Народ і партії у виборах 2014 року

[2014]

Колодій Антоніна. Народ і партії у виборах 2014 року. – Незалежний культурологічний часопис «Ї». –  5.11.14. – http://www.ji-magazine.lviv.ua/anons2014/Kolodij_Narod_i_partii_u_vyborah.htm. Проаналізовані парламентські вибори 2014 р. ще до остаточного завершення виборчої кампанії і оголошення офіційних результатів.

Парламентські вибори відбулися. Багато ображених, обурених і тих, що «не розуміє…» Я не належу до жодних. Навпаки. Вважаю, що вибори пройшли загалом успішно і принесли більш ніж задовільні результати. Так, були сюрпризи. Але правильно говорять західні коментатори, що непередбачуваність результатів якраз і є свідченням свободи волевиявлення та демократичності виборчого процесу. А якщо хтось думає, що в інших країнах, з набагато більшим досвідом демократії, виборці демонструють чудеса мудрості, той дуже помиляється.

Загальна оцінка результатів

Вибори треба оцінювати з позицій не бажаного, а можливого; не сподівань на раптове преображення суспільства, а з розрахунку на ще один крок у просуванні в напрямі миру, європейських цінностей і демократії. На мій погляд, такий крок було зроблено, і позитивний вплив цих виборів на суспільно-політичну ситуацію в країні обов’язково переважить ті негативи, які мали місце під час виборів та одразу після них.

Не можна забувати про час та умови проведення виборів, про ті виклики, які стоять перед країною і які наклали свій відпечаток і на виборчий процес загалом, і на поведінку лідерів перегонів, включно з допущеними ними помилками, і на позицію виборців, особливо в східних та південних областях, де було обрано (на жаль!) значну кількість одіозних «колишніх» політиків, які залишаються – волею виборців – нинішніми.

Партії Блок Петра Порошенка, Народний Фронт, Об’єднання «Самопоміч» утворюють демократичну більшість, отримавши 249 місць у парламенті (цифра не остаточна), до якої формально чи неформально мусять доєднатись 18 депутатів від Батьківщини та 20 від Радикальної партії Олега Ляшка. До конституційної більшості бракуватиме 13 (чи менше) депутатів, яких при важливих голосуваннях буде не важко добрати з незалежних. Отже парламент працездатний, про-європейський і, хотілося б вірити, про-реформаторський. Якщо ж Радикальна Партія не увійде до коаліції (я це припускаю), то чисельно більшість трохи зменшиться, але зате буде більш стійкою. А поряд з нею у парламенті, як завжди, будуть працювати дві опозиції: чисто популістська на чолі з О. Ляшком та олігархічно-популістська на чолі з Ю.Бойком.

Здійсненню реформ повинна посприяти наявність «молодої крові» у партіях коаліції. Можна, звичайно, шкодувати, що молоді політики та їхні організації, що проявили активність на Майдані і після нього (особливо під егідою «Реанімаційного пакету реформ»), не зуміли об’єднатись в одну політичну силу і пройти в парламент самостійно. Але таких надій вони й не подавали. То ж добре, що усе таки знайшли свій шлях у політику, і будемо сподіватися, що вони не розчиняться й не розгубляться у специфічних умовах українського парламентаризму (тактичних помилок уже наробили).

Народ (виборці) на дострокових парламентських перегонах

Аналітики полюбляють починати з несподіванок виборчої кампанії, які насправді не були аж такими несподіваними. Просто були деякі розходження між передвиборчими опитуваннями, екзит-полами і результатами голосування. Їхня основна причина – багато виборців до останнього моменту не мали визначеності, за кого їм голосувати, але, як виявилось, не тому, що були необізнані, а тому, що прискіпливо зважували можливості кожної партії, весь час тримаючи руку на пульсі. До цього слід додати короткотерміновість цієї виборчої кампанії та наявність великої кількості нових колективних суб’єктів виборчого процесу. Звичайно, чимало було й розчарованих (з думкою «нема за кого голосувати»), які в результаті не прийшли на вибори.

Але позитивним є уже той факт, що вибори відбулися (бо ще навесні це здавалося занадто складним завданням), пройшли мирно (без терактів і без тітушок), були прозорими, виборці не зазнавали тиску з боку влади.

Другим важливим позитивом, на мою думку, можна вважати здійснене виборцями достатньо компетентне рангування політичних сил – відповідно до їхнього потенціалу щось зробити у державі. Зрозуміло, що з погляду партій, які недобрали голосів, або їхніх аналітиків, політтехнологів та виборців, у цьому рейтингу є чимало несправедливості. Але таким є життя, і оцінка виборців завжди найсправедливіша. Принаймні, на даний момент. Тож замість нарікати або ображатися на виборців, краще проаналізувати свої помилки та/чи недоробки і не допускати їх у майбутньому. Бо серед помилок були як недооцінка, так і переоцінка політичних технологій; як залежність, так і незалежність від грошовитих спонсорів; як уміння і бажання дійти до кожного виборця, відповідаючи на його очікування, так і зверхність у ставленні до загалу, в надії, що переможе інтелект, досвід чи якісь минулі заслуги, про які начебто усі мають знати.

Ще один позитив: виборці показали, що вони цінують плюралізм української політики і розглядають його як запобіжник проти узурпації влади. Підтримка Арсенія Яценюка як ефективного Прем’єра (на думку майже четвертої частини виборців), а також бажання запобігти можливій концентрації влади в одних руках (Президента) мали своїм наслідком швидке нарощування рейтингу партії «Народний Фронт». Наслідок: у парламенті замість однопартійного домінування буде коаліційна більшість, вплив Президента, як і Прем’єра, буде зрівноваженим, що дозволить уникнути звичної для українських державних керівників спокуси розширювати свою владу позаконституційними методами, знизить загрозу можливих секретних домовленостей з Кремлем чи іншими політичними суб’єктами і загалом зробить політику більш відкритою та конкурентною.

Завдяки усім цим позитивам, можливо, вдасться уникнути імітації реформ з сумними наслідками у вигляді застою і/або насильницького конфлікту з народом (хоча з реформами, зазначу в дужках, перспективи поки що туманні).

Що не задовольняє в цих виборах?

1. Найголовнішим негативом я вважаю низьку явку (52,42%). Багато говорилося про молодь як суб’єкта Євромайдану, про те, що тепер уже все буде по-іншому, бо підросло нове покоління, але це покоління, на жаль, залишилось пасивним під час виборів, і цьому немає виправдання.

2. Присутність «сімейного підряду». Непотизм – може й не таке ганебне явище як корупція, але й воно не додає нашому політичному класу ознак модерності. Це риса традиційного, патріархального суспільства.

3. «Бруд» виборчих перегонів: особливо бридко виглядає, коли «мочать» своїх, вдаючись до страшенної дріб’язковості. Чорний піар серед демократів та ще й після Революції гідності – це щось таке, що принижує усіх – і продуцентів, і споживачів цього піару, ба, навіть його мимовільних свідків.

4. У зв’язку із зміною поколінь у політиці випливла на поверхню соціальна заздрість в усій її потворній багатоманітності, особливо – в навколо-політичних тусовках. Дуже прикро це спостерігати. Виявляється, далеко не усі хочуть виходу на політичну арену нових молодих осіб, або, принаймні, не усім до снаги проковтнути той факт, що ось такі самі, як вони, люди з громадянського суспільства (може й того самого віку чи однокурсники) здатні залетіли аж так високо.

5. Низька кваліфікація, а в деяких випадках і мораль, членів виборчих комісій, також була недоліком цих перегонів, що особливо проявилося на так званих проблемних округах.

6. І, нарешті, стара проблема – присутність спроб підкупу виборців і готовність – особливо у випадках непрямого підкупу (вкладання грошей в округ, а не персональних подачок) – не просто його прийняти, а «прийняти з вдячністю», тобто проголосувати за того, хто «багато робить для округу». Це  яскраво проявилося навіть на політично свідомій та патріотичній Львівщині. Втім, перше, ніж лаяти людей, задумаймося: чому люди голосують за тих, хто здатний обдарувати?

По-перше, виборців виховують політики (хоч у деяких випадках люди таки вчаться й на власному досвіді та починають потім вчити політиків). Усі роки незалежності людей привчали ставити знак рівності між матеріальною і політичною спроможністю кандидата в депутати. Кандидати на округах змагалися, хто скільки здатний подарувати, побудувати, розповсюдити. Протидії цьому практично не було, можливо за винятком 2012 р., коли рух «Чесно» з’ясовував, звідки статки, чи варто спокушатися на таку допомогу і чим це може обернутися. Але вибір, зроблений за партійною ознакою, також не виявився вдалим,  про що свідчить те, що цього року багато тодішніх мажоритарників на Львівщині не були переобрані (С.Курпіль, Р.Ілик, Л.Котеляк, І.Фаріон та інші). Цьогорічна виборча кампанія була коротша, і всі, кого тоді «люстрували», тепер отримали шанс наверстати прогаяне, частина – за підтримки партії Президента.

По-друге, у людей склалося спірне, але не безпідставне уявлення про те, що мажоритарні округи для того й створюються, щоб окремі територіальні одиниці мали своїх «захисників» нагорі, там, де розподіляється бюджет. Адже звернення до місцевих чиновників щодо вирішення проблем ремонту доріг, будівництва мостів і т.д. розбивається об традиційне «немає коштів». Щоби такий підхід подолати, треба: а) провести адміністративно-територіальну реформу (разом з бюджетною складовою); б) запровадити нову виборчу систему, яка б стимулювала інтерес і кандидатів, і виборців до загальносуспільних справ.

Зрештою, недоліки мажоритарної виборчої системи в наших умовах добре відомі і це вина еліти, а не народу, що вона діяла на цих виборах.

Злети і падіння політичних партій

Для мене як політолога, найбільшою, вже постфактум усвідомленою, несподіванкою було те, що перші чотири позиції за результатами виборів зайняли партії, яких не існувало до виборів. Тобто, стихійно вийшло так, що зміна політичної системи почалася, як би воно й мало бути, зі зміни системи партійної, хоч цього ніхто й не планував. Не стверджую, що утворені під ці вибори колективні суб’єкти залишаться головними гравцями на політичній арені у довгостроковій перспективі, але факт цей сам по собі знаковий. Попередні правлячі партії не відповідали елементарним демократичним стандартам. Вони були корпораціями авторитарного типу, не дуже придатними для розв’язання завдань, що стоять перед країною. Тож не дивно, що від них мало що залишилося. Поки що новий тип партій ще не сформувався, але було б добре, якби рух у напрямі заміни старих партійних об’єднань на нові продовжився. Це б сприяло, окрім іншого, і кристалізації нової політичної еліти.

Два перші місця на виборах узяли дві партії влади, хоча півроку тому їх іще не існувало в теперішньому форматі. Добре це чи погано? Частина радикально налаштованих аналітиків і громадян проінтерпретували це як наївність або як пристосуванство виборців до партій влади. Інша частина, ті, хто сподівались на більш значне посилення президентської команди, навпаки, стурбовані можливим протиборством при утворенні уряду і здійсненні реформ. На мій погляд, таке голосування було скоріше проявом здорового прагматизму виборців, які вважали за необхідне в скрутний для держави час надати Уряду та Президенту більше можливостей для реалізації їхньої політики, розуміючи, що за наявних економічних, політичних та воєнних умов ніхто б не зміг реалізувати свої плани щодо припинення війни і здійснення реформ за кілька місяців. Дати політикам шанс – це ознака нормальної громадянської культури.

Партія «Блок Петра Порошенка» набрала 21,82% голосів виборців за пропорційною частиною виборів і провела до парламенту (за неостаточними даними) 132 депутати. Підтримка партії в регіонах була різною, але без надмірних перепадів: від 37,45% у Вінницькій області до 14,32% в Луганській.

Президентська партія була відносно новою (її створено в серпні 2014 р. на базі колишньої партії П. Порошенка «Солідарність»), а її назва у вигляді іменного блоку – трохи дивною, однак це був тактичний крок, зроблений заради кращої розпізнаваності партії виборцем. Враховуючи об’єктивну обумовленість поспішності з проведенням дострокових парламентських виборів, які були реалізацією однієї з вимог Майдану, такій «дрібниці» як специфічна назва нашвидкуруч створеного БПП, не придавали особливого значення. Але в майбутньому, на мій погляд, назву треба змінити у відповідності до нових підходів до партійного і державного будівництва.

Зрозуміло, що і успіхи, і невдачі іменного блоку Президента були наслідком проекції на нього успіхів і невдач самого Президента, як їх бачили виборці. Не високий, але й не низький рівень підтримки партії свідчить про позитивну оцінку вже зробленого Президентом значною кількістю виборців. Це особливо стосується здобуття Президентом міжнародної підтримки для нашої країни, а також зусиль щодо врегулювання збройного конфлікту на Сході. Було також розуміння  екстремальності умов, за яких доводилось діяти Президентові, і потреби зміцнення його влади перед лицем зовнішніх і внутрішніх загроз через утворення у Верховній Раді пропрезидентської партійної фракції.

Треба сказати, що надаючи підтримку Президентові, виборці аж ніяк не були некритичні до нього: і до стилю його діяльності, і до її результатів. Як наслідок, рейтинг Блоку Порошенка за два місяці виборчої кампанії сильно впав (від 33% на початку виборчої кампанії до менше, ніж 22 % на день виборів). На результат вплинули як суб’єктивні чинники (того, хто при владі критикують усі, не всі критикують відповідально, частина розпускає слухи та підозри, отже недовіра зростає), так і через об’єктивні (у його діяльності було чимало такого, що не сприймалося післямайданним українським суспільством, яке радикалізувалося значно більше, ніж учасник і спонсор Майдану Петро Порошенко. Можна припустити, що за партію Президента голосувала в основному помірковано-консервативна частина суспільства, яка більше за все хоче миру і стабільності. Значно менше йому довіряють ті, хто прагне глибоких реформ і зміни системи.

Хоч порівняно зі своїми попередниками – іншими президентами України Петро Порошенко має значну кількість переваг (вони стосуються і його світоглядної визначеності, і демократичності, і рівня підготовки), але в його діяльності є чимало помилок і недоліків,  пов’язаних з його походженням з середовища пострадянської бізнес-еліти та політичного бомонду попередніх часів. Найбільше незадоволення у суспільстві і в експертних колах викликають: а) його претензії головну роль в усіх державних справах, а не тільки у сфері повноважень Президента, визначених Конституцією; б) схильність до «кулуарних» рішень з важливих питань і недооцінка ролі громадської думки (у т.ч. й власного електорату); в) недооцінка значення процедурної чесності та відкритості для реалізації ним же висунутого гасла “жити по-новому”; в) завелика роль особистих зв’язків і зобов’язань, що позначилось і на формуванні списків, і на сподіваннях таки поставити «свого» Прем’єра. Не додало Президенту плюсів і балотування його сина до Верховної Ради. Так, той мав право. Так, подібна практика зустрічається й у демократичних країнах. Але в Україні вона найбільше характерна для часів панування клану Януковича-Ахметова і вже тому від неї треба було відмовитись – хоча б на деякий час.

Можливо такі аналітики як Ігор Лосєв та Сергій Дацюк трохи перебільшують, говорячи про слабкість та нерішучість українського Президента перед лицем Кремля та про його потенційну здатність піддаватися тиску Росії в кадрових і воєнних питаннях (http://tyzhden.ua/Politics/121913; http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/544f87a0ac66d/; http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/54533f2b95811/), але вони абсолютно праві, що принцип конституційності – це те, чого треба вимагати від усіх політиків післяреволюційної України, і від Президента в першу чергу. І суспільство за цим має пильно стежити. Під цим оглядом протистояння двох команд – БПП і НФ у Верховній Раді хоча й ускладнить політичний процес (немає нічого дивного, що люди бояться повторення 2005-06 рр.), але воно буде й запобіжником від кулуарної політики та можливих небажаних «маневрів».

Партія «Народний Фронт», до якої входять Прем’єр-Міністр та Голова Верховної Ради (перший з’їзд відбувся 10 вересня 2014 р.), швидко набираючи рейтинг (з 3 % на початку вересня до 22,14% за результатами виборів), зуміла незначно випередити Блок Петра Порошенка за кількістю голосів виборців, відданих за список партії і провела до парламенту (за попередніми даними) усього 83 депутати.

Таке швидке зростання рейтингу партії пояснюється кількома причинами: насамперед тим, що початковий рейтинг партії був явно невідповідний кількості відомих і популярних облич у її списку. Виборці спочатку ще не розібралися, «що воно таке» – «Народний фронт». Та це було неважко зробити, оскільки до партійного списку увійшли провідні політики країни. Сформувалась досить сильна команда (як і засвідчувала реклама), члени якої під час виборів були активні й переконливі. Виборча кампанія була виразною, але без надмірностей.  Партія вдало використала бажання значної кількості виборців зберегти Арсенія Яценюка на посаді Прем’єр-міністра, тому що «справляється» і «кращої кандидатури поки що не видно». Його промахи в кадровій політиці і в інших речах були не дуже відомі широкому загалу і до них була менше прикута увага, ніж до промахів Президента, який традиційно в очах виборців «відповідає за все». Сумніви щодо реформаторського потенціалу Арсенія Яценюка, якщо й були, то не виходили за межі експертного середовища. Окрім того, як уже мовилось вище, виборці також вбачали в партії НФ противагу БПП, намагаючись у такий спосіб запобігти можливій концентрації влади в руках Президента.

Здобувши гарний результат на виборах, НФ недоречно розпочав суперечку з БПП про те, хто ж є переможцем (суперечка розгорілась через право першої скрипки при утворенні коаліції). Наполягаючи на своїй першості, народофронтівці, безумовно, не мали рації. Аргумент про те, що мажоритарної складової не повинно було бути, а тому збільшення фракції БПП за рахунок переможців в одномандатних округах – нічого не значить, фальшивий. За виборчу систему треба було боротися до виборів. А тепер підтримка реформ у Верховній Раді залежатиме від голосувань як тих депутатів, що пройшли в одномандатних округах, так і тих, що увійшли в Раду за партійними списками. За Конституцією усі депутати рівні і кожен має один голос. Тому найбільша фракція (а отже й перше місце) таки у БПП. Але якби до уваги бралася тільки пропорційна частина виборів, то й тоді різниця менша, ніж 0,5 відсотка голосів, у країні з демократичною традицією змушувала б партію-переможця рахуватися з другою партією і визнавати приблизну рівність сил, а отже й необхідність співпрацювати та домовлятися, а не доводити свою першість.

Не працює й апеляція НФ до того, що «народ обрав Прем’єра». Як виборча технологія це спрацювало. Але в Україні не чисто парламентська республіка і не двопартійна система, коли Прем’єром автоматично стає лідер партії-переможця. За наших умов – це не що інше як маніпуляція, яку колись (безуспішно) використовувала Юлія Тимошенко. За теперішньої системи правління Прем’єра погоджує та висуває коаліція, а вносить у Верховну Раду Президент. Так воно й буде. І добре, що є достатньо впливові «треті» сили, здатні пом’якшувати зіткнення. Представники партії «Об’єднання «Самопоміч» вже непогано це роблять. Президент заявив, що погоджується з кандидатурою Яценюка (хоч попередньо мав інші наміри).

Загалом же, саме такі, як є, результати виборів можуть бути доброю спонукою до розбудови партнерських стосунків і рівноправності, а не диктату однієї політичної сили. Хоча небезпека занадто гострих суперечок (на особистісному рівні) існує. Тут позначається відсутність культури демонстрування терпеливості та взаємоповаги між політичними партнерами, як і культури компромісу. Але її треба виробляти, і якраз результати виборів на тлі нагальних проблем, які потрібно вирішувати разом, можуть цьому добре прислужитися.

Партія «Об’єднання Самопоміч» несподівано виявилась третьою за кількістю отриманих голосів і мандатів. Вона включила до свого списку багато молодих активістів, що проявили себе на Майдані і після нього, тиснучи на Верховну Раду з приводу ухвалення реформаторських законів. «Самопоміч» починала виборчу кампанію з 1,2% рейтингу і приблизно до половини виборчої кампанії вважалася непрохідною, але в підсумку набрала 10,97% голосів. Успіх цієї партії доводить як велику затребуваність нових молодих облич на політичній арені, здатних змінювати країну, так і наявність таких облич у партії «Об’єднання «Самопоміч»  та їхнє вміння добре себе зарекомендувати не тільки словом, а й ділом.

У Києві та на Львівщині партія не була невідомою політичною силою і тут вона набрала найбільшу кількість голосів. З точки зору політичних технологій «Самопоміч» провела грамотну виборчу кампанію, при тому – на всій території України. Позитивний вплив мало й те, що лідер партії здобув в Україні реноме політика європейського типу, завдяки його неодноразовим вдалим виступам по телебаченню та набуттю Львовом привабливого вигляду саме за його головування в місті. А те, що Андрій Садовий не збирався йти до ВР, в очах частини виборців могло додати йому навіть більшого «шарму».

Тож у даному випадку спрацювала ідея обрання до Верховної ради молодих людей і нових політичних партій.

Партія «Опозиційний блок» зайняла четверту позицію. Це також формально нова політична сила, хоч у кадровому, фінансовому та ідейному відношенні вона є спадкоємицею «Партії регіонів», а відтак, зберігає проросійську орієнтацію. Проте її лідери наполягають на тому, що їхня мета – збереження незалежності й територіальної цілісності України та досягнення миру у Східному регіоні.

Те, що партія починала з нуля, як і у випадку з двома партіями влади, ні про що не говорить, бо ПОБ складається з відомих діячів (для когось одіозних і неприйнятних, а для когось своїх, «наших»). Її успіх забезпечило те, що в регіонах, які раніше були «вотчиною» Партії регіонів, свідомість і культура значної частини виборців змінилась не настільки, як того очікувала решта суспільства. Крім того ПОБ зуміла ефективно мобілізувати свій електорат (класичних, так би мовити, прихильників ПР), плюс перетягнути на свій бік колишніх симпатиків КПУ та «Сильної України». Цьому сприяла активна, добре підготовлена з технологічного боку, агресивна за стилем виборча кампанія. Вдалим, на мій погляд, ходом був акцент на тому, що тільки «Опозиційний блок» об’єднує «справжніх прихильників миру», які реально зуміють його домогтися. Такий посил повністю відповідав настроям значної частини населення сходу й півдня України, яке так чи інакше постраждало від війни або просто боїться її більше, ніж залежності від путінської Росії.

Як свідчать деякі повідомлення у ЗМІ, на гачок ПОБ піймалася й частина «обманутих»: окремі необізнані в тонкощах політики громадяни, які опозицією вважали супротивників теперішнього «опозиційного блоку». Наскільки таких виборців було багато, ніхто не скаже.

Прикро, звичайно, що до парламентської «опозиції» тепер увійдуть практично усі ключові регіонали, які уникнули відповідальності за свою попередню діяльність у  владі. Але Україна з усіма своїми регіональними складовими не могла стати зовсім іншою країною за півроку, навіть виключивши окуповані території. З іншого боку, проходження обраних у східних та південних областях колишніх регіоналів до парламенту свідчить про демократичність виборів.

Далі зупинимось на менш успішних та неуспішних політичних проектах, рейтинги яких упродовж виборчої кампанії падали, або які зовсім не подолали виборчий бар’єр.

П’яте й шосте місця зайняли дві добре відомі виборцеві партії з популістськими гаслами та поведінкою: Радикальна партія Олега Ляшка та партія «Батьківщина» Юлії Тимошенко. А стара, згуртована та ідеологічна ВО «Свобода» (як вона сама себе уявляє) взагалі не пройшла в парламент (4,71%).

В чому ж причина падіння рейтингу чи не проходження в парламент цих відомих партій?

Радикальна партія Олега Ляшка є типовим прикладом популістської, клієнтельної (в розумінні – утримуваної олігархами) партії, яка тривалий час була одним із лідерів  виборчої  кампанії, але врешті здобула 7,44% відсотків голосів і провела в парламент 20 своїх депутатів (разом з мажоритарниками). Постійне зниження рейтингу РПЛ можна пояснити як надмірностями його виборчої кампанії, так і протидією ЗМІ цьому популістському проекту. З точки зору виборчих технологій, самого Олега Ляшка і його партії у виборчій кампанії було явно забагато, тим більше, що виступаючи з антиолігархічних позицій, він десь мусив брати на усе це гроші, і тим самим сам себе розвінчував (виборці виявились не такими простаками, як сподівалась РПЛ). Другий важливий момент: партія Ляшка мала високий рейтинг «на безриб’ї» – поки не сформувались і не заявили про себе  інші політичні сили, які стали фаворитами перегонів, а виборці – не розібрались, чого вартує її радикальна антиросійськість і антиолігархічність. Зробити це виборцям допомогли телеканали та інші ЗМІ.

Падіння рейтингу РПЛ доводить, що наші громадяни не є невиправними прихильниками популізму. Вони здатні мислити і діяти раціонально, якщо а) мають достатньо інформації; б) мають з кого вибирати, поза межами популістів.

Партія «Батьківщина» пройшла до Верховної Ради з результатом 5,68% проти 25% на виборах 2012 року.  Низка невдалих кроків лідера партії Юлії Тимошенко після виходу з тюрми, її невміння вписатися в нову суспільно-політичну ситуацію працювали на падіння довіри до неї в суспільстві і на зниження рейтингу очолюваної нею партії. У більш загальному плані, причиною падіння підтримки «Батьківщини» є те, що нині більшість виборців сприймають і партію, і її лідера як осколок попередньої, до-майданної епохи, яка має відійти в минуле, бо тепер інші завдання, і інші «герої».  Достатньо грамотно організована виборча кампанія (щоправда, із засиллям вуличної реклами, що могло оцінюватись і негативно)  не помогла, бо в ній були моменти нещирості і маніпуляцій: від використання імені Надії Савченко в партійних інтересах до організації підписів на користь референдуму про НАТО. До падіння авторитету партії великою мірою спричинився  вихід з неї групи Турчинова-Яценюка, внаслідок чого різко зменшився кадровий потенціал партії. Цей розкол став додатковим аргументом для виборця, що партія таки віджила своє і не принесе користі за нинішніх умов. Загалом у ній залишились нецікаві виборцю персонажі, багато з яких, до речі, програли у мажоритарних округах.

Приклад «Батьківщини» доводить безперспективність вождистських партій у демократичному суспільстві: коли немає «великого ворога» (колись ПР), коли харизматичний лідер втрачає «шарм»,  партія неминуче занепадає.

Партія «Свобода», за яку в 2012 році проголосувало 10% виборців, цього разу балансувала на межі 5% і таки не зуміла подолати виборчий бар’єр, недобравши біля 0,3 десятих відсотка голосів. Чи були тут якісь умисні маніпуляції, сказати важко, але на нарікання на роботу виборчих комісій з боку партії, можна відповісти: перемагайте впевнено, і тоді не буде потреби ворожити та протестувати.

Падіння рейтингу ВОС останнім часом було безперечним і воно було обумовлене кількома причинами. Впевнена перемога «Свободи» на виборах 2012 р. була зумовлена специфічною ситуацією, коли частина виборців просто шукала радикальних противників режиму Януковича і сприйняла за такого ВОС. Це був аванс, якого партія не зуміла відробити.

Концентрація партії на заходах, пов’язаних з ідеологією та піаром і відсутність реальних пропозицій і компетентних дій там, де її ставленики займали державні посади, змусили виборців змінити своє ставлення до «Свободи». Багато виборців невисоко оцінили і майданну діяльність партії: так вона була на «Майдані», так понесла втрати, у тому числі людські. Але не тільки вона. Від неї чекали більшого, ніж тільки радикальних виступів Олега Тягнибока, який у деякі критичні моменти переставав бути активним гравцем. Зниження числа прихильників було особливо відчутним в західному регіоні, де вона була в більшості в місцевих радах і кадровий голод партії, некомпетентність її ставлеників стала особливо помітною (призначення Ірини Сех головою ЛОДА, зокрема, пішло на шкоду партії).

Значну роль у пониженні рейтингу зіграли скандали, пов’язані з туманним походженням фінансів партії (її начебто зв’язками з кримінальним середовищем і його теперішніми нащадками, з одного боку, та олігархами, з іншого). Обґрунтованих спростувань виборець не почув. Вульгарно-радикальні промови однієї з ключових фігур партії Ірини Фаріон, а також її неправдивість (щодо свого минулого) та зверхність щодо опонентів, яка часто переходила межі пристойності, також завдала значної шкоди іміджу партії. Українці – народ поміркований і прийме консервативний чи демократичний націоналізм, але не право-радикальний.

Поза стінами Верховної Ради залишилась також партія з деяким стажем –  «Громадянська позиція» (3,10%), потягнувши за собою новіший та більш молодіжний  «Демократичний альянс».

«Громадянська позиція» Анатолія Гриценка виборчу кампанію починала з добрих стартових позицій (7,5%), але її кінцевий результат (3,10%) дуже засмутив як лідерів партії, так і прихильників інтелектуальної та принципової політики, втіленням якої прихильники ГП вважали саме цю партію. На мій погляд, головна причина неуспіху «Громадянської позиції» була в тому, що з’явилася і зуміла себе утвердити  у якості реформаторської сили партія «Самопоміч», відтіснивши ГП на узбіччя. Активісти з «Самопомочі» виявилися більш переконливими», ніж Демальянс у складі ГП. Цьому, звичайно, сприяли недоліки самої ГП і ведення нею виборчої кампанії. Лідер партії Анатолій Гриценко не зумів подолати стереотип його сприйняття як недоговороздатного лідера, «кота, що гуляє сам по собі», що в умовах коаліційного уряду було б сильною перешкодою для успішних реформ. Відсутність на телебаченні цієї політичної сили і недооцінка нею роботи з виборцями взагалі теж вплинули на падіння рейтингу партії (але тут хочу зробити застереження: присутність з тими самими месиджами, що усі йдуть не в ногу, а тільки я в ногу, могла би нічого не змінити).

Не подолала виборчий бар’єр Комуністична партія України (3,86%) і так звана «Сильна Україна» Сергія Тігіпка (3,11%).

Комуністична партія України, як і партія «Свобода», на минулих виборах отримала 10% голосів виборців. Але тепер часи змінилися. Різниця з попередніми виборами пояснюється кардинальною зміною розташування сил. Доки була ПР, частина виборців обирала комуністів, як начебто антиолігархічну силу. На ділі вони такими не були, за що нарешті й поплатилися.

Крім того, здається, що лідери партії щось проґавили у своїх відносинах з олігархами, від яких, граючи свою подвійну гру, раніше мали підтримку і вміли за неї розрахуватись. Може бути, що олігархам стало просто не до них. В усякому випадку, розрив тандему комуністи—олігархи остаточно підірвав позиції КПУ.

Думаю, що вибори 2014 р. є останньою сходинкою, на яку спустилася КПУ, йдучи до свого занепаду. Ну який комунізм, думає уже нинішній, звиклий до приватновласницьких відносин виборець? «Ленінопад» – тому підтвердження. Проросійськість як головна особливість цієї партії (ледь прикрита її «паперовою» ідеологією) стала особливо неприйнятною у період, коли Росія перетворилась на ворога Української держави.

«Сильна Україна» Сергія Тігіпка почала виборчі перегони з цілком прохідним результатом, але у підсумку набрала 3,11% голосів і лишилася аутсайдером перегонів. Скоріше за все, її потенційні виборці віддали перевагу Опозиційному блоку, або (більш патріотичні) БПП.  Частина могла просто не піти на вибори (це до речі стосується й виборців інших партій, у яких значно упали рейтинги).

Насамперед, Тігіпку з його біганням на всі боки перестали вірити геть усі. Відносно пристойний рейтинг його партія мала лише до тих пір, поки не заявила про себе більш відверта спадкоємиця Партії регіонів – ПОБ, яка, як уже було сказано, дуже добре зіграла на темі миру. Тож східний електорат надав перевагу Опозиційному блоку. Більш помірковані і патріотичні виборці на півдні, сході і в інших регіонах, які спочатку збиралися, можливо, голосувати за партію Тігіпка, відмовилися від цих намірів через підозри щодо його зв’язків з Москвою, негідну поведінку після закінчення кривавих подій на Майдані, розтиражованих у ЗМІ антипатріотичних заяв цього політика, а також через острах, що П.Порошенко під тиском Москви може зробити С.Тігіпка навіть Прем’єром.

Як на мене, провал політичного проекту Сергія Тігіпка доводить, що повна безпринципність у будівництві політичної кар’єри навіть в умовах такої мало ідейної та недостатньо цивілізованої політики, якою вона усе ще залишається в Україні, рано чи пізно веде до розплати.

Серед решти партій, які не пройшли до парламенту, хотілося б згадати про партію молодих активістів «Сила людей» – як таку, що мусить зберегти перспективу. Майже до самих виборів вона залишалась громадським рухом чи об’єднанням і не була відомою для широкого загалу. Її лідери мали трохи ілюзій щодо народження нової партії внаслідок самоорганізації громадян, до чого вони їх спонукали як громадянські активісти. А самі тим часом не зуміли належним чином об’єднатись і заявити про себе. Та все ще попереду. Добре, що лідери молодих партій не обурюються і не розчаровуються через свою поразку, розуміючи, що ці вибори в їхньому житті не останні. Для того, щоб  наростити силу і вплив, їм потрібно буде й надалі активно працювати в громадянському суспільстві, зміцнивши свої об’єднання організаційно  та фінансово. Бо запит у суспільстві на нові політичні сили є, так само як і на оновлення поколінь української політичної еліти.

05.11.2014.