Виховання громадянських цінностей у постреволюційній Україні

Антоніна Колодій. Виховання громадянських цінностей у постреволюційній Україні // 10 років школи громадянства. Збірник матеріалів до 10-ліття Педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. – Львів, 2005. – С. 42-50.

---

Україна переживає складний з точки зору соціальної психології період: з одного боку, Помаранчева революція зміцнила віру людей у себе, піднесла їх громадянський дух, високо поставила цінність свободи, а з іншого боку, суспільство поки що не змінилося інституційно. Нові правила взаємодії громадян ще належить утвердити – силами того самого громадянського суспільства, яке на думку деяких аналітиків щойно з’явилося (а точніше – політично проявилося) у період Помаранчевої революції.

Перехід від високих прагнень та екстремальних переживань до рутинної повсякденної діяльності у рамках застарілих інституцій здатне призвести до підвищеного рівня невдоволеності, певних розчарувань, і… до намагань «затримати» революційне минуле. Суспільство виявляється неготовим надавати підтримку новим урядовцям такою ж мірою, якою воно виявляло опозиційність до старих. Виникає  синдром постреволюціонаризму, одним із проявів якого є заяви про «довічну опозиційність» тих чи інших структур (як наприклад «Пори») чи суспільних верств (як наприклад інтелектуалів, насамперед журналістів). Саме через цей синдром, а не через неадекватність політики уряду,  будь-які невдачі владної команди сприйматимуться значно болючіше, ніж раніше, коли влада була відчужена від народу і коли їй не довіряли.

Щоб великих розчарувань не сталося, а революційні зрушення увійшли в річище подальшого розвитку, їх треба перевести з емоційного рівня на рівень раціонального мислення та організаційної діяльності. Про це я й хочу поміркувати у своєму виступі, розглянуваши питання про характер та підсумки революції у її співвідношенні з громадянським суспільством (оскільки в розумінні цих питань є багато розбіжностей) та проаналізувавши деякі напрями виховної роботи, зокрема виховання патріотизму, в яких могли б діяти осередки громадянського суспільства заради збереження і примноження тих позитивних змін у суспільній свідомості, як відбулися останнім часом завдяки Майдану.

І

Перше питання: чи була революція? З позитивною відповіддю на це питання погоджуються не всі. Заперечення виникають насамперед у тих, хто з революцією пов’язує насильницькі збройні сутички або глибокі та широкі (в усіх сферах життя) зміни в суспільних інститутах, або те й інше разом. Першого українська помаранчева революція уникала свідомо. Їй це вдалося як через зовнішні стосовно революційної маси чинники, так і через високий рівень організованості, поміркованості та толерантності революційного загалу. На друге (швидку зміну усіх сфер життя) вона не претендувала, бо її завдання, як і завдання будь-якої політичної революції, обмежувались зміною політичного режиму і політичної свідомості.

Ліберальні революціонери підкреслюють, що у політичній революції  „вирішальне значення має міра, до якої революція спонукає великі маси людей вкладати свою енергію і самосвідомість у колективний процес політичного переоблаштування (redefinition)”. „Якщо велика кількість людей з глибокою серйозністю беруться за здійснення революційної політики, – зазначає Брюс Акерман, – то така трансформація політичної свідомості є виразною ознакою  революційної дійсності, незалежно від здатності політичної системи трансформувати той чи інший вид соціальних відносин”. ^{[1, р. 203]} Наголошуючи на значенні змін у свідомості людей та їх участі в колективній політичній творчості, Б. Акерман дає таке визначення революції: „Революцією називаємо увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя”^[2].  Він вважає недоречним наполягати, щоб революцією називались лише ті події, які ведуть „до абсолютної зміни існуючих засад”. Адже ця умова – нереальна для виконання.

Звернімо увагу на те, наскільки влучно такий підхід до розуміння суті і призначення революції характеризує українську Помаранчеву революцію, яка забезпечила грандіозний зсув у свідомості людей, зробивши кожного з них громадянином, а усіх разом – нацією (у політичному сенсі). Отже, маємо  усі підстави називати події листопада-грудня 2004 р. в Україні революцією. Треба лиш мати на увазі, що це була політична, ліберальна (або, якщо комусь так зрозуміліше, – буржуазно-демократична) революція, яка до того ж є різновидом «оксамитових» революцій кінця ХХ – поч. ХХІ ст., вплетених у канву демократичного переходу. Таким революціям  притаманні „атрофія усталеної революційної традиції й відродження мас”. ^{[3, с. 412]}  Їх основні досягнення: кардинальні зміни у політичній свідомості народу (поява Громадянина); створення ситуації підконтрольності державних органів влади народу; прихід до влади нових людей (контр-еліти); перемога нових правил політичної гри (зміна політичного режиму). Призначення таких революцій – дати потужний імпульс наступним  суспільним змінам, які досягатимуться через втілення радикальних реформ в усіх царинах життя за підтримки народу.

Належний рівень народної підтримки можливий, якщо в суспільстві існує розвинена мережа структур та організацій, здатних не лише вимагати, а й творити. Отже, виникає друге питання: які висновки можна зробити з досвіду Помаранчевої революції про стан громадянського суспільства в Україні.

Хоч загальним є визнання, що революція була акцією українського громадянського суспільства, щодо рівень його розвиненості не варто переоцінювати. Безперечно, громадянське суспільство не з’явилось у час революції.  Цей феномен і в структурному, і в культурному відношенні – явище багатоаспектне, складне, і з’явитися та зміцніти воно могло тільки упродовж тривалого періоду.  Інша справа, що на час помаранчевої революції українське громадянське суспільство довело свою політичну дієспроможність. Воно досягло того ступеня зрілості, який є достатнім для успішного протистояння  спробам узурпації влади. А це одна з його найголовніших політичних  функцій. Громадяни сказали дружне і голосне „ні” фальсифікації свого волевиявлення, брехні і політичним махінаціям. Подолавши страх перед здавалося б всемогутніми чиновниками та репресивним апаратом, вони повірили нарешті в те, що не хтось інший, а тільки вони самі зможуть змінити життя на краще. Учасники Майдану виявили таку велику позитивну енергію, що нове керівництво країни, яке прийшло до влади завдяки активній підтримці народу, просто мусить досягнути очікуваних від нього результатів.

Успішно була реалізована й інша функція громадянського суспільства – впорядкування та каналізації у найбільш безпечне і корисне для суспільства річище енергії повсталого народу. У процесі Помаранчевої революції організовані громадяни та їхні об’єднання діяли саме за законами громадянського суспільства: організовано, без насилля, чинячи тиск на парламент і Верховний Суд, які прийняли рішення на користь демократії і свободи, і тим самим суспільна енергія була переведена в законне, конституційне русло.

Однак громадянське суспільство не є суто політичним феноменом. А однією з азбучних істин політології є твердження, що політична система здатна ефективно функціонувати, якщо вона отримує з суспільного середовища і вимоги, і підтримку. Тому не менш важливі такі функції громадських організацій як налагодження суспільного діалогу, а також виконання значної частини суспільно значимої та суспільно корисної праці силами громадськості. В своєму соціальному вимірі громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації, самостійної реалізації ними власних інтересів та розв’язання проблем. Самотужки або на рівні місцевого самоврядування розв’язуючи значну частину суспільно важливих питань, громадські спілки та об’єднання  зменшують “тягар проблем”, з якими доводиться мати справу органам державної влади, і  в той спосіб створюють сприятливі умови для розвитку демократії.

Цей, соціальний бік громадянського суспільства можна вважати найменш розвиненим в Україні, як, втім і в інших країнах молодої демократії . Тому, щоб закріпити революційні зрушення в свідомості людей, які сталися під впливом Майдану, потрібно подолати уявлення про громадську активність тільки як бажання здійснювати контроль та протестувати, доповнивши його прагненням до співпраці, сприянням втіленню в життя різноманітних програм та проектів. Звичайно, серед завдань громадських інституцій залишається функція «сторожового  пса демократії» (вислів А. Токвіля),  яка передбачає опонування, критику діяльності владних структур та окремих осіб при владі. Однак визначальною має бути та копітка, «муравлина» організаційна та виховна діяльність, на яку має бути здатне здорове та міцне громадянське суспільство і яка складає саму серцевину його суспільних функцій.

ІІ

Сфер потенційної активності територіальних громад і НДО дуже багато. Це й  поглиблення правової та передвиборчої підготовки громадян, і складання виборчих списків, і освітня діяльність в галузі малого бізнесу, і відкриття шкіл для громадських менеджерів, і виховання важких підлітків, і боротьба з алкоголізмом та наркоманією, і озеленення, і впорядкування під’їздів, і прищеплення громадянських цінностей через вдосконалення системи освіти та виховання.

Деякі громадянські чесноти: організованість, поміркованість, толерантність – були повною мірою продемонстровані учасниками Майдану. Однак є й такі, про які можна говорити як про якості, які ще тільки мають стати набутком українського громадянства. Це й суспільна відповідальність, особливо на низовому рівні життя соціуму, це й принциповість у соціальних стосунках, «коли окремий громадянин не лише сам діє, але й від інших вимагає чинити по честі і совісті» ^{[Див. 4; коментар О. Губенко]}, це й патріотизм, особливо в його громадському вимірі. Прищеплення цих цінностей, виховання молоді у відповідності з ними, покращення системи освіти та виховання належить до найважливіших напрямків громадської уваги й активності осередків громадського суспільства.

Як підкреслює Оксана Гентош, Григорій Ващенко надавав дуже великого значення громадськості як джерелу новаторських ідей у реформуванні освіти. Він вважав, що замкнутість системи освіти на адміністративному апараті зумовлює її неминучу деградацію. ^[5]  Це особливо варто пам’ятати сьогодні, коли зміни в адміністративному апараті значно відстають від тих революційних змін, які відбулися в свідомості народу. Не лише громадянська освіта, а й уся система освіти має стати громадською справою. Я не берусь тут пропонувати конкретні форми роботи. Їх, без сумніву, знайдуть досвідчені педагоги – за сприяння органів місцевого та регіонального врядування й самоврядування. Хочу привернути увагу лише до одного з нагальних напрямів виховання, який виявився непопулярним в останні роки – виховання патріотизму.

Усі начебто розуміють велику роль патріотизму в суспільних відносинах, те, наскільки рівень патріотизму впливає на економічні та політичні успіхи держави. Однак надмірний наголос на ньому в колишньому СРСР, взагалі російська традиція „державного” патріотизму зробили цей термін непопулярним в Україні, принаймні упродовж останніх одного-двох десятиліть. Протестуючи проти формалізації патріотичного виховання, перетворення патріотизму на засіб маніпулювання суспільною свідомістю з боку всесильної держави, частина авторів, особливо публіцистів, інколи спрощено трактують сутність патріотизму як винятково спонтанного явища. Вони пишуть, що до патріотизму треба ставитись як до стану незрадливої душі, природного явища, яке випливає з єдності людини з тим світом, що дав їй життя і прищепив людські якості, розуміти патріотизм як щось „дуже особисте, інтимне, таке, що не виставляється напоказ, про що не кричать на кожному розі”. ^[6]  Патріотизм  порівнюють з коханням, стверджуючи, що це  „почуття є дуже глибоким – на рівні стану душі” і виявляється „зовсім не в словах, а у вчинках”. ^[6]

У такому апелюванні до патріотизму як до глибинного людського почуття є велика доля правди. Але в цьому випадку йдеться лише про один різновид (чи аспект) патріотизму, який ми назвемо „природним”. На його формування якщо хтось і впливає, то це насамперед рідні та близькі, середовище, в якому виростає й виховується дитина. Любов до рідної землі прищеплює також школа та дошкільні виховні заклади (і тут уже може попрацювати громада). Пізніше, коли людина  виходить у світ самостійного життя, цей вид патріотизму у житті різних людей відіграє далеко не однакову роль: у одних людей він залишається на рівні особистих сентиментальних переживань, а в інших – трансформується у патріотизм суспільний та державний. У другому випадку виникає почуття причетності до життя громади і країни, відповідальності перед суспільством, обов’язку перед державою, готовності її захищати.

У недемократичних країнах державний патріотизм вимагає сліпого послуху, німої згоди з діями своєї держави на міжнародній арені, навіть коли ці дії несправедливі щодо інших народів. В таких випадках він породжує його несприйняття критично мислячою інтелігенцією, або й більшою частиною суспільства. Звідси виникають дилеми „дивної” любові до Вітчизни, в якій вболівання за долю країни перемішане з неприйняттям існуючої дійсності. Такі почуття висловлювались поетами, публіцистами і громадськими діячами різних часів і народів – від лермонтовського вірша „Люблю Отчизну я, но странною любовью” до есею Олександра Кривенка „Маргінальна Україна”. ^[7] Про амбівалентність поняття „патріотизм”, його різне сприйняття і трактування, писав Іван Франко, виступаючи проти „патентованих патріотів” („Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала, я ж гавкаю щораз, щоби вона не спала…”). Нерозрізнення трьох форм патріотизму: природного, суспільного й державного –  веде до того, що одні автори перебільшують його „моральну чистоту” і „безкорисливість”, а інші наполягають на його засадничій „аморальності”, бо він примушує, мовляв, любити все своє тільки тому, що воно „наше”, а не „їхнє”, спонукає до некритичного мислення стосовно себе та несправедливих дій стосовно „інших”.  

Відмінності в мірі присутності різних видів патріотизму є значними не тільки між людьми, але й між народами. До останнього часу українці демонстрували досить високий рівень природного і низький рівень державного патріотизму. Про це свідчать художня й публіцистична література, дані соціологічних досліджень, а також фіксовані на повсякденному рівні, звичні для українців моделі поведінки у міжнаціональному та міждержавному спілкуванні. Під час загальноукраїнського опитування проведеного центром „СОЦИС” у 2000 р. було зафіксовано оцінки рівня патріотизму в Україні, що їх наведено в таблиці 1. ^[8] На запитання „Як би Ви охарактеризували ступінь патріотичності населення України в цілому?” респонденти,  в залежності від соцiально-етнiчної групи, з якою вони себе ототожнювали, дали такі відповіді (у %% від числа опитаних представників кожної групи):      

Таблиця 1. Громадська думка про рівень патріотичності населення України (Социс, 2000)

Оцінка рівня патріотичності	всі групи в серед­­- ньому	Ототожнюють себе з:
		укpаїн- цями	pосiя- нами	пpедстав. iнших нацiона- льностей	з pадян- ськими  людьми	Iнше	Важко визна- читись
Високий	2,0	2,6	1,0	0,0	0,5	1,8	0,0
Достатньо високий (вище середнього)	4,0	4,7	3,4	2,9	2,5	1,7	2,3
Середнiй	27,4	29,4	20, 9	30,4	26,3	21,1	21,2
Достатньо низький (нижче середнього)	18,7	18,2	22,5	14,5	17,43	22,8	15,3
Низький	27,5	26,2	31,2	23,2	30,0	35,1	24,7
Дуже низький	15,1	13,8	15,6	21,7	19,1	14,0	21,2
В/В	5,3	5,1	5,3	7,25	4,2	3,5	15,3

Переважають, як бачимо, показники „середній”, „нижче середнього”, „низький” і „дуже низький”, причому етнічні українці, схоже, менше схильні драматизувати ситуацію (на дуже низький рівень патріотизму серед них вказало 13,8%, тоді як серед росіян 15,6%, серед „радянських” – 19,2%, інших національностей – 21,4%. Приблизно так само був охарактеризований і рівень єдності громадян України

Інші дослідження підтверджують правильність цієї картини. Для прикладу, у квітні 2003 р. соціологічна служба Центру ім. Разумкова провела загальнонаціональне опитування громадської думки, результати якого давали змогу поглянути на проблему патріотизму під різними кутами зору, у тому числі й з точки зору відмінностей між поколіннями. Цікавою була різниця між поколіннями батьків і дітей у рівні соціальної активності та самостійності, у відданості таким цінностям як чесність, покладання на власні сили та інші. Діти більше цінували рішучість і завзятість, уміння захистити себе, відчуття власної гідності. Проте відмінності не завжди були на користь покоління дітей, у тому числі й у питанні патріотизму. Розуміння того, що патріотизм вимагає праці на користь своєї Вітчизни,  продемонстрували  83% дітей та 85,9% батьків. Але  беззастережно назвати себе патріотами України вважали за можливе лише 16,3% дітей і 28,5% батьків Натомість, беззастережно вважали себе не-патріотами 17,1% дітей проти 11,3% батьків. Л. Шангіна, яка опублікувала цей аналіз, зауважила: „Молодь — єдине покоління, де частка не-патріотів не набагато, але переважає частку патріотів”.^[9] До причин такого стану суспільної свідомості у той час можна було віднести:

• Нелегітимність влади, низький рівень довіри до державних діячів і політичних інститутів;
• Несформованість громадянської нації, коли частина громадян вважали себе „радянськими”, а інша частина мали лише етнічну, але не політичну національну ідентичність;
• Відсутність суспільних програм виховання, що були б спрямовані на формування патріотичних почуттів та поглядів.

Два перших чинники нейтралізувала Помаранчева революція, якщо не повністю, то значною мірою. Подолання третього чинника є завданням для місцевих громад та громадських організацій (НДО). Це їм найбільш доступні засоби ненав’язливого, чутливого до місцевих настроїв і вподобань формування та зміцнення цінностей демократії і патріотизму. Помранчева революція відстояла національну гідність українців; вона з’язала в один вузол прагнення чесних виборів, справедливого, демократичного ладу, гідного життя для всього народу України, продемокнструвавши єдність усіх соціальних та етнічних груп, сформувавши політичну національну самосвідомість. Це є добре підгрунтя для подальшого руху в напрямі зміцнення українського суспільного та державного (не-казенного) патріотизму.

Думку про те, що патріотизм не виховують, що в добрій державі з заможним населенням він начебто має виникати сам собою, не можна визнати слушною.  Патріотичне виховання залишається однією з умов успішної соціалізації особи – громадянина національної держави. Його обговорення є складовою передвиборчої боротьби у Великій Британії: консерватори ставлять питання про вдосконалення процедури набуття громадянства, надання їй більшого змісту та урочистості; обговорюють рівень історичних знань та пов’язаної з ним національної гордості – у зв’язку з дискусією навколо питань освіти тощо. У деяких високорозвинених країнах, як-от США, Німеччина, Японія, так само як і в країнах, що їх прийнято називати східно-азійськими “Тиграми” (Таїланд, Південна Корея), патріотизм та національна єдність стали рушіями економічного розвитку, вивели їх на перші позиції у світі. А хіба не на патріотичні почуття французів робив ставку генерал де Голль, проводячи політичні реформи наприкінці 1950-х – початку 60-х років? А Польща? Звичайно, країна мала значні економічні та політичні переваги порівняно з Україною, однак одним із вирішальних чинників того, що поляки такими швидкими темпами змогли вийти з перехідного періоду, були національна єдність та визначеність мети, які між собою тісно пов’язані. У Росії прийнята і реалізується державна програма "Патріотичне виховання громадян РФ на 2001 – 2005 рр.".

Патріотичне виховання перебуває в полі зору урядів і громадськості таких  багатокультурних суспільств, як США і Канада. Відомим фактом є зростання патріотизму у Сполучених Штатах після атаки терористів на будівлі Всесвітнього торгового центру. Соціологи Чікагського університету з’ясували, що до 11 вересня 2001 р. 90% опитаних американців погоджувалось з твердженням „Я краще буду громадянином Америки, ніж будь-якої іншої  країни світу”, а після цієї сумної дати – 97%; до 11 вересня 38% опитаних були згодні з думкою, що „світ був би кращим, якби народи інших країн були подібні до американців”, а після 11 вересня – 49%.  За даними міжнародного опитування Pew Global Attitudes,  американці – найпатріотичніший народ з демократично керованих націй ^[10].

Таке становище не виникає само собою. Зусиль до цього докладають і сім’ї, і осередки громадянського суспільства, і держава. Сила та стійкість американського громадянського націоналізму й патріотизму великою мірою завдячують активності громадянського суспільства. Більшість церемоній під час свят та урочистих подій виконуються добровільно громадянами, за їх власним вибором. Так само формуються і поширюються цінності – через децентралізовану систему обов’язкової освіти, у визначенні змісту якої провідна роль належить місцевим громадам, школам та батьківським комітетам, а також через різноманітні громадські організації та ініціативи. Лише в деяких випадках окремі політики чи федеральний уряд в цілому намагаються використати патріотичні настрої у своїх цілях, а також докладають певних зусиль до підтримки національної символіки та міфів.

Українські активісти громадянського суспільства повинні звернути особливу увагу на особливості цих підходів до виховання і на сутність такого –  цивільного (civic) –, тобто неофіційного, громадянського за своїми джерелами патріотизму. Він займає проміжне положення між природним (індивідуальним, приватним) патріотизмом, який може й не вийти поза межі особистих переживань, і державним патріотизмом, який попри своє велике значення для гарантування безпеки країни, містить у собі загрозу перетворення на „патентований” (привласнений певними групами), формальний ура-патріотизм і найкраще  може бути сприйнятий українцями.

Український менталітет, що сформувався за відсутності власної національної державності, визнає і шанує лише ту владу, яка є частиною народу і створена його зусиллями (погляньмо як високо скочила довіра до вищих керівників держави); він схильний до патріотизму, орієнтованого насамперед на країну і суспільство, а не на державу та її політичні керівні структури. Відданість країні, суспільству при стриманому ставленні до потреб „держави”, апетити якої інколи можуть зростати непомірно – непогані риси за умов стійкості держави, відсутності істотних загроз її незалежному існуванню. В таких випадках суспільний різновид  патріотизму можна розглядати як ознаку домінування соціальних цінностей над політичними, що може послужити заборолом проти надмірної етатизації суспільства, запобіжником проти диктатури.  Проте, допоки держава не зміцніла, в Україні існує також потреба в підвищенні рівня державницького патріотизму. За попереднього режиму, з дуже низьким рівнем  легітимності влади він не міг розвинутись, а зараз для нього настав дуже сприятливий час.

Той хто стверджує, що патріотизм не можна „виховати” (і не потрібно виховувати) покладачись на стихійне формування „природного” патріотизму, недооцінює перетворюючу силу  суспільного та державного видів патріотизму, їх значення для успішної внутрішньої і зовнішньої політики, гарантування безпеки держави. Невипадково сильні, „старі”, усталені держави виробили кожна свої способи формування лояльних, достатньо активних, відповідальних громадян, здатних на патріотичні вчинки. Тепер черга за Україною, за її пробудженим, активізованим громадянським суспільством, яке мусить довести свою здатність до дрібної, чорнової, повсякденної роботи, спрямованої на очищення та облагородження суспільства.

---

Література: