Предметне поле політичної науки у сучасний період

[2017]

Колодій Антоніна. Предметне поле політичної науки в сучасний період / В кн.: ПОЛІТИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ. 1991-2016 : у 2 т. ; т.1. ПОЛІТИЧНА НАУКА : ЗАХІДНІ ТРЕНДИ РОЗВИТКУ Й УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса ; редкол. : чл.-кор. НАН України О. Рафальський (голова), д-р політ. наук М.Кармазіна, д-р іст. наук О. Майборода ; автор предм. О. Рафальський; відп. ред. і упоряд. М.Кармазіна. – К. : Парлам. вид-во, 2016. – С. 44-91.

До 25-річчя незалежності України та 25-річного ювілею Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. названий Інститут видав двотомне дослідження становлення і сучасного стану політичної науки в Україні у контексті розвитку її предметного поля та методології в світі. У першому розділі “Політика як наука” першого тому цієї праці опублікований мій підрозділ 1.2. “Предметне поле політичної науки в сучасний період” (С. 44-91). На матеріалі західної, в основному англомовної літератури в ньому розглянуті питання про поняття предмета і предметного поля політичної науки, його розгалуженість на підполя і субдисципліни, залежність предметного поля від розвитку методології науки, з одного боку, та запитів політичної практики з іншого. У цьому зв’язку значну увагу приділено проблемі співвідношення суспільної релевантності політологічних досліджень на противагу сайєнтизму, що ставить на перше місце розвиток методологічного інстументарію науки. Проаналізовані “поновлені в правах” та нові теми предметного поля політології в ХХІ ст., такі як повернення держави в політологічний дискурс; революції, громадянські війни і тероризм; теорія і практика демократії та переходів до демократії (демократичної трансформації); громадянське суспільство, групи інтересів та політичні партії; публічна політика і врядування у предметному полі політології; політична антропологія як напрямок сучасних політологічних досліджень; проблеми культурної та соціальної різноманітності, ідентичності та мультикультуралізму; крос-національні дослідження культур і теорія політичної культури.

01-1

Політологія (політична наука) належить до відносно молодих суспільних наук. Вона сформувалась наприкінці ХІХ – у І-й половині ХХ-го століття, розгалузилась тематично та збагатилась різноманітними теоріями й методологічними підходами у ІІ пол. ХХ ст. Період з ІІ половини 1950-х років і до межі тисячоліть можна вважати золотим віком політології, коли сформувався її науково-теоретичний інструментарій, завдяки якому остаточно втратили актуальність суперечки про те, наскільки це самостійна наука та чи здатна вона виробити свою теоретико-методологічну базу, відмінну від інших суспільних наук. У ХХІ ст. політологія продовжує розвиватись, зазнаючи впливу складної політичної дійсності епохи постмодернізму й глобалізації, з одного боку, та усе більш рафінованої та просунутої власної методології, з іншого.

Предмет і предметне поле політичної науки. В українському лексиконі за окремою наукою про політику закріпилися дві назви: «політологія», що утвердилась на пострадянських теренах, у тому числі й в Україні, та «політична наука», що є калькою з англомовної назви «political science». Ці назви є синонімічні. Утворене від першої назви слово «політолог»  означає в Україні, насамперед, – «політичний науковець» (дослідник політичної сфери суспільного життя), і лише потім – «політтехнолог» (такими у нас, часом, бувають люди навіть без спеціальної політологічної освіти). Словосполучення «політична наука», вживане в однині, означає те саме, що й «політологія» з усіма її субдисциплінами (про які буде сказано далі), а вживане в множині – «політичні науки» – включає в себе, поряд з політологією, такі суміжні з нею науки, як політична соціологія, політична філософія, політична антропологія, політична історія, політична економія. Деякі з них (політична філософія, політична антропологія) мають значне взаємне перекриття з політологією і інколи розглядаються як її галузі (підполя чи суб-дисципліни). Але загалом це окремі науки, що вивчають певні аспекти політичної дійсності під своїм кутом зору із застосуванням свого власного дослідницького апарату.

Наявність суміжних наук, які теж вивчають політику, робить потрібним розрізнення об’єкта і предмета дослідження політичної науки (політології), доцільність якого українські науковці інколи ставлять під сумнів [1]. Як зазначає Юрій Карякін, об’єкт науки – це фрагмент реальності, яку дана наука досліджує [2]. А оскільки той самий об’єкт, зазвичай, досліджується кількома науками, то важливо ще знати, який саме аспект вивчається в межах кожної з цих наук за допомогою використовуваного нею теоретико-методологічного інструментарію. Ось цей аспект, що піддається дослідженню методами, які практикує дана наука, і є її предметом – за загальною згодою науковців, які його вивчають.  «Предмет конкретної науки є узагальнене уявлення наукової спільноти про обраний фрагмент реальності, про об’єкт [її досліджень – А.К.]» [2]. Мається на увазі, що уявлення представників різних (суміжних) наук про той самий об’єкт різняться, бо вони розглядають його з різних боків, під різними кутами зору.

Визначаючи предмет політичної науки, мусимо мати на увазі певну єдність досліджуваного нею об’єкта (ним є сфера політичного життя в усіх її можливих вимірах; у цьому полягає інтегративність політичної науки щодо її об’єкта) та того кута зору, під яким ця сфера вивчається представниками політологічного наукового співтовариства. Цей кут є достатньо широким, але він не охоплює усього спектра можливих підходів до вивчення політичного життя, залишаючи дещо й для інших, суміжних наук. Таким кутом зору для політологів є дослідження політичної сфери в аспекті творення, збереження і функціонування головних політичних одиниць сучасності – держав, утворюваних ними чи довкола них політичних систем (внутрішньодержавних та міжнародних) та їх взаємодії між собою і з усіма іншими суспільними суб’єктами у здійсненні публічного врядування. Автор статті в «Енциклопедії Британіці» у своєму визначенні політології взагалі на перше місце ставить врядування: «політична наука – системне вивчення урядування шляхом застосування емпіричних і взагалі наукових методів аналізу», водночас підкреслюючи, що фокусом політології є влада і цим вона відрізняється від суміжних наук [3]. Аспект врядування з використанням публічної влади, вивчення політичної сфери як взаємодії усіх її структурних одиниць (суб’єктів) у процесі публічного врядування є тією родзинкою, яка відрізняє політичну науку від інших наук, що в якійсь мірі займаються вивченням політики.

Владу називають центральною категорією політології, суспільним феноменом, що посідає таке саме місце в політиці, як гроші в економіці. Боротьба за владу, використання влади для здійснення курсів публічної політики, намагання втримати владу в певних, нешкідливих для індивіда рамках становлять серцевину політичної взаємодії. Але якщо ми подивимось на кількість політологічних досліджень самого феномену влади, то вона не буде вражаючою. Причиною є те, що коли влада розглядається онтологічно, як суспільний феномен взагалі, вона входить у предметне поле політичної філософії та соціології. І лише тоді, коли владу досліджують під кутом зору її застосування до розв’язання суспільних проблем (урядування в його різних формах), міжгрупової боротьби за оволодіння нею, а також стримуючих механізмів і дій, спрямованих на недопущення її узурпації, влада входить у предметне поле політології.

Виходячи з наведеного вище розуміння предмета науки, можемо дати визначення  предметного поля політології як сукупності досліджуваних з допомогою наукового інструментарію політичної науки тем, що стосуються політичної сфери суспільного життя і конвенціонально, за згодою наукового співтовариства, утворюють предмет політичної науки на даному етапі її розвитку. Тематика визначається не довільно, а на основі потреби у фрагментації об’єкта дослідження заради зручності та належної глибини його вивчення. По мірі зміни самого об’єкта, його ускладнення, розширення тощо зростає потреба і в подальшій диференціації, ускладненні та розширенні предметного поля науки, виділенні його окремих підполів (галузей даної науки) та напрямів досліджень. З іншого боку, обсяг та ступінь диференціації предметного поля обумовлюється наявною теоретико-методологічною базою. Поглиблення та розширення останньої неминуче спонукає дослідників до розширення сфери наукових пошуків, акцентування нових тем та охоплення нових напрямків.

У межах кожної науки має місце спеціалізація науковців, що працюють на певних її підполях, концентрують увагу на окремих напрямах досліджень, у межах яких або поглиблено вивчаються якісь окремі феномени, що є фрагментами даного об’єкта (в політології – це партії, нації, етногрупи, взаємодія держав, трансформації режимів, конфлікти, технології політичних процесів, політична культура та інше), або ж акцент робиться на використанні певних, домінуючих в даному напрямі методів, що застосовуються до тих самих феноменів. Часто виділення предметних підполів, а на їх основі і субдисциплін (галузей) сучасної політології відбувається на перетині (чи при накладанні) цих двох чинників: фрагментації об’єкта і специфіки методології.

Прийнято виділяти такі субдисципліни як політична теорія, політичні інститути і процеси в окремих країнах (політологія окремих країн), політичні інститути і процеси в порівняльному вимірі (порівняльна політологія), політичні технології, а також політична антропологія, яка останнім часом існує не лише як суміжна дисципліна, а і як субдисципліна політології (про що буде сказано далі). Можна сказати, що центральне місце серед них займає порівняльна політологія. Вона є галуззю, субдисципліною політології, яка вивчає ті самі феномени (має те саме предметне поле), що й решта політології, але розробляє і застосовує методологію їх порівняльного дослідження. Порівняння, як відомо, є своєрідним науковим мега-методом, який заміняє для політологів експеримент, а порівняльна політологія, відтак, є своєрідною лабораторією політичної науки, без якої остання не існувала б як наука. Напрямами, що виділяються на основі фрагментації об’єкта і диференціації предметного поля політичної науки є транзитологія, партологія, етно- і  націологія, гендерний аналіз, політична культурологія та ін.

Теоретично правильно відносити до політичної науки й такі напрями політичних досліджень як глобальні студії (нова галузь вивчення політики, що виникла в умовах глобалізації), міжнародні відносини. У західних країнах їх належність до політичної науки не викликає сумніву. Проте в усіх пострадянських країнах існує практика віднесення міжнародних відносин до суміжних наук через те, що так відбувалася їх інституціалізація як навчальних дисциплін. Відповідно, міжнародна проблематика не була включена і до даної публікації.

У цьому розділі йтиметься про тематичні пріоритети постбігейвіористського періоду в розвитку політології  (від 70-х років ХХ ст. – дотепер) з наголосом на розширенні й збагаченні змісту, диференціації об’єктів аналізу, охопленні нових проблем, деяких змін  співвідношення з суміжними науками наприкінці ХХ, а особливо у ХХІ ст. – з урахуванням як продовження тематичних напрямків ХХ ст., так і появи чи особливого акцентування нових.

Проблема релевантності політологічних досліджень на противагу сайєнтизму. На розширення тематичного поля політології у тих чи інших напрямках певною мірою впливає дискусія, яка віддавна триває у США й інших західних країнах щодо значення політологічних досліджень для розвитку «чистої науки», з одного боку, і для «публічного життя», з іншого. До чого політологія має прагнути насамперед: до розвитку свого методологічного інструментарію і, як наслідок, до перетворення на все більш точну науку, чи до того, щоб давати конкретні відповіді на запити суспільного життя і політики, сприяти формуванню доброчесних громадян, формулювати пропозиції щодо прийняття кращих рішень у сфері публічної політики, шукати розв’язання проблем міжнародного життя? На ці питання науковці відповідають по-різному. Проаналізувавши ставлення американських політологів до означеної проблеми від початку 20-го століття, Роджерс М. Сміт прийшов до парадоксального висновку, що «майже всі провідні американські політологи в молоді роки наголошували на тому, щоб робити політологію більш науковою, а в старшому віці підкреслювали її суспільне значення» [6]. Однак у підсумку виходить, що перша тенденція у США усе ж перемагає: американські політологи надають перевагу темам, при вивченні яких можна застосувати методологічний інструментарій, що дає змогу досягнути більшої наукової точності. Натомість, теми, корисні для суспільства, для розвитку демократії, для зміцнення позицій американської держави, часто бувають недостатньо популярними через те, що для їх дослідження немає добре опрацьованого наукового апарату, а дослідники не отримують того сприяння (Сміт пише – «привілеїв»), що «сайєнтисти».

Дискусії довкола цих двох тенденцій: орієнтації на релевантність, що певним чином перегукується із зростанням уваги до прикладних аспектів політичної науки та посиленням нормативізму, і сайєнтизму, зосередженого на посиленні науковості політології та її квантифікації, тривалий час перебувають у центрі уваги наукових спільнот, зокрема американської, британської та міжнародної політологічних асоціацій (відповідно, APSA, PSA та IPSA). Їх керівництво докладає певних зусиль, щоб звести до мінімуму суперечність між цими цілями та між науковцями, які на них орієнтуються. Зокрема, на початку 2000-х років, коли дискусія з цього приводу розгорілася в APSA, тодішній її голова Роберт Патнем намагався примирити сторони, закликаючи розвивати політичну науку в різних напрямах та стверджуючи водночас, що надалі буде приділятись більше уваги дослідженню суспільно-важливих питань. Проте «надія Роберта Патнема на піднесення в суспільно значущих досліджень», на думку Р. М. Сміта, не збулася: «тенденція до переважання політології «професійного» стилю, яка ані не прагне, ані не досягає великої «актуальності» стосовно основних аспектів сучасних суспільних проблем, зберігається», притому сторони знаходяться не в рівному становищі [6].

Подібні обговорення ведуться також у Міжнародній асоціації молодих політологів. Висловлюючись про те, чому вони обрали політологію та яка місія останньої в сучасному світі, частина диспутантів наголошує на практичному значенні політичної науки, що має «змінювати  світ на краще», а також на завданні політологів не лише описувати події та виявляти проблеми, а й «прописувати рекомендації, що сприяють зростанню загального блага» [7]. Натомість інша частина, визнаючи, що «певний ступінь практичної орієнтації необхідний», закликає до обережності з практичними рекомендаціями, вважаючи, що науковці найперше мають навчитися відповідати на питання «чому», що й буде їхнім головним внеском у розв’язання практичних проблем [8].

Наслідки такої роздвоєності політичної науки неоднозначні. З одного боку, «переважання в дисципліні прагнення стати істинною наукою сприяло появі теорії раціонального вибору і більш складних методів кількісного аналізу в 1980-і та на початку 1990-х років» [6]. Але, з іншого боку, цими методами іноді досліджують вузькі й малозначущі теми на шкоду вивченню деяких ширших і актуальніших  політичних проблем. Це й було причиною того, що, як вважає Р.Сміт, дуже невелика кількість сучасних американських політологів стали відомими публічними фігурами завдяки тим ідеям, які вони висували у своїх наукових працях. До таких він відносить Елінор Остром, Семюела Гантінгтона,  Роберта Патнема, Френсіса Фукуяму[1]. Можна сперечатися, наскільки вичерпним є цей перелік сучасних американських політологів, праці яких мали великий суспільний резонанс. Але і його, в принципі, достатньо, щоб побачити, що досягнення політичної науки США за останні десятиліття в розробці суспільно значущих тем зовсім не такі малі, як пише Р. Сміт, а діапазон тематики та науковий інструментарій визначних дослідників політичного життя просто вражає своїм різноманіттям. Тож можна стверджувати, що суспільно релевантні теми у США зовсім не є занедбаними. Про це свідчить і той факт, що в ґрунтовному довідниковому виданні «Політична наука у ХХІ столітті» [23] кожен розділ закінчується параграфом: policy implications – значення кожного напряму політологічних досліджень для публічної політики.

Суперечність між науковістю та релевантністю політичної науки існує не лише у США. Про неї пишуть також британські та австралійські дослідники, висловлює певну стурбованість Міжнародна асоціація політичних наук. Однією з серйозних проблем, що виникає внаслідок недостатньої прив’язки політологічних досліджень до проблем політичної практики, Колін Гей (Австралія) [24] та Джері Стоукер (Великобританія) [25] вважають нездатність демократичних держав подолати розчарування громадян у політиках і політиці, яке нині перетворилося «на культурну норму». Засадничо, вважає Стоукер, розчарування спричинене зміною моделі політики: зі сторонницької (партійно-ідеологічної, partisan) на валентну (valence) або модель так званого «компетентного голосування». Якщо за попередньої моделі виборці голосували за партії на основі їхньої ідеологічної платформи, беручи до уваги дуже загальні ціннісні орієнтири, то нині, через розмитість ідеологічного обличчя партій, вони змушені кожного разу вгадувати, яка з політичних сил та хто з політиків-кандидатів краще виконає свої обіцянки. А це буває не під силу не лише виборцям, а й аналітикам – через непередбачуваність політики, обумовлену кількома групами чинників, які Дж. Стоукер поділяє на структурні, інституційні, ідеативні (термін Парсонса) та психологічні [25, p. 56-59]. Не розкриваючи змісту цього аналізу, звернемо увагу на те, як дослідник підводить цю проблему до необхідності змін у спрямуванні політологічних досліджень.

Констатуючи, що у кризовій політичній ситуації частково винні й професійні політологи – «великі постачальники ідей про політику», Джері Стоукер пропонує надалі не лише підвищувати рівень суспільної значущості того, що вивчають політологи, а ще й надати політичній науці нової функції – дизайнування політичних рішень з проблем поточної політики і донесення їх до широкого громадянства. Цю ідею дослідник запозичив з праці «Науки про штучне» нобелівського лауреата, людини, що залишила великий спадок в економічній, управлінській науці та кібернетиці – Герберта Саймона (1916-2001). Саймон доводив, що усі штучні, тобто, створені людиною об’єкти, не можуть досліджуватись тими ж самими методами, що й природні. Синтетичні або штучні речі існують для певної мети, мають функції і певні бажані якості. Це повинні враховувати суспільствознавці – незважаючи на те, що першорядними вважаються дослідження, які використовують методи, подібні до використовуваних у природничих науках. Вони також не повинні випускати з-під уваги функцію дизайнування [26, p. 1-15; 111-113; 25,  p. 60-61].

Дж. Стоукер наголошує, що від розуміння політологами особливостей створених людьми «штучних об’єктів» залежить практична релевантність політичної науки та її вплив на зміну політичної поведінки громадян і, зрештою, на збереження та вдосконалення демократії.  «Одна дорога веде до спроб встановити механізми і причини, а інша, хоча й не випускає з уваги ці проблеми,  починає із запитань про завдання і цілі і як їх можна досягнути. Перша дорога загалом розглядається як більш похвальна, а на її практику посилаються як на первинне дослідження; друга, якщо й практикується взагалі, часто описується в напів-зневажливих висловах як прикладна соціальна наука. Проте наша політична система є вочевидь штучним людським творінням» [25, p. 60]. Розуміючи це, політологи повинні «надати своїй науковій роботі виміру дизайнування» і спрямувати зусилля на краще розуміння громадянами політики. В іншому випадку, на думку Стоукера,  «через 60 років зникне такий об’єкт їхніх досліджень як демократична політика» [25, p. 61-63].

«Поновлені в правах» та нові теми предметного поля політології в ХХІ ст. Відродження інтересу до філософсько-теоретичних аспектів політичної науки, до історико-політологічного аналізу формування суспільних порядків, до прикладних аспектів публічного управління, аж до пропозицій дизайнування рішень політологами – поряд  з подальшим розвитком емпіричних досліджень і кількісних методів у межах бігейвіоризму та неоінституціоналізму раціонального вибору – такий діапазон предметних полів і методів забезпечила  постбігейвіористська наукова революція, як її назвав Дейвід Істон у своїй знаменитій промові 1969 року [27]. На цьому витку спіралі політологія знов повертається, з одного боку, до тих питань, з яких колись починала своє входження в коло суспільних наук, а з іншого – концентрує  увагу на проблемах, котрі раніше просто не існували, або не мали такого значення і не привертали настільки значної уваги дослідників.

До традиційної для політичної науки тематики, яка отримала «друге дихання» на сучасному етапі її розвитку, можна віднести а) питання становлення і розвитку демократії (згадаймо, що на початку свого шляху американська політологія, як її бачив зокрема Чарльз Мерріам, була націлена насамперед на вивчення демократичного ладу у США, з’ясування його недоліків та можливостей і шляхів покращення); б) зміцнення державних інституцій у контексті внутрішнього і глобального розвитку, в) вивчення ролі посередників у стосунках суспільства з державою (груп інтересів, політичних партій, інституцій громадянського суспільства), а також г) аналіз процесу формування публічної політики.

Розвивається не лише політична теорія та методологія, а й політична думка, яка формулює ідеологічні орієнтири для вирішення певних суспільних проблем.  Хоча творцями ідеологічних концепцій є політичні філософи та економісти, політологи аналізують зміст і прикладне значення ідеологій та політичні наслідки їх застосування. Наприклад ідеологія неолібералізму є своєрідним дороговказом для багатьох сучасних реформаторів (добрим чи поганим, залежить від обставин і від кута зору). Без вивчення ідеологій та їх сучасних інтерпретацій неможливе розуміння природи і перспектив суспільних рухів та значної частини політичних режимів, тому книги з їх аналізом користуються популярністю, особливо, коли йдеться про таких авторів, як Ендрю Гейвуд [See: 28; 29], якому належить низка блискучих підручників з політології, політичної теорії та глобалістики [30].

До порівняно нової тематики, що є відповіддю на найбільш гострі проблеми сучасності відносяться а) проблеми суспільних змін і трансформацій політичних режимів, б) пошуки загальних парадигм аналізу становлення й утвердження суспільних порядків; в) питання глобальної взаємопов’язаності, глобального врядування і взагалі глобальних впливів і взаємодій; в) заснованої на цінностях соцієтальної культури та її ролі у процесах модернізації і пост-модернізації; г) проблеми демографічних зсувів, соціокультурної різноманітності, мультикультуралізму, а також д) політико-антропологічна проблематика.

Розширення тематики порівняльних досліджень в сучасних умовах відбувається як за рахунок цілісного вивчення держав, політичних систем та політичних режимів, так і за рахунок праць, у яких увага концентрується на певних сегментах або аспектах політики: аналізі громадянських суспільств, політичної культури, державно-територіальних устроїв, політичних партій, виборчих систем, публічної політики, конфліктів і воєн тощо. Далі докладніше розглянемо такі теми, як: громадянське суспільство, держава, демократія й переходи до демократії, публічна політика і врядування, різноманітність і мультикультуралізм, крос-культурні дослідження і політична культура, а також політична антропологія як теоретичне й тематичне розширення політологічних пошуків.

Повернення держави в політологічний дискурс. Спад у захопленні політологів абстрактними теоріями і потреба у висвітленні  проблем виживання або, навпаки, розмивання національних держав в умовах глобалізації сприяли відходу багатьох науковців від теоретизування довкола «політичних систем» і зверненню до «держави» як об’єкта політологічних досліджень. Ця тенденція стала помітною ще в 1970-х роках завдяки працям Теди Скочпол, Дж. Тиллі[2], С. Креснера, А. Степана та інших, які спочатку виступили з програмними статтями для колективного  видання, яке так і називалось «Повернення держави назад» [у політичну науку] [32].

Помітні два головні аспекти наукового інтересу сучасних політологів до держави як об’єкта наукових досліджень. Перший стосується виникнення, зміцнення і занепаду держав, їх взаємозв’язку з війнами і насильством, міри автономності держави у її відносинах з громадянським суспільством, ролі державних інституцій у суспільних трансформаціях, революціях та громадянських війнах, утвердженні демократичних чи, навпаки, диктаторських, корпоративістських та неопатрімоніальних режимів; другий пов’язаний із з’ясуванням місця національної держави у міжнародних відносинах в епоху глобалізації та майбутнього Вестфальської системи.

Врахування міжнародного контексту і міжнародної ролі держав обумовило зміни у визначенні держави. На відміну від марксистських і неомарксистських інтерпретацій, тепер  стає поширеним визначення держави не як сукупності владних інституцій (уряду в широкому розумінні, тобто політико-управлінської надбудови над суспільством), а насамперед як цілісного «утворення, що виникає внаслідок об’єднання уряду, населення і території» [33, p. 7]. До цього визначення західні науковці ще додають традиційне посилання на Макса Вебера про монопольне застосування державою легітимного насильства: «держава претендує на монополію застосування сили, надаючи мандат, який уряд потім уводить в дію» [33, p. 7].

Отже, сучасна держава як політично організоване суспільство, що здійснює суверенну владу  у межах певної території, має чітко визначені кордони і певним чином взаємодіє з іншими державними й недержавними суб’єктами міжнародної політики, цікавить дослідників передусім у двох аспектах: 1) у контексті налагодження  системи транснаціонального врядування, в якому держава виступає як один з головних агентів; 2)  як головний носій силових відносин – всередині країни й у глобальному вимірі. Велику увагу дослідженню першого аспекту приділяють британські політологи – паралельно з вивченням економічних можливостей держави в умовах зовнішніх тисків сучасної епохи, ролі держави як агента політичної ідентичності та очікувань населення, місця держави в культурному й інтелектуальному змаганні народів [See: 34; 35]. У їхньому доробку чимало праць про вихід політики поза межі держави і про глобальне урядування [36; 37]. Другий аспект є сферою інтересу дослідників, які працюють над проблемами зміцнення держав, запобігання чи гашення конфліктів, революцій,  громадянських і міждержавних воєн [20; 38; 39 та ін.]. Як показує Чарльз Тиллі, виникнення цих, часом трагічних явищ, не в останню чергу пов’язане з ґенезою держави та її сутнісними ознаками. Його праці зіграли неабияку роль в утвердженні інтересу до дослідження держави під кутом зору насилля і примусу, які вона здійснює. Окрім книги «Примус, капітал і європейські держави» [40], це була стаття під красномовним заголовком «Ведення війни і творення держави як організований злочин» [41] у вже згадуваному збірнику про повернення держави в політологію та чимало інших праць про суспільні рухи і революції в Європі [42; 43], які також автор розглядає у контексті розвитку держав.

У концепції творення держав Тиллі йдеться про те, що в минулому їх основою став елементарний рекет вождів та воєначальників, які, підкоривши певні території силою, примушували населення приймати від них «захист» і платити за це данину. Шлях від цих первісних, базованих на насильстві державних утворень до сучасної правової держави європейського типу – непростий і в кожному випадку інший.  Функція ж насильства ніде не дівається. Відповідно зберігається і пов’язана з нею напруга у міждержавних відносинах та загроза внутрішнього деспотизму. «З одного боку ми бачимо, що життя громадян в Європі утихомирюється, створюються більш-менш представницькі політичні інституції. І те й інше суть побічні продукти формування держав, які приводяться в рух завданням нарощування військової могутності. З іншого боку, ми бачимо, що росте руйнівна сила війни, держави все більше проникають у приватне життя своїх громадян, створюються інструменти неймовірного  класового контролю. Зруйнуйте державу – і отримаєте Ліван. Зміцніть державу – і отримаєте Корею. Позитивний результат не уявляється можливим, якщо тільки на зміну національній державі не прийдуть інші форми державності» [44, с. 322]. Європейські держави в сучасному їх вигляді не існували, а отже й не існуватимуть завжди. Але поки що «написати їм некролог складно», стверджує Тиллі. Найбільше, що можна зараз зробити, «це відвернути величезну владу національних держав від занять війною – на  зміцнення правосуддя, особистої безпеки та демократії» [Там само].

Тематика, пов’язана зі створенням, зміцненням або занепадом держав, їх місцем та роллю в сучасному жорстокому світі особливо важлива при дослідженні розпаду імперій, у тому числі й колишніх комуністичних держав імперського типу СРСР та Югославії. Про значення міцності молодих держав, які виникли на їхніх теренах, і взагалі про значення державної сили і слабкості у формуванні сучасного світопорядку, теоретизує відомий американський теоретик-глобаліст Френсіс Фукуяма у праці «Державне будівництво: врядування і світовий порядок у 21-му столітті» [20] (перекладеній російською мовою під заголовком «Сильное государство» [45]). Для характеристики «сили держави», її здатності функціонувати і бути ефективною, життєздатною, стійкою вчений  послуговується терміном «державність» (stateness), в аналізі якої слід брати до уваги два виміри: міцність держави (strength) та обсяг її повноважень (scope). Міцність держави, за Фукуямою, полягає в її спроможності чітко і прозоро впроваджувати закони, а обсяг визначається кількістю функцій, що їх бере на себе держава. [45, с.15-35]. Децентралізація, так само, як і глобалізація можуть обумовлювати звуження обсягу державної діяльності, однак її міцність і в епоху глобалізації залишається нагальною потребою для усіх держав і міжнародного співтовариства, оскільки слабкість держав є джерелом і внутрішньодержавних, і міжнародних проблем безпеки. [45, с.8]. Ф. Фукуяма приділяє увагу слабким державам з неусталеними режимами, яким, на його думку, важко зміцнитися через багатоманітні чинники їхньої низької легітимності, причинами якої є, з одного боку, недостатня підтримка іншими країнами, а з іншого – нездатність урядів здійснювати ефективне управління країною. [45, с.74-80; 157-160].

Відтак, однією з нових тем політологічних досліджень стали так звані «невдалі» чи «занепалі» держави (failed states), вивченням яких з 2005 р. займається «Фонд Карнегі за міжнародний мир» та його журнал Foreign Policy. Перший «Річний індекс невдалих держав» [46], творцями якого були названі інституції, мав засвідчити, що близько двох мільярдів людей живе в країнах, над якими висить загроза розвалу і що саме ці країни, а не держави-агресори, були об’єктом найбільшої стурбованості США та інших провідних держав світу, оскільки вони були джерелом нестабільності. Дослідження проводилось на основі методики оцінювання конфліктів CAST за допомогою спеціальної комп’ютерної програми, яка дала змогу проаналізувати сотні тисяч внесених в Інтернет періодичних видань країн світу. Проте дехто вбачав у цих дослідженнях політичний підтекст, зокрема бажання США втручатися в ситуацію в загрожених країнах.

Підхід з позицій концепції «невдалих держав» був розкритикований не лише як не-політкоректний (через зверхність аналітиків щодо держав, які зіткнулися з труднощами в збереженні суверенітету), а й як ненауковий (через невизначеність критеріїв та ненадійність обрахування показників) [47]. Цей підхід, на думку критиків, також не враховував динаміки розвитку держав: доконаний спосіб дієприкметника «failed» часто суперечив перспективам відновлення державою своєї дієспроможності за нових умов. Тому його почали заміняти на «failing» або «fragile states» («держави, що занепадають» або «крихкі держави»). Фонд миру також переключився на вивчення «крихкості» держав світу за 12 показниками і, публікуючи свої щорічні індекси, включає тепер до них усі країни – від найбільш стійких (у 2014 р. такими були названі Фінляндія і Швеція з індексами крихкості 18,7 і 21,4) до найбільш крихких (Судан і Сомалі з індексами 112,9 і 112,6 відповідно). Україна мала «індекс крихкості» 67,2, Казахстан – 68,5, а Росія – 76,5 [48].

Серйозних монографічних досліджень на тему «невдалих держав» не було створено, якщо не брати до уваги книгу науковця (насамперед, в галузі лінгвістики) і політичного публіциста та громадського діяча Ноама Чомскі (Хомського), який застосував концепцію до своєї країни – США, зовнішню політику і демократичний лад якої він систематично критикує. В назві книги «Невдалі держави: зловживання владою і атака на демократію» обіграна назва країни: замість «United States» – «Failed States», які, виконуючи роль наддержави, за оцінками Чомскі, втручаються у справи слабших держав, а у себе вдома не можуть, подолати «дефіцит демократії» [49].

Революції, громадянські війни і тероризм в об’єктиві політичної науки. Переважно у контексті структури держав, їхньої сили чи слабкості сучасні політологи розглядають революції та громадянські війни, як процеси, пов’язані з бажанням одних групових акторів домогтися суспільно-політичних чи територіальних змін, а інших – їм протистояти.

Проблеми причин, наслідків, типології революцій, а також визначення самого феномена революції займає вагоме місце у працях американських та інших західних політологів останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст. Дослідження ведуться як на основі переосмислення історичного матеріалу (вивчення великих соціальних, ідеологічно «підпертих» революцій ХVIII – першої чверті ХХ ст.), так і на основі порівняльного аналізу сучасних менш тривалих і не таких кривавих або й зовсім ненасильницьких повстань мас, спрямованих на повалення деспотичних режимів та утвердження нового суспільного порядку. Певною мірою вони є продовженням започаткованої емігрантом з Росії, відомим соціологом Пітірімом Сорокіним традиції немарксистських досліджень природи, причин та наслідків революцій [50][3]. Після політико-філософської праці Ганни Арендт «Про революцію», вперше опублікованої у 1963 році [53], найбільш значимим порівняльним дослідженням революцій на історичному матеріалі була книга американського політолога Теди Скочпол «Держави і соціальні революції» (1979) [38], у якій з позицій структуралізму  автор проаналізувала революції в селянських країнах: Франції, Росії та Китаї – у зв’язку з міжнародним становищем цих держав, війнами, які вони вели в той час, та їх внутрішніми проблемами. Важливим є також історико-соціологічне дослідження революцій у європейських країнах Чарльза Тиллі [43]. Ґрунтовний критичний аналіз вивчення революцій на основі різних теоретико-методологічних підходів та з позицій різних суспільних наук зробив Джек Голдстоун у книзі «Революції: теоретичні, порівняльні та історичні студії» [54]. Його  власну позицію, тим не менше, також критикують за вузький державо-центричний підхід до пояснення причин і успіхів або поразок революцій.

Під кінець «віку екстремізму», як назвав ХХ століття Ерік Гобсбаум [55], посилився інтерес до природи та різноманітності форм революцій на сучасному етапі. Цьому сприяла «третя хвиля демократизації», яка почалася з португальської Революції гвоздик у 1974 р. і супроводжувалась масовими рухами та повстаннями проти авторитаризму й тоталітаризму в дуже багатьох країнах. Революційні дії та слова знову стали популярними у країнах третього світу, Латинської Америки, згодом – Південної, Центральної та Східної Європи, а також на теренах колишнього СРСР. Проте масштаб і спрямованість революцій стали іншими. Їх особливістю, за влучним зауваженням Гобсбаума, стали дві характерні риси: «атрофія усталеної революційної традиції[4] й відродження мас» [55, с. 412] [виділення моє – А.К.]. Відповідно змінився й дискурс революції.

На цей час марксистський міф революції як «локомотиву історії» втратив свою притягальну силу, а сам термін «революція» стали вживати до ширшого та більш різноманітного кола явищ, водночас дослідивши, що таким було його застосування й у давніші часи, проте, поки домінувала марксистська парадигма революції, цьому не придавали особливого значення[5]. Із занепадом останньої, насильство перестали розглядати як основну ознаку революційних змін, а на великі соціальні революції минулого почали дивитися як на історичну категорію, до якої вже немає вороття. Натомість масові політичні акції, спрямовані проти авторитарних і тоталітарних правителів, були названі «оксамитовими», тобто м’якими, ненасильницькими, безкровними революціями. Вони «не скидали самі по собі режимів та й не могли їх скидати, – зазначає Гобсбаум. – Їх можна навіть було зупиняти примусом і кулями, от як зупинено масову мобілізацію за демократію в Китаї, у 1989, на площі Тянаньмень у Пекіні» [55, с. 412]. Але в ланцюгу інших подій вони забезпечували перехід влади від правлячих авторитарних еліт до демократично налаштованих контреліт, які у перспективі мали забезпечити заміну політичних, а у випадку тоталітаризму – також і економічних інституцій, перехід до демократії і ринкових відносин. Пізніше з’явилися такі означення короткочасних революцій як «кольорові», «електоральні» та інші. Уряди західних країн, які раніше остерігалися не лише «світової революції», якою погрожували марксисти, а й інших насильницьких спалахів збройної боротьби на Сході, тепер, за словами іншого американського дослідника революцій Брюса Акермана, почали чекати звідти «добрих новин» (з Центрально-Східної Європи, насамперед) про тамтешні ліберальні революції [57, с. 203].

Велике методологічне значення для осмислення саме таких «малих» політичних революцій анти-тоталітарного й анти-авторитарного спрямування має згадувана вже праця Ганни Арендт «Про революцію», у якій застосовано феноменологічний підхід до аналізу Російської (1917-1921 рр.), Французької (1789-94 рр.) та Американської (1775-79 рр.) революцій [53]. Стверджуючи, що мета кожної революції – свобода, Арендт докладно аналізує суперечність між соціальними і політичними цілями у кожній з революцій і показує, що найбільш успішною була Американська революція, бо її результатом був значно вищий, ніж в інших революціях, рівень інституціалізації свободи. Однак і вона не  змогла створити стійку інституційну базу для втілення в життя фундаментальних потенційних здатностей людини творити політичні зміни, реалізовувати себе через постійну участь у «вільній дорадчій діяльності» [53, p. 59-140; 256].

Один із послідовників Ганни Арендт, Брюс Акерман продовжує розвивати її концепцію ліберальних революцій, зазначаючи, що вони цінні насамперед тим, що спонукають людей «вкладати свою енергію і самосвідомість у колективний процес політичного переоблаштування (redefinition)», і в цьому й полягає, на його думку, основний зміст революційної діяльності. Недоречно наполягати, вважає Акерман, щоб революцією називались лише ті події, які ведуть «до абсолютної зміни існуючих засад», бо це просто недосяжне завдання. «…Якщо велика кількість людей з глибокою серйозністю беруться за здійснення революційної політики, то така трансформація політичної свідомості є виразною ознакою революційної дійсності, незалежно від здатності політичної системи трансформувати той чи інший вид соціальних відносин» [57, р. 203][6].

Порівняльний аналіз зразків мирних революцій та/чи масових повстань у різних частинах світу здійснила Шарон Е. Непстад у книзі «Ненасильницькі революції: громадянський опір наприкінці 20-го століття» [59]. Включивши в поняття революції усі масові акції громадянської непокори, спрямовані на повалення тоталітарних чи авторитарних режимів, дослідниця проаналізувала чинники їхніх успіхів або невдач у шістьох країнах: у Китаї та Східній Німеччині (де були спроби повалення «соціалістичних» режимів), у Панамі та Чилі (як приклад повстань проти військових режимів) та у Кенії і на Філіппінах (виступи проти особистих диктатур). У кожній з цих трьох пар країн взято один успішний приклад, а другий – ні. Вивчаючи чинники, що впливали на успіх чи поразку революцій, Непстадт звертає увагу на стратегію масових виступів і контр-стратегію влади; здатність протестуючих не допустити розколу у своїх рядах; на їх спроможність залучити на свою сторону частину органів безпеки та військових. В роботі проаналізований також вплив міжнародних санкцій, які на думку авторки, деколи шкодили революційним рухам, створюючи нових союзників для авторитарного керівництва. Проте критики піддають сумніву останню тезу, а також відмічають неповноту аналізу через неврахування у праці Непстад структурних факторів, які часом могли мати вирішальне значення в забезпеченні успіху тієї чи іншої мирної революції [60].

Попри досвід «малих революцій» і деяке його теоретичне узагальнення, поняття революції усе ще залишається спірним і в багатьох випадках тяжіє до «всеосяжності» (революція має зробити усе й відразу). Прикладом може бути збереження популярності серед політологів визначення С. Гантінгтона, згідно з яким революція – це «швидка, корінна і насильницька внутрішня зміна в панівних цінностях і міфах суспільства, в його політичних інститутах, соціальній структурі, керівництві, а також урядовій діяльності й політиці» [61, c. 264]. Александер Мотиль також зауважує, що революції передбачають не просто зміни, а корінні зміни, зміни основ. Такими є зміни структур та інституцій. Менш корінними є зміни політичних курсів та поведінки. Найменш корінними або зовсім не корінними є зміни персоналій. Хоч можна твердити й протилежне, додає він, оскільки все в історії твориться руками людей. [62, p. 26-30]. Цікавою є спроба Мотиля формалізувати визначення революції та показати відмінності між революцією й іншими видами змін за двома параметрами: швидкістю і глибиною. Розташувавши різні види змін на площині в прямокутній системі координат, де вісь х – це глибина змін, а вісь у – це їх швидкість, Мотиль показує, що революції – це процес глибоких  та швидких суспільних змін, який відбувається упродовж короткого часу[7] [62, p 31.].

Продовженням революцій часто стають громадянські війни, які ведуться між внутрішніми силами даної держави або (що теж не є рідкістю) за участі зовнішніх сил. Наявність іноземної інтервенції, на думку українського вченого Олександра Пасхавера, якраз може бути свідченням «справжності революції» [63], доказом того, що вона зачіпає корінні питання суспільно-політичного устрою і може розглядатися як загроза стабільності режимів в інших країнах.

Громадянські війни – явище дуже розповсюджене і руйнівне. Американські дослідники громадянських воєн відзначають, що після закінчення ІІ світової війни  відбулося у 5 разів більше громадянських воєн, ніж міждержавних, і в 5 разів більшими були людські жертви у них. За оцінками Т. Д. Мейсона [64] за перші 50 років після ІІ світової війни у середньому на рік припадає по 170 тис. загиблих учасників бойових дій у громадянських війнах (або 64 з кожних 100 загиблих у всіх війнах) [65, c. 107-108]. Чому так відбувається, якою є мотивація людей, що беруть участь у громадянських війнах і чому їхня поведінка буває такою жорстокою? Що, зрештою, вважати громадянською війною? На ці питання відповіді бувають неоднозначними. Проте, М. Ізраель Стефенс у своєму огляді дослідження громадянських воєн американськими політологами наводить чималу кількість характеристик громадянської війни, присутніх у працях більшості або багатьох дослідників [65, c. 107-110]. Серед них можемо виділити: 1) те, що це внутрішні війни, які ведуться на території, на яку поширюється суверенітет певної держави; 2) у громадянській війні ідеться про двостороннє насильство, а сторони, що перебувають у стані обопільного протиборства, не є рівними за своїм статусом і можливостями (за державою визнається право монопольного застосування сили і вона має відповідні ресурси). Цю ієрархію повстанці хочуть зруйнувати або реконструювати, а держава намагається її зберегти; 3) громадянські війни відзначаються підвищеною жорстокістю та смертоносністю, причому їх жертвами стає багато цивільних громадян; 4) ті групи, які зачинають громадянську війну, на початках часто використовують масові акції на підтримку свої вимог; 5) дуже важлива риса, що стосується самої суті громадянської війни, полягає в тому, що насильство в таких випадках є політично вмотивованим. Одні групи вважають себе ущемленими в правах та/чи можливостях і воюють проти держави за те, щоб установити такий суспільний порядок, який усуне цю дійсну чи уявну дискримінацію. Цим громадянські війни відрізняються від кримінальних воєн, які проти держави можуть вести мафії та інші злочинні угруповання.

Наявність занепалих держав робить дискусійним питання про те, чи обов’язково держава має бути однією з воюючих сторін у громадянській війні; очевидно, що ні, якщо йдеться про країни, де вже стався інституційний розпад держави, а воюючі сторони хочуть відновити контроль над територією, яка колись цій державі належала. Спірним здається також питання  про сецесіоністські (сепаратистські) конфлікти, коли певні етнічні групи хочуть відокремитись з територією, яка, як вони вважають, їм належить. Оскільки в даному випадку теж виникає політичне питання про те, хто має встановлювати суспільний порядок на території, на яку претендують сепаратисти, цей вид збройних конфліктів також логічно віднести до громадянських воєн [65, c. 109-110].

На основі врахування цих та деяких інших рис сучасних і минулих громадянських воєн, Ізраель Стефенс пропонує таке їх визначення: «громадянські війни – це обопільні насильницькі конфлікти поміж та серед організованих сперечальників, які живуть у межах кордонів суверенного члена міжнародної системи і які висунули одночасні, конкуруючі претензії на право нав’язувати соціально-політичний порядок на усій або на частині території всередині елемента системи» [65, c. 110]. Очевидно, що у визначенні автор свідомо вживає слова «елемент міжнародної системи» замість «держава», оскільки в занепалих державах буває важко встановити, котра саме сторона уособлює державу. Ізраель Стефенс також додає, що згідно з цим визначенням, сепаратистські конфлікти, соціальні революції, повстання і «конфлікти між суб-державними групами, які намагаються заповнити порожнечу, залишену [занепалою] державою» – усі  їх можна віднести до громадянських воєн. Подальші дослідження покажуть, чи не є таке визначення занадто широким.

Серед великої кількості форм політичного насильства, увагу сучасних політологів привертає міжнародний тероризм, як явище епохи глобалізації, пов’язане із збройними нападами недержавних акторів на цивільне населення. Значну роль у забезпеченні джерельної бази та аналітичних матеріалів з даної проблематики відіграють офіційні публікації Державного департаменту США та Пентагону – особливо після терористичної атаки 11 вересня 2001 року.

Враховуючи різноманітність форм тероризму, дослідники перебувають у пошуку більш-менш загального, такого, що охоплювало б усі його різновиди, визначення. Загалом  прийнятною вважається думка Ч.Тиллі, що відштовхуватися треба від особливостей, з одного боку, злочинців, які йдуть на вбивство людей, а з іншого боку – їхніх жертв, а також мотивації таких дій. Відповідно до цих настанов, Ерік С. Кейс пропонує робоче визначення тероризму, яке включає три названі моменти: «Тероризм – це використання насильства проти цивільного населення, що чиниться недержавними акторами з метою досягнення певного політичного результату» [66, p. 117].

З’ясовуючи причини, групову та індивідуальну мотивацію терористів, політологи використовують теорію раціонального вибору (тією мірою, якою в діях терористів присутній розрахунок, а не лише ірраціональні мотиви та почуття), вивчають культурно-релігійні, а також структурні фактори: економічні, соціальні (особливо, роль бідності), політичні та економічні наслідки терористичних актів, намагаються зрозуміти логіку терористичних актів, у тому числі – з суїцидальним компонентом, на психологічному рівні, вивчають особливості підходу терористів до обрання своїх жертв, якими останнім часом усе частіше стають журналісти та громадські об’єднання [66, p.119-123]. Значна увага приділяється також дослідженню історії тероризму [66, p.117-119; 67].

Вивчення демократії і переходів до демократії (демократичної трансформації). Незважаючи на поширеність різних форм насильства в сучасному світі, впливова дослідницька інституція у Вашингтоні – Дім Свободи (Freedom House), на підставі кількісних даних про безпрецедентне поширення демократичного ладу по всій планеті, назвала ХХ століття  століттям  демократії. У 2000 р., за даними Дому Свободи, у світі налічувалось 119 (62.0%) демократичних держав, у яких проживало  3 4383 млн. (58.2%) населення Земної кулі [68].  Попри жахливі для людей і народів тоталітарні збочення, які траплялися у політичному розвитку країн Європи та Азії упродовж ХХ ст., а також численні приклади відходу від демократії до авторитаризму на різних континентах, масштаби поширення демократії на все нові й нові країни просто незрівнянні з попередніми століттями. Не дивно, що й дослідження демократії та демократизації займають значний сегмент предметного поля політичної науки. Багатогранність тематики, пов’язаної з демократією та демократизацією, досить повно відображена у виданих в Україні антології «Демократія» [69] та підручнику «Основи демократії» [70], а також у міжнародному журналі «Journal of Democracy».

Багатоаспектність демократії як суспільного явища обумовила широке коло предметних підполів її дослідження: від інституційних аспектів конституційного врядування до політичної культури, соціального й політичного капіталу. Упродовж останніх десятиліть найбільше уваги приділялось таким аспектам теорії і практики демократії у високорозвинених країнах, як: а) з’ясування інституційних ознак сучасної ліберальної представницької форми демократичного ладу у порівнянні з класичними теоріями та моделями Стародавніх Греції та Риму  (Р.Дал, Дж. Сарторі) [71; 72]; 2) виявлення історичних передумов виникнення демократичних порядків на основі накладання/збігання (констеляції) певних чинників, а також чергування демократизації і дедемократизації унаслідок посилення чи послаблення цих чинників у межах окремих країн (Ч.Тиллі) [73] чи в загальносвітовому масштабі (С.Гантінгтон) [74]; 3) виявлення та окреслення основних моделей (зразків, видів та підвидів) демократій –  політій з набором тих рис, які вважають ознаками демократії (А. Лійпгарт, Ю.Габермас) [75; 76; 77; 78]; 4) конструювання теоретичних моделей-проектів, які могли би стати покращеним варіантом демократичного ладу на основі рис, які недостатньо розвинулися в сучасних демократичних країнах, але так чи інакше пов’язані з природою цього явища та з тим ідеалом, який був закладений в уявлення про демократію ідеологами ліберально-демократичного конституціоналізму (див. пропозиції щодо демократичних реформ Джорджа Перліна, з посиланням на розробки соціологів Джеймса Фішкіна і Деніела Янкеловича, які займалися «дизайнуванням» покращеної моделі деліберативної демократії) [70, с. 747-760].

На початку сучасного етапу в теорії демократії домінувала (та й досі залишається впливовою) модель плюралістичної представницької демократії Роберта Дала («поліархії») [79], найповніші обґрунтування якої автор дав у книзі «Демократія та її критики» [71]. Названі в ній інституційні ознаки поліархії широко використовувались при проведенні порівняльних досліджень, зокрема в працях відомого компаративіста, автора мажоритарної та консенсусної моделей демократії Аренда Лійпхарта [80, 81, 82]. А загалом для нинішнього етапу характерне визнання наявності великої кількості історичних і сучасних форм демократичного ладу, а також теорій щодо їх типової або ж бажаної організації: від концепції «вертикальної», завжди і всюди неминуче елітарної демократії Джованні Сарторі [71] до концепцій учасницької демократії, орієнтованих на вдосконалення демократії шляхом ширшого залучення громадян у політичний процес (Керол Пейтмен) [83]. У систематизованій формі це розмаїття демократичних форм та їх інтерпретацій найбільш повно відображене у праці Девіда Гелда «Моделі демократії» [84]. Ще один напрям демократичних студій знайшов втілення у колективній праці за редакцією британського політолога Дейвіда Бітема, де відображені наявні підходи до розв’язання непростої задачі – вимірювання демократії за певними критеріями та показниками [85].

Проблема критеріїв, ознак демократичного ладу та їх вимірювання особливо загострилась з виникненням в останній чверті ХХ – на початку ХХІ століття великої кількості молодих, незрілих демократій, які стали об’єктом досліджень у межах нового напряму порівняльної політології – транзитології (від англ. transit, transition – перехід). Об’єктом її дослідження стали процеси політичних змін у країнах, які мали ще незавершені процеси політичної модернізації: спочатку в Південній Європі (Греція, Португалія, Іспанія), далі – в Латинській Америці, а потім у Центрально-Східній і Південній Європі та на теренах колишнього СРСР – після краху комуністичних режимів і розвалу радянської та югославської багатонаціональних держав [див. 70, с.11-115]. На відміну від  попереднього етапу, коли інструментом аналізу й прогнозування змін у країнах, що звільнилися від колоніального гніту, була теорія модернізації, на третьому етапі розвитку політології домінуючими в поясненні й моделюванні змін стали концепції демократизації, політичної трансформації та демократичного переходу.[8] Великий внесок у розвиток теорії переходу та вивчення перебігу переходів у двох названих групах країн зробили такі дослідники як Хуан Лінц і Альфред Степан [87], Гілермо О’Доннел, Філіпп Шміттер і Лоуренс Вайтхед [88], Адам Пшеворський [89], Ларрі Даймонд і Марк Платтнер [90] та інші.

Визнаним гуру транзитології став Семюел Гантінгтон, який перейшов від теоретизування в контексті теорії модернізації, де він мав свою окрему думку [91], до формулювання концепції демократизації як глобального, багатоетапного, хвилеподібного (з припливами і відпливами) процесу, який у світовому вимірі триває від першої чверті ХІХ ст. і дотепер. Його праця  «Третя хвиля: Демократизація наприкінці ХХ ст.» [92] допомогла обрамити дослідження переходів в останній  чверті ХХ ст. глобальним контекстом та підкреслити часову обмеженість кожної хвилі, зробивши популярною тему «кінця третьої хвилі», яка почала обговорюватись з середини 1990-х років.

Отже, у зв’язку з інтенсивним процесом руйнування олігархічних, авторитарних, а потім і тоталітарних режимів та переходом великої кількості країн на шлях демократичного розвитку, демократію почали осмислювати під кутом зору глобального процесу її становлення і розвитку, значення об’єктивних та суб’єктивних чинників, інституційного дизайнування, активності та ефективності еліт для її утвердження та збереження. Значне місце зайняли праці про переваги й недоліки різних інституційних устроїв та їх придатність для молодих демократій [див.: 90; 94].

Посткомуністичні країни від самого початку були проблемними з точки зору застосування попереднього досвіду і теоретичних напрацювань транзитології. Найскладнішим завданням і в теорії, і на практиці був перехід від колишнього радянського тоталітаризму, спадщина якого, так само як і історична традиція багатьох колишніх республік СРСР, ускладнювала або й робила неможливими успішні ринкові й демократичні перетворення. Головним було питання, як можна і чи вдасться взагалі сумістити перетворення політичної сфери, економіки та – у багатьох випадках – створення заново державних інституцій і навіть самих держав. Однією з відповідей була концепція «потрійного» та «почетвірного» переходів [95], але вона лише окреслювала проблеми, що гальмували чи сповільнювали демократизацію, не даючи відповіді, до чого вони приведуть або як їх долати.

Поряд з тим, значна кількість дослідників у Центральній та Східній Європі використовували теорію переходу для аналізу і до певної міри – дизайнування завдань посткомуністичної трансформації. І там, де ця трансформація відбулася відносно швидко та успішно, концепція переходу як інструмент аналізу добре спрацювала (наприклад, дослідження показують велику відмінність не лише досягнень, а й моделі демократичної трансформації в Польщі та Україні [96]. На відміну від пострадянських країн, молоді демократії ЦСЄ порівняно швидко набули рис правових конституційних режимів західного зразка і отримали назву «консолідованих демократій» (Польща, Чехія, Балтійські та ін. країни) [97; 98]. Ті ж країни, які цього статусу не досягнули – в Євразії та на інших континентах – були віднесені до категорії «електоральних» (цей термін використовував Дім Свободи), «неліберальних» (відповідно до концепції Фаріда Закарії [99]), «дефектних» [100] та інших «демократій з прикметниками» або – якщо процеси демократизації гальмувалися і «зависали» – «гібридних», тобто, стійко змішаних режимів.

Із початком сповільнення та/чи згортання процесів демократизації на початку ХХІ століття з’явилися заклики взагалі відмовитися від «транзитологічної парадигми», яку оголосили однолінійною та телеологічною, і шукати інших пояснень політичних змін. Найбільший резонанс мала стаття віце-президента Фонду Карнегі для мирного розвитку Томаса Каротерса, яку в 2002 р. опублікував «Journal of Democracy». У ній стверджувалось, що настав час переглянути парадигму переходу до демократії, яка не відповідає дійсності більшості тих країн, до яких її застосовують, бо вони стабільно не є ні демократіями, ні автократіями, а належать до своєрідної «сірої зони» [101]. Гібридні режими почали здебільшого характеризувати не як  напівдемократії, а як авторитарні або напівавторитарні режими, також «з прикметниками». Були обґрунтовані концепції «електорального» [102], «змагального» [103], «патронального» [104], «неопатримоніального» авторитаризму (останній термін використовують переважно стосовно Африки, а український політолог  Олександр Фісун – і стосовно України [105]).

Чи означало це, що концепція переходу, трансформації та демократизації зазнали поразки або що вони виявилися неправильними. Спочатку багато політологів думали, що так воно і є. Однак наступні півтора десятиліття показали, що «повідомлення про смерть транзитології виявились перебільшенням» [106]. Після деякої корекції методологічного інструментарію і розширення проблематики, транзитологія і далі входить у предметне підполе порівняльної політології, досліджуючи рух великої частини країн світу «до» і «від» демократії, наростання в них демократичних або авторитарних тенденцій – при визнанні великого різноманіття та нелінійності цих процесів. Дослідження демократичних переходів в різних частинах світу зазнають найбільших змін саме в напрямі їх більшої контекстуалізації, зменшення впливу загальних схем і телеологізму. До цього литовський дослідник посткомуністичних трансформацій Альґімантас Янкаускас додає привнесення в загальну концепцію переходу розуміння важливості побудови функціональної держави. «Державна слабкість», «захоплення держави» або навіть «державний занепад» усе більше визнаються головною причиною того, чому “безплідний плюралізм» або «неліберальна демократія» переважають у багатьох країнах світу» [106, p. 196]. Тож, якщо раніше про «державність» транзитологи згадували, пишучи це слово переважно в лапках, то тепер воно є одним із важливих концептів, що допомагає пояснювати успіхи та невдач у трансформації недемократичних режимів.

Утім, однолінійність та універсалізм, приписувані транзитологам їхніми опонентами, і раніше характеризували швидше технологів-консультантів, аніж серйозних дослідників, які, хоч і заперечували жорстку обумовленість демократії структурними факторами, підкреслюючи значення суб’єктивного чинника, водночас визнавали можливість усіляких відхилень у процесі переходу, невизначеність його результату та зважали на особливості тієї чи іншої країни, проявляючи більшу чи меншу міру «етнографічної чутливості» [107, с.67]. Нині ця «етнографічна чутливість», як пише Ян Кубік, стає все більш вагомою у дослідженні посткомуністичних трансформацій, а відтак формується тенденція руху від транзитології до «контекстуального холізму» «з такими п’ятьма принципами: реляціонізм (relationism – відносність), історизм, конструктивізм, неформально/формальна гібридизація та локалізм / регіоналізм» [107, p. 67]. Видається, що усі вони можуть добре вписатися й у транзитологію на нинішньому етапі її розвитку.

Якщо тенденція до контекстуалізму дійсно присутня, то їй, імовірно, сприяли праці таких про-демократично налаштованих дослідників з-поза меж транзитологічного напряму, як Чарльз Тиллі. У його книзі «Демократія» [108] показана не просто «нелінійність», а «звивистість» та «закрученість» процесів демократизації і дедемократизації, а також їхня щільна прив’язаність до умов кожної країни. Показово, що Тиллі, як і транзитологи, не обійшовся без формулювання певних універсальних закономірностей – «трьох основних умов», які забезпечують демократизацію в усіх країнах. Так само він не приховує своєї прихильності до демократії і вважає, що «оптимістично налаштовані демократи не повинні сидіти склавши руки». «Досвід демократизації Південної Африки, Іспанії та деяких постсоціалістичних режимів показує, що подібні зміни завжди відбуваються через боротьбу, причому режими зберігають сприйнятливість до зовнішніх впливів». [108, c. 241-242].  Отже можемо зробити висновок, що знаючи чинники, які сприяють демократизації, «оптимістично налаштовані демократи» мають змогу і писати, і діяти в правильному напрямі. Чи є це телеологізмом і чи треба його уникати – політологи можуть далі сперечатись.

Тимчасовий відхід від транзитології супроводжувався пошуками причин та рушіїв суспільно-політичних змін у всесвітньо історичному вимірі, яким зайнялися і дали кожен свою відповідь  такі впливові західні вчені як Дуглас Норт – нобелівський лауреат, фахівець з економічної історії, найбільш відомий у нас як засновник неоінституціоналізму раціонального вибору [109]; Френсіс Фукуяма, політолог-глобаліст, знавець східних цивілізацій і культур, який також піддався загальному захопленню пошуками «нової парадигми» становлення суспільних порядків [21, 22]; а також Чарльз Тиллі зі своїм оригінальним підходом до історико-соціологічного аналізу таких ключових об’єктів політології як держава та демократія, завдяки чому його можна вважати одним із найвпливовіших представників сучасного політологічного контекстуалізму [108; 40; 42; 43; 73]. З різних теоретико-методологічних позицій ці вчені намагаються (кожен по-своєму), спираючись на аналіз ключових моментів у переході від насильства до правового ладу, дати відповіді на питання: чому одні країни пішли таким шляхом розвитку, а інші – іншим? Чи була тут якась інституційна (Норт), культурно-історична (Фукуяма) чи просто контекстуальна (Тиллі ) обумовленість? Відповіді на ці запитання цікавлять політологів, так само як і представників інших суспільних наук.

Головним інтересом для політолога, та й одним із головних завдань, які перед собою ставили названі вчені, було пояснити, як і завдяки чому держави Заходу свого часу перейшли від традиційного патерналізму і більш або менш деспотичного володарювання до сучасного правового, конституційного, ліберально-демократичного ладу і ринкової економіки; яким чином еліти традиційних суспільств в одних країнах досягнули консенсусу щодо загальної «вигідності» утвердження правових форм суспільного співжиття, а в інших – доборолися до взаємного самознищення. Праці кожного з цих мислителів мають бути ще добре вивчені, а їх евристичні можливості осмислені політологами у співставленні зі шляхами розвитку сучасних суспільств. Але слід розуміти, що писались вони не стільки під кутом зору зміни політичних режимів, скільки з позицій пояснення загальноісторичного процесу (або навіть – прогресу), створення того загального тла зміни суспільних порядків, якого так бракує сучасному суспільствознавству. І цей загальнотеоретичний рівень досліджень жодною мірою не скасовує потреби в теоріях середнього рівня, які дає транзитологія, з’ясовуючи не лише природу та пружини розвитку й занепаду, а й значення структурних елементів та роль політичних акторів (еліт, груп інтересів, партій, мереж громадської довіри й солідарності, політичних лідерів), їхньої волі, свідомості та культури і, відповідно, зусиль, яких вони докладають, для творення нових форм суспільного життя.

Громадянське суспільство, групи інтересів та політичні партії як об’єкти політологічних досліджень. Громадянське суспільство (далі – ГС) привернуло до себе пильну увагу науковців (політологів і соціологів) в 1990-х роках, не в останню чергу завдяки третій хвилі демократизації, для розуміння успіхів і невдач якої в окремих країнах дана концепція була дуже придатною. Як пояснював американський соціолог-неофункціоналіст Джефрі Александер, після занепаду ідеї соціалізму потрібна була теорія, яка охоплювала б процеси, що відбуваються в соцієтальній сфері суспільства. Такою стала концепція громадянського суспільства. Збірка праць західних і центрально-східноєвропейських дослідників за редакцією Дж. Александера (1998 р.) [110] так і називалася «Реальні громадянські суспільства», очевидно, як контраст до колишнього «реального соціалізму» .

Концепція громадянського суспільства самого Александера полягала в наголошенні її зв’язку з поняттям солідарності. Він підкреслював абстрактність цієї концепції: громадянське суспільство – це вимір (аспект) суспільного життя і «його потрібно розуміти як ана­літичну, а не конкретну категорію. Воно не є сферою, до якої можна доторкнутися чи яку можна по­ба­чити…”. Крім того, Джефрі Александер  проаналізував стадії історичного розвитку ГС і виділив у ньому три історичні типи: громадянське суспільство І, ІІ, ІІІ [110, p. 1-19].

Свої ідеї щодо фактичної тотожності громадянського суспільства і соцієтальної сфери, як продуцентів суспільної солідарності, Александер розвинув у дуже ґрунтовній праці 2006 року «Цивільна [громадянська] сфера» [111], яка претендує на те, щоб не тільки дати нову теорію громадянського суспільства для ХХІ століття, а й певним чином перебазувати соціологічну теорію, показавши, що у політекономічних пояснень мотивації людської діяльності на основі теорії раціонального вибору є антипод – теорія солідарності, яка показує, що люди беруть до уваги не лише вигоду, а й свої почуття щодо інших людей та здатні будувати стосунки на засадах взаємності. Водночас, Джефрі Александер далекий від ідеалізації громадянського суспільства. У його концепції «зустрічаються» і певним чином «прилаштовуються» один до одного нормативізм і емпіричний аналіз, ідеальний образ соцієтального життя і його суперечливий стан у конкретному суспільстві.

Науковець пропонує складний, але цікавий розв’язок гостро-дискусійної проблеми про цивільні й нецивільні (чи навіть анти-цивільні) практики соцієтальної сфери, або, як часом говорять, «світлі» й « темні сторони» громадянського суспільства, або ще інакше: про складне співвідношення ідеалу і повсякденної реальності громадянського суспільства, коли ідеал також є реальністю і корегує, або як каже Александер, «ремонтує її» (глава 8 книги має назву: “Протиріччя: анти-цивільні тиски і цивільний ремонт”).  Серцевиною «Цивільної сфери», як стверджує сам автор книги, «є ідея про те, що сучасні, здавалося б, демократичні суспільства наповнені варварськими протиріччями і що останні розташовуються всередині  самої сфери солідарності», а «розмежування між цивільною і анти-цивільною сферою є аналітичним, а не емпіричним і конкретним” [112].  На його думку, книга знаходиться на перетині уявлень про те, якими ми хочемо бути, із знанням про те, які ми є насправді.

Докладне роз’яснення Дж. Александером своєї концепції видається дуже корисним для подолання колишніх «чорно-білих» спрощень інтерпретації відносин громадянського суспільства і держави, так само, як і наявності у межах ГС не дуже «цивільних» за своїм духом асоціацій та рухів, про що свого часу писала також Ненсі Розенблюм [113]. Обґрунтування Александером та Розенблюм плюралізму, складності й неоднозначності структурних компонентів громадянського суспільства та відносин між ними знаходять відгук у нових публікаціях про громадянське суспільство і соціальні мережі епохи Інтернету [114].

«Цивільна сфера» отримала дуже схвальні відгуки соціологів[9]. Але й для політологів, які хочуть зрозуміти природу і функції громадянського суспільства глибше, ніж на рівні ототожнення його з «третім сектором», вона є дуже корисною. Зрештою, видавництво Оксфордського університету видало її в серії «політичної соціології», а міждисциплінарність досліджень, як уже мовилось, є прикметою ХХІ ст. Важливо й те, що у праці Александера велика увага надається політичним партіям, виборам, міжетнічним стосункам та іншим об’єктам, що входять до предметного поля політичної науки, і розглядаються в книзі під кутом зору репрезентації ними цивільної (тобто, громадянської) сфери. А проблематика громадянського суспільства, як соціокультурного аспекту і водночас – підґрунтя демократії, більше, ніж будь-яка інша, вимагає поєднання соціологічного, політико-філософського і політологічного підходів.

Джефрі Александер був не єдиним і далеко не першим дослідником, якого зацікавила проблематика застосування концепції громадянського суспільства до аналізу суспільної реальності у посткомуністичних країнах. Особливу роль зіграли праці британського науковця Джона Кіна, який ще у 1980-х роках показав витоки громадянського суспільства та його виключно велику роль у становленні й розвитку демократії в різних країнах Європи та Америки. У книзі «Громадян­ське суспільство і держава. Нові європейські перспективи» за його редакцією Дж. Кіна (1988) значна увага була приділена розгляду особливостей та перспектив становлення та ролі громадянського суспільства у Центрально-Східноєвро­пей­ському регіоні. Серед авторів статей збірки були як тодішні політичні й громадські діячі країн, що намагалися звільнитись від пут комуністичних режимів, так і відомі політичні філософи [115].

Пізніше, у книзі «Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення» (2000) [116] Джон Кін проаналізував найбільш дискусійні моменти в концепції ГС, зупинившись на універ­саль­ності цього явища та поняття та на його значенні для різних народів і континентів. Особливу  увагу Кін приділив уточненню складних, неоднозначних ситуацій, що виникають у різних країнах внаслідок порушення рівноваги між громадянським суспільством і державою, заперечивши, зокрема, спрощене розуміння взаємин між ними як «гри з нульовою сумою» [116, с.71]. У книзі показана динамічність громадянського суспільства, його постійний рух то в бік зростання, то зменшення «громадянськості». Зрештою, пише Кін, громадянське суспільство може втрачати свої прикмети, свою цивільність, ставати анти-цивільним («дичавіти»). І фашизм, і комуністичний тоталітаризм є різновидами здичавіння громадянських суспільств. Заперечуючи корисність моралізаторства консервативного штибу, Кін, проте, визнає важливість цивільності й цивілізованості для успішного функціонування громадянського суспільства, звертає увагу на його культурно-психологічні аспекти [116, с. 113-123].

Як і Александер, Кін продовжує роботу над проблематикою громадянського суспільства і в ХХІ ст., розширивши його тлумачення та географічні межі застосування до рівня глобального громадянського суспільства [117]

Дискусії щодо значення громадянського суспільства для становлення демократії у посткомуністичних країнах ішли кількома шляхами. Окрім спадщини Толкота Парсонса (у працях Дж. Александера) та Адама Фегюсона і інших просвітників (у роботах Дж. Кіна) були використані теоретико-методологічні підходи, що тягнуться від Г. Ф. Гегеля до Юргена Габермаса [118], зокрема, у багатоплановій праці Джін Коен та Ендрю Арато «Гро­ма­дян­ське суспільство і політична теорія» (1992 р.). Автори конкретизували категорію громадянського суспільства та внесли низку пропозицій щодо модифікації її змісту [119].

Значний вплив на дискурс громадянського суспільства у країнах Центрально-Східної Європи мала праця представника британської політичної філософії й антропології Ернеста Ґелнера, який після краху комуністичних режимів повернувся до Праги, де очолив Центр вивчення національних проблем при Карловому Університеті; також читав лекції у Центральноєвропейському університеті в Будапешті, створеному Дж. Соросом. Ґелнер доволі песимістично дивився на можливості утвердження і ГС, і демократії у країнах, що не мали відповідної традиції, розглядав як антиподи одночасні тенденції до творення громадянського суспільства та відродження націоналізму у цих країнах [120][10].

Згодом, дослідження ГС як у країнах ЦСЄ, так і на теренах колишнього СРСР стало об’єктом  уваги науковців із країн даного регіону (Д. В. Ловелла, К. Л. Познанського, А. Смоляра та інших), які висловили чимало слушних пропозицій щодо функцій та типів громадянського суспільства у період трансформації, виділивши, зокрема, «революційний тип» громадянського суспільства, яке швидко демобілізується після повалення недемократичного режиму.

Релевантність концепції громадянського суспільства не обмежувалась контекстом посткомуністичних перетворень. Відродження цієї концепції наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. було пов’язане також із процесами, що відбувалися у суспільно-політичному житті, та новими тенденціями у розвитку політичної думки країн Заходу. Йдеться, насамперед, про відновлення інтересу до ідей Алексіса де Токвіля щодо значення різних форм асоціативного життя  в утвердженні американської демократії (токвіліанську традицію продовжив Роберт Патнем), а також про розвиток комунітаристської та егалітарної традиції лібералізму [121; 122] і радикального громадянського республіканізму [123]. Найвідомішими і найбільш впливовими працями в цій царині були й залишаються згадувані вже, давні і новіші, праці Роберта Патнема [14, 15, 16, 17], у яких мовиться про позитивний вплив традиції цивільних громад США та Італії на демократичні інституції – завдяки формуванню соціального  капіталу, а також про флуктуації цієї тенденції на різних етапах розвитку[11].  Проблемам соціального капіталу, його сутності і ролі в демократичній трансформації присвячені також праці Френсіса Фукуями та інших представників сучасної політичної науки.

Дослідження груп інтересів, партій, партійних та виборчих систем – під загальною назвою «посередників» у стосунках держави і суспільства – також належать до важливих підполів політичної науки, які мають своїх «класиків» і більшою чи меншою мірою зазнають змін та оновлення у ХХІ ст. У більшості випадків, однак, висвітлення цих тем базується на теоретико-методологічній базі, яка сформувалася в 60-80-х роках минулого століття, а новизна забезпечується завдяки розширенню локусу досліджень, з деяким вкрапленням нових ідей, що стосуються конкретних країн чи регіонів.

Висвітлення проблем групової політики (груп інтересів) ґрунтується до положеннях, сформульованих ще в працях Р. Даля [125], М. Олсона [126], Ф. Шміттера (стосовно нео-корпоратизму) [127; 128]. Серед новіших можна назвати роботи Ф. Шівлі [129] та В. Сейлісбері [130]. Значної популярності (як стосовно розвинених країн, так і стосовно молодих демократій та перехідних суспільств), набули дослідження анти-плюралістичних практик захисту інтересів і досягнення привілеїв, таких, як  патронажно-клієнтельні відносини [131; 132] та олігархічний монополізм [133; 134]. Ідеться про вплив надмірно сконцентрованої економічної влади на владу політичну та обмеження у зв’язку з цим інтересів середньо- і малозабезпечених груп, а у глобальному вимірі – бідніших країн і народів.

Партологія продовжує залишатись важливою субдисципліною політичної науки, яка має свої авторитети в дослідженні партійної організації та структури, типологізації партій і партійних систем, взаємозв’язку партійних і виборчих систем, впливу суспільних розмежувань та інших чинників на розвиток багатопартійності. В теоретичному плані ведуться дискусії довкола поглядів класиків партології, таких як ідея олігархізації (елітизації) партійного життя Р. Міхельса, вносяться незначні корективи в типологізацію партій Дж. Сарторі [135], але їхні праці, так само як і аналіз взаємовпливу та взаємозалежності партійних та виборчих систем А. Лійпгартом [136] усе ще зберігають свою актуальність. Після краху комуністичної системи втратила колишню гостроту право-ліва класифікація політичних партій, проте її відлунням залишається та велика увага, якої сучасні політологи надають вивченню праворадикальних рухів і партій [137].

Розширення предметного поля партології відбувається за рахунок аналізу процесів творення політичних партій і партійних систем у нових демократіях, державах з перехідними і гібридними режимами. Особливе значення тут мають праці Герберта Кітчельта – одного із найбільш плодовитих партологів кінця ХІХ – початку ХХІ ст., який зробив значний внесок у розробку теорії партійних розмежувань і підстав партійного структурування [138], а також у дослідження трансформації європейської соціал-демократії [139], формування посткомуністичних та латиноамериканських партійних систем [140; 141] під кутом зору їх варіативності та трансформації від патронажно-клієнтельних мереж до програмних партій демократичного типу. Заслуговують на увагу також праці Андрія Мелешевича [142] та  Мейвеарінга і Скаллі [143], які також аналізують розвиток багатопартійності у названих групах країн.

Одним із напрямів наукового інтересу сучасних партологів став процес «націоналізації» партій – в розумінні перетворення їх на стійких  суб’єктів політичного процесу загальнонаціонального рівня, з менш-більш рівномірно розподіленим електоратом. Ця тематика дає змогу вивчати регіональні  розмежування і перегрупування як основу національної агрегації партій, репрезентацію інтересів соціальних та регіональних спільнот, відображає рівень політичної консолідації суспільства, а крім того стосується таких важливих аспектів політики як розподіл цільових витрат уряду [See:144].  Процес перетворення партій на політичних акторів загальнонаціонального рівня вивчається і на історичному, і на сучасному матеріалі, і в демократичних країнах Заходу, і в молодих державах третього світу. Так, Даніель Карамані простежив історію переходу європейських країн від політичної ситуації, коли електоральна поведінка виборців у різних регіонах країн була дуже відмінною, до такої, коли вона стала більш-менш однорідною по всій території – від середини ХІХ століття і до теперішнього часу [145]. П. Чіббер і К. Коллман вивчали формування національних партійних систем в умовах федералізму, шукаючи відповіді на питання про те, як рівень державної централізації впливає на кількість партій і тип багатопартійності. Здійснивши порівняльне дослідження процесів «партійної агрегації» у чотирьох країнах з однаковими виборчими, але різними партійними системами: Канаді, Великобританії, Індію та США – вони прийшли до висновку, що партійні системи є більш агреговані (загальнонаціональні, «націоналізовані») там, де економічна і політична влада більшою мірою спирається на національний уряд [146]. Було також проведене масштабне кількісне порівняльне обстеження стану «націоналізації» партій у країнах Північної та Південної Америки [147].

Подолання регіоналізації партій особливо важливе для таких децентралізованих країн як Канада [148], або ж молодих демократій зі слабкими державними інституціями (Латинська Америка, колишні посткомуністичні країни), хоча стосовно останніх ця тема поки що не отримала достатнього розвитку. Зате тема структуризації та набуття стійкості політичними партіями у країнах третього світу знайшла розвиток у праці Алена Гікена [149], який на прикладі Таїланду і Філіппін досліджував чинники, що сприяють, або перешкоджають перетворенню атомізованих партійних систем у системи з помірною кількістю національно орієнтованих політичних партій.

Як зазначає український дослідник партій В. Лебедюк, інтерес до класифікації партійних систем як однієї з центральних тем партології з 1980-90х років пішов на спад [150]. Однак це не означає, що не з’являється нових досліджень на цю тему, зокрема щодо країн Європейського союзу [151]. Водночас збільшується питома вага досліджень впливу виборчої системи на партійну, а також змін у взаємодії партій і виборців у контексті трансформації моделі всього політичного процесу.

Проблема ролі партій у політичному процесі, їх взаємодії з громадянами набула нового значення і нового звучання в умовах сучасного динамічного світу [Див. 152; 153; 154].  Як зазначають британський дослідник Джеррі Стоукер [25], а також експерт, заступник директора з політичних консультацій Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланге [155], найбільшими теоретичними і практичними перешкодами в осмисленні і розбудові партій є старі підходи до розуміння електоральної політики як «сторонницької» (partizan), намагання дивитись на електорат як на щось таке, що можна «привласнити». Усе це не діє в умовах зниження ролі ідеологій у політичній ідентифікації, індивідуалізації політичного життя, зменшення партійного членства та підвищеної волатильності виборців. Тому і перед керівництвом партій, які продовжують шукати «свого виборця», і перед політологами, які часто покладаються на старі схеми аналізу політичної структуризації та виборчої діяльності партій, нині стоять нові завдання. Партії мають перетворюватись на «лабораторії вироблення» суспільної політики за участю виборців, а політологи повинні сприяти кращому розумінню громадянами змістових аспектів політики та більш адекватному оцінюванню ними успіхів і невдач політичних партій і їхніх лідерів у впровадженні такої політики.

І громадянське суспільство загалом, і політичні партії зокрема, діють у публічній сфері. Їх діяльність – це творення «публічної політики»: як у розумінні «public politics», тобто відкритих, інклюзивних політичних змагань довкола постатей і питань політичного порядку денного, так і в розумінні «public policy» – як інструмента  управління суспільством за допомогою вироблення і здійснення програм суспільного розвитку. В обох значеннях публічна політика має бути (і є) об’єктом політологічних досліджень.

Публічна політика і врядування у предметному полі політології. Оскільки термін «публічна політика» у другому значенні ще не цілком усталений в українській науковій лексиці, варто зазначити, що у цьому випадку йдеться не про відкритий політичний процес (це лише одне із значень слова «публічний»), а про управлінський аспект політики, її регулятивну функцію [156], яку тривалий час виконувала держава, але в наш час вона усе більше стає функцією й інших суспільних суб’єктів, виходячи за межі держави. В англійській мові для цього поняття є окремий термін – policy (або public policy), на відміну від politics. Натомість, у нашому лексиконі два сенси зливаються в одному слові «політика», яке охоплює два принципово відмінні види політичної діяльності: боротьбу за владу і регулювання суспільних відносин, здійснення суспільного урядування. Тому, коли говоримо про політику у другому значенні,  мусимо обов’язково додавати прикметник «публічна»[12].

Попри те, що існує окрема галузь політико-управлінських досліджень – публічна політика й публічне адміністрування, в англосаксонських країнах від Чарльза Мерріама[13] і до теперішніх теоретиків нового врядування (governance) тягнеться традиція розгляду проблем прийняття рішень та вироблення публічної політики як одного з предметних підполів політичної науки. Так само великий внесок у включення публічної політики, зокрема теорії прийняття рішень, зробив американський політолог і економіст Чарльз Ліндблом[14], праці якого були зразком продуктивного застосування міждисциплінарних підходів у політичній науці. Нині міждисциплінарність є вимогою часу, яка відповідає особливостям політичного процесу епохи постмодернізму та глобалізації.

Як у політиці, так і в політичній науці нині помітні дві протилежні тенденції: 1) «вихід за межі» та зростання взаємозалежності, відбитком чого є і зростання ролі міждисциплінарних досліджень; 2) фрагментація політичної дійсності і загострення проблем ідентичності та культурної різноманітності, відповіддю на що є поділ дисципліни на суб-дисципліни та формування нових напрямів досліджень. Обидві ці тенденції знаходять своє відображення у новому включенні в предметне поле політичної науки проблем публічної політики та їх дослідження в контексті концепцій публічного врядування та глобального врядування (public governance & global governance). Маємо справу з осмисленням виходу урядування «за межі» держави всередині країн – у громадянське суспільство – та встановленням взаємозалежності держав у глобальному вимірі. Новою є також тенденція до все ширшого використання у публічній політиці і врядуванні властивих сучасній епосі мережевих форм взаємодії під час прийняття рішень.

За останніх півтора-два десятиліття у Великобританії були видані декілька вагомих (у переносному й прямому сенсі) збірників праць, які по-новому трактують публічну політику як нове врядування (governance) – сучасну модель державно-громадського управління, що виходить за межі держави як усередині окремих країн, так і на міжнародній арені [159]. Ще в 1998 р. проблемам урядування був присвячений окремий випуск Міжнародного журналу соціальних наук [160], у якому серед інших, була опублікована стаття згадуваного вище британського політолога Джері Стоукера, який поставив собі за мету узагальнити складні й багатоаспектні дискусії європейських науковців про нове врядування і відзначити плюси та мінуси концепції, яка, на думку автора, створювала добрі організовуючі рамки для розуміння змін в управлінських процесах. «Урядування (governance), – зазначає Стоукер, – стосується нових методів і форм правління і особливо – змін у значенні державного правління (government)» [161]. У збірнику представлені також статті про сучасне врядування у Франції  Ж.-П. Годена, про використання моделі нового врядування на міжнародному рівні К. М. Смаутса та інші.

У 2006-10 рр. одна за одною вийшли три великі за обсягом та нові за змістом збірки наукових праць про врядування: «Урядування і демократія» за редакцією Артура Бенца та Іоанніса Папандопулоса [162], «Від правління до урядування» за редакцією Ричарда Белламі та Антоніо Палубмо [163], а також 4-томне зібрання значних і незначних (як відмічають самі видавці) статей у галузі нового (публічного) урядування за ред. Марка Бевіра під загальним заголовком: «Публічне врядування» [164].

Статті, що увійшли до збірки «Від правління до урядування», написані у 1990-2000-х роках. Їх автори показують, що внаслідок неоліберальних реформ і глобалізації відбулися глибокі зміни у функціях держави, які можна узагальнено охарактеризувати як перехід від «державного правління» (government) до «публічного, нового урядування» (governance). Він означає поступову відмову від традиційних ієрархічних форм організації владно-суспільних відносин та заміну їх на горизонтальні моделі управління суспільством. Провідний британський теоретик у цій сфері Род Роудс та його послідовники доводять, що на зміну державі приходить мережева політична організація (networked polity), у якій управлінські повноваження передаються специфічним установам, що створюються суспільними суб’єктами для виконання конкретних завдань і мають перехресне членство. Вони діють на національному, субнаціональному і наднаціональному рівнях. Держава начебто стає «порожнистою»; за нею залишається роль координуючої та спрямовуючої сили. Вона «кермує», тоді як «веслують» інші установи, організації та об’єднання. Межі між трьома секторами – публічним (урядовим, політичним), приватним та громадським – розмиваються, а форми взаємодії, втручання і контролю примножуються. Ефективність управління при цьому зростає завдяки тому, що ним займаються зацікавлені сторони. «Урядування є результатом інтерактивних соціополітичних форм управління» [165].

Виникає питання: наскільки нові моделі «мережевої політики» і «багаторівневого урядування» є сумісними й порівнюваними з демократичними стандартами, що закріпилися в політичній теорії у попередній період та наскільки вони відповідають реальним практикам управління. Дати відповідь на перше запитання намагаються автори  книги «Урядування й демократія», перша частина якої присвячена проблемам урядування в окремих країнах Європи (зокрема, Німеччині, Франції), друга – аналізу процесів нового врядування на загальноєвропейському рівні, а третя – на глобальному. З теоретичної точки зору привертає увагу стаття Б. Гая Пітерса і Джона П’єра «Врядування, підзвітність і демократична легітимність», у якій показано, яким чином перехід до «врядування» допомагає зупинити процес розбухання урядових інституцій, підвищити рівень їх підзвітності та економічності, а також підвищити  рівень керованості суспільством завдяки залученню усіх зацікавлених суб’єктів та підвищенню легітимності системи влади й управління. Таким чином, на думку авторів, нова модель урядування стає водночас і ефективною, і демократичною [166]. Поряд з тим, автори окремих статей і розділів цієї книги, так само як і автори книги «Від правління до урядування» відзначають, що застосування мережевої моделі врядування само по собі ще не означає поглиблення демократії чи застосування її більш радикальних форм, як наприклад, учасницької моделі.

Розвиток держави та її функцій у напрямі нового врядування, що веде до зменшення ролі урядів і збільшення ролі інших суспільних суб’єктів, підтверджується, на думку прибічників цієї концепції, досвідом Великобританії, країн Європейського Союзу, Австралії, тобто теорія є відображенням практики. Однак є й скептики, які вважають, що досягнута міра переходу на модель нового урядування дещо перебільшена. Наприклад, Майкл Моран у статті «Вироблення публічної політики у взаємозалежному світі» [167] оцінює концепцію  нового врядування неоднозначно. З одного боку, вона дає добру відповідь на запити епохи взаємозалежності і є конструктивним підсумком тривалої критики «перевантаженості» сучасної держави, пропонуючи, нарешті, розв’язок цієї проблеми. Достатньо обґрунтованими, на думку Морана, є й погляди авторів, які пишуть про нове врядування на міжнародній арені. Але щодо внутрішньодержавного виміру застосування цієї моделі «залишаються сумніви: чи таки справді ми живемо в новому світі інституційної взаємозалежності, а тим паче – в сегментованому світі без ієрархії, що становить серцевину великої частини уявлень про нове врядування» [167, p. 33]. Як би там не було, один із патріархів британської політичної науки і засновник цього напряму Род Роудс (R.A.W. Rhodes) у 2007 р. написав статтю «Розуміння (нового) урядування: через 10 років», у якій визначив перспективні напрями подальшого розвитку даної концепції [168], чим зараз займається чимала кількість європейських дослідників.

Політична антропологія як напрямок сучасних політологічних досліджень

Ще одним напрямом політологічних досліджень, актуалізованих на третьому етапі розвитку політичної науки, є політична антропологія. Як окрема галузь антропології та/чи політичної науки (розглядають її і так, і так) вона виникла ще в 40-50-і роки. Проте лише в останній чверті ХХ-го та на початку ХХІ ст. політична антропологія увійшла «в мейнстрім навчальних програм з політичної науки» [169].

Політична антропологія набуває рис галузі чи то політології, чи то антропології в залежності  від того, яким змістом наповнюють автори свої дослідження, а викладачі – свої курси. Автор найбільш відомого підручника з політичної антропології Жорж Баландьє вважає її не політологічною, а антропологічною науковою субдисципліною [170]. І такий підхід знаходить своє відображення у змісті книги.  Водночас Баландьє відмічає й інший аспект цієї галузі знань. «Політична антропологія, за його словами, – з’являється і як проект – дуже старий, але завжди присутній – і як нова спеціалізація антропологічних досліджень. В її першому аспекті – це спроба вийти за межі партикулярних політичних практик і доктрин» та утверджувати науку про політику, яка розглядає людину, за Аристотелем, як homo politicus, і шукає спільних ознак політичної організації «в усій їхній історичній і географічній різноманітності». «У своєму другому аспекті політична антропологія є підрозділом (subdivision) соціальної антропології або етнології. Вона стосується описання та аналізу політичних систем (структур, процесів і представництва), притаманних суспільствам, які розглядаються як примітивні або архаїчні» [170, p. 1].

На другому різновиді політичної антропології тут не будемо зупинятися, оскільки він є предметним напрямом етнології, а не політичної науки, хоча саме в його рамках виробляються основні теоретико-методологічні підходи цього напряму знань, які впливають на політологію загалом, поглиблюючи розуміння таких ключових для неї концепцій як влада, виникнення держави, роль неформальних інституцій та інших, допомагаючи з’ясувати природу деяких політичних явищ не лише в традиційних, але і в модерних суспільствах. Завдяки цим впливам сформувався третій різновид політичної антропології як субдисципліна політичної науки, яка вивчає політичні феномени в сучасних суспільствах, як тих, що модернізуються, так і тих, що уже вступили в епоху постмодернізму.

Втіленням першого різновиду політичної антропології як «проекту», що закликає «повернутися до джерел» і розглядати політику як обумовлену природою особливість людського існування, є відносно не впливова, хоч і «віддавна присутня» в американській політології, течія «стросіанства». Вона перебуває в опозиції до мейнстріму політичної науки, особливо її сайєнтистського напряму, хоча і в середині  самої цієї течії існують значні розбіжності та суперечки [171]. Ця течія політичної антропології склалась під впливом поглядів щодо сучасної політики й політології відомого антрополога-структураліста Клода Леві-Стросса, особливо чітко викладених у «Епілозі» до книги, написаної його учнями-однодумцями під претензійною назвою «Нариси з наукового вивчення політики» (1962 р.), а також у деяких працях пізнього періоду [див. 171]. Сучасні «стросіанці» виходять з буквального розуміння «природної» політичності людини та її продовження в державі і політиці, посилаючись на слова Аристотеля про те, що держава «виникла для задоволення життєвих потреб, але існує заради досягнення впорядкованого життя» [172, с. 16] і що «людина є істота політична» «за природою» [172, с. 17]. Вони  критично ставляться до ліберальної демократії, вказуючи на її кризовий стан, який на їхню думку, пов’язаний з утратою віри у принципи, на яких вона засновувалась, у недотриманні цих принципів на практиці, у наданні надмірної переваги правам перед обов’язками, у наївній і навіть небезпечній вірі в прогрес та у схильності до морального релятивізму [171, с.60]. Відстоюючи принципи суспільної організації, ближчої до громадянського республіканізму, представники цієї течії вважають сучасну політологію, а особливо її сайєнтистський ухил, мало релевантними або навіть шкідливими для політичного розвитку та пропонують надати політичний науці прескриптивного характеру – у тому сенсі, що політологи мають радити, як краще облаштувати політичне життя суспільства і не  претендувати на нейтральність.

Третій різновид політичної антропології, як уже було сказано, використовує надбання другого (а також ідеї та методи соціальної та культурної антропології) переважно для аналізу особливостей політичних процесів у країнах, які до недавнього часу перебували на домодерній стадії розвитку і в яких політичний процес дуже «обтяжений» особливостями їхньої традиційної культури та впливових неформальних інституцій. Цей напрям особливо популярний у країнах третього світу, а останнім часом усе більше застосовується при аналізі політичних режимів у державах, що утворились на пострадянському просторі. У цьому контексті до категорії «політико-антропологічних» цілком можуть бути віднесені праці Генрі Е. Гейла про політичні режими пострадянських країн, означувані автором як «патрональні» [Див.: 104], оскільки в них ідеться про дослідження таких домодерних особливостей політичного життя, як домінування непотизму, клановості, патронально-клієнтельних відносин, величезний вплив неформальних практик. Український професор політології Олександр Фісун розглядає приблизно ті ж самі особливості політичних режимів під назвою неопатрімоніальних [105, 173].

Серед українських дослідників увагу до політичної антропології як одного з предметних підполів політичної науки проявляє харківський політолог Олексій Крисенко [174, с. 6-12], який підкреслює, що «предметний аспект політичної антропології багато у чому виглядає як «історія влади» або історія «переобрамлення одних форм влади та механізмів соціально-політичного контролю на користь інших» і що «сутність та затребуваність даної дисципліни є безумовно сучасною» [174, с. 7]. Політична антропологія, на думку Крисенка, належить до галузей сучасної політичної науки, підходи та методи якої мають велике значення для вивчення соціально-політичних трансформацій у суспільствах незахідного типу, які ще не пройшли стадію модернізації.

Антропологічний аспект політологічних досліджень також присутній у працях сучасних авторів з проблем ідентичності, націй та націоналізму. Гарною ілюстрацією змісту цього напряму може бути курс «Політична антропологія: творення модерного світу» професора А. Р. Нортона з Інституту Іракських студій Бостонського університету (осінь 2012). До нього, зокрема, включені такі теми: «Від гурту до імперії: альтернативні політичні форми», «Народження націоналізму», «Націоналістичні революції і відповіді на них», «Етнічність та ідентичність», «Кордони та «інші»», «Примус, ідентичність і стать в сучасній державі», «Релігія, ритуал та ідентичність: Ліван», «Ігри, соціальна влада та коаліції: Афганістан», «Мобілізація та соціальний капітал на пограниччі: Чикаго», «Масовий опір і бунт: арабська весна», «Розколи, межі і спільні риси» [175]. Зрозуміло, що  політологічна проблематика тут подана з великою домішкою суто антропологічних тем і підходів тому, що останніх потребує опис політичних відносин у традиційних суспільствах арабського Сходу. Але з іншого боку, бачимо тенденцію до покриття різноманітних географічних точок – від Афганістану до Чикаго та відображення проблем глобалізації.

Проблеми різноманітності, ідентичності та мультикультуралізму. Крос-національні дослідження культур. Серед змін предметного поля політичної науки, які прямо відображають вплив епохи постмодернізму й глобалізації, є зростання кількості та поліпшення якості політологічних досліджень з питань ідентичності, культурної та соціальної різноманітності, становища маргінальних груп, культурної і соціальної нерівності. Відповідно до політичних потреб сучасних суспільств ці теми постійно піднімає Американська асоціація політичної науки (АPSA). У 2004 р. вона утворила спеціальну Цільову групу з нерівності та американської демократії, у 2011 році – з питань демографії, культурного розмаїття і зростаючої нерівності в концентрації багатства, які розробляли рекомендації щодо того, як підвищити інтерес політологів до означеної проблематики, яка хоч і досліджується, проте залишається на узбіччі політичної науки [Див.: 176].

Учасники Цільової групи «Політологія у 21-му столітті» шукали відповіді на такі питання: «Чи політична наука в стані охопити й інкорпорувати демографічні зміни, збільшення культурного розмаїття і постійно зростаючі диспропорції в концентрації багатства, що мають місце у багатьох національних державах?» Чи має вона достатній потенціал, «щоб збагатити дискурс, розширити розуміння та змоделювати поведінку, необхідну для побудови сильних національних держав у світі, що швидко змінюється, де зрушення населення і пов’язані з цим питання про расову, етнічну різноманітність, імміграцію, рівні можливості породжують деякі з найбільш значущих конфліктів, що зачіпають політику і формування політичних курсів (policymaking)» [176]. 111-й Конгрес APSA у 2015 р. (Сан-Франциско, 3-6 вересня) також був присвячений питанню ширшого дослідження соціокультурної різноманітності в усіх її вимірах як предмета політологічних досліджень. На ньому піднімалися питання повернення до розгляду різноманітностей, причому наголос робився саме на множині цього іменника, оскільки існує багато-осьова диференціація людських спільнот на етнічні, расові, класові, гендерні, сексуальні, й усі вони потребують більш ґрунтовного вивчення [177].

Отже можна сказати, що культурне і соціальне розмаїття стає супертемою ХХІ століття, яка не сходить з порядку денного політологічних і громадських дискусій з часу загострення уваги до проблем етнічності та мультикультуралізму у Сполучених Штатах Америки ще в 70-х роках минулого століття. Тим не менше, нарікання на те, що ця проблематика усе ще займає в політологічному дискурсі периферійне місце, почасти справедливі. Працюючи над темою мультикультуралізму в США, несподівано для себе виявила, що ґрунтовних праць з цієї теми у США останнім часом справді не створено [178, с. 297-298]. Зате вони є в Канаді, Австралії, Великій Британії.

Підґрунтям для наукової концепції мультикультуралізму (на відміну від її політико-публіцистичних сурогатів) послужили праці відомого канадського політичного філософа Чарльза М. Тейлора з проблем свободи, ідентичності та визнання [179; 180], а також австралійсько-британського теоретика політики Чандрана Кукатаса [181]. Особливо значний внесок в опрацювання теоретичних і практичних аспектів теми, аж до надання практичних порад уряду Канади, зробив канадський вчений Віл Кимлічка. Спеціально для українського читача він зробив стислий виклад основних своїх ідей у праці «Націоналізм і права меншин» [182]. Втім, доробок Вілла Кимлічки дуже великий і охоплює не тільки теоретичну концепцію ліберального інтегративного мультикультуралізму, яка була ним опрацьована ще в 1990-х роках [183] і успішно застосовується в Канаді, а й обґрунтування варіативності цієї концепції за різних соціально-економічних та геополітичних умов, потреби та можливостей її застосовування в різних регіонах сучасного світу: від країн Північної Америки – до Західної, Центрально-Східної та Південної Європи і далі – до Арабського Сходу і інших частин та регіонів світу [184]. Концепція інтегративного мультикультуралізму має як своїх прихильників, так і опонентів [185, 186], але чого їй не можна заперечити, так це її високої релевантності щодо тих викликів, з якими стикаються великі й малі народи світу в епоху глобалізації і постмодернізму, намагаючись поєднати, як висловився Томас Фрідмен, «Лексус» і «оливкове дерево» – символи сучасності і культурних національних коренів [187].

Відповідно до викликів і нових технологічних можливостей сучасного світу з’явилася нова тенденція: проведення широких крос-національних соціологічних обстежень глобального масштабу, у тому числі (і насамперед) у сфері цінностей та культурної різноманітності[15]. Варто відмітити два, на перший погляд дуже різні, але в остаточному підсумку спрямовані до однієї мети, проекти: WVS (World Values Survey) [189], що проводиться за участю, методологією, а з 1990 р. – і під керівництвом професора політології Чиказького університету Рональда Інглгарта, та дослідження соцієтальних культур країн і регіонів за методологією голландського вченого Герта Гофстеде, які з 1990-х років покладені в основу проекту GLOBE (Global Leadership and Organizational Behavior Effectiveness) [190]. Перший проект розпочинався з наміром з’ясувати взаємозв’язок між економікою, політичними і культурними змінами, а другий – заради використання знань про міжкультурні відмінності для підвищення ефективності менеджменту в транснаціональних компаніях. Але значення обох вийшло далеко за межі первісно сформульованих завдань. Обидва проекти об’єднало те, що окрім наукової та практичної значущості, вони дають урядам, експертам, науковцям, журналістам знання про природу культурної різноманітності і таким чином сприяють знаходженню шляхів до кращого порозуміння між народами, що дуже важливо в умовах глобалізації.

З 1981 до 2014 р. у межах проекту WVS було проведено шість серій («хвиль») глобальних досліджень взаємовпливу соціально-економічних, політичних та культурних чинників приблизно у 100 країнах світу, з покриттям 90% населення Земної кулі.  А в 2015 р. Асоціація зі світового дослідження цінностей, створена для координації цієї роботи, розпочала підготовку нової, 7 хвилі. Проведені дослідження дали змогу Дональду Інглгарту апробувати свою теорію процесів модернізації та пост-модернізації і уже після ІІІ хвилі опитувань написати книгу  про зміни у ціннісних установках людей різних країн світу, які відбуваються під впливом технологічного прогресу та економічного зростання, а також інших чинників [191]. На основі отриманих WVS даних Рональд Інглгарт і Крістіан Вельцель створили культурну карту світу, яка відображає поступовий перехід від традиційних цінностей, пов’язаних з релігійними віруваннями, до секулярно-раціональних, і від матеріалістичних (або цінностей виживання) до пост-матеріалістичних цінностей самовираження. Цей процес у всій його складності та  багатоаспектності автори описали в книзі  «Модернізація, культурні зміни і демократія. Послідовність людського розвитку» [192].

Масштаби дослідження, несподіваність та суперечливість деяких його результатів викликають чимало дискусій довкола очолюваного Інглгартом проекту, однак це не применшує його значення для політичної науки і практики. Політологи отримали неоціненний емпіричний матеріал і добру методологію для вивчення процесів модернізації, та пост-модернізації на сучасному етапі, для визначення чинників демократизації або авторитаризації режимів, аналізу причин війн та революційних виступів, ролі релігій, впливу глобалізації, проблем національної ідентичності та культури і багатьох інших. Ця методологія була застосована й вітчизняними дослідниками для окремого вивчення цінностей в Україні та її регіонах [див. 193].

Глобальні дослідження цінностей, які тривалий час проводяться за методикою Герта Гофстеде, також дуже масштабні. Останнє з них – Проект GLOBE 2010 – охоплювало 61 культурний зразок у 59 країнах (Південна Африка та Німеччина були поділені на дві частини). Запитальник був зорієнтований на вивчення дев’ятьох, а не п’ятьох чи сімох, як раніше, культурних вимірів. Серед них такі, як: уникнення невизначеності; дистанція влади; соцієтальний колективізм; внутрішньо-груповий колективізм; упевненість в собі; гендерний егалітаризм; орієнтація на виконання (performance); орієнтація на людину; орієнтація на майбутнє [190]. По його завершенню Г.Гофстеде із двома співавторами випустив книгу «Культури та організації: Програмне забезпечення розуму. Міжкультурне співробітництво та його важливість для виживання» [194]. У ній розвинута й доповнена концепція культури та цінностей Г.Гофстеде, яка вперше була сформульована вченим ще в 1991 році, а також удосконалені підходи до методів вимірювання відмінностей між ними. У книзі обговорюються практичні наслідки відмінностей культур, а також те, наскільки розуміння культурних відмінностей може допомогти людям з різних куточків світу більш продуктивно працювати разом чи то в бізнесі, чи в політиці – уникаючи непорозумінь, культурного шоку, не кажучи вже про ворожість у стосунках.

Хоч мета проекту GLOBE – бізнесово-прагматична (він спрямований на вивчення організаційної поведінки і крос-культурного лідерства), підходи Гофстеде до визначення культури і цінностей, його напрацювання щодо параметрів культур, які піддаються кількісному вимірювання і співставленню, мають набагато ширше значення. Для політологів важлива насамперед теоретико-методологічні аспекти його теорії, що базуються на широкому, близькому до антропологічного, визначенні культури як колективного ментального програмування [194, p. 6], що визначає систему цінностей людей, які належать до певних культур. А цінності, за визначенням ученого, це «широкі тенденції надання переваги певному стану речей перед іншим, в основному – несвідомо» [194, p. 523].

Вивчення та співставлення ціннісних настанов, притаманних різним націям, територіальним або етнічним спільнотам, дають змогу робити висновки про їхню схильність до демократії або авторитаризму, революційного чи еволюційного розвитку, про їхнє вміння об’єднуватись і досягати компромісу, встановлювати правила і утверджувати правові відносини, про їхню здатність захоплюватись анархізмом чи готовність терпіти деспотів і т.п. Зрештою, такі дослідження просто допомагають виявляти закладені на ментальному рівні поведінкові відмінності, знання яких здатне покращити міжкультурне спілкування та принести користь при виробленні публічної політики щодо груп і спільнот, яким ці відмінності притаманні. «Мета цієї книги, – зазначає Гофстеде, – допомогти справитися з відмінностями в думанні, відчуттях і діях людей по всій земній кулі. Вона показує, що хоча різноманітність у свідомості людей величезна, існує структура цієї різноманітності, яка може послужити основою для взаєморозуміння» [194, p. 4].

Завдяки дослідженням впливу культур та цінностей на політику, наголошення на тому, що культура є одним з найголовніших чинників політики, розширилось і збагатилось новими сенсами поняття власне політичної культури[16].  Важливе місце в утвердженні нових підходів до розгляду політичної культури, у контексті вивчення культурних та расових відмінностей та у поєднанні з ідентичністю, займають праці відомого компаративіста Говарда Дж. Віарди[17]. У своїй книзі «Політична культура, політична наука й політика ідентичності: непростий союз», дослідник пише: «Коли ми говоримо тут про політичну культуру, ми маємо на увазі глибинні  ідеї, переконання, цінності та поведінкові орієнтації, які люди мають або які привносяться в їхні голови з боку політичної системи». Політичній культурі навчаються через процес соціалізації, а не успадковують її на генному рівні [196, p. 1]. Втім, дослідник розкриває і роль антропологічних підходів, і значення досліджень національного характеру. У цитованій праці простежена історія політологічних досліджень культури взагалі, політичної культури зокрема, культурних і расових відмінностей та ідентичності; проаналізовані причини й наслідки тих атак, яким упродовж десятиліть піддавався цей напрям досліджень з боку інших шкіл і напрямів американської політології, спричиняючи її периферійне місце в політичній науці. Якийсь час ця тематика хоча й була обов’язковою приналежністю підручників з політології, відступала перед начебто більш точним та достовірним вивченням поведінки політичних акторів в рамках теорії раціонального вибору, неоінституціоналізму та структуралізму. Втім, як відзначає Г. Дж. Віарда, найбільш видатні політологи США завжди так чи інакше акцентували значення культури у своїх статтях і книгах (Гантінгтон, Інглгарт, Патнем, Фукуяма), підкреслюючи, що культура «має значення» [197], що вона є важливим, якщо не найбільш фундаментальним фактором усіх політичних форм та їх трансформацій [19]. Праця Віарди, безумовно, сприятиме наданню більшої ваги дослідженню політичної культури як складової предметного поля політології.

Завершуючи свій розділ, зазначу, що не всі тематичні напрями сучасних політологічних досліджень отримали в ньому однаково повне висвітлення. Водночас, сподіваюсь, що сказаного досить, щоб уявити тематичну різноманітність сучасної політичної науки та отримати уявлення про хоча б про основні тенденції розширення її предметного поля.

————————————————————————

1. Мацієвський Ю. // Між функціоналізмом та нормативізмом: академічна політологія в Україні на початку XXI ст. (доповн. та уточ. електор. варіант) [Електронний ресурс] / Юрій Мацієвський // Людина і політика. – 2004. – № 5  – Режим доступу: http://www.oa.edu.ua/doc/polit/matsievsky/normatism.doc.

2. Карякин Ю. В. Объект и предмет науки / Карякин Юрий Васильевич. – Электронный ресурс. –  Режим доступа: http://econf.rae.ru/pdf/2007/11/Karyakin_2.pdf

3. Roskin M. G. Political science / Michael G. Roskin // Encyclopaedia Britannica [Electronic Resource] – Access mode: http://www.britannica.com/topic/political-science.

4. Berndtson Erkki. Political Science in the Era of Post-Behavioralism. The Need for Self-Reflection // Scandinavian Political Studies, Bind 10 (1975). – Side 173. – University of Helsinki. – https://tidsskrift.dk/index.php/scandinavian_political_studies/article/view/12515/23863.

5. Вебер М. «Об’єктивність» соціально-наукового пізнання [Text] / Макс Вебер // Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Перекл. з нім. Олександра Погорілого. – К: Основи, 1998. – С. 192-263.

6. Smith R. M. Political Science and the Public Sphere in the 21st Century / Rogers M. Smith. [Electronic Resource] – Access mode: http://publicsphere.ssrc.org/smith-political-science-and-the-public-sphere/

7. Jison J. R. Beyond the theoretical: What does the world expect from the political scientists of today? / John Raymond Jison [Electronic Resource] // On the role of political scientists in the 21st century. International Association for Political Science Students / A Different View. – February 16, 2014. – Access mode: http://www.iapss.org/2014/02/16/on-the-role-of-political-scientists-in-the-21st-century/.

8. Delcea, Sergiu. Who is afraid of whom: The marketizers of the ivory towers or vice-versa? A response to John Raymond Jison [Electronic Resource] // On the role of political scientists in the 21st century. International Association for Political Science Students / A Different View – 23 February 2014. – Access mode: http://www.iapss.org/2014/02/16/on-the-role-of-political-scientists-in-the-21st-century/.

9. Остром Елінор “Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії” : перекл.. з англ. Тетяни Монтян – К.:  Наш час,  2012. – 400 с. (Оригінал: Elinor Ostrom. Governing the Commons: The Evolution of Institutions for Collective Action. – Cambridge:  Cambridge University Press, 1990. – 298 p. – http://wtf.tw/ref/ostrom_1990.pdf )

10. Huntington S. P. Political Order in Changing Societies [Text] / Samuel P. Huntington. – New Haven (Conn.) and London: Yale University Press, 1968. – 488 p. (Русс.перев.: Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 480 с.).

11. Huntington S. P. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century.[Text]  – Norman: University of Oklahoma Press, 1991. –  xvii, 366 p.

12. Huntington S. P. Who Are We? The Challenges to America’s National Identity [Text] / Samuel P. Huntington. – New York: Simon & Schuster, 2004 – 448 p.

13. Huntington S. P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order [Text] / Samuel P. Huntington. – New York: Simon & Schuster, 368 p.

14. Putnam R. D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy [Text] / Robert D. Putnam. – Princeton: Princeton University Press, 1993. – 258 p. (Укр. переклад:

15. Putnam R. D. Bowling Alone: America’s Declining Social Capital [Text] / Robert D. Putnam // Journal of Democracy. – Vol. 6. – No. 1, January 1995. – P. 65-78 ((укр. перекл: Патнем Р. Гра в кеглі наодинці: занепад соціального капіталу Америки // Ї. Незалежний культурологічнй часопис. – 2001. – Число 21. – С.30-46).

16. Putnam R.D. Bowling Alone: The Collapse and Revival of American Community [Text] / Robert D. Putnam. – New York: Simon & Schuster, 2000. – 384 p.

17. Putnam R.D. Better Together: Restoring the American Community [Text] / Robert D. Putnam. – New York: Simon & Schuster, 2003. – 336 p.

18. Fukuyama, F. The End of History and the Last Man [Electronic resource] / Francis Fukuyama.  – New York: Macmillan,1992. – 418 p. – Access mode: http://www.social-sciences-and-humanities.com/PDF/The-End-of-History-and-the-Last-Man-.pdf.

19. Fukuyama, F. The Primacy of Culture / In.: The Global Resurgence of Democracy. Ed. by Larry Dimond L. and Mark F. Plattner. 2nd edition.  – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1996. – P. 320–327 (Укр. переклад: Фукуяма Ф. Примат культури //Ї. – 2001. – Ч. 21 /www.ji-magazine.lviv.ua).

20. Fukuyama F. The State Building: Governance and World Order in the 21st Century. [Text]. / Francis Fukuyama.  – Ithaca, N.Y.: Cornell Univ. Press, 2004. – 132 p.

21. Fukuyama F. The Origins of Political Order. From Prehuman times to the French Revolution. [Text] / Francis Fukuyama.  – London: Profile Books, 2011. – 585 p.

22. Fukuyama F. Political Order and Political Decay: From the Industrial Revolution to the Globalization of Democracy [Text] / Francis Fukuyama.  – New York: Farrar, Strauss, and Giroux, 2014. – 672 p.

23. 21st Century Political Science : A Reference Handbook [Text] / Ed. By Ishiyama, John T. and Breuning, Marijke. – SAGE Publications, 2011. – 936 p.

24. Hay C. Why We Hate Politics [Text] / Colin Hay. – Cambridge: Polity Press, 2007. – 200 p.

25. Stoker G. The Rise of Political Disenchantment [Text] / Gerry Stoker //  New Directions in Political Science. Responding to the Challenges of an  Interdependent World. Edited by Colin Hay. – Palgrave Macmillan, 2010. – P. 43-63.

26. Simon H. A. The Sciences of the Artificial [Electronic Resource] / Herbert A. Simon. 3d edn. – Cambridge (MA): MIT Press, 1996. – 231 p. – Access Mode: http://m.friendfeed-media.com/092e5a73c91e0838eeb11e0fe90edaf9e9afc065.

27. Easton D. Presidential Address to the 65th Annual Meeting of the American Political Science Association [Electronic Resource] / David Easton // The American Political Science Review. – Vol. LXIII. – No. 4. – December, 1969.  – P. 1051-1061. – Access mode:: http://online.sfsu.edu/sguo/Renmin/May31_overview/the%20new%20revolution_David%20Easton.pdf.

28. Heywood A. Political Ideologies. An Introduction [Electronic resource] / Andrew Heywood; 3rd edition. – New York: Palgrave Macmillan, 2003. – Access mode: https://muhammadgozyali.files.wordpress.com/2012/05/politics-ideologies.pdf [без нумерації сторінок – електор варіант в pdf].

29. Heywood A. Political Ideologies. An Introduction [Text] / Andrew Heywood; 5th edition. – New York: Palgrave Macmillan, 2012. – 392 p

30. Heywood A. Politics (Palgrave Foundations Series) / Andrew Heywood; 4th edition. –  New York: Palgrave Macmillan, 2013. – 520 p.

31. Heywood A. Global Politics (Palgrave Foundations Series) [Text] / Andrew Heywood; updated 2nd edition. – New York: Palgrave Macmillan, 2014. – 616 p.

32. Bringing the state back in [Text] / Ed. by Peter B. Evans, Dietrich Rueschemeyer, Theda Skocpol. – Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1985. – 404 p.

33. Hague R. Comparative Government and Politics. An Introduction [Text] /  Hague Rod and Harrop Martin :  6th Edition. – Palgrave MacMillan, 2004. – 355 p.

34. Thompson H. The Character of the State / Helen Thompson //  New Directions in Political Science. Responding to the Challenges of an  Interdependent World. Edited by Colin Hay. – Palgrave Macmillan, 2010. – P.130-142.

35. The State: Theories and Issues [Text] / Ed. by Colin Hay, Michael Lister and David Marsh. – Palgrave Macmillan, 2006, 311 + xviii pp.

36. Held D. Global Covenant: The Social Democratic Alternative to the Washington Consensus [Text] / David Held. – Cambridge: Polity, 2004. – 201 p.

37. McGrew A. G. Governing Globalization: Power, Authority and Global Governance [Text] / Anthony G. McGrew, David Held. – Cambridge (UK): Polity, 2002 p. – xiv, 370 p.

38. Skocpol, T. States and social revolutions : A comparative Analysis of France, Russia, and China. –  Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1979. – xvii, 407 p.

39. Holsti K. J. The state, war, and the state of war [Text] / Kalevi Jaakko Holsti. – Cambridge (UK):  Cambridge University Press, 1996. – 254 p.

40. Tilly Ch. Coercion, Capital, and European States [Electronic resource] / Charles  Tilly.  – Malden (MA): Blackwell, 1990. –  269 p. – http://m.friendfeed-media.com/44f2f3fb4cec08882fa157fbfd6dac32494d42ef

41. Tilly, Charles. War making and state making as organized crime [Electronic Resource] // Bringing the state back in / Ed. by P. B. Evans, D. Rueschemeyer, & T. Skocpol – Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1985. – P. 169-191. –  Access Mode: http://www.jesusradicals.com/uploads/2/6/3/8/26388433/warmaking.pdf.

42. Tilly Ch. Contention and Democracy in Europe, 1650–2000  [Text] / Charles Tilly. – Cambridge University Press,  2003. – 320 p.

43.Tilly Ch. European Revolutions, 1492-1992 [Text] / Charles Tilly – Oxford: Basil Blackwell, 1993. –  xv + 262 p.

44. Тилли Ч. Принуждение, капитал и европейские государства. 990-1992 гг. / Чарльз Тилли. — [Электронный ресурс] ; пер. с англ. Менской Т.Б. — М.: Территория будущего, 2009. — 328 с. — Режим доступа: http://socioline.ru/files/5/316/tilli_3.pdf .

45. Фукуяма Ф. Сильное государство. Управление и мировой порядок в ХХІ веке / Фрэнсис Фукуяма. [Текст]  –  М.: Издательства: АСТ; АСТ Москва; Хранитель, Харвест, 2006. – 224 с.

46. Failed States Index [Electronic resource] // Foreign Policy. – 2005. – July/August. – Access mode: www.foreignpolicy.com/story/cms.php?story_id=3100.

47. Easterly W. Top 5 reasons why “failed state” is a failed concept [Electronic Resource] / William Easterly and Laura Freschi // Development Research Institute. Published January 13, 2010.  – Access mode : http://aidwatchers.com/2010/01/top-5-reasons-why-%E2%80%9Cfailed-state%E2%80%9D-is-a-failed-concept/.

48. Fringile States Index. 2015 // The Fund for Peace. [Electronic resource] – Access mode: http://ffp.statesindex.org/; http://library.fundforpeace.org/cfsir1306.

49. Chomsky N. Failed States: The Abuse of Power and the Assault on Democracy / Noam Chomsky. – Hamish Hamilton, 2006. – 311p.

50. Сорокин П. А. Социология революции [Текст] / П.А.Сорокин [1925]. – Москва: РОССПЭН, 2005. – 704 с.  – http://www.prognosis.ru/lib/P_Sorokin.pdf .

51. Грязнова О. С. Теоретические подходы в социологии революции: сравнительный анализ концепций П. Сорокина, Л. Эдвардса и Т. Скокпол: автореф. дисс. к.соц.н. [Электронный ресурс] / О. С. Грязнова // Официальный сайт ИC РАН. – 2009. – Режим доступа:  http://www.isras.ru/publ.html?id=1412 .

52. Никифоров А.А. Революция и ее причины: ответы и новые вопросы [Электронный ресурс] / А.А. Никифоров // Политическая экспертиза: ПОЛИТЭКС. Научный журнал. – Т. 4. – № 2. – СПб., 2008. – – Режим доступа:   http://www.politex.info/content/view/433/30/

53. Arendt Hanna. On Revolution / Hanna Arendt. – New York: Penguin books, 1990. – 350 p.

54. Goldstone J. A. Revolutions: Theoretical, Comparative, and Historical Studies [Text] / Jack A. Goldstone;  3rd Edition. – Belmont (Ca): Wadsworth Publishing, 2002. – 352 p.

55. Гобсбаум Ерік. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку [Текст] / Ерік Гобсбаум; Перекл. з англ.  – Київ: Альтернативи, 2001. – 544 с.

56. Колодій А. Про феномен революції в контексті сучасності / Антоніна Колодій [Електронний ресурс] // Вісник Львівського університету. Філософсько-політологічні студії. – 2014. – № 5. – С. 133-143. –  Режим доступу: http://filos.lnu.edu.ua/bulletin_philosophy/ua/docs/visnyk05/visnyk05.pdf .

57. Ackerman Bruce. We the People. 1. Foundations [Text] / Bruce Ackerman.– Cambridge (Ma); London (England): The Belknap Press of the HarvardUniversity Press. – 1995. – 203р.

58. Ревель Ж.-Ф. Відживлення демократії [Текст] / Жан-Франсуа Ревель; перекл. з фр. –  Київ: Критика, 2004. – 589 с.

59. Nepstad, Sh. E. Nonviolent Revolutions: Civil Resistance in the Late 20th Century [Text] / Sharon Erickson Nepstad : Oxford Studies in Culture and Politics. – Oxford University Press, 2011. – 200 p.

60. Nepstad S. E. Nonviolent revolutions: Civil resistance in the late 20th сentury : a review by George Poluse // Journal of International and Global Studies [Electronic Resourse]. – Access mode: https://www.lindenwood.edu/jigs/docs/volume4Issue1/bookReviews/93-95.pdf

61. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах [Текст] / Сэмюэль Хантингтон  – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 480 с.

62. Motyl Alexander J. Revolutions, Nations, Empires: conceptual limits and theoretical possibilities [Text] / Alexander J. Motyl. – New York: Columbia University Press, 1999. – xiii, 229 p.

63. Пасхавер про війну: Ця трагедія оптимістична, бо прискорює необхідні зміни / Олександр Пасхавер : інтерв’ю [Електронний ресурс] // ІА ZIK. – 29 жовтня 2014 р. – Режим доступу:  http://zik.ua/ua/news/2014/10/29/pashaver_pro_viynu_tsya_tragediya_optymistychna_bo_pryskoryuie_neobhidni_zminy_536038

64. Mason T. D. Caught in the crossfire: Revolutions, repression, and the rational peasant [Text] / Thomas David Mason. – Lanham, (Md); Oxford: Rowman & Littlefield. –  2004. – 317 p.

65. Stephens Israel M. Civil Wars [Text] / M. Israel Stephens // // 21st Century Political Science: A Reference Handbook. Ed. By Ishiyama, John T. and Breuning, Marijke. – SAGE Publications, 2011. – P. 107-114.

66. Case E.S. [Text] / Eric S. Case // 21st Century Political Science: A Reference Handbook. Ed. By Ishiyama, John T. and Breuning, Marijke. – SAGE Publications, 2011. – P. 115-123.

67. Laqueur Walter. A history of terrorism [Text] / Walter Laqueur. – New Brunswick (NJ): Transaction Publishers. 2001. – 296 p.

68. Democracy’s Century. A Survey of Global Political Change in the 20th Century [Electronic Resource] // Social Sciences And Humanities – Washington: Freedom House. – 2000. – Access mode:  http://www.social-sciences-and-humanities.com/PDF/century_democracy.pdf.

69. Демократія. Антологія [Текст] / Упор. Олег Проценко. – Київ, Смолоскип, 2005. –  XXVIII + 1108 с.

70. Основи демократії [Текст] : Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Затверджено МОН України  / За заг. ред. А.Ф. Колодій. Третє видання, оновлене і доповнене. – Львів: Астролябія, 2009. – 832 с.

71. Dahl R. A. Democracy and its Critics [Text] / Robert A. Dahl. – New Haven & London: Yale University Press, 1989. – viii, 397 p.

72. Sartori G. The Theory of Democracy Revisited [Text]; 2 vol.; Part 1: The Contemporary Debate. Chatham, N.J.: Chatham House Publishers, 1987, xiv, 253 p.; Part 2: The Classical Issues xiv, 542 p. (перкл. уривків рос.: Сартори Дж. Вертикальная демократия / Дж. Сартори // ПОЛИС. – 1993. – № 2.– С. 80-89).

73. Tilly Ch. Democracy [Text] / Charles Tilly . – Cambridge University Press, 2007. – 248 p.

74. Huntington S. P. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. – Norman: University of Oklahoma Press, 1991. –  xvii, 366 p.

75. Lijphart A. Democracy In Plural Societies: A Comparative Exploration [Текст] / Arend Lijphart.  – New Haven: Yale University Press. – 1980. – 260 р.

76. Лійпгарт А. Мажоритарна та консенсусна моделі демократії / Аренд  Лійпгарт [Текст] / / Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 774-801.

77. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії. — Львів: Астролябія, 2006. – 416 с.

78. Lubenow, Jorge Adriano. Public Sphere and Deliberative Democracy in Jürgen Habermas: Theoretical Model and Critical Discourses [Electronic Resource] // American Journal of Sociological Research. – 2012 vol. 2. No.4. – P. 58-71. – Access Mode:  http://article.sapub.org/pdf/10.5923.j.sociology.20120204.02.pdf.

79. Dahl R. A. Polyarchy: Participation and Opposition [Text] / Robert A. Dahl. – New Haven & London: Yale University Press. – 257 p. (Укр. переклад:

80. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы / Аренд Лейпхарт // ПОЛИС. – 1992. – № 1-2 – С. 217-224; № 3 – С. 86-99.

81. Lijphart A. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. [Text] / Arend Lijphart. – New Haven (Conn.): Yale University Press, 1984, xii + 229 p.

82. Lijphart A. Patterns of Democracy: Government Forms & Performance in Thirty-six Countries. [Text] / Arend Lijphart. – New Haven (Conn.): Yale University Press, 1999. – 351 р.

83. Pateman C. Participation and Democratic Theory [Text] / Carole Pateman. – Cambridge etc.: Cambridge University Press, 1991. – 122 p.

84. Held D. Models of Democracy [Text] / David Held : Second ed. – Stanford : Stanford University Press, 1996. – xiv + 392 p.

85. Бітем Д. (ред.) Визначення і вимірювання демократії [Текст] / Дейвід Бітем, ред. ; Перекл. з англ. – Львів: Літопис, 2005. – 318 с.

86. Rustow D. Transitions to democracy: toward a dynamic model [Text] / Dankwart Rustow // Comparative Politics. – Vol. 2. – 1970. – P. 337–363 (укр. переклад: Растоу Д.А. Переходи до демократії: спроба створення динаміч­ної моделі [Текст] // Демократія: Антол. / Упоряд. О. Проценко.– К.: Смолоскип, 2005.– С. 583-604).

87. Linz J. & Stepan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation: Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe [Text] / Juan J. Linz and Alfred Stepan. – Baltimore (MD) and London: The Johns Hopkins University Press, 1996. – xx+479 pp.

88. Transitions from Authoritarian Rule. Comparative perspectives [Text] / Ed. by  Guilermo O’Donnell, Philippe C. Schmitter, and Laurence Whitehead. – Baltimore and London: The John Hopkins University Press, 1991. – 190 p.

89. Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. [Text] / Adam Przeworski. – Cambridge: Cambridge University Press, 1991. – 210 p. (рус. перевод:. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке : Пер с англ. / Под ред. В.А.Бажанова. – М.: РОССПЭН, 2000. – 319 с).

90. The Global Researgence of Democracy. Ed. by Larry Dimond L. and Mark F. Plattner. 2nd edition.  – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1996. – 336 p. (укр. переклад: Глобальне відродження демократії / За ред. Ларрі Даймонда і Марка Ф. Платтнера: перекл. з англ. – Львів: Ахілл, 2004. – 463 с.)

91. Huntington S. P. Political Order in Changing Societies [Text] / Samuel P. Huntington. – New Haven (Conn.) and London: Yale University Press, 1968. – 488 p.

92. Diamond L. J. Is the Third Wave Over [Text] / Larry Jay Diamond // Journal of Democracy.− Volume 7. − Nо. 3. − July, 1996 (рос. перекл.: Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полис. – 1999. – №1. – С. 10-26).

93. Huntington S. P. After Twenty Years: The Future of the Third Wave [Text] / Samuel P. Huntington // Journal of Democracy. – Volume 8. − No.4. − October, 1997. – Р. 3-12.

94. Lijphart A. Constitutional Choices for New Democracies [Text] / Arend  Lijphart // Journal of Democracy. – Vol. 2. – No. 1. – P. 72-84.

95. Kuzio T. Transition in Post-Communist States: Triple or Quadruple? [Electronic Resource] /  Taras Kuzio // Politics. – Vol. 21. – Issue 3.– September 2001. – Pp. 168–177. – Mode of access: http://www.taraskuzio.net/Economic%20Transition_files/economics-transition.pdf ( Рос. перекл.: Тарас Кузьо. Посткоммунистические транзиты: три измерения или четыре // Ойкумена : Альманах сравн. исслед. – Выпуск 3. – Харьков, Осень-зима 2005. – C. 169-181).

96. Transformacja w Polsce i na Ukrainie: Wybrane aspekty. Pod red. naukową Andrzeja Antoszewskiego, Antoniny Kolodii, Krzysztofa Kowalczyka / Трансформація в Польщі і в Україні: Вибрані аспекти. За ред. Анджея Антошевського, Антоніни Колодій, Кшиштофа Ковальчика. – Wrocław, 2010. – 746 c.

97. The Consolidation of Democracy in East-Central Europe [Text] / Ed. by Karen Dawisha and Bruce Parrott. – Cambridge University Press, 1997. – 412 p.

98. Merkel W. Plausible Theory, Unexpected Results: The Rapid Democratic Consolidation in Central and Eastern Europe / Wolfgang Merkel – http://library.fes.de/pdf-files/ipg/ipg-2008-2/03_a_merkel_gb.pdf

99. Zakaria, Fareed. The Future of Freedom: Illiberal Democracy at Home and Abroad [Text] / Fareed Zakaria. – New York: Norton, 2003. – 256 p.

100. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях [Текст]  / Вольфганг Меркель, Аурель Круассан : ч І, ІІ  // ПОЛИС. – 2002. –  №1. – С. 6–17; №2. – С. 8-16.

101. Carothers Th. The end of transition paradigm [Текст] / Thomas Carothers // Journal of Democracy. − 2002. − Vol. 13. − No.1. – P. 5-21.

102. Electoral Authoritarianism: The Dynamics of Unfree Competition [Text] / Ed. by Andreas Schedler.  – 2006. – Boulderb (CO): Lynne Rienner Publishers, 267 p.

103. Levitsky S. Competitive Authoritarianism. Hybrid Regimes After the Cold War [Electronic resource] / Steven Levitsky and Lucan A. Way. – Cambridge University Press, 2010. – 517 p. – Access mode : https://ahkyee.files.wordpress.com/2015/01/levitsky-2010-competitive-authoritarianism.pdf.

104. Hale H. E. Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective [Text] / Henry E. Hale. – New York, NY : Cambridge University Press, 2015. – xvii, 538 pp. (См. обзор: Владимир Гельман. Контрапункт. – № 2, декабрь 2015. – С. 1-3. – [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.counter-point.org/wp-content/uploads/2015/12/hale_review_counterpoint2.pdf.

105. Фисун А. А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации [Текст] / Александр Анатольевич Фисун . – Харьков: Константа, 2006. – 351 с.

106. Jankauskas A. University of Vilnius. Reconceptualizing Transitology: Lessons from Post-Communism [Electronic resource] / Algimantas Jankauskas : Ch.8 P.181-199  –  Access mode: http://mercury.ethz.ch/serviceengine/Files/ISN/120815/ichaptersection_singledocument/cd80ea04-6609-4e87-a572-b75eb068229f/en/Chapt.8.pdf.

107. Kubik J. From Transitology to Contextual Holism: A Theoretical Trajectory of Postcommunist Studies [Electronic resource] / Jan Kubik  // Postcommunism from within: social justice, mobilization, and hegemony / Ed. by Jan Kubik and Amy Linch. – New York and London: Social Science Research Council and New York University Press, 2013.  –  P. 27-94. – Access Mode:   http://users.clas.ufl.edu/bernhard/whitherpapers/Kubik%20Contextual%20Holism.pdf .

108. Тилли Ч. Демократия. [Текст] / Чарльз Тили. Перевод на рус. Т. Б. Менская. – Москва: Институт общественного проектирования, 2007. – 247 с.

109. North D. C. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History [Text] / Douglass C. North, John Joseph Wallis, Barry R. Weingast. – Cambridge: Cambridge University Press, 2009. – 346 p.

110. Real Civil societies. Dilemmas of Institualization / Ed. by Jeffrey C. Alexander. – London etc.: Sage, 1998. – viii, 246 p.

111. Alexander J. C. The Civil Sphere [Text] / Jeffrey C. Alexander. – New York: Oxford University Press, 2006. – 816 p.

112. Alexander J. C. On the Interpretation of the Civil Sphere [Electronic resource] / Jeffrey C. Alexander  // The Sociological Quarterly. – 2007. – Vol. 48 – P. 641–659. – http://ccs.research.yale.edu/alexander/articles/2007/2007_SocQuart_On%20the%20Civil%20Sphere.pdf

113. Rosenblum, Nancy L. Membership and Morals: the Personal Uses of Pluralism in America [Text]  / Nancy L. Rosenblum. – Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1998. – VIII, 438 p.

114. Castells M. Networks of Outrage and Hope: Social Movements in the Internet Age [Text] / Manuel Castells – Cambridge: Polity Press:  2012. –  200 p.

115. Civil Society and the State. New European Perspectives [Текст]  / Ed. dy  John Keane. –  London; New York: Verso, 1988. – 426 p.

116. Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення [Текст] / Джон Кін; перекл. з англ. О. Гриценко. – Київ: “К.І.С.”; “АНОД”, 2000. – 192 с.

117. Keane J. Global Civil Society? [Text] / John Keane. –  Cambridge:  Cambridge University Press, 2010. – 236 p.

118. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости. Дослідження категорії громадянське суспільство [Текс] / Юрген Габермас. – Львів: Літопис, 2000. – 318 с.

119. Cohen J. L. and Arato A.  Civil Society and Political Theory [Text] / Jean L. Kohen and Andrew Arato. – Cambridge, Mass.: Mit Press, 1992. – 794 p.

120. Gellner Е. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals [Text] / Ernest Gellner. – London: Penguin books, 1994. – 225 p.

121. Taylor Ch. Invoking Civil Society [Text] / Charles Taylor // Contemporary Political Philosophy. An Anthology / Ed. by R.E. Goodin, Ph. Pettit. – Oxford, 1997. – P. 66 – 77.

122. Walzer M. Equality and civil society [Text] / Michael Walzer // Alternative conceptions of civil society / Ed. by Simone Chambers and Will Kymlicka. – Princenton: Princenton University Press, 2001. – P. 34-49.

123. Barber, Benjamin R. A place for us: how to make society civil and democracy strong. – New York: Hill and Wang, 1998. – 166 p. (Уривок в укр. перекладі : Барбер Б. Сильна демократія: політика учасницького типу // Демократія: Антологія / Упорядник Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – C. 254-262).

124. Патнам Р.Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії [Текст] / Роберт Д. Патнам. – Київ: Основи, 2001. – 302 с.

125. Даль Р. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція [Текст] / Роберт Даль. – Харків: Каравела, 2002. – 214 c.

126. Olson M. The Logic of Collective Action [Text] / Mankur Olson – Cambridge, Mass : Harvard University Press, 1965 and 1971 – x, 186 p.

127. Schmitter Ph. C. The New Corporatism: Social and Political Structures in the Iberian World [Electronic resource] / Philippe C. Schmitter // The Review of Politics, Vol. 36, No. 1, (Jan., 1974), pp. 85-131. – Stable URL: http://www.jstor.org/stable/1406080

128. Royo S.  ‘Still the Century of Corporatism?’. Corporatism in Southern Europe. Spain and Portugal in Comparative Perspective  / Sebastián Royo // Center for European Studies Working Paper Series 75 . – January 2001. – http://aei.pitt.edu/9146/1/Royo75.pdf

129. Shively Ph. Power and Choice. An Іntroduction to Political Science [Text] / Ph. Shively; Second еd. – McGraw-Hill. – 1991. – 215 р.

130.  Salisbery R.H. Interest Groups Politics in America. [Text] / R.H. Salisbery. – New York: Harper & Row, 1970. – 437 p.

131. Democracy, Clientelism, and Civil Society [Text] / Ed. By L. Roniger & A. Gunes-Ayata. – Boulder (Colo.), 1994.

132. Patrons, Clients, and Policies: Patterns of Democratic Accountability and Political Competition [Text] / Ed. by Herbert Kitschelt and Steven I. Wilkinson. –  Cambridge University Press, 2007. Pp. xii – 377 p.

133. Winters J. A. Oligarchy [Text] / Jeffri A.Winters. – Cambridge a.o.: Cambridge University Press, 2001. – 323 p.

134. Rothkopf D. Superclass. The Global Power Elite and the World They Are Making [Text] / David Rothkopf.  – New York: Farrar, Straus & Giroux, 2008. – 376 p.

135. Sartori G. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis. [Text] / Giovanni Sartori. – Cambridge: Cambridge University Press, 1976. – 257 p.

136. Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990. [Text] / Arend  Lijphart. – Oxford: Oxford University Press, 1994. – 209 p.

137. Kitschelt H. The Radical Right in Western Europe: A Comparative Analysis [Text]  / Herbert Kitschelt in collaboration with Anthony J. McGann). – Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1995. – xiii, 332 p.

138. Kitschelt H. Formation of Party Cleavages in Post-communist Democracies: Theoretical Propositions [Text] / Herbert Kitschelt // Party Politics. Special Issue. – 1995. – No.4. – Pp. 447-451.

139. Kitschelt H. The Transformation of European Social Democracy [Text] / Herbert Kitschelt. – Cambridge; New York: Cambridge University Press, 1994. – 345 p.

140. Kitschelt H. Post-Communist Party Systems: Competition, Representation, and Inter-Party Cooperation [Text] / Herbert Kitschelt. – Cambridge University Press, 1999. – 476 p.

141. Kitschelt H.  Latin American Party Systems [Text]  / Herbert Kitschelt, Kirk A. Hawkins, Juan Pablo Luna, Guillermo Rosas, Elizabeth J. Zechmeister. – Cambridge (UK): Cambridge University Press, 2010. – 416 p.

142. Meleshevich A. A. Party Systems in Post-Soviet Countries: A Comparative Study of Political Institutionalization in the Baltic States, Russia, and Ukraine [Text] / Andrey A. Meleshevich. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007. – xvi, 262 pp.

143. Building Democratic Institutions: Party Systems in Latin America [Text] / Ed. by Scott Mainwaring and Timothy R. Scully. Stanford (Ca): Stanford University Press, 1995 – 578 p.

144. Morgenstern S. Party Nationalization and Institutions [Electronic resource] / Scott  Morgenstern  and Stephen M. Swindle,  Andrea Castagnola //  The Journal of Politics. – Vol. 71. – No. 4, October 2009. – P. 1322–1341.– Mode of access: http://www.pitt.edu/~smorgens/papers/partynationaliazation%20andinstitutions.pdf

145. Caramani D. The Nationalization of Politics: The Formation of National Electorates and Party Systems in Western Europe [Text] / Daniele Caramani – Cambridge: Cambridge University Press, 2004. –  368  p.

146. Chhibber P., Kollman K. The Formation of National Party Systems: Federalism and Party Competition in Canada, Great Britain, India, and the United States [Text] / Pradeep Chhibber, Ken Kollman.  – Princeton: Princeton University Press,  2004. – 272 p.

147. Jones M. P. The Nationalization of Parties and Party Systems: An Empirical Measure and an Application to the Americas [Electronic resource] / Mark P. Jones and Scott Mainwaring, authors // Helen Kellogg Institute for International Studies. Working Paper #304 – February 2003; Retrieved: 26.03.2016. – Mode of access: https://www3.nd.edu/~kellogg/publications/workingpapers/WPS/304.pdf

148. Pruysers S. Canadian Party Politics in the 2000s: A Re-examination of the Regionalization Thesis / Scott Pruysers // Canadian Political Science Review. –  2014. –Vol. 8. – No. 1. – P.  27-42.

149. Hicken A. Building Party Systems in Developing Democracies [Text] / Allen Hicken. – Cambridge: Cambridge University Press. – 2014. – 222 p.

150. Лебедюк В. Типологія партійних систем: минуле та сьогодення [Електронний ресурс] / Лебедюк Віталій Миколайович. – Режим доступу: http://eprints.oa.edu.ua/2625/1/article_Lebediuk_10022014.pdf.

151.Оскар Нідермайєр. Партійні системи країн-членів ЄС // Національна безпека і оборона : Центр Разумкова. – 2015. – № 6-7  –  C. 166-180 (перекл. з нім.; оригінал: Handbuch Partienforshung. Springer VS, 2013).

152. Siaroff A. Comparative European Party Systems: An Analysis of Parliamentary Elections Since 1945 [Text] / Alan Siaroff. − New York and London: Taylor and Francis, 2000. – 484 р.

153. Farrell, David. Electoral Systems: A Comparative Introduction [Text]  /  David Farrell. – New York: Palgrave. – 2001. – xiii, 241 p.

154. Comparing Democracies: New Challenges in the Study of Elections and Voting / Ed. by Lawrence LeDuc, Richard G. Niemi, Pippa Norris; 3rd revised edition – London; Thousand Oaks (Calif.) : Sage, 2010. – 304 p.

155. Ланге Н. У пошуку “базового електорату”: Як партіям реагувати на індивідуалізацію суспільства? [Текст ] / Ніко Ланге // Національна безпека і оборона. – 2015. – №7. – С.164-167.

156. Буник М. Публічна політика [Текст] / Микола Буник // Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори) : навч. енциклопедичний словник-довідник / за наук. ред. Хоми Н. М. –  Львів : «Новий світ – 2000», 2015. –  С.323-324.

157. Charles Edward Merriam Facts // Your Dictionary [Electronic Resource] – Access Mode: http://biography.yourdictionary.com/charles-edward-merriam

158. Charles E. Merriam // Encyclopedia.com (Tools: International Encyclopedia of the Social Sciences , 1968 – Copyright 2008 / Thomson Gale). [Electronic Resource] – Access Mode: http://www.encyclopedia.com/doc/1G2-3045000798.html.

159. Колодій Антоніна. Концепція публічного (нового) врядування в її застосуванні до демократичних і перехідних систем // Демократичне врядування : науковий вісник ЛРІДУ НАДУ при Президентові України. – 2012. – № 10. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik10/zmist.html; http://political-studies.com/?p=862.

160. International Social Science Journal – Volume 50. – Issue 155. – March 1998. – Pp. 1–157.

161. Stoker G. Governance as theory: five propositions / Gerry Stoker // International Social Science Journal. – Volume 50, Issue 155. – March 1998 (UNESCO). – Pp. 17–28.

162. Governance and Democracy. Comparing national, European and international experiences. [Text] / Ed. by Benz, Arthur and Ioannis Papandopoulos. – London: Routledge, 2006. – 272 р.

163. From Government to Governance [Text] / Ed. by Richard Bellamy and Antonio Palumbo ; The Library of Contemporary Essays in Political Theory and Public Policy. – Farnham (Eng.); Burlington (USA): Ashgate, 2010. – 536 p.

164. Public Governance. Four-Volume Set [Text] / Ed. by Mark Bevir. – Sage Publications, 2007. – 1736 pp. (Vol. 1: Theories of Governance; Vol. 2: Public Sector Reform; Vol. 3: Public Policy; Vol. 4: Good Governance).

165. Rhodes R. A. W. The New Governance: Governing without Government [Text] / R. A. W.  Rhodes // Political Studies. – 1996. – Vol. XLIV. – P. 652-667.

166. Peters B. G. Governance, accountability and democratic legitimacy [Text] / Peters B. Guy and Jon Pierre // Governance and Democracy. Comparing national, European and international experiences; ed. byArthur Benz and Jannis Papandopoulos. – London: Routledge, 2006. ­– P. 29-43.

167. Moran M. Policy-Making in an Interdependent World [Text] / Michael Moran // New Directions in Political Science. Responding to the Challenges of an  Interdependent World / Ed. by Colin Hay. – Palgrave Macmillan, 2010. – P. 25-42.

168. Rhodes R.A.W. Understanding Governance: Ten Years On / R. A. W.  Rhodes // Organization Studies. – Vol. 28. – No. 8. – August 2007. – P. 1243-1264. – Access mode (to the abstract): http://oss.sagepub.com/content/28/8/1243.abstract.

169. Hussein S. The Challenges Confronting Political Science in the 21st Century: A South African Perspective [Electronic resource] / Solomon Hussein.  – Access mode : http://apps.ufs.ac.za/media/dl/userfiles/documents/News/2012_10/2012_10_12_Prof_Solomon_Hussein_se_toespraak.pdf.

170. Balandier G. Political Anthropology / Georges Balandier [Electronic resource]. Transl. from French by A. M. Sheridan Smith. – Harmodsworth a. o.: The Penguin Books, 1972. – 215 p. (in English) – Access mode: http://monoskop.org/images/6/6b/Balandier_Georges_Political_Anthropology_1972.pdf.

171. Zentner J. S. Straussians / Scot J. Zentner // 21st Century Political Science: A Reference Handbook. Ed. By Ishiyama, John T. and Breuning, Marijke. – SAGE Publications, 2011. – P. 60-68.

172. Арістотель. Політика [Текст] / Арістотель ; Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. – Київ: Основи, 2000. – 239 с.

173. Фисун О. Будущее украинской неопатримониальной демократии [Электронный ресурс] / Олександр Фисун // ПОНАРС Евразия : Аналитическая записка № 394. – Октябрь 2015. – Режим доступа: http://www.ponarseurasia.org/ru/memo/201510_Fisun.

174. Крисенко О. В. Політична антропологія: концептуальне поле та інституціоналізація досліджень / О.В.Крисенко  [Текст] // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. Питання політології. – 2009. – № 839.  [241 с.] ­­– С. 6-12.

175. Political anthropology: the making of the modern world :  syllabus / by Professor Augustus Richard Norton. Boston University. [Electronic resource] – Access mode : http://www.bu.edu/anthrop/files/2012/09/AN371-Syllabus-Norton-Fall-2012.pdf

176. Political Science in the 21st Century. Report of the Task Force on Political Science in the 21st Century [Electronic resource] // American Political Science Association, 2011. –  Access mode:  http://www.apsanet.org/portals/54/Files/Task%20Force%20Reports/TF_21st%20Century_AllPgs_webres90.pdf

177. Heidi Souerwine. Diversities Reconsidered: Politics, and Political Science, in the 21st Century / Heidi Souerwine [Electronic resource] // PS: Political Science & Politics. – Volume 48. – Issue 03. – July 2015. – Pp. 535-536. –  Access mode : http://journals.cambridge.org/action/displayAbstract?fromPage=online&aid=9787296

178. Колодій А. Особливості мультикультуралізму та двомовності у США / Антоніна Колодій [Текст] // Сполучені Штати Америки у сучасному світі: політика, економіка, право і суспільство : Збірник матеріалів  ІІ міжнародної науково-практичної конференції. – Львів, 15 травня 2015 р. – Ч.І . – Львів: ПАІС, 2015. – С.285-301.

179. Тейлор Ч. Джерела себе: творення новочасної ідентичності[Текст] / Чарльз Тейлор;  заг. ред. та пер. з англ. А. Васильченко. – К. : Дух і Літера, 2005. – 691 с.

180. Тейлор Ч. Мультикультуралізм і «політика визнання» [Текст] / Ч.Тейлор; пер. з англ. Р. Й. Димерець; ред. з комент. Е. Гутман [та ін.]. – К.: Альтерпрес, 2004. – 172 с.

181. Kukathas Ch. The Liberal Archipelago: A Theory of Diversity and Freedom [Electronic Resource] / Chandran Kukathas. – Oxford: Oxford University Press,  2003 xii + 292 p. – Access mode: http://econfaculty.gmu.edu/pboettke/workshop/fall04/theoretical_foundations.pdf .

182. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин [Текст] / Вілл Кимлічка. – Харків: Центр освітніх ініціатив, К.: ТОВ “АйБі”, 2001. – 176 с.

183. Kymlicka W. Multicultural Citizenship: A Liberal Theory of Minority Rights [Text] / Will Kymlicka. – Oxford: Clarendon Press; 1995. – vii, 280 p.

184. Kymlicka, Will. Multicultural Odysseys. Navigating the New International Politics of Diversity [Text] / Will Kymlicka. – Oxford: Oxford University Press,  2007. – 374 p.

185. Brian B. Culture and Equality. An Egalitarian Critique of Multiculturalism [Text] / Barry Brian. Cambridge: Polity Press, 2000. – 399 p.

186. McGarry J. Integration or Accommodation? The Enduring Debate in Conflict Regulation [Text] / John McGarry, Brendan O’Leary and Richard Simeon // Constitutional Design for Divided Societies: Integration or Accommodation? Ed. by  Sujit Choudhry. – Oxford: Oxford University Press, 2008. – P. 41-88.

187. Фрідмен Т.Л. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію [Текст] / Томас Л. Фрідмен; перекл. з англ. Мар’яни Прокопович та Романа Скакуна. – Львів: «Ї», 626 с.

188. Almond G. A., Verba S. The Civic Culture Revisited: An Analytic Study [Text] / Gabriel A. Almond, Sidney Verba. – Boston: Little, Brown, 1980. – Pp. viii + 421.

189. World Values Survey. – [Electronic resource] – Access mode:  http://www.worldvaluessurvey.org/WVSOnline.jsp

190. Grove C. N., Ed.D. Introduction to the GLOBE Research Project on Leadership Worldwide [Electronic resource] / Cornelius N. Grove ; made available by GROVEWELL LLC – http://www.grovewell.com/wp-content/uploads/pub-GLOBE-intro.pdf.

191. Inglehart R. Modernization and postmodernization: Cultural economic and political change in 43 societies [Text] / Ronald Inglehart.– Princeton (N. J.):  Princeton University Press. – 1997.  – 168 р.

192. Инглхарт Р., Вельцель К. Модернизация, культурные изменения и демократия. Последовательность человеческого развития [Электронный ресурс] / Рональд Инглхарт, Кристиан Вельцель; Перевод с англ. Максим Коробочкин. – М.: Новое издательство, 2011. – 464 с. – (Библиотека Фонда «Либеральная миссия»). – Режим доступа: https://www.hse.ru/data/2012/02/24/1266136909/inglehart_welzel.pdf .

193. Грицак Я. Цінності українців і модернізація України: куди рухаємося? ІНФОГРАФІКА [Електронний ресурс] / Ярослав Грицак // UAinfo. – 17.06.2015. – Режим доступу:  http://uainfo.org/blognews/1434530744-tsinnosti-ukrayintsiv-i-modernizatsiya-ukrayini-kudi-ruhaemosya-.html.

194. Hofstede G. Cultures and Organizations: Software of the Mind. Intercultural Cooperation and Its Importance for Survival [Text] / Geert Hofstede, Gert Jan Hofstede, Michael Minkov. – New York a.o.: McGraw-Hill, 2010. – 561 p.

195. Political Culture // International Encyclopedia of the Social Sciences [Electronic Resourse] [1968]. – Thomson Gale Copyright 2008. – Access mode: http://www.encyclopedia.com/topic/Political_culture.aspx.

196. Wiarda H. J. Political Culture, Political Science, and Identity Politics. An Uneasy Alliance. [Text] / Howard J. Wiarda – Ashgate, 2014. – 214 p.

197. Culture Matters: How Values Shape Human Progress [Text] / Ed. By Lawrence E . Harrison and Samuel P. Huntington. – New York: Basic Books, 2000, xxxiv + 348 p.

————————————————————–

Автор:

докт. філос. наук, профессор,

зав.каф. політичних наук і філософії

ЛРІДУ НАДУ при Президентові України

Львів, березень, 2016


[1] Багатогранні наукові інтереси цих науковців відображають найбільш «гарячі точки» предметного поля сучасної політичної науки і заслуговують на те, щоб їхні здобутки згадати окремо. Елінор Остром (1933-2012) – економістка й політолог, нобелівська лауреатка, яка відома своєю працею «Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії» [9]; Семюел Гантінгтон (1927-2008), фахівець в галузі порівняльних досліджень, видатний дослідник проблем демократизації і суспільної трансформації, національної й міжнародної безпеки, розвитку американської нації; широко відомий своїми книгами «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються [10], «Третя хвиля: демократизація наприкінці двадцятого століття» [11], «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» [12], а особливо книгою «Зіткнення цивілізацій» (1996) [13]; Роберт Патнем, відомий дослідженням (на прикладі регіонів Італії) позитивної кореляції між успішним утвердженням сучасних демократичних інституцій та історичною традицією цивільного життя і наявністю соціального капіталу [14], критичним розглядом проблем занепаду та відновлення соціального капіталу в США [15; 16; 17]; надзвичайно плодовитий учений і публічний інтелектуал глобального масштабу Френсіс Фукуяма, який на межі 1980-90-х років привернув до себе увагу статтею, а потім книгою з епатажним заголовком «Кінець історії» [18], в яких констатував глобальну перемогу ліберально-демократичної ідеології та успіхи заснованого на ній політичного ладу. Пізніше науковець написав низку праць на різноманітні теми: від соціального капіталу й ролі політичної культури у суспільних перетвореннях [19] до світового порядку і ролі слабких та сильних держав у ньому [20], і, зрештою, звернувся до аналізу становлення й занепаду  політичних порядків у світовому вимірі, з історично-політологічної точки зору [21, 22].

[2] Свідомо пропоную саме таку транслітерацію прізвища Tilly, оскільки м’якого звука «т» в англійській мові не буває.

[3] На противагу марксистській теорії уже в 20–60-х роках минулого століття з’явилася низка соціологічних праць, де революції розглядалися з позицій бігейвіоризму, структуралізму, природної історії й інших немарксистських теорій. З-поміж найвідоміших теоретиків революції – П. Сорокін, Л. Едвардс, Дж. Девіс [Див.: 51; 52] Деякі з їхніх ідей актуальні донині, як наприклад ідея П. Сорокіна про руйнівний і творчий (деструктивний і конструктивний) періоди революцій .

[4] Обсяг розділу не дозволяє зупинитися на розкритті змісту цього ємного висловлювання, але воно заслуговує на те, щоби бути розкритим теоретиками сучасних революцій.

[5] Огляд різноманітних тлумачень змісту терміна «революція», що базується на дослідженнях останніх десятиліть, можна знайти у статті А. Колодій «Про феномен революції» [ 56, с. 134-137].

[6] Втім не всі вважають доцільним називати революціями події 1989 і наступних років, що повернули колишні країни «соціалістичного табору» на шлях приватновласницьких відносин і демократії. Наприклад, французький політолог і публіцист Жан-Франсуа Ревель закликає врахувати традиційне уявлення лівих політиків про революцію як засіб «знищити й відбудувати [суспільство] одним зусиллям знизу доверху» за певним проектом [58, с. 65], яке домінувало в свідомості людей у багатьох країнах упродовж двохсот років. Воно виявилось обманом і є перешкодою для поширення та зміцнення демократії, то слід повернутись до «автентичної демократичної традиції» – поступового творення політичних інституцій, а події 1989 р. називати (щоб «не наплутати») «визвольними контрреволюційними війнами». Адже вони повернули ці суспільства «якраз до тієї миті, що безпосередньо передувала їхньому входженню у тоталітарний тунель» [58, с. 72].

[7] Іншим різновидам змін А. Мотиль дає таку характеристику: глибокі зміни, що тривають довго (повільні) означають еволюцію; досить глибокі, але прийнятні для значної частини правлячої еліти зміни упродовж короткого часу (такі, що міняють систему тільки частково, не докорінно) = радикальній реформі, такі ж самі зміни, що продовжуються протягом значного періоду часу і є багатовимірними  = переходу, а якщо ці зміни ще й глибокі, то це – трансформація; неглибокі зміни упродовж короткого часу = реформі [62, p 31.].

[8] Засновником концепції демократичного переходу вважають американського політолога Денкворта Растоу, який ще в 1970 р. обґрунтував так звану динамічну модель переходу до демократії від олігархічних систем у Швеції та Туреччині, визначивши основні стадії цього процесу, форми поведінки еліт та зміст перетворень на кожній із них. Концепція Растоу послужила стартовим майданчиком для теоретизування про переходи від авторитарних режимів у південно-європейських та латиноамериканських країнах, коли після 1974 р. настала так звана третя хвиля демократизації. [86]

[9] Міжнародний журнал і демократичної теорії Constellations (Сузір’я) не поскупившись на епітети, написав про цю книгу так: “Справжній шедевр … найкращий і найвідоміший соціальний теоретик Америки захищає проект громадянського суспільства і його утопію демократичної інклюзії – не тільки як ідеал, але і як ідею, яка вже частково інституціалізована” (з цитувань на сайті видавництва Оксфордського університету, як видало книгу).

[10] Докладнішу характеристику поглядів Ернеста Ґеллнера та інших дослідників громадянського суспільства в цей період (а також від початків виникнення концепції) можна знайти в монографії А.Колодій «На шляху до громадянського суспільства» на стор. 51-65 (Львів: Червона Калина, 2002).

[11] Книга Роберта Патнема про вплив соціального капіталу на становлення демократичних інституцій в Італії перекладена українською мовою як «Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії» [124] хоча більш точним і, водночас, більш інтригуючим для читача міг би бути переклад «Як зробити демократію працюючою?». Російською мовою книга, до речі, перекладена під назвою «Чтобы демократия сработала».

[12] Про ці відмінності двох видів політики ми писали ще в підручнику «Політологія» за наук. ред. А.Колодій (1999, 2003), однак тоді прикметник «публічний» ще не набув розповсюдження в Україні у тому значенні, що в західній суспільній науці, і ми перекладали policy як «державна політика».

[13] Наголошуючи на двох завданнях: подоланні розриву між політичною теорією і практикою та вдосконаленні американської демократії на основі її критичного аналізу, один із найвідоміших засновників політичної науки в США Чарльз Мерріам (1874-1953), зробив великий внесок в науку про державне управління, наголошуючи на необхідності посилення виконавчої гілки влади, значенні адміністративного апарату, покращенні процесу ухвалення політичних рішень та їх імплементації. Мерріам і сам брав активну участь в управлінні й політиці на місцевому і федеральному рівні, під його керівництвом була опублікована серія порівняльних досліджень з проблем публічної політики, громадянської освіти та громадської думки в умовах плюралізму і демократії. Тобто, у сфері інтересів науковця маємо увесь ареал проблем, які турбують сучасних прихильників релевантності [157; 158].

[14] Чарльз Е. Ліндблом – почесний професор політології та економіки ім. Джона Стерлінга Єльського університету, один з найвидатніших теоретиків у галузі політичних наук у 1950-70-і роки, відомий, зокрема, розробкою інкрементального підходу до прийняття рішень та крилатим висловом «muddling through politics», що означає повільне, з труднощами й перешкодами, просування в політиці до наміченої мети. Ліндблом займав посаду директора Інституту соціальних і політичних досліджень у Єльському університеті, який був центром міждисциплінарних розробок в області публічної політики та суміжних питань політичної та економічної теорії, соціології та права, обирався президентом APSA та Асоціацію порівняльних економічних досліджень. Біографічні дані тут наведені заради глибшого розуміння, наскільки глибокими є корені міждисциплінарності у розвитку політології в США, що неодноразово забезпечувало науковий прорив на тому чи іншому напрямі політологічних досліджень.

[15] У 50-60-і роки минулого століття Габріел Алмонд і Сідней Верба провели порівняльне дослідження політичних культур п’яти країн, використавши його як емпіричну основу для побудови своєї теорії громадянської культури. Попри висловлені критичні зауваження щодо методології і висновків їхньої книги «Громадянська культура» (1963), які згодом були частково враховані авторами [188], теорія політичних культур стала одним із загальновизнаних, хоча й не широковживаних підходів до вивчення відмінностей у політичному розвитку різних країн. А з початком 1980-х років відновлення інтересу до вивчення політичних культур відбувається вже в іншій, глобальній системі координат.

[16] Якщо Г. Алмонд і С. Верба розглядали її умисно звужено (задля полегшення операціоналізації поняття), лише як типові зразки ставлень громадян до політичної системи та її компонентів, то нині політична культура визначається як цінності, переконання та зразки поведінки, що лежать в основі політичної системи і/або обумовлюються нею. Міжнародна енциклопедія соціальних наук дає таке  визначення: «Політична культура є сукупністю поглядів, переконань і почуттів, які впорядковують і надають сенсу політичному процесу та лежать в основі припущень і правил, що регулюють поведінку в політичній системі. Вона включає в себе і політичні ідеали, і робочі норми державного ладу. Політична культура, таким чином, це прояв – в агрегованій формі – психологічних і суб’єктивних аспектів політики. Політична культура є продуктом як колективної історії політичної системи, так і історії життя членів цієї системи, і, таким чином, вона рівною мірою корениться у  подіях публічного життя і в приватному досвіді» [195].

[17] В англійській вимові це прізвище звучить як [waidә], тому я не впевнена, як правильно його транслітерувати українською; зупинилась на поданому в тексті варіанті, враховуючи латиноамериканське походження прізвища і те, що є ще один дослідник культури на прізвище Nicholas Wade, з яким було б не бажано плутати Говарда Віарду.