Антоніна Колодій. Феномен Майдану в контексті пошуку моделі врядування в Україні // Агора. – Випуск 13 : Революція відбулася: що далі? – К.: Стилос, 2014. –
С. 22-36. – www.kennan.kiev.ua/Library/Agora/Agora13.pdf
Майдан – унікальне явище в історії протестних рухів і мирних революцій. Його позитивна аура і самодостатність, неочікувана твердість і доброта його учасників спонукають до роздумів над феноменом Майдану і його майбутнім. Як написав Віталій Портніков, з Майданом в Україні почалося ХХІ століття. Яким воно буде для українців? Чи зможуть вони подолати цивілізаційне відставання, отримане у спадок від попереднього тоталітарного режиму і набуте завдяки бездарним правителям упродовж років незалежності? Чи знайде Україна свою «національну ідею», чи виконає свою місію і чи займе в світі місце, гідне її креативного й незлого народу?
Про Майдан написано вже так багато, ніби він існує не півтора місяці, а декілька років. Але деякі теми ще лишаються поза увагою аналітиків. Серед них і тема використання організаційних надбань і соціальних винаходів «майданівців», продукованого ними соціального капіталу для переоблаштування політичної системи України, формування принципово нових і оригінальних (тобто своїх власних, а не запозичених) форм відносин між владою і народом.
Усвідомлюю, що тема спонукає до деякої ідеалізації процесів, які зараз відбуваються в Україні, та до висловлення нормативних суджень і рекомендацій, які ще не можна назвати усталеними. Іду на це свідомо, розглядаючи ідеалізацію як дослідницький метод, нерозривно пов’язаний з абстрагуванням та можливістю типологізувати й передбачати. Оскільки об’єкт ідеалізації не є завершеним у часі й просторі, щоденно зазнає істотних сутнісних змін, передбачення не може бути дуже вірогідним. Однак спробувати вже сьогодні вивести певні позитивні уроки з того, що відбувається в Україні, вважаю вартим зусиль.
* * *
Феномен Майдану розкривається через пізнання взаємозв’язку між його метою, передумовами виникнення та способами дії (реагуванням на виклики та обранням шляхів прямування до мети).
1. Націєтворча місія Майдану. Євромайдан виник як мирна, довготривала акція масового протесту з метою дотримання курсу на євроінтеграцію України, збереження і зміцнення її незалежності та спрямування на шлях правової демократичної держави. Він є актом утвердження суверенітету української нації та її консолідації через взаємодію громадян на Майдані, їхню солідарність у протистоянні з владою, їхнє наполягання на необхідності повної трансформації суспільно-політичного життя в країні. Майдан стверджує, що незалежність України як держави базується на волі народу і не може розглядатися керівниками держави як розмінна монета у досягненні ними свої власних цілей у боротьбі за владу та збагачення.
«Формально Україна є суверенною державою з 1991 року, – написав Збігнев Бжезінський на Twitter 2 грудня 2013 р., – але її народ зараз на барикадах, щоб зробити країну по-справжньому незалежною» [1].
Приводом для протестів послужила Постанова уряду про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС від 21 листопада 2013 р., а потім і відмова Президента поставити свій підпис під Угодою на Вільнюському самміті 29 листопада. Це сталося після того, як угода була парафована і Президент активно грав роль переконаного євро інтегратора. Дуже мало залишилось зробити для того, щоб угода була підписана. Раптовий відхід від обраного і законодавчо закріпленого зовнішньополітичного курсу країни був сприйнятий громадянами України як обман. Обурення вивело молодь, насамперед студентів, на акції масового протесту по всій Україні. Більшість цих людей усвідомлювала, що дії влади не лише перекривають можливість приєднатися до цивілізованого світу і нехай з труднощами, але почати будувати Європу в Україні, а й означають неминуче втягування країни в Євразійський союз з його авторитарними порядками, національною та особистою несвободою. Підкилимні домовленості з Росією 17 грудня, після яких навіть гарант «прихворів», пославши через тиждень до Москви Азарова, підтвердили, що підписання угоди з ЄС було необхідним не лише з міркувань економічної вигоди, і не лише заради переходу на європейські стандарти суспільних відносин, а й насамперед для реалізації висунутого ще в 20-і роки минулого століття гасла – «Геть від Москви», заради утвердження України як незалежної держави, а не «фейлд стейт», якою її хочуть бачити московські неоімперці.
Розгін мітингуючих уночі з 29-го листопада на 1 грудня, що супроводжувалось жорстоким, варварським побиттям беззахисних молодих людей, тільки показало, в який саме бік хилить українська влада. Майдан перестав бути насамперед євроінтеграційним, а став антивладним, досягнувши мільйона учасників. Проте європейський вибір не знято з порядку денного. Майдан був і залишається подією, мета якої утвердити незалежність та повернути Україні притаманні її народу, закодовані в його менталітеті цінності, які багато в чому співпадають з європейськими: права і свободи людини, її гідність, підзаконність влади, гарантія прав власності, справедливий суд та інше.
Всупереч запевненням російських та проросійських ідеологів про те що, українці та росіяни – «єдиний народ», за роки української незалежності дуже виразно проявилась відмінність українців від росіян в аспекті соцієтальної (у тому числі й політичної) культури, тієї ментально запрограмованої комбінації цінностей, яка відрізняє один народ від іншого і робить кожен із них єдиним в самому собі. «Переважаючі ціннісні акценти в суспільстві, – зазначає відомий дослідник національних культур Ш. Х. Шварц, – можливо, є найголовнішою особливістю культури», в які відображено «спільне бачення, що є добрим і бажаним у культурі, культурні ідеали» [2]. Від ідеальних уявлень і засадничих цінностей, які у колективній свідомості кожної нації скомбіновані по-іншому, залежить національний проект майбутнього, який українці намагалися – поки що без великого успіху – витворити у своїй державі. Майдан, продемонструвавши здатність до спільного розуміння загального добра і бажаного майбутнього устрою, прагнення до його втілення всупереч обставинам, прояснює зміст української національної ідеї і вселяє надію на реалізацію українцями своєї місії [3].
Націєтворчу і націєстверджувальну місію Майдану соціальний психолог Ольга Духнич виразила так : «Сучасний майдан України не “діє”, він демонструє самим собі і зовнішньому світу тіло народу. Це мовчазний жест або знак. Майдан не говорить. Його слова гаснуть в тілі, яке, подібно до татуйованого тіла індіанця навахо, говорить за свого власника, – прапорами, гаслами, перепостами в соціальних мережах. Це мова до слів. … Майдан – украй важливий для того, щоб відбувся народ, і [національне] тіло знайшло голос. … Зустрітися на Майдані, зрозуміти, що ти є, що цілий, що у тебе є надія. Це справді немало для людей, чия спільність часто під сумнівом для самих себе. Ось тому я теж іду на Майдан [4] (виділення мої. – А.К.).
Цікавими є численні описи Майдану російськими публіцистами, які не залежно від ракурсу висвітлення та демократизму позиції авторів відзначають інакшість (навіть чудернацькість) поведінки українців [5].
Отже продовження (з піднесенням на новий ступінь), інтенсифікація процесу творення громадянської української нації [6], діяльнісне окреслення національної ідеї, демонстрація впевненості у здатності створити свій проект майбутнього – це перший важливий урок Майдану, який матиме вплив на майбутнє українського народу й української держави.
2. Євромайдан в контексті історичної традиції. Головний успіх Майдану полягає в тому, що він є, що він вистояв, вкорінився, зберіг сам себе і навчився функціонувати на основі громадської самоорганізації. Майдану вдалося відстояти своє право на довготривале існування, перетворитися на своєрідну соціально-психологічну лабораторію, в якій формуються нові громадяни України, які хочуть і можуть зайнятися очищенням політикуму й суспільства, переоблаштуванням суспільного життя.
Як суспільне явище Майдан існує у трьох вимірах: фізичному (локально визначеному, «окупувавши» певний простір), організаційному (оформленому у вигляді руху) та віртуальному (у вигляді інтернет- і медіа-спільнот. Кожний із них у майбутньому може посилюватись або послаблюватись, набувати нових модифікацій або ж занепадати. Я вживаю тут слово «Майдан» в однині саме для означення цього феномену як цілісного і водночас диференційованого суспільного феномена, маючи на увазі і означені його прояви, і його загальноукраїнський характер та присутність на площах різних міст України. Хоча серце Майдану, безумовно, в столиці, на Майдані Незалежності, вибореному у жорстокої поліцейської держави як простір свободи і виявлення народної волі. Недарма ж одні відвідувачі Майдану назвали його сьогочасною Січчю, інші Ватиканом, ще інші – фортецею або табором, де відбувається творення нових соціальних форм і підходів, що мають історичне підґрунтя.
Безперечно, одним із найяскравіших прикладів здатності українців до історичної творчості й суспільної самоорганізації (хоча й не єдиним) безперечно була Запорозька Січ і діяльність українського козацтва загалом. Поняття козацтва у розумінні вільних людей, що живуть на пограниччі держав, не визнаючи над собою ніякої влади, не було суто українським явищем. Проте українське козацтво мало такі особливості, які визначили надзвичайно велику його роль у формуванні української нації та української ментальності. Воно сформувалось не лише (і не головним чином) із селян-утікачів, але з людей інших станів, що з верстви, пов’язаної з певним видом занять (степовим промислом та обороною від зовнішніх нападів) воно згодом переросло в окремий, на певних етапах провідний суспільний стан у країні, який став виразником і захисником соціальних, соціокультурних і політичних інтересів народу і зрештою спромігся – в епоху домінування монархічних держав – створити державну організацію за власним проектом.
Майдан доводить, що наша історія, на яку всі звикли нарікати, дає нам не тільки від’ємні, а й позитивні уроки, містить зразки, варті наслідування: спонтанної демократичної творчості народу, народного волевиявлення і замозахисту. Як стверджують прихильники історичного неоінституціоналізму, ці зразки мають здатність до відтворення, і ми можемо припустити, що за нових умов – інформаційного, глобалізовагого, постмодерного суспільства – вони можуть дати інший ефект, ніж це було в минулому. Майдан може сприяти поновленню розірваної ниточки української історії, пронизаної демократизмом, який свого часу спочатку завадив українцям втримати, а потім і відновити свою державність. Не виключено, що нині ті самі форми допоможуть подолати надзвичайно важку спадщину недавнього тоталітарного минулого і створити оригінальні форми функціонування демократичних інституцій, прийнятних і придатних для функціонування в умовах постмодерного суспільства.
Прихильники історичного неоінституціоналізму стверджують, що історичний шлях певної соціальної інституції чи політичного ладу майже неминуче обумовлює його багаторазові повторення. У деяких випадках виникає нескінченний цикл самовідтворення певних зразків суспільної практики. Дії певного типу, до яких вдаються соціальні актори, породжують подальші дії цього ж типу. Розірвати ці залежності вдається лише у виключних випадках, коли несподіваний збіг обставин відкриває шлях до швидких змін в час якоїсь великої кризи. Саме це останнє твердження залишало українським дослідникам певне «вікно сподівань», оскільки, звертаючись до поняття «стежки залежності», вони найчастіше посилалися на негативні практики українських еліт і народу, пропонуючи ті чи інші шляхи запобігання повторюваним зразкам поведінки, що знайшли вираз у формулах «пораженства», «де два українці – там три гетьмани», «моя хата скраю» тощо.
Людмила Харченко у своїй докторській дисертації «Становлення політико-управлінської еліти в Україні», наприклад, відзначає, що на усіх етапах суспільно-політичного розвитку України відтворювався один і той самий зразок самоствердження політико-управлінської еліти: спочатку опора на ініціативу широких верств населення і децентралізація, потім перехід до одноосібних форм здійснення влади і нівелювання демократичних інституцій (сувора централізація) і, зрештою, підпорядкування еліті іншої держави і розпад (я б сказала – занепад). Саме «повторюваність таких етапів розвитку української політико-управлінської еліти, відсутність взаємозв’язку народно-культурної мобілізації і діяльності провідної верстви суспільства негативно вплинула на реалізацію українського національного проекту», вважає дослідниця [7].
Про позитивний досвід самоорганізації українців написано менше, і переважно істориками. Серед найбільш цікавих маємо праці Ю. Липи, Б. Цимбалістого, Я. Ісаєвича. Натомість сучасні українські соціологи й політологи рідко включають до своїх інституційних досліджень такі ретроспективні огляди і в більшості випадків не надають великого значення таким важливим речам як здатність українського народу до історичної творчості у вкрай несприятливих умовах. Свого часу, я спробувала якоюсь мірою компенсувати цю «несправедливість» у присвятивши четвертий розділ своєї книги «На шляху до громадянського суспільства» теоретичному узагальненню історичних відомостей про історичні витоки громадянського суспільства в Україні, прото-громадянські форми організації громад і громадських справ у домодерну епоху [8], однак цього, звичайно, недостатньо.
Досить вдалу спробу показати позитивний аспект зв’язку минулого й сьогодення під кутом зору історичного неоінституціоналізму зробив Микола Рябчук, звертаючись до тих форм людської взаємодії, які розвинулись на Майдані 2004 року, під час Помаранчевої революції. Рябчукові вдалося у популярній формі викласти ідею «стежки залежності» (або, як він каже – «залежності від шляху») на прикладі її трактування Робертом Патнамом та висловити деякі оптимістичні сподівання, враховуючи досвід Майдану-2004 [9]. Євромайдан, чи краще сказати Майдан 2013-14 років, спонукає до продовження розмови на цю тему. Адже він ще раз підтвердив, що наша історія є джерелом таких рис української ментальності, які неминуче мають прорости сучасною моделлю демократії, яка відповідатиме духові й запитам постмодерної епохи – з горизонтальними зв’язками й вирішальним словом громади у розв’язанні найбільш гострих суспільних проблем. Привабливість цієї моделі допоможе подолати залишки синдрому меншовартості українців і додасть сили українській державності.
3. Дві мирні революції, два українські Майдани початку ХХІ ст. Порівняння Майданів 2004 і 2013 років – одна з улюблених тем нинішніх аналітиків. Буває по-різному. Але найчастіше таке порівняння роблять не на користь Помаранчевої революції. Хороше швидко забулось під гнітом наступних розчарувань [10]. Я не збираюся вдаватися в деталі. Відмічу лише те, що багато чого, що ми бачимо зараз, почалося саме 2004 р., коли народ подолав постсовєцький страх, оцінив силу спільних дій і показав справжні чудеса «карнавалу революції» (термін придуманий не для нас і не про нас, але дуже влучно характеризує українські мирні революції.). Однак важливими є й відмінності, які віддзеркалюють значне просування вперед українського Громадянина як головного актора обох історичних подій.
У 2004 р. відбулася типова електоральна революція, хоча й з українською специфікою. Вона мала спинити наступ авторитаризму, відстоявши своє право на чесні вибори, які мали привести до влади демократичних політиків. Саме цим визначалася відданість людей політикам (з вірою і наступним розчаруванням у них) і саме з цим була пов’язана визначеність мети, «стрункість» організованого тими ж таки політиками повстання мас, яке тому не зачепило усього розмаїття глибинних потреб народу і не випробувало його власних організаційних можливостей. У 2004 р. теж говорили про цінності, і про європейський вибір, про правду і свободу, але у свідомості значної частини людей усе це ховалось під покровом сподівань, які спрощено можна було б сформулювати так: «помаранчеві прийдуть, порядок наведуть». Хоч серед тих, хто гукав «Ющенко, так!» були не лише «сліпі» його прихильники, а й люди, які казали: якщо ж лад не наведуть, то ми їх переоберемо, адже вони демократи. Тобто сподівання пов’язувались з демократичними процедурами, яким хотів завадити Л.Кучма, і переносились на ближче, чи дальше майбутнє. Як би там не було, успіх пов’язувався з діяльністю політиків.
Тепер маємо революцію цивілізаційного вибору, розпочату громадянами 21 листопада, окремо від політиків, хоч політичні лідери також проголосили акцію протесту на 24 листопада і довго вовтузились, готуючись до неї. Для Євромайдану – на добре чи на зле – характерна недовіра до політиків, роздвоєність руху, що виражається в наявності двох його течій – громадської й політичної, які то зливаються заради успіху, то знову розходяться, виражаючи інтереси різних верств і по-різному розуміючи завдання і цілі руху. Міняються пріоритети, спостерігаються ознаки анархії, рух стає багатоканальним і багатоцільовим, він розвивається, переходячи від однієї до іншої пріоритетної цілі, а інколи й заплутується в них, особливо враховуючи непослідовність в цих питаннях «провідників» Майдану з політичного табору.
Епопея Майдану-2013-14 років ще не закінчилась, тому важко його оцінювати з багатьох питань, зокрема й щодо того, чи увійде він в історію як іще одна мирна, громадянська революція, чи все-таки в хвилини відчаю і безсилля перед жорстокою і глухою владою, зійде на шлях насильства. Поки що, всупереч попереднім прогнозам, що мирних протестів зразка 2004 р. в Україні вже більше не буде [11], люди на Майдані виявляють небачену у Європі, й за не багатьма винятками – у світі стійкість у дотриманні мирних форм боротьби. Через 9 років після Помаранчевої революції ми знову стали свідками величної революції духа, змагання за людську гідність і свободу, за європейські цінності, проти тиранії. Українців бідністю не налякати; а от приниження, неправду, а тим більше фізичні розправи українці терпіти не бажають.
Але чи є підстави говорити про Майдан, як про революцію? Думаю, що такі підстави є, якщо врахувати, що революція – термін дуже багатозначний і не обмежується традиційними (переважно марксистськими) підходами, які панують у суспільній свідомості посткомуністичних країн. З цієї причини потрібно зазначати, в якому саме сенсі ці події можна вважати революційними. Серед сучасних підходів до визначення суті революцій, особливо того мирного і часто карнавального їх типу, який набув поширення з останньої чверті ХХ ст., найбільш плідним, на мій погляд, є підхід до розуміння сутності та призначення революцій Ганни Арендт та її послідовників.
Ідеї, сформульовані в праці Г. Арендт «Про революцію» (1963) [12] схематично можна викласти приблизно так: Революції є втіленням фундаментальної потенційної здатності людини творити політичні зміни. Їх головна мета – свобода. Саме ті революції, які до кінця зберегли вірність цій меті, були найбільш успішними. Їхні невдачі найчастіше пов’язані з бідністю – наявністю значної кількості населення, що жило в злиднях, а отже прагнуло не стільки свободи, скільки переділу майна (соціальної справедливості). Навіть порівняно успішні революції залишились незавершеними, бо не створили надійних інституцій постійної участі народу у творенні політики.
Поряд з широким розумінням революції в означеному сенсі, говорять також про революцію у вузькому значенні як особливий спосіб метод боротьби за владу з виходом за межі правового полі, розривом неперервності. Російсько-український політолог (і наш «закордонний революціонер») Андрій Окара відразу після непідписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі закликав до перетворення громадянського неполітичного мітингу в політичний протест проти режиму В. Януковича, рекомендуючи вдаватися до таких дій революційного характеру як: утворення Тимчасового комітету – з народних депутатів та політичних і громадських активістів; проголошенн на сцені Майдану “народного імпічменту” Президента та об’явлення його і всієї виконавчої влади поза законом; обрання на Майдані Тимчасового уряду народної довіри та інше [13]. На думку політолога, 400 і більше тисяч людей на Майдані Незалежності – це вже революція, адже «це та сила, що здатна на дії історичного масштабу».
Набагато поміркованіше про українську «євроревлюцію» говорить інший політолог Антон Шеховцов. Описуючи Майдан як національну і водночас європейську революцію, він бачить її зміст у тому, «що громадянське суспільство хоче дійсно незалежну українську і європейську націю. І українці розуміють, що для досягнення цієї незалежності їм необхідно провести повне переформатування політичної системи» [14]. (виділення моє – А.К.).
То що ж є головним критерієм революційності – кількість людей на вулиці, залученість мас, які прагнуть реалізовувати свою здатність творити політичні зміни, чи методи, якими вони діють? Думаю, що на сьогодні обидва підходи можемо вважати правомірними. Революція – це і повстання мас з метою кардинальної зміни суспільства в цілому або ж якоїсь із його основних сфер, це й спосіб заміни політичної чи суспільної системи радикальними методами, з розривом правової неперервності.
В якому сенсі Євромайдан називатимуть революцією, покаже час. Доки протестні акції тривають, ми не знаємо, як вони розвиватимуться – якими методами вестиметься боротьба і чим вона закінчиться. Успіх у перезавантаженні суспільної системи дав би підстави для впевненості в тому, що відбулася революція. Натомість, якщо цього не станеться, то у багатьох будуть сумніви, чи була це революція (як це сталося, наприклад, з оцінкою Помаранчевої революції). Хоча я дотримуюсь думки, що революції бувають успішними та неуспішними і поразка революції не міняє її суті як політичної події. [15]
4. Громадянський Майдан і політики: разом чи нарізно? Євромайдан – продукт креативності та свідчення наявності (в жодному випадку – не появи) українського громадянського суспільства. Він є пересторогою тим політикам, які не брали до уваги думку людей, вважаючи, що вони ще не скоро позбудуться пост-помаранчевого синдрому та що в усіх суспільних справах перше слово завжди належатиме політикам, а не народу.
На думку В.Горбача, «Майдан – це ситуативне явище. Воно з’являється через те, що у суспільстві накопичуються проблеми, які не можуть бути розв’язані шляхом наявних інституцій демократії – парламенту, президента, громадських рад. Майдан підтвердив, що громадянське суспільство в Україні існує» [16]. Якоюсь мірою це так. Але водночас Майдан – це циклічно повторюване явище в історії українського суспільного життя, яке має свої глибокі корені та історичні прототипи. І тому не факт, що його слід розглядати лише як своєрідний компенсаторний механізм прямої демократії, коли представницька демократія перебуває в кризі.
Втім проблема взаємодії громадської і політичної складової – одне із найбільш спірних питань як з точки зору його практичного функціонування, так і політодогічного аналізу. За кількісним і якісним складом його учасників Майдан усе більше претендує на самодостатність, на те, щоб вирішально впливати на напрям подальшого розвитку політичного процесу , але поки що в цих його претензіях не знайдено порозуміння з політиками, які на словах ніби «за», але на ділі живуть своїм відокремленим і достатньо закритим життям політичної касти.
Що є Майдан як соціальне явище мовою цифр і фактів?
За даними соціологічних досліджень групи «Рейтинг» і центру «Социс», проведеного 25 грудня 2013 р. серед дорослого населення України, в акціях протесту проти влади активно вже виступали або були готові виступати понад 23% населення України (відповідно 5,7 та 17,5%), ще 22% підтримували такі акції, але не були готові брати в них участь. Відставку міністра МВС Захарченка підтримували 53,3%, відставку уряду Азарова – 50,9%, дострокові вибори Президента – 46%, дострокові вибори ВР – 46,1%, а не підтримували, відповідно, 42 і 41%; не визначились із відповіддю 12 і 13% (за матеріалами розсилки).
Як показало опитування учасників Майдану, проведене 7-8 грудня 2013 року Фондом «Демократичні ініціативи» та КМІС [17], на Майдані виявилося 50% киян і 50% приїжджих, причому абсолютна більшість приїжджих учасників Майдану (92%) приїхали самотужки, приїзд 6% був організований якоюсь громадською організацією або громадським рухом і 2% – однією з партій. На Майдані представлені різні демографічні й соціальні верстви суспільства: чоловіків 56%, жінок 44%, віком від 15 до 29 років 38% , 30–54 роки – 49% , 55 років і старше – 13%; середній вік учасника Майдану – 36 років. 64% учасників Майдану мали вищу освіту. За родом занять переважали спеціалісти з вищою освітою (40%), далі йшли 12% – студенти, 9% – підприємці, 9% – пенсіонери, 8% – керівники, 7% – робітники.
Усіх цих людей, які ще кілька місяців тому здавалось не налаштовані на активний захист своїх прав та інтересів, не в останню чергу через відсутність авторитетних політичних лідерів, тепер об’єднали ідеї європейського вибору, зміни влади і створення нової України на засадах правової держави. Причому 72% заявили про свою готовність бути на Майдані «стільки, скільки буде треба», при тому, що серед відповідей киян таких було 83%, а серед приїжджих 62% [18].
На Майдані присутнє значне число політичних партій і громадських об’єднань: Мають своє стійке представництво політичні партії: “Батьківщина”, “УДАР”, ВО “Свобода”, “Громадянська позиція”, “Демократичний альянс”, КУН, УРП, “За Україну!” (В. Кириленко), «Європейська партія», рухівці та інші. З громадських організацій найчастіше зустрічаються згадки про такі, як “Правий сектор”, “Громадянський сектор Майдану”, “Спільна справа”, ПО «Сила людей», Студентська Координаційна Рада (СКР), Союз ветеранів Афганістану, ГО “Українське сучасне козацтво (УКРАЇНИНІВ) та інші козацькі організації, об’єднання «Не злий майдан», організація “Воля”, Громадський оперативний штаб (ГОШ), Відсіч, ГО “Українська альтернатива” (лідер Володимир Кухар), Батьківський комітет, УНСО (Шухевича), “Автомайдан”, “Пласт”, багато інших. Громадський сектор утворив Громадську Раду Майдану, під Маніфестом якого підписалися 40 великих і малих об’єднань.
Голова партії «Демократичний Альянс», яка на Майдані має і свою молодіжну громадську організацію, Василь Гацько зазначає, що в цих середовищах народжуються багато нових ідей, ініціатив та конкретних справ – «без очікування на підтримку великих політиків». Як приклад, можу навести ініціативи ГО “Українське сучасне козацтво (УКРАЇНИНІВ)» щодо формування Рад Майданів по всій Україні, створення Загальних Народних зборів (Віче) і електронного дистанційного голосування на них, про проведення безстрокової загальноукраїнської акції “10 побажань кожного для оновлення життя на краще в Україні”.
Але якщо говорити про потенціал організованого громадянського суспільства по всій Україні і в усіх сферах, то він задіяний ще досить слабо. Поправити ситуацію міг би всеукраїнський рух, який спочатку назвали «Народне об’єднання Майдан», а пізніше перейменували на «Всеукраїнське об’єднання Майдан». Однак, на жаль, очоливши його, політики перетворюють його в мережу (яку втім ще потрібно створити) організацій, які будуть, очевидно, чимось середнім між виборчкомами і ревкомами, які мають стати інструментом здобуття влади і практично не матимуть мобілізаційної сили щодо давно діючих на різних рівнях громадських об’єднань. Втім це окрема тема, яка стосується проблем інституціалізації Майдану у всіх його трьох вимірах, на якій тут немає змоги зупинятися докладно.
Впевненість у своїх силах та здатність до організованих дій, рівень солідарності і взаємної підтримки дивував часом і самих учасників Майдану, які довели, що мирні протестанти здатні перемагати силу і що сила не завжди здатна протидіяти єдності, стійкості і здоровому глузду народу. Однак попереду ціла низка політичних завдань, які необхідно виконати, щоб місія Майдану щодо зміни життя в країні була виконана. Головне з них: як перевести це «стояння на Калці» (метафора Анатолія Ткачука), у конструктивну дію з перезавантаження політичної, а потім і суспільної системи. Чи вдасться цього домогтися вже на теперішньому етапі боротьби? Відповідь на це питання залежить не лише від учасників Майдану, а й від політиків: опозиційних і тих, що при владі. Відносини між громадянським сектором Майдану і політиками є одним з найпроблемніших питань існування, функціонування і перспектив сучасного майданного руху.
Доки йшлося тільки про євроінтеграцію, Майдан хотів і, в принципі, міг обійтися без політиків. Але коли постало питання про заміну людей при владі, або, тим більше, про зміну системи влади, то без політиків уже обійтися не можливо. Це вчасно і правильно зрозуміли учасники громадянського Майдану, погодившись на об’єднання двох майданів в один. Після цього Майдан мав би перетворитися, як каже Ю. Луценко, з «допоміжного загону для перемоги певної партії на президентських виборах» на «організований рух мільйонів громадян по найму політиків». Та цього, на жаль, поки що сталося. Провід Громадянського сектора поки що слабкий (і частково, мабуть, маніпульований) і неспроможний висунути своїх лідерів загальнонаціонального рівня, а політики свою роль розуміють по-старому, Вони використовують свої щотижневі спічі на Майдані для того, щоб втримати цей «ресурс» на своєму боці, а не для того, щоб уже зараз домагатися вирішення якихось проблем. Кожен з керівників трьох опозиційних фракцій: А.Яценюк («Батьківщина»), О. Тягнибок (ВО «Свобода») та В.Кличко («Удар») – таємно, мабуть, сподівається, що саме він волею долі, збігу обставин чи умисних дій сильних світу цього опиниться тим, хто претендуватиме на булаву в 2015 і що влада (можливо) впаде йому до ніг – у тому числі й завдяки Майдану. А поки що думають як би то дотягнути до того часу без великих іміджевих втрат, демонструючи кожен свої амбіції, очевидні недоліки та уявні переваги. У політичній сфері Майдан допоміг багатьом зробити для себе відкриття:
- що справи з цією політичною опозицією аж занадто кепські, щоб можна було розраховувати на її активну роль у зміні політичної й суспільної системи. Те, про що в часи президентства Ющенка можна було без великої певності здогадуватись, тепер унаочнилось: опозиційні лідери перебувають по ту саму сторону барикад, що й влада, тільки виконують іншу роль. При тім, що лідери опозиції безперечно освіченіші, інтелігентніші, і мабуть трохи чесніші, ніж теперішня партія влади, вони не хочуть міняти систему. Саме тому при усій своїй грамотності та європейськості вони й не досі не написали серйозної програми реформ, не оточили себе людьми, здатними ці реформи впроваджувати, тому з них не витягнеш критики олігархічної економіки і олігархічно-султаністської системи правління, заяв про те, щó вони збираються робити з ними у випадку приходу до влади;
- що саме народ (на який усі нарікали, що не вміє вибирати, занадто терпеливий і т.п.) може допомогти знайти вихід із двох здавалося майже глухих кутів: заміни політичної системи (включно з типом політичних партій, а відтак і політичної еліти) та утвердження не імітаційної, а своєї, української моделі демократичного врядування.
Звичайно, деякі з вимог Майдану були максималістськими і навряд чи реалістичними. Але їхня не-реалістичність визначалась незадовільним станом українського політикуму, а не малою кількістю людей на Майдані чи їх нездатністю надати рішучу підтримку радикальним політичним вимогам.
Однією з таких була вимога №1 Майдану: відставка Президента. Політичні лідери справедливо заявляли, що перед тим потрібно було “вручити” владу в руки притомного прем’єра, який виконуватиме президентські обов’язки у випадку, якщо Президент складе свої повноваження й погодиться на дострокові вибори. Звідси виставлення реалістичнішої вимоги відставки Прем’єр-міністра Азарова. Однак те, як це робилося, показало повну неспроможність опозиції, яка свій же план не просто провалила, а провалила з тріском, в черговий раз піддавшись на «разводняк» парламентської більшості. Головним уроком, який можна було винести з цього голосування, було підтвердження того, що сучасна ВР – це глухе болото, у якому жодні акти, сприятливі для революційно налаштованої частини громадянства, ніколи не знайдуть підтримки. А розмови про начебто можливе повторне голосування про недовіру уряду, на той раз уже за проект комуністів, були нічим іншим, як спробою пом’якшити шок від попереднього провалу, напусканням туману.
Далі опозиція (начебто) зосередила свої зусилля ВР на «переформатуванні» парламенту: створенні нової більшості з опозиційних плюс позафракційних депутатів та частини тих представників ПР, які через незгоду з діями уряду тепер, мовляв, перехотіли входити до фракції правлячої партії. Головна мета – голосування за повернення до Конституції в редакції 2004, а відтак на півроку швидше переобрання Президента і зменшення ваги президентської посади, завдяки чому, мовляв, три опозиційні лідери легше могли би порозумітися щодо розподілу портфелів. Одночасно, нова більшість могла б затвердити перехідний або так званий технічний уряд, що складався б з непартійних фахівців. Які підстави думати, що все раптом навіть у кадрових питаннях пішло б так гладко в інтересах для опозиції, залишається невідомим. Скоріше за все, тут знову маємо справу з нічим не виправданою легковірністю опозиції та/або з її бажанням створити видимість, що на політичній арені щось відбувається завдяки їхнім діям.
З подачі опозиціонерів ідея про відновлення парламентсько-президентської форми правління, неправомірно скасованої рішенням Конституційного Суду, зараз уже входить до більшості заяв про плани дій як політиків, так і громадського сектора Майдану, насамперед тому, що вона нібито реалістична. Проте всупереч її популярності, є чималий сумнів щодо корисності спрямування зусиль саме в цьому напрямі – як з точки зору прискорення перемоги над теперішньою партією влади, так і з точки зору перезавантаження системи. А якщо якась політична не збирається використовувати Майдан для тиску саме цих двох напрямах, то вона або не розуміє чому і для чого стоїть Майдан, або є настільки залежною, що навіть не ставить завдання зрозуміти, або ж переслідує свої корисливі цілі, однією з яких може бути така проста річ, як спокійне гламурне життя на політичному олімпі (можливі комбінації).
5. Політичні цілі Майдану і перспективні шляхи руху до нової системи врядування. Повернення до Конституції 2004р. – тільки видимість легшого шляху. Насправді на ньому дуже багато перешкод і прихованих пасток. Насамперед, ця ідея може бути провокацією агентів сусідньої, зацікавлених у тому, щоб опозиційні сили збавили темп і ритм реальної боротьби за зміну політичної системи і загрузли у творенні нової парламентської більшості, навкруг якої неминуче розпочнуться багатоходові ігри явних і прихованих гравців. Якщо врахувати, що «застрільниками» руху за нову більшість були такі «надійні» друзі опозиції з народних депутатів як Д. Жванія та І. Богословська, то не виключено, що саме вони й скористаються наслідками цих інгрищ для досягнення власних цілей, або, що іще більш імовірно, цілей тих людей, які поки що перебувають за лаштунками політичних баталій і спонукають їх до дії саме в цьому напрямі. Згадаймо, як, за чиїм наполяганням і в чиїх інтересах ухвалювались поправки до Конституції у 2004 р. Політики, яким тоді не вдалося скористатися цим знаряддям повною мірою, можуть звернутись до нього ще раз заради повернення до влади. Тому, зовсім не виключено, що як і 2003-04 рр. метою цього псевдореформування може бути просування на посаду прем’єра якогось кремлівського емісара. Нова коаліція може це зробити під вивіскою технічного уряду, йдучи, так би мовити, назустріч побажанням опозиції.
Звернімо також увагу на цинізм самого процесу маніпулювання Конституцією, починаючи – від «реформи» Л. Кучми (який тричі за два роки змінював зміст своїх пропозицій) і до вступу в дію у січні-березні 2006 року поправок, прийнятих Верховною Радою 8 грудня 2004 р. (закон 2222-ІV). Цей цинізм піднявся на ще вищий щабель після виборів 2010 р., коли повернення до Конституції 1996 р. відбулося просто на основі рішення Конституційного суду, а закони переписувались під стару-нову конституцію без дотримання жодних процедур. Окрім того, Президент самовільно «взяв на себе» (слова теперішнього спікера В.Рибака) ще й керівництво виконавчою гілкою влади, хоч це не входить до його повноважень навіть за Конституцією 1996 р. Судова реформа була проведена в напрямі підпорядкування судів виконавчій владі. Отже конституційність усієї системи влади була поставлена під сумнів так само, як і її легітимність. Що з цим робити? Продовжувати шлях прийняття нелегітимних рішень заради політичних цілей (примирення опозиціонерів, скорочення терміну і діапазону повноважень Президента)?
Виникає багато суто технологічних питань, яких не можна буде розв’язати без комплексної конституційної реформи. Скажімо, якщо Верховна Рада обґрунтує нелегітимність рішення Конституційного суду про скасування реформи 2004 р. і самочинно візьме на себе право його скасувати, то чи не будуть депутати від ПР оскаржувати таке рішення? Як поведуть себе Президент і Конституційний Суд? Що взагалі робити з цим нелегітимним Конституційним судом? А що робити з законодавством, прийнятим в останні 3 роки – писаним на коліні Лавриновичем і Ко. Брати участь у такому ж самому псевдо законотворчому процесі, як це зробили прихильники В.Януковича, коли прийшли до влади у 2010 р.? То де ж новий стиль і нові правила політики, за які мерзнуть люди на Майдані?
Учасники Майдану прагнуть очищення політики від бруду, перезаснування політичної системи, створення твердих засад правової держави. Отже – цей шлях ними не буде схвалений. Окрім того він не приведе й до бажаних тактичних результатів, тому що переформатувавши більшість один раз, її можна буде переформатовувати енну кількість разів у майбутньому (згадаймо витівки О.Мороза 2006 р.) – під кожну з цілей, якої захоче якийсь політик, або олігарх, який підтримує цього політика, або… органи безпеки, свої чи закордонні, на службі яких цей політик, можливо, перебуває (тепер це не рідкість). Не можна оминути і той факт, що сучасна ВР – це корумповане болото, трясовина, здатна засмоктати будь-які ініціативи ьта начебто добрі починання. Передача їй сьогодні можливостей вирішувати долю конституційного порядку в країні просто неприпустимо. Адже, не випадково, за дострокові парламентські вибори виступає навіть більше опитаних, ніж за президентські (правда, різниця ставить усього лиш 1%).
Крім того, щонайменше, дивною виглядає позиція тих прихильників повернення до Конституції 2004 року, які лають Президента Ющенка за те, що він так мало зробив за час свого правління, і водночас хвалять цей варіант Конституції за те, що він зменшує обсяг повноважень Президента (і не виключено, що й наступному Президентові, на якого знову покладатимуться надії щодо реформування країни, знову не дозволить нічого зробити) .
Поправки до Конституції 2004 р. жодним чином не забезпечували збалансований, придатний до політичних умов України розподіл владних повноважень. Запровадивши нездоровий поділ всередині виконавчої гілки влади, вони обумовлювали виникнення конфліктних ситуацій між Президентом і Прем’єром, а також вносили хаос у процес формування та переформування парламентської коаліції – через моральну й організаційну неготовність політичних партій і їхніх фракцій у парламенті до стійких домовленостей і компромісної політики.
Щодо Конституції 1996 р., то її головні недоліки у частині розподілу повноважень між гілками влади, а також стримувань і противаг, полягають у тому, що: а) формування парламентської більшості здійснюється не на основі виборів до Верховної Ради, а після президентських виборів, а отже – «під президента»; б) Президент без згоди парламенту може відправляти у відставку Прем’єр-міністра та міністрів. Якщо ці недоліки усунути (наблизити систему до французької), то змішане врядування втратить риси супер-президенціалізму і цілком може слугувати суспільству до здійснення виваженої комплексної конституційної реформи. То ж замість експериментів з повернення до поправок 2004 р. можливо краще піти шляхом укладення тимчасового Конституційного договору, в якому передбачити усунення положень, що спричиняються до сваволі Президента, і зайнятися підготовкою нової Конституції та її ухваленням Установчими зборами (Конституантою, чи Конституційною Асамблеєю). Суверенітет народу ніхто не відміняв, незалежно від тих усіх махінацій, до яких вдавалися попередні й теперішні керманичі, змінююючи Конституцію винятково задля концентрації якомога більшої влади у своїх руках. А наявність Майдану створює унікальні умови для прийняття справді народної Конституції, яка відображатиме реальний стан суспільства і його потреби.
Висновок з цього один: завдання перезавантаження політичної системи, або, іншими словами, заснування нової (Третьої) Республіки Україна – це процес, який необхідно здійснювати чистими руками, звернувшись до джерела влади – народу, реалізувавши його право на скликання установчих зборів, здатних підготувати й ухвалити нову Конституцію. Навряд чи є сенс наперед «замовляти» форму правління, над якою має працювати Конституанта. Підходящий для України варіант має бути вироблений у процесі загальнонаціональної дискусії, співпраці експертів з народом і політичними діячами. Вона має відображати сучасний стан суспільства, його запити і потреби. Механізми їх реалізації можуть по-різному сприйматися різними особами чи групами осіб, однак рішення має прийняте на основі попередньо узгоджених принципів шляхом компромісу. Адже будь-яка форма правління може бути доброю з точки зору ефективності та демократичності, якщо в ній буде закладена відповідна система стримувань та противаг, над якими треба дуже добре попрацювати.
Нова політико-правова система, про яку так багато зараз говорять і до якої прагнуть майданівці, повинна обов’язково повернути цю втрачену традицію: включати певні, притаманні українській політичній історії, але пристосовані до умов сучасності, форми прямої народної участі у здійсненні влади і прийнятті важливих політичних рішень. Конституція має надати громаді важелі справжнього народовладдя, створити механізми безпосереднього впливу громадян на найважливіші суспільні рішення, або, говорячи мовою Г.Арендт, виконати нереалізовану жодною з великих революцій потребу інституціалізувати іманентно присущу народові здатність творити політику. Тим самим буде подолане відчуження між владою і громадою і започатковано процес повернення політиці її первісного значення: участі громадян у справах держави. (А хто не бере участі – той ідіот).
У процесі ухвалення нової конституції частково буде розв’язана і ще одна проблема, про яку пишемо й говоримо вже багато років поспіль – заміни політичної еліти. Скликання Конституанти та її робота над Конституцією може відбуватися в декілька етапів – заради досягнення загальносуспільного консенсусу щодо правил суспільного співжиття на довгі роки наперед і заради селекції людей та творення структур, здатних забезпечити функціонування суспільства на нових засадах. Ці структури мають поєднувати відомі способи організації влади з нашим українським ноу-хау, результатом громадсько-політичної творчості народу і бути, у певній своїй частині, винаходом українців, які на усіх майданах (фізичному, організаційному та віртуальному) шукають нову модель взаємодії політичної влади і суспільства. Втілювати її в життя мають нові люди – представники молодого покоління, яке так виразно заявило про себе на Євромайдані.
Майдан таки примусив владу змиритися з його тривалим існуванням. Залишилося визнати його органом народного волевиявлення, з вимогами якого треба рахуватися, укладаючи соціальний контракт на основі компромісу, або – відповідно до демократичних процедур – уступаючи місце іншим політикам, які здатні виробити й законодавчо закріпити засади такого контракту. Майдан може перетворитися в орган прямої демократії, який буде функціонувати постійно, поправляючи і спрямовуючи представницьку демократію там, де вона буде хибити.
[1][1] https://twitter.com/zbig/status/407632127929241600.
[2] http://www.scribd.com/doc/26050450/value-dimensions-of-culture-comparative-analysis.
[3] У багатьох читачів тут може виникнути запитання, а як же з тими громадянами України, яких привозили на так званий Антимайдан, з жителями Сходу і Півдня України, які стверджують (чи радше – повторюють): «надо не бузить, а работать». На нього відповім, що це окрема, вельми непроста тема, але для цілей даної статті вона – периферійна. Так, в Україні є регіони, більшість населення яких байдуже або й вороже налаштована стосовно Майдану. Частину цих людей складають свідомі носії імперської ідеї (п’ята колона Путіна). Але більша частина перебуває у стані «летаргічного сну» внаслідок совєцької та постсовєцько-російської зазомбованості й соціальної пригніченості. Однак важливо, що на Майдані маємо критичну масу достатньо освічених, суспільно-активних громадян, що творять стрижень нації. Процес цим, звичайно, не вичерпується й на цьому не зупиниться. Для короткості, пошлюся на аналогію: американську націю і національну державу започаткували тільки 13 штатів. Під час Громадянської війни навіть серед цих штатів-засновників були й такі, що виступали за сецесію. Ціннісно-культурні відмінності Півночі та Півдня зберігаються донині. Проте, американська національна ідентичність є надбанням усіх етнічних груп і жителів усіх територій США і нині, здається, ніхто не збирається відокремлюватись.
[4] Духнич Ольга. Почему я иду на Майдан? // Росбалт. 24 ноября 2013. – http://www.rosbalt.ru/ukraina/2013/11/24/1203154.html; Духнич Ольга Євгеніївна, доцент Таврійського НУ ім. Вернадського, канд. псих. наук, досліджує соціально-психологічні особливостей ідентичностей у Криму. Див. також її публікацію: Ольга Духнич. Майдан. Як це бачать із Криму // День, 10 грудня, 2013. – http://www.day.kiev.ua/uk/profile/olga-duhnich
[5] Для прикладу дам посилання на двох дуже різних «репортерів» про Майдан: Аркадий Бабченко: Когда подобное будет у нас в России? Никогда. Такое — никогда. 27-12-2013 http://www.kasparov.ru/material.php?id=52BC8D5E438DE; С. Б. Переслегин. …Переведи меня через майдан (вместо эпиграфа) – 4.01.2014. – http://www.youtube.com/watch?v=UcElKeHmjs0
[6] Попри всю відмінність Майданів 2004 і 2013 рр., початок усе-таки було покладено у 2004 р., про що тепер чудово написав В.Золотарьов (Золоторев Владимир. О пользе майданов. – http://kontrakty.ua/article/70358), а намагалась описати цей процес тоді, у 2004 р. (Колодій А. До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити. – 2004. – № 5-6. – C. 12-25; доступно : http://political-studies.com/?p=527) .
[7] Харченко Л. В. Становлення політико-управлінської еліти в Україні (історико-методологічний аспект) / Автореф. дис., поданої на здобуття наук. ступ. докт. політ. наук - Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2013; – С. 4-5, 12-13; 26; Харченко Л.В. Становлення політико-управлінської еліти в Україні (історико-методологічний аспект). – Львів : ПАІС, 2011. – 370 с.
[8] Див. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Розділ 4. Від традиційної громади до громадянського суспільства: спроба концептуалізації українського досвіду. – Львів: Червона Калина, 2002. – С. 113-155.
[9] Микола Рябчук. Залежність від шляху // Українська правда. – 2010, 7 січня. – http://www.pravda.com.ua/articles/4b4230ef64bd0/
[10] Юрій Луценко на Львівському Євромайдані додумався навіть «вибачатися» за Помаранчеву революцію. – 2013.12.24 – http://novaukraina.org/news/urn:news:179B465
[11] Для прикладу, у 2005 і в 2011 р. П. Масляк на сторінках «Української правди» писав: «…другої Помаранчевої революції не буде. Все буде відбуватися набагато трагічніше. … Чому так? Принципові відміни революційної ситуації в 2004 і в 2011 році в тому, що тоді люди боролися за Свободу, а тепер за Хліб». І далі: «Революція 2004 року була революцією душі і розуму українського народу. Майбутня революція буде революцією живота і тваринних інстинктів. А це вже, панове, повірте, дуже страшно».
[12] Arendt Hanna. On Revolution.– New York: Penguin books, 1990. – 350 р.
[13] Окара Андрій. Порядок денний: що робити на Майдані зараз (12 вчинків задля Перемоги) // Українська правда. Блоги. 29 листопада 2013 // http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/5298e6abf116e
[14] Антон Шеховцов. Українська революція є європейською і національною. Рубрика «Точка зору» / Авторський переклад з англійської: The Ukrainian revolution is European and national // Радіо Свобода. 17 грудня 2013 р. – http://www.radiosvoboda.org/content/article/25203341.html
[15] Дещо докладніше про моє розуміння сутності сучасних революцій та їх типологізації див.: Колодій А. Реформування чи перезаснування держави: які політичні зміни потрібні Україні? // Україна і світ: прагнення змін: Монографія / Відп. ред. Наталія Висоцька. – К.: Дух і Літера, 2010. – C.16-18.
[16] Володимир Горбач: Майдан – це активна форма існування громадянського суспільства. – 20.12.13. – http://www.3republic.org.ua/ua/news/12180.
[17] Майдан-2013: хто стоїть, чому і за що? http://dif.org.ua/ua/events/gvkrlgkaeths.htm.
[18] Там само.