Американська доктрина мультикультуралізму і етнонаціональний розвиток України

Американська доктрина мультикультуралізму і етнонаціональний розвиток УкраїниАнтоніна Колодій. Американська доктрина мультикультуралізму і етнонаціональний розвиток України // Агора. Випуск 6: Україна і США: взаємодія у галузі політики, економіки, культури і науки. – 2008. – C. 5-14.


This article argues that, in spite of deep differences in the specific features of the Ukrainian and American nations, Ukrainians can take advantage of America’s experience in the nation building process and in ethnic/cultural policy. They can, in particular, critically rethink the popular doctrine of multiculturalism and implement it according to their country’s specific needs. The author emphasizes that possible threats to the unity of societies only arise in the hard «mosaic» version of multiculturalism, and argues that the most appropriate version for states seeking to strengthen their unity is mild, liberal «integrative multiculturalism». The article outlines the major features of «integrative multiculturalism», as well as its necessity and applicability to Ukraine’s reality. In addition, multicultural ethnic policy must be accompanied, in the author’s view, by additional nation building measures, aimed at national integration.


Наукові обміни між Україною і США спонукають до проведення порівняльних досліджень у галузях, які, на перший погляд, є занадто контрастними, щоб із них можна було виснувати певні взаємно корисні узагальнення. Однією з них є галузь етнонаціонального розвитку і етнонаціональної політики. Українська нація формувалась і донедавна розвивалась як типово етнічна спільнота. Саме поняття «нації», як його вживали в СРСР, мало виразне етнічне забарвлення. Натомість, американська нація – це яскраво виражений громадянський тип спільноти, яка сформувалась і донині розвивається насамперед (хоча й не винятково) на підставі спільних політичних цінностей. При ближчому розгляді, однак, виявляється, що не все настільки однозначне і просте як у процесах формування двох націй, так і в теперішньому їх розвитку. Немає ні «чистих» етнічних, ні «чистих» політичних націй. Політичні нації передбачають наявність «культурного ядра», а етнічні нації після здобуття державної незалежності неодмінно мусять дбати про об’єднання усіх громадян держави – незалежно від їх етнічної приналежності – в стійку політичну спільноту.

На нещодавній Фулбрайтівській конференції Посол США в Україні Вільям Б. Тейлор назвав деякі ознаки та проблеми «однієї» нації і запитав: про кого йдеться? Відповідь напрошувалася сама собою: звичайно ж, про Україну. Насправді, це була характеристика стану американської нації на початку і в першій половині ХІХ ст. Питання єдності, консолідації, подолання регіоналізму (в американській історичній літературі він дістав назву «секціоналізм»), політичного самоствердження (яке, до речі, відбувалося і шляхом відокремлення «нас – американців» від «них – англійців» на ідеологічному рівні [1]) стояли тоді перед Об’єднаними Державами Америки [2] не менш гостро, ніж вони стоять сьогодні перед Україною.

Однак американський досвід національного будівництва цікавий для українців не тільки подібністю завдань, які на певних етапах історії поставали перед американцями, а тепер є актуальними для нас. Серед надбань США – також ідеї про розв’язання міжетнічних проблем епохи глобалізації і постмодерну, серед яких однією з найпопулярніших є ідея мультикультуралізму.

* * *

Поняття мультикультуралізм, інколи відлякує українських дослідників своїм «іноземним» звучанням. Природнішими для української мови могли би бути «культурна різноманітність», «багатокультурність» або хоча б «полікультурність». Вони – безперечні синоніми один до одного, але «мультикультуралізм» ми ставимо дещо осторонь – як близьке, але дещо специфічне поняття. Як і всякий «-ізм» воно означає, по-перше, ідеологічну доктрину та принцип політики, яка ґрунтується на цій доктрин і; а по-друге, ним позначають історично конкретне явище, що виникло в певний час і в певних країнах. Наше визначення цього поняття звучить приблизно так: мультикультуралізм – принцип етнонаціональної, освітньої, культурно ї політики, яка визнає і підтримує право громадян зберігати, розвивати та захищати усіма законними методами свої (етно)культурні особливості, а державу зобов’язує підтримувати такі зусилля громадян. Відразу зазначимо, що хоч мультикультуралізм покриває найрізноманітніші прояви культурної несхожості, зупинимося лиш на одному його аспекті – етнокультурному.

Як принцип етнополітики мультикультуралізм вимагає створення рівних можливостей для усіх етнокультурних груп зберігати, відтворювати свою культуру й ідентичність, а також передбачає піклування держави про гідність і добробут усіх її громадян, незалежно від їх етнічного, расового походження, віросповідання, ґендеру тощо. Примітно, що доктрина мультикультуралізму виходить за межі гарантування індивідуальних прав кожній особі. В ній ідеться також про визнання колективних прав етнічних та інших груп на захист своєї культури, що узгоджується з принципами лібералізму, якщо вони не заперечують гарантованих ліберальною державою прав особи (В. Кимлічка).

Мультикультуралізм діє також як моральний принцип, а в разі його визнання на державному рівні – і як норма політкоректних міжгрупових та міжособистісних стосунків. Його змістом у такому разі є взаємна повага представник ів різних етнонаціональних, мовнокультурних, гендерних, расових та інших груп, їх толерантне ставлення до ідентичності й культури одна одної, визнання ними етнокультурного розмаїття як норми сучасних суспільств.

Відомий американський соціологнеоконсерватор Н. Глейзер визначає мультикультуралізм в умовах США як позицію «щодо расової та етнічної багатоманітності, яка відкидає асиміляцію і уявлення про «плавильний казан» як нав’язані панівною культурою і надає перевагу таким метафорам як «салатниця » або «яскрава мозаїка», в яких етнічний і расовий елемент населення зберігає свою чітку відмінність» [3]. Інтелектуальний рух у США до цієї ідеї почався ще на початку ХХ ст. Його пов’язують із публікацією в журналі Nation праці Г. Келлена «Плавильний казан» проти демократії», у якій була поставлена під сумнів демократичність спрямованої на асиміляцію доктрини «плавильного казана» та політики американізації початку ХХ ст. Замість них автор висунув ідею етнічного плюралізму і рівноправності культур, які він розглядав як стійкі та вічні [4].

Набагато пізніше, під впливом соціальної та інтелектуальної атмосфери, яка виникла завдяки руху за громадянські права 1960-х років, ці вимоги щодо політичної і расової рівності трансформувались у концепцію мультикультуралізму. Особливо широко термін стали використовувати під час реформи шкільних програм на початку 80-х років, яка мала усунути так званий євроцентризм у змісті навчання, створивши більш «урізноманітнені» освітні програми. На початок 90-х років термін мультикультуралізм став одним з найуживаніших у культурно-освітньому дискурсі. Його прихід в суспільну теорію був лавиноподібним і це відбилося в зростанні наукової та публіцистично ї літератури з проблем мультикультуралізму по експоненті. Як з’ясував той же Н. Глейзер, у 1988 р. база даних «Нексіс» ще не містила жодного посилання на мультикультуралізм, у 1989 р. таких посилань було вже 33, а в 1994 р. – 1500 [5].

Є щонайменше три важливих аргументи на користь мультикультуралізму в сучасну епоху. Перший полягає в тому, що після геноциду i масових депортацій, які застосовувались тоталітарними режимами ХХ ст. проти національних меншин, аморальним виглядає будь-який тиск сильніших культур на слабші, панівних на підпорядковані, державних на недержавні. Асиміляція вже не виглядає ні справедливою, ні необхідною. Другий аргумент апелює до зростаючого етнокультурного урізноманітнення суспільств та піднесення етнічних рухів навіть у найдемократичніших країнах (Канада, Бельгія та ін.). Третій аргумент стосується соціокультурних особливостей епохи постмодернізму з притаманною їй множинністю та еклектичністю стилів життя й самовираження, нестійкістю та мінливістю взаємних прив’язаностей тощо [6].

Прихильники мультикультуралізму відмічають, що ця доктрина відповідає на такі виклики епохи постмодерну, як:

  • необхідність примирити (узгодити) мету національної єдності та наявну і все більш поціновувану етно-расовокультурну різноманітність населення країн світу в епоху глобалізації;
  • неприйнятність асиміляторських методів інтеграції через зміни в суспільній свідомості (свідомості етнічних меншин) – адже цей шлях інтеграції пов’язаний із значним придушенням;
  • зрушення в суспільствознавчому дискурсі в бік «іншого», «часткового», «специфічного», переключення інтересу з цілого на частину, з норми на відхилення (девіацію);
  • поява нових морально-психологічних установок, що випливають із зросло ї чутливості усіх груп населення, у тому числі іммігрантів та національних меншин, до питань людської гідності; незгода миритись із придушенням, гнітом чи навіть домінуванням над; вимога визнання їхньої культури і їхніх прав та реального дотримання принципу однакового ставлення [7].

Проте стосовно мультикультуралізму існують і серйозні контраргументи [8], до яких вдаються дослідники, публіцисти й політики навіть у тих країнах, де ця концепція здобула визнання й застосування. Найбільш просунутими щодо позитивного обґрунтування і впровадження мультикультуралізму в життя є Канада та Австралія. У США, де ситуація з погляду етноструктури є близькою до канадської, дебати щодо мультикультуралізму тривають. Тут є чимало противників слідування приписам цієї доктрини, яка, на думку відомого історика-ліберала А. Шлезінгера (молодшого) несе в собі загрозу «роз’єднання Америки», руйнування колись згуртовано ї, хоч і багатоетнічної громадянської нації [9]. В такому ж дусі висловились консервативний політичний філософ Е. Шилз та відомий дослідник глобальних і національних проблем С. Гантінгтон. «Мультикультуралізм», що рясно квітне в освітній системі США, – писав Шилз, – є чи не найефективнішим засобом руйнування національного духу. Він насправді спрямований на підрив ідеї домінантної нації у США і національно ї держави, яка її підтримує. Це може привести до руйнування самого громадянського суспільства і, у свою чергу, завдати шкоди малим націям, які воно захищає» [10]. С. Гантінгтон звинувачу є мультикультуралістів у відкиданні спадщини країни та в бажанні «створити країну багатьох цивілізацій, яка, можна сказати, не буде належати до жодної цивілізації, оскільки буде позбавлена культурного ядра». «Яке ж місце може зайняти суспільство без культурного ядра, що самовизначатиметься тільки через політичне кредо, в епоху, коли люди повсюди самовизначаються в термінах культури?» – запиту є Гантінгтон [11].

Прихильники мультикультуралізму заперечують головне з цих звинувачень: підривну роль політики мультикультуралізму щодо національної єдності. Навпаки, стверджують вони, відповідаючи на виклики постмодернізму, мультикультуралізм забезпечує суспільну інтеграцію, бо створює комфортне культурне середовище і відчуття власної держави для усіх. Він не відкидає ні національної держави, ні консолідуючих цілей державної політики, яка має враховувати інтереси національних меншин, дбаючи водночас про створення інтегрованої політичної спільноти [12]. Особливість мультикультуралізму, стверджують вони, в тому, що він пропонує інший спосіб розв’язання міжгрупових суперечностей в умовах культурного розмаїття, а саме: сприяє збереженню різноманітності при визначальній ролі однієї (інколи двох) провідних соцієтальних культур державотворчих націй. По суті мультикультуралізм означає перехід від політики асиміляції (уподібнення) до політики інтеграції (об’єднання) різних.

Ось у такій інтерпретації і такій форм і, інтегруючий мультикультуралізм, що згладжує суперечності і сприяє порозумінню, що визнає актуальність для молодих національних держав перевіреного принципу: одна держава – одна домінуюча соцієтальна культура, може бути прийнятний як орієнтир етнополітики для посткомуністичних суспільств, у тому числі й України, які змушені поєднувати завдання модерної і постмодерної епох. Можна сказати, що його теоретична модель вимальовується з тих дискусій, які вже чверть століття ведуться на Північноамериканському континенті – у США і Канаді. Якщо його розуміти передовсім як «піклування держави про гідність і добробут усіх її громадян, незалежно від їх етнічнокультурної приналежності», то в Україні він якщо й не здійснювався повною мірою від дня проголошення незалежності (у тому числі й через економічну розруху, слабкість держави, відсутність у неї чітко сформульованої концепції культурної й етнонаціональної політики), то принаймні був задекларований більшістю законів, що зачіпали чутливу сферу етнокультурного розвитку. Такий, інтегруючий мультикультуралізм означає лиш одне – відмову від застосування асиміляційної моделі досягнення національної єдності та від будь-яких форм етнонаціональної нерівності і гноблення.

Довиконуючи завдання модерної епохи у побудові нації в епоху постмодерну, маємо зважати на особливості останньої, зокрема на те, що вона відкидає асиміляцію, яка, по-перше, не відповідає сучасним уявленням про справедливість і засуджується як національними, так і міжнародними правозахисними організаціями, а, по-друге, на наше переконання, вона недосяжна в умовах України через специфічну етнічну структуру українського суспільства, яке з часом таки має консолідуватись в українську громадянську націю.

Які ж особливості цієї структури?

Як і більшість суспільств епохи глобалізації, українське суспільство є поліетнічним, з багаторівневою структурою меншин та новоприбулих іммігрантів, яка теоретично поки що, на жаль, не є добре опрацьованою. Звідси такі відголоски радянських статистичних «узагальнень», як твердження про 130 націй і «народностей», що нібито проживають в Україні за даними останнього перепису населення. Насправді, українське суспільство – в міру різноманітне в етнічному відношенні. Дві найбільші національності – українці та росіяни разом становлять 95,1% усього населення. Статистично менш вагомою (0,5%), але принципово важливою для вироблення засад етнонаціональної політики в державі є кримськотатарська національна меншина. Саме поміж цими трьома групами ведуться основні суперечки щодо статусу мов, підходів до сприяння розвитку національної (у будь-якому сенсі) та етнічних культур, принципів етнополітики, формування єдиного інформаційного, освітнього й культурного простору.


Рис. 1. Етнічна структура населення України за переписами 1989 і 2001 рр. та за результатами опитування населення (Социс, 2000) Примітка: 2000 (1) – розподіл відповідей на питання «Яка ваша національність?»; 2000 (2) – розподіл відповідей на питання «З якою етносоціальною групою ви себе ототожнюєте?»

Як видно з рис. 1, кількісне співвідношення українців і росіян за даними двох останніх переписів (1989 і 2001 рр.) дещо змінилося на користь українців, але багато залежить від того, як рахувати або, точніше, як формулювати запитання. Нам уже доводилося писати про невисоку відповідність запитань, що задавалися людям під час перепису, та висновків із одержаних відповідей [13]. Втім, оскільки йдеться про невеликі величини, то картина етнічної структури загалом не була істотно спотворена (спотворення містилося в основному у висновках про тенденції). Картина, яку дав перепис, дуже подібна до картини, одержаної під час соціологічного опитування 2000 р. у варіанті (1), який передбачав відповіді на пряме питання про «національність». Запис про неї ще недавно містився в паспорті особи і люди пов’язують її насамперед, зі своїм етнічним походженням або, іншими словами, з національністю своїх батьків.

У варіанті опитування 2000 (2), коли питалося не про національність як сталу величину, а про етносоціальну самоідентифікацію, а до того ж графа «інші» була диференційована на «інші національності», «радянських людей», «інші відповіді» – наприклад, «мені це байдуже» та «важко відповісти», картина виявилась значно складнішою. Частка українців зменшилась на 10 пунктів, росіян – майже на 5, а «інших » зросла до 18,2%, у тому числі – 12,6% опитаних заявили про свою «радянську » ідентичність.

Не вперше наводячи ці цифри, хочемо наголосити: є ще дуже багато нез’ясованих аспектів як поліетнічного, так і загалом полікультурного складу населення України, а також позицій тих основних груп, які до нього входять. У нас є групи, ідентичність яких ґрунтується на етнічному походженні і культурі етносу; а є – на культурі, яку вони поділяють, незалежно від походження; є – на громадянстві; на території проживання (в загальнодержавному чи регіональному вимірі); на колишній приналежності до «радянського народу »; на політико-ідеологічних цінностях і стереотипах; є також групи зі змішаною та множинною ідентичністю. І всі ці поділи залишаються поки що недостатньо вивченими. Тому, не маючи нічого проти «букету» етно-культурного розмаїття із 130 «націй і народностей », все-таки хочемо наголосити, що жоден «букет» не є науковою категорією, бо наука починається там, де з’являється бодай якась класифікація. А до неї, зрозуміло, не увійдуть такі зафіксовані нашим переписом національності України, як «скіфи» чи «малайці», котрі втім не становлять жодної теоретичної або практичної проблеми для українського націєтворення і етнокультурного врегулювання. Проблеми лежать в іншій площині.

Чи не найважливішою з цих проблем, яка обов’язково має бути врахована при виробленні власного варіанту мультикультуральної політики, є те, що заголовна (титульна) українська етнонація – недостатньо консолідована, двомовна, регіонально поділена, а її еліта – неоднорідна з точки зору усвідомлення українських національних інтересів та своєї ролі в їх захисті. Вона має дуже приблизне розуміння того, як можна сформулювати і здійснити таку політику національної громадянської консолідації, яка пішла б на користь усім [14].

У багатьох регіонах України і після здобуття незалежності заголовна нація перебуває у стані культурно-психологічної підлеглості, володіє ознаками міноритарної групи. Утворивши державу, вона змушена одночасно вирішувати як проблеми своєї внутрішньої консолідації та «ренаціоналізації», так і залучення до будівництва громадянської нації етнонаціональні меншини, частина з яких дивиться на культуру, що має відіграти роль етнічної серцевини, «зверхньо» [15], не бажаючи визнавати нову, загальногромадянську ідентичність національною.

Ось невелика ілюстрація (із дискусії на форумі інтернет-видання «Українська правда»:

А. – Чим визначається національність?
Б. – А чим? Вам відоме слово – Батьківщина?
А. – Батьківщина – це громадянство. Є в мене київський дружбан, етнічний росіянин. Ніяк не хоче називатись українцем, [стверджує, що] він «громадянин України, росіянин». Та маю вам сказати, що він справжній політичний українець, хоч і зі своєю суб’єктивною думкою про того ж Шевченка.

Другим ускладнюючим чинником є зміна статусу етнічної групи росіян з домінантного на меншинний та її відносини з тим ядром заголовної української етнонації, яке є носієм українських національних інтересів. Найчисельніша етнічна меншина України ніколи не погодиться бути об’єктом асиміляції, як через свою минулу позицію домінантного етносу в межах СРСР, так і враховуючи її сучасний стабільний стан в Україні (представленість у бізнесі, політиці, культурі). Російська культура переважає у значній частині великих, а також у багатьох малих містах України. Вона підтримується (і «підгодовується») Російською державою. Значна частина українських росіян має почуття вищості своєї культури та мови, розуміє її функціональну привабливість, а тому демонструє (і ще довго демонструватиме) неготовність до переходу в іншу культуру.

Як уже зазначалося, на зміну асиміляційному підходу в Україні має прийти інтегруючий мультикультуралізм. Однак для того, щоб він справді став засобом інтеграції (а не, скажімо, камуфляжу існуючих проблем і консервування успадкованих від минулого поділів), потрібно домогтися порозуміння з росіянами щодо культурного ядра і державної мови. Соціологічне дослідження 2000 р. показало, що тільки 45% тих, хто відніс себе до росіян і 42% тих хто самоідентифікувався «радянським» погодились з твердженням що українці в Україні є ядром українського народу (читай – української громадянської нації).

Тому, говорячи про те, що росіян в Україні вісім мільйонів триста тисяч чоловік, публіцист О. Кривдик зазначає, що ще недавно вони були «повноцінні громадяни радянського pax romana» (римського світу, в даному контексті – світу російської радянської імперії), а зараз змушені вибирати між трьома соціально-рольовими групами. «Хто вони, – запитує автор, – п’ята колона Росії, що прагне «возз’єднання», ті, кого доля закинула на українські землі поза їхньою волею, чи політичні українці? Окупанти, гості чи наші з вами сусіди і співгромадяни?»[16].

Звичайно, серед етнічних росіян, як і будь-якої іншої групи, є різні люди, і вони по-різному бачать роль своєї етнічної групи в українських процесах державо- та націє-творення. З часом, у міру того, як українська національна ідентичність пов’язуватиметься з політично-юридичним статусом особи, її громадянством та громадянськістю, вона легше поєднуватиметься з будь-якою, в тому числі й російською етнічною ідентичністю, яка залишиться характеристикою груп, що входитимуть до складу нації. А поки що ці питання потребують особливої уваги: просвіти, серйозних обговорень, дискусій про те, що є справедливим, а що ні, які вимоги обох сторін ще не були заявлені чи почуті тощо.

Велика «несправедливість» постмодерної епохи, з погляду етнічних українців, полягає в тому, що її атмосфера спонукає людей проявляти неувагу до проблем державотворчої більшості, навіть якщо та ще не вийшла з міноритарного статусу. Тим самим начебто заперечується будь-яка можливість здійснення стосовно неї підтримуючих дій у вигляді «позитивної дискримінації». Однак при справді демократичній інтерпретації мультикультуралізму «несправедливості» щодо заголовного етносу можуть бути якщо не подолані, то значно пом’якшені. Адже ця доктрина апелює до рівних можливостей для всіх (великих і малих, сильних і слабких) етнокультурних груп зберігати й примножувати свою культуру. А сила чи слабкість вимірюється не лише формально проголошеним статусом, а й усією передісторією розвитку. Тому, попри постмодерне відхилення в бік меншин та «екзотичних» культурних феноменів, українська етнонація має право не менше, ніж меншини скористатись тільки тепер здобутим шансом створити повноцінну міську культуру, розширити функціональність своєї мови і т. ін. Це зовсім не суперечить доктрині мультикультуралізму. Справді, у більшості країн із стійкими консолідованими державними націями, де ця доктрина виникла і практикується, мультикультуралізм стосується в основному меншин. Однак у молодій державі з неконсолідованою заголовною нацією він має стосуватись і заголовно ї нації. Бо хіба ж не є справедливим зауваження В. Лісового, що українська незалежна держава утворена українцями насамперед заради розвитку української культури?

* * *

Отже, беручи до уваги недосяжність асиміляції з внутрішніх причин і її небажаність з глобальних і суто гуманістичних міркувань, можна порекомендувати українським структурам громадянського суспільства та органам влади використовувати в своїй етнокультурній політиці поміркований варіант моделі інтегруючого мультикультуралізму, пристосований до потреб та умов національного та державного будівництва в Україні.

Оскільки мультикультуралізм передбачає підтримку і збереження багатоманітності, він безперечно містить у собі потенційну загрозу розколу, роз’єднання етнонаціональних спільнот. Щоб уникнути цієї загрози, етнічну політику, засновану на принципі мультикультуралізму, потрібно врівноважити іншими заходами, спрямованими на досягнення національно ї консолідації, такими як творення єдиного освітнього, інформаційного й культурного простору; запровадження патріотичного виховання і розвитку громадянського духу; досягнення консенсусу в мовній сфері; знаходження і поширення на все суспільство соціальних та політичних цінностей, які були б визнані важливими та спільними для всієї нації і послужили фундаментом для «спорудження» парасолькоподібної української національної ідентичності, спільної для усіх громадян.


Література та примітки

[1] Як саме це виглядало, описує відомий націолог післявоєнного періоду Ганс Кон у своїй праці «Американський націоналізм» (Kohn H. American Nationalism. An Interpretative Essay. – New York: Macmillan, 1957. – 228 p.). Він, зокрема, зазначає, що «…нелюбов до Англії та відкидання англійського впливу проявлялось на всіх рівнях. У 1828 капітан Бейзіл Холл, Р.Н., подорожуючи Північною Америкою, відвідав Бостонську школу. Хлопці [учні], не знаючи про національність гостя, виголосили промови на «найбільш вдячну тему, яку вони тільки могли вибрати» – це були розлючені філіппіки проти Англії: «Вдячність! Вдячн ість Англії! Чим Америка завдячує їй? Тим же, що й молодий лев завдячує своїй матері, яка заносить його в дику пустелю й залишає там гинути з голоду. Ні, ми не завдячуємо їй нічим! Упродовж вісімнадцяти століть світ перебував у дрімотному стані, не відаючи, що таке свобода і справжні права вільних людей. Та з’явилася Америка у всій своїй славі, щоб дати світові довго очікуваний урок». Бостонські школярі із зрозумілих причин пишалися американською інтерпретацією і реалізацією свободи. Їхню недовіру до Британії поділяв такий консервативний та обережний чоловік як Ф. Купер. Він висловлював подібну недовіру до «іноземної», особливо англійської «пропаганди» в Сполучених Штатах Америки … [і казав]: «Жодна нація не може по-справжньому похвалитися незалежністю, доки її громадська думка є під контролем іноземців, і найменше це може робити нація з інститутами, залежними від народно ї волі». «Американська ворожість до Британії, – додає Г. Кон, – була підсилена британською зверхністю, висловлюваною, зокрема, в численних повідомленнях британців, що подорожували Америкою». (Див.: Op. cit. – P. 24–25. З відповідними посиланнями на джерела).

[2] Логічно було б саме так називати цю країну, і тільки традиція примушує нас користуватись невдало зробленим вторинним (з російської) перекладом слова «united», яке означає «об’єднані, з’єднані воєдино», але жодною мірою не «сполучені» (за аналогією «сполучених посудин»), що англійською мало б звучати як «connected», «associated»).

[3] Glazer N. We Are All Multiculturalists Now. – Cambridge (MA): Harvard University Press, 1997. – P. 10.

[4] Див. Kallen, Horace M. «Democracy versus the Melting Pot». – In: Culture and Democracy in the United States: Studies in the Group Psychology of the American Peoples. – New York (NY): Boni and Liveright, 1924.

[5] Glazer N. Op. cit. – P. 7. We are all Multiculturalists now. – Cambridge (MA): Harvard University Press, 1997. – P. 7.

[6] Не погоджуючись із новим спрямуванням культурологічних досліджень, англійський антрополог Ралф Грілло зазначає, що у працях мультикультуралістів «індивідів замінили полісемантичні та поліфонічні «особи», а колективна солідарність, заснована на соціальних функціях індивідів поступилася місцем «емоційним спільнотам » (Див.: Grillo, Ralph. Pluralism and the Politics of Difference. State, Culture, and Ethnicity in Comparative Perspective. – Oxford: Clarendon Press. – 1998. – P. 225).

[7] Моральні та соціально-психологічні аргументи на користь мультикультуралізму сформульовані в працях таких відомих канадських соціальних і політичних філософів, як Ч. Тейлор і В. Кимлічка, індійського соціолога Б. Пареха та ін. Див.: Taylor, Charles. «The Politics of Recognition » / In Amy Gutmann, ed. Multiculturalism and the ’Politics of Recognition. – Princeton: Princeton University Press, 1992; Kymlicka, Will. Multicultural Citizenship: A Liberal Theory of Minority Rights. Oxford: Clarendon Press; 1995; Parekh, Bhikhu. What is multiculturalism? – http://www.india-seminar.com/1999/484/484%20parekh.htm ; July 5, 2004).

[8] Ставлячи під сумнів концепцію мультикультуралізму, Р. Грілло формулює низку запитань його прихильникам: «скільки має бути різноманітності, якого типу і на якій основі? Який плюралізм є важливий і бажаний у країнах на зразок Британії, Франції або США, що віддані універсалістським, демократичним ідеалам? Скільки місця можуть чи повинні ці суспільства відвести, щоб «різноманітно» бути французами, британцями чи американцями?» (R. Grillo. Op. cit. P.188). Роблячи огляд праць, автори яких заперечують цінність теорії і практики мультикультуралізму, Грілло зводить їхні аргументи до таких шести позицій: «1) прихований ессенціалізм мультикультуралізму; 2) система категорій, на які він спирається; 3) форма, якої набуває політика мультикультуралізму; 4) ритуалізація етнічності, яка з ним часто асоціюється; 5) елізія раси (і класу), що часто міститься в ньому; і 6) атака на «спільне ядро»…» (Ibid. P. 195).

[9] Schlesinger, Artur M. Jr. The Disuniting of America. Reflections on a Multicultural Society. – New York; London: W.W. Norton and Company, 1992. – 160 р. Докладніший виклад поглядів А. Шлезінгера щодо мультикультуралізму див.: Колодій А. Громадянське суспільство як основа міжетнічної толерантності // Українські варіанти. – 1998. № 3. – С. 49–52.

[10] Шилз Едвард Альберт. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство // «Ї». – 2001. – № 21. – С. 101.

[11] Huntington, Samuel P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. – New York, 1996. – P. 306.

[12] Докладніше про це див. Kymlicka W. Multicultural Citizenship: A liberal Theory of Minority Rights – Oxford: Clarendon Press, 1995; Managing Diversity in Plural Societies: Minorities, Migration and Nation-Building in Post-Communist Europe / Ed. by Magda Opalski. – Ottawa: Forum Eastern Europe, 1998; Кимлічка В. Лібералізм і права меншин: Пер. з англійської. – К., 2001.

[13] Див. Колодій А. Про поліетнічність України: кількісний та якісний виміри // Україна – проблема ідентичності: Людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Львів, 18–21 вересня 2003 р. – К.: Стилос, 2003.– С. 239–264.

[14] Загальновизнаною є схема стадіального відродження (розвитку) етнічних націй М. Гроха, згідно з якою ці нації проходять наукову, культурну та полiтичну фази нацiонального вiдродження. Застосовуючи її до України, вчені відзначають, що третя, політична стадія, почалася в Україні наприкінці ХІХ ст. Зараз, після здобуття незалежності українська етнічна нація опинилась на завершальному її етапі. Попри це, завдання другої стадії – утвердження в широкому вжитку національної мови, перетворення її на мову «високої культури» всього суспільства – ще й досі залишились не виконаними, що впливає на теперішній її стан і статус у суспільстві.

[15] Показовим у цьому плані є скандальне інтерв’ю віце-прем’єр міністра з гуманітарних питань в уряді В. Януковича Д. Табачника одіозному журналісту О. Бузині. В ньому державний високопосадовець заявив, що культурна політика в Україні не може пристосовуватись до «вузького шару україномовної інтелігенції», яка начебто боїться конкуренції російськомовної культури. Відповідь Івана Дзюби на міркування цього представника російськомовної, усе ще психологічно домінантної (принаймні в їхній власній свідомості) групи, можна знайти у газеті «День» (Див. Іван Дзюба. Казуїстика як державна політика? // День. – 2006. – 27 жовтня. – NB! http://www.day.kiev.ua/171205/)

[16] Кривдик Остап. Змушені змінюватися: три шляхи українських росіян // Українська правда. – 08.06.2006 – http://www.pravda.com.ua

Leave a Comment