Соціальний і політичний капітал та їх вплив на довіру до публічної влади.

Антоніна Колодій. Соціальний і політичний капітал та їх вплив на довіру до публічної влади. // Творення простору суспільної довіри в Україні XXI століття. Матеріали міжнародної науково-практичній конференції , м. Львів, 17-19 лютого 2016 року / Асоціація українських банків,  ДВНЗ “Університет банківської справи”. – К., 2017. – 523 с. С. 193-201

На тлі катастрофічно низької довіри до політичних інституцій і політиків в Україні, постає питання про корені цього явища та про шляхи його подолання. Адже демократична влада може успішно функціонувати лише за умов, коли громадяни їй довіряють. Однією з категорій, яка пояснює ситуацію з довірою/недовірою, є “політичний капітал”. Це поняття не є широковживаним і українські науковці ще не виробили визначення, яке б істотно відрізнялося від визначення політичної довіри та містило б у собі значний аналітичний потенціал. Автор робить певні кроки в напрямі формулювання такого визначення та в поясненні потреби у цій науковій категорії і в цьому феномені демократичної політики. Тезово авторські підходи викладені в пропонованій презентації і тексті, що розташований нижче.

Соціальний і політичний капітал та їх вплив на довіру до публічної влади

1. В Україні стійко тримається дуже низький, можна сказати – найнижчий у Європі, рівень довіри до політиків і владних інституцій. Соціологічні дослідження показують, що відразу після революційних подій 2004 і 2013/14 рр. політична довіра дещо підвищується, але потім знову різко йде на спад. Зокрема, за 2015 рік баланс довіри/недовіри до Верховної Ради, який і без того був негативним (тобто відсоток людей, що не довіряють цій інституції, переважав відсоток тих, хто довіряв), ще більше впав: з –26% до –74%; до уряду: з +18% до – 67%; до Президента: з +5% до –40%. Різко негативним є баланс довіра/недовіри до правоохоронних органів: до судів –72%; до прокуратури  –66%;  до Конституційного Суду –58%) [1].

Про що це говорить? Насамперед, звичайно, про слабкість та низьку результативність діяльності цих інституцій, а відтак – їх низьку легітимність в очах громадян, що обумовлено невисоким рівнем політичної інституціалізації в Україні, складністю завдань, які стоять перед владними інституціями, та неготовністю політиків самовіддано працювати над їх вирішенням. Крім того, серед чинників можна назвати особливості соцієтальної культури українців, якій властива порівняно невелика «дистанція до влади» (відсутність сакралізації влади, схиляння перед нею) [2], а також наявність значної міри свободи громадян, їхню непідконтрольність владі. Як пояснює один з провідних українських соціологів Євген Головаха, «наша  пострадянська дійсність така, що чим вища довіра до влади в країні, тим менше там політичних та інших свобод для громадян» [3].

Однак виникає питання: а чи не могли б громадяни якийсь час зачекати, кредитувавши урядовим інституціям трохи більше довіри на перехідний час, щоб ті зміцнилися та отримали змогу «справитися» зі складнощами процесу реформування українського суспільства? Як видно з виступів керівників держави, саме цього вони очікують  від громадян. Однак їхні рейтинги показують, що кредит довіри громадян до цих політиків та інституцій, які вони представляють, практично вичерпаний. Виходить, що взаємні очікування не справджуються. А це якраз і є свідченням того, що в українському суспільстві відсутній політичний капітал (ПК) – і як поняття, і як суспільне явище, що тісно пов’язане з довірою й соціальним капіталом, але не тотожне їм. Як буде показано далі, воно має свої ознаки та чинники формування.

На теми політичного капіталу вже чимало написано українськими та російськими дослідниками, як правило, зі щільним переплетенням визначень та цитувань. У більшості випадків пояснення політичного капіталу дається через «стан суспільної свідомості… який зазвичай характеризується як політична довіра» [4], як «кредит довіри» [5; 6] або як «сукупність ресурсів» [7], які дають змогу політикам виконувати свої функції. На мій погляд, такі визначення не є задовільними тому, що не дають відповіді на питання про евристичну цінність ПК: навіщо вводити в науковий обіг нову категорію, якщо вже маємо поняття громадянської свідомості, довіри і пов’язаної з нею легітимності влади, ресурсів влади. Тому з’ясування змісту та  особливостей ПК і його взаємозв’язку з більш усталеними поняттями соціального капіталу (СК) та соціальної довіри почнемо з «класичних» підходів до їх розуміння.

2. За П’єром Бурдьє, який увів ці поняття в науковий вжиток, соціальний капітал належить до основних видів нематеріального капіталу, а політичний – є підвидом символічного капіталу. Соціальний капітал, пише Бурдьє, є «сукупністю реальних чи потенційних ресурсів, що пов’язані з володінням стійкою мережею більш-менш інституціалізованих відносин знайомств та визнання – іншими словами, з членством у групі» [8 c. 66].

Політичний капітал, згідно з концепцією Бурдьє, є «кредитом, заснованим на вірі і визнанні, точніше на численних кредитних операціях, за допомогою яких агенти наділяють людину (або предмет) рівно такою владою, яку вони за нею визнають [9 с. 208]». «Credere, – цитує Бурдьє Бенвеніста, – означає буквально вкласти cred, тобто чародійну могутність у якусь істоту, заступництва якої чекають, бо вірять у неї» [тут і далі курсив мій – А.К.] [9,  208]. ПК є делегованим, а не власним капіталом, і, щоб його зберегти, треба весь час працювати, пильнуючи свою репутацію, авторитет, віру людей у здатність політика робити для людей те, чого вони очікують, «кредитувавши» його владою. При цьому політики користаються ПК, здобутим партіями за довгі роки функціонування і взаємодії з суспільством (інституціалізованим ПК) [9 с. 210-215].

Для нас тут важливі три моменти: 1) один вид капіталу не породжує інший (хоча, як буде показано далі, вони взаємопов’язані і для виникнення політичного капіталу соціальний капітал і соціальна довіра – необхідні, але недостатні умови); 2) соціальна й політична довіра певним чином «вбудовані» в зміст цих понять, але жодним чином їх не покривають; 3) відповідно до теорії Бурдьє, обома видами капіталу володіють особи, хоч у випадку з ПК його нагромаджують партії, а потім делегують особам.

3. Американські автори (Дж. Коулмен, Р.Патнем), «обтяжені» (в хорошому сенсі) теорією структурного функціоналізму Толкота Парсонса,  виробили дещо інше розуміння СК, яке базується на виокремленні соцієтальної сфери суспільного життя, яка виробляє продукт нематеріального характеру – солідарність. Під цим кутом зору СК – це мережі спілкування та комунікативні надбання суспільства (або менших спільнот, але не окремих осіб), отримані на основі цих взаємозв’язків, які примножують міру солідарності у суспільстві. Особливістю цього підходу є те, що СК розглядається не як власність особи чи навіть інституції, а як надбання громад (спільнот, асоціацій) і всього суспільства, яке здатне визначати його економічні успіхи та політичний (демократичний) лад. Найяскравішим прикладом такого тлумачення СК є концепція соціального капіталу, застосована Робертом Патнемом до історії та сучасного розвитку регіонів Італії [10].

З посиланням на Джеймса Коулмена, Р. Патнем визначає соціальний капітал як «норми взаємності та мережі громадської залученості» і додає, що СК «стосується таких рис соціальної організації як довіра, норми і мережі, які можуть підвищити ефективність суспільства через сприяння скоординованим діям» [10, p. 167]. Деякі автори додають до цієї тріади ще навички колективних дій [11, p. 67], а громадянські чесноти, такі як громадянська відповідальність, політична участь і політична довіра вважають наслідком наявності соціального капіталу.

4. Чи справді вплив соціального капіталу на політичне життя є таким могутнім? З цим згодні далеко не всі дослідники. Джін Коен від самого початку займала критичну позицію щодо узагальнень Р. Патнема, підкреслюючи, що ставлення і поведінка громадян у політичній сфері у першу чергу залежать від політичної системи (її легітимності, ефективності тощо) [12, p. 17]. На прикладі України ми теж бачимо, що формування соціального капіталу внаслідок розвитку громадської активності, волонтерства тощо не веде до зростання політичної довіри. Непросту взаємодію соціальної і політичної сфер та формування в них соціального й політичного капіталу представлено на рис. 1.

З одного боку, в цивільних громадах формуються складники соціального капіталу (коло справа), які частково передаються в політичну сферу через громадян, які можуть бути дійовими особами в обох сферах. Наслідком СК є також почуття причетності до суспільних справ, обов’язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах, яка має значення і для політичних взаємодій. Однак з політичною довірою та участю справа складніша:  як бачимо в колі зліва, вони формуються більшою мірою під впливом функціонування політичних інституцій (а також поведінки політиків), ніж під впливом опосередкованого зв’язку з соціальною сферою.

Соціальний і політ капітал_без надпису

Рис.1 Формування і взаємовпливи соціального і політичного капіталу: роль цивільних громад і політичних інституцій

Отже, соціальний капітал здатний обумовити схильність громадян довіряти політикам. Але цього не досить. Політична довіра вимагає формування політичного капіталу, який виникає у взаємодії громадян і політичних акторів.

5. Під цим кутом зору заслуговує на увагу підхід, згідно з яким політичний капітал стосується надійності, доброї волі (goodwill) та впливовості політика у стосунках з громадськістю й іншими політичними діячами. Ця добра воля є невидимою валютою, яку політики можуть використовувати для мобілізації підтримки виборців або витрачати на політику реформ [13]. Важливою передумовою формування політичного капіталу є здатність  політика викликати довіру, його надійність і відповідальність. Якщо політик послідовний у своїх переконаннях, дотримується слова, не міняє від виборів до виборів своїх політичних позицій та ідеологічних поглядів, то він поступово нагромаджує репутаційний політичний капітал, яким може користатись як під час виборів, так і в процесі здійснення публічної політики, можливо навіть – проведення так званих непопулярних реформ (якщо вони узгоджуються з його світоглядом та входять до його політичної програми, а не з’являються зненацька, невідомо звідки).

Однак для збереження репутаційного капіталу політик має ще довести свій професіоналізм та вміння здійснювати вплив на проведення державної політики в потрібному напрямі під час перебування при владі. Тобто репутаційний капітал має бути доповнений так званим репрезентативним капіталом. Цей останній пов’язаний з освітою, фаховою підготовкою, досвідом політика у сфері державної діяльності, а також його вольовими якостями, здатністю бути впливовим. В сукупності ці риси забезпечують позитивне судження і про особу політика, і про його політичну діяльність та викликають довіру до нього, яку він може витратити з користю для суспільства та для своєї репутації, а також для репутації тих політичних сил чи інституцій, які він представляє. Хоч громадська думка про політиків і піддається маніпулюванню, але маніпуляції, зазвичай, ведуть до наступних розчарувань. А тому сума капіталів не  збільшується, а зменшується, що супроводжується зневірою.

6. Спроба визначення політичного капіталу: ПК – це таке (комунікативне) надбання окремих політиків, політичних інституцій і політичного класу, яке виникає у їхній взаємодії з суспільством, коли кожна сторона робить свій внесок – інвестує в політичний капітал. Інвестиція громадян – це наявність соціального капіталу, здатність довіряти, яка формується в соцієтальних мережах довіри, проте не завжди переходить у довіру до політиків. Інвестиція  політиків – це  їхня надійність і відповідальність, правдивість, дотримання слова, здатність ефективно проводити державну політику.

Як видно з визначення, носієм (володарем, власником) політичного капіталу, може бути не тільки окрема особа, а й політичні організації та інституції. Крім того, як і у випадку з соціальним капіталом, певною (більшою або меншою) кількістю ПК володіє і все суспільство. Цей капітал можна б назвати генералізованим політичним капіталом. ГПК являє собою суму наявних політичних капіталів окремих осіб та інституцій помножену на час неперервного ним володіння.

В разі тривалої його наявності в суспільстві, ГПК має тенденцію закріплюватись на рівні культури і визначати стереотипні моделі поведінки як політиків, так і громадян: перші мусять демонструвати добру волю та надійність, а другі – ставитися до перших з розумінням і довірою, поки не доведено протилежне (своєрідна презумпція довіри, безумовне надання «позичкового» політичного капіталу). У разі ж тривалого зниження кількості ГПК, суспільство впадає в стан зневіри, у стосункх представників влади і громадян зявляються цинізм та відчуження.

7. Чи можливий «капітал» зі знаком мінус? Мені видається виправданим притаманний американській соціальній та політичній думці підхід до соціального й політичного капіталу як явищ, позитивних за означенням, які в генералізованому (поширеному на все суспільство) варіанті збільшують його соціальну, економічну та політичну спроможність. Капітал – це щось таке, що суспільство чи особа можуть витратити з користю: у випадку ПК – для отримання успіху на виборах, для проведення реформ, втілення в життя внутрішньо- та зовнішньополітичних курсів і програм. Від’ємні значення складників капіталу не дають змоги здійснювати такі наміри, отже вони дорівнюють відсутності капіталу.

Наслідками несформованості політичного капіталу в українському суспільстві, окрім стійкої недовіри до політичних інституцій, є: взаємна неповага, нетолерантність учасників політичного (виборчого, законодавчого) процесу; їх невміння та небажання об’єднуватись шляхом досягнення компромісів; підозріливість виборців, з одного боку, та їх схильність до голосування за популістів, з іншого; труднощі в обранні людей, здатних створити основу нової політичної еліти, яка потім могла б очолити процес заміни (перезавантаження) системи і підвищення, в такий спосіб, її легітимності.

8. Рекомендації щодо розширення простору довіри через формування політичного капіталу в Україні:

Простір довіри зростатиме, а довіра буде більш стійкою, якщо в суспільстві сформується політичний капітал: індивідуальний, інституційний, а особливо – генералізований (загальносуспільний). ПК є передумовою політичної довіри і стабільності саме тому, що утворюється шляхом накопичення позитивних ставлень і взаємодій  двох сторін – суспільства і політичних акторів упродовж тривалого часу.

Отже, політичному класу потрібно допомогти зрозуміти, що вони мають діяти у напрямі формування політичного капіталу, бо це в їхніх інтересах (змінити стиль і культуру поведінки, доводити свою добру волю та вміння вести державні справи).

У політиків на індивідуальній основі і в середовищі політичного класу мають сформуватися нові, демократичні стереотипи поведінки, здатні формувати особистісний ПК, який стане надбанням інституцій, а згодом і всього суспільства (не лише цих публічних політиків, а й тих, що прагнутимуть прийти у публічну владу).

Потрібно щоденно доносити до свідомості наших політиків (хто і як – справа технологічна), що сучасна демократія – це постійне відкрите обговорення, неперервна деліберація; це відсутність кулуарних домовлянь як неформальної інституції, яка руйнує політичний капітал, посилює недовіру громадян і веде до різних форм корупції;  це також пристосування до волі народу (а не навпаки).

Водночас, у громадян має з’явитись, а потім і закріпитись потреба і здатність довіряти усім, у тому числі й представникам та інституціям влади (презумпція довіри). Для цього потрібні значні накопичення соціального капіталу, який виникає в мережах довіри громадянського суспільства. Рух у цьому напрямі відбувається доволі успішно, але держава має не тільки йому не перешкоджати, але й усіляко сприяти.

Осередки громадянського суспільства мають використовувати усі засоби тиску на владу і всі засоби інформування суспільства (просвіти ширшого загалу) щодо необхідності жити по-правді. Як зазначає блаженнійший кардинал Любомир Гузар, «громадяни мають «взяти ініціативу у свої руки та говорити. Ідеться про те, щоб самим висловлюватися відповідально та чесно і домагатися тільки правди у відповідь». «Ситуація виглядала б інакше, якщо б народ (громадянське суспільство) виявляв радість, коли почує правду, і картав за брехню, тобто постійно домагався правди» [14] .

Наше суспільство вийшло з тоталітарної системи, за якої найкраще було мовчати. Мовчазна культура завжди супроводжує деспотичні режими та патронажно-клієтельні стосунки, за якими ховається нерівність, незахищеність та корупція. Зараз часи змінилися, і нетерпимість до неправди у будь-якій сфері і на будь-якому рівні має стати правилом суспільного життя. Для цього є добра спонука: брехня, неправда, лукавство у суспільних справах – це путінська Росія; правда, відвертість, діалог – такою має бути післямайданна Україна.

Оскільки наші «правителі» представляють собою перехідний тип урядовця (не є виразно авторитарними, хоча й не зрілі демократи), то деяка надія на можливість громадянського впливу на них зберігається – і шляхом контролю, і шляхом розгортання обговорень, творення суспільної думки. Якщо ж це не допоможе, то залишаються тільки структурні та інституційні зміни (нова еліта, жорсткі правила формальних інституцій, з невідворотними санкціями). Але це вже інша проблема, що торкається перезаснування усієї політичної системи. Її розв’язання вимагає значно більшого часу, більших зусиль і тягне за собою нестабільність та пов’язані із нею ризики.

Список використаної літератури (в порядку посилань):

1. 2015-й: політичні підсумки – думка населення [Електронний ресурс] // Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. – Режим доступу: http://dif.org.ua/ua/publications/press-relizy/2015-i-politichni-pja.htm.

2. Пилипенко А. Н. Ценностные основания либеральной перспективы Украины / А. Н. Пилипенко, Н. И. Литвиненко // GISAP. Economics, jurisprudence and management. – 2013. – № 2. – С. 34-37. – Режим доступа: : http://gisap.eu/ru/node/18956; также: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/gejm_2013_2_11.pdf.

3. Головаха Є. Таких низьких показників довіри до влади, які має Україна, в Європі просто не спостерігається [Електронний ресурс]  / Євген Головаха // Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. ­– 2014. – Режим доступу: http://dif.org.ua/ua/commentaries/sociologist_view/djowjdgowopgipwergprihgp.htm.

4. Галкин А.А. Дефицит политического доверия и пути его преодоления / А.А Галкин //  [Электронный ресурс] // Власть – 1998. – № 11 / Сайт: «Наследие Отечества». – Режим доступа:  http://old.nasledie.ru/persstr/persona/galkin/article.php?art=23.

5. Шаповаленко М. В. Політична стабільність та політичний капітал в умовах трансформації суспільства. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Nchnpu_022_2014_14_10.pdf.

6. Шаповаленко М.В. Складові політичної стабільності в умовах трансформації суспільства [Текст] / Марина Володимирівна Шаповаленко // Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна. – № 1111, серія «Питання політології». – Вип. 26. – 2014. – С.5-10.

7. Руденко А.Ф. Метаморфози політичного капіталу / А. Ф. Руденко [Електронний ресурс] –   Режим доступу: http://www.rusnauka.com/11_EISN_2010/Politologia/64246.doc.htm

8. Бурдьё П. Формы капитала [Электронный ресурс] / П. Бурдьє; пер. с англ. М. С. Добряковой // Экономическая социология : электронный жкрнал. – 2002. – Т. 3. – № 5. – С. 60-74. — Режим доступа: https://ecsoc.hse.ru/data/2011/12/08/1208205039/ecsoc_t3_n5.pdf#page=60.

9. Бурдье П. Политический капитал [Текст] // Пьер Бурдье. Социология политики. – Москва: Socio-Logos, 1993. – С. 208-215.

10. Putnam, R.D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy [Текст] / Robert D. Putnam. – Princeton: Princeton University Press, 1994. – 258 р.

11. Eastis C. M. Organizational diversity and the production of social capital / [Text] Carla M. Eastis // The American Behavioral Scientist. – Vol. 42. – No. 1. – Sept. 1998. – P. 66-77.

12. Kohen J. L. American Civil Society Talk / Jean L. Kohen // Philosophy & Public Policy. 1998. – Vol. 18. – No. 3 (Special Issue). – P. 17-19.

13. Schugurensky D. Citizenship Learning and Democratic Engagement: Political Capital Revisited [Electronic resource] / Daniel Schugurensky // Conference Proceedings. 41st Annual Adult Education Research Conference. Vancouver, Canada. 2000-06-02. – Pp. 417–422. – Access mode: http://legacy.oise.utoronto.ca/research/edu20/documents/politicalcapitalDS_2000.pdf.

14. Гузар, Любомир  [Електронний ресурс] /  Блаженніший Любомир Гузар. Потреба говорити // Католицький оглядач. – Лютий 6, 2016. – Режим доступу: http://catholicnews.org.ua/potreba-govoriti

© Антоніна Колодій