Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки

Антоніна Колодій. Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки // В кн.: Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. 16-19 вересня, 2004 р. – Київ: Стилос, 2004. – С. 39-61


Національна безпека – один з найбільших викликів кожній молодій державі, яка, природно, намагається підвищити свій статус на міжнародній арені, зміцнити обороноздатність та сформувати стійке коло союзників. Всередині країни турбота про безпеку означає уникнення та залагодження конфліктів, протидію всьому, що порушує стабільність і створює перешкоди на обраному шляху демократичного, правового розвитку. У цій статті я виходитиму з розуміння національної безпеки як здатності суспільства запобігати та протидіяти внутрішнім і зовнішнім загрозам його функціонуванню і розвитку. Така здатність визначається, окрім усього іншого, рівнем єдності суспільства, сформованості в його межах громадянської національної спільноти з загальною ідентичністю, спільними цінностями та метою.

Перелік широкого кола питань, пов’язаних із гарантуванням безпеки в Україні, знайшов відображення у двох останніх офіційних документах, прийнятих українською державою: Законі України „Про основи національної безпеки”, прийнятому в червні 2003 р. та Воєнній доктрині України, затвердженій указом Президента України у червні 2004 р. Обидва документи розрізняють потенційні та реальні, внутрішні та зовнішні загрози. За визнанням експертів, у них зроблено крок уперед у розумінні місткості поняття національна безпека, багатоманітності сфер і засобів її гарантування, наголошено на пріоритетності декотрих із тих внутрішніх чинників національної безпеки, яким раніше не надавалось належного значення. Так, у законі про „Про основи національної безпеки” серед внутрішніх загроз названо порушення громадянських і людських прав та свобод органами державної влади, корупція, незбалансованість політичної системи, „тінізація” економіки, можливість виникнення міжетнічних конфліктів, територіального сепаратизму [1].

Спеціалісти висловлюють думку, що навіть у сфері воєнної безпеки Україна має більше загроз внутрішніх, ніж зовнішніх. Одна із них – накопичення надлишкової кількості боєприпасів (які це може мати наслідки, показали події під Мелітополем); інша – недостатнє фінансування армії та незадовільний рівень соціального захисту військовиків; ще інша – затягування з реформуванням українського війська тощо. Якщо ж говорити про національну безпеку загалом, а не лише про її воєнну складову, то внутрішні загрози мають ще більшу питому вагу. Серед них – такий загальний, але надзвичайно важливий чинник, як стан самої національної спільноти: рівень її консолідованості, відданості національній незалежності (оскільки йдеться про молоду державу), готовності її захистити, патріотизму. Саме про це і йтиметься у цій статті. Я хочу звернути увагу на проблему суспільної інтеграції і громадянської національної консолідації як чинників, що підвищують здатність спільноти успішно відвертати внутрішні і зовнішні загрози, а також зачепити такі „немодні” в нашій країні поняття як „природній”, „громадянський” та „державний” патріотизм, їх зміст і значення в сучасну епоху.

1. Нація та національна єдність в системі національної безпеки

Цікавим є факт, що в законі про національну безпеку нація фактично не згадується ні серед об’єктів, ні серед суб’єктів національної безпеки. У цьому я вбачаю певну концептуальну незрілість документа, яка, щоправда, має одне виправдання ­– недостатній рівень розробленості концепції громадянської (політичної) нації в українській політичній науці. Та оскільки в законі все ж таки вжито термін „національна безпека”, то хоч якесь нагадування про націю, з існуванням якої ця безпека пов’язана, неодмінно мало б „мати місце”, висловлюючись бюрократичним жаргоном. Для країн, у яких „нація-держава” та „громадянська (civic) нація” є широко вживаними та загальнозрозумілими поняттями, не виникає питання, чому, скажімо, йдеться про національні інтереси, а не про інтереси держави, чому мовиться про національну безпеку, а не про безпеку державну. Для України ж така самозрозумілість не характерна. Тому в закон мали би бути включені деякі роз’яснення, а якщо й ні (бо хтось може сказати, закон – не словник), то з нього мало хоча б проступати розуміння його творцями, чому вони вжили саме такий термін, яку націю мали на увазі, якого значення надають станові цієї нації як засобу гарантування національної безпеки і які бачать способи його покращення, якщо він незадовільний.

В середині 1990-х років, ще до прийняття Концепції національної безпеки 1997 р., відомий український історик Ярослав Дашкевич виступив з критикою цього поняття як кальки з американської мови, запозиченої „без заглиблення у суть справи”. Його аргументи базувались на етнічному розумінні нації та на тому, що відповідником американського терміну „нація” у даному випадку є українське поняття „держава” [2]. З цими твердженнями важко погодитись не лише тому, що американське „національний” завжди мало конотацію загальносуспільного – пов’язаного з усім суспільством та усією політичною нацією, а для поняття „державний” чи „загальнодержавний” у них є відповідник „федеральний”. Іншою причиною моєї незгоди є те, що „національний” саме в такому значенні вживають і інші (демократичні) країни Заходу. І роблять це неспроста. Бо поняття „державний” може бути трактоване (принаймні в одному із його значень) як таке, що стосується насамперед політичної владної „надбудови”, політичного каркасу державницької нації. А хоч яким би важливим ми його вважали, в даному випадку є потреба підкреслити, що йдеться про безпеку саме нації, спільноти, яка забезпечує велич чи навпаки недолугість державних структур і, у свою чергу, вимагає (або ж не вміє цього робити) від них гарантування безпеки для себе. Державна безпека – важлива, але лише складова частина національної безпеки. Звичайно, в даному контексті йдеться про громадянську (політичну) націю, яка охоплює не лише заголовну (титульну) етнічну націю, а й інші етнічні та національні групи, які вважають себе українцями за своєю приналежністю до української держави, політичної нації, України як країни проживання, що стала для них батьківщиною.

Можуть сказати, що в Україні така нація ще не сформована, отже немає потреби про неї й говорити. На це можна відповісти наступним чином. По-перше, правильніше було б казати не „несформована”, а „недостатньо сконсолідована”. Бо її становлення давно, ще за радянських часів вийшло за межі нульової позначки і йде по висхідній. Порівнявши ситуацію в Україні, де з усіх етно/ національно/територіальних ідентичностей ідентичність громадянина України на перше місце ставлять приблизно 40% респондентів, з ситуацією в Росії або Америці, де таким чином самоідентифікується близько 80-90% населення, хтось може буде розчарований. Однак, для молодої держави з національно байдужим урядом, з відсутністю цілеспрямованої політики національної консолідації, це навіть дуже непоганий показник. По-друге, якщо рівень консолідованості є незадовільний, то це тим більше заслуговує наголошення. Необхідність його підвищення є тоді одним із важливих завдань, яке треба розв’язати, щоб загрози безпеці не йшли, принаймні, від слабо згуртованого, роз’єднаного українського суспільства. Слід було б передбачити заходи, спрямовані на зміцнення національної єдності та виховання патріотизму, і хоч одним рядком прописати це в законі про національну безпеку.

Певним замінником згадування про місце та роль нації в системі національної безпеки є положення закону, в яких мовиться про громадян і громадські організації як суб’єктів забезпечення національної безпеки (Ст. 4, 9). В статті 9 про їхні повноваження сказано: „громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних формах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку”.

Якщо не придиратися до лексики, невдале використання якої місцями можна було б кваліфікувати і як політологічну неграмотність, у цілому з цим тлумаченням ролі громадян можна погодитись. Проте цього мало. Громадяни як окремі суб’єкти з „замороченою ідентичністю” (вислів Ю. Тарана), з суперечливими або й непримиренними щодо інших поглядами (взяти хоча б протистояння ветеранів ВВВ та ОУН.-УПА), з протилежними уявленнями про те, що є „добро”, а що „зло” для України та які загрози є для неї найбільш реальними, не можуть замінити громадянську національну спільноту зі спільними цінностями, з бажанням керуватися ними в державному будівництві та захищати свою спільноту, країну, державу від зовнішніх і внутрішніх небезпек. Як стверджує англійський політолог Девід Міллер, національна спільнота забезпечує такий рівень єдності, якого не можуть дати інші форми суспільної солідарності [3]. Тому суспільна інтеграція і творення громадянської нації – одне з головних завдань формування системи національної безпеки.

Етнічні нації після створення власних держав не можуть обмежитись турботою про консолідацію свого етносу. Вони неминуче стикаються з потребою інтеграції етнічних та національних меншин, формування вторинної, громадянської національної ідентичності “парасолькового” типу, творення громадянської нації. До її основних ознак належать:

  • загальнонаціональна ідентичність парасолькового типу, віддзеркалена в спільній назві для усіх громадян незалежно від їх етнічної приналежності. Ця назва може співпадати з назвою титульної (заголовної) етнічної нації (французи, українці) або відрізнятися від неї (американці, британці, росіяни);
  • в зовнішньому вимірі: чітке усвідомлення членами спільноти своєї відмінності від “інших” (сусідів, колишньої домінантної нації в межах імперії тощо), а також потреби у формуванні власного суспільства: через існування і заради збереження цієї відмінності;
  • у внутрішньому вимірі: інтеграція громадян до інститутів, що використовують одну або, в деяких виключних випадках, дві або більше офіційних мов; загальне визнання спільних принципів і форм соціального життя, спільних цінностей та інших аспектів культури;
  • громадянськість членів спільноти: володіння певними громадянськими чеснотами, що роблять їх добрими громадянами в сенсі патріотизму та суспільної активності: громадяни підтримують досягнутий рівень солідарності знизу, лояльно ставляться до властей, а ті, у свою чергу, роблять те саме згори.

Засобами національної інтеграції, що їх використовують національні держави заради творення охарактеризованих вище спільнот, є:

  • виховання національних почуттів і патріотизму (за допомогою історичної освіти, святкування визначних дат, національних міфів та символів; участі в різноманітних громадських акціях патріотичного змісту);
  • розв’язання проблем як національних та етнічних меншин, так і заголовного етносу, що зазнавав утисків чи дискримінації на попередніх етапах розвитку;
  • розвитку соцієтальної культури та офіційної мови (або мов).

Поки що процес інтеграції населення України до такої спільноти відбувається не надто успішно з об’єктивних і суб’єктивних причин. До об’єктивних належить важка історична спадщина та регіональна поділеність України, коли регіони різняться як культурою, так і економічною та соціальною структурою. До суб’єктивних належить незацікавленість правлячої верхівки України в досягненні більшої суспільної і національної інтегрованості, використання принципу „розділяй і володарюй”, роздмухування міжнаціонального та міжрегіонального протистояння заради своїх вузько групових цілей – втримання влади і монопольного накопичення власності.

Не можна не погодитись з відомим політологом О. Дергачовим, що в Україні маємо багато „фактів, які доводять штучність загрози націоналізму, натомість виявляють, мабуть, небезпечнішу загрозу – брак патріотизму”. „…Гасла боротьби з імперіалістичною навалою насправді сприяють поглибленню залежності від російської “ліберальної імперії”, протидія націоналізму гальмує становлення цивілізованого патріотизму, заважає об’єднанню на засадах реальних національних інтересів, до яких, без сумніву, належать і взаємовигідна, поза ідеологічними обмеженнями, міжнародна співпраця й утвердження демократії, однаково потрібної прихильникам і лівих, і правих” [4] (курсив мій – А. К.).

Наслідком такої поведінки правлячих політичних сил є те, що патріотизм як цінність і як риса, що мала б об’єднувати громадян України, перебуває на периферії суспільної свідомості. Про це свідчать результати соціологічних опитувань, які були проведені у всеукраїнському масштабі Центром соціальних і маркетингових досліджень “СОЦИС” (2000 р.) та в межах Львівщини центром „Соціоінформ” (1998, 2000, 2003 рр.) [5] Вони підтверджуються й даними від інших соціологічних установ України.

Висловлюючи думку про існуючий рівень єдності та патріотичності населення України, лише 3,9% опитаних відважились назвати його високим чи достатньо високим (оптимістів, щоправда, трохи більше в питанні патріотизму, ніж у питанні єдності – 6%). Натомість, респонденти майже порівну розділилися на дві великі групи: тих хто вважає цей рівень середнім та тих хто вважає його низьким. До останніх слід додати ще й тих, хто вважає ці показники в Україні дуже або достатньо низькими.

В запитальнику „СОЦИСа” були також питання: „Що, на Вашу думку, об’єднує людей у нашому суспiльствi? та „Що, на Вашу думку, перешкоджає досягненню більшої єдності та патріотичності громадян України?” Відповіді представлено на рисунках 1 і 2.

Графік на рис. 1 показує значну міру єдності в судженнях людей з різною національною самоідентифікацією щодо того, що ж об’єднує громадян України або є спільним для них. Судження ці – в основному зі знаком мінус. На першому місці – загальні труднощі життя, на восьмому – намір їх долати спільними зусиллями, на третьому-четвертому – незадоволення владою, на останньому (14-му) – політичні погляди.


Рис. 1 . Громадська думка про чинники, що об’єднують громадян України.
(збільшений графік)


Рис. 2. Що перешкоджає більшій єдності та патріотичності населення України?
(збільшений графік)

Найбільші розходження між групами українців, росіян та „радянських людей” стосуються песимістичних оцінок на зразок „відчуття втрати нормального життя”, „незадоволення владою”. Тут показники вищі у „радянських” та росіян. Українці, натомість, відводять дещо більшу роль, хоч загалом також невелику, національній приналежності та релігії (відповідно, 9,3% та 6,6%). Патріотизм на передостанньому місці (до числа об’єднуючих чинників його віднесли менше 5% респондентів). Цікаво, що попереду тут люди з „радянською ідентичністю” – 6,5%, українці – 4,%, а далі росіяни – 3,4% та інші національності – 2%.

Цікаво порівняти відповіді думки опитаних про те, що найбільше об’єднує та роз’єднує громадян України.

Парадоксальність відповідей, відображених на рис. 1 і 2, полягає в тому, що єднають ті ж самі чинники, які й перешкоджають досягненню більшої єдності та патріотизму. Бідність, несправедливе розшарування на багатих і бідних – це по суті ті ж самі життєві труднощі, які доводиться долати українським громадянам. А це означає, „труднощі життя”, що є першою позицією по кількості відповідей у графіку 1, можна називати об’єднуючим чинником лише в тому розумінні, що вони є спільними для всіх жителів України. Усвідомлення цієї спільності великою частиною громадян (майже 49%) не дає однак настільки ж високого відсотка бажаючих їх спільно долати. Цей чинник як об’єднуючий відзначили 11% українців і 10% росіян. А в графіку 2 він, по-суті, уже фігурує як головна перешкода на шляху загальнонаціональної інтеграції.

Невисокий рівень патріотизму в Україні, а також відмінності в його рівні в чотирьох містах України було продемонстровано і в критичний момент – під час російсько-українського конфлікту навколо острова Тузла. Теоретично, він мав би загострити чи принаймні дати змогу виявити патріотичні настрої громадян України, але цього загалом не сталося.

2. „Тузла”: патріотизм чи прагматичний ізоляціонізм?

Восени 2003 р., коли Росія, не узгодивши свої наміри з Україною, почала будувати дамбу в Керченській протоці в напрямі до острова українського острова Тузла. На ранок 13 жовтня, за повідомленням прес-служби Державної прикордонної служби України, російська сторона побудувала 2624 м греблі. До лінії, що означає державний кордон України, залишалося 1228 м. Україна мусила показати, наскільки розвинувся в неї „державницький інстинкт”. Проте офіційний Київ спочатку реагував мляво, через що в деяких оглядачів виникли навіть підозри у змові Кучми та Путіна. Пізніше ці підозри в основному розвіялись, бо українські урядовці усе ж таки зайняли менш більш чітку позицію, примусивши російську сторону зупинитись. Проте справу і на той раз до кінця не довели, а при підписанні угоди про ЄЕП погодилися з пунктом, що „врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки, здійснюється за згодою між Сторонами”. [6]

Оцінки цих подій в Україні були різними, як різною була й реакція широкої громадськості. С. Згурець, експерт Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, зокрема вважає, що ситуація з Тузлою – „це був достатньо конкретний випадок, коли існувала загроза територіальній цілісності” України і коли „недружня політика з боку Росії викликала розмови про військову загрозу” [7]. Ми не будемо тут ставати на ту чи іншу сторону, пославшись на дві узагальнюючі публікації в пресі [8]. Адже для нас важливим є те, що після „Тузли” були проведені соціологічні „заміри” українського патріотизму, над якими ми й можемо поміркувати, роблячи певні висновки про його рівень та „географію”.

Опитування, проведене Фондом “Демократичні ініціативи” та компанією “Тейлор Нельсон Софрез Україна” з 28 листопада по 5 грудня 2003 (опитано 1200 респондентів на основі репрезентативної вибірки; похибка вибірки не перевищує 3%), показало, що після Тузли 64,8% українців продовжували вважати Росію дружньою нам державою, 21,4% назвали її недружньою, а 13,8% – не визначилися. Патріотичні настрої населення України проявилися в тому, що в конфлікті навколо Тузли 53,2% опитаних визнали правоту своєї Батьківщини (це очевидно може розглядатись як досягнута „міра патріотизму”). Виразно непатріотичною можна вважати думку 11,9% респондентів, що погодилися з твердженням, що росіяни правильно чинять, будуючи дамбу до острова. 25,1% не визначилися, а 9,8% українців узагалі нічого не знали про цей конфлікт. Третина непоінформованих про політику та таких, що не мають своєї позиції, характерна для опитувань і з інших політичних питань. Приблизно такою ж вона є і в інших країнах, але не в періоди загострення міждержавних стосунків, для яких звичайно характерні спалахи патріотичних почуттів, як-от у Великій Британії під час конфлікту за Фолклендські (Мальвінські) острови, у Туреччині та Греції під час Кіпрського конфлікту тощо. Конфлікт між Україною та Росією навколо острова Тузла практично не змінив ставлення українських громадян ні до НАТО, ні до Росії [9].

Таблиця 1. Ставлення до НАТО після українсько-російського конфлікту щодо острова Тузла.

Відповіді респондентів на питання:

так (%)

ні (%)

„Потрібно прискорити вступ до НАТО”

19,0

54,3

„Потрібно відновити ядерний статус України”

27,1

54,7

„Якби проводився референдум про вступ до НАТО, то голосували б „ЗА”/”ПРОТИ”

28,0

34,6

Щоправда, значна частина респондентів (майже 24 %) не визначились, в який спосіб вони б голосували на такому референдумі; інших майже 14 % заявили, що не брали б у ньому участі. Це не дивно, якщо врахувати, що лише 7% респондентів зазначили, що вони добре поінформовані про те, що таке НАТО.

Загалом ставлення до НАТО упродовж року (порівняно з груднем 2002 р.) навіть дещо погіршилось. У 2003 за вступ до цієї організації висловилось 30,7% проти 32,3% у 2002 р.; проти вступу відповідно – 45,6% проти 41,5%. Головні мотивації за вступ такі: надіються на гарантування безпеки України, сприяння рухові в бік сучасної цивілізації, модернізацію та зміцнення українського війська, підвищення міжнародного авторитету України. Натомість, головні мотивації проти вступу: не бажають „втягування України у конфлікти”, виступають „проти хазяйнування чужинців”, вважають, що НАТО – „агресивний блок”. Ці мотиви можна було б, очевидно, охарактеризувати як вияв своєрідного ізоляціонізму, відомого суспільній свідомості не лише українців. А можна, якщо висловлюватись більш цинічно, підвести під суто українське гасло „моя хата скраю” або ж паціфістсько-совєтське гасло „чтоб только не было войны”.

А ось які результати показало опитування Центру ім. Разумкова, проведеного приблизно в той самий час. Його результати в таблиці 2 зведено до найпоказовіших, з точки зору нашої теми, пунктів. Перевагою цих даних є можливість порівняти рівень патріотизму за регіонами. Пряме відношення до нього тут мають запитання 3, 4, 5, 6.

Таблиця 2. Ставлення до Росії та до можливості збройного захисту національних інтересів України*

 

Київ

Львів

Донецьк

Симфе-

рополь

1. Чи відомо Вам про конфлікт навколо Тузли?

Так

78,7

83,8

69,0

82,0

Ні

21,3

16,2

31,0

18,0

2. Чи могло це статися без відома В. Путіна?

Так

15,7

27,2

22,8

16,4

Ні

66,7

57,0

56,0

64,4

Важко визначитись

17,6

15,8

21,2

19,2

3. Оцінка дій Росії

Спокійна

14,0

7,4

30,4

47,8

з обуренням

60,4

62,2

33,4

17,0

без інтересу

14,6

11,8

19,8

18,2

Важко визначитись

11,0

18,6

16,4

17,0

4. Чи повинна Україна вдатися до застосування збройної сили, якщо конфлікт не буде розв’язано шляхом переговорів?

Так

12,1

16,4

18,0

3,6

Ні

78,3

65,8

76,4

91,4

Важко визначитись

9,5

17,8

5,6

5,0

5. Чи змінилося Ваше ставлення до Росії після цього інциденту?

Так, до кращого

1,1

1,8

3,6

7,0

Так, до гіршого

21,3

34,0

8,4

6,6

Не змінились

70,8

56,8

82,2

78,0

Важко визначитись

6,8

7,4

5,8

8,4

6. Готовність жити в „ліберальної імперії”, запропонованій А. Чубайсом

Так

21,7

12,6

55,4

78,8

Ні

60,6

67,2

26,4

7,2

Важко визначитись

17,7

20,2

18,2

14,0

* За результатами телефонного опитування жителів чотирьох міст соціологічною службою Центру ім. Разумкова під час конфлікту на Тузлі [10].

Те, що 60% опитаних сприйняли ці події з обуренням, свідчить про певний потенціал патріотичних почуттів та національної гідності. Однак, поруч із тим навіть у Львові цифри говорять про психологічну неготовність захистити національні інтереси і територіальну цілісність держави, будь-якими, в тому числі і збройними методами. Натомість опитані, особливо в Донецьку та Сімферополі, засвідчили дивовижну здатність „зрозуміти” протилежну сторону, – не оцінивши поведінку Росії як неналежну та майже не змінивши думку про неї на гірше. Така м’якість виглядала шокуючою на тлі повідомлень у пресі про те, що під час опитування, проведеного російською радіостанцією „Эхо Москвы”, яка поставила своїм слухачам запитання: „Що для вас важливіше – острів Тузла чи добросусідські відносини з Україною?”, 82% із понад трьох тисяч тих, хто зателефонував, відповіли: „Острів Тузла”. „Російське суспільство, – робить висновок Ю. Мостова, – налаштоване значно продержавніше, ніж українське. І, як наслідок, войовничіше, коли йдеться про інтереси Російської держави” [11]. Українські громадяни мають розмитішу ідентичність, брак впевненості в правоті своєї держави та необхідності захищати „своє”, хоча б заради збереження національної гідності.

У процесі національної консолідації, як писав тоді А. Павлишин, важливим є „усвідомлення, що системоорганізуючим чинником національної ідентичності (у найширшому сенсі цього слова) є національна гідність”, гідність як „певність себе та віра у творчу роль власного народу в історії людства”. [12] Ця впевненість в Україні не утверджується, з одного боку, через бідність та інші соціальні проблеми, а з іншого, через постійні спекуляції політиків з провладного табору та „лівих” сил на „націоналізмі”, який начебто має загрозу переростання в Україні в фашизм. Домогтися за таких обставин належного рівня суспільної інтеграції, а також патріотизму, які сприяли б гарантуванню національної безпеки з боку самого суспільства, дуже складно.

3. Патріотизм: зміст, значення та різновиди

Усі начебто розуміють велику роль патріотизму в суспільних відносинах. Навіть на інтернет-сторінці однієї з обласних податкових адміністрацій України зазначено, що „головним внеском громадян у зміцнення своєї держави є патріотизм” та що це саме його „нам зараз так не вистачає”. Далі розмова переведена на питання про „зворотний” патріотизм держави стосовно громадян, прояви якого останнім часом начебто „досить активні”. Не будемо сперечатися не лише про „інтенсивність проявів”, але й про доречність такого тлумачення патріотизму. Однак те, що патріотизм стосується всіх і кожного – це безперечно.

Частина авторів, особливо публіцистів, пишуть про патріотизм як про стан незрадливої душі, природне явище, що випливає з єдності людини з тим світом, що дав їй життя і прищепив людські якості, як про щось „дуже особисте, інтимне, таке, що не виставляється напоказ, про що не кричать на кожному розі”. Патріотизм порівнюють з коханням, стверджуючи, що це „почуття є дуже глибоким – на рівні стану душі” і виявляється „зовсім не в словах, а у вчинках”. Якщо ж держава перебуває в такому стані, що її важко любити, то патріот має „відповісти на питання: хто довів її до того стану і що значить „держава”. [13] У суспільстві з високим рівнем патріотизму цю якість мають демонструвати як „прості”, далекі від влади громадяни, так і державні чиновники різних рівнів, а також, і то найбільше, національна еліта у різних її частинах; демонструвати, як правильно зазначають більшість авторів, не на словах, а на ділі. Саме словесний патріотизм може бути „останнім притулком негідників”, про що так образно сказав хтось із світових авторитетів. Натомість патріотизм вчинків свідчить про моральність особи та рівень її соціальної окультуреності.

У цьому апелюванні до патріотизму як до глибинного людського почуття є велика доля правди. Однак стрибок від такого визначення патріотизму до „держави” (ставлення до неї, готовності її захищати, брати на себе відповідальність за той стан, у якому вона перебуває, і за його покращення) – не зовсім виправданий. Бо у першій частині йдеться про те, що загалом притаманне усім людям і могло б бути назване „природним патріотизмом”, а у другій – про державний патріотизм, який одним народам властивий більше, а іншим менше, а у декотрих може прямувати до нуля.

Той хто стверджує, що патріотизм не можна „виховати” (і не потрібно виховувати) має на увазі саме перший його різновид. Він є природним, як любов людини до своєї матері, сім’ї, родини; до своєї етнічної спільноти (до кухні, пісень та звичаїв свого народу). Він може переростати (за певних умов) у державний патріотизм, а може залишитись на рівні „локального патріотизму”, що поширюється лише на „малу батьківщину”. Від природного до державного патріотизму пролягає значний шлях розвитку особистості, її соціалізації, формування того масштабу, на якому вона сприймає суспільну дійсність і визначає своє місце в ній. На цьому шляху особа перетворюється на члена суспільства і громадянина держави: сильного або слабкого; відповідального, зацікавленого в усьому, що відбувається в державі, здатного на громадянську позицію в захисті своїх прав та прав своїх співвітчизників і на патріотичну позицію в захисті вітчизни, або байдужого, спроможного лише на свій „хутірський” („квасний”, „сентиментальний”) патріотизм, який не переходить у громадянську позицію і вчинки. Сильні, „старі”, усталені держави виробили кожна свої способи формування лояльних, достатньо активних, відповідальних громадян, здатних на патріотичні вчинки.

„А якими підходами виховують патріота?.. Патріотизм не виховують. Це природна якість людини”, – стверджує, наприклад М. Жукотський, правозахисник з м. Орджонікідзе. Він добре говорить, що для розвитку патріотичних почуттів людину потрібно „не принижувати, не плювати їй в душу”, що важливо в кожній дитині зміцнювати почуття власної гідності. Однак не можна погодитись, що „проблема виховання патріотизму штучна і пов’язана з тим, що державна політика суперечить природним інтересам людини, – тому виникає необхідність відволікати увагу громадян від реальних проблем: держава, яка не здатна накормити власний народ, починає мовою горе-патріотів кричати, що ковбаса не головне в житті” [14] (курсив мій – А. К. ). По-перше, після розвалу соціалістичної імперії ми впевнились, що не держава годує народ, а народ годує державу, а по-друге, у найситніших державах сучасного світу проблема патріотичного виховання залишається однією з умов успішної соціалізації особи – громадянина нації-держави чи хоч би й міжнаціональної європейської спільноти. Межі політичного патріотизму можуть змінюватись, але явище залишатиметься вагомим доти, доки люди житимуть у відокремлених політично організованих суспільствах.

У деяких високорозвинених країнах, таких як США, Німеччина, Японія, так само як і в країнах, що їх прийнято називати „східно-азійськими тиграми” (за те, що зробили величезний стрибок у своєму розвитку упродовж декількох останніх десятиліть ХХ ст.; це – Таїланд, Південна Корея), патріотизм та національна єдність стали рушіями економічного розвитку, вивели їх на перші позиції у світі. А хіба не на патріотичні почуття французів робив ставку генерал де Голль, проводячи політичні реформи наприкінці 1950-х – початку 60-х років? А Польща? Звичайно, країна мала певні економічні та політичні переваги, порівняно, скажімо, з Україною. Проте, одним із вирішальних чинників того, що поляки такими швидкими темпами змогли вийти з перехідного періоду (який Л. Валенса із самого початку визнавав переходом „до капіталізму” і не питався „що ми будуємо”), були національна єдність та визначеність мети, які між собою тісно пов’язані. Приклади можна множити. Американський громадянський націоналізм і патріотизм, що став таким виразним після трагедії 11 вересня, також існує віддавна. Він сформувався в неймовірно строкатому з расової та етнічної точки зору суспільстві ще в І половині ХІХ ст. Упродовж останньої третини ХХ століття у США пропагується ідея мультикультуралізму, яка підкреслює принципи рівних можливостей та взаємної поваги усіх етнічних, мовних, расових, гендерних груп, яка на думку значного числа аналітиків, здатна підірвати національну єдність. Проте, поки що цього не сталося: 90% респондентів одного поважного соціологічного дослідження заявили, що коли йдеться про політичні питання, вони думають про себе не як про представників певних етнічних, расових і національних груп, а просто як про американців; 86% опитаних відзначили, що вони є „надзвичайно” або „дуже” гордими з того, що належать до американської нації [15].

Відомим фактом є зростання патріотизму у США після атаки терористів на будівлі Всесвітнього торгового центру. Соціологи Чікагського університету з’ясували, що до 11 вересня 2001 90% опитаних американців погоджувалось з твердженням „Я краще буду громадянином Америки, ніж будь-якої іншої країни світу”, а після цієї сумної дати – 97%; до 11 вересня 38% опитаних були згодні з думкою, що „світ був би кращим, якби народи інших країн були подібні до американців”, а після 11 вересня – 49%. За даними міжнародного опитування Pew Global Attitudes, американці – найпатріотичніший народ з демократично керованих націй [16].

Таке становище не виникає само собою. Зусиль до цього докладають і сім’ї, і осередки громадянського суспільства, і держава. Сила та стійкість американського громадянського націоналізму й патріотизму визначається двома чинниками: 1) тим, що це могутня, багата, з міцними демократичними інститутами та легітимною владою країна. Її громадянам є чим пишатися; 2) тим, прояви націоналізму й патріотизму тут пов’язані, насамперед, з активністю громадянського суспільства. Більшість церемоній під час свят та урочистих подій виконуються добровільно громадянами, за їх власним вибором. Так само формуються і поширюються цінності – через децентралізовану систему обов’язкової освіти, у визначенні змісту якої провідна роль належить місцевим громадам, школам та батьківським комітетам, а також через різноманітні громадські організації та ініціативи. Лише в деяких випадках окремі політики чи федеральний уряд в цілому намагаються використати патріотичні настрої у своїх цілях, а також докладають певних зусиль до підтримки національної символіки та міфів. На відміну, скажімо, від російського, типово державного патріотизму, американський можна назвати суспільним, суспільно-громадянським (у розумінні – цивільним, неофіційним) патріотизмом.

Суспільний патріотизм – третя форма чи різновид патріотизму. Він – не державний, бо йде „знизу”, але при тому публічний, суспільно значимий (а не той приватно-інтимний, про який пишуть цитовані вище українські автори). Цей різновид патріотизму займає проміжне положення між природним (індивідуальним, приватним) патріотизмом, який може й не вийти поза межі особистих переживань, та державним патріотизмом, який попри своє велике значення для гарантування безпеки містить у собі загрозу перетворення на „патентований” (привласнений певними групами), шовіністичний, великодержавний, формальний ура-патріотизм, який втрачає гуманістичні риси природного патріотизму і силу патріотизму суспільного, опертого на народну ініціативу. Саме державний патріотизм вимагає сліпого послуху, німої згоди з діями своєї держави на міжнародній арені, навіть коли ці дії несправедливі щодо інших народів. В таких випадках він породжує його несприйняття критично мислячою інтелігенцією або й більшою частиною суспільства. Звідси виникають дилеми „дивної” любові до вітчизни, в якій вболівання за долю країни перемішане з неприйняттям існуючої дійсності. Такі почуття висловлювались поетами, публіцистами і громадськими діячами різних часів і народів (від лермонтовського вірша „Люблю Отчизну я, но странною любовью” до есею Олександра Кривенка „Маргінальна Україна”) [17]. Нерозрізнення названих форм патріотизму веде до того, що одні автори перебільшують його „моральну чистоту” і „безкорисливість”, а інші наполягають на його засадничій „аморальності”, бо він примушує, мовляв, любити все своє тільки тому, що воно „наше”, а не „їхнє”, спонукає до некритичного мислення стосовно себе та несправедливих дій стосовно „інших”.

Я згодна з директором Центру соціальних досліджень „Софія” Андрієм Єрмолаєвим, що для українців характерний суспільний (цивільний), а не державний (офіційний) патріотизм. І націоналізм, і патріотизм орієнтовані у нас насамперед на країну і суспільство, а не на державу та її політичні керівні структури. У цьому відношенні вони більше схожі на американський громадянський патріотизм, привабливий (а так само й стійкий) завдяки своїй „не-казенності”, завдяки тому, що основна його підтримка йде знизу, а не згори (що не виключає періодичних спалахів державницького, чи навіть над-державницького ура-патріотизму). Несподіване підтвердження цього погляду було отримане під час опитування, проведеного Центром „Соціоінформ” у 2003 р., і не деінде, а у Львові. На сформульоване мною запитання: „З якою ознакою Ви, перш за все, пов’язуєте свою нацiональну приналежнiсть?” були дані такі відповіді (табл. 3):

Таблиця 3. Критерії національної самоідентифікації за матеріалами соціологічного опитування.
(Львівщина, 2003; % респондентів, що обрали одну або декілька з вказаних позицій)

Ідентифікати

Українцi

Росiяни

Усі групи

в середньому*

Країна проживання

34,19

21,28

33,58

Мова

31,27

23,40

30,67

Громадянство

20,76

14,89

20,67

Походження (нацiональнiсть батькiв)

43,46

57,45

44,00

Культура, що найближча для особи

18,37

17,02

18,33

Середовище спiлкування

2,47

4,26

2,50

Iнше

0,09

0,00

0,08

Важко вiдповiсти

0,62

0,00

0,58

*Була також незначна кількість нерепрезантивно представлених інших національностей.

Не дивно, що на першому місці опинився традиційний для пострадянської країни ідентифікат національного походження (нацiональнiсть батькiв). З ним пов’язують свою національність 44% респондентів – понад 43% українців та більше 57% росіян. Відірваність від країни походження та бажання зберегти ідентичність спрацювали тут очевидно на більший, порівняно з українцями, відсоток росіян, які вважають походження головним індикатором їхньої національності. На другому місці в українців відразу йде країна проживання, а потім мова і вже потім – громадянство (як політично-юридичний статус особи у її стосунках з державою). Для росіян, що в іншому контексті виявляли більшу схильність до розуміння нації як громадянської спільноти, громадянство як чинник національної самоідентифікації також виявилось не пріоритетним. Його відмітили менш ніж 15% (при понад 20% українців).

Громадська думка про пріоритетність матеріальних інтересів громадян та майбутнього держави
Рис. 3. Громадська думка про пріоритетність матеріальних інтересів громадян та майбутнього держави

Опитування проведені у 2000 р. в Україні й на Львівщині містили питання, спрямовані на з’ясування готовності громадян поступитися своїми особистими (сімейними) матеріальними інтересами заради майбутнього держави (рис.3). Результати були наступними: 57,5 відсотків опитаних по Україні вважали, що „найважливішим є матеpiальне становище гpомадян, навiть якщо у деpжавi занепад економіки”, а близько 25% погодились із тим, що „важливіше майбутнє деpжави, навiть якщо гpомадяни потеpпають вiд матеpiальних тpуднощiв”; майже 18% опитаних не мали з цього питання визначеної думки. Якщо другу позицію („важливіше майбутнє держави”) прийняти за певний, нехай не дуже прямий показник патріотизму, то він в українців (що логічно) є за цими даними дещо вищий, ніж у росіян (26% проти 21%), при тому, що і в тих і в інших загалом його рівень дуже невисокий. Дещо іншими були показники по Львівщині. Респонденти-українці розподілися тут на „приватників” та „державників” приблизно у співвідношенні 50:50, а розбіжність у позиціях українців і росіян була набагато відчутнішою.

Відданість країні, суспільству при стриманому ставленні до потреб „держави”, апетити якої інколи можуть зростати непомірно – непогані риси за умов стійкості держави, відсутності істотних загроз її незалежному існуванню. В таких випадках суспільний різновид патріотизму можна розглядати як ознаку домінування соціальних цінностей над політичними, що може послужити заборолом проти надмірної етатизації суспільства, запобіжником проти диктатури. Проте, допоки держава не зміцніла, існує потреба в підвищенні рівня державницького патріотизму. В Україні за існуючих орієнтацій він зможе розвинутись лише в умовах підвищення рівня легітимності влади. А легітимність, у свою чергу, може виникнути внаслідок прямої причетності громадян до створення і функціонування влади, їх віри в те, що це „їхня” влада – ними створена і така, що їм служить. У протилежному випадку має місце відчуження, низька заангажованість у політику, зневіра в державних інститутах. В цьому питанні українці дуже різняться, можна б сказати, є антиподами росіян, у яких усе навпаки – державницький, персоналістський і централістський патріотизм існує ніби сам по собі, внаслідок традиції та виховання. Він легітимізує владу керівної особи, якщо та зорієнтована на ті ж традиційні російські цінності (як-от: патріотизм, державна велич, патерналізм тощо), що й більшість населення.

У Росії, де населення й без того патріотичне, прийнята і реалізується державна програма “Патріотичне виховання громадян РФ на 2001 – 2005 рр.”. Натомість в Україні усе більше молодих людей (і не тільки молодих) – байдужі до своєї Батьківщини, або, ще гірше, – ставляться до неї зневажливо. Саме слово „патріотизм” стає мало вживаним, так що скоро в словниках біля нього ставитимуть позначку „застаріле”. До причин такого стану можна віднести такі:

  • нелегітимна влада , що породжує відчуженість громадян від держави;
  • несформована громадянська нація, коли більше 50% громадян не мають виразної громадянської ідентичності;
  • відсутні програми виховання, що були б спрямовані на формування патріотичних почуттів та поглядів.

Без усунення цих причин, без забезпечення сприятливого для держави, суспільства та особи балансу природного, суспільного та державного патріотизму, без досягнення значно вищого рівня національної інтеграції навряд чи можна з певністю говорити про надійне відвернення загроз і стійке гарантування безпеки держави, суспільства, особи.


[1] Закон опублікований в газеті „Голос України” 22 липня 2003 р.

[2] Див. Дашкевич Ярослав. Питання безпеки: зміст і межі поняття // Український час. – 1996. – Число 1 (15) – С. 2.

[3] Miller, David. On Nationality. – Oxford, 1997.– P. 162.

[4] Дергачов Олександр. Загроза патріотизму // Львівська Газета – 2003. – 29 грудня http://www.gazeta.lviv.ua/2003/12/29/NewspaperArticle.2003-12-29.3028

[5] Опитування проводилось на замовлення Фонду держмайна України на основі багатощаблевої, стратифікованої вибірки із застосуванням квотного відбору респондентів на останньому щаблі. Обсяг вибіркової сукупності – 2800 респондентів. Похибка репрезентативності становить +- 3%.

[6] Див. Тетяна Силіна. Співучасники // Дзеркало тижня. – 2003. – 2004. – 24 квiтня.

[7] Нова воєнна доктрина України: її основні положення // Львівська газета. – 2004. – 21 червня.

[8] Юлія Мостова. Бульдозери без краваток. Дзеркало тижня. – 2003. – 25 – 31 жовтня, № 41 (466) ( http://www.zn.kiev.ua/nn/show/466/43417/); А. ПАВЛЕНКО. Іспит на державність. Львівська газета. – 2003 – 14 жовтня http://online.gazeta.lviv.ua/2003/10/14/NewspaperArticle.2003-10-13.3442. А. Павленко подає вдалий, на мій погляд, аналіз підґрунтя конфлікту. Він пише, що „Факт самого процесу будівництва… Росією дамби до острова Тузла, який належить Україні, із політичної й економічної точок зору можна розглядати як: важіль впливу на Україну, аби зробити її поступливішою при вирішенні питань поділу Азовського моря та Керченської протоки на умовах Росії для отримання нею економічних і політичних переваг; створення додаткового “гальма” для України у вигляді наявності спірних ділянок державного кордону, що “страхує” її від вступу в НАТО та ЄС; одну з ланок ланцюгу поступового зміцнення позицій Росії у Криму (придбання власності в Криму, будівництво, русифікація, будівництво в перспективі моста між Таманським і Керченської півостровами і так інше); іспит України на державність і здатність захищати свої державницькі інтереси”.

[9] Див. Тарас Дяків. Тузла нічого не навчила. Конфлікт у Керченській протоці не вплинув на погляди українців // Львівська газета. – 2003. – 23 грудня.

[10] Житимемо у ліберальній імперії? // Дзеркало тижня. – 2003. – 18-23 жовтня (№ 40 (465)) http://www.zn.kiev.ua/nn/show/465/43236/ В таблиці запитання представлені в скороченому варіанті. Їх повне звучання було таким: (1) Наприкінці вересня Росія, без попереднього повідомлення України, як це передбачено двосторонніми угодами, почала будувати дамбу через Керченську протоку зі своєї території до українського острова Тузла. Будівництво дамби триває і нині, незважаючи на ноти протесту Міністерства закордонних справ України. Чи відомий Вам цей факт? (2) Офіційна Москва стверджує, що будівництво дамби розгорнуто за рішенням місцевої влади Краснодарського краю. Як Ви вважаєте, чи могло таке статися без відома Президента Росії Володимира Путіна? (3) Як Ви оцінюєте такі дії Росії? (4) Якщо прикордонний конфлікт не вдасться вирішити за допомогою переговорів, чи повинна на Вашу думку Україна вдатися до застосування збройної сили для захисту своєї територіальної цілісності? (5) Чи змінилося Ваше ставлення до Росії після цього інциденту? (5) 6. Нещодавно російський політик Анатолій Чубайс заявив про створення в перспективі Росією „ліберальної імперії” на пострадянському просторі, причому першим кроком стане створення Росією, Україною, Білорусією і Казахстаном Єдиного економічного простору. Хотіли б Ви жити в такій імперії?

[11] Юлія Мостова. Бульдозери без краваток // Дзеркало тижня. – 2003. – 25 жовтня. ( http://www.zn.kiev.ua/nn/show/466/43417/).

[12] Львівська газета, 2003, 19 лютого. (http://www.gazeta.lviv.ua/2003/02/19/NewspaperArticle.2003-02-18.4032)

[13] Валентин Бут. Про патріотизм, американського зятя і кістку в горлі // Кримська Свiтлиця ­– №23 за 04.06.2004 – http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=2065 (10 липня 2004 р.)

[14] Михайло Жукотський. Актуально про актуальність громадянської освіти в Україні // Права людини в Україні. Мережеве видання Харківської правозахисної групи. – http://www.khpg.org/index.php / Липень 04, 2004.

[15] Jack Citrin; David O. Sears; Christopher Muste; Cara Wong. Multiculturalism in American Public Opinion (research) // British Journal of Political Science. – 2001, April 01. (Цит. по – FACTIVA, bjpo000020011218dx4100002)

[16] Ці дані наведено в статті: Минксин Пеи. Парадоксы американского национализма. Російськомовний переклад статті з журналу Foreign Policy. Опубліковано на українському веб-сайті www.dialogs.org.ua 20.08.2003.

[17] Олександр Кривенко. Україна маргінальна // Дзеркало тижня. – 2003. – 17-23 травня. – http://www.zn.kiev.ua/nn/show/443/38490/)