Громадянські зв’язки і громадянська участь як основа довіри і толерантних стосунків між людьми різної етно-культурної приналежності

Антоніна Колодій. “Громадянські зв’язки і громадянська участь як основа довіри і толерантних стосунків між людьми різної етно-культурної приналежності” (Опубліковано під назвою “Громадянське суспільство як основа міжетнічної толерантності”) // Українські варіанти». – 1998. – № 3 – С. 49-52.


Спочатку невеличка передмова. Просидівши добросовісно на конференції, на якій мені не дали слова (не вистачило часу, а головніше мабуть те, що мій виступ міг звучати не в унісон загальних “плачів” про те, “що влада не допомагає і не сприяє”), я ще більше впевнилася в тому, що потрібно опублікувати свої роздуми. Адже тема толерантності у міжетнічних стосунках — широка і багатоаспектна. Вона потребує врахування досвіду інших країн і більших чи менших, але все ж таки наявних у політології теоретичних здобутків. Навіть якщо йдеться про “досвід Галичини”, то треба ж його з чимось порівнювати. Тим більше, що в Україні люди, які створюють ті чи інші організації, здається, не мають адекватного уявлення про свою роль. Вони дивляться на ці організації як на спосіб привернути увагу влади, спосіб піднятися по суспільній драбині тощо, але майже не думають про те, що громадські організації існують передусім для того, щоб громадяни могли самі собі зарадити у вирішенні тих чи інших проблем, що вони є способом творення власне суспільства, суспільства громадянського, здатного існувати й діяти незалежно від держави. Перший уявлення є наслідком тоталітарного минулого. Друге — підкріплюється досвідом Галичини у міжвоєнний період і інших громадянських суспільств. У В подальшому я хочу поділитися міркуваннями двох видзначних особистостей, що узагальнили досвід США. Їх висновки, у прівнянні з інтерпретаціями, що прозвучали на конференції, далеко неоднозначні. Отож є над чим задуматись.

***

На початку хотілося б уточнити одне питання: про яку толерантність, власне,  йдеться. Толерантність, що базується на принципі  “ні війни, ні миру”, подібну до колишнього мирного співіснування між капіталізмом і соціалізмом? чи толерантність як не лише визнання права на існування та автономності інших культур, а й налаштованість на співпрацю і взаємодопомогу з їх представниками, толерантність, що базується на взаємній повазі і довірі? У першому розумінні в Україні взагалі і в Галичині зокрема з толерантністю, можна сказати, все гаразд. Що ж до другого розуміння, то тут є ще значний простір для докладання зусиль.

Довіра й толерантність у міжетнічних, як і будь-яких інших міжгрупових стосунках є рисами громадянської політичної культури, що є наслідком функціонування інститутів громадянського суспільства, наслідком спілкування людей, що належать до різних культур, у процесі творення держави, нації, суспільства, до яких вони належать. Отож, шлях до міжетнічного порозуміння і злагоди у будь-якій країні лежить через роки співпраці задля розвитку суспільства й держави, досягнення кращого життя для усіх її громадян. А в пост-комуністичній — тим більше. Адже ми виходимо з системи, в якій культивувалась і возвеличувалась непримиренність. Її тлумачили як найвище достоїнство громадянина. “Об’єктивна істина” була відома і чим ближче “суб’єктивно” люди наближалися до неї, тим більш однаковими вони ставали. Яка толерантність, коли: “загнали коней всіх до стайні, і стали коні одностайні”.

Ідеологічний монізм вів до нетерпимості, а в міжнаціональних  стосунках — до казенного інтернаціоналізму, який нерідко пропагували люди, що боялись зізнатись у своїй національній приналежності, не кажучи вже про національний патріотизм, без якого не може бути й поваги до інших національностей. На противагу монізму, плюралізм (соціальний, культурний, політичний, ідейний) є першою необхідною, хоч і недостатньою умовою толерантності. Недостатньою тому, що сам по собі, автоматично він не веде до взаємоповаги, довіри і взаєморозуміння. А може привести й до посилення відчуження та ворожнечі, якщо панують культурні цінності і стереотипи негромадянського типу. Можна послатися чи то на період релігійних війн, чи то на етнічні “чистки” на теренах колишньої Югославії. Людська свідомість не відразу звільняється від спадщини минулого, скаже дехто. Але справа не тільки у свідомості, а й у тих об’єктивних чинниках, що діють у суспільстві.

Не випадково Ралф Дарендорф у статті “Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе” (Вопросы философии, 1990, № 9), писав: “Доводиться робити висновок, як це не сумно: чим країна однорідніша, тим вищий шанс вона має на успіх у процесі демократизації. Країнам із складним етнічним — або якимось іще — складом населення доведеться, ймовірно, займатися найближчим часом не демократизацією, а проблемами територіальної цілісності і підтримання законності та порядку”. Не думаю, що проблеми територіальної цілісності, чи збереження незалежності, чи протидії імперським зазіханням представників колишньої метрополії сприяють налагодженню толерантних стосунків між етно-культурними громадами, якщо вони займають різні позиції стосовно цих проблем. А домагатись толерантності потрібно. Потрібно шукати шляхів до неї, хоч дуже часто вони бувають не настільки простими, як це видається на перший погляд.

Людство має приклад розвитку відкритого суспільства, довіри й толерантності у вкрай полікультурному середовищі. Це приклад США — країни, про яку політолог Лоуренс Фачс (Fuchs) написав: “Жодна нація в історії не показала таких успіхів як Сполучені Штати в управлінні етнічною різноманітністю (diversity). Жодна нація до неї не змогла перетворити саму цю різноманітність у джерело національної ідентичності і єдності”[1]. Стосунки в цій країні у минулому столітті докладно охарактеризував французький граф Алексис де Токвіль. В одному зі своїх листів до Франції він пише: “Уяви, мій дорогий друже, якщо ти можеш, суспільство, що складається з усіх націй світу.., людей, що мають різні мови, віру, погляди, одним словом, суспільство без коріння, без пам’яті, без забобонів, без традицій, без спільних ідей, без національного характеру, і все ж у сто разів щасливіше за наше”. Що зробило його таким? Яка алхімія могла перетворити цих людей на єдине суспільство? Силою, що зробила це, на думку Токвіля, була відданість американців демократії, самоврядуванню та участі в громадських справах.[2]

“Американці будь-якого віку, становища і диспозиції постійно формують асоціації, — пише він у своїй знаменитій книзі “Демократія в Америці”. — Вони мають не лише комерційні та промислові компанії, але й асоціації тисяч інших видів — релігійні й моральні, серйозні і несерйозні, загальні і обмежені, багаточисельні і малюсінькі. Американці створюють асоціації, щоб організовувати розваги, засновувати семінарії, будувати готелі, споруджувати церкви, розповсюджувати книги, посилати місіонерів в інші частини світу; у такий спосіб вони будують шпиталі, тюрми або школи”. “Всюди, де на чолі певної справи ви побачите уряд у Франції, або титуловану особу в Англії, у Сполучених Штатах ви з певністю знайдете асоціацію”.[3] Токвіль поділяє асоціації на політичні й цивільні, обгрунтовує взаємну обумовленість їх існування, показує їх зв’язок з децентралізацією і самоврядуванням, а також з розповсюдженістю та незалежністю преси. Він пише, що створюючи асоціації, американці, в такий спосіб, по-суті, формують суспільство. Отже в позитивному аспекті американський досвід показує, що не пропаганда, і не постійне наголошування на тому, що меншини “мають право мати право…”, а співпраця в творенні суспільства, нації, держави є вирішальним фактором досягнення взаєморозуміння між людьми різних культур. І це великою мірою залежить від самих меншин.

 Громадянська участь — великий просвітник і великий об’єднувач, вважає Токвіль. Однак, навряд, чи вона досягнула б таких успіхів, якби не їй не допомагала в цьому, як не парадоксально це може прозвучати, асиміляторська концепція “плавильного казана”. Нація, що творилася на громадянських засадах, в часи, які описує Токвіль, і ще значний період після цього, допускала багатоманітність у всіх її виявах, у тому числі й у культурному, але не возвеличувала багатокультурність, інакше вона не досягла б необхідної консолідації. Панувала і англійська мова, і англійська політико-правова та інша культура; вони були домінуючими, можна б сказати “державними”.

І тут виникає інше важливе питання: питання ідеологічних коренів і причин толерантності та нетолерантності. З одного боку нетолерантне ставлення до людей іншої раси, культури, етнічної приналежності часто буває пов’язане з ідеологічною заангажованістю, яка може перерости в ідеологічний фанатизм. Саме з ідеологічних непорозумінь і претензій “зустрічних” націоналізмів часто починаються конфлікти між націями. Але буває й інакше: спроби політичного самоствердження націй наштовхується на стіну упередженого ставлення саме через страх перед “націоналізмом”, який зусиллями переважно імперських народів перетворився на жупел, що використовується для придушення національно-визвольних рухів. Я не хочу тим самим  сказати, що страх перед “націоналізмом” завжди є безпідставним. Все залежить від того, в яку суспільно-політичну доктрину його обертають. Але з самого слова “націоналізм” давно пора зняти негативну забарвленість, як її  в цілому знято з “соціалізму”, “фемінізму” та деяких інших “ізмів”, спрямованих, у принципі, на досягнення тієї ж самої мети: самовизволення цих так чи інакше залежних, пригноблених, таких, що зазнають утисків спільнот та облаштуваннями ними власного життя відповідно до своїх інтересів та уявлень. Отже й до націоналізму як однієї з багатьох ідеологій також потрібне толерантне ставлення, що могло б базуватися, передусім, на визнанні його амбівалентності.

Говорячи про ідеологічні корені нетолерантності, можливо, варто замислитися і над тим, чи вона викликається тільки тоталітарною чи може бути спровокована також і ліберально-демократичною, але догматизованою ідеологією, з вивищенням одних властивих їй постулатів і відкиданням чи просто “забуттям” інших. Ліберально-демократичні принципи справді передбачають відкрите суспільство, що базується на толерантності до відмінностей і на взаємній повазі. Але, поряд з тим, лібералізмові, як і будь-якій іншій ідеології, притаманні внутрішні суперечності. Ось деякі з них:

  • З одного боку лібералізм стверджує толерантність як принцип, а з іншого — завжди постає питання: до якої межі? Чи можна і чи варто терпіти нетолерантних, котрі руйнують засади ліберальних стосунків, а можуть загрожувати й ліберальному устрою? Теоретично, кожен ліберал згоден повторити слова Вольтера: ”Я ненавиджу те що ви говорите, але я готовий віддати життя за те, щоб ви мали змогу сказати те, що думаєте”.  Але на практиці ця позиція не завжди витримується (за приклад можна взяти хоч б американський антикомунізм). Це так би мовити, суперечність теорії і практики, що виникає через принципову “половинчатість” поміркованої позиції.
  • Іншою суперечністю є, наприклад, підтримка гарантованості прав особи взагалі, безвідносно до її культурної, расової чи іншої приналежності і пов’язані з цим асиміліціонстські тенденції, з одного боку, та захист прав етно-культурних меншин, тобто — колективних прав, що за деяких умов може призвести до культу “багатокультурності”, до фрагментації нації і, зрештою до сепаратизму.

Саме так сталося в Америці, про що переконливо розповідає відомий ліберал, сучасний американський історик і публіцист Артур М. Шлєзінгер-молодший у книзі “Роз’єднана Америка. Міркування про багатокультурне суспільство” (Нью-Йорк, 1992 р.), яка вже цитувалася раніше. Шлєзінгер показує, що з того часу, як гору взяла концепція багатокультурності, яку, всупереч власним постулатам про пріоритетність прав особи, взяв на своє озброєння сучасний лібералізм, виникла загроза “декомпозиції”, “роз’єднання” цього унікального суспільства. “Етнічна революція проти “плавильного казана”, принаймні на словах… досягнула точки заперечення ідеї спільної культури і єдиного суспільства”.[4]

Довгий час “механізмом для перетворення  різноманітності у єдність було Американське кредо, громадянська культура — саме асимілююча, об’єднуюча культура (підкреслення моє — А. К.), якій сьогодні кинуто виклик, яка нерідко відкидається ідеологіями етнічності”. Американське кредо передбачало націю, яка складається з індивідів, що роблять власний вибір, а не націю, що базується на непорушних етнічних громадах. Конституція утверджує індивідуальні, а не групові права. Закони визнають вимоги груп, щоб усунути старі несправедливості, але це виключення, а не правило”.[5]  

Звичайно, пише Шлєзінгер, культурний плюралізм є необхідністю в етнічно диференційованих суспільствах. Багатокультурність як політична вимога виправила багато попередніх викривлень у міжетнічних і міжрасових стосунках. Однак вона мала не лише позитивний, а й негативний вплив на розвиток американського суспільства. Головне, що кульмінацією культу етнічності стала “атака на спільну американську ідентичність”[6]. Як наслідок, концепція етнічності стала популярнішою ніж концепція нації, внаслідок чого з’явилася загроза єдності американського суспільства.

Отже, тривалий час Америку тримали разом як філософська ідея союзу, так і практика участі у громадському житті. Тепер же етнічні ідеології, каже Шлєзінгер, “протиставили себе старому американському ідеалу асиміляції. Вони закликають людей мислити в термінах не індивідуальної, а групової ідентичності і перемістити увагу політиків з індивідуальних на групові права. Вони домоглися певного поступу у перетворенні Сполучених штатів у більш сегреговане суспільство. Вони зробили все від них залежне, щоб відвернути покоління студентів від європейської і західної традиції, заявивши молодим людям з не-білих груп, що європейська демократична традиція не для них,
навчивши їх жити виправданнями, а не пошуками можливостей для підвищення свого статусу.

Питання, з яким зараз зіштовхнулось плюралістичне суспільство Америки, є таке: як зберегти виплекані тут культури і традиції, не розірвавши тих “уз”, що з’єднують людей в один народ і тримають республіку разом: спільних ідеалів, спільних політичних інститутів, спільної мови, спільної культури, спільної долі. “Ці узи досить крихкі в полікультурному середовищі і немає потреби натягувати їх, посилюючи культурний і лінгвістичний апартеїд”[7]. Навпаки, пише Шлєзінгер, потрібно старатися не допустити ескалації відмінностей та їх перетворення в антагонізм і ненависть.

Що ж ми маємо в Галичині у позитивному плані?
— По-перше, маємо традицію культурного плюралізму і розгалуженої сітки громадських об’єднань міжвоєнної доби. Громадські спілки та асоціації творились переважно на етнічній основі, але за змістом діяльності вони були , як правило, самодопомоовими, а не політико-пропагандистськими;
— по-друге, маємо сплеск, бурхливе відродження громадських об’єднань в період починаючи з періоду горбачовської перебудови;
— по-третє, значна частина цих організацій були і є етно-культурними об’єднаннями, причому вони діють, про них чуємо, вони не є формально-створеними організаціями;
— по-четверте, маємо велике число і цікаву структуру інших організацій.

У негативному плані:
— маємо певну напругу у стосунках між деякими організаціями;
— маємо недостатню кількість (у пропорції до інших) самодопомогових організацій;

— маємо невисокий рівень залученості людей з національних меншин до загальносуспільної діяльності, їх низьку інтегрованість в загальнонаціональні партії, спілки та об’єднання, без чого їх представництво в органах влади ще довший час залишатиметься проблематичним;
— маємо суперечливі підходи до проблем української мови, нації, державності.

Ідея громадянської нації, що є нібито популярною серед національних меншин, є невизначеною щодо свого культурного стержня, а значить на практиці не може ефективно втілюватись у життя.

Долати ці негативні моменти можна не на основі заявлення претензій до влади і суспільства, які нібито їх не визнають, а через співпрацю і інтеграцію — як показує досвід країн, що попереду нас ішли непростими дорогами врегулювання етнічних непорозумінь і конфліктів.


[1] Цит. по: Artur M. Schlesinger, Jr. The Disuniting of America. Reflections on a Multicultural Society. — New York; London: W. W. Norton and Company, 1992. — Р. 131.

[2] See: Artur M. Schlesinger, Jr. The Disuniting of America. Reflections on a Multicultural Society. — New York; London: W. W. Norton and Company, 1992. — P. 25.

[3] Alexis de Tocqueville. Democracy in America. Edited and abridged by R. D. Heffner. — New York: Pengwin Books, 1984. — P. 198.

[4] A. M. Schlesinger, Jr. Op. cit. — P. 133

[5] Ibid. — P. 134.

[6] Ibid. — P. 119.

[7] A. M. Schlesinger, Jr. Op. cit. — P. 138.

Leave a Comment