28 грудня 1967р. сталася непомітна для загалу подія віртуального з’єднання двох крайніх точок північного заходу і північного сходу України: студент Московського державного університету, математик Іван Колодій, що народився над Сяном, взяв шлюб зі студенткою того ж самого вузу, істориком Тонею Коваленко, родом з придеснянських країв. Реєстрація відбулася в ЗАГСі Ленінського району м. Москви у присутності найближчих друзів (свідків), з якими й відзначили цю подію у ресторані “Москва” у самому центрі міста. Родичів не було, бо з її боку приїхати, в принципі, не було кому і не було за що, а весь її “весільний бюджет” складався із 100 крб., присланих з такої нагоди несподівано подобрілим вітчимом. Більша частина цієї суми була швиденько витрачена на “порядний костюм”, а зовсім не на одноразову весільну сукню, яку через те довелося шити з сусідкою по гуртожитку власними руками. З його боку відсутність родини пояснювалась тим, що справдилося пророцтво шкільної подруги Івана, яка в час його від’їзду до Москви сказала: повернешся додому за кілька років і скажеш: “Здравствуй, мама; это моя жена Таня”. Помилилась вона тільки на одну букву в імені неочікуваної невістки. Іван вирішив проблему в такий спосіб, бо стовідсотково був переконаний, що батьки йому не дозволять одружитися зі східнячкою, і не послухатись їх у такому випадку було б гірше, ніж просто не спитати дозволу. Пережив цю ситуацію важко, але вважав, що має бути мужчиною. Таку свою настанову він показав іще раз, вже у відносинах з моїми родичами, але про це – потім.
Перший наш візит був до Львова, до його батьків – якраз на Різдво – і пройшов у напрузі, але цікаво і загалом “благополучно”. А влітку поїхали на Чернігівщину, в моє село, до тітки, яка мене виховала.
Дорога виявилась довгою і складною: зі Львова через Київ до Чернігова поїздом; з Чернігова до Мени (райцентр) – автобусом, а з Мени до Борківки виїхати, як виявилось, не було чим, хоч було ще близько 3 год. дня. Один автобус їхав дуже рано, другий – в обід (здається о 2-й годині), а далі – все. Надія залишилась на автостоп, включно з вантажними автомашинами (на них – головним чином).
Сидимо ми на лавці на роздоріжжі: одна дорога веде на Чернігів; звідти ми прибули і там є значний рух. Від центру міста ця дорога повертає до вокзалу і далі – на Новгород-Сіверський; відповідно, більшість транспорту їде туди. Ще одна дорога – на Макошине і Сосницю (батьківщина О. Довженка, між іншим). Якісь машини туди також повертають. І тільки наш напрямок – Ліски – Осьмаки – Борківка – Блистова – ніби вимер. Чоловік мій каже: “Та ти, я бачу, народилася на краю світу. Туди навіть ніщо не їздить”.
У його словах була значна частка правди. Хоча на карті адміністративного поділу цього, на перший погляд, не помітно. Адже Менщина – майже в центрі Чернігівської обл., а моя Борківка – за 20 км на південь від Мени. Однак південніші від Менського Куликівський, Борзнянський та Ніжинський райони у буквальному сенсі відрізані від Менщини Десною, великими просторами заплавних луків, відсутністю в цих місцях міст, а відтак і мостів через річку. Доки основним для селян був гужовий транспорт, базарувати в Ніжині для моїх односельців було не менш звично, ніж у Мені, Березному чи Чернігові (через Десну переправлялися поромом, якого вже давно не існує). А коли почали їздити автотранспортом, той напрям просто відмер. Отож, далі за Борківкою є село Блистова, а в іншому напрямі – Ушня над самою Десною, а далі… НІЧОГО. Край світу!
Цікаво, що два береги Десни мають істотні мовні особливості – у межах української ідентичності та культури. Ще в студентські роки я вичитала про наші краї в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона таке:
Населення Ч. губернії різноманітне, що пояснюється природними умовами та історичним минулим. Мешканці півночі, що жили в лісистій частині губернії, з акаючою мовою і подвійноголосними звуками уо, уі, уи, мабуть, зберегли особливості сучасників Володимира Мономаха і Ігоря Сіверського, розповсюдивши своє акання на північний схід, в область Московського великоруського наріччя і на північний захід в область білоруської мови [це стало предметом моєї гордості – адже ж виявилося, що наш діалект – не суржик, що утворився від змішання російської та української мов! – А.К.]. … Південна степова частина… заселена народом з окаючим наріччям малоросійської мови. …Чорноволосі, широкоплечі, з розширеними ніздрями і плескатим носом жителі півдня губернії і на вигляд, і по темнішому одягу відрізняються від гостроносих, русявих, тоншої статури мешканців півночі, що люблять і в одязі світлі кольори. Не дивлячись на ці відмінності, головна маса всього населення, за винятком найпівнічніших частин, належить одному малоросійському народу, що говорить мовою одноманітною в лексичному, етимологічному і синтаксичному відношенні і такою, що різко відрізняється від мови великоросів-розкольників, що поселилися тут спорадично в XVII і першій половині XVIII в., коли вони втікали сюди від переслідувань старої віри. Таких селищ великоросів вважається 69; з них найбільші — 14 посадів — знаходяться в повітах Стародубському, Суражському, Новозибківському [тепер вже – поза межами України – А.К.] і Городнянському; інші — дрібні хутори і села. Якщо за зразковим розрахунком, складеним на підставі даних церковно-приходських списків, віднести на долю малоросів (хохолів) 85% населення, 6% — на долю білорусів (лапацонів) і 5% — на долю великоросів (кацапів), то останні 4% населення складуться з євреїв, поляків, німців (4 колонії в Борзенському повіті і 2 — в Конотопському) і представників інших націй. Рух населення в Ч. губернії можна простежити з 1764 р., …[а] відповідно до першого всеросійськоого перепису 1897 р. [в ній нараховувалось] 2 321 900 душ (місцевий губернський статистичний комітет біля цього часу рахував 2 390 016 душ) [Переклад мій – А.К.]
Місто Мена, першу згадку про яке датують 1066 р., у козацькі часи та в часи Гетьманщини було сотенним містечком спочатку Ніжинського, а потім Чернігівського полку і користувалося магдебурзьким правом. Зараз Мена відома своїм зоопарком загальнодержавного значення, а на додачу – ще тим, що в Менській тюрмі відбував своє несправедливе ув’язнення режимом Януковича відомий політик Юрій Луценко (щоправда, тюрма знаходиться в Макошині).
Ось це “акання” та специфічна вимова таких слів як “віл (вуіл)”, “кінь (куінь)” була особливістю нашої сільської вимови (хто не чув, взагалі-то навряд чи зможе її уявити, бо на письмі вона передається надто приблизно), віддаляла нас від “зодесенців” (як казала моя тітка, навмисно утрируючи “окання”) – людей що жили на лівому березі Десни, але не від української ідентичності. Тим більше, що край наш насичений пам’ятками старовини, що підтримувало патріархально-консервативний дух і уклад життя, а також інтерес до історії [1]. Люди здавна ходили на прощу [2] до Чернігова і Києва, мали своїх святих (Св. Феодосій Чернігівський), а на весіллях співали: «В Батурині вíльця [3] вилися, в Чернігові розвивалися, а в Києві продавалися…».
Село Борківка (за іншою транскрипцією – Бурківка) відоме з 1660-х рр. як одне з найдавніших володінь представника козацької старшини Василя Дуніна-Борковського (у 1672-1685 рр. був Чернігівським полковником, у 1685-1702 рр. – генеральним обозним) та його нащадків. У ревізії Чернігівського полку 1747 р. за онуком цього пана, Василем Андрійовичем Дуніним-Борковським у Борківці було записано «51 двір посполитих та 2 двори ратушних служителів, які не підлягають дачам, приїжджий двір і шинок» [4]. Наприкінці ХІХ ст. в селі нараховувалось 276 дворів і 1737 мешканців [5]. У 1864 році тут була збудована мурована церква Богородиці (до неї ходили і ми з бабусею, яка народилася 1886 року). У 1892 році в селі розпочала роботу земська школа, до якої віддавали переважно хлопчиків, тож моя бабуся лишилася неписьменною.
У 50-і роки ХХ ст., коли я ходила до школи, у селі було близько 600 дворів та біля 1,5 тис. мешканців. На шкільній печатці спочатку був напис: «Бурківська семирічна школа», що певною мірою узгоджувалась з місцевою вимовою назви села (Буркуівка). Потім корінь слова змінили на більш «грамотний» – «бор-». В усіх моїх документах записано «Борківка», «борківський». А тепер, заглянувши в Інтернет, в офіційних установах кажуть: такого населеного пункту немає. Якісь мудрагелі не задовольнилися історичною назвою і ще раз перейменували село на Бірківку. У Бірківці сьогодні близько 900 мешканців на 400 дворів і знову діє неповна середня школа (загальноосвітня школа І-ІІ ступенів), у якій навчається усього 35 учнів, тоді як у мої шкільні роки 30 і більше дітей могло бути в одному класі. У 1970-ті роки тут було відкрито середню школу трьох ступенів, однак через різке зменшення кількості дітей вона не змогла втриматися.
[1] Цікавий факт: У той самий рік, що я, на історичний факультет МДУ поступило ще двоє людей з Менщини: Ніна Хижняк з Блистови та Іван Сидоренко з Волосківців.
[2] Проща – дорога до Бога; піша подорож до святих місць з метою очищення і духовного збагачення.
[3] Вíльце – прикрашене стрічками та «пташками» обрядове весільне деревце, що символізувало радість вступу у зрілий період життя.
[4] Кривошея І. І. Володіння бунчукового товариша Андрія Васильовича Борковського та його нащадків у XVIII ст. // Сіверянський літопис. – 2007.– № 6. – С. 111.
[5] Дані з Вікіпедії.