовані в ньому авторитарні тенденції. Адже у країнах Заходу інституційні та культурні обмеження спрацювали на користь демократії, пересиливши дію цього закону. Бажаючи залишатись легітимним політичним гравцем у країні, де діють ці антиавторитарні обмеження, кожна урядова партія мусить з ними рахуватися. Тому внутріпартійна олігархізація, якщо вона й була, не призвела до переродження усієї політичної системи. Тепер ми знаємо принаймні три (паралельні) шляхи якими потрібно йти до зменшення олігархізації політики: 1) демократизувати внутріпартійне життя, у тому числі й шляхом створення мережевих структур, 2) законодавчо змінювати правила гри на політичній арені, зменшуючи владу грошей; 3) змінювати соціально-економічну структуру суспільства, зменшуючи економічне всевладдя монополістів, які здатні купити не лише партію, а й цілу країну. Вага цих чинників йде в зворотньому до описаного порядку. Тобто не змінивши олігархічну економічну систему на капіталізм середнього класу ми нічого не зробимо із залежністю партій від великого капіталу, від олігархів.