Радянський винахід – комуналка / Антоніна Колодій

На Фейсбук-сторінці групи істориків HISTORIANS.IN.UA учора (28.08.2017) помістили статтю про “хрущовки” та їх вплив на зміни в побуті радянських людей. Вона викликала жваву дискусію – минуле різними людьми бачиться по-різному. Моїй сім’ї не довелося пожити в хрущовці, бо аж до 1990 р. двоє доцентів (я і мій чоловік) та троє наших дітей мусили задовільнятися комуналкою, щоправда з великими кімнатами. В цьому уривку йдеться про те, як виглядало “квартирне питання” радянських часів в нашому випадку.

*      *       *

У своєму романі «Майстер і Маргарита» Михайло Булгаков дає влучну характеристику головної проблеми «радянської людини»: «люди як люди… квартирне питання тільки зіпсувало їх …” Справедливість цієї оцінки стосувалась не лише 1930-х років, коли мессір Воланд відвідав Москву, а й усього радянського періоду, доки квартири не купувалися, а «отримувались» – правдами і неправдами, за заслуги і по-блату, а часом і за хабарі.

Коментуючи сюжети з творів Булгакова, один автор пише: «Москва того часу «славна» комуналками, маленькими кімнатками, набитими людьми, із загальним коридором, загальною кухнею і спільним туалетом. Ці люди живуть у стані постійної ворожнечі, чіпко оберігаючи свою жалюгідну власність: примус на кухні, сервант і килимок з лебедями в кімнатці, парусиновий портфель, що характеризує приналежність до керівної роботи»[1]. Втім, комуналки збереглися на весь час існування цієї «наддержави» в усіх великих містах, у тому числі й у Львові. Хоча тут, внаслідок особливостей австрійської, а потім польської забудови, помешкання були трохи просторіші.

Дещо гіперболізована злиденність існування у «комунальних» квартирах відображена на фотографії, яку я взяла з інтернету. Вона є майстерною інсталяцією речових експонатів комуналок 1970-х років, хоча й з трохи надмірною густотою різних предметів побуту на одиницю площі[2]. Це, однак, не означає, що картинка неправдоподібна. Кухня квартири, в яку ми вселилися у 1974 р., була заставлена саме такими, з дозволу сказати, меблями, які нам довелося викидати, і стіни в ній були у незначно кращому стані. Газової колонки (як і теплої води) не було взагалі. Ми її потім поставили в ванній кімнаті, яка була за стіною, і з неї провели воду в кухню, через що мали скандал з сусідами («будете отводить нам воду»). Дещо краща газова плита стояла під стіною посередині кухні. А під стіною був умивальник, напевне, ще австрійського виробництва.

Великою перевагою нашої комуналки було те, що хоч у квартирі мешкало три сім’ї, на кухні було тільки дві – ми і ще одна старша жінка, росіянка Меланія Дмитрівна, пенсіонерка, яка мала гіпертонічну хворобу, тому тримала дівчину Аню, яка їй допомагала, – робітницю з села, що працювала на заводі і не мала житла. Сама Меланія Дмитрівна колись працювала у військовій частині секретаркою, де заробила пенсії аж 45 крб., але мала сина в Москві і збиралася згодом до нього виїхати. Була вона назагал непоганою людиною, на диво шанобливо ставилася до мого чоловіка, але в наші банячки таки заглядала (цікаво ж знати, що там вариться…) і «этого языка так и не выучила».

Третя сім’я мала відокремлену частину кухні з окремим входом, який вони закривали на ключ. Мені це здавалося такою дикістю, що я цій потребі опиралася навіть після того, як переконалася, що володарі сусідньої кухні часом шастають уночі й по нашій. Зрештою, коли була купа малих дітей, бігати раз-по-раз до кухні з ключем було не надто зручно. На щастя, вона була розташована двері-в-двері з нашою кімнатою.

Ванна в час нашого вселення була в такому стані, що чоловік узяв паличку і написав на тому лепі, яким вона була покрита, «ХА-ХА-ХА».

– Як ви з сусідами могли довести ванну до такого стану? Нею ж неможливо користуватись, –  каже мій чоловік.

– А мы ногами в неё не становились. У нас для этого есть тазик.

Не тільки «шайку», в яку мешканці цієї «комуналки» ставали ногами, але й «лєйку», з якої поливалися душем, кожен мав свою…

Цю ванну ми, звичайно, викинули, але боротьба за утримання нової в належному стані коштувала нам чимало нервів. Добре, що хоч туалет був окремо від ванни, а то б ще й туди виникали черги. Але з його миттям проблем було чимало.

Якщо хтось думає, що в таких умовах жили якісь бомжі, то я того дуже розчарую. Кімнату в комунальній квартирі, яку нам надали від університету, до того займав доцент цього ВНЗ з дружиною і малою дитиною. Меланія Дмитрівна трансформувала його прізвище на російський лад:

– В кухню без стука заходить нельзя. Там Рябов в трусах ходит.

То нехай цей доцент і залишається для історії Рябовим.

Окрім видатного умеблювання кухні і ванної, нам він запам’ятався ще й тим, що мав для спання з дружиною залізну сітку, мабуть кимось подаровану чи знайдену на смітнику, яка стояла на чотирьох підпорках із складених стовпчиками книжок. Це було таке «ліжко». А кут за кахельною піччю в їхній кімнаті увесь був чорний від сажі, бо там на мотузці сушилися дитячі лашки[3]. Тож одного разу, коли піч перегрілася, сталася пожежа. А білити стіну після неї ніхто не вважав за потрібне (побілилася після нашого ремонту).

Втім все це було поправимо. Найважчим був психологічний момент. «Основна сім’я» цієї квартири (такою вони себе вважали) – це були справжні нащадки «освободителей», або як називала їх сестра Меланії Дмитрівни –  Ксеня, «хазявá». Сім’я складалася з чотирьох осіб: бабушки, її сина, невістки та внучки (дівчинці в час нашого вселення було років 6). Уже покійний на той час глава цієї сім’ї був колись великим начальником, і тоді вони займали усю цю квартиру – під 100 метрів житлової площі (самих тільки кімнат). Після його смерті, мати з сином (не знаю чи він уже на той час був жонатий) розпродали кімнати, розуміючи, що на них чекає «ущільнення», яке періодично проводила міська влада. Але потім не могли заспокоїтись, мріючи, при кожному виселенні – вселенні нових сусідів відібрати все назад. Оскільки це їм не вдавалося, то той, хто вселявся, ставав ворогом.

Вони займали дві кімнати і вузеньку кухню, колись відгороджену від загальної. Тримали у своїй кімнаті телефон, хоча за правилами співжиття в комунальних квартирах він мав стояти в коридорі. Після того, як з’ясувалося, що Меланія Дмитрівна «дружить» з нами (ми ж були на одній кухні і не сварилися), її теж записали у «вороги» і позбавили права користуватися «їхнім» телефоном навіть у випадках, коли треба було викликати швидку допомогу. Тож у випадку приступів гіпертонії, які в Меланії Дмитрівни траплялися частенько, нам доводилось бігати по телефонних будках, щоб їй допомогти… Лише під кінець проживання в цій квартирі ми змогли поставити телефонний апарат у себе в кімнаті на той самий номер, що й у них (тоді казали: на блокіратор, тобто, коли хтось дзвонив з одного апарата, інший був заблокований).

Співжиття було важким, та, щоб не вдаватися в нудні й довгі оповіді, наведу лиш деякі приклади, м’яко кажучи, дивної поведінки цього сімейства. Спочатку про їхні внутрішні справи, а потім про наші спільні.

Старша й молодша господині все робили нарізно і бабушка внучці навіть обіду не подавала, якщо та прийшла зі школа, а невістка нічого не приготувала.

– Это же их ребенок.

*   *   *

Невістка рано померла; раптово, від астми. Ховали її прямо з моргу, і я не бачила, щоб у тій сім’ї хтось якось сплакнув чи зажурився за нею.

*   *   *

Ні мити, ні тим паче ремонтувати щось у місцях спільного користування вони не збиралися. При поверненні з літнього відпочинку Іван озброювався різними шкрябачками, щоб відчистити туалет. Коли підросло дівча, воно десь навчилося малювати пальчиком по тій стіні туалету, де висів наш туалетний папір (звичайно, своїми каками).

*   *   *

«Хазяйки» сковорідок не мили, але зате час від часу їх випалювали, відкриваючи двері на коридор, у який з їхньої кухні валив дим, як при пожежі.

– А у меня сковородка горит, – пояснювала молодша господиня.

Я спочатку не розуміла, чому ж не гасять, а потім з’ясувала, що то така технологія її «чищення».

*   *   *

Коли їм треба було митись або прати у ванні, скажімо, о 5-й вечора, то вони могли о 2-й чи ще раніше включити воду, щоб вона текла з крана. Це означало:

– Мы ванну заняли.

Пізніше ми поділили дні й години користування ванною, щоб уникнути такого варварського «займання черги».

*   *   *

У коридорі, де я ходила з кухні до кімнати, старша «хазяйка» завжди бубоніла щось собі під ніс і посипала чимось підлогу. Не знаю, чи треба довіряти впливу цього ворожіння, але ціле життя найгіршою з’явою у сні для мене була вона – навіть коли ми виселились із тієї квартири. Перестала снитись, коли, напевне, померла.

*   *   *

Очікуючи, що Меланія Дмитрівна  виїде з квартири, вони хотіли позбутися Ані, яка могла б у такому разі претендувати на її кімнату (а кімната ж, вони собі гадали, мала відійти їм!). І ось у старій голові народився «план». Коли Аня була сама вдома, хтось подзвонив у вхідні (загальні) двері. Аня виходить у коридор, а назустріч їй «бабушка»:

– Во-о-от! Какой-то молодой человек тебе записку передал.

Аня бере папірець і йде в кімнату читати. А там друкованими літерами, російською мовою нашкрябано, що ти, мовляв, така-сяка, прислуговуєш та миєш спину старій бабі; як тобі не соромно і кому ти така будеш потрібна…

Автор, як-то кажуть, відомий. Хто б іще, крім сусідки, міг додуматись до закиду про «миття спини», та й кому б то було треба писати подібного листа друкованими літерами.

Меланія Дмитрівна, справді, з часом виїхала до сина. У нас на той час було вже двоє дітей і ми мали усі підстави на розширення житлової площі, а перспективи отримання окремої квартири були дуже туманні. Тож ми зайняли її кімнату без жодних труднощів, оформивши відповідні прохання з роботи та інші документи. А їй «на дорогу» дали 500 крб., за що вона нам була безмежно вдячна. Звичайно, у цьому «розширенні» квартири був і той мінус, що ми продовжили собі термін не дуже мирного, а головне психологічно напруженого співіснування з нашими «сосєдямі». Але така вже, видно, була моя доля: прожити в «гуртожитку» у всій сукупності 28 років (починаючи з технікуму й закінчуючи комуналкою).

Наша кімната виходила вікнами на вул. Леніна (тепер – Личаківська), до трамваїв. Навпроти дверей з кімнати через коридор були двері в кухню. З неї ми мали вихід на балкон (сполучений з балконом від іншої квартири) з видом на характерний для старого Львова дворик-колодязь. Принаймні, сушити білизну було де. Вихід з будинку був на тодішню вулицю Котовського (тепер Донцова). Це було безпечніше, ніж, якби він був прямо на вул. Леніна, але дітей самих випустити з хати ми не могли, доки вони не стали підлітками. Гастроном поруч, пияки, що снували вдень і ввечері вулицею Котовського та ще й намагалися перетворити наш під’їзд на свій туалет, усе це не додавало почуття зручності та безпеки. Парку чи скверу поруч не було. Найближчим був сад ветеринарного інституту, а з парків –Шевченківський гай (або як його усі називали – Кайзервальд).

Ще не маючи ні дітей, ні грошей, ми зайнялись облаштуванням свого першого помешкання, почавши з кухні. У Меланії Дмитрівни був цілком пристойний, хоч і старий, кухонний сервант, які раніше майстри робили на замовлення, та якийсь столик. Від сім’ї «Рябових» залишились кухонні шафки й табуретки, подібні до представлених на фотографії комунальної кухні вище. Ми їх відразу викинули, а натомість поставили біло-голубий кухонний гарнітур фабричного виробництва (вже з пресованої стружки та пластику), який коштував тоді карбованців 200-250. Крім тумби і підвісної шафки, що є на фото, до нього ще входив столик, 4 стільці і висока шафка-пенал, які, після переїзду, ми віддали комусь на дачу. Звичайно купили холодильник. Це був «Мінськ», який – аж не віриться – послужив нам до 2008 року.

Наші перші кухонні меблі тепер доживають свого віку на балконі

Та найскладніше нам було умеблювати основний елемент нашого помешкання – досить велику квадратну кімнату площею біля 25 кв. м. Зарплата асистента без наукового ступеня була 105 крб., а зі ступенем – 170 крб. (на папері). Тож наскладати грошей на великі покупки до того часу ми ще не могли[1]; добре, що наших доходів вистачало на каструльки-сковорідки. Для обживання хати з нуля, ой, як багато, всього було потрібно! Але грошей на меблі до кімнати – радянського виробництва, але полірованих, що на тоді було «криком моди» – нам дали батьки чоловіка. І ми придбали меблевий гарнітур у магазині, що розташувався у приміщенні «націоналізованої» совітами церкви Св. Анни, на роздоріжжі вулиць Городоцької (тоді Першого травня) та Шевченка. До нього входив розкладний диван, стіл зі стільцями, тумба-комод дуже зручної конструкції, яку, окрім зберігання постелі, можна було ще використовувати і як письмовий, і як туалетний столик, а також сервант для посуду та секретер з письмовим столиком для книжок.

У серванті на фото – наш перший чайний сервіз з фіалками, який мій чоловік донині любить найбільше: шість чашечок з блюдцями з ленінградського прозорого фарфору плюс чайник та цукерничка. Купили його в комісійному на вул. Валовій за 45 крб. Над сервантом – придбаний у художньому фонді портрет Лесі України, майстерно вирізьблений художником Величком. Я ним дуже тішилася, бо Леся – моя улюблена поетеса, а художнику вдалося передати її психологічний стан скупими засобами різьби по дереву, що зробити дуже непросто. Згодом над тим портретом ми повісили куплений у тому ж магазині вишитий рушничок, менш-більш у волинському стилі.

В ті часи виглядало на те, що ще трохи, і народне мистецтво зникне, пропаде, тому старились «ловити» його останні, як ми думали, зблиски. На щастя, усе пішло у протилежному напрямі завдяки здобуттю Україною незалежності.

Варто згадати й про парусний кораблик на серванті – сувенір, яким ми дуже дорожили. Його Іванові подарував брат Андрій, який служив у Морфлоті і у вільний час змайстрував з кусочків металу таку чудову річ.

Подобалась мені оббивка нашого досить простого дивана й крісел – із сірої, грубо переплетеної тканини (такий же сірий був і хідник посеред кімнати). На них непогано виглядали яскраві подушки, які ми почали вишивати самі, й до народження нашого первістка вже мали чим прикрашати його ліжечко та візочок.

У часи того нудного застою люди справді шукали розради в дрібних сімейних здобутках та заняттях: рукоділлі, господарюванні на дачі (у кого вона була) тощо.

---

[1] “Люди как люди…” (Быт и нравы Москвы в романе М.А.Булгакова “Мастер и Маргарита”) / Litra.ru. 2008. –  URL: http://www.litra.ru/composition/get/coid/00052901184864089688/ (відвідано 25.05.2017)

[2] «Назад в СССР». 3D-работа Владимира Кузьмина. 2013 (…Советский Союз#кухня#мебель#натюрморт#1970s) // Soviet-era pictures. Marxism–Leninism. USSR. Red Oct ober. – URL: http://sovtime.com/post/102250581991/soviet-kitchen-3d-1970s.

[3] Лах, лашок, лахманина у Львові часто вживається в сенсі «одежина».