Про націєтворчу роль та історичні корені Майдану

[2014]

Майдан – унікальне явище в історії протестних рухів і мирних революцій. Його позитивна аура і самодостатність, неочікувана твердість і доброта його учасників спонукають до роздумів над феноменом Майдану і його майбутнім. Як написав Віталій Портніков, з Майданом в Україні почалося ХХІ століття. Яким воно буде для українців? Чи зможуть вони подолати цивілізаційне відставання, що дісталося у спадок від попереднього тоталітарного режиму і набуте завдяки бездарним правителям упродовж років незалежності? Чи знайде Україна свою «національну ідею», чи виконає свою місію і чи займе в світі місце, гідне її креативного й незлого народу?

1. Євромайдан і захист національного суверенітету. Євромайдан виник як мирна, довготривала акція масового протесту з метою дотримання курсу на євроінтеграцію України, збереження і зміцнення її незалежності та спрямування на шлях правової демократичної держави. Він став форпостом протидії відвертому підпорядкуванню України московському диктату, який не дає змоги проросійським політикам зайти занадто далеко в євразійському напрямі, примушує владну верхівку приховувати свою готовність допустити такий розвиток подій. Самим своїм існуванням Майдан стверджує, що незалежність України як держави базується на волі народу і не може розглядатися керівниками держави як розмінна монета у досягненні ними свої власних цілей у боротьбі за владу та збагачення.

«Формально Україна є суверенною державою з 1991 року, – написав  Збігнев Бжезінський на Twitter 2 грудня 2013 р., –  але її народ зараз на барикадах, щоб зробити країну по-справжньому незалежною».

Спочатку приводом для протестів послужила Постанова уряду про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС від 21 листопада 2013 р., а потім і відмова Президента поставити свій підпис під Угодою на Вільнюському саміті 29 листопада. Це сталося після того, як угода була парафована і Президент упродовж тривалого часу грав роль переконаного євроінтегратора, активно тиснучи на незгодних у своїй партії. Звичайно, В. Янукович не хотів випускати з тюрми Ю.Тимошеко, але з’явилася надія, що це, можливо, не стане на заваді  підписанню угоди. Звичайно, він усвідомлював, що навряд чи вестиме політичні справи, у тому числі й наступні президентські вибори, відповідно до європейських стандартів. Але мав, очевидно, сподівання, що йому вдасться вдруге в’їхати в президентські палати на конику успіху в зовнішній політиці. Та раптом все поламалося тоді, коли   залишався буквально один крок до підписання угоди.

Експерти гадають, що спричинилося до такого крутого, загалом необачного розвороту. Одні наголошують на загрозі повного фінансового краху, від якого треба було рятувати країну миттєво, а Путін, мовляв, це зробив. Інші вважають, що скоріше мова йде про шантаж з боку російського Президента, який натиснув на якісь больові точки керівника української держави, у тому числі й особистого характеру. Ще інші підкреслюють політичні мотиви: Янукович зрозумів (не без допомоги своїх дорадників), що перемогти законним чином на наступних виборах він не зможе, а тому з Європою йому краще не зв’язуватись.

Як би там не було, але раптовий відхід від обраного і законодавчо закріпленого зовнішньополітичного курсу країни був сприйнятий громадянами України як обман, приниження країни і їхньої людської гідності. Це викликало обурення серед по-європейському налаштованої частини українського народу, особливо студентської молоді, яка вийшла на акції масового протесту у Києві та інших містах України. Ці виступи одержали назву Євромайдан.

До першого насильства Євромайдан можна було розглядати як прояв неочікувано раннього політичного дозрівання покоління, що виросло вже в державі Україна та його бажання протистояти сваволі владних кіл у проведенні зовнішньої політики. Також це було попередження Януковичу і Ко, що пост-помаранчеве розчарування розвіялось і за умови фальсифікацій на президентських виборах його може очікувати потужний спротив. Нарешті, від самого початку Євромайдан став  підтвердженням того факту, що Росія Україну так легко не отримає, бо українці хочуть у Європу і грамотно формулюють, чому. З перших днів протесту більшість учасників Майдану говорили про демократію, людську гідність і громадянські права, справедливість і законність, гру за правилами як основу суспільного й політичного порядку та головні європейські цінності, до яких прагнуть українці.

На початку свого існування Євромайдан намагався себе подати як «неполітичну акцію», оскільки студенти наполягали на її позапартійності. Це, звичайно, було неправильним формулюванням, адже протест стосувався політики, а саме: зовнішньополітичного курсу держави. Намагання триматися осторонь партійної політики, не допускати партійного лідерства частково було зумовлене недосвідченістю молоді, нерозумінням того, як вирішуються великі проблеми, а частково – недовірою до наявних опозиційних лідерів, які часто демонстрували недостатню наполегливість в досягненні цілей, вторинність відносно дій влади, невміння спілкуватися з народом та враховувати рівень його зрілості. Негативізм щодо політики міг свідчити і про незадоволеність молоді якістю української політики загалом, пов’язаної з корупцією, маніпуляціями і так званим «гламуром».

Не виключено, що певні політичні діячі з провладного табору намагалися підігріти такі настрої, від’єднати молодь від своїх політичних опонентів, але не можна випускати з-під уваги і те, що ця уявна аполітичність руху віддзеркалювала певні особливості свідомості нового покоління: його неприйняття владних вертикалей та схильність до мережевих взаємодій.

Перелом стався після розгону мітингуючих студентів на Майдані Незалежності уночі з 29-го на 30-е листопада, що супроводжувався варварським побиттям беззахисних молодих людей, та не менш жорстокого побоїща під адміністрацією Президента 1 грудня. Майдан, що зібрав на віче близько мільйона осіб з найрізноманітніших соціальних груп і вікових категорій, з  насамперед євроінтеграційного перетворився на насамперед антивладний, антиавторитарний і революційний в розумінні вимоги змінити не тільки людей при владі, а й  політичну систему загалом. На зміну Євромайдану прийшов Майдан 2013 – 14 років.

Слово «Майдан» означає нині не місце (площу), а дію, рух, спрямованість людських прагнень. Маємо підстави вживати його в однині для позначення певного цілісного і водночас диференційованого суспільного феномена, який існує у декількох вимірах: фізичному, локально визначеному («окупований» певний простір з власними правилами взаємодії), мобільному (у вигляді акцій «Автомайдану» в Києві, на його околицях і по всій Україні), організаційно оформленому у вигляді руху (Всеукраїнське об’єднання «Майдан», Форум майданів України і т. ін. організаційні форми), а також у віртуальному (у вигляді інтернет- і медіа-спільнот, які працюють на справу Майдану). Кожна з цих форм у майбутньому може посилюватись або послаблюватись, набувати нових модифікацій або ж занепадати.

Майдан має загальноукраїнський характер. Він присутній на площах різних міст України, хоча серце його перебуває, безумовно, на столичному Майдані Незалежності, який майданіти (дозволю собі такий неологізм) вибороли у жорстокої поліцейської держави як простір своєї свободи і плацдарм для виявлення народної волі. Недарма ж одні відвідувачі Майдану називають його сьогочасною Січчю, інші – Ватиканом,  ще інші – фортецею або табором, де відбувається творення нових соціальних форм і підходів, які, втім, мають історичне підґрунтя.

Боротьба за досягнення суверенітету (верховенства) народу у внутрішньому житті держави переплітається з боротьбою за суверенітет нації у міжнародних відноснах. Народ хоче вирішувати свою долю і вибирати шлях розвитку самостійно, протестуючи проти авторитарних методів володарювання нинішньої правлячої верхівки як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, домагаючись реалізації висунутого ще в 20-ті роки минулого століття гасла – «Геть від Москви!» і утвердження України як справді незалежної держави, а не «failing state», якою її хочуть бачити московські неоімперці.

Європейський вибір як мета майданівського руху не знятий з порядку денного, але відкладений на пізніший час.  Майдан був і залишається подією, спрямованою на те, щоб утвердити незалежність та повернути Україні притаманні її народу, закодовані в його менталітеті цінності, які багато в чому збігаються з європейськими: права і свободи людини, її гідність, суверенітет народу, підзаконність влади, гарантія прав власності, справедливий суд та інше.

2. Націєтворча місія Майдану. Майдан є актом не тільки утвердження суверенітету української нації, але й подальшої її консолідації через взаємодію громадян на Майдані, їхню солідарність у протистоянні з владою, їхнє наполягання на необхідності повної трансформації суспільно-політичного життя в країні. Віча (щотижневі народні зібрання, що налічують десятки або й сотні тисяч людей), які проходять на майдані Незалежності – це форма реалізації влади безпосередньо народом України, а сам Майдан, як заявляють його громадські лідери – «це мережевий суб’єкт нового типу, що не має єдиного центру та відображає інтереси різноманітних прошарків суспільства».

Націєтворчу і націєстверджувальну місію Майдану соціальний психолог Ольга Духнич ще на початковій стадії його існування виразила так: «Сучасний майдан України не “діє”, він демонструє самим собі і зовнішньому світу тіло народу. Це мовчазний жест або знак. Майдан не говорить. Його слова гаснуть в тілі, яке, подібно до татуйованого тіла індіанця навахо, говорить за свого власника, – прапорами, гаслами, перепостами в соціальних мережах. Це мова до слів. … Майдан –  украй важливий для того, щоб відбувся народ, і [національне] тіло знайшло голос. … Зустрітися на Майдані, зрозуміти, що ти є, що цілий, що у тебе є надія. Це справді немало для людей, чия спільність часто під сумнівом для самих себе. Ось тому я теж іду на Майдан (виділення наші – А.К.).

Цікавими є численні описи Майдану російськими публіцистами, які незалежно від ракурсу висвітлення та демократизму позиції авторів відзначають інакшість (навіть чудернацькість) поведінки українців.

Всупереч запевненням російських та проросійських ідеологів про те що, українці та росіяни – «єдиний народ», за роки української незалежності дуже виразно проявилась відмінність українців від росіян в аспекті соцієтальної (у тому числі й політичної) культури, тієї ментально запрограмованої комбінації цінностей, яка відрізняє один народ від іншого і робить кожен із них єдиним в самому собі. Як зазначає відомий дослідник національних культур Ш.Х.Шварц, переважаючі ціннісні акценти в суспільстві, «спільне бачення, що є добрим і бажаним у культурі, культурні ідеали» є найголовнішою особливістю культур різних народів. Від цих ідеальних уявлень і засадничих цінностей, які у колективній свідомості кожної нації скомбіновані по-іншому, залежить національний проект майбутнього, який українці  намагалися – поки що без великого успіху – витворити у своїй державі. Головною перешкодою була спадщина комуністичного тоталітаризму, яка перекрила, знівелювала дуже багату спадщину давніших часів, що стосується взаємодії, співпраці і творення соціального капіталу.

Українцям не властива сакралізація держави, їм загалом байдуже поняття державної величі, на яких у Росії будується ідеологія так званої «суверенної демократії» (насправді – імперського неототалітаризму»). Для українців важливіші цінності свободи, людської гідності, доброго життя в його широкому значенні. Вони негативно ставляться до відірваних від інтересів простої людини вертикальних ієрархій і схильні до самоврядування. Саме це є стрижнем української національної ідеї, яку майданіти стверджують не так гаслами, як своєю діяльністю.

Продемонструвавши здатність до однакового розуміння загального добра і бажаного суспільного устрою, прагнення до його втілення всупереч обставинам, Майдан, прояснює зміст української національної ідеї і вселяє надію на її втілення в практику національного будівництва й перезаснування держави на нових і водночас старих, притаманних глибшій українській традиції, засадах.

На жаль, поки що не вся Україна однаково активно бере участь у процесі націєтворення. Є регіони, більшість населення яких байдуже або й вороже налаштована стосовно Майдану. З Криму, Донецької, Луганської, а також частково Харківської й Полтавської та деяких інших областей України привозять (!) учасників для так званого Антимайдану. Частину цих «добровільних невільників» складають свідомі носії імперської ідеї (п’ята колона Путіна). Але більша частина перебуває у стані «летаргічного сну» внаслідок совєцької та постсовєцько-російської зазомбованості й соціальної пригніченості. Вони просто не уявляють, що можна не підтримувати «владу», та ще й таку, що начебто представляє їхній регіон, і навіть не припускають, що провладні телеканали займаються обманом.

Важливо, однак, що на Майдані маємо критичну масу достатньо освічених, суспільно-активних громадян, які творять стрижень нації. Процес цим, звичайно, не вичерпується й на цьому не зупиниться. Для короткості, пошлюся на аналогію: американську націю і національну державу започаткували тільки 13 штатів. Під час Громадянської війни навіть серед цих штатів-засновників були такі, що виступали за сецесію. Ціннісно-культурні відмінності Півночі та Півдня США зберігаються донині. Проте, американська національна ідентичність є надбанням усіх етнічних груп і жителів усіх територій США і нині, здається, жоден регіон не збирається відокремлюватись. Тож є надія, що й Україна, можливо не відразу, але згодом також подолає регіональні розбіжності і вийде на шлях успішного розвитку.

Продовження та інтенсифікація процесу творення громадянської української нації, діяльнісне окреслення національної ідеї, демонстрація впевненості у здатності створити свій проект майбутнього – це важливий наслідок Майдану, який матиме вплив на майбутнє українського народу й української держави.

3. Євромайдан у контексті української історичної традиції. Головний успіх Майдану 2013 – 2014 років як громадянської акції і самоврядної (поки що тимчасової) інституції полягає в тому, що він вистояв, навчився функціювати на основі громадської самоорганізації, відстояв свій «простір свободи» та своє право на довготривале існування на основі суворого дотримання мирного характеру боротьби. Завдяки цьому він перетворитися на своєрідну соціально-психологічну лабораторію, в якій формуються нові громадяни України, які хочуть і можуть зайнятися очищенням політикуму й суспільства, переоблаштуванням суспільного життя.

Майдан підтверджує наявність таких відомих з історії українського народу рис ментальності, які неминуче мають прорости сучасною моделлю демократії, що відповідатиме духові й запитам постмодерної епохи – з горизонтальними зв’язками й вирішальним словом громади у розв’язанні найбільш гострих суспільних проблем. Привабливість цієї моделі допоможе подолати залишки синдрому меншовартості українців і додасть сили українській державності.

Одним із найяскравіших прикладів здатності українців до історичної творчості й суспільної самоорганізації (хоча й не єдиним) безперечно була Запорозька Січ і діяльність українського козацтва загалом. І хоч поняття козацтва у розумінні вільних людей, що живуть на пограниччі держав, не визнаючи над собою ніякої влади, не було суто українським явищем, україн­ське козацтво мало такі особливості, які визначили його надзвичайно велику роль у формуванні української нації, української ментальності та спроб здійснення процесу державотворення знизу. З верстви, пов’язаної з певним видом занять (степовим промислом та обороною від зовнішніх нападів) воно згодом переросло в окремий, на певних етапах провідний суспільний стан, який став виразни­ком і захис­ни­ком соціальних, соціокультурних і політичних інтересів народу і зрештою спромігся – в епоху домінування монархічних держав – створити державну організацію за власним проектом.

Через складність обставин, у яких опинилася завчасно демократи­зована (ходом історії і волелюбністю народу) Україна, невдовзі настав занепад і державотворення, і громадянського життя. Однак Майдан, відтворюючи зразки спонтанної демократичної творчості народу, доводить важливість врахування не лише негативних, а й позитивних уроків нашої історії. Розвиваючи концепцію історичного неоінституціоналізму, ми можемо припустити, що за нових умов інформаційної епохи мережеві форми суспільної організації можуть дати інший ефект, ніж це було в минулому.

Майдан може сприяти поновленню розірваної ниточки української історії, пронизаної демократизмом, який свого часу спочатку завадив українцям втримати, а потім і відновити свою державність. Не виключено, що нині ті самі форми допоможуть подолати надзвичайно важку спадщину недавнього тоталітарного минулого і створити оригінальні форми функціювання демократичних інституцій, у тому числі й прямого народовладдя, прийнятних і придатних для функціювання в умовах пост-модерного суспільства.