Нетерплячка як синдром

Антоніна Колодій. ”Нетерплячка як синдром” / Тема: Майдан, рік по тому. Думка експерта // Незалежний інформаційно-аналітичний ресурс «Диалог.UA». Листопад, 2005


Минув рік з часу, коли почалися події на Майдані. Якщо оцінювати ці події з позицій сьогоднішнього дня, що на вашу думку відбулося тоді? Чи змінилося ваше ставлення, до того що відбулося?

І рік тому, і нині я дотримуюсь думки, що в листопаді-грудні 2004 р. в Україні сталася мирна, „оксамитова”, „помаранчева” революція, яка, змінивши владну команду, зупинила наступ олігархічного авторитаризму. До влади прийшли люди, про яких попередній Президент держави стверджував, що вони „рвуться до влади”, але „ніколи її не отримають”. До них були застосовані не просто брудні, а смертельно небезпечні „технології”. Ці люди здобули владу не шляхом звичайних виборів, а завдяки грандіозній протидії народу тодішній репресивній владній машині, можливості якої навмисно були продемонстровані в Мукачевому та деяких інших містах. Попри нерівність ресурсів, народ здобув перемогу, примусивши цю машину капітулювати. Це була перемога демократичної політичної революції, міняти ставлення до якої немає жодних підстав.

Ви схильні вважати минулорічні події все таки революцією?

Події листопада-грудня 2004 р. були названі революцією вже на самому їх початку, і з плином часу впевненість усіх, хто не належав до протилежного, контрреволюційного табору, у тому, що це була саме еволюція, не зменшується, а зростає. Інша річ, що перебуваючи в полоні застарілих, переважно марксистських уявлень про революцію як докорінний суспільний переворот, який „каменя на камені” не залишає від дореволюційних порядків, люди часто губляться з об рунтуванням свого інтуїтивного відчуття революційності тих подій. Об рунтування вимагає великої систематичної праці, яка вже почалася: вийшла друком перша наукова книжка про Помаранчеву революцію Станіслава Кульчицького, зростає інтерес молодих науковців (магістрів, аспірантів) до теоретичних проблем революції. Було б корисно в цій ситуації перекласти українською немарксистські праці західних вчених з теорії революції, зокрема дуже співзвучну проблематиці Майдану книжку Ханни Арендт „Про революцію”. еволюція духу, революція людської гідності і прагнення свободи – не менш, якщо не більш значущі феномени, ніж матеріалізовані наслідки революцій в соціально-економічній сфері.

Такі означення Української революції як „оксамитова”, „помаранчева” – це, звичайно, своєрідні умовні „позначки”, що вказують на специфіку та символіку революції, але нічого не говорять про її сутнісні риси. Якщо ж говорити про сутність, то залежно від системи ідеологічних координат та від прихильності до тих чи інших теоретичних концепцій революції, можемо її називати:

– „корегуючи” (С. Кульчицький), бо вона була націлена на виправлення (чи випрямлення) обраного ще на початку 90-хроків шляху розвитку;

– буржуазно-демократичною, тому що йшлося саме про шлях демократичних та ринкових перетворень, а в центрі подій був середній клас, що тільки-но народився;

– антиолігархічною, тому що головною перешкодою на обраному шляху було домінування олігархічних кланів;

– народною (національною), бо її рушійною силою був український народ , незалежно від соціальних, мовно-культурних та етнічних відмінностей. А народ, що об’єднався задля виконання своїх громадянських функцій творить політичну націю;

– ліберальною, бо її кличем і метою була свобода у найбільш високому значенні цього слова;

– вона була революцією морального очищення (антикорупційною).

Це був не тільки найбільш масовий виступ після Оксамитової революції в Чехословаччині 1989 р., але й небачено миролюбна акція, без ненависті, без агресивності, заряджена позитивною енергією і добротою. Такою вона бачилась наприкінці 2004 р., такою бачиться й через рік.

Який був “порядок денний” Майдану? Які ініціативи Майдану були справді цінними? Врешті, чого ж саме хотів Майдан?

Чого хотів Майдан – ясно, як в сонячний день: домогтися правди, захистити свої права та свободи, людську гідність і мораль; утвердити верховенство волі народу та принципи правової, цивілізованої держави; водночас – привести до влади людей, які б служили суспільству, а не „мафії”. Якби це було не так, то події набули б зовсім іншого розвитку і кровопролиття, помсти та розправ, скоріш за все, не вдалося б уникнути. Про цілі Помаранчевої революції свідчать революційні гасла й пісні, символіка та поведінка учасників Помаранчевого Майдану. Жартуючи і посміхаючись, висміюючи своїх супротивників і допомагаючи „заблудлим овечкам” з протилежного табору, громадяни сказали дружне і голосне „ні” фальсифікації свого волевиявлення, брехні і політичним махінаціям. Подолавши страх перед здавалося б всемогутніми чиновниками та репресивним апаратом, вони повірили нарешті в те, що не хтось інший, а тільки вони самі зможуть змінити життя на краще. І водночас, у своїй більшості (хоч були й крайнощі, яким не дали розвинутися) Майдан добре розумів, що йдеться не про панування недалекої від анархії „прямої демократії”, а про надання нового дихання демократії представницькій – через обрання Президента, здатного служити нації, народу, відгукуватися на потреби й запити суспільства.

Якщо вважати минулорічні події все таки революцією, то вона поклала край чомусь, чи навпаки заклала підвалини чогось нового?

Природа, як відомо, не терпить порожнечі. І саме в тій точці, де щось одне закінчується, щось інше неминуче починається. Закінчився кучмізм – режим, що, прикриваючись демократичними фразами, рухався в бік олігархічного авторитаризму. Почався (відновився) нормальний процес демократичної трансформації (переходу), в якому олігархи не гратимуть провідної ролі – у разі, якщо вдасться уникнути реваншу в найближчий час.

Взагалі, Майдан – це подія загальнонаціональна чи тільки суто київська?

Без столиці, без громадянської позиції та питомо української щирості й сердечності киян, яку вони продемонстрували під час Майдану, нічого б не відбулося. Але Помаранчева революція – подія, без сумніву, загальноукраїнська. Куди ж ви подінете Суми або Львів? Навіть розвиненість громадянського суспільства в Києві кількісно не дуже перевершує те, що маємо у великих обласних центрах. У чому Київ переважує їх, так це в розвитку (із зрозумілих причин) середнього класу, який надав революційним масам деякої респектабельності, зробив революцію буржуазно-демократичною. Можна припустити, що завдяки більшій розвиненості середнього класу, громадянське суспільство в Києві є якіснішим, має міцніше під рунтя. Хоч останнє твердження не є незаперечним. Адже ще зовсім недавно порівняно „ситий” Київ був задоволений своєю „ситістю” і не дуже піддавався на заклики протестного характеру. На мій погляд, ситуацію змінило кілька чинників: а) підросла молодь; б) середній і малий бізнес став більш вагомим соціальним чинником і краще усвідомив можливість захисту своїх інтересів через „злиття з народом”; в) з’явився лідер: не лівий і не правий, а ліберальний (з консервативним відтінком), якому можна було довіритись. Все це сприяло, що Київ відіграв видатну роль у Помаранчевій революції, як і належить столиці.

Характеризуючи Помаранчеву революцію як подію загальнонаціональну, слід, проте, мати на увазі наявність більш і менш революційних, а також більш і менш контрреволюційних регіонів, як це буває в кожній революції. Без контрреволюції жодна революція не відбувається. У цьому відношенні Донбас, якщо хочете, був своєрідною українською Вандеєю.

На Вашу думку, наскільки цінності і запити тих, хто стояв на Майдані співпадали з цінностями і програмами тих, хто боровся за владу?

На мою думку, загалом спостерігалась гармонія і сподівань, і цінностей. Народ вгадав свого Героя, яким би негероїчним він не здавався для тих, хто обрав собі інші орієнтири. Проте слід враховувати, що як серед народу, який заполонив Майдан, так і серед лідерів, які його очолили, були люди з різними (навіть полярними) уявленнями про те, до чого і як потрібно рухатись після перемоги Майдану. Ліберальна ідеологія, з якою об’єктивно асоціюються погляди і вчинки В. Ющенка та його найближчого оточення, поки що не дуже затребувана в Україні: її ще слабо помічають журналісти та підтримує не надто великий відсоток громадян. Це й був, як на мене, головний пункт відсутності взаєморозуміння. (Ним же, на мою думку, пояснюються й порівняно скромний рейтинг НСНУ, а вже потім ідуть різного роду технологічні чинники).

До цього ми обговорювали саму революцію, але чи відбулися зміни вже після неї? У чому вони полягають? І чи не здається Вам, що нова влада злякалася свого власного народу і поступово нівелює здобутки перших днів після Помаранчевої революції?

Мені не зовсім зрозуміло, про які „здобутки перших днів” тут ідеться. Якщо про наміри проведення люстрації, то це „дитя” від самого початку було мертвонародженим з багатьох причин. До їх з’ясування не хочеться повертатись, бо сама ідея вже, здається, вивітрилась. Що ж стосується змін упродовж року, то їх багато. Он Тарас Кузьо нарахував 15 позитивних зрушень і 7 недопрацювань (Див. : Перший рік президентства Ющенка: погляд із Заходу. Тарас Кузьо, для УП, 23.11.2005, 14:48 – http://main.pravda.com.ua/news/2005/11/23/35954.htm ). З більшістю висловлених ним оцінок я згодна, окрім можливо його суджень про відсутність „лідерських якостей” у Президента Ющенка та про „політичну майстерність” екс-Прем’єра Тимошенко. На мій погляд, у цих твердженнях не враховано, що Ющенко і Тимошенко – це два типи особистостей, які уособлюють два типи лідерства: ліберально-демократичний і радикально-популістський (за влучною кваліфікацією С. Грабовського – пероністського зразка). Який із них більш адекватний умовам України – покаже історія. На сьогодні ж очевидно, що для значної частини „революційної України” перший тип щонайменше не дуже зрозумілий – навіть для тих, хто має в уяві близький до ліберально-демократичного ідеал майбутнього ладу в Україні.

Якщо ж не вдаватись до арифметичних підрахунків, то змінилося те, що завдяки Майдану та його лідерам ми маємо нехай і не надто енергійний (з об’єктивних і суб’єктивних причин), але базований на ліберально-демократичних цінностях, орієнтований на Європу і цивілізований світ політичний курс – замість можливого „торжества” олігархічного капіталізму та олігархічної диктатури напівазійського зразка. Ми маємо громадян, здатних захистити себе і свою країну. Ми відновили самоповагу і повагу інших країн до України. Україна живе під впливом Майдану, покращуючи показники демократизму й дотримання прав людини за оцінками міжнародних організацій. А владна еліта, як і ціле суспільство проходять випробування революцією – не в усіх аспектах успішно, але виправляючи помилки та беручи відповідальність і за успіхи, і за невдачі на себе.

Останнім часом дуже багато говорять про розчарування від нової влади? Наскільки таке розчарування виправдане?

озчарування після революції – річ не нова. Перехід від високих прагнень і екстремальних переживань до рутинної повсякденної діяльності у рамках застарілих інституцій здатне призвести не тільки до підвищеного рівня невдоволеності, певних розчарувань, а й до намагання затримати революційне минуле. Виникає синдром постреволюціонаризму, одним із проявів якого є заяви про довічну опозиційність тих чи інших структур (наприклад, Пори ) чи суспільних верств (наприклад, інтелектуалів, насамперед, журналістів). Саме через цей синдром, а не через неадекватність політики уряду, будь-які невдачі владної команди сприйматимуться значно болючіше, ніж раніше, коли влада була відчужена від народу і коли їй не довіряли. Суспільство виявляється неготовим надавати підтримку новим урядовцям такою ж мірою, якою воно виявляло опозиційність до старих.

Можливо, Ви особисто розчаровані?

Я не розчарувалась, бо завжди розуміла і іншим намагалась розповідати, що трансформування кланово-олігархічної системи у правову, демократичну державу є надто складним завданням, щоб його вирішити за півроку чи рік. Якщо згадаємо прогнози песимістів дореволюційної пори (не противників демократичних перетворень, а саме песимістів), то вони звучали приблизно так: Ющенко – непоганий чоловік, але в нього нічого не вийде: корумпованість управлінської і так званої правоохоронної системи настільки глибока, що в її трясовині загинуть усі добрі починання нової влади. Оптимісти відповідали: але ж треба колись починати руйнувати систему клієнтельних залежностей, висушувати та окультурювати болото чиновницької корупції і зловживань правоохоронців, надуживань правоохоронною системою владної верхівки. Як і з ким це робити? Якими силами, з якими людьми? Адже революційний запал (а він повинен був бути, щоб ув’язатись у цю нерівну боротьбу, надія на успіх у якій пов’язана лише з тим, що правда так чи інакше, але переможе) з достатнім рівнем професійності. Ющенка часто критикують, у багатьох випадках справедливо, за кадрову політику, забуваючи відзначити при тому його вдалі, сміливі вчинки в цій ділянці, як наприклад, призначення Ю. Луценка Міністром внутрішніх справ, призначення інших, зовсім молодих людей на ключові посади в уряді: А. Яценюка, В. Кириленка, Ю. Павленка.

Справді, рішучість у боротьбі з криміналітетом, проти якого була революція, не така велика, як хотілося б. Проблема детінізації економіки також значною мірою залишається в тіні . Значне зниження темпів економічного розвитку – ще одна причина для розчарувань, але це велика тема, яку не можливо висвітлити побіжно. Не виконані й деякі інші зобов’язання, хоч як уже зазначалось, дуже багато й виконано. Але не можна не брати до уваги таке явище як „спротив системи”, „опір людського матеріалу”, який є в суспільстві щодо будь-яких нововведень, не кажучи вже про глибинне очищення від метастаз корупції, які, за великим рахунком (якщо взяти до уваги й стереотипи свідомості) проникали в усі пори суспільства упродовж багатьох десятиліть. Та й постреволюційні політичні кризи, які, як показує історія, є майже неминучими, не сприяють швидкому прогресу в усіх означених революцією напрямах. Потрібен час, щоб ці кризи пережити, перебороти і вийти на шлях стійкого, але вже еволюційного, а не революційного розвитку, який з часом і принесе очікувані результати.

Як співвіднести тоді бажання людей змінити все революційним шляхом і зберегти стабільність: політичну, економічну, соціальну?

Стабільність та спадкоємність, про які так багато говорив Л. Кучма, справді потрібні суспільству, особливо його економічній системі, але не в тій системі координат, яку створив Кучма зі своїми „придворними” олігархами. Перехід до нової системи координат (а точніше новий поворот, бо перехід почався раніше, та був викривлений, спотворений) забезпечила Помаранчева революція. Україна змінилася. Олігархи вже не будуть правити бал і робити все, що заманеться, з власністю і суспільством завдяки їх злиттю з владою і закритості цього симбіозу. Народ уже не стане терпіти ту наругу, яку терпів за часів кумівського режиму. Але завдання революції не будуть виконані одним помахом руки, хто б не прийшов до влади. Адже для їх виконання треба набагато більше, ніж просто поставити ці завдання перед новими керманичами, яких люди привели до влади через Майдан.

Хронічно хворе суспільство потребує тривалої терапії. Проявивши забагато терпеливості в той час, коли влада й суспільство деградували, громадяни і тепер не повинні б горіти нетерплячкою отримати все й відразу. Та, на жаль, така нетерплячка є звичайним постреволюційним синдромом. Вона посилюється незрілістю наших, вихованих кучмівським режимом медіа (винятки є, але не про них мова), які дуже успішно розпалюють соціальну заздрість, відроджують стереотипи „презумпції винуватості”, спрямовують прагнення до пошуку ворогів у помаранчевому середовищі. А хіба всі, хто не давав їм вільно дихати у попередній час зникли з лиця землі і більше нам не шкодять? Що роблять їхні діти та й вони самі, де і як ховають свої капітали, які методи опрацьовують, щоб досягти реваншу? Що ми нині про це знаємо? А це ж вчорашні володарі країни, що обплутали павутиною корупції і клієнтельних залежностей усе суспільство. Чи може її розплутати одна людина чи навіть десяток-другий найвищих державних чинів без допомоги громадянського суспільства? Питання, як то кажуть, риторичне.

Корені бажання бачити досконалими представників нової влади зрозумілі, але завищені вимоги до них – не корисні. З одного боку, вони навертають нас до відчужених стосунків зразка „делегативної” (не делегованої!) демократії, через які неодноразово зазнавали невдачі демократичні переходи в країнах Латинської Америки. Основне гасло цієї незрілої демократії: ми вас привели до влади, а ви нам покажіть, на що ви здатні. З іншого боку, постійне підігрівання таких вимог засобами масової інформації прокладає шлях відродженню властивого для „радянської свідомості” очікування „геніального вождя”, який допоможе „дістати Сонце” (у вульгарнішому варіанті – показати світові „кузькину мать”) не більше як за три чи то п’ять років. В ці очікування не вписується поведінка демократичного, ліберального Президента, якого лише рік тому громадяни привели до влади, а вже нині багато з них відмовляються надати можливість проявити себе відповідно до свого розуміння, що і як потрібно робити в країні.

Демократія потребує критичного ставлення до всіх інститутів влади і до осіб при владі, проте вона виключає очікування, що той, хто при владі, володіє якимись надлюдськими можливостями. Вона передбачає не лише критику Президента, але й надання підтримки. Вона передбачає користування рівною для всіх, зваженою шкалою оцінювання, яка враховує стан суспільства, включно з самим оцінювачем. На жаль, щось зовсім інше ми бачимо в наших ЗМІ. Декотрі з них остаточно заплутались у своїй ролі „четвертої влади”. Їх зусилля (разом з частиною „помаранчевих”) по перемиканню уваги в питаннях корупції та зловживань владою із „колишніх”, проти яких боролися на Майдані, на нову владу, створює сприятливі умови не для „очищення влади”, яка начебто не змінилася, а для реваншу переможених, але не розбитих сил контрреволюції.

Без зваженої позиції провідних ЗМІ громадянству важко зрозуміти, що ні демократія, ні вибори не приносять кожному громадянинові якихось безпосередніх бонусів. Правильне голосування дає шанс, що уряд започаткує розвиток в іншому, більш бажаному напрямі. Демократія дає шанс домагатися очікуваних стандартів життя через вплив на державні структури. Попри це, життя за демократії – річ доволі буденна і вимагає періодичного розгрібання сміття, що може не надто гарно пахнути. Саме в цьому запорука суспільного очищення і просування вперед. І саме з цієї причини демократії шкодить ейфорія і завищені очікування громади від владодержців, на які ми повсякчас натикаємося в постреволюційній Україні.

Досить часто про Майдан говорять в контексті народження громадянського суспільства. Наскільки таке формулювання виправдане? Чи значить це, що громадянське суспільство вже точно є в Україні? Можливо тільки в Києві?

Визнання, що революція була акцією українського громадянського суспільства, є об рунтованим. А от твердження про те, що громадянське суспільство народилося в ході Помаранчевої революції – це, безумовно, спрощення. Такі складні, багатоаспектні явища як громадянське суспільство чи демократія не з’являються раптово, одномоментно. Вони виростають, формуються тривалий час, піднімаючись у своєму розвитку з нижчих сходинок на вищі. Очевидно, що на час Помаранчевої революції громадянське суспільство в Україні досягло того ступеня зрілості, який став достатнім для успішного протистояння спробам узурпації влади, що є, до речі, однією з найголовніших його функцій. еалізуючи її на столичному Майдані і по всій Україні (згадаймо події в Сумах, Львові, Харкові), громадянське суспільство яскраво проявилося, довело свою політичну дієздатність. Воно успішно справилося й з іншою своєю функцією – впорядкування енергії збуреного народу і спрямування суспільних протестів у найбільш безпечне і корисне для суспільства конституційне річище. Учасники революції – організовані громадяни та їхні об’єднання – діяли саме за законами громадянського суспільства. Вони чинили тиск на Президента, Верховну аду і Верховний Суд організовано, без насильства і примусили їх прийняти рішення на користь демократії і свободи. Ми щораз більше дізнаємося про невідомих раніше „творців Майдану”, які долучилися до розгортання спонтанного, але не хаотичного процесу революції. Кожен з них був частинкою, продуктом і творцем водночас, громадянського суспільства.

Однак це було так зване „революційне” громадянське суспільство, рівень розвиненості якого не варто переоцінювати. У Центрально-Східній Європі суспільство цього типу яскраво заявило про себе наприкінці 80-х років ХХ ст., виступивши рушійною силою “оксамитових революцій”, локомотивом демократичного переходу. Однак з часом воно “демобілізувалось”, зазнало атомізації, його діяльність стала менш помітною, і це викликало тривогу багатьох дослідників та публіцистів. Інші ж автори писали про те, що інакше й бути не могло, адже „повсталі маси” 1989 р. були широким конгломератом антикомуністичних сил, поділ яких у наступний період був не тільки неминучим, а й необхідним для розвитку демократії. Крім того, казали вони, слід враховувати, що існують істотні відмінності між політично мобілізованим громадянським суспільством, що виступає проти тоталітаризму як революційна сила, і громадянським суспільством, яке зазвичай функціонує за демократії. В останньому випадку воно не є якимось монолітом, а охоплює величезну кількість груп, які взаємодіють між собою та з державою з найрізноманітніших, у тому числі й політичних приводів. І хоч його здатність до організованих солідарних дій створює можливість і надалі впливати на владні структури, ця діяльність перестає бути провідною рисою громадянського суспільства. Велика кількість громадських об’єднань взагалі є не політичними. Вони займаються дрібною повсякденною роботою, яка впливає на загальносуспільні тенденції лише опосередковано, через продукування соціального капіталу.

Якщо повернутися до України, то саме соціальний капітал, що формувався підспудно, непомітно, обумовив і саму можливість переростання гніву та обурення діями властей під час виборів 2004 р. в МИ НУ революцію, і найголовнішу особливість цієї революції – її винятково позитивну енергетику. А це є додатковим підтвердженням того, що громадянське суспільство в Україні було вже до революції. Зрозуміло, що воно ніде не подінеться й після неї. Одне, що може викликати деякі побоювання – це, чи матиме воно достатньо сили, щоб безболісно переключитись з одного виду діяльності – протестної, пов’язаної з запереченням („ні брехні!” і т. д.), яскравої та ефектної, що зачіпає справи всього суспільства („я стояв на Майдані!”, що „я творив історію!”) до буденної „муравлиної” праці, пов’язаної з розв’язанням проблем малих груп, захистом власних інтересів і т. п. В цьому йому мають допомогти аналітики, ЗМІ, загалом – інтелектуали.

Бесіду вів Юрій Таран