Антоніна Колодій. Враження від столиці – 2 роки по тому // Нотатки після приїзду зі столиці. 28 квітня 2016 р.
26-27 квітня, на 30-у річницю Чорнобильської трагедії, відвідала столицю. Нагода: конгрес політологів, організований в ІПіЕНД НАН України Асоціацією українських політологів та громадською Академією політичних наук. Повернулася за три дні до Великодня, який припав цьогоріч на 1-ше травня.
Які враження привезла? Чи зігрілася в Києві, як бажала мені Ористлава Сидорчук перед від’їздом (оскільки у Львові погода була досить таки прохолодна, а у моїй хаті з центральним опаленням – тобто за його відсутності в цю пору – похолодання дуже відчутні).
Конгрес політологів, на який їздила, відбувся. Конгрес, як конгрес, не за американськими мірками, звичайно, а за мірками наших скромних можливостей (двічі довелося побувати у США на цих грандіозних дійствах – конгресах двох наукових асоціацій, то маю уявлення як воно виглядає, коли по-максимуму…). Але у будь-якому разі з’їзд представників однієї науки дає те, чого не дають тематичні конференції: показує стан науки, дає змогу зустрітися з дуже багатьма колегами, налагодити контакти для співпраці. За цим, власне, і їздила. І отримала задоволення від спілкування з давніми й новими друзями, яких прибуло з різних міст України більше, ніж сподівалася. Ще раз переконалася, що науковців у нас багато (і не тільки «липових», про яких тепер так багато пишуть), а й справжніх, активних і продуктивних, але їм (кажу тут про політологів) бракує добре налагодженого асоціативного наукового життя; їм бракує професійних, визнаних і авторитетних періодичних видань. І це треба виправляти.
А що ж Київ?
Після травня 2014 р., коли я пройшлася Інститутською згори донизу і потім, травмована побаченим і відчутим, години зо три сиділа на лавці, не в стані змусити себе пересуватись, більше в центрі Києва не була. Приїздила на різні конференції та семінари – швиденько туди й назад. А тепер захотіла подивитись на життя столиці – звичайне, повсякденне, через два роки по тому. Можливо я занадто чутлива, можливо упереджена, але нічого хорошого не побачила…
Хоч у Києві буяє весна… І один день похолодання з дощиком ніяк не відбився на весняних барвах його парків та скверів. Та, водночас, Київ сумує: від спогадів про жертви Чорнобильської катастрофи; від незагоєних ран Майдану 2013-14 років.
Колись, років 10-15 тому, коли я брала участь в українсько-канадському проекті “Демократична освіта”, його керівник Джордж Перлін казав, що йому дуже подобається Київ: своєю відкритістю, доброзичливістю, тим, що кияни вільно-безтурботно гуляють вулицями, і попри усі наші суспільні негаразди, місто живе своїм життям і має власне обличчя. Подібні думки чула й від інших іноземців.
Однак нині їхні враження, гадаю, були б іншими.
Боюсь бути занадто суб’єктивною, але скажу, як відчуваю: нині Київ – це сум. Сум за тими світлими душами, які відлетіли у небо, але не змогли переламати хід нашої історії (сподіваюся – поки що). Сум за усім, що могло би бути зроблене, але чого ми не зробили за останні два роки. Які б не були причини, але ми, як суспільство, і вони, як наші керманичі, не мали права бути «такими як завжди» перед лицем їхньої світлої пам’яті.
Не покарати винних за вчинену бійню і не почати жити по-іншому – це великий гріх. І карою за нього є занепад, який відчувається у Києві повсюдно: на вокзалі, в метро, на Хрещатику, в суцільно іноземних «точках общєпіта». Почався цей занепад давненько, ще тоді, як на Південному вокзалі і в переході до нього перестали працювати ескалатори. Але нині, сполучившись із сумом, він набув присмаку гіркоти, якщо не безнадії…
Побувавши у Києві зрозуміла щире захоплення гостей Львова нашим містом. Львів живий, росте й змінюється, нехай і не завжди гармонійно, нехай і не зовсім так, як хтось хотів би. Але ж і хоче кожен із нас різного. І загальний контекст розвитку міста не можна назвати сприятливим. Тому не будьмо занадто самокритичні.
Зрозуміла також, чому це очільники Партії регіонів (не проти ночі би їх згадувати) на своєму з’їзді висунули, як їм мабуть здається, «суперідею»: перенести столицю України з Києва до Канева, до святих, мовляв, для українців місць, щоб совість у них пробуджувати. Ох, «чует кошка, чье мясо съела»; не панувати їм більше в Києві. Не простять їх не лише люди, але й каміння у цьому місті. А такі були рожеві мрії, та й площі окуповані немалі… Тепер вони готові будувати нам нову столицю, благо що закопувати гроші на будівництві супер-об’єктів добре навчилися.
До всьопропальщиків ніколи не належала і розумію шкоду песимізму – через його здатність до самовтілення. Однак і чорне (чи то нехай сіре) приймати за біле не навчилася. Якщо столиця – дзеркало нашого суспільного розвитку, то треба її рятувати; а разом зі столицею, й усю спільноту…
© Антоніна Колодій
20 квітня 2016 р.,
м. Львів