Громадянська нація: сутність, шляхи і стадії її формування в Україні

Антоніна Колодій. До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити. – 2004. – № 5-6. – C. 12-25.

“…Декларуючи своє палке прагнення інтегруватися до „справжньої Європи”, ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що нам хотілося би примістити на мапі європейського мультикультуралізму – свою українську ідентичність”. (Наталя Яковенко)

“Гадаю, тепер уже менше є підстав говорити, що у нас немає національної
об’єднуючої національної ідеї, оскільки найбільшою цінністю для народу
постала сама нація та її демократичний розвиток”. (З контрольної роботи учасниці Помаранчевої революції, студентки КиМУ
Мар’яни Шіпош)

1. Помаранчева революція і національна ідея

Громадянські пісні Марійки Бурмаки підносили національний дух учасників Майдану.

Помаранчева революція 2004 р. сприяла подоланню значної кількості стереотипів суспільної свідомості. Серед них – успадкований з радянських часів погляд на національне життя як тотожне етнічному, а також сформовані уже в часи незалежності уявлення про асоціальність та аполітичність пересічного українця („моя хата скраю”) – риси характеру, що начебто створювали непереборні перешкоди на шляху політичного єднання етнічних, лінгвістичних та регіональних груп українського суспільства. Вона розвіяла ще донедавна поширений песимізм щодо можливості національної інтеграції усіх мовних та етнічних груп українського суспільства на політичній основі.

У 2001 році, в 22 числі часопису „Ї”, який називався „10 років проекту Україна”, Тарас Возняк писав, що „бюрократи та компрадори… заблокували дійсну широку консолідацію населення України у модерну українську політичну націю”. „До “української нації”, – писав він, – так і не було запрошено більшу частину населення України – вона і досі ніяк не може брати участи у вирішенні своєї долі та долі країни – ані через тепер вже регулярно фальшовані вибори, ані через співвласність чи причетність до розподілу більшої частини національного продукту – вона відчужена від більшої частини власності, виробничих можливостей, ані політично – вона не організована й зазнає маніпуляцій, вона не може реально усвідомлювати та вербалізувати свої інтереси. Весь проект здійснюється не в її, якому б то не було, інтересі”.[1]

І ось через декілька років у серці України, у загалом зросійщеному Києві (відсоток людей, які вдома переважно розмовляють українською, тут приблизно такий же, як і в південно-східному регіоні) сталася революція – політична з ознаками національної. Цього разу також ніхто з можновладців не запрошував народ до участі у державо- та націєтворенні. Він сам, усвідомивши себе сувереном і справжньою дійовою особою історії, повстав проти приниження та політичної ізоляції.

Від учасників Майдану різної етнічної приналежності можна було почути: “нарешті ми стали нацією”. На перший погляд, усе закономірно. Адже це твердження було ніби логічним продовженням головного рефрену дійства: “ми разом, нас багато”. Та все-таки дивно… Дивно, яким чином люди, маса людей, далеких від політико-філософських дискусій, у процесі спільної політичної дії збагнули, що нація – це не люди однакового етнічного походження (вони спокійно можуть залишатися “етнографічною масою”), і не ті, хто говорить однією мовою (можна говорити державною мовою і служити ворогам Батьківщини, а можна вживати декілька мов, і бути її відданими дочками та синами). Нація – це насамперед справжні громадяни держави, які незважаючи на відмінності соціального статусу, етнічного походження, регіону, з якого вони приїхали, мови, якою зазвичай розмовляли, виявили політичну волю бути господарями у своїй країні, спільно захищати свої права і свої цінності. Тобто, поняття “нація” раптово і відразу набуло політичного, громадянського змісту. Майдан “уявив” українську націю саме як спільноту, здатну відстояти своє бачення правди-справедливості і будувати державу у згоді з цим баченням. Нація постала як полікультурна спільнота з загальною політичною ідентичністю, що надбудувалась – у процесі та внаслідок участі у масовій громадянській акції, що отримала власну назву Майдану – над етнічними, мовно-культурними, регіональними ідентичностями людей, що брали в ній участь. Як тут не згадати пророче твердження А. де Токвіля про те, що громадянська участь – великий просвітник і великий об’єднувач. Це той суспільний клей, який здатний із розрізнених груп творити єдину спільноту.

Усім відомо, що найменшу участь у цьому творенні брали мешканці Східного регіону. Більш того, на крайньому Сході країни, в м. Сіверодонецьку відбулось номенклатурне зібрання з протилежною метою – довести, що такої нації нема, або, скоріше, що вона ще має на шляху свого утвердження значні труднощі. Так що ж ми побачили: зміцнення чи ослаблення політичної єдності народу? Думаю – і те, й інше, але по різних лініях. По лінії міжетнічній і між-класовій, особливо серед більш освіченої та демократичної частини народу, зросло усвідомлення спільності долі і єдності волі та прагнення до облаштування держави на власний огляд. По лінії владно-олігархічній, особливо в закритому і найбільш обтяженому спадщиною комуністичного минулого регіоні, було зроблено спробу, від якої її ініціатори незабаром почали всіляко відхрещуватись, розколоти країну, не допустити єднання суспільства на засадах права, моралі і демократії. Адже таке єднання могло б зашкодити домінуванню тих могутніх інтересів, які паразитували на протилежних цінностях поділеного суспільства.

На відміну від попереднього періоду, коли „бал правив” олігархат, держава і громадянське суспільство у післяреволюційній Україні мають спрямувати зусилля на суспільну інтеграцію та національну консолідацію. Мета і критерій успішності цих дій – виникнення громадянської нації навкруг українського заголовного етносу через формування подвійної національної ідентичності. Для її досягнення потрібно теоретично опрацювати питання про суть українського варіанту громадянської нації та про адекватні місцю і часу методи її формування. Не менш важливо досягнути суспільного консенсусу в розумінні цих питань, подолати не просто суперечливі, а взаємовиключні уявлення про перспективу розвитку української етнічної нації в умовах незалежності та про особливості її руху до нації громадянської.

Завдання цієї статті автор вбачає в тому, щоб, окресливши своє розуміння суті нації як соціального утворення, по-перше, розмежувати на підставі певних критеріїв два типи національних спільнот – етнічні та громадянські нації – і показати, що ж їх об’єднує, чому як той, так і інший тип ми вважаємо націями; по-друге, через порівняння громадянської нації з іншими спільнотами того ж масштабу (такими, що охоплюють усе суспільство), запропонувати визначення громадянської нації через ідентифікацію її основних рис; по-третє, окреслити в загальних рисах особливості національної консолідації на засадах громадянськості (а не лише формального громадянства) в Україні.

Німецький соціолог Макс Вебер писав, що чим однознач­ніше i рiзкiше сконструйованi ідеальні типи суспiльних явищ в теорії, тим далі вони від реальності. Тому автор цієї статті намагалась уникати занадто однозначних дефініцій і водночас прагнула сформулювати свою власну позицію з більшості теоретичних аспектів проблеми. Серед великого розмаїття підходів до тлумачення сутності національних спільнот, процесу їх виникнення і функціонування, їй найближчими є ті, котрі розглядають націю як модерну спільноту, яка в своєму теперішньому вигляді та розумінні є продуктом нових часів, і вважають, що попри велику роль політичного єднання людей, що складають націю, жодна нація не може виникнути та існувати без певного шару спільної культури. Тобто, коли говоримо про націю – неважливо, етнічну чи політичну – маємо на увазі не просто сукупність громадян, об’єднаних державними кордонами, а спільноту людей, яка виникає спонтанно і тримається на солідарності, що виходить за межі політичної свідомості та включає культурні, історичні, релігійні та інші підстави єдності. Громадянська нація будь-якої країни (оскільки йдеться про її розвинений стан) хоч і менш однорідна в культурному відношенні, ніж нація етнічна, все ж таки частіше гомогенна, аніж мозаїчна; вона скоріше спільнота (Gemainshaft)), аніж спілка /суспільство (Gesselshaft) – за Тьоннісом.

2. Нація: ідеальний конструкт чи соціальна реальність?

Оскільки мало не кожне поняття, що стосується національної проблематики, дискусійне та неоднозначне, спочатку все ж доведеться уточнити категоріальний апарат, яким будемо послуговуватись, та пояснити наше розуміння суті націй і націєтворчих процесів різних типів – на тлі академічних (що часто переходять у публіцистику) дискусій останнього часу.

Почнемо з найскладнішого і найбільш дискусійного питання теорії націй – про визначе­н­ня суті цієї спільноти – та з характеристики двох основних підходів до її розуміння, що отримали назву етніцизму і конструктивізму. До прихильників етніцистського підходу відносимо авторів, які так чи інакше визнають роль етнічного ядра (стрижня, підґрунтя) у формуванні націй, а до конструктивістського – тих, які його заперечують, підкреслюючи значення технологічно-комунікаційних чинників націєтворення та виняткову роль суб’єктивного фактора: зусиль націоналістично налаштованої еліти та/або людської уяви загалом у формуванні національних лояльностей.[2]

У розвитку цих двох напрямків сучасної націології спостерігаються суперечливі тенденції. Конструктивізм, зачинателем якого був Карл Дейч, але сучасним духовним батьком є автор книги „Уявлені спільноти” Бенедикт Андерсон, виглядає новою, співзвучною з філософією постмодернізму течією, що значною мірою пояснює її популярність серед молодих дослідників. Проте, внісши декілька свіжих сюжетів в теорію націєтворення, нині ця течія переживає кризу, яка полягає в тому, що питання методології, яким конструктивісти приділяють велику увагу, стали розглядатися як самодостатні, такі, що оцінюються незалежно від їх здатності бути знаряддям дослідження емпіричних даних.

Якщо Бенедикт Андерсон, Ернест Геллнер та інші засновники конструктивізму, наполягаючи на „штучності” формування етнонаціональної самосвідомості етнічних націй (і навіть її „шкідливості” з точки зору загального миру та спокою), водночас підкреслювали можливість „здорового”, „нешкідливого” громадянського націоналізму, визнавали об’єктивну обумовленість виникнення націй, то деякі їхні послідовники (наприклад, Р. Брубейкер) тратять свої сили на заперечення реальності націй (саме так він трактує положення Андерсона про уявленість національних спільнот), корисності поняття „національна ідентичність” тощо. Як наукові абстракції ці поняття, мовляв, не мають (або ж не повинні мати) стосунку до тих явищ, які ними позначаються у повсякденній мові, мові політиків та лідерів національних рухів. Брубейкер дорікає дослідникам, що деякі з них, після „прориву” з теорією уявлених спільнот продовжують „не по-сучасному” розглядати націю як групу, яка начебто існує в реальності.[3]

Крайнощі сучасного конструктивізму, що виявляються в запереченні основоположних концепцій націології, пов’язані з політичною амбівалентністю націоналізму, його здатністю, з одного боку, забезпечувати умови для згуртування народів і вивільнення їхніх творчих сил, до формування ефективних (навіть в епоху глобалізації) форм політичної організації суспільств у вигляді національних держав, а з іншого ­– породжувати крайні ксенофобні настрої і дії, аж до етнічних чисток і геноциду. Не розмежовуючи націоналізму як позитивної, творчої сили, і націоналізму як знаряддя боротьби проти „інших”, не вдаючись до виявлення суспільних і психологічних коренів правого радикалізму, значна частина дослідників національних проблем дозволяє собі керуватись елементарним упередженням проти націоналізму, як сили, здатної породити згадані вище небажані явища. З упередження народжується національний нігілізм, який виливається в спроби применшити роль націй як в історії окремих суспільств, так і в міжнародних відносинах, аж до заперечення їхнього реального існування.

Нації, як і будь-які соціальні утворення, мають свої початкові та розвинуті форми, географічні й історичні відмінності, обумовлені специфічною конфігурацією чинників, що впливають на їхнє виникнення та розвиток. Тому лиш у випадку, коли процес націєтворення розглядається з усіма деталями, з урахуванням не лише розвинених, а й перехідних та неповних форм, не лише типових, а й унікальних варіантів явища, можна розкрити усе багатство змісту поняття „нації”, не боячись відхилення від характеристик „ідеального типу”.

Головною вадою сучасного конструктивізму, на мій погляд, є його надмірна абстрактність та формалізм, а відтак – і нездатність пояснити багатомірність та строкатість націоналізмів у минулому й тепер, причини тривкості національної солідарності та національних рухів. У цьому відношенні праці „етніцистів” (Ентоні Сміта, Волкера Коннора, Девіда Міллера, Яель Тамір) мають значні переваги. Засвідчена їхніми авторами широта історичної ерудиції, знання конкретики формування націй і національної ідентич­ності у часовому й просторовому вимірах дає їм змогу дослідити шляхи, якими різні соціальні й політичні утворення узгоджують суперечливі вимоги універсальності та різноманітності та досягають певного рівня гомогенності і консенсусу. Врахування багатобарвності світової історії запобігає спрощенню поняття нації та ототожненню її ідеальних типів з реально існуючими феноменами соціальної дійсності.

Етніцисти, ста­влять на перше місце в націогенезі етнічність і культуру. Вони стверджують, що прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому є природнім і незнищенним. Тому тільки вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав допоможе створити тривкий світовий порядок.[4]

Звичайно, „нація” як наукова категорія є інструментом теоретичного аналізу. Але обмежити її функціонування лише цією сферою, звинувативши тих, хто вважає поняття нації ще й узагальненим відображенням певних форм суспільного життя, у „групізмі” або якихось інших вигаданих гріхах, означало б упасти в ще більший гріх наукового соліпсизму. Адже даний термін не просто існує поза межами науки. Він є соціально формуючим чинником. „Уявлені спільноти”, як назвав нації Б. Андерсон, є уявленими, оскільки вони формуються на основі усвідомлення людьми своєї приналежності до них, самоідентифікації себе з іншими людьми тієї ж культури чи своєї держави і т. д. Але вони є спільнотами, тому що таке самоусвідомлення породжує почуття солідарності, яке відбивається на їхній поведінці: веде до спільних дій, які якраз і творять соціальну реальність.

3. Що ж таке „соціальна реальність” і на чому вона ґрунтується?

Якщо реальністю вважати не лише матеріальні предмети, межі яких можна чітко визначити навіть напомацки, але і явища культурні, психологічні, соціальні, границі яких розмиті та нестійкі, в основі яких лежить солідарна взаємодія людей, то як можна заперечити реальність націй? Патріарх німецької класичної соціології Ф. Тьонніс звернув увагу на те, що об’єктом соціології як науки є зв’язки, стосунки – речі „не очевидні, не фіксовані прямо й безпосередньо”. Соціологія оперує абстрактними поняттями, “чистими” формами соціальної взаємодії, „ідеальними типами”, як пізніше сформулював М. Вебер, які в реальному суспільному житті не зустрічаються саме в такому, „чистому вигляді”. Проте, це не означає, що позначувані ними явища „не реальні”. Адже самі ці „чисті” чи „ідеальні” категорії виведені з реальних фактів соціальної взаємодії і служать інструментом їх аналізу.

У праці „Спільнота і суспільство” Ф. Тьонніс вказує на два типи соціальних утворень: 1) ті, що є наслідком зв’язків реального чи органічного життя, які творять спільноту (ґемайншафт); 2) ті, що базуються на ідеальних або механічних зв’язках і творять спілки (товариства, суспільства –ґезельшафт).[5]

Ця ідея поділу суспільних зв’язків на органічні та механічні, природні та штучні була розвинена в найрізноманітніших варіаціях соціологами наступних поколінь. Стосовно нації можемо взяти до уваги такий ряд широко вживаних протиставлень, як: спільнота, організм – спілка, товариство; спонтанні колективні утворення – осмислені, свідомо (раціональним способом) утворені об’єднання; аскриптивна, успадковувана ідентичність – договірна ідентичність, яку обирають. Перші тези тут найближчі до характеристики етносів, етнічних націй; другі – громадянських суспільств, політичних спільнот, заснованих на спільній державній приналежності. Громадянська нація поєднує – в різних пропорціях і те, і інше (далі це буде розкрито докладніше).

Тьонніс писав, що ґемайншафти (далі називатимемо їх спільнотами) бувають мовні, сімейні, побутові, релігійні – на противагу виробничим, науковим, торговим ґезельшафтам (або спілкам і товариствам). В основі перших – відносини між поколіннями та між подружжям у сім’ї. З них розвиваються кровноспоріднені племінні і пізніше – територіальні спільноти. Вони підносяться до „гемайншафту духу”, переростаючи в спільноти релігійні, культурні, національні.

Нація є прикладом складної міжгенераційної колективності, що ґрунтується насамперед на природних, аскриптивних, органічних зв’язках, а отже є спільнотою (ґемайншафтом). Проте в ній присутні елементи раціонального вибору, громадянського об’єднання на основі раціонально сприйнятих цілей і цінностей, і в цьому аспекті вона є об’єднанням типу спілки (ґезельшафту). Причому два головні типи націй, про які йтиметься далі, відрізняються співвідношенням цих зв’язків. Для етнічної нації визначальними є перші, а для громадянської – другі. З розвитком урбаністичної, індивідуалістичної і водночас раціоналістичної цивілізації, зазначав Тьонніс, сфера зв’язків першого типу звужується, а других – розширюється. І ми справді є свідками, як у національному житті все більшого поширення набувають (в міру розгортання названих процесів) ознаки громадянської нації і зменшується значення етнічного. Проте спільнота і спілка (суспільство), зазначав німецький вчений, продовжують співіснувати, становлячи не послідовні, а радше дві конкуруючі форми людського співжиття, що існують паралельно. Вони, з одного боку творять різні типи суспільних колективностей: зв’язки типу ґемайншафту частіше характеризують „первині групи”, громади, а зв’язки типу ґезельшафту – великі суспільні утворення. З іншого боку, в житті багатьох великих колективностей обидва типи зв’язків зливаються, переплітаються, співіснують у певній пропорції. І найкращим прикладом цього переплетіння є громадянська нація.

Ми виходимо з того, що нації як соціальні утворення (тобто, форми людської взаємодії) – це спільноти, що є продуктом солідарності певного типу. А солідарність є наслідком усвідомлення спільних рис, інтересів, бажання жити разом. Відкрита Б. Андерсеном уявленість таких соціальних сутностей означає активну роль людської свідомості у їх формуванні, жодним чином не заперечує їхнього реального існування. Це визнав і сам Андерсон, підкресливши що „уявлені” спільноти – не те саме, що уявні.

Попри значну новизну підходу Андерсона до характеристики націй, що забезпечила його книзі статус бестселера з національної проблематики, усе, про що він пише, стосується не стільки корінних теоретичних проблем виникнення націй, скільки є описом формування інформаційної мережі, здатної забезпечити функціонування новочасного соціуму та його політичної системи, а також виникнення політичної ідентичності у процесі утворення окремих держав. Адже політично організоване суспільство – це також уявлена спільнота і саме нею автор підміняє набагато витонченішу й складнішу (сказати б, багатошарову й дуже мінливу) національну спільноту. Доводиться погодитися з Олександром Мотилем: як антрополог і як історик Андерсон наводить цікавий матеріал, розповідає про становлення націй на різних континентах тощо. Однак теоретичного прориву не сталося, бо він так і не пояснив, в чому ж особливість цих уявлених спільнот та чим вони відрізняються від націй-держав.[6]

4. „Нація”, „національність”, „національна ідентичність”.

Не тільки класична, але й сучасна теоретична соціологія й антропологія мають значні здобутки в осмисленні соціальних механізмів формування національних спільнот та виникнення національних ідентичностей, показуючи, як і навколо чого (а не лише – ким і під впливом яких чинників) формується специфічна національна ідентичність.

На думку соціологів та антропологів, які вивчають загальні підстави формування соціальних, етнічних і національних груп, особливістю націй є поєднання аскриптивних ідентичностей – племінних, расових, етнічних („аскриптивний” значить „приписаний” особі від народження, такий, що залежить від її походження, а не від вибору) з договірними – територіально-політичними, громадянськими (тобто такими, що виникають на підставі добровільного приєднання). На цій основі виникає певний змішаний тип солідарності (і ідентичності), що єднає людей навкруг культурного ядра, осердя, передбачаючи також “залучення” до спільноти, зовнішніх груп, їхню тіснішу чи слабшу інтеграцію.

Як відзначав ще в 70-ті роки Д. Горовіц, і аскриптивна (етнічна), й договірна (громадянська) ідентичність є до певної міри відносними поняттями, оскільки у першій присутній значний момент вибору, а друга частіше пов’язана з походженням, ніж з індивідуальним вибором, який завжди може наштовхнутись на ті чи інші перешкоди. “Етнічність, таким чином, – зазначає Горовіц, – відрізняється від добровільного приєднання не тому, що ці два явища є дихотомічні, а тому, що вони займають різні позиції в межах контінууму”.[7] Проте це все ж таки два різні способи ідентифікації, які дають нам змогу пояснити особливість формування націй у співставленні з іншими спільнотами, а також відмінності між двома типами націй.

Ключовим словом при вивченні процесів націєтворення, як стверджує відомий американський соціолог-неофункціоналіст Джефрі Александер, має бути поняття солідарності. “Солідарність означає суб’єктивні відчуття інтегрованості, що їх мають індивіди як члени суспільних груп”, але на відміну від цінностей, вона “має стосунок до реально існуючих груп”.[8] Для націй “солідарність стає фундаментальною, оскільки кожна нація повинна, зрештою, починатися історично… Вони засновуються групами, членам яких властиві певні, якісно відмінні характеристики, риси, навкруг яких вони й вибудовують свою солідарність”[9] (курсив мій – А.К.). Такі групи і таку солідарність Александер називає “серцевинними” і стверджує, що серцевинна солідарність зберігається як риса національних спільнот у будь-якому, навіть найбільш ліберальному суспільстві. Розвиток націй полягає в зіткненні серцевинної групи з іншими солідарними групами та в продукуванні таких груп (внаслідок поділу, проліферації тощо), а також у їх включенні в дану спільноту, яке, проте, ніколи не буває повним. „… Оскільки більшість націй засновуються солідарною серцевинною групою (групою-осердям), – зазначає Александер ­– і, оскільки соціальний розвиток після цього заснування є вкрай нерівномірний, напруга стосовно вузької та ексклюзивної національної солідарності є центральною навіть для найбільш громадянської нації-держави. Відмінності в національних процесах етнічного залучення – навіть в індустріальному світі – є величезними”[10] (курсив мій – А. К.). Ці загальні міркування про механізми формування спільнот і причини міжнаціональної напруги, при їх певній конкретизації і подальшому розвитку, могли б увійти до методологічних засад формування громадянських націй у молодих державах.

Українська громадянська нація, під цим оглядом, мала би розглядатися як спільнота, що виникає навкруг серцевинної групи – української етнонації, а її перспективи мали би бути безпосередньо пов’язані з умінням вибудувати солідарні зв’язки з іншими етнічними групами, включити їх у сферу своєї солідарності, беручи до уваги, що таке включення ніколи не буде повним і що напруга між українцями як серцевинною групою та іншими, особливо маргінальними (мало інтегрованими) групами – невід’ємна риса життя будь-якої громадянської нації.

Отже, нація – різновид, форма людських спільнот. Спільноти – реально iснуючi, тобто такi, що емпiрично фiксуються, сукупностi iндивiдiв, засновані не на якихось зовнішніх чи формальних чинниках єднання, а на внутрішньо притаманному їм почутті солідарності. Це почуття, своєю чергою, виникає на різних підставах, породжуючи різні види відданості (лояльності) тим об’єктам чи цінностям, які згуртовують людей у спільноти, і різні види комунітарної ідентичності.

Доречним тут буде згадати про відмінність поняття „нація”, яким позначається певне соціальне утворення, і „національність”, що вказує на усвідомлення людьми своєї приналежності до цього утворення. На думку американського соціального філософа Едварда Шилза, саме „національність” позначає стан колективної самосвідомості А „нація” – це спільнота, яка “утворюється певною колективною свідомістю, референти котрої народжуються на обмеженій території, або є нащадками мешканців такої території”. “Індивідууми здатні змінювати національність, – зазначає Шилз, – вільно обираючи місце проживання після народження і солідаризуючись із колективною свідомістю, що панує у новому суспільстві. Особа може мати кілька національностей одночасно, беручи участь в розвитку самобутньої культури. Ці феномени не треба змішувати з володінням кількома громадянствами, себто з ситуацією, регульованою публічним нормотворенням національних держав”.[11]

„Національність” в даному контексті можна замінити також поняттями національної ідентичності або національної приналежності, які є дуже близькі, але не тотожні за своїм значенням. Головна відмінність між ними полягає у різній мірі їх „об’єктивації”. Ідентичність – ознака більш суб’єктивна, пов’язана з самовизначенням особи (у тому числі й внаслідок вибору): хто вона є, до якої групи (етнічної, національної) себе відносить, а також за кого її сприймають та куди відносять інші групи чи особи, що перебувають з нею в контакті. Приналежність – риса більш об’єктивована. Вона може залежати від формально встановлених критеріїв визначення цієї приналежності: припису визначати національність дітей за національністю батька або матері, за громадянством, за записом у паспорті особи тощо. У багатьох випадках, проте, ці поняття можуть вживатися як тотожні, без завдавання шкоди точності аналізу.

Шилз, як ми бачили, пов’язує виникнення національної ідентичності зі спільною територією проживання. Виокремлення ним цієї, хоч і важливої, проте не єдиної ознаки національної приналежності як головної має своє пояснення. Об’єктивно, воно підкреслює відмінність етнічних та національних спільнот, що утворилися на певному етапі історії на територіальній основі, від більш ранніх об’єднань (родоплемінних союзів), спільність яких ґрунтувалася на кровній спорідненості. Суб’єктивно, сам Шилз належав до американської нації, в історії якої спільність території відіграла роль тієї самої посудини (знаменитого „тигля”), в якій „варилася” поліетнічна американська нація. Проте, пояснення ще не означає повної згоди з таким розумінням суті національної солідарності. Адже можна навести чимало прикладів доволі тісних територіальних спільнот, які не є (не були, не стали) націями. Територія – важливий, але недостатній чинник виникнення уявлення про національну приналежність особи та формування колективної національної ідентичності. Істотнішу роль у національному (само)визначенні людини відіграє етнічне походження і спільність культури та/або приналежність до громадянства однієї держави. Саме ці чинники, разом з територіальною спільністю (без якої держава, спільне громадянство – немислимі) визначають виникнення двох типів націй: етнічних та громадянських.

5. Етнічні та громадянські нації. Громадянська нація і культура.

Існують різні типології націй і різні визначення її суті, відмінності між якими торкаються основи, на якій нація виникає, способу і чинників її формування[12]. Ми поділяємо погляд, сформульований на початку 20-го століття Ф. Майнеке, що за своїм походженням (способом консолідації в новочасний період) нації поділяються на політичні (громадянські) та культурні (етнічні).

Громадянські (політичні) нації – це ті державні народи, представники яких вирішу­ють питання своєї національної ідентичності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна і централізована держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституції мали змогу сприяти цій консо­лі­да­ції, прискорювати її, інколи використовуючи з цією метою навіть методи при­му­су.

Етнічні (культурні) націїце ті народи, що вбачають у своїй етнокультурній окреміш­ності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної дер­жа­ви і здійснювався, природно, під керівництвом культурної еліти, оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.

Перший тип формувався на полі­ет­нічній основі, зусиллями пере­важ­но політичних еліт; другий – на моно­ет­нічній основі, зусиллями пере­важно культурних еліт. Спільним для обох типів є те, що свідомість членів усіх національних спільнот стає політизованою, а їхньою метою є прагнення до тієї чи іншої форми національної державності.[13] Так само їх об’єднує наявність певної етнічної серцевини (культурного стрижня, ядра), навколо якого відбувається консолідація народу, а також, в умовах державності, як правило одна, офіційно підтверджена або традиційно усталена (державна) мова нації, що закріплюється при допомозі мовної та освітньої загалом політики. Хоч існують і двомовні (бельгійська, канадська) та багатомовна (швейцарська) політичні нації, вони є скоріше винятками, аніж правилом.

Чи є етнічні та громадянські нації абсолютно різними або протилежними видами спільнот? Безперечно, ні. Між ними багато спільного. Нації етнічні характеризуються певним ступенем політичної єдності, активності, бажання мати свою державу (зберігати її, проводити політику в міждержавних стосунках на основі національних інтересів – інтересів спільноти, що створила собі державу як знаряддя політики). Нації громадянські характеризуються певним ступенем культурної гомогенності (часом дуже значної, як у Франції, а часом меншої як у США чи Канаді), яка твориться навколо соцієтальної („високої”) культури домінантного етносу. Отже і ті й інші по-суті є етнополітичними організмами. “Не тільки за духом, але й за структурою сучасні нації, а не тільки націоналізм, – пише Е. Сміт, – виявляються двоголовими Янусами – і це необхідно. Якби не було моделі етнічності в минулому і не існувало раніше ethnie, не було б тоді ні націй, ні націоналізму. Були б тільки держави та етатизм, нав’язаний згори, – дуже відмінний феномен”.[14]

То ж чи є сенс виокремлювати два названі типи націй? На наш погляд, безумовно є. Їхня „етнополітичність” є тим спільним знаменником, завдяки якому обидва види спільнот можна вважати націями. Водночас, є принаймні дві важливі ознаки, що служать критерієм їх диференціації. Перша – це умови і спосіб виникнення, друга – стрижнева ідея самоідентифікації[15].

Відмінними є також головні завдання щодо їх подальшої інтеграції зусиллями держави та громадянського суспільства. Якщо для політичних (за походженням) націй головною проблемою на шляху їх перетворення на повні нації є культурна асиміляція та інтеграція, то для етнічних націй, які в минулому не мали власного “політич­ного даху”, на першому плані стоять завдання спочатку здобути державність, а потім вико­ристати її можливості для загальносуспільної політичної і культурної консолідації, підтримки культури заголовного етносу, яка, за логікою речей, мала б прислужитися в якості культурної основи громадянської нації. Так званий процес державотворення не тільки сам розтягується на тривалий час, але й починає бути залежним від успіхів національної консолідації: зміцнення позицій заголóвної етнічної нації[16] та розвитку її культури ­– тепер за сприяння національної держави, формування в межах кра­ї­ни міцної політичної спільноти і парасоль­кової ідентичності для усіх етнічних груп.

З’ясуємо співвідношення понять „громадянська”, „політична” та „повна” нація. У першому наближенні, ці три терміни можна вважати синонімами. Проте, коли ними позначають мету або ж очікуваний продукт консолідації в сучасній Україні, найбільш адекватним, на наш погляд, є сáме поняття громадянської нації. Чому? Пояснимо, йдучи від заперечення. Термін “повна нація” – занадто формальний (про яку саме повноту йдеться, ще потрібно пояснити). “Політична нація” викликає застереження з двох інших причин. По-перше, будь-яка нація є спільнотою політичною, в розумінні – політизованою, такою, що прагне досягнути політичних цілей і має певні політичні структури. Саме політизація свідомості та суспільного життя етносу є однією з найголовніших ознак його перетворення в націю. У цьому сенсі, тільки політизувавшись, етнічні українці, що були громадянами декількох різних держав, поставили завдання домогтися утворення власної держави і врешті досягнули своєї мети. По-друге, здійснюючи поділ націй на “етнічні” і “політичні” за генезою, за способом їх постання як модерних політизованих спільнот мусимо визнати, що українська нація утворилась на етнічній основі і політичною за способом виникнення вже не буде. Логіка її формування була іншою і такою залишиться в історії. Натомість поняття громадянської нації вказує на те, що її члени (як ті, що ідентифікують себе з заголовним етносом, так і представники інших груп) володіють певним рівнем громадянської згуртованості і відповідальності, є патріотами своєї батьківщини, дбають про неї. Воно охоплює зміст не лише поняття політичної нації (в тому розумінні, що її творять громадяни держави, які набувають спільної для усіх політичної ідентичності), а й поняття повної чи повномасштабної нації, оскільки засвідчує наявність соціокультурних чинників єднання.

Отже, міркуючи далі про перспективи творення громадянської нації в Україні, матимемо на увазі не політичну націю за способом виникнення (яку теж інколи називають громадянською), а повну громадянську націю, рис якої мусить набути кожен державний народ, якщо він прагне забезпечити собі гідне майбутнє в колі інших народів. Такій нації притаманні: 1) культурна самобутність; 2) політична консолідованість; 3) здатність на засадах громадянства інтегрувати етно-національні меншини. Саме ці завдання стоять перед українським суспільством і тільки після їх виконання можна буде говорити про те, що в кордонах молодої держави виникла громадянська нація.

Для вироблення правильної політики національної інтеграції важливо розуміти, що громадянські (політичні) нації, так само як і етнічні, не можуть існувати без спільної культури, що обслуговує суспільні інститути. Віл Кимлічка називає її соцієтальною, на відміну від побутових культур етнічних груп і національних меншин, з якими вона співіснує.

Соцієтальна культуразосереджена навколо спільної мови, що вживається у широкому колі соціальних інститутів, суспільному і приватному житті (школах, засобах масової інформації, праві, економіці, органах влади тощо), охоплюючи всі сфери людської діяльності, включаючи соціальну, освітню, релігійну, рекреаційну та економічну діяльність”.[17] На думку автора, поза нею залишаються сімейні традиції і особистий стиль життя, спільні вірування окремих релігійних груп тощо. Тобто, “соцієтальні культури в умовах сучасної ліберальної демократії неминуче плюралістичні і співіснують з різноманітними побутовими культурами національних меншин та іммігрант­ських груп”.} Мова забезпечує формування і підтримання соціальних інститутів, щодо цінності яких існує певний рівень згоди між громадянами. Чи не тому дво- чи багатомовні нації зустрічаються дуже рідко; вони здатні втриматися разом лише за умов розвиненої громадянської культури, соціальної стабільності і добробуту.

Окрім мови до соцієтальної культури входять спільні соціальні цінності, відбиті в конституціях, інших правових і соціальних нормах, а також уявлення про історичну традицію (національні міфи), державна символіка тощо. Громадянські нації, що утворились на іммігрантській поліетнічній основі (американська, канадська, австралійська) і не мали сформованої історичної традиції та національної символіки, творили ці риси дуже інтенсивно при допомозі держави, розуміючи, що від цього залежить їхня майбутня стійкість і життєздатність.[18] Поставивши собі за мету окреслити основні риси американського націоналізму та прослідкувати як він поступово перетворювався у “стейтизм” (державницьку ідеологію; можливо навіть – ідеологію наддержави), автор відтворює історичну географію символічного втілення в матеріальних і нематеріальних артефактах “національних почуттів” американців.}

Тільки сформувавши спільну соцієтальну культуру політична нація перетворюється в “повну” громадянську, котра володіє як політичними, так і культурними ознаками нації. Визнання соцієтальної культури усіма громадянами створює ситуацію наявності етнокультурної серцевини, без якої, на думку визнаного сучасного дослідника націоналізму Ентоні Сміта, неможлива ні нація, ні стійка національна держава.

Думку про важливість етнічного ядра для консолідації політичної нації і зміцнення держави проводять у своїх працях Тарас Кузьо, Василь Лісовий та інші автори.[19] Про західноєвропейські національні спільноти, які зазвичай називають політичними, вони пишуть як про взірець “повних” націй, що можуть вважатися “ідеальними типами”. Вони утворилися з використанням етнічного чинника, завдяки чому володіють ознаками культурної самобутності,[20] яку вони старанно оберігають навіть в умовах глобалізації. Втім, кожна з них має низку особливостей, демонструє певний ступінь незавершеності процесу консолідації, застосовує різні політичні засоби для подальшої інтегра­ції меншин.

Можемо стверджувати, що немає стовідсотково „чистих” чи повністю „зрілих” націй. У кожній країні виникає напруга між домінантним етносом (етнічним ядром політичної нації) та не домінантними групами. У Великобританії, Іспанії мають місце тертя і конфлікти з меншинними „гніздовими” націями, які претендують на більший ступінь автономності, ніж той, що його дозволяє панівна більшість. У США й Канаді йде невпинний процес адаптації та „американізації” іммігрантів, виникають расові конфлікти, постає проблема подолання лінгвістичної ізольованості та освоєння новоприбулими англійської мови тощо. В Україні головна напруга виникає у відносинах заголовної нації (особливо її україномовної частини) з іще недавно панівною російською національною групою, яка значною мірою зберегла старі амбіції при зміні суспільного статусу (трансформації з домінантної у меншинну спільноту). Але всюди, де є держава, є етнічне ядро (заголовний етнос), з одного боку, і більш чи менш сформована та потужна парасолькова ідентичність, що охоплює й інші національні, етнічні та мовно-культурні групи. Ця ідентичність забезпечує єдність усього народу.

6. Стадії та чинники формування нації громадянського типу в Україні

Важливим для розуміння шляхів національної консолідації в молодих незалежних державах є виокремлення двох аспектів національного життя й національної самосвідомості: 1) зовнішнього, пов’язаного з розумінням етнокультурної чи культурно-політичної окремішності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і нала­годжувати відносини з іншими народами; 2) внутрішнього, що полягає в усвідомленні відносної ціннісно-культурної гомо­ген­ності чи спорідне­ності членів даної спільноти, їх здатності творити державні органи влади, оби­рати тип політичного режиму й вимагати від правителів політики, що відповідає цінностям та інтересам даного народу.

Процесові національної самоідентифікації сприяє образ “інших спільнот”, членів яких колективна самосвідомість спільноти, що консолідується в націю, не визнає “своїми”, хоч і не накидає на них образу ворога”.[21] В час утворення незалежних держав співвіднесення себе з “іншими” проявляється дуже виразно. Спочатку воно виникає на ґрунті посиленого протистояння з колишньою метропо­лією (як до, так і під час здобуття незалежності), а потім йому сприяє офіційне, у тому числі й договірно-правове оформлення стосунків з іншими державами. Це – зовнішній чинник національної самоідентифікації усіх громадян держави.

Не менш важливий внутрішній бік формування національної самосвідомості, що ґрунтується на спільності культури та історії, а також на спільній практиці щільних взаємодій через структури громадянського суспільства. Від нього залежать життєздатність та творчий потенціал нації, міцність створеної нею держави. “Найважливішим із відносно аморфних зв’язків нації, – зазначає Е. Шилз, – є її зв’язок із громадянським суспільством. Оскільки партикулярні організації підтримують існування нації, остання, в свою чергу, підтримує існування громадянського суспільства”.[22]

На основі обох вимірів виникає громадянська нація, яка не обов’язково, але здебільшого є поліетнічним утворенням. Її формування відбувається завдяки тому, що народ, який живе в межах держави, проявляє себе як активне, заінтересоване громадянство, що бажає жити разом, відчуваючи наявність певних культурно-ціннісних особливостей, що єднають його в одне ціле. Відповідно, аспектами (а в певному розумінні й стадіями) такого типу консо­лі­дації є:

політична єдність (і політична спільно­та);

громадянське суспільство;

громадянська нація.

Ці поняття близькі за значенням і взаємно перекривають одне одного. Проте вони відбивають різні вияви життєдіяльності і різні ступені інтеграції громадянства національної держави – територіально організо­ваного, соціаль­но консо­­лідованого, політично єдиного організму з суверенною владою на чолі та єдиною загально­національною ідентичністю більшості населення.

Політична спільнота. Чи не найпершим, а в умовах посткомуністичних молодих держав – і найлегшим завданням з цього ряду (хоч і воно потребує часу) є формування політичної спільноти. Можна сказати, що воно є першим кроком формування повної громадянської нації, у якому переважає зовнішній вимір національної ідентичності: відмежування себе від інших, намір творити політичні і соціальні інститути на свій “копил”.

Особливого значення проблемам створення політич­ної спільноти в останні десятиліття надають тран­зи­то­логи, підкреслюючи: щоб у тій чи іншій державі утвердилась демократія, потрібен певний ступінь єдності та згоди між людьми щодо кордонів, громадянства, набору найголовніших (“оперативних”) цінностей, на основі яких члени спільноти творитимуть і підтримуватимуть певні інститути (відображені в законах, конституціях), що відрізнятимуться від системи інститутів в інших державах, насамперед тих, з якими вони близько пов’язані або від яких відокремлюються. У цьому контексті влучним видається визначення політичної спільноти як сконцентрованої на певній території групи людей, яка тримається разом завдяки прийняттю однакового способу провадження своїх суспільних справ.[23]

Емпірично вивчаючи формування політичної спільноти в Україні, дослідники нама­гаються дізна­ти­ся: чи вважають українські громадяни, що Україна має бути самостійною державою, та чи в достатній мірі (і в яких саме аспектах) масова свідомість українців відмінна від російської. Один із висновків, зроблених В. Зіммерманом на матеріалах опитування 1995 р., полягав у тому, що “…Україна і Росія в пізнавальному та оцінювальному аспектах стають окремими політичними спільнотами…”, що відбувається процес їхнього розмежування та що він насамперед віддзерка­лю­ється в різному баченні українцями і росіянами проблем безпеки та інших питань зовнішньо­ї політики. Цей процес, однак, перебуває на початковій стадії, а “найбільшого удару по припущенню щодо незаперечного існування політичної спільноти в Україні завдають ставлення українців до незалежності, що є чимось на зразок ядра майбут­ньої стійкості держави”.[24]

Проблема консолідації політичної спільноти насамперед пов’язана з легітимністю влади в незалежній державі, з її “узаконенням” у свідомості усіх соціальних та етнокультурних груп, що творять суспільство. Легітимність створює підґрунтя для об’єднання громадян навколо полі­тич­них цілей і цінностей, які ця влада підтримує, сприяє розширенню громадської участі, незалежно від етнічної приналежності. Якщо з суб’єктивних чи об’єктивних причин влада (а отже й молода незалежна держава) має низький рівень легітимності, то марно сподіватися на подолання етнічної, культурної та регіональної поділеності суспільства та на формування в його межах політичної нації.

Громадянське суспільство. Якщо держава обирає шлях демократії, то паралельно з формуванням політичної спільноти в ній відбувається становлення громадянського суспільства – сфери само-організованого й само-регульованого суспіль­ного життя, що функціонує незалежно від держави. Його найхарактернішою ознакою є розвинена мережа громадських асоціацій (цих “постійно відкритих шкіл громадянського духу”, як про них писав А. де Токвіль), котрі проявляють зацікавленість суспільними справами і роблять громадян здатними їх розв’язувати. Ці два феномени: політична спільнота і громадянське суспільство – перебувають у складній взаємозалежності: з одного боку, відсутність консолідованої політичної спільноти може спричинитися до формування кількох паралельних громадянських суспільств, які не зцементують народ у громадянську націю, а навпаки, прокопають глибокий рів усередині спільноти; з іншого боку, громадське життя сприяє виникненню спільних, у тому числі й політичних цінностей, а отже зміцнює політичну спільноту.

Діяльність у різно­манітних осередках громадянського суспільства, спільне творення громадських інститутів надає мож­ливість представникам різних етнокультурних груп випрацьовувати спільні цінності, цілі і завдан­ня, заради яких варто бути разом. Гро­мадянська участь – великий просвітник і великий об’єднувач, вважав А. Токвіль. З позицій формування парасолькової загальнонаціональної ідентич­ності, яка доповнює ідентич­ності етнонаціональних меншин, інтегруючи їх у громадянську націю, громадянське суспільство важливе якраз тим, що воно вибудо­вує мережу тих зв’язків і взаємодій, які органічно, а не лише формально (як це робить держава), інтегрують людей в єдине ціле. Яким би важливим не було перебування членів різних етнонаціональних спільнот під одним “по­лі­тич­ним дахом”, тільки участь у будівництві цього “даху” та у творенні всього того, що перебуває під ним, дає їм відчуття причетності, внаслі­док чого цей дах, зрештою, починає сприйматися як “свій” і “вкрай необхідний”.

Консолідуюча дія громадянського суспільства пов’язана як з впливом громадянської участі представників різних етнокультурних спільнот в одних і тих самих організаціях, партіях, спілках, так і з їх перехресною взаємодією. Усвідомлення членами громад своїх специфічних інтересів доповнюється розумінням, що існують інтереси інших груп, а також ширші, загальнонаціональні інтереси, від яких залежить розвиток усього суспільства, у тому числі й цих громад. Формується громадянські чесноти (civic virtues), виникає новий тип громадянської культури (civic culture). До її рис належать довіра й здатність до кооперації; схильність до солідарних дій на ко­ристь суспільства; громадянська участь (залученість до певного виду громадської роботи і виконання громадянських обов’язків); усвідомлення, що кожен несе свою частку відповідальності за стан справ у суспільстві. Консенсус щодо культурного стрижня громадянської нації (civic nation) та щодо основних засад прийнятної для всіх національної ідеї (яка без сумніву має бути наповнена громадським, громадянським, соціальним змістом) теж може виробитись тільки в осередках громадянського суспільства, яке є основою формування відносин внутрішньо етнічної та міжетнічної довіри й толерантності.

Хоч громадянське суспільство може існувати й в умовах політично неконсолідованої нації (тоді воно, як уже мовилось, розпадається на “громадянські суспільства” окремих етносів чи націй), однак формування повної громадянської нації неможливе без розвиненого громадянського суспільства.

Отже, якщо виникнення націй відбувається паралельно з формуванням інститутів громадянського суспільства, ці процеси набувають взаємно підсилюючого ефекту (саме так вони розгорталися в Західній Європі та Північній Америці у ХVІІІ-ХІХ ст.). Громадянське суспільство в цій взаємодії є могутнім засобом націо­наль­ної консолідації на демократичних засадах, а нація – консолідуючою першо­основою громадянського суспільства.

Громадянська нація є третім, найвищим рівнем консолідації, який перево­дить розмову з площин внутрішньої і зовнішньої політики, налагодження соціальних зв’язків через інститути політичного і громадянського суспільства у площину культури. Хоч громадянське суспільство є соціальним підґрунтям громадянської нації, воно ще не дорівнює її утворенню. Тому що нація (наведу тут найпростіше визначення з міжнародно визнаного підручника із соціології) – це “група, об’єднана спільними культурними зв’язками, яка зазвичай має спільну державу”.[25] Подібно визначав націю і відомий сучасний націолог Ентоні Сміт, характеризуючи її як “різновид культурного об’єднання”. “Сьогодні, – писав він у 1979 р., – термін “нація” зарезервовано тільки для найважливіших та найбільших різновидів культурного об’єднання, і ми схильні сперечатись, чи менші (і віддаленіші в часі) культурні групи є “справді” націями”.[26] Формування нації потребує згоди щодо культурного стрижня, який зробить такі зв’язки можливими і забезпечить культурну інтеграцію спільноти, піднесе її на вищий щабель згуртованості та самоусвідомлення, аніж той, що його дають політична спільнота та громадянське суспільство.

Не заглиблюючись у суть солідаристських зв’язків громадянської нації, про які йшлося вище, частина націологів в Україні та інших посткомуністичних країнах, особливо представників російської етнічної групи, схильні тлумачити громадянську націю як поняття рівнозначне поняттям політичної спільноти та громадян­ського суспільства. Наявність спільного громадянства, згідно з таким спрощеним поглядом робить людей членами однієї громадянської нації. Насправді ж, тим рівнем консолідації, який вони здатні забезпечити, не можуть задовольнитися навіть емігрантські (засадничо плюралістичні в культурному аспекті) держави, як наприклад, Канада. Усе істотнішу роль у процесах суспільної й національної інтеграції тут відіграють етнокультурні чинники, що спричинилися до поділу політичного суспільства на декілька етнонаціональних спільнот: англо- та франко-фонів, а також “корінні” народи, права яких усе більше інституціалізуються. Тим більше це стосується такої країни, як Україна, де становлення громадянської нації і притаманної їй ідентичності має стати надбудовою над українською етнонаціональною ідентичністю. Громадянська нація виникає на основі заголóвної етнічної нації, яка утворює її культурну серцевину. Тому безпідставними є упередження проти так званої “націоналізації” (якщо тільки вона здійснюється коректно, без насильства). Адже без культурної серцевини немає нації (ні етнічної, ні політичної), а без нації нема належного рівня єдності народу та інтегрованості суспільства.

Дехто з теоретиків лібералізму ставить під сумнів етнонаціональні зв’язки як спосіб єднання в сучас­ному суспіль­стві, побоюючись “антиліберального, недемократичного потенціалу сильної парти­куля­ристської приналежності” (Ненсі Розенблюм). Проте, як зазначає Девід Міллер, утвердження лібералізму вимагає довіри й солідарності не лише всередині груп, а й поміж ними, а це найкраще забезпечує національна ідентичність.[27] Едвард Шилз також підкреслює зворотний бік цієї залежності – громадянського суспільства від нації. “Вирішальна колективність у національній державі – пише він, – це домінуюча нація. Національність – необхідний інгредієнт, а можливо й передумова існування громадянського суспільства. Турбота про власну націю підсилює турботу про загальне благо. Вона ж підтримує відданість традиціям”.[28]

Пояснити відмінність між консолідацією на основі громадянського суспільства та громадянської нації, а також особливе значення національної солідарності можна за допомогою згадуваних уже двох типів солідарних зв’язків: договірного та аскриптивного. У громадянському суспільстві, де люди приймають на себе зобов’язання, вступають у спілку з іншими людьми і виходять з неї добровільно, на основі своїх усвідомлених потреб та інтересів панує перший вид солідарності. Добровільність і змінюваність членства, одночасна приналежність до різних спілок, плюралізм останніх і свобода виходу з них – основні ознаки цього виду солідарності. Другий вид солідарності пов’язаний з приналежністю людей до спільнот, що утворились не внаслідок прийнятого ними рішення, а внаслідок тривалого історичного соціокультурного процесу. Такими є етнос і нація. Їх цінність для індивідів пов’язують не лише з потребою колективних дій, для чого цілком згодилось би політичне суспільство в межах держави. Цінність нації як трансгенераційної, стійкої та „консервативної” спільноти не в останню чергу обумовлена тим, що завдяки приналежності до неї люди усвідомлюють себе продовжувачами справи своїх предків і в той спосіб відчувають свою причетність до споконвічного. {footnote / Там само. – С.84.} В сучасних умовах окремий індивід, безперечно, може вільно вибирати свою національну приналежність. Однак цей вибір, на відміну від вибору громадського об’єднання, означає приєднання до певної культури, що сформувалась історично. Сама ця культура і ця спільнота як цілісність ґрунтуються не на виборі, а на походженні. Тому ставити її в один ряд з інститутами громадянського суспільства, а тим більше – політично-юридичного статусу громадянства безперечно не можна.

Громадянська нація – це civic, а не citizens’ nation. Ці англійські слова я вживаю тут і вище для того, щоб розвести два значення українського терміну “громадянський” – політично-юридичне та соціокультурне. Члени громадянської (цивільної) нації поділяють певну систему цінностей, уявлень про добро і зло і на цій основі випрацьовують спільні уявлення про напрямок спільних дій у майбутньому, про бажаний суспільний лад тощо. Їм це робити тим легше, чим ширше коло цих спільних цінностей і чим глибше вони сидять у головах людей. А без них немає спільної ідентичності, а отже й нації. Є люди, що живуть в одній державі, володіють певним набором прав та обов’язків у своїх стосунках з державою, та зовсім не обов’язково творять єдину спільноту, що її називаємо нацією.

7. Особливості національної консолідації в незалежній Україні

Українська нація за способом виникнення є типово етнічною нацією. Створивши незалежну державу, вона зробила найвагоміший крок до перетворення на “повну” націю. Але вважати, що вона вже стала такою, було б зарано. Специфіку етнонаціональної ситуації, а отже й перспектив творення громадянської нації в Україні можемо окреслити через такі риси:

– наявність домінуючої етнічної нації, що утворила власну державу, але в якісному аспекті (набуття народом рис громадянськості і подолання стереотипу “моя хата скраю”) ще не стала громадянською;

– дуже сильна регіональна неоднорідність, показники якої перевищують міжетнічні відмінності в межах того самого регіону;

– значна роль мовно-культурних відмінностей у межах української етнічної спільноти, які в деяких регіонах (схід, південь), проте не в усіх, є майже рівнозначні етнічним відмінностям;

– наявність корінної (“гніздової”) нації – кримських татар та деяких інших мало чисельних корінних народів (караїми);

– наявність прикордонних меншин – етнічних груп, що за своїм походженням належать до націй, що мають свої держави по-сусідству з Україною;

– специфіка сучасного статусу найбільшої з цих груп – російської, – що перебуває в стані трансформації з панівної більшості на національну меншину, з усіма наслідками, що звідси випливають;

– збереження заголовною нацією ознак міноритарності, особливо в південних та східних областях країни (Крим, Донбас);

– наявність значної частини зденаціоналізованого населення, зокрема людей з “радянською ідентичністю”, для яких класове важливіше за національне, а минуле – за майбутнє.

З урахуванням цього становища й потрібно виводити завдання практичної політики української держави в сфері національної консолідації. Головними з них є: 1) консолідувати етнічних українців, значна частина яких денаціоналізована протягом століть приналежності до чужих держав, – шляхом прищеплення (тут немає змоги розповідати – в який саме спосіб) рис громадянськості, з одного боку, та “навернення” до рідної мови й культури, з іншого; 2) сформувати поліетнічне громадянське суспільство, у якому б усі громадяни, незалежно від їх етнічної приналежності, брали участь у суспільному житті і відчували відпові­дальність за те, що діється в Україні та з Україною; 3) перетворити етнічних не-українців на політичних і частково – в плані соцієтальної культури – на „культурних” українців, які б не лише формально усвідомлювали своє українське громадянство, а й реально відчували свою спільність з українцями не тільки завдяки спільним кордонам та однаковим паспортам. Визнаючи нагальність цих завдань, можемо (і навіть мусимо) дискутувати щодо того, які шляхи найшвидше та надійніше приведуть до їх розв’язання. Але в жодному разі ці речі не можна пускати на самоплив, що великою мірою характеризує етнонаціональну політику української держави останніх років.

Практична політика може орієнтуватись на різні принципи розв’язання проблем загальнонаціональної консолідації і творення громадянської нації: принцип асиміляції (не обов’язково примусової, бо часом певні спонуки до добровільного входження до домінантної групи є ефективнішими); або принцип інтеграції – прилучення інших етнічних груп до домінантної нації через формування парасолькової загальнонаціональної ідентичності. Враховуючи час і специфіку самосвідомості основної, а саме – російської, меншини, яка ще недавно була панівною більшістю в межах СРСР, для Україна прийнятнішим буде другий принцип: поєднан­ня громадянського й етнічного способів національної ідентифікації з поступовим підвищенням ролі першого й пониженням значення другого, з визнанням – у перспективі – націєтворчої ролі української мови та культури.


[1] Возняк Т. Украдена Україна. До формування української політичної нації // „Ї”. – 2001. – Число 22. – С. 18; 9.

[2] Докладніше про ці напрями див.: Касьянов Георгій. Теорії націй і націоналізму. Нариси 1-3.– Київ: Либідь, 1999; Мотиль Олександр. Реконцептуалізація націй // Критика. – Число 10 (36). – Жовтень, 2000. – С.4-12; Колодій Антоніна. Проблеми націй і націоналізму в сучасній західній науковій літературі // Народознавчі зошити. – 2001. – № 2. – С.199-211.

[3] Див.: Brubaker, Rogers. Myths and misconceptions in the study of nationalism / In: The State and the Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Ed. by John Hall. – Cambridge: Cambridge University Press, 1998. – P. 272-306; Brubaker, Rogers and Cooper, Frederick. Beyond “identity” // Theory and Society. – Vol. 29. – 2000. – No. 1. – P. 1-47.

[4] A. Smith. The Ethnic Origins of Nation. – P.2.

[5] Див.: Тённис Ф. Общность и общество (Перевод с немецкого и комментарии А.Н. Малинкина) // http://sociology.extrim.ru/tennis_obshnost.htm; М.В.Захарченко, О. І. Погорілий. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст.. – К.: Либідь, 1993. Глава 10. § 2. Тьонніс про спільноту і суспільство. – С. 265-269.

[6] Див.: Мотиль О. Реконцептуалізація націй // Критика. – Число 10 (36). – Жовтень, 2000. – С.5.

[7] Horovitz, Donald L. Ethnic Identity / In: In: Ethnicity: Theory and Experience / Ed. by N. Glazer, D. Moynihan. – Cambridge (Mass.): Cambridge University Press. – 1975. – C. 114.

[8] See: Alexander, Jeffrey C. Core Solidarity, Ethnic Out-Groups, and Social Differentation / In: Differentation Theory and Social Change. Comparative and Historical Perspective. Ed. by Jeffrey C. Alexander and Paul Colomy. – New York: Columbia University Press, 1990. – P. 268.

[9] Ibid.

[10] Ibid. – P. 286-7.

[11] Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство // “Ї”. – 2001. – № 21. – С. 80.

[12] Їх детальний огляд див.: Касьянов Георгій. Теорії націй і націоналізму. Нариси 1-3.– Київ: Либідь, 1999.

[13] Про розмаїття процесів формування націй див.: Smith A. D. Ethnic Origins of Nations. – Oxford (Engl.); Malden (Mass.): Blackwell Publishers, 1998; Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. Перекл. з англ.. – Київ: Основи, 1994, а також в інших працях автора статті: Колодій А. Нація як суб’єкт політики. – Львів: Кальварія, 1997. – С. 11-26; Колодій А. До питання про типологію і шляхи формування націй // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 2. – Львів, 2000. – С. 5-26.

[14] Smith A. D. Ethnic Origins of Nations. – P. 212-214.

[15] Особливістю національної самоідентифікації є специфічне поєднання політичного і культурного складників її самосвідомості. За тим, як саме ці складники поєднані, у якій пропорції, який складник є визначальним для самоідентифікації особи, залежить, чи нація є етнічною чи громадянською (політичною).

[16] Вживаю саме це слово для означення нації, народу, що дає своє наймення країні. Адже “титул” (від якого походить “титульна нація”) – це всього лише обкладинка (зовнішнє покриття). Натомість, “title” – заголовок мусить відображати основний зміст твору. Відповідно й “titular nation” (у буквальному й переносному значенні – заголóвна нація) має стосунок до змісту того феномена (національної держави), якому дає своє ім’я.

[17] Див. Кимлічка Віл. Лібералізм і права меншин. Пер. з англійської. – К., 2001.

[18] Як це робилося у США описано в кн.: Wilbur Zelinsky. Nation into State: The Shifting Symbolic Foundations of American Nationalism. – Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1989. – xiv + 350 pp.

[19] . Див.: Kuzio T. “Nationalising states” or Nation-Building? A Critical Review of the Theoretical Literature and Empirical Evidence”. – Nations and Nationalism. – 7(2), April 2001. – P. 135-54; Kuzio T. “The National Factor in Ukraine’s Quadruple Transition” // Contemporary Politics. – Vol. 6. – No. 2 (June) 2000. – P. 141-164; Лісовий В. Перший в Україні систематичний виклад теорії нації і націоналізму / Касьянов Г. Вказана праця. – C. 3-29.

[20] Див.: Лісовий В. Перший в Україні систематичний виклад… / Касьянов Г. Вказана праця. – С. 9, 15.

[21] Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство // “Ї”. – 2001. – № 21. – С.93.

[22] Там же. – С. 80.

[23] See: Parekh B. “Discourses on National Identity” // Political Studies. – Vol. 42. – No. 3. – 1994. – P. 502.

[24] Zimmerman W. “Is Ukraine a Political Community?” // Communist and Post-Communist Studies. – 1998. – Vol. 31 – No. 1. – P. 44 -53.

[25] Calhoun, Craig, Donald Light and Suzanne Keller. Sociology. – New York etc.: McGraw-Hill, Inc., 1994. – P. 453.

[26] Див.: Antony D. S. Smith. Nationalism in the Twentieth Century. – Oxford, 1979. – P.167-168.

[27] Miller D. On Nationality. – Oxford, 1997.– P. 162.

[28] Шилз Е. А. Вказана праця // “Ї”. – 2001. – № 21. – С.99.