Енциклопедія державного управління. Т 8: Демократичне врядування.

Енциклопедія державного управління у 8-ми томах. Том 8: Публічне врядування / наук.ред.колегія: В. С. Загорський (голова), С.О. Телешун (співголова) та ін.  – Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. – 630 с.

Статті авторства Колодій Антоніни (вказані стор. друкованого 8-го тому).

  1. Вступ, у співавторстві, с. 7-17
  2. громадський сектор, у співавторстві, с. 90-95
  3. громадянське суспільство, с. 108-112
  4. громадянський республіканізм, с. 112-115
  5. демократизація, с. 128-130
  6. демократичний перехід,  с. 132-135
  7. демократія, с. 141-145
  8. демократія дорадча (деліберативна), с. 145-147
  9. демократія елітарна, с. 147-150
  10. демократія консенсусна (консоціативна), с. 150-152
  11. демократія учасницька (партисипаторна), с. 152-154
  12. інтерес суспільний (громадський, публічний), с. 247-249
  13. моделі демократії, с. 344-347
  14. неурядові організації, с. 363-364
  15. нормативна модель ліберальної представницької демократії, у співавторстві, с. 367-369
  16. парадигми демократії, с. 396-399
  17. поліархія, с. 428-431
  18. публічне врядування і публічне адміністрування, с. 488-491

ВСТУП

У сучасному світі, і в тому числі в Україні, відбуваються кардинальні зміни у всіх сферах суспільного життя, обумовлені, зокрема процесами глобальної економічної кризи та цивілізаційних трансформацій. Крім того в Україні наявний перманентно кризовий стан практично усіх державних та недержавних політичних інституцій, які є головним механізмом забезпечення керованості суспільства, визначають його здатність або нездатність протистояти внутрішнім та зовнішнім викликам. Саме це актуалізує необхідність проведення комплексу системних реформ для модернізації українського суспільства, забезпечення поступу країни як високо розвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя населення, соціальної стабільності, культури та демократії. Реалізація стратегічного курсу держави до демократії та впровадження європейських стандартів належного врядування потребує використання адаптованого до українських реалій кращого зарубіжного досвіду, застосування досягнень теорії та практики державного управління.

У становленні нового, технологічно досконалого державного менеджменту, нової системи державного управління, спроможної забезпечувати ефективний управлінський вплив на суспільний розвиток через вчасне і адекватне реагування на трансформації соціально-економічних відносин у країні та світі, ключова роль належить науці. Однак, наукове знання в галузі державного управління ще недостатньо систематизоване. Підготовка Енциклопедії державного управління стала черговим кроком на шляху до систематизації знань та розвитку державного управління як галузі науки, спроможної забезпечувати розвиток української держави, державотворення, процесів реформування та оновлення різних сфер суспільства, теорії управління, державного менеджменту, практики управління у різних сферах.

Основне завдання шостого тому Енциклопедії державного управління – подати максимально повний, всебічний і системний понятійно-категоріальний апарат демократичного врядування як галузей наукового знання, суспільного управління, освіти, практичної діяльності, які у своєму розвитку досягли такого етапу, який дає можливість певних теоретичних узагальнень, визначень та систематизації наукових знань та практичного досвіду. У томі подаються значення понять, термінологічних сполучень, які набули широкого використання за останні десятиріччя у сфері науки та практики державного управління.

Процес становлення термінологічного апарату будь-якої сфери діяльності, зокрема демократичного врядування, проходить у своєму розвитку декілька етапів, а саме: виникнення основних базових термінів; їх систематизація в комплекс термінів; формування термінологічної системи. Особливість комплексного термінологічного словника сфери демократичного врядування проявляється в міждисциплінарності його понятійно-категоріального апарату. До його складу належать категорії державного управління, економічної й соціальної політики, права, політичних наук, теорії управління, власне демократичного врядування.

Термінологічний масив 6-го тому «Демократичне врядування» Енциклопедії державного управління охоплює такі сегменти суспільної реальності: суспільство і соціальний розвиток; громадянське суспільство і громадська участь; аналіз політики; політичний плюралізм і представництво інтересів; політична влада, держава, політична система і політичний режим; демократія і процес демократизації; правова держава і конституціоналізм; державно-територіальний устрій; форми державного правління (моделі врядування); взаємодія владних інституцій; партії і вибори; політичний та управлінський процес і публічне урядування; прийняття рішень, управлінські технології і публічне адміністрування; свідомість, цінності та ідеологічні доктрини; засоби масової інформації.

Набутий вітчизняний і зарубіжний практичний та науковий досвід в галузі демократичного врядування актуалізує необхідність дослідження методологічних проблем, пов’язаних з визначенням основних понять політичних та управлінських наук з метою ґрунтовнішого розуміння цілісного механізму функціонування системи управління суспільством в його ієрархічному (вертикальному) та мережевому (горизонтальному) вимірах, а отже й спроможності розробок більш життєздатних, несуперечливих у самих собі пропозицій та рекомендацій щодо інституційних змін та інституційної стабілізації, що відповідають сучасним стандартам державного управління та ширше – демократичного (публічного) врядування. Саме визначення науково-практичного статусу останнього є ключовою ланкою структурування, термінологічного та змістовного наповнення тому «Демократичне врядування» Енциклопедії державного управління.

З огляду на те, що політичні та управлінські науки – дискурсивні, і якість досліджень у них великою мірою залежить від визначеності вживаних термінів, авторський колектив поставив перед собою завдання:

узгодити ключові терміни, якими ми користувались раніше, з тими, до яких усе частіше звертаємось зараз, розставивши їх “по своїх місцях” та показавши, де вони є взаємодоповнювані, а де – взаємозамінні; чому, за умови взаємозамінності, варто надавати перевагу одним, а не іншим;

зіставити традиційно вживану в Україні термінологію з англомовною, оскільки з виходом “у світ” наша управлінська наука неминуче зазнає спорадичних, несистемних вкраплень іншомовних слів, які роблять з її поняттєвого апарату тяжкостравний mix, в який потрібно внести хоч деяку ясність;

пояснити зв’язок нової термінології з тими основними концепціями сучасної науки державного управління/суспільного (публічного) врядування, без якісного засвоєння яких навряд чи буде можливим послідовне реформування системи управління.

Особлива увага була зосереджена на визначенні змісту понять: управління, врядування, адміністрування, та з’ясуванні пов’язаних з ними концепцій належного (доброго) врядування і публічного менеджменту; учасницької демократії і громадянської участі; формування політичного іміджу лідерів і владних інституцій та респонсивного (чутливого) і відповідального  управління.

У наш час у західній та, деякою мірою, й в українській науці про управління намітилася зміна парадигми: від розгляду процесу управління як “контролю над…” до його розуміння як “взаємодії з…” та „скерування на…”. А перехід до нової парадигми вимагає оновлення термінологічного ряду, який має бути адаптований до її потреб і певною мірою – уніфікований (зрозумілий не лише в Україні). Слід враховувати й те, що в основі західної (зокрема, англомовної) термінології лежать латинські терміни, які є не тільки загальноприйнятими, а ще й відображають глибокі корені республіканського демократизму. Отже, перехід до їх ширшого вживання неминуче змінюватиме сприйняття процесу управління суспільством та ролі в ньому держави і громадянського суспільства.

Інше питання, наскільки далеко в Україні зайшло усвідомлення потреби у цих змінах та як багато людей готові бути відкритими до нового бачення проблем державного управління та шляхів їх розв’язання. Бо хоч кожна дослідницька парадигма “любить” одні та “не любить” інші терміни, але їх запровадження до широкого наукового вжитку є справою домовленості між дослідниками.

Визначальною групою термінів, які потребують понятійного узгодження, визначення взаємозв’язків і відмінностей складають: соціальне та державне управління; державне правління і врядування; управління як адміністрування.

Суспільство як саморегульована система здатне підтримувати значний рівень власної упорядкованості завдяки дії певних внутрішніх чинників – стихійних (невидимих) або свідомо створених і цілеспрямовано діючих. Коли йдеться про стихійні механізми, найчастіше наводять приклад саморегулювання економіки за допомогою так званої „невидимої руки” ринку (не дуже гуманної та справедливої, як ми в черговий раз переконуємось на прикладі нинішньої економічної кризи). Філософи пишуть про саморегулювання духовної, етнополітичної, екологічної та інших систем. Однак поняття саморегулювання не зводиться тільки до дії стихійних механізмів, які часто виявляються недостатніми, або й мають у деяких аспектах руйнівні наслідки, запобігти чи протидіяти яким люди намагаються за допомогою свідомо створених важелів та механізмів. Вони також входять в арсенал засобів, якими суспільна система здійснює саморегулювання, а їх широкий спектр забезпечує те , що ми називаємо соціальним управлінням.

Соціальне управління – це свідомий і цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому або на її елементи, для здійснення якого існують спеціальні управлінські підсистеми, основною функцією яких є регулювання, управління, урядування. Усі ці слова є синонімами, хоч кожне з них має свої відтінки значень та вживається у певних контекстах – часом обґрунтовано, а часом і не дуже. До таких “не дуже” належить застосування терміну “управління” до соціуму як цілого, коли йдеться про його впорядкування, регулювання, і спонукання до розвитку в бажаному напрямі та в певних заданих параметрах (соціальне управління у його найширшому значенні), а водночас  вживання його  для характеристики управлінської діяльності у її вузькому значенні: управління як адміністрування.

Головною (хоч і не єдиною) управлінською підсистемою, яка перетворює суспільство у різновид саморегульованих систем, донедавна вважали державу, або ширше – політико-адміністративну систему, функціями яких є збереження, впорядкування, стабільне функціонування та розвиток суспільства у певному (бажаному, визначеному) напрямі. Державу в даному випадку розуміємо, звісно, не як політично організоване суспільство певної країни у визначених кордонах, а як сукупність політичних структур (органів влади та підлеглих їм органів адміністративного управління), які в інших мовах (а в минулому – і в українській мові також) узагальнено називаються урядом, функцією якого є урядування.

В англійській мові – це government, іменник, яким позначається і інституція, і процес. Кваліфіковані перекладачі видавництва “Основи” невипадково переклали праці видатних англійських мислителів як “Два трактати про врядування” Дж. Лока та “Роздуми про представницьке врядування” Дж. С. Мілля. При Гарварді діє “Школа врядування”, з якої вийшло чимало видатних політологів. В усіх цих випадках ідеться про “government” як політичне (державне) правління, що передбачає ухвалення рішень. Як наука воно стоїть дуже близько до політології, особливо в частині вивчення політико-управлінських інституцій.

Поряд з урядуванням в значенні “управлінської діяльності уряду”, в останні два-три десятиліття на Заході інтенсивно утверджується інше, нове поняття: врядування як “governance”, яким позначають тільки процес (за словами Б. Джесопа, воно “стосується не структур, а практики”), причому переважно – у горизонтальному, мережевому вимірі управлінського процесу. У контексті моделей  „доброго”, „нового”, “належного” врядування концепція врядування  як “governance” робить акцент на взаємовідносинах, процесах, формальних і неформальних мережах, на способах розв’язання проблем, намагається знайти поліцентричні та мінімально ієрархізовані форми ефективного, але водночас – гнучкого регулювання суспільних процесів із залученням приватного та громадського секторів суспільства. Певною мірою, вона кидає виклик політичній владі як єдиному центру прийняття рішень, стверджуючи можливість (особливо в глобальному вимірі) “урядування без уряду”.

Нове значення терміна врядування, хоч і з’явилося в широкому вжитку недавно, має глибокі історичні корені (В. Делла Сала посилається, зокрема, на його вживання у Франції ще у ХІІІ ст.) В українській мові це слово також не нове, але дещо призабуте, оскільки в радянський період було витіснене словом „правління”, аналогом російського „правления”. Українською мовою „урядувати” – значить впорядковувати, організовувати й досягати поставлених цілей. Уряд, урядування, урядовець, урядник – поняття, дуже важливі для українського суспільного життя та свідомості, і дуже прикро, що сьогодні доводиться про них говорити мало не як про запозичення з англійської мови. Причинами цього, зокрема, є: тривала відсутність державності і послуговування політико-управлінським лексиконом тих країн, у столицях яких зосереджувалась влада над Україною; спадщина комуністичних часів з її змішанням партії з державою, політичного управління з адміністративним та претензією на “управління суспільним розвитком на основі пізнаних законів”.

Отже, нині українським дослідникам, які хочуть висвітлювати питання, пов’язані з розрізненням урядування в традиційному і в новому значенні (як government i governance), потрібно знайти відповідні засоби виразу та домовитися про їх уніфіковане вживання. Оскільки просто врядування є дослівним перекладом слова government і віддавна вживається в такому значенні, то тут питань не виникає. А для відтворення нових конотацій у терміні “врядування” як “governance” можна запропонувати словосполучення “публічне врядування“, яке підкреслить залучення до управлінської діяльності більшої кількості суб’єктів, її вихід за межі уряду. Додамо, що початкова літера “у” та “в” на початку слова “врядування” за правилами української фонетики чергується винятково з метою благозвучності і ніякого смислового навантаження не несе (тобто, “врядування” = “урядуванню”).

Слід також звернути увагу на потребу більш чіткого розмежування понять “урядування” та “адміністрування”, або що майже те ж саме – політичного та адміністративного управління. Якщо управління як адміністрування є функцією адміністративно-управлінського апарату (який є складової частиною уряду, а разом вони утворюють те, що часто називають публічною адміністрацією), то врядування залишається справою усіх гілок влади, кожна з яких має свої повноваження і несе свою частку відповідальності за наведення ладу в суспільстві, його впорядкування, оптимальне функціонування і розвиток у бажаному напрямі. Згідно з новими підходами публічне врядування є також справою інших суспільних суб’єктів: бізнесу, громадянського суспільства. Урядування здійснюється на різних рівнях суспільної системи шляхом визначення напряму розвитку, прийняття і впровадження загальнозначущих для даного рівня рішень, які на загальнонаціональному рівні завжди мають політичний характер.

Якщо звернутися до наших традиційних підходів, то поняття врядування зазвичай замінялось поняттям (державного) правління. Друге є синонімом першого, з тією різницею, що в ньому присутні моменти владного панування та ієрархії, тоді як перше містить конотацію горизонтальної взаємодії, співпраці та скеровування, особливо, якщо ми додаємо прикметник – публічне. Один із визнаних авторитетів в сучасній західній науці про врядування Б. Гай Пітерс закликає подумати про врядування як скеровування суспільного розвитку у тому ж самому значенні, що й скеровування човна. Вчений зазначає, що етимологічно, як і практично ми можемо думати про врядування як про завдання скеровувати економіку та суспільство за допомогою певних колективних важелів.

І правління, й урядування відрізняються від управління (у вузькому сенсі) як адміністрування тим, що „правителі”, хто б ними не був – від фараона до трьох гілок демократичної влади і громадянського суспільства), ухвалюють рішення, тоді як управлінців наймають для їх імплементації. Серцевиною правління/врядування є вироблення, ухвалення і впровадження заснованих на певних цінностях і наповнених відповідним змістом курсів публічної (державної) політики, поза межами якої воно втрачає зміст.

На пострадянських теренах щодо цієї (недооцінюваної наразі) діяльності – врядування як вироблення та впровадження рішень – закріпився термін “державна політика”, тоді як у більшості країн зі стійкою й тривалою демократичною традицією використовують поняття “публічна”, тобто “суспільна політика”. Так само говорять про публічну владу, публічне врядування й публічне адміністрування. Ці поки що незвичні для нас словосполучення з’явились паралельно з утвердженням республіканської форми правління.  Оскільки рес-публіка дослівно – „справа народу”, то саме цій „публіці”, тобто народові мають служити і бути підпорядковані усі державні служби та політика, яку вони проводять. То ж зміст слова „публічний” у цих випадках зовсім не зводиться до „відкритості”, як у нас іноді вважають. Якщо є потреба в перекладі, то в цих випадках доцільніше вживати слова „суспільний” або „громадський”. А ще краще залишити названі словосполучення з означенням „публічний” у їх латиномовному варіанті, відомому ще з часів Стародавнього Риму, і домагатися поступового їх перетворення на норму слововжитку в суспільних науках – паралельно з освоєнням нових концепцій сучасної теорії управління.

Якщо дотримуватися історичного підходу (найзручнішого для схематичного опису зміни концепцій і практики), то йдеться про зміну трьох парадигм в теорії управління. З кінця ХІХ ст. до 40-х-50-х років ХХ ст. панувала концепція „раціональної бюрократії”; у 60-70-х роках їй на зміну прийшла концептуальна модель „нового публічного менеджменту”, а з 80-90-х років інтенсивно впроваджуються підходи публічного врядування („governance”) та його різновиду „доброго/належного врядування” („good governance”). Можна сказати, що жодна з них не тільки не стала надбанням управлінської практики в Україні, але й не отримала необхідної (систематичної, з перекладами джерел, академічними дискусіями тощо) теоретичної розробки.

Переваги західного варіанту сучасної системи управління, в основі якої – раціонально організована та ефективно діюча бюрократія, сформульовані німецьким соціологом та істориком М. Вебером. Для раціональної бюрократії як ідеального типу, за Вебером, характерний професіоналізм службової діяльності; політична (ціннісно-ідеологічна) нейтральність; функціональний поділ праці; жорстка службова субординація; чітка регламентація  управлінського процесу; службова дисципліна; стабільність соціального статусу та визначеність умов просування по службі. Службовці отримують гарантії успішного просування по ієрархічній драбині в залежності від досвіду і знань, не визнають втручання в свою діяльність на підставі будь-яких ціннісних орієнтацій. Усе це робить їх людьми з розвиненим почуттям честі та гідності, високим рівнем корпоративної свідомості та відповідальності, а також виводить за рамки службових відносин будь-які особисті стосунки, емоції, а відтак – унеможливлює конфлікт, забезпечуючи злагоджену роботу раціонально організованої управлінської машини.

Раціональна бюрократія, що є втіленням потреби в організації та впорядкуванні, формується на засадах професіоналізму і меритократії, корінним чином відрізняється від традиційної бюрократії, яку Вебер називав „патримоніальною”. Особливостями патримоніальної бюрократії були (а в багатьох менш розвинених країнах зберігаються й донині) такі риси: чиновників призначає володар (цар, король і т.д.) зі свого кола, на засадах особистої відданості, і вони відповідальні тільки перед ним. Патримоніальна бюрократія не може діяти, не озираючись на керівника. В її розпорядженні немає формальних правил, а тому у відносинах панує інтриганство та намагання вислужитись перед „начальством” будь-якими методами. Їй властиві ірраціональність та повна залежність від патрона.

Раціональна бюрократія сформувалась у західноєвропейських країнах у нові часи, спочатку шляхом перетворення королівського двору на королівську службу, а пізніше – з королівської служби на публічну службу. Вона розвивалась паралельно із становленням демократії, хоч між цими двома способами суспільної організації були й значні суперечності. Як виявилось, демократія попри всі загрози та небезпеки бюрократизації, не могла успішно функціонувати без сучасної бюрократії. Цим визначалася, зокрема, велика популярність Вебера у США в першій половині ХХ ст. Проте, країни, які нині перебувають у процесі демократизації, ще не пройшли стадію раціоналізації управлінського апарату і над ними тяжіють стереотипи патримоніальної адміністрації, успадковані від попередніх епох. Створення публічної служби сучасного зразка тут часто наштовхується на стереотипи минулого і набуває викривлених форм або попросту – гальмується.

З 60-х років ХХ ст. у західній соціальній науці все більше утверджувався критичний напрямок оцінки ролі бюрократії та бюрократизації суспільного життя, йшли інтенсивні пошуки шляхів подолання негативних наслідків бюрократизації, які часто є зворотною стороною тих її позитивних впливів, про які писав Вебер. Ці пошуки привели до появи такої більш відкритих та гнучких моделі врядування й адміністрування.

Наука публічного управління як адміністрування, що охоплює безліч секторів і інститутів сучасного суспільства, вимагає погляду на перспективи розвитку публічного адміністрування через призму як мінімум трьох глобальних підходів:

– ринково-ліберального, сформульованого в концептуальних моделях нового менеджменту оновленого управління, що спирається на ринкову модель, “байдужу до політики”, в якій громадянин постає в образі споживача або клієнта;

– комунітарно-ліберального, який розвиває концепції “політичних мереж” і спирається на розвиток договірних структурних взаємин між політичними інститутами держави і суспільства, визнаючи рівність громадян, як і інших суб’єктів мережевих взаємодій;

– демократичного громадянства, що спирається на особливе “рецептивне” (або “сприйнятливе”) адміністрування, яке покликане служити громадянинові, а не клієнтові або споживачеві (до останнього напряму відносяться концепції “учасницького менеджменту”, і “рецептивного” адміністрування”).

На Заході історично першим розвинувся ліберально-ринковий підхід до публічного адміністрування, потім – у 90-і рр. ХХ ст. заявила про себе теорія політичних мереж, а на початку ХХI ст. була сформульована концепція “рецептивного адміністрування”. Всі ці концепції “працюють” і конкурують одна з одною не тільки в теоретичному плані, але і в практичному застосуванні в тій або іншій області і в тій або іншій країні.

У принципі, саме звернення до методів бізнес-менеджменту, як вихід для молодих демократій, пропонують окремі дослідники, зазначаючи доцільність застосування щодо держслужбовця тих же принципів оцінки і мотивації, що й до працівників бізнесу, підкреслюючи актуальність переймання досвіду бізнесових фірм.  Прикладом може перенесення цього досвіду на сферу публічного управління в межах парадигми „нового публічного менеджменту”. НПМ набув розповсюдження в останні десятиріччя ХХ ст. у США, Великій Британії, Канаді, Австралії та Новій Зеландії. Прихильники цього підходу піддали критиці ідеї М. Вебера щодо бюрократії і запропонували використати в державному управлінні стимули й механізми бізнес-менеджменту, який заміняв регламентацію конкуренцією, свободою та переконанням. Для НПМ властиві спроби використання напівприватних фірм та організацій як партнерів держави в наданні управлінських послуг населенню, які залучаються до співпраці на контрактній основі.

НПМ приніс значні вигоди: функціонування урядів стало більш відкритим та зрозумілим, покращилась якість управлінських послуг, підвищилась продуктивність у роботі служб. Проте, як це зазвичай буває, викликли деякі нові проблеми, такі, як подорожчання надання послуг населенню, ускладнення проблеми підзвітності та відповідальності тощо.

Іншим шляхом пішли розробники концепції „доброго (належного) врядування”. Вони врахували тенденцію до надання усе більшої ваги такому суб’єкту врядування як громадськість, особливо в країнах, які ставали на шлях демократії. Наголос було зроблено на тому, що при реформуванні державної служби потрібно йти на розширення кола суб’єктів управлінського процесу, залучення до нього структур громадянського суспільства та бізнесу, налагодження інформаційно-комунікативної взаємодії з соціумом задля врахування наявних запитів і надання більш якісних послуг. Тим самим добре врядування наближається до суспільного самоврядування, а також до моделі так званої „деліберативної” або „дорадчої” демократії. Концепція доброго врядування наповнює поняття врядування, яке й само по собі не обмежується „державним управлінням як адмініструванням”, гуманітарною та соціальною складовою (В. Г. Бодров). Вона по-новому формулює принципи та критерії належного врядування: це не лише впорядкованість і раціональність, не лише ефективність, підзвітність і підконтрольність, але й відкритість, доступність (інклюзивність), чутливість до вимог громадян, їхніх потреб і запитів, а отже – справедливість.

Добре врядування – демократичне врядування. Саме демократичним режимам властивий наголос на суспільному саморегулюванні, тоді як недемократичні системи роблять акцент на наведенні порядку державою.

Поворот до „нового врядування”, яке є більш ємким (і демократичним) терміном, відбувається нині доволі інтенсивно у межах багатьох міжнародних структур, які керують різноманітними проектами та випускають відповідну літературу – від ЄС до ПРООН та Комісії ООН з  впровадження цієї моделі в країнах Азії та Тихоокеанського регіону (UN ESCAP). Пояснюючи концепцію “доброго (належного) урядування”,  фахівці з цих організацій  слушно підкреслюють її зв’язок із прийняттям і впровадженням рішень за участю бізнесу і громадянського суспільства, формуванням такої собі тристоронньої моделі, „управлінського трикутника”, хоча й з „нерівними сторонами”.

Процеси глобалізації вимагають нової якості управління практично за всіма параметрами: економічними, політичними, інформаційними, екологічними, культурними і духовними. Глобалізація обумовлює нове бачення світу у контексті змін, що відбуваються. Виникає потреба в нових моделях, принципах управління: децентралізованих, поліцентричних, мобільних, інноваційних, таких, що поєднують принципи державного і ринкового регулювання, індивідуальної свободи і нових форм колективної і особистої відповідальності.

Перед посткомуністичними суспільствами, які так і не створили адміністративних систем раціонального типу, зараз постає проблема знаходження “золотої середини” між формальними вимогами теоретичної моделі раціональної бюрократії та сучасних концепцій демократичного врядування. Ці країни, з одного боку, мають подолати непотизм та інші пережитки патримоніалізму, а з іншого, уникнути небажаних наслідків панування непідконтрольної суспільству бюрократії, починаючи від байдужості чиновників до суті виконуваної роботи і закінчуючи всюдисущою корупцією.

Сучасні демократичні країни розв’язують суперечності, засадничо притаманні бюрократії як системі державного адміністрування, йдучи шляхом підвищення демократичності та ефективності адміністративного апарату. А науковці допомагають цьому процесові, розробляючи нові концепції та поняття. Українські дослідники також починають активніше долучатися до цього процесу. Адже нові концепції врядування цілком відповідають спрямуванню політичної та управлінської думки в Україні, яка шукає виходів із глухого кута безконечних криз і шляхів до більш ефективного реформування суспільства.

© Володимир Загорський,

© Сергій Телешун,

© Антоніна Колодій

ГРОМАДСЬКИЙ СЕКТОР – сфера громадської діяльності, яку здійснюють утворені за власною ініціативою громадян добровільні об’єднання, що є недержавними (утворюються і діють незалежною від волі органів влади чи посадових осіб), неполітичними (не прагнуть до здобуття влади) і неприбутковими (не отримують прибуток для його перерозподілу між учасниками організацій), а працюють заради загального добра та суспільного інтересу. Можна сказати, що Г.с. – це організаційний каркас громадянського суспільства, що дає змогу кількісно оцінити розвиток останнього.

Поняття Г.с. близьке до поняття “третього сектора”, однак їх співвідношення трактують по-різному: одні автори ототожнюють ці два терміни, інші – розглядають “третій сектор” як складову громадського сектора, а саме як ту його частину, до якої входить специфічний тип громадських об’єднань – неурядові організації (НУО). Слово “третій” тут означає, що його виділяють на основі зіставлення цього сектора громадської діяльності, метою якої є суспільне благо, з двома іншими секторами – політичної та економічної діяльності, метою яких є, відповідно, влада і прибуток.

Методологічні проблеми визначення та аналізу діяльності Г.с. Вивченням громадського сектора займається багато експертів, безпосередньо пов’язаних із його функціонуванням або сприянням його розвитку, і значно менше – філософів та соціологів теоретичного спрямування. Тому емпіричний бік питання досліджений значно краще, ніж теоретико-методологічний. Існують значні неузгодженості з визначенням понять, заплутаними й не доведеними до кінця є класифікації, а як наслідок – суперечливими та неспівставними часто бувають статистичні дані, що ґрунтуються на таких класифікаціях.

Проблеми з визначеннями виникають, коли йдеться про такі елементи структури Г.с. як громадські організації (ГО), неурядові чи недержавні організації (НУО/НДО), неприбуткові організації (НПО). З одного боку, ці терміни часто вживаються як взаємозамінні, а з іншого, – є чимало організацій змішаного типу, що робить розрізнення названих типів організацій дещо проблематичним.  Тим не менше, варто відзначити хоча б деякі відмінності між цими термінами та різновидами організацій.

ГО – це добровільні об’єднання громадян для досягнення на безоплатній основі (“громадських засадах”) будь-яких суспільно значущих або важливих для членів даного об’єднання цілей. Їх опорою і, найчастіше, джерелом фінансового забезпечення, є їхні члени. В Україні цей термін вживається ще з радянських часів і йому найчастіше надають універсального змісту, застосовуючи до усіх організацій Г.с.

НУО відрізняються від інших ГО більшою структурованістю та наявністю  оплачуваних штатних працівників, які працюють для соціальної або громадської мети, заради покращення становища певних груп, спільнот, чи суспільства в цілому. Вони займаються благодійництвом, соціальним підприємництвом, розвитком громад тощо. НУО використовують інститут членства або ні (тобто можуть складатися лише з оплачуваних працівників, які займаються громадськими справами). Ототожнювати їх з усім Г.с. неправильно, хоч таке й трапляється в українських публікаціях про Г.с.

Термін НПО (НКО) – неприбуткові чи некомерційні організації – найбільше використовують стосовно тих НУО, які могли б отримувати прибуток від тієї діяльності, якою займаються її члени, але мають іншу мету: спрямувати результати своєї праці на благодійні цілі, на допомогу уразливим верствам населення. Це соціальні фірми (як наприклад кооперативи і товариства взаємодопомоги, благодійні пекарні, притулки для бездомних тощо). На Заході НПО є складовою і одним із напрямків реструктуризації держави добробуту. Значна їх частина зайнята наданням тих соціальних послуг, які ще недавно надавалися урядовими установами, а тепер внаслідок “роздержавлення” управління стають справою неприбуткових організацій.

Є підстави вважати сукупність усіх видів ГО, НУО та НПО, а також інших громадських об’єднань, які з тих чи інших причин складно віднести до котроїсь із цих класифікацій, організаціями Г.с.

Типологія організацій Г.с. за спрямуванням діяльності може полегшити їх аналіз та статистичний облік. Найістотнішою якісною характеристикою будь-якої організації є спрямування та зміст її діяльності. За цією ознакою може бути вибудувана типологія організацій Г.с., як  вона представлена на рис. 1.

Громад сектор_стр-ра

Рис. 1.  Типологія громадських організацій – структурних елементів Г.с.

У кожному суспільстві існує певна кількість НУО “парасолькового типу”, які спрямовують, стимулюють, координують діяльність інших суб’єктів Г.с. Це, наприклад, регіональні ресурсні центри, різноманітні фонди, що надають гранти для громадської діяльності тощо. Основний же масив ГО ділиться на дві великі групи: 1) організації, діяльність яких спрямована на себе (захист власних інтересів членів об’єднання, розв’язання проблем, що постають перед ними); 2) організації, діяльність яких спрямована на допомогу іншим або ж на вирішення суспільних проблем. До перших належать об’єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні і нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об’єднання військовиків та працівників міліції; професійні об’єднання інтелігенції і службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об’єднань. Сюди ж віжноситься підгрупа організацій, діяльність яких спрямована на розв’язання тих чи інших проблем їхніх членів власними силами: господарські об’єднання, кредитні спілки, сусідські громади, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам’ятників, церков тощо, а також  організації, що створюються заради задоволення потреб людей у саморозвитку, відпочинку та розвагах, спілкуванні з іншими на дозвіллі. Організації Г.с., діяльність яких спрямована на інші групи або загально-суспільні проблеми, загалом відповідають характеристиці  неурядових організацій.

У країнах Заходу Г.с. охоплює практично всі галузі життя людини: економіку, політику, науку, культуру, освіту. Чим демократичнішим є суспільство і чим більше в ньому соціокультурних поділів, тим більше функціонує різноманітних об’єднань. ГО створюють основу громадянського суспільства, є вирішальним стабілізуючим фактором, гарантом стійкості демократичного розвитку.

У колишньому СРСР Г.с. як автономна сфера діяльності не існував. ГО створювались з ініціативи і під контролем партії/держави і були потужним інструментом, за допомогою якого проводилась пропагандистська та організаційна робота КПРС. Активність ГО була чітко регламентована та підконтрольна партійному апарату.

Становлення Г.с. у сучасній Україні почалося з настан­ням горбачовської лібералізації наприкінці 80-х років.  Найбільш відомими з них були: Культурологічний клуб у Києві (1987), культурологічне Товариство Лева у Львові, Товари­ство української мови ім. Т. Шевченка, екологічний рух «Зелений світ», то­вариство захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму «Меморіал» та інші. Користуючись тими свободами, які вже були доступні, вони роз­ширювали межі дозволеного своєю діяльністю і готували ґрунт для демократизації суспільства в майбутньому.

Новий імпульс розвитку Г.с. України отримав після розпаду СРСР, особливо після прийняття Закону України “Про громадські об’єднання” в 1992 р. Кількість громадських організацій почала зростати швидкими темпами, спектр діяльності ­– розширювався. За даними “Ценру інновацій і розвитку” у 1991 році було 319 організацій, які продовжували діяти до кінця 1990-х років, у 1992 р. – 1356, у 1993 – 3257, у 1995 р. – 4 тис. ГО. Це багато в порівнянні з радянським періодом, але  мало за мірками демократичних країн.

Розвиток Г.с. в 1990-ті роки був пригальмований економічним занепадом та переключенням зусиль основної частини українського населення на фізичне виживання. Іншою причиною було те, що влада за часів президентства Л.Кучми тяжіла до управління авторитарними методами і, на словах підтримуючи розвиток Г.с., на ділі створювала різноманітні перешкоди на його шляху, вбачаючи в розвиненому Г.с. серйозного опонента, якщо не ворога.  Таке ставлення зберігається й донині. Г.с. в Україні розвивався не стільки завдяки сприянню державної влади, скільки всупереч протидії з її боку. Експерти  відзначають, що державні чиновники ставляться особливо упереджено до організацій Г.с., діяльність яких спрямована на захист не своїх членів, а інших осіб.

На початок ХХІ ст. в Україні налічувалось приблизно 30 тис. організацій різного типу, що належали до Г.с., у 2006 р. – 47 тис. (за даними USAID), із яких за оцінкою цієї організації тільки 10% реально функціонували. Формальне число організацій Г.с. продовжувало збільшуватись і надалі, перевищивши 50 тис. на початок 2010-х років. Однак якісні показники не завжди встигали за збільшенням кількості. Та й кількість з розрахунку на 10 тис. населення була значно меншою, ніж у посткомуністичних країнах, що вступили до Євросоюзу.  За даними, які наводить координатор програм Українського незалежного центру політичних досліджень Максим Лациба, у 2009 р. Естонія мала 201 НУО на 10 000 населення, Хорватія – 85, Угорщина – 46, Україна – тільки 11.

Законодавство щодо Г.с. в Україні також застаріле. У квітні 2008 року Європейський суд визнав український закон про громадські об’єднання недемократичним і таким, що обмежує права громадян. У Верховну раду внесені законопроекти, що передбачають введення нової процедури створення ГО, покращення їх фінансового становища. Їх автори пропонують надати можливість засновувати НУО юридичним особам приватного права, як це практикується на Заході;  дозволити громадським організаціям представляти й захищати права та законні інтереси не лише своїх членів, а й інших осіб; зняти регіональні обмеження на їх діяльність; дозволити організаціям провадити господарську діяльність самостійно, якщо вони  не мають  на меті отримання прибутку для розподілу серед своїх членів (наразі вони можуть це робити тільки через громіздку процедуру створення спеціальних підприємств).

Подальший розвиток Г.с. залежатиме, проте, не лише від ухвалення Верховною Радою нового закону про громадські організації, а й від зміни ставлення політиків та урядовців до місця і ролі громадських об’єднань у суспільному житті і прийнятті управлінських рішень, а також від того, чи самі ГО навчаться бути наполегливими у відстоюванні своїх та загальносуспільних інтересів. За таких зрушень Г.с. здатний стати потужним інструментом захисту прав та інтересів громадян і партнером демократичної держави в урядуванні, який розвантажить адміністративний апарат і сприятиме інноваційному розвитку держави.

Літ.: Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Червона Калина, 2002; Неурядові організації Європейського союзу: порівняльний аналіз громадських організацій України. Кер. проекту Л.Козак. – Київ, 2002; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів/ За заг. ред. А. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розділ 5. – Львів: Астролябія, 2009;  Паливода Л., Голота С. Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України 2002-2010 роки: Звіт за даними дослідження. – Київ: ТОВ «Видавничий Дім «КуПол», 2010; Як організувати державну політику сприяння розвитку громадянського суспільства / М. В. Лациба, О. С. Хмара, А. О. Красносільська та ін. ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – Київ: Агентство “Україна”, 2011.

© А.Ф. Колодій;

© І.Б.Кіянка

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (англ. civil society) – 1) самоорганізована й саморегульована, автономна сфера публічного життя, у якій функціонують добровільні громадські об’єднання, виникають суспільно значущі ініціативи, формується соціальний капітал (довіра, норми, мережі і навички соціальної взаємодії та солідарності) і, в разі потреби, “виставляються” вимоги політичним суб’єктам та структурам державної влади; 2) суспільство в цілому, що має розвинену сферу громадського життя, активне й соціально відповідальне громадянство, під впливом яких якісно змінюється поведінка усіх соціальних акторів, котрі стають більш відданими суспільним інтересам, відповідальними та здатними до компромісу й толерантності.

При наявності найрізноманітніших інтерпретацій Г.с., в узагальненому вигляді можна виділити дві широкі інтелектуальні традиції (їх можна розглядати і як дві парадигми) в його розумінні – зі своїми внутрішніми напрямами думки та наявністю змішаних, або проміжних концепцій: 1) традиція громадянського республіканізму, яка розвиває закорінені ще в античній філософії уявлення про доброго громадянина як основу досконалого державного устрою; в сучасних умовах особливістю цього підходу є розгляд Г.с. невіддільно від держави та наголос на формуванні громадянських чеснот окремих індивідів; ідея така, що там, де є добрі громадяни, буде й Г.с.; 2) токвілівсько-парсонсівська традиція, що застосовує більш або менш виражені  структурно-функціональні підходи до виокремлення і аналізу Г.с. як сфери людської взаємодії та солідарності, де формується соціальний капітал, який, власне, і є тим ґрунтом, на якому виростають добрі громадяни.

До першої інтерпретації Г.с. більше схильні юристи та представники моральної філософії; до неї в умовах України близькі автори монографії “Держава і громадянське суспільство України: проблеми взаємодії” за ред. Кресіної та інш. (2007 р.).  Другий підхід більше притаманний представникам соціології та політичних наук, які досліджують Г.с. як передумову успішної інституціалізації демократичного ладу і його соціокультурний вияв. В українському суспільствознавстві цей напрям представлений монографією А.Ф. Колодій, дослідженнями Українського незалежного центру політичних досліджень, Фонду “Європа ХХІ” та інших науковців. Обидва підходи мають праці і глибоко аргументовані, і схематичні, обидва мають не тільки теоретичні, а й соціополітичні імплікації, в обох є своє коло прихильників серед як інтелектуалів, так і серед громадсько-політичних активістів. Проте з чисто методологічної точки зору перший напрям викликає ті ж самі застереження, що й громадянський республіканізм загалом: він схильний до патерналізму і моралізаторства, його опис громадянського суспільства є портретом “хорошого [як варіант – “сильного”] демократичного суспільства”. Це обмежує його евристичний потенціал, який можна вважати суто нормативним.  Нормативний аспект притаманний і другому підходу, проте лиш остільки, оскільки його, як і демократію, можна розглядати (для деяких цілей) і з позицій ідеалу, і з позицій реально існуючих взаємодій та культури. Евристичні можливості другого розуміння Г.с. виходять за межі постулювання бажаного і привертають уваги дослідників до емпіричного (у тому числі й порівняльного) вивчення розвитку суспільств як своєрідної соцієтальної підсистеми соціуму, продуктом якої є солідарність з усіма наслідками, що випливають з її розвитку або відсутності (прикладом є книга “Реальні громадянські суспільства” за ред. американського соціолога-неофункціоналіста Дж. Александера).

У другому розумінні Г.с. розглядають як системне явище і поняття, яке може бути проаналізоване на інституційному, діяльнісному рівні та на рівні культури.

Структурно-функціональний аспект дослідження Г.с. Сама по собі соціальна (соцієтальна, громадська) сфера як структурний елемент суспільної системи існує з часів античності. Проте лише в нові часи і лише в деяких країнах вона повністю відокремлюється від політики, стає сферою неполітичного публічного життя і набуває якостей громадянського суспільства. Там де її становлення і розгортання відбувається успішно, вона створює фундамент для стабільного функціонування політичних демократичних інституцій. Отже, громадянське суспільство — це не лише сфера, але й історично сформований у деяких країнах тип взаємодії, модель соціальної організації, про наявність яких можна говорити лише тоді, коли ці прояви набувають інституційних форм та переходять на рівень культурно-психологічних характеристик особи.

До інституцій, що творять внутрішню структуру громадянського суспільства, належать: добровільні громадські об’єднання: економічні, культурно-мистецькі, освітні, наукові, захисту прав громадян, благодійні та інші (їх докладну класифікацію поде подано в другому розділі книги); громадські рухи й політичні партії (останні — на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади); незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут; вибори та референдуми як засіб громадського волевиявлення й захисту інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо); велика частина розподільчо-регулятивних інституцій сучасної держави загального добробуту.

Дискусії щодо того, чи є громадянське суспільство інституціалізованим явищем чи ні, виникають передусім тому, що під інституціалізацією іноді продовжують розуміти юридичне (офіційне, формальне) затвердження певного суспільного утворення, не враховуючи наскільки тоншою, досконалішою у своїх підходах є теорія неоінституціоналізму, що розрізняє формальні та неформальні інституції та надає процесам і наслідкам неформальної інституціалізації вирішального значення. Крім того, Г.с. за означенням не ієрархічне, а тому його структура і динаміка найкраще піддається аналізу у рамках методології мережевих систем, що набуває  все більшого визнання і поширення в Україні, але поки що не стала загальновживаною.

Перераховані вище інституції Г.с. виконують наступні групи функцій:

По-перше, вони є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. По-друге, вони виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою. По-третє, інституції Г.с. виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди. По-четверте, ці інституції створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади, бо (а) формують і роблять відомою позицію громадян з різних проблем суспільного життя та публічної політики; (б) систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, пом’якшуючи конфлікти, допомагаючи знайти основу для взаємних поступок і компромісів; (в) в разі потреби допомагають людям організовано протистояти неконституційним діям осіб при владі чи спробам узурпації влади.

В діяльнісному аспекті Г.с. притаманні такі риси: горизонтальний характер взаємодій між його суб’єктами;  добровільність входження і виходу з асоціацій вільних і рівних у своїх правах індивідів; віра у свою здатність вирішувати малі і великі справи в суспільстві; перехресність членства і взаємодій, коли та сама людина одночасно входить до декількох, можливо, різнорідних об’єднань і є тим містком, який об’єднує їх ціннісно й організаційно; довіра до своїх колег по діяльності, а також до суспільних інституцій; засаднича плюралістичність, пов’язана з визнанням права інших громадян на власну думку, її висловлення та захист. Незважаючи на те, що кожна група має специфічні цілі та інтереси, суб’єктам громадянського суспільства (індивідуальним і груповим) близькі загальносуспільні інтереси; вони зорієнтовані на громадські справи і формують громадську думку та громадянську позицію, що знаходить вираз у понятті соціального капіталу.

В аспекті культури, Г.с. може називатись своїм іменем лише за умови, якщо серед його членів панують цінності громадянської культури.  Індивідуалізм та конкурентність у їх діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри й толерантності, готовності до співпраці, здатності йти на компроміси, поміркованості та відповідальності.

Важливо враховувати історичну еволюцію Г.с. та його географічні (регіональні й національні) різновиди, його динаміку, чергування періодів піднесення і занепаду, а також його суперечливу єдність і протиборство зі своїм антиподом – не-громадянським суспільством, яке також є феноменом, варіативним у часі і просторі.

Г.с. виникло на тому етапі розвитку західної цивілізації, коли там формувались засновані на приватній власності ринкові відносини, ліберально-конституційний політичний лад і виник тип самостійної (“модульної” за Е. Ґеллнером) особистості, яка мала схильність і правові можливості діяти автономно від держави та вступати у взаємодію з іншими людьми на контрактній основі (за домовленістю, з власної доброї волі, а не з примусу). Пізніше, у процесі еволюції, громадянське суспільство зазнало змін, утворивши історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди й поширившись на різні регіони і континенти настільки, що сьогодні стало можливим говорити  навіть про глобальне громадянське суспільство.

В Україні елементи прото-громадянського суспільства почали розвиватися ще в дофеодальні та феодальні часи, досягнувши свого розквіту у XVI-XVII ст. Вони зіграли роль попередника, предтечі сучасного, власне Г.с., сформувавши своєрідний пра­во­вий простір (в рамках звичаєвого права) і створивши механізми самоорганізації, що показали здатність українців до солідарного життя, соціальної творчості й ініціативи.  Ці форми ще не були проявом Г.с. в його сучасному розумінні, бо в ті часи люди були підданими, а не громадянами. Бракувало правової рівності станів; розвинених конституційних порядків; захищеності прав особи в ліберальному сенсі. Однак це суспільство вчило українців “давати собі раду”, здійснювати самоорганізацію та самоврядування поза державою.

З кінця XVIII ст. на різних теренах України з’являються перші паростки новочасного (модерного) Г.с., які переростають у форми інтенсивної громадянської співпраці на межі ХІХ-ХХ ст., особливо в Галичині. Після десятиліть “радянського мороку” (вислів Е. Ґеллнера),  Г.с. в Україні знову відроджується і набирає сили з кінця 1980-х років. Особливо зростає його структурна складова – громадський сектор, що налічує за деякими підрахунками понад 60 тис. різноманітних об’єднань локального й загальнонаціонального масштабу. Розвивається ціннісний та інтелектуальний потенціал Г.с.

Особливу роль українське Г.с. відіграло у період боротьби за незалежність у 1989-91 рр., рушійною силою якої були не політичні партії, а політизовані громадські організації різного спрямування: культурницького, благодійного, державницького. Другим потужним сплеском громадянської активності й ініціативи була Помаранчева революція. Судячи з даних незалежної аналітичної установи “Freedom House”  (Вашингтон), в українського Г.с. непогані перспективи, оскільки упродовж десятиліття воно стійко займає провідні позиції серед показників демократичного розвитку України.

Література:

Держава і громадянське суспільство України: проблеми взаємодії / Перегуда Є.В. та ін. / За ред. Кресіної І.О., Коваленко А.А., Скрипнюк О.В., Кресіна І.О. –  Київ: Логос, 2007; Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. Переклад з англ. – Київ: “К.І.С.” / “АНОД”, 2000;  Колодій А.Ф. Розвиток громадянського суспільства в Україні. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. – Львів: Червона калина, 2002; Патнам Р.Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ, 2001; Gellner E. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. – London: Penguin, 1994; Real Civil societies. Dilemmas of Institutionalization. Ed. by J. C. Alexander. – London etc.: Sage, 1998.

© А.Ф. Колодій

ГРОМАДЯНСЬКИЙ РЕСПУБЛІКАНІЗМ (англ. – civic republicanism) – система цінностей і заснована на них концептуальна модель суспільно-політичного ладу, що забезпечує добре врядування в демократичній державі, спираючись на доброчесне, активне громадянство. Г.р. – це також теорія доброчесного, демократичного громадянства, що показує яким воно було в античні часи, яким є зараз і яким має бути, щоб поняття народного і національного суверенітету не залишалися порожнім звуком.

Політична теорія Г.р. бере свій початок із давньої традиції в історії політичної думки, що справила значний вплив на становлення  демократії.  В концепції моделей демократії Д. Гелда одним із напрямів розвитку уявлень про демократію як в античні часи, так і в модерну епоху виступає республіканська традиція, притаманна як Стародавній Греції і Риму, так і містам-республікам Італії часів Пізнього Середньовіччя, а також Франції, США та іншим країнам у ранньобуржуазну епоху. Вона й послужила основою для сучасних концепцій Г.р., який ще називають неореспубліканізмом.

Республіканська традиція передалася від Арістотеля і Цицерона, через Макіавеллі до Руссо, Джеймса Гаррінгтона і Медісона до філософів ХХ ст. Ганни Арендт і Чарльза Тейлора. Останнім часом ідеї Г.р. захищають та розвивають Джоном Покок, Квентін Скіннер і Філіп Петтіт, Айсульт Гоноан  (John Pocock, Quentin Skinner, Philip Pettit, Iseult Honohan).

Г.р. ґрунтується на таких цінностях як свобода (її прихильники Г.р. розуміють як не-домінування, відсутність примушування громадян з боку свавільних правителів чи інших осіб), громадянська доброчесність (вона полягає у здатності особи – від простої людини до керівника держави – поставити суспільні інтереси над приватними); принципи громадянської участі і визнання.

Не слід плутати Г.р. з республіканською формою правління, яка, хоч і пов’язана з ідеологією республіканізму генетично, не завжди володіє якостями, що їх передбачає Г.р. Як одна з найпоширеніших у сучасному світі форм урядування, республіка може бути як демократичною, так і недемократичною. Натомість Г.р. апелює тільки до такої республіки, у якій  наведення ладу в суспільстві є справою усіх громадян, громадяни діють у загальних інтересах, а на зміну пануванню людей приходить панування закону.

Сучасна привабливість їдей Г.р., пов’язана з тим, що як головний суперник ліберального індивідуалізму, Г.р. намагається розвіяти пов’язаний з лібералізмом стійкий стереотип, що людина керується передусім своїми егоїстичними інтересами. Крім того, Г.р. є свого роду пост-соціалістичною ідеологією, яка намагається відродити комунітарні (громадівські) цінності в період занепаду соціалістичних ідеалів.

Прихильники Г.р. звинувачують ліберальний індивідуалізм у тому, що він призвів до відтворення “роз’єднаних і ослаблених індивідів”, не здатних до енергійної діяльності на користь громади, суспільства, держави.  Громадяни розвинених демократичних країн налаштовані по-споживацькому, недостатньо зацікавлені суспільними справами, часто малокомпетентні і корисливі. Зазвичай вони погоджуються брати участь лише в тих процесах, де за мінімального внеску можуть отримати максимальну вигоду. Такі громадяни не тільки не здатні підштовхнути процес вдосконалення сучасних демократичних систем, а й можуть йому перешкодити. У молодих державах індивідуалістичні орієнтації несуть також небезпеку руйнування політичної спільноти. У цьому відношенні Г.р. є значно кращою альтернативою для переоблаштування суспільства на демократичних засадах.

Суспільство не може вижити або без наведення порядку згори, або без підтримки його знизу. Доброчесні громадяни здатні діяти таким чином, що їм може бути майже не потрібний державний примус, нав’язування порядку владними інституціями.

Порівняно з лібералізмом, Г.р. має більш егалітарну, тобто спрямовану на рівність усіх громадян, спрямованість. Держава і громада для Г.р. не просто сукупність індивідів, кожен зі своїм інтересом. Вони мають загальний громадівський чи загальносуспільний інтерес, спільний для усіх громадян. Громада, спільнота, громадський інтерес, загальне добро – важливі поняття теорії Г.р.

Г.р. розвинувся із деяких важливих ідей давньогрецької політичної філософії, насамперед із думки про те, що людина за своєю природою – політична і моральна істота. Відтак, вона живе у спільноті-асоціації і мусить дбати про те, щоб реалізувати її спільні інтереси, розвиваючи водночас і себе як члена самоврядної громади. Добрий державний лад – це об’єднання доброчесних громадян, а громадяни доброчесні остільки, оскільки вони ставлять загальне благо вище за свої специфічні індивідуальні вигоди.

Класичний Г.р. виходив з того, що люди (критична маса громадян) поділяють ті самі цінності, на яких ґрунтуються Конституція та закони держави. Вони творять ці закони, цінують їх і дотримуються на практиці, а також осуджують тих, хто їх порушує. Правосвідомість громадян відіграє не меншу роль у підтриманні суспільного порядку, ніж державний примус (явний або потенційний). За таких умов громадяни творять політичну спільноту, наявність якої робить державну владу з одного боку – сильнішою, а з іншого – не такою критично необхідною.

Учасник Американської та Французької революцій американський  просвітник Томас Пейн, що поділяв республіканські погляди, писав про логічну незаперечність і практичну підтвердженість первинності й самодостатності суспільства, яке здатне самоорганізовуватись і забезпечувати загальну безпеку, як тільки розпустити формальний уряд. Доказом цього він вважав те, що після початку війни за незалежність в Америці країна понад два роки, а деякі штати і довше, жила без будь-якої форми уряду, але порядок та злагода в країні були непорушні.

Наявність політичної спільноти є передумовою консолідації політичної нації на етнічній або поліетнічній основі. Питання про співвідношення  Г.р. з націоналізмом – непросте, однак чимало дослідників відзначають їхню взаємодоповнюваність, оскільки обидві системи цінностей базуються на ідеї народного і національного суверенітету і сприяють досягненню єдності суспільства. Ці ідеї, зокрема, розвиває німецький філософ Ю.Габермас у вигляді концепції конституційного націоналізму.

Г.р. має також безпосередній стосунок до теорії громадянського суспільства, пропонуючи його оригінальну інтерпретацію, яка заперечує багато постулатів у трактуванні цього явища представниками токвілівсько-парсонсіанських підходів до його розуміння. Якщо останні роблять наголос на формуванні солідарних зв’язків і соціального капіталу в межах і під впливом історичного розвитку цивільних громад, то Г.р. віддає пальму першості свідомому формуванню (через виховання, переконання, агітацію) доброчесного громадянства, готового служити для загального добра. А вже наслідком доброчесного громадянства є Г.с. і добрий республіканський лад.

Сучасні дослідники-неореспубліканці поділяються на дві школи:

1. Комунальний республіканізм, заснований на ідеалі позитивної свободи (за класичним поділом І.Берліна) і громадянському гуманізмі, які знайшли своє втілення в працях Майкла Сандела, Чарльза Тейлора і Рональда Бейнера. Ці мислителі наполягають на необхідності культивування громадянських цінностей і чеснот через такі “формуючі” проекти, які розвивають суспільне самоврядування. М. Сандел вважає, що самоврядування є єдиним типом політичної системи, яка володіє можливостями і “моральною енергією для підтримки демократичного життя”. Участь у демократичному самоврядуванні має забезпечити перетворення членів суспільства на активних громадян, що діють ради загального блага.

2. Неокласичний республіканізм, представлений Філіпом Петтітом і Квентіном Скіннером, розвиває республіканську ідею свободи як недомінування, яка забезпечується пануванням закону і загалом не дуже пов’язана з участю народу в політиці. Наголос робиться на тому, що свобода стає досяжною у вільній державі, де громадяни не підпорядковані свавільній владі ні свого правителя, ні іншої держави. Громадянські цінності в неокласичному республіканізмі розлядаються як важливі, але інструментальні речі, а громадянські почуття – як набуті, а не дані людині від природи.

Критики Г.р. називають такі його недоліки як патерналізм, переоцінка ідеї позитивної свободи, уникнення відповіді на соціально-економічні питання про власність, долю соціальної нерівності та бідності, а також перфекціоністскі тенденції.

Останнім часом ідеї Г.р. привернули увагу українських політичних аналітиків та політичних діячів. В експертній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень за 2010 р. “Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації” відзначається, що реформи “нової хвилі” в Україні стануть можливими, якщо спиратимуться на громадянську єдність та ідеали республіканізму, які “дозволять реалізувати курс реформ як справу всього народу, як справу кожного громадянина”. “Загальнонаціональний  республіканський консенсус, – говориться в доповіді, – має стати новим суспільним договором для України”.

Апеляція до створення справжньої республіки як спільної справи, що об’єднана загальним інтересом громадян – річ, безперечно бажана. Однак українським республіканістам було б також не зайве завдатися питанням про зв’язок Г.р. з економічною системою, зокрема, про сумісність пануючої в Україні крайньої форми соціально-економічного розшарування, концентрації економічної і політичної влади в руках невеликого соціального прошарку владної еліти, з ідеалами Г.р., зорієнтованого на простого громадянина, його свободу й самоврядування.

Література:

Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. Нарис перший – третій. – Донецьк: Східний видачничий дім, 1999. – С. 7-51; Петтіт Філіп. Конституціоналізм і демократичне опротестування // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 435-466; Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації. Доповідь НІСД до Послання Президента України В. Януковича до Українського народу // Стратегічні пріоритети. Науково-аналітичний щоквартальний збірник Національного інституту стратегічних досліджень. – К., 2010. – С.5-8; Ціцерон. Громадянські чесноти і республіка // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 231-236; Honohan, Iseult. Civic Republicanism (The Problems of Philosophy) –  Routledge Publishing, 2002. – 336 p.

© Антоніна Колодій

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ – процес становлення (поступового утвердження) принципів демократії в країні або низці країн, послідовне формування і розвиток демократичного ладу. Д. передбачає зміни в політичній системі, що включають в себе визнання і закріплення політичних прав громадян, інституціалізацію плюралізму і змагальності політичних сил у боротьбі за владу, вільні та чесні вибори, за результатами яких визначається склад уряду.

В сучасному глобалізованому світі Д. є провідною тенденцією політичного розвитку, охоплюючи країни Центральної та Східної Європи, Азії, Африки і Латинської Америки. Згідно з концепцією відомого американського політолога  С. Гантінгтона Д. є хвилеподібним процесом, який зазнає припливів і відпливів, посилення і розширення ареалу процесів Д. і їх затухання. Після піднесення процесу Д. настає період переважання руху певних країн у зворотному напрямі – до авторитарних чи тоталітарних режимів, але певний “приріст” демократичних країн залишається.

Таблиця 1.

Хвилі демократизації за концепцією С. Гантінгтона

Перша довготривала хвиля

1828-1926

Перший спад

1922-1942

Друга хвиля

1943-1962

Другий спад

1958-1975

Третя хвиля

з 1974

Початок спаду третьої хвилі

Приблизно кінець 1990-х років

“Хвилями демократизації” називають такі історичні періоди, коли певна сукупність країн здійснюють перехід від недемократичних режимів до демократії, а кількість країн, що у той самий період рухаються в зворотному напрямі – від демократії до авторитаризму – є меншою (тобто, коли є “чистий приріст” демократичних країн). Втім до цього розуміння хвиль демократизації вносяться певні поправки в напрямі врахування якості демократичних інституцій і процесів у тих країнах, які є загалом демократичними. Зокрема, коли у великій кількості країн відбувається погіршення якості демократії, коли демократичні режими з тих чи інших причин переживають кризу або деградують, говорять про затухання хвиль демократизації. Особливо це стосується сучасної, третьої хвилі.

Як бачимо з таблиці 2, історично, процес Д. розпочався, згідно з даною концепцією, у 1820-х роках з країн Північної Америки й Західної Європи. Він пройшов три “хвилі”, кожна з яких супроводжувалась спадом. Один із таких спадів призвів до встановлення у першій половині ХХ ст. дуже жорстоких тоталітарних режимів. Найбільш тривалою (через низку об’єктивних причин) була перша хвиля Д.; друга була доволі короткою, а третя, що почалася в середині 1970-х років знову виявилась доволі тривалою і складною, хоча ознаки її затухання і відповідно суперечки про те, чи вона ще триває, чи вже закінчилась, ведуться науковцями з середини 1990-х років.

У першому десятилітті ХХІ ст. у країнах Африки та Азії продовжували переважати невільні держави, тоді як у Центральній, Південній та Східній Європі, а також у Латинській Америці чисельно домінують молоді ліберальні демократії.

Моніторинг демократії в світі проводить потужна правозахисна та дослідницька неурядова організація Freedom House у Вашингтоні. Її видання “Свобода в cвіті” (“Freedom in the World”) виходять щорічно, починаючи з 1972 року. Ці доповіді  публікуються у вигляді книг, а також доступні у повному обсязі на веб-сайті організації. В  них дається порівняльна оцінка  політичних прав і громадянських свобод у країнах сучасного світу, що проводиться на основі стандартизованих методик. Крім того, Freedom House публікує аналітичні видання “Нації на переході” та “Країни на роздоріжжі”, а також велику кількість інших аналітичних матеріалів, у яких реагує на певні важливі події і нові тенденції.

За даними Freedom House у 1975 р. у світі було 40 вільних (в розумінні панування в них заснованої на конституції та законах свободи), 53 частково вільних,  65 невільних країн, у яких проживало відповідно 25, 34 і 41% населення земної кулі. На 2007 р. ці показники змінилися на користь свободи і демократії наступним чином: 90 вільних, 60 частково вільних та 43 невільні країни, у яких відповідно проживало 46, 18 і 36% усього населення. Це був кількісний “пік” третьої хвилі Д., хоч у якісному відношенні на той час уже відбувався спад Д. Рух країн у бік авторитаризму проявлявся через зростання тиску владних інституцій на опозицію, громадянське суспільство і ЗМІ, звуженням прав і свобод особи. У 2010 р. Freedom House відзначив подальше погіршення функціонування демократичних інституцій у низці країн, до яких потрапила й Україна. Деякі країни з розряду вільних перейшли в розряд частково вільних, а  частково вільні – у розряд невільних. Тож у 2010 р. вільних країн у світі за даними Freedom House було 87, частково вільних – 60, невільних 47; у них проживало відповідно 43, 22 і 35% населення земної кулі.

Подібні тенденції відзначає інша незалежна інституція – Intelligence Unit, що діє при журналі “Economist” – хоча її класифікації, критерії і конкретні показники дещо відрізняються.

Для аналізу процесів Д., які відбуваються всередині окремих країн, застосовують різні теоретичні концепції, кожна з яких пропонує свій аналітичний інструментарій. Найуживанішими є концепції роз­витку, модернізації, трансформації та демократичного переходу. Усі вони (окрім концепції розвитку) широко застосовується для ана­лізу­ посткомуністичної дійсності в Україні.

Успіхи та невдачі Д. в різних країнах залежать від низки умов. Дослідники Д. розрізняють об’єктивні та суб’єктивні, внутрішні та зовнішні чинники, що впливають на її наслідки в кожній країні. До об’єктивних  внутрішніх належать такі чинники, як: зростання економічного потенціалу країн і рівня добробуту; панування приватної власності і ринкових відносин; правові відносини і громадянське суспільство; певний (достатньо високий) рівень освіти, загальної і політико-правової культури, а також особливості  історичної культурної традиції, яка в одних країнах більше, а в інших – менше прихильна до демократії. Суб’єктивні внутрішні передумови – це якісні характеристики та поведінка політичних еліт: рівень культури, освіченості, ціннісні орієнтації, їхня здатність (або нездатність) формувати адекватні стратегії у процесі Д. До зовнішніх передумов відносять впливи геополітичного становища країни, боротьби за вплив на неї глобальних політичних гравців, загальні тенденції світового розвитку, ситуації в інших – близьких і далеких країнах, що можуть мати так званий “демонстраційний ефект“, коли одні країни починають наслідувати приклад інших. Це  притаманно не лише  сучасній епосі глобалізації, а й попереднім періодам в історії людства, про що свідчить “ланцюгове” поширення капіталізму, революційних рухів у ХVІІІ – ХІХ століттях.

Література:

Гантінгтон С. Ф. Три хвилі демократизації // Демократія: Антол. / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 574-582;   Глобальне відродження демократії // За ред. Л. Даймонда і М. Ф. Платтнера. Перекл. з англ. – Львів: Ахілл, 2004; Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? // Полис. – 1999. – №1. – C. 10-26; Лінц Х. Х., Штепан А. “Державність”, націоналізм і демократизація // Демократія: Антол. / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С.662-684;  Основи демократії. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. А.Ф. Колодій. Третє видання, оновл. і доповн. Розд. 4; 24. — Львів: Астролябія, 2009. –  С. 108-115; 732-761; Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века: пер. с англ. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2003; Freedom in the World 2010: The Annual Survey of Political Rights and Civil Liberties. – Washinton (D.C.): Rowman & Littlefield Publishers, 2010; Fukuyama F. State Building: Governance and World Order in the 21st Century. – Ithaca, N.Y.: Cornell Univ. Press, 2004; Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. — Cambridge: Cambridge University Press, 1991.

© А.Ф. Колодій

ДЕМОКРАТИЧНИЙ ПЕРЕХІД – особливий тип інституційної трансформації політичної системи, за якого заміна недемократичних політичних інституцій демократичними здійснюються переважно ненасильницькими методами, із збереженням правової неперервності та в умовах певної політичної невизначеності щодо остаточного результату перетворень. Інша назва цього процесу  – демократичний транзит (англ. transition, transit від лат. transitus – перехід, походження).

Американський політолог Ендрю Арато влучно визначив “перехід” як такий спосіб заміни політичного режиму, який перебуває між революцією і реформою. Оскільки Д.п. відображає особливості таких суспільних перетворень, за яких відбувається “злам” базових суспільних інституцій на протилежні, його можна вважати революційним. А оскільки цей “злам” здійснюється переважно ненасильницькими методами і при збереженні правової неперервності, оскільки правові основи попереднього режиму трансформуються поступово, Д.п. є скоріше процесом реформаторським, еволюційним. Йому більшою мірою притаманна політична діяльність, спрямована на досягнення компромісів укладання угод, порозуміння сторін, ніж насильницькі дії, спрямовані на раптову й швидку зміну режиму. Через ці свої особливості, перехід – триваліший за революцію і йому притаманна така риса, як відкритість питання щодо наслідків запроваджуваних змін. Результатом переходу може бути як консолідована демократія, так і інші політичні режими: авторитаризм старого чи нового зразка, змішані (гібридні) режими тощо.

Поняття Д.п. є ключовим для окремої галузі порівняльних політичних досліджень – транзитології, яка вивчає та теоретично узагальнює процеси глибоких напівреволюційних змін у різних країнах світу. Як окремий напрям досліджень, транзитологія сформувалася на узагальненні складних, нелінійних процесів трансформації авторитарних режимів у демократичні в країнах Латинської Америки. Пізніше виявлені закономірності та вироблений термінологічний апарат стали застосовувати при дослідженні суспільних трансформацій в інших частинах світу, у тому числі й на теренах колишнього СРСР.  Під впливом нових фактів концепція переходу розвивалася та збагачувалась, перетворюючись на плюралістичний і творчий дослідницький напрям, що використовує сучасні методи дослідження: інституційний підхід, мережевий аналіз та інші.

Для розуміння як концепції Д.п., так і його практики у певній країні, важливим є  визначення стадій (фаз) переходу, які були окреслені  у працях С. Мейнверінга, Д. Растоу, Ф. Шміттера, А. Пшеворського, та інших дослідників. Засновник транзитології Д. Растоу зазначає, що для успішного початку Д.п. потрібна одна головна умова  – наявність певного рівня національної єдності, а саме: існування у межах тієї держави, де відбувається трансформація режиму, політичної спільноти. Щоб населення певної країни могло побудувати демократичне суспільство, писав дослідник, у нього не повинно виникати сумнівів щодо легітимності тієї політичної одиниці, в межах якої будуть функціонувати демократичні інститути.

Рух до демократії починається з лібералізації недемократичного режиму – досить тривалої, ще не перехідної, а тільки підготовчої стадії, яка готує ґрунт для подальших демократичних змін. Україна цю стадію пройшла у складі СРСР, у період Горбачовської перебудови. Після неї настають стадії власне переходу. У різних авторів вони названі по-різному, в залежності від того, які саме аспекти переходу хочуть наголосити. Найчастіше, коли йдеться про першу та другу стадію, акцентують увагу на формах діяльності політичних еліт, називаючи першу стадію стадією переговорів та укладання угод, другу – стадією прийняття рішень. Третьою є стадія консолідації (зміцнення та остаточного утвердження) демократії.

На першій стадії Д.п. відбувається перебирання влади реформаторами до своїх рук (йдеться про колишню контр-еліту): чи то через переговори зі старою елітою і укладення з нею угод, чи то через вибори, чи то – як виняток – внаслідок насильницького перевороту. Головний результат цієї стадії полягає в тому, що суб’єкт, який буде керувати трансформацією, повинен зайняти владні позиції. Має відбутися заміна політичної еліти. В Україні факту передачі влади з одних рук у другі не відбулося, хоча в 1990 р.  демократичні сили досягнули значного успіху на виборах і утворили у Верховній Раді демократичний блок, який нараховував понад 120 депутатів і зміг істотно впливати на спрямування політичного процесу. Однак в Україні провести межу між першою і другою фазою важко, оскільки не було головної події першого етапу – передачі влади демократичним силам.

На другій стадії відбувається прийняття реформаторських рішень про заміну політичних інституцій (а оскільки йдеться про посткомуністичні країни, то й економічних): ухвалюються нові конституції і закони, що забезпечують формування плюралістичної, змагальної, демократичної влади та розвитку громадянського суспільства.  В Україні – це приблизно період 1992-1997 років. Однак через те, що заміна еліт не відбулася і з низки інших причин, деякі з украй необхідних реформ не були проведені, а особлива (найгірша з можливих, але вигідна неповороткій українській номенклатурі) форма приватизації призвела до виникнення не чисельного, але впливового класу великих власників, не зацікавлених у демократії. Наслідком стало “зависання” чи “заклинення” Д.п. Україна так і не вступила в третю стадію посткомуністичного Д.п., на якій демократія здобуває остаточну перемогу.

Третя стадія – демократичної консолідації закріплює інституційні зміни, робить їх незворотними: суспільство звикає до нових інституцій, вважає їх не лише легітимними, а й єдино можливими в своїй країні. Виникає ситуація, яку називають консолідованою демократією. Нею закінчується перехід і починається демократичний розвиток.

За визначенням Ф. Шміттера, консолідація демократії це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень політичних еліт у період Д.п. на стійкі норми суперництва і співробітництва під час здобуття і здійснення влади. Консолідація (від лат. consolidatio зміцнювати”, “підсилювати”) – це зміцнення, утвердження демократії як на рівні інституцій, так і на рівні цінностей.

Х. Лінц і А. Степан зазначають, що демократію можна вважати консолідованою, якщо: жоден із значних суспільних суб’єктів (національних, соціальних, економічних, політичних) не використовує вагомі ресурси для утворення недемократичного режиму і не вдається до насильства чи іноземного втручання задля розколу держави; більшість громадян упевнена, що демократичні інститути та процедури є найбільш прийнятним способом управління суспільством, а підтримка антидемократичних сил у суспільстві стає незначною; основні політичні сили (правлячі та опозиційні) засвідчують свою готовність розв’язувати конфлікти лише на основі конституції, законів та правових процедур, які є наслідком демократичного процесу.

В Україні такого стану поки що не досягнуто, хоч після Помаранчевої революції надії на успішне звершення переходу з’явились. Вони, проте, швидко розвіялись через незрілість політичної еліти, її низьку правосвідомість та постійні хитання між демократичним і авторитарним (інший варіант – патримоніальним) векторами розвитку. Тому політичний режим, до якого привів Д.п. в Україні найпевніше можна назвати гібридним, тобто змішаним, у якому переплітаються елементи демократії, охлократії, патримоніалізму, поліцейщини та авторитаризму – у різні періоди в різній пропорції. Сам же перехід, як процес інституційної трансформації, ще й досі не завершився, але перейшов з посткомуністичного етапу (з незавершеними змінами на кожній із його стадій) в антиолігархічний, із своїми проблемами та закономірностями.

Незалежна правозахисна й дослідницька установа у Вашингтоні Freedom House у своїй щорічній публікації “Nations in Transit” наводить такий поділ колишніх комуністичних країн за типом режиму, який утвердився в них після краху комуністичного режиму (табл. 2 ):

Таблиця 2.

Класифікація посткомуністичних країн за типом політичного режиму, 2006.

тип режиму країни шкала

демократії
(у балах)

консолідована демократія Словенія, Естонія, Словаччина, Угорщина, Латвія, Польща, Литва, Чеська Республіка, Болгарія 1-2
напівконсолідована демократія Румунія, Хорватія, Сербія, Албанія, Македонія, Монтенеґро 3
перехідне урядування або гібридний режим Боснія, Україна, Грузія, Молдова 4
напівконсолідований авторитарний режим Вірменія, Косово, Киргизія, Росія, Таджикистан, Азербайджан 5
Консолідований авторитарний режим Казахстан, Білорусь, Узбекистан, Туркменістан 6-7

Якщо все населення країн, що входили колись до СРСР (окрім балтійських),  прийняти за 100%,  то за даними цієї ж організації, у 2009 р. 79 його відсотків проживало в авторитарних країнах, 3% в напівавторитарних і 18 % (саме сюди входять українці) – у країнах з перехідними/гібридними режимами. Україні поки що вдавалося утриматися від остаточного скочування в авторитаризм, але й значного зміцнення демократії вона теж не досягла. За шкалою демократичності, що її використовує Freedom House – від 1 балу (повна демократія) до 7 (повністю відсутня демократія) загальний показник демократії в Україні дорівнював 4,71 у 2001 р. і  4,39 – у 2010. Покращення відбулося у 2006-2008 рр. (до 4,25), однак потім знову ситуація стала погіршуватись. Найбільше демократичний перехід в Україні гальмує корупція, що стійко тримається на рівні 5,75, та стан урядування центрального й місцевих урядів (відповідно 5,0 і 5,25 балів). Найкращі успіхи досягнуті за такими показниками як розвиток громадянського суспільства (2,75), незалежні ЗМІ (3,50) та виборчий процес (3,50).

Літ.: Глобальне відродження демократії. За ред. Л. Даймонда і М. Ф. Платтнера. Перекл. з англ. – Львів: Ахілл, 2004; Основи демократії. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. А. Ф. Колодій. Третє видання, оновл. і доповн. Розд. 4.— Львів: Астролябія, 2009. –  С.  116-142; Даймонд Л. Консолідація демократії і політична культура // Демократія: Антол. / Упоряд. О. Проценко.– К.: Смолоскип, 2005.– С. 943-982;  Растоу Д. А. Переходи до демократії: спроба створення динаміч­ної моделі // Демократія: Антол. / Упоряд. О. Проценко.– К.: Смолоскип, 2005.– С. 563-604; Трансформація в Польщі та в Україні: вибрані аспекти / За ред. А. Антошевського, А. Колодій і К. Ковальчика. Польс. і укр. мовами. – Вроцлав (Польща), 2010; У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / За ред. Д. Гузіни. – К.: Ай-Бі, 2003; Linz J. & Stepan A. Problems of Transition and Consolidation in Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. – Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1996; Nations in Transit 2010: Democratization from Central Europe to Eurasia (Nations in Transit: Democratization in East Central Europe) – Washington (D.C.): Freedom House, 2011.

© А.Ф. Колодій

ДЕМОКРАТІЯ (від грец. δημος – народ і κράτος – влада) – спосіб здійснення влади, організації суспільства й управління суспільними справами за участю й в інтересах народу; у буквальному перекладі з давньогрецької – “народовладдя”.

В сучасних умовах Д. функціонує у двох формах: 1) як суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом досягнення згоди (консенсусу) або шляхом голосування, тобто визначення волі більшості; 2) як  форма держави в сукупності таких її складових як модель (форма) врядування, політичний режим і, частково, держав­но-терито­рі­альний устрій. У першому випадку маємо справу з розвитком традиції античної прямої демократії та національних ранніх форм самоврядування, що застосовується до невеликих територіальних одиниць або в межах певних добровільних об’єднань чи корпорацій. У другому випадку йдеться про втілення принципів та механізмів представницького врядування, яке ґрунтується на цінностях, що виникли в межах традиції ліберальної політичної думки ХVII-XVIII ст. і зусиллями мислителів ХІХ-ХХ ст. розвинулись у концепцію (ідеал) ліберальної представницької демократії. Як зазначає канадський вчений Дж. Перлін, ця нормативна модель Д. надає однаково важливого значення захисту прав та свобод особи, інституційним механізмам конституційного врядування та верховенству права, а також передбачає залученість громадян до участі в політичному процесі.

Найчастіше говорять про політичну Д., однак політична система – не єдиний об’єкт, до якого застосовують це поняття. У найширшому значенні Д. розгляда­ють як спосіб ведення суспільних справ і систему взаємовідносин у суспільстві в ціло­му: від функціонування центральних владних інституцій і їх взаємовідносин із суспільством до так званої “повсякденної демократії”, що виявляється у стосунках між людьми і залежить винятково від їхньої культури. Термін Д. також вживають для характеристики певного типу організації та взаємовідносин у інших сферах суспільного життя. Демократія економічна охоплює різноманітні форми економічного самоврядування на основі колективних (кооперативних, корпоративних) форм власності, спільних рішень, спільної відповідальності тощо. Демократичним називають певний тип організації громадських об’єднань, асоціацій, партій, якщо вони функціонують на засадах рівноправності своїх членів, періодичної виборності керів­них органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія). Принцип більшості – один із найпоширеніших принципів прийняття рішень за демократії, який інколи вважають критерієм демократичності. Однак поряд з ним діє принцип консенсусу (загальної згоди), який ще більш демократичний, але застосування його на практиці викликає значні труднощі і не завжди досяжне.

Д. сьогодні – одне з найбільш широковживаних і в той же час бага­тозначних понять як політичної теорії, так і політич­ної пра­к­­тики. Кожна частина цього складного слова вимагає уточнення: хто такий народ, що таке влада, в який спосіб народ може здійснювати владу і т.д. Уявлення про демократію різняться в залежності від того, чи йдеться про демократичний ідеал су­спільно-політичного ладу, що базується на певній системі демократичних цінностей (народного суверенітету, політичної рівності, свободи, поваги до прав людини і меншин тощо), чи маються на увазі реальні форми суспільної організації, які забезпечують тільки певне наближення до цього ідеалу. На його розуміння впливають світоглядні та політичні вподобання дослідників, які включають у поняття демокра­тичної влади різний набір цінностей, починаючи від ліберальних вимог свободи та рівно­сті для всіх і закінчуючи запереченням доцільності активної участі в політичному житті широких мас і зведенням демократії до певних правил політичної гри, яку ведуть групи правлячої еліти, змагаючись за владу.

Розуміння Д. залежить від епохи і країни, від історичної традиції і культури народу, від теоретико-методологічного підґрунтя та аналітичного інструментарію дослідників. Певна частина дослідників відштовхується від бук­валь­ного значення терміну і трактує Д. як державний лад, що заснований на принципах народовладдя і гарантує участь громадян у вирі­шенні дер­жав­них справ (концепція учасницької демократії). Інші ж наполягають, що ситуація, коли народ сам здійснює над собою вла­ду – нереальна, а тому уявлення про демократію як народовладдя потрібно співвіднести з його практично можливим і ефективним втіленням у життя. Авторитетний західний політолог Джованні Сарторі зазначає, що “теорія демократії, яка складається лише з уявлення про владу народу, адекватна тільки тією мірою, якою вона бореться з владою самодержця. Тільки-но цього суперника подолано, до народу автоматично переходить тільки номінальне право на владу. Здійснення влади – річ зовсім інша”. Карл Попер висловлюється з цього приводу ще категоричніше: “Демократія ніколи не була владою народу, вона не може бути і не буде нею”. Д. – це лише інструмент безкровної зміни влади і виправлення помилок поганих правителів, а її серцевина – це правління закону (концепція процедурної, елітарної демократії).  Поряд з названими значний вплив мають концепції плюралістичної, дорадчої (деліберативної) демократії.

Існують також різноманітні ідеологічні доктрини Д., які в цілому узгоджуються з ліберально-демократичним ідеалом, але акцетують увагу на його певних аспектах. Політики намагаються використати ці доктрини при розгортанні рухів ліберально-демократичного, національно-демократичного, християнсько-демократичного, соціально-демо­кра­тичного спрямування, які мають своє бачення демократичного ладу.

Тому так важко дати загальне визначення Д. Завжди виникає потреба уточнити, про яку саме демократію йдеться: класичну чи сучасну, пряму чи представницьку, учасницьку чи елітарну, сталу (консолідовану) чи таку, що тільки починає утверджуватись і має на собі значні відбитки авторитарного минулого, які вона намагається подолати.

Слід враховувати й те, що навіть у найрозвиненіших демократичних країнах Д. має свої межі. Механізми демократичного врядування не можуть застосовуватись там, де потрібні швидкі і рішучі дії. В умовах воєнного стану, надзвичайних ситуацій, коли йдеться про життя і безпеку людей, кращі результати дає концентрація влади в руках однієї людини чи невеликої групи людей.  Для цих випадків у конституціях і законах демократичних держав передбачані тимчасові  обмеження Д., так само як і відновлення  повноцінного її функціонування після того, як ситуація нормалізується.

Є також такі сфери, де повинна домінувати професійність, компетентність, де не завжди корисна відкритість. За влучним висловом американського політолога Елен Кеннеді, будь-яке демократичне суспільство може бути стабільним, якщо його підпирають недемократичним чином (позапартійним, без застосування інституту виборів) створені “стовпи”, такі як Конституційний (Верховний) Суд, Національний банк, Збройні сили, правоохоронні органи та органи безпеки. Демократичне суспільство ставить їх під свій контроль, але до певної межі: настільки, щоб не допустити зловживань. А загалом вони створюються і функціонують на інших засадах, ніж виборні представницькі і похідні від них – виконавчі органи влади та управління.

Непростим є співвідношення бюрократії та демократії: з одного боку, демократія в досягненні своїх цілей покладається на загалом недемократичні адміністративно-управлінські процедури, а з іншого, – між ними в багатьох питаннях виникає напруга. Виконавська дисципліна, ієрархія, жорсткість і конкретність постановки завдань та їх виконання відіграють важливу роль у функціонуванні управлінського апарату. Однак демократичний контекст накладає свій відпечаток і на діяльність управлінців: зростають вимоги щодо їх відкритості та підконтрольності, чутливості (респонсивності) у відносинах  з громадянами, а прихильники концепції публічного врядування вважають перспективною засновану на обговоренні та аргументуванні деліберативну модель публічного адміністрування і публічної політики.

Сучасна Д. забезпечує свободу, можливість відстоювати свої права та інтереси, створює сприятливі умови для розвитку ринкової економіки. Однак вона не є ні шляхом у “світле майбутнє”, ні панацеєю від усіх суспільних проблем. У неї чимало слабких місць і недоліків. За демократію треба платити. Такою платою, окрім суто матеріальної (на вибори, забезпечення свободи слова й вільної інформації доводиться витрачати значні кошти), є ще витрати часу та енергії на узгодження позицій перед прийняттям рішень, на отримання згоди народу, а відтак – значна тривалість демократичних процедур. За демократії ніхто не може розраховувати на неминучість “перемоги” саме його точки зору чи позиції.  Д. створює значні незручності для імущих класів, “просвічуючи” їхній майновий стан, узаконюючи різноманітні форми масових протестів, під час яких простий народ, маси висувають як політичні, так і економічні вимоги.

Д. має як свої внутрішні, пов’язані з її природою суперечності, так і привнесені ззовні, тобто такі, що виникають під впливом несприятливих умов становлення Д. у тій чи іншій країні. Внутрішні суперечності демократії американський політолог Ларі Даймонд виклав у вигляді трьох парадоксів демократії. Перший парадокс “конфлікт – консенсус” такий: сучасна демократія є “системою інституціалізованої боротьби за владу”, а де є боротьба, там виникають конфлікти. Конфлікт – невід’ємна складова демократичного процесу. Проте, конфлікту не повинно бути забагато; протиборство політичних сила повинно мати свої межі і пом’якшуватись консенсусом. Другий парадокс  “представницькість – керованість”: завдання демократичних, як і будь-яких інших урядів – ефективно управляти суспільством. Уряд повинен не тільки реагувати на вимоги груп інтересів, але й бути посередником між ними, а часом і опиратися їм; він повинен показати свою здатність в разі потреби діяти швидко й рішуче. А це не завжди перебуває в гармонії з принципом представництва. Третій парадокс “згода – ефективність”: демократичні уряди формуються внаслідок виборів та керують “за згодою народу”. “Однак згода вимагає легітимності. А легітимність вимагає ефективного функціонування”. Проте демократично обрані лідери часто схильні відмовлятись від “непопулярних” кроків, що понижує якість їхньої політики і зрештою може зумовити і їхню політичну поразку.

Д. вимагає постійного збалансування суперечностей, пошуків компромісу та згоди, розуміння складності і неоднозначності суспільних процесів. У цьому контексті виглядає слушним відоме висловлювання про демократію британського державного діяча Вінстона Черчілля, який сказав: “Ніхто не претендує, що демократія є досконалою і всевидющою. Насправді можна визнати демократію найгіршою формою правління, якщо не брати до уваги всіх інших, випробуваних людством”.

Складність Д. як явища потрібно враховувати суспільствам, які порівняно недавно обрали цей шлях розвитку. Сподівання на миттєвий “стрибок із авторитаризму у демократію” – наївні, але й надмірний песимізм щодо перемоги демократії не сприяє її утвердженню.

Україні, яка пройшла значний відрізок шляху в напрямі демократії, але заплуталась у суперечностях двох вище означених типів (притаманних самій демократії та успадкованих від антидемократичного минулого), варто мати на увазі ще один мудрий вислів проникливого британського політика: “Успіх – це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму”. Д. створює конкурентні середовища і забезпечує найкращі умови для руху, допомагаючи уникнути тривалої стагнації.

Література:

Визначення і вимірювання демократії  / За ред. Д. Бітема. Перекл. З англ. – Львів: Літопис, 2005. – 318 с.; Даймонд Л. Три парадокси демократії // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С.92-104; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 1 і 2. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 13-76; Сарторі Дж. Основи теорії демократії: народ і врядування // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С.25-40; Popper K. The Lessons of this Century: With Two Talks on Freedom and the Democratic State – London and New York, 1997. – P.44, 65 – 80; Smith K.B., Licari M.J. Public Administration: Power and Politics in the Fourth Branch of Government. – Oxford University Press, 2006. – 324 p.

© Антоніна Колодій

ДЕМОКРАТІЯ ДОРАДЧА (ДЕЛІБЕРАТИВНА) (англ. deliberative democracy від латинського deliberatio та англ. deliberation –  “старанне зважування”, “обговорення”, “обдумування, “обмірковування”) – модель демократичного урядування, за якої прийняття загальнозначущих рішень відбувається на основі багаторівневого обдумування, обговорення та експертизи, із залученням компетентної громадської думки та Д.д. на відміну від багатьох інших концептуальних моделей має не лише добру політико-філософську основу, а й пропонує випрацювані соціологами емпіричні механізми, здатні, на думку її прихильників, забезпечити демократичне врядування на рівні сучасних вимог і можливостей.

Одна з корінних особливостей демократичного суспільства полягає в тому, що воно дебатує і дискутує. У ході дебатів виробляється повага до іншої думки та інакшої  позиції, формується культура компромісу як невід’ємна риса плюралістичної демократії, розвитком якої є Д.д. Багаторівневі дебати і дискусії та врахування усіх слушних думок експертів і громадськості у процесі прийняття політичних і управлінських рішень знаходить свій вираз у понятті деліберації. Слово дуже містке, і не всі властиві йому нюанси піддаються однозначному перекладу українською. Тому ми вважаємо цілком припустимим використання його транслітерованого варіанту поряд з українським перекладом – “дорадчий процес” чи “дорадча діяльність” і “дорадча демократія” чи “демократія обговорення”.

Філософську основу моделі Д.д. становить комунікативна теорія відомого німецького філософа Юргена Габермаса. Вчений пов’язує початок становлення комунікативного процесу деліберації з національною державою, хоч у її межах цей процес, на думку Габермаса, ще й досі не отримав належного розвитку. У попередній період гору взяв захисний варіант ліберальної демократії, який не враховував, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі-керовані), а на основі суб’єкт-суб’єктної комунікативної поведінки, яка будується на принципах рівноправності людей “державних” і “приватних”. Головною демократичною процедурою за таких умов стає “діалогова комунікація” державної влади і вільної громадськості, а наслідком – досягнення компромісу.

Деліберативну модель інколи розглядають як варіант, близький до учасницької демократії, адже вона передбачає широку участь громадян у політичному процесі, сприяє підвищенню рівня їхньої політичної обізнаності та відповідальності. Однак насправді Д.д. є продовженням ліберальної розвиваючої та плюралістичної моделей демократії, із певним “реверансом” в бік ідеалів античної прямої та республіканської моделей. Порівняно з елітарною та плюралістичною моделями демократієї, Д.д. робить значний крок уперед у трактуванні ролі народу, і в цьому аспекті вона більше відповідає принципам республіканізму та прямої участі і краще узгоджується з можливостями кінця ХХ – початку ХХІ ст., ніж більшість інших моделей, окрім учасницької. Її мета –  підвищення компетентності громадян та наділення їх дорадчими функціями – при одночасному акцентуванні складності процедури ухвалення демократичних рішень та неоднозначній ролі в ній експертів і професійних управлінців.

Важливу роль у процесах деліберації відіграє громадська думка.  У країнах Північної Америки сформувався емпіричний напрямок у розвитку цієї концепції, що опрацьовує механізми участі широких верств громадянства у формуванні порядку денного публічної політики та у процесах обговорення і громадської експертизи проектів рішень.  Відомі американські соціологи Дж. Геллап та С. Рей ще в 1940-і роки  закликали до проведення систематичних опитувань громадян на основі репрезентативних соціологічних вибірок. Такі опитування увійшли в практику західних демократій, однак зібрана в такий спосіб інформація не стала вагомим інструментом деліберації, тому що не була сукупністю ґрунтовно продуманих суджень поінфомованих осіб. Результати опитувань не були придатні для відокремлення поверхових, імпровізованих, пов’язаних із масовими настроями поглядів на рівні повсякденної свідомості від ретельно обдуманих та достатньо компетентних і відповідальних громадських суджень.

На це звернув увагу інший відомий соціолог – Д. Янкелович. Він запропонував низку заходів щодо формування у суспільстві компетентного громадського судження та його виявлення через проведення форумів. У соціології з’явився напрям вивчення “збагаченої” громадської думки, одним із представників якого є Дж. С. Фішкін. На думку Фішкіна, процес дорадчої участі громадян мав би включати в себе чотири стадії: з’ясування думок населення через звичайне опитування; відбір респондентів для участі в дорадчому форумі; повторного опитування учасників форуму щодо питань, які були обговорені; поширення інформації про зважену думку учасників форуму через засоби масової інформації.

Пропозиція щодо поєднання масових опитувань з форумами була проекспериментована у Великій Британії та в Сполучених Штатах Америки, але поки що не стала нормою вироблення рішень у демократичних країнах. В Україні популярні після Помаранчевої революції громадські слухання (дорадчі форуми), за деякими поодинокими винятками, поки що не вийшли за межі експериментів або формально (“для галочки”) здійснюваних заходів. А від їх успіху залежить легітимність та результативність управлінських зусиль правлячої еліти, зростання довіри до реформ і методів врядування в цілому. Тому тим управлінцям і громадським діячам, які прагнуть розвивати деліберативні аспекти демократичного врядування, потрібно було б ознайомитись з теоретичними та методичними розробками з цього питання, а також деяким досвідом західних країн. Адже проведення форуму з окремого питання державної політики – справа не складна. Набагато складніше домогтися справжньої користі від нього. І ще важче створити передумови для інституціалізації цієї форми демократичного процесу в масштабах країни.

Підґрунтям Д.д. є розвиток громадянського суспільства і масових рухів (які не завжди є партійно-політичними), а тому, як зазначає Д. Гелд, Д.д. є більш “безсторонньою” (позапартійною), добре узгоджується з методами електронного врядування, може застосовуватись усюди – від мікросоціального рівня управлінської діяльності до глобального врядування. Однак Д.д. вимагає визнання плюралізму як  суспільної цінності, підвищення загального рівня громадянської освіченості і політичної культури народу через спеціальні програми, державного фінансування складних процедур прийняття рішень, які вона передбачає.

Література:

Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії. — Л.: Астролябія, 2006. – 416 с.; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 25. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 755-758; Фадєєв В.Б. Суспільно-політичне життя України в умовах трансформації моделі представницької демократії // Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. Розділ 10.1. – К.: Знання України, 2005. – С. 692-694; Fishkin J. S. – The Voice of the People: Public Opinion and Democracy. – New Haven: Yale University Press, 1997. – 256 р.; Held D. Models of Democracy. Third edition. Ch. 9. – Cambridge (UK): Polity, 2006. – P. 242-266; Yankelovich D. Coming to Public Judgment: Making Democracy Work in a Complex World. – Syracuse, 1991. – 290 p.

© Антоніна Колодій

ДЕМОКРАТІЯ ЕЛІТАРНА (англ. – elitist democracy) – теоретичні концепції та відповідна практика, у межах яких особлива роль належить демократично налаштованій, відкритій еліті, яка виборює право володарювати шляхом виборів. Д.е. передбачає використання можливостей демократії як певного інструмента в руках політичних еліт, які досягають ефективного управління суспільством.

Загальна логіка Д.е. така: демократія – це метод прийняття політичних рішень, за якого виборці мають можливість періодично висловлювати своє ставлення до діяльності лідерів. Те, що еліти вимушені виправдовувати свої дії перед членами груп, яких вони представляють, а також перед виборцями, примушує їх враховувати загальні інтереси. Демократія служить інтересам еліт, оскільки дає їм засоби мирного розв’язання конфліктів. Водночас вона служить інтересам громадян, оскільки наділяє їх правом вето на рішення уряду – під час і шляхом виборів.

Автори, що поділяють такі погляди, виходять з того, що еліти, лідери різних груп організованих інтересів тощо є значно більш зацікавлені та обізнані в суспільних справах, ніж пересічні громадяни, і що саме вони найбільше сповідують ліберальні цінності. Крім того, еліти більш толерантні. Вони схильні визнавати необхідність самообмеження при просуванні своїх політичних вимог, здатні до вирішення суперечностей через узгодження вимог і компроміс, демонструють більшу толерантність. Відтак, апатія мас і обмеженість політичної залученості є насправді благом для демократії.

Конкурентна (процедурна) під-модель елітарної демократії. До числа незаперечних речників Д.е. належить відомий австрійський економіст і соціолог Йозеф Шумпетер. Його книга “Капіталізм, соціалізм і демократія” (1942), була спробою переосмислити демократичну дійсність з точки зору її стабільності – з урахуванням уроків поразки Ваймарської республіки в Німеччині, з одного боку, і претензій Радянського Союзу та комуністичних партій інших країн на утвердження “справжньої”, “соціалістичної” демократії, з іншого. Критикуючи класичну (пряму) демократію як безпосереднє правління народу, Шумпетер стверджує, що “демократія не означає і не може означати, що народ дійсно править у будь-якому очевидному значенні слів “народ” і “правити”. Демократія означає лише те, що народ має можливість погодитись чи не погодитись, аби ним правила та чи інша особа”. До цього він додає, що згідно з демократичною засадою уповноважені на правління особи мають здобути це право у вільній політичній боротьбі за голоси виборців.  Відтак, вибори є основним інструментом демократичного контролю за владою, а демократія майже зводиться до процедури виборчого процесу.

Оскільки влада здобута, настає час для правління професійних політиків. Його успіх, за Шумпетером, залежить від 4-х умов: 1) “людський матеріал для політики має бути досить високої якості”, а для цього потрібна не лише наявність достатньої кількості людей з відповідними здібностями та моральними якостями, а й належні процедури відбору саме тих людей, які придатні для політичної діяльності; 2) “сфера ефективної дії політичного рішення не повинна бути надто широка”. Уряд за демократії змушений постійно боротися за своє виживання, а тому він спроможний вирішити лише певну кількість питань, хоча межі його можливостей залежать, знову ж таки, від якостей людей, з яких він складається; 3) уряд повинен мати змогу користуватись послугами “добре вишколеної бюрократії з репутацією, традиціями, сильним почуттям обов’язку та не менш сильним корпоративним духом”. Бюрократія повинна бути відносно самостійною, і її не можна створити за короткий час. Як і в попередніх випадках, проблема належного людського матеріалу тут має першорядне значення; 4) “ефективне змагання за владу потребує великої терпимості до розбіжності в поглядах“. Оскільки Й. Шумпетер приділяв велику увагу процесу відбору еліт через конкурентні вибори, його концепцію часто називають “конкурентною (змагальною)” або “процедурною демократією”. Однак, як бачимо з наведених вище цитат, не меншою мірою її можна було б назвати й концепцією демократії “людського фактора”.

Поряд з нею, існує чимало інших теоретичних джерел моделі Д.е. та близьких до неї концепцій. Німецький політолог К. Мангейм також стверджував, що характерною рисою демократії є конкуренція “відкритих” еліт за владні позиції і обстоював оптимальне співвідношення впливу еліт і мас.

“Легальна (правова) демократія” Карла Поппера також має прямий зв’язок з елітарними підходами до демократії та її розуміння як процедури, заснованої на дотриманні закону. На думку вченого, суперечки щодо суті демократії помилково ведуться навкруг ідеологічного питання: хто має правити? Практична ж постановка питання має звучати так: “Як повинна бути облаштована держава, щоб поганих правителів можна було позбутися без кровопролиття, без насильства”. Сучасні ліберальні демократії, у яких уряд можна змінити більшістю голосів, на думку Поппера, “є гарним прикладом вирішення цієї проблеми, хоча вони зовсім не були свідомо сконструйовані для цієї мети”. Народоправство, за Поппером, завжди є ілюзорним, а тому наголос, потрібно робити не на ньому, а на правлінні закону, який якраз і стверджує безкровний розпуск уряду більшістю голосів.

У США думку про корисність правління еліт розвивала політологічна школа, що отримала назву “неоелітизмому”. Її представники Т. Дай і Х. Зіглер доповнили концепцію плюралізму еліт положен­ням про “консенсус” еліт відносно існуючої політичної системи. У своїй книзі “Іронія демократії” вони стверджували, що  демократичні цінності у США завдячують своїм виживанням тому, що державою правлять еліти, а не маси.  Еліти –  керівники уряду, промисловості, освіти та громадського сектору – добре освічені, політично активні і надають більшої підтримки основним демократичним цінностям та “правилам політичної гри”, ніж маси. Прихильники елітарної концепції вважають, що активна участь народу в політиці містить у собі потенційну загрозу стійкості демократії. Адже в кожному суспільстві є значне число людей, котрі, в разі їх політичної мобілізації, будуть сприйнятливими до нетолерантної, екстремістської поведінки.

Елементи елітарного підходу до демократії можна віднайти в працях багатьох інших американських політологів ІІ пол.. ХХ ст.: Г. Алмонда і С. Верби, С. М. Ліпсета, Г. Б. Мейо, Р. Даля, Дж.Сарторі, А.Лійпхарта.

Плюралістична модель демократії. Теорія плюралістичної демократії її різноманітних варіантах: “поліархії” Роберта А. Даля, “вертикальної демократії” Джованні Сарторі, мажоритарної (вестмінстерської) та консенсусної (міжспільнотної, консоціативної) демократії Аренда Лійпхарта також є варіантом (під-моделлю) елітарної моделі.

“Плюралісти” піддали критичному аналізу і перегляду постулати класичної теорії демократії і на основі вивчення реальних політичних процесів перекон­ливо довели, що за виключенням широких, загальносистемних трансформацій­них про­це­сів, якими, на­прик­лад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єди­ним суб’єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідною спільнотою. Через це неможливо прийти до єдиного розуміння народного блага, так само як неможливо сформувати “спільну волю”, спрямовану на його досягнення. Відповідно і сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона повинна бути складним механізмом артику­ляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватись компе­тентними людьми, здатними приймати непрості політичні рішення.

Призначення демократії, згідно цієї концепції, полягає, насамперед, у тому, щоб  надавати усім групам можливість висловлювати і захищати свої інтереси, запобігати конфліктам, створювати численні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допустили узурпації влади найбільш могутніми суспільними групами, в тому числі й політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме вони визнаються генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію інтересів, прав і свобод окремої особи. Держава ж виступає як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство. Головними провідниками впливу групових інтересів вважаються плюралістичні еліти, що об’єд­ну­ють найбільш впливових, політично підготовлених і активних представників кожної групи інтересів, якраз і свідчить про те, що ця концепція є варіантом елітарної демократії. Розвиток групової політики, що є втіленням плюралістичного характеру сучасної демократії, є одним із напрямів вдосконалення демократії, що відповідає цій моделі.

“Вертикальна демократія” Джованні Сарторі  була спробою захистити елітарні підходи до демократії вже після того, як вони були піддані гострій критиці прихильниками народної участі. У двохтомній  праці “Повернення до теорії демократії” (“The Theory of Democracy Revisited”, 1987) Сарторі ставить питання: чим є еліти і керівні меншини:  необхідним (або навіть не-необхідним) злом, чи все-таки є вони є “насущним і благотворним надбанням”? Як треба ставитись до ролі керівництва: надавати йому менше значення, чи навпаки – високо її цінувати? Сам він висловився на користь другої частини цих риторичних запитань, стверджуючи, що саме так відповідаюли на них дуже багато великих мислителів минулого.

Критика Д.е. Елітарна теорія демократії бул піддана гострій критиці, насамперед представниками учасницької теорії, на тій основі, що  творці цієї моделі змішали описову та пояснювальну теорії і підвели існуючу політичну практику під нормативний стандарт. Як наслідок, він виявився сильно заниженим порівняно з нормативниими теоріями вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть. Елітаристи називають ці теорії утопічними, оскільки вони, мовляв, переоцінювали здатність простого народу брати участь у політиці й управлінні. Насправді народ малокомпетентний, не цікавиться політикою і не може з належною відповідальністю брати участь у прийнятті політичних рішень. У такому разі, питають опоненти, як він може розумно обирати представників еліти? Якщо громадяни не можуть обирати кращі рішення, то вони не зможуть обрати і кращі групи лідерів з-поміж тих, хто ці рішення пропонуватиме. Виходить, що їм відведена чисто механічна функція – опускання в урни бюлетенів, від якої мало що змінюється.

Критика стосувалася також нібито рівномірної захищеності групових інтересів в умовах плюралістичної демократії, тоді як реально представники бідніших верств практично позбавлені можливості впливати на владні рішення.

Література.

Дай Т.Р., Зиглер Л.Х. Демократия для элиты: введение в американскую политику. – М.: Юрид. литература, 1984. – 320 с.; Шумпетер Й. А. Капіталізм, соціалізм і демократія / Перекл. з англ.. – К.: Основи, 1995. – 527с.; Поппер К. Демократия и народоправие // Новое время. – 1991. – № 8. – С. 41–43; Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис. 1993. №2. С. 80—89; Dahl R. A. Polyarchy: Participation and Opposition. – New Haven and London: Yale University Press, 1971. – 257 p.

© Антоніна Колодій

ДЕМОКРАТІЯ КОНСЕНСУСНА (КОНСОЦІАТИВНА) (англ. – сonsensus or consociational democracy) система демократичного врядування у поділених (сегментованих) суспільствах, у якій на інституційному рівні діють механізми, що дозволяють елітам, які представляють різні сегменти таких суспільств, узгоджувати свої позиції і досягати компромісу щодо державної політики, враховуючи інтереси меншин.

Консенсус” (англ. consensus – згода),  згідно з тлумаченням англійського словника Меріама-Вебстера, означає, по-перше, загальну згоду, а по-друге – солідарні почуття чи переконання певної групи. Тож консенсусний характер цієї демократії полягає в тому, що при ухваленні рішень політичні еліти беруть до уваги якомога ширший спектр думок та вимог і доходять до загальної згоди щодо необхідності їх врахування у публічній політиці – на відміну від більшості інших систем урядування, за яких думки меншин  можуть бути проігноровані, оскільки вирішальним є голосування за принципом більшості.

Слово “консоціативна” (англ. consociation, consociational від лат. consociatio – об’єднання, спілка, співтовариство) буквально можна перекласти українською як співтовариська або міжспільнотна, тобто така, що передбачає дружнє об’єднання різних, відмінних між собою спільнот. Процес консоціації відкриває можливості для демократичного розв’язання спірних питань між сегментами суспільства, що розділені певними культурними бар’єрами  (етнічними, мовними, релігійними та іншими).

Мета К. д. – досягнути стабільності і зробити демократію ефективно працюючою в глибоко поділених за релігійною чи етнокультурною ознакою, сегментованих суспільствах. Теорію такої демократії обґрунтував американський політолог голландського походження Аренд Лійпхарт у праці „Демократія в поділених суспільствах”, яка вперше була видана у 1977 р. Проаналізувавши особливості політичних систем Австрії, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії, вчений показав, що для демократичного врядування в таких суспільствах найкраще підходять механізми, що забезпечують не конкуренцію, а співпрацю еліт, які представляють основні етнокультурні, мовні чи релігійні громади. “За консоціативної демократії відцентрові тенденції, притаманні поділеним суспільствам [англійською Лійпхарт їх називає “plural” – плюральні, множинні, що не те саме, що плюралістичні],  зустрічають протидію узгодженого ставлення і  поведінки лідерів, що представляють різні сегменти населення”, –– зазначає дослідник, роблячи наголос на компромісній поведінці еліт як передумові порозуміння між громадами.

У зазначеній праці Лійпхарт визначає чотири риси консоціативної демократії: 1) урядування “великих коаліцій” політичних лідерів від усіх сегментів поділеного суспільства. Такі коаліції можуть набувати різних форм: парламентської урядової коаліції; “великої ради” чи комітету з важливими дорадчими функціями; президентської “великої ради” за президентської форми правління;  2) право взаємного вето з питань культурного та іншого розвитку, що зачіпають інтереси співіснуючих спільнот; 3) пропорційність як принципова норма представницького врядування, яка забезпечує адекватний доступ до влади усіх груп; 4) високий ступінь автономії кожного сегменту суспільства в управлінні своїми внутрішніми справами.

В іншій своїй праці під назвою “Демократії. Зразки мажоритарного і консенсусного врядування у двадцять одній країні” (1984),  А. Лiйпхарт проаналізував К.д. у порівнянні з іншою, мажоритарною або вестмінстерською моделлю, яка в чистому вигляді представлена владними інституціями Великобри­танії. За вестмінстерської моделі усі важливі питання вирі­шуються звичайним для демократичних країн способом – голосуванням за принципом більшості. Це стосується як ухвалення політичних рішень, так і створення владних структур, які формуються на партійній основі внаслідок перемоги на виборах.  Мажоритарна модель найбільше підходить для відносно гомогенних суспільств, з однією головною лінією політичних розмежувань, наприклад, соціально-економічних (класових) інтересів.

На відміну від неї, за К.д. панує не принцип більшості, а принцип поділу влади між якомога більшою кількістю людей. Це досягається через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси та через інші вище охарактеризовані механізми.

На інституційному рівні особливості К.д. проявляються у взаємо­від­но­синах між виконавчою і законодавчою владою, способах створення урядових коаліцій, концентрації влади в законодавчих структурах, типах виборчих і партійних систем, зразках конституційного і терито­ріально-державного устрою і можуть бути підсумовані в таких рисах, як: багатовимірна система політичних розмежувань; пропорційне представництво; багатопартійна система (на відміну від двопартійної – за “чистої” вестмінстерської моделі); поділ влади в рамках виконавчих структур;  інститут “великих коаліцій”; вето меншин на прийняття рішень, у яких не враховані їхні інтереси; збалансована двопалатність (коли обидві палати парламенту мають рівновелику вагу) і представництво в них меншин; територіальний або інший федералізм (наприклад, етнокультурний), децентралізація влади; жорстка писана  конституція (у Великобританії такої немає); застосування (хоча й не у всіх країнах) механізмів прямої демократії: референдумів і плебісцитів, народних ініціатив тощо.

Окрім вище названих чотирьох країн, механізми К. д. запроваджені в таких країнах як Ліван, Боснія і Герцеговина, Ірак, деяких острівних країнах і територіях – з метою запобігання переважанню інтересів однієї лінгвістичної або культурної групи над іншими при виробленні політики. Консенсусне врядування також застосовується в Канаді урядами Північнозахідних територій і території Нунавут – на відміну від конкурентних систем партійного врядування, які домінують у провінціях і  на федеральному рівні.

Порівняльний аналіз К.д. у її зіставленні з моделлю мажоритарної демократії дає змогу молодим демократіям і перехідним суспільствам зробити висновки щодо наявних альтернатив у виборі варіантів інституційного дизайну та можливих запозичень тих чи інших організаційних форм демократії. У своїй книзі 1999 р., де порівняльному аналізу піддано вже 36 країн, у тому числі й ті, що стали на шлях демократії після повалення комуністичних режимів, А.Лійпхарт особливо підкреслює, що, на його думку, для багатьох із них корисною була б саме модель консенсусної демократії, оскільки вона пропонує механізми конструктивної співпраці між регіональними чи етнічними спільно­тами на засадах поважання прав меншості, взаємної згоди, домовленостей і компромісів.  Втім не всі згодні з таким твердженням, оскільки при усіх своїх перевагах К.д. вимагає стійкої відданості еліт і народу цінностям демократії, високого рівня політичної культури еліт, зокрема культури компромісу, яка ґрунтується на довірі між партнера­ми і їхній готовності до добровільних взаємних поступок. А це найчастіше відсутнє в молодих демократичних державах. Тому К.д. хоч і бажана в усіх країнах, де існує глибока поділеність суспільства за багатьма лініями розмежувань, вона добре приживається в суспільствах з розви­не­ною демократичною культурою.

Література:

Лійпгарт Аренд. Мажоритарна та консенсусна моделі демократії // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 774-801; Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / Пер. с англ. под ред. А.М.Салмина, Г.В.Калинской. – М.: Аспект Пресс, 1997; Lijphart A. The Politics of Accommodation. Pluralism and Democracy in the Netherlands. 2nd ed. – Berkeley, 1975; Lijphart A. Democracy In Plural Societies: A Comparative Exploration. – New Haven: Yale University Press. – 1980; Lijphart A. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. Yale University Press. New Haven and London, 1984; Lijphart A. Patterns of Democracy: Government Forms & Performance in Thirty-six Countries. New Haven: Yale University Press, 1999.

© Антоніна Колодій

ДЕМОКРАТІЯ УЧАСНИЦЬКА (ПАРТИСИПАТОРНА) (англ. participatory democracy; від participate — брати участь) — концепція, що  найближче стоїть до уявлень про демократію як владу народу, яка здійснюється не лише в його інтересах, а й за його безпосередньої участі. Концепція Д.у. набула значного розповсюдження в другій поло­ви­ні ХХ ст., особливо в 1960-ті та 70-ті роки, коли вона стала складовою частиною ідеології “нових лівих” та інших масових рухів у країнах Західної Європи та Північної Америки. Ставлячи своїм завданням всебіч­ну демократизацію суспільства та соціальну емансипа­цію і самореалізацію особистості, прихильники Д.у. обґрунтовують важливість участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах і плебісцитах, а й участі безпосередньо в політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні в життя владних рішень. Прихильники Д.у. зберегли віру мислителів вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть у здатність людей до особистого самовдосконалення, яка, на їх думку, повинна залишатися стандартом, з яким має звірятися діяльність ліберально-демократичної системи. Оскільки людині притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, то за певної освітньої підготовки та належної організації громадяни будуть спроможні  свідомо приймати розумні рішення. Ірраціоналізм і спонтанність поведінки мас, на що посилаються теоретики елітарної демократії, можуть (і мусять) бути подолані у процесі підвищення освітнього рівня та компетент­ності народу.

Прихильники Д.у. вважають, що оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії у повному обсязі, то принаймні необхідно створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої і представницької демократії. На низовому рівні – у трудовому колективі, навчальному закладі, за місцем проживання, низових ланках управління – має застосовуватись пряме народовладдя, тобто участь усіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях слід покладатися, в основному, на принцип представництва. За таких умов, стверджують вони, відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інституціями та посадовими особами.

Дж. Перлін систематизує практичні пропозиції теоретиків Д.у. наступним чином:

1) структурна децентралізація урядових інституцій, що забезпечує передачу повноважень щодо прийняття більшої частини рішень від вищих рівнів урядування до нижчих; 2) створення в межах уряду мережі дорадчих структур, завдяки яким громадяни матимуть прямий та постійний голос при прийнятті політичних рішень; 3) забезпечення державного фінансування слабших груп захисту, які представляють інтереси бідних, що відкрило б для них можливість брати активнішу участь у змаганнях за вплив на урядові рішення; 4) створення на місцях нових демократичних інституцій, як, наприклад, сусідські ради, які брали б на себе відповідальність за деякі з тих рішень, які поки що належать до відання уряду.

Сподівання й очікування прихильників Д.у. щодо корисності й можливості даної моделі демократичного ладу найбільш чітко сформульовані у книзі Керол Пейтмен “Участь і демократична теорія”, вперше виданій у 1970 р. Її авторка, випускниця Оксфорда, одна з найавторитетніших засновників концепції Д.у. і теоретик сучасного фемінізму, підкреслює нетотожність ліберального та демократичного політичного ладу, показує потребу вийти за межі формальних, процедурних характеристик демократії та звернути увагу на сутнісні риси демократії. З цих позицій вона піддає критиці концепцію елітарної демократії, до прихильників зараховує майже усіх відомих політологів 1950-60-х років, які, як стверджується в книзі, не звертали достатньої уваги на існування позитивної кореляції між політичною апатією й абсентеїзмом, з одного боку, та низьким соціально-економічним статусом людей, що володіли цими рисами, з іншого. А з цього факту можна зробити висновок, що дійсно демократичний уряд повинен піклуватися про подолання бідності, неписьменності і низького рівня політичної залученості водночас, оскільки без соціальної захищеності неможливо досягнути індивідуальної свободи та політичної активності.

К. Пейтмен наголошує, що прості люди повинні отримати можливість і набути здатність впливати на політику урядів саме у процесі їх залучення до політики й управління: вони мають “вчитися брати участь, беручи участь” у суспільному житті та прийнятті рішень. В учасницькому середовищі, разом з навичками політичної участі, до простих громадян прийде відчуття своєї політичної спроможності, розвинеться впевненість у своїй здатності впливати на уряд, а відтак, зникне апатія. У книзі також зверталась увага на необхідність глибше вивчати питання про можливість ефективної участі робітників в індустріальному управлінні, за місцем їхньої праці, що також могло б спонукати їх до ширшої участі у справах цілого суспільства.

Із сучасних теоретиків Д.у. варто назвати американський політолог Бенджамін Барбер, книга якого Патрік Ватсон та інші представники так званого егалітарного лібералізму. Значну увагу питанням реформування ліберальної представницької демократії в напрямі ширшого залучення простого народу до прийняття політичних рішень приділяють представники наукової спільноти Канади, зокрема професор університету “Квінз” Джордж Перлін, який упродовж 12 років керував українсько-канадськими проектами “Демократична освіта” та “Розбудова демократії”. Існує також міжнародна неприбуткова асоціація “Культурна ініціатива “Учасницька демократія”, що об’єднує добровольців, які хочуть просувати ідеї Д.у. в світі.

Однак цієї концепції демократії є й чимало опонентів, які вказують на її слабкі місця. Критики Д.у. звертають увагу на те, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів, які ніким не контролюються і не несуть за прийняття рішень відповідальності, може призвести до зниження інституційної відповідальності посадо­вих осіб та до зростання небезпеки популістського авторитаризму. Крім того, автори концепції, на думку критиків, переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їхньої свободи. Адже відомо, що основна маса населен­ня, як правило, добровільно не бажає серйозно займатися політикою, вважаючи своє життя повноцінним і без неї.

В управлінській науці співзвучною теорії учасницької демократії є концепція публічного врядування (governance). Проте деякі дослідники  підкреслюють, що не всякі горизонтальні взаємодії, притаманні моделі публічного врядування, означають розширення участі простих громадян у прийнятті політичних рішень, а тому співвідношення цих двох концепцій є не таким однозначним, як може здатися на перший погляд.

Література:

Барбер Б. Сильна демократія: політика учасницького типу // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 254-262; ЛеДюк Л. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці. — Х.: Центр освітніх ініціатив, К.: ТОВ “АйБі”, 2002. – 160 с.; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 25. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 748-760; Політологія. Підручник для вузів. / За наук. ред. А. Колодій. – 2-е видання, переробл. і доп. Розділ 13. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 395-407; Barber, Benjamin. Strong Democracy: Participatory Politics for a New Age. – Berkeley: University of California Press, 1984. – 356 p.; Pateman C. Participation and Democratic Theory. – Cambridge etc.: Cambridge University Press, 1970. – 122 с.

© Антоніна Колодій

ІНТЕРЕС СУСПІЛЬНИЙ (ГРОМАДСЬКИЙ, ПУБЛІЧНИЙ) (англ. – public interest) – інтерес усього суспільства, групи людей чи окремої особи, спрямований на забезпечення добробуту, стабільності, безпеки, та сталого розвитку суспільства.

Поняття інтересу. Слово інтерес – багатозначне. Воно походить від лат.  interest – має значення, важливо (як безособ. форма). Звернімо увагу на два основних значення цього терміну в українській мові, які мають безпосередній стосунок до політичної науки та публічного врядування. Перше значення – це “вигода”, “користь”, “зиск”. У цьому значенні слово “інтерес” представлене в словнику Б.Грінченка. І саме це значення мають на увазі, коли говорять про класові інтереси, суспільні інтереси або їхній атипод – приватні інтереси. Воно ж лежить в основі багатьох економічних визначень інтересу як спонуки зайнятися певною справою (бізнесом).

Психологи визначають інтерес як синонім цікавості (рос. “любопытсво”) – певний емоційний стан особи, що є чи не найголовнішою спонукою до пізнання і творчості. З цим пов’язане інше значення слова “інтерес” в суспільних науках: зацікавленість чимось або кимось (пізнавальна, діяльнісна, споживацька). У цьому сенсі йому можна дати таке визначення: інтерес – це емоційна та інтелектуальна спрямованість суб’єкта, який прагне щось дізнатися, зробити, отримати, на відповідний об’єкт чи відповідну діяльність.

Інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Він виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як мета, для досягнення якої особа чи група осіб готові здійснити певні дії.

У політичних та управлінських науках термін інтерес вживається в обох значеннях. З одного боку, інтерес – це мотиваційна основа суспільної, у т.ч. політичної діяльності людей щодо задоволення своїх індивідуальних та групових потреб, спонука до прояву активності, а з іншого – це критерій оцінювання діяльності політиків та управлінців з позицій  інтересів (як вигод, переваг, здобутків) суспільства, групи чи окремої особи і мета  публічної політики демократичної держави.

Приватні та суспільні інтереси. Інтереси бувають істинні та хибні, реальні та уявні – в залежності від ступеня раціонального освоєння суб’єктом – носієм інтересу – суспільного  середовища та свого місця в ньому. Їх також поділяють на матеріальні та духовні; суспільні та приватні. Приватний інтерес дає вигоду, виграш, зиск певній особі та її сім’ї і може не тільки не співпадати з суспільним інтересом, а й суперечити йому. Суспільний інтерес (С.і.), навпаки, приносить користь усьому суспільству або значній кількості людей.

За сферами людської діяльності та видом потреб, які вони відображають інтереси поділяють на економічні, соціальні, культурні, політичні, релігійні та інші. Особливістю політичного інтересу є те, що його можуть побуджувати потреби, що виникають не лише в політичній, а й в інших сферах людської діяльності, якщо задоволення цих потреб вимагає задіяння чинника влади. Політичний інтерес обумовлює напрям політичної діяльності особи або групи людей, спонукає їх до змагань за здобуття влади або за вплив на неї – через політичну чи громадську активність.

Політичний інтерес за своєю природою – різновид С.і., оскільки його реалізація пов’язана із здійсненням влади і керівництвом суспільними справами, яке в демократичних державах має здійснюватись заради загального блага, бути корисним для усього суспільства. Але й він може набувати ознак приватного інтересу, якщо спонукою до політичної діяльності  виступає прагнення особистого збагачення, в основному – через зловживання важелями влади. Така підміна суспільного політичного інтересу економічною вигодою відбувається в суспільствах корумпованих, з недостатнім рівнем громадського контролю і громадського впливу на владу.

Суспільний інтерес і публічна політика. С.і. є одним із центральних понять політичних дебатів щодо пріоритетів публічної політики, а його врахування чи неврахування є мірилом демократії взагалі та конкретних дій демократичних урядів зокрема. Задоволення суспільного інтересу – настійна вимога щодо діяльності кожного уряду, який прагне називатися демократичним. Однак поки що немає великої чіткості у розумінні того, що ж саме є С.і. і які дії урядів можна вважати спрямованими на його реалізацію. Дефініції С.і. надто загальні, щоб можна було однозначно окреслити критерії його дотримання.

Якщо підійти до С.і. з арифметичною міркою, то можна припустити, що він вимагає задоволення потреб та інтересів кожного члена суспільства. У рамках публічної політики завжди можна знайти певну кількість заходів чи кроків урядів, від яких зрештою виграю’ть усі (хоч може й не зовсім однаковою мірою): скажімо, вдало підписаний контракт на поставки газу в країну чи будівництво доріг без сумніву відповідає С.і. Однак у більшості випадків уряди приймають рішення, які задовольняють інтереси певної частини членів суспільства, але не всіх.

Відтак, можемо зробити інше припущення: С.і. керується уряд, який враховує інтереси та задовольняє потреби хоч якоїсь частини суспільства і не завдає шкоди решті своїх громадян. У цьому випадку виникає питання, а наскільки великою має бути перша частина і чи можливо в принципі – за умови обмеженості ресурсів – задовольнити певні потреби однієї частини населення, одночасно не погіршивши стан із задоволенням потреб іншої частини.

Нарешті, можна підійти з такої точки зору, що уряд керується С.і. у тому випадку, якщо він відгукується на вимоги і задовольняє потреби та інтереси тих суспільних груп (а інколи, можливо, й окремих індивідів), які найбільш чітко сформулювали свої інтереси і публічно довели їх пріоритетність та корисність для суспільства. Якщо до цього додати досягнення суспільного консенсусу щодо черговості пріоритетів, то такий підхід можна вважати реалістичним тлумаченням С.і., яке по-суті й використовується у сучасних плюралістичних демократіях. Проте, слід звернути увагу, що в цьому випадку ми перейшли від пошуків загального суспільного інтересу (З.с.і.) до ствердження більш зрозумілої і практично використовуваної формули групових суспільних інтересів (Г.с.і.), з яких у сучасних великих, соціально диференційованих і політично структурованих  суспільствах  і складається С.і.

Г.с.і. – це мотивації та спонуки, що виникають внаслідок усвідомлення певною множиною людей своїх спільних потреб та можливих шляхів і способів їх задоволення і спонукають цих людей до суспільної активності. Якщо потреби можуть бути задоволені не інакше, як через ті чи інші дії суб’єктів влади, то люди, які усвідомили свій Г.с.і., організовуються і включаються в політичний процес, виступаючи як “групи інтересів” та “групи тиску”. В інших випадках вони можуть утворювати “самодопомогові” та благодійні громадські об’єднання, які розв’язують суспільно-значущі проблеми без допомоги влади, на громадській основі.

Корінні (загальнозначущі і тривалі) З.с.і. та Г.с.і. знаходять свій узагальнений вираз у певних ідеологічних доктринах, які використовуються політичними партіями у боротьбі за владу, після здобуття якої вони обіцяють проводити політику, що ґрунтується на визнанні пріоритетними тих інтересів, на яких наголошує дана ідеологія: “ліві” партії хочуть захищати інтереси трудящих класів, націоналістичні – інтереси своєї нації, “зелені” та ліберальні партії прагнуть діяти в інтересах усього суспільства або й цілого людства і т.д. Палітра Г.с.і. кожного суспільства обумовлена горизонтальною та вертикальною його диференціацією, наявністю різноманітних груп і спільнот людей, що перебувають в різних умовах і об’єктивно мають різні потреби.

Література:

Гаврилов В.П. “Групи інтересів” і захист суспільних інтересів (на прикладі України і США) ­// Наукові записки НаУКМА. – Том 45. Політичні науки.­ – http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/NaUKMA/Polit/2005_45/14_gavrylov_vp.pdf; Гончарова А.Н. Проблема согласования общественных и личных интересов в процессе построения гражданского общества: Моногр. / Краснояр. гос. ун-т. Красноярск: Allpravo.Ru, 2001. – 160 с.; Інтереси // Енциклопедія політичної думки. – Київ: Дух і літера, 2000. – С.150-153; Здравомыслов А. Г. Потребности, интересы, ценности. – М.: Мысль, 1986. – 156 с.; Кукурудза І. Політична економія. Матеріали до лекцій та семінарів. Тема 4. Економічні потреби суспільства та їх взаємозв’язок з виробництвом. Економічні інтереси. – Черкаси: Сфера, 1999. – С. 39-46; Эдвин Рекош. Кто определяет общественные интересы? Стратегии правовой защиты общественных интересов в Центральной и Восточной Европе / PILI Papers. Выпуск 1. Июль 2005 г. – 13 с. – www.lawtrend.org/ru/data/282/; Alan R. White. The Notion of Interest // The Philosophical Quarterly. – Vol. 14. – No. 57. –  Oct., 1964. – Р. 319-327.

© Антоніна Колодій

МОДЕЛІ ДЕМОКРАТІЇ ( англ. – models of democracy) – аналітичні конструкції, що відображають особливості сприйняття та творення демократії на певних історичних етапах;  теоретичні концепції, що виконують описово-пояснювальну функцію щодо реально існуючих різновидів, зразків, варіантів демократичного ладу або функцію прогностично-рекомендаційну, спрямовану на покращення існуючих демократичних практик чи запровадження нових.

Варіативність демократії як факт суспільного життя. Різний історичний досвід країн та різна констеляція чинників, що обумовили обрання ними шляху демократичного розвитку, зумовлюють те, що в сучасному світі існує значна кількість варіантів, зразків, типів  суспільного й політичного ладу, який називають  демократією, а також концептуальних моделей, що їх описують. Концептуальні моделі в одних випадках підкреслюють реально існуючі інституційні та процесуальні відмінності у політичних системах, які прийнято називати демократичними, в інших – окреслюють можливі способи вдосконалення (реформування) реальних демократій, теоретично конструюючи кращий варіант демократичного ладу на основі рис, які недостатньо розвинулися в сучасних демократичних країнах, але так чи інакше пов’язані з природою цього явища та з тим ідеалом, який був закладений в уявлення про демократію ідеологами ліберально-демократичного конституціоналізму. Тобто, процес моделювання це й відтворення існуючого  (або того, що вже існувало), і проектування бажаного. Саме на два такі напрями ділиться процес конструювання демократичних моделей – з наявністю, як звичайно, деяких перехідних форм.

До першого типу моделей належить широко використовувана сучасними політологами концепція поліархії американського вченого Роберта Даля, а також інші концепції елітарної демократії. До других – низка концепцій, що стосуються можливостей поглиблення демократичності врядування через розширення громадянської участі в процесах підготовки та ухвалення суспільно значущих рішень (учасницької, дорадчої демократії та інші).

Моделі демократії Дейвіда Гелда. Найвідомішою працею, яка поставила проблему моделей демократії в епіцентр наукових дискусій, є книга відомого британського політолога Д. Гелда “Моделі демократії”, вперше видана у 1987 р., повністю перероблена для видання 1996 р., і знову оновлена і доповнена для ІІІ видання 2006 р. В останньому виданні Д. Гелд охарактеризував 5 класичних варіантів демократії (з них – 2 античні і 3 новочасні) та 5 сучасних (новітніх, з ХХ століття). Зокрема, виходячи із зростаючої популярності в останні десятиліття дорадчої (деліберативної) моделі, він включив і її до своєї класифікації, приділивши їй чимало місця в окремій главі книги.

Пояснюючи свій підхід до конструювання моделей демократії, Гелд зазначає, що модель для нього – це своєрідний аналітичний інструмент, який відображає певну траєкторію розвитку думки у межах певних [інтелектуальних] традицій, таких як, наприклад, класичний, ліберальний та марксистський підхід до демократії. Вчений підкреслює, що ці підходи були, як правило, винаходом більше, ніж одного мислителя, і поділялися значною кількістю людей упродовж тривалого часу. Тобто, йдеться про певні, доволі усталені способи мислення про демократію у певні періоди, про певні традиції    розуміння, що таке демократія, стійкі зразки її теоретичного і практичного сприйняття. Це наближає поняття “моделі”, як її розуміє Д. Гелд, до поняття “парадигми” Томаса Куна, про що він сам зізнається.

Однак не всяка модель має парадигмальний характер. Поняття моделі може застосовуватись і до таких теоретичних конструкцій, які не є панівними чи загальноприйнятими. Поняття моделі не тільки поліваріантне щодо його різновидів, але й відносне з точки зору вертикальних залежностей: зразки демократії, що входять як варіанти у якусь ширшу, більш всеохопну модель, є щодо них під-моделями, але можуть виступати як моделі стосовно ще вужчих зразків, які у свою чергу входять як під-моделі до їх складу. Виникає складна система моделей та під-моделей (варіантів), яка у Гелда виглядає так:

Моделі дем Д.Гелда

Рис. 2. Моделі демократії за Д. Гелдом.

Не все в цій схемі є абсолютно безспірним (найбільші заперечення викликає віднесення до традиції прямої демократії марксизму), але вона має ті переваги, що подає всеохопну класифікацію згрупованих за певними напрямами уявлень про демократію від античних часів до сьогодення, розкриває взаємовплив ідей та концепцій у динаміці, спонукає до прогнозування нових моделей, до чого вдається і сам автор книги.

Парадигми, моделі і під-моделі (варіанти) демократії. Антична пряма демократія (А.п.д.) (з двома варіантами республіканізму) та новочасна ліберальна представницька демократія (Л.п.д.), також у двох варіантах: захисної та розвиваючої ліберальної демократії – це дві парадигмальні мега-моделі, навкруг яких обертаються усі дискусії щодо сутності демократії, її меж і можливостей упродовж останніх століть. Заміна першої парадигми на другу (“парадигмальний здвиг”, що був справжньою революцією в поглядах на  феномен демократії) відбувся  приблизно в середині ХІХ ст., хоч ґрунт для нього готувався з ХVIII ст. Головною фігурою, що посприяла цьому, був англійський мислитель Дж. С. Мілль зі своєю працею “Роздуми про представницьке врядування”. У рамках другої, тобто пануючої до сьогоднішнього дня парадигми Л.п.д з часом сформувалася низка під-моделей, які виділяють за різними критеріями і які також мають свої варіанти, іноді у вигляді конкретних авторських концепцій, що з часом набувають авторитету й визнання. Саме ці варіанти середнього та нижчого рівня і доцільно називати моделями сучасної демократії. Вони, з одного боку, є складовими сучасної парадигми Л.п.д, а з іншого боку – зазнають впливів з боку інших класичних моделей – прямої демократії та республіканізму.

Сучасні моделі демократії як інструмент вдосконалення демократичної практики. На рис. 3 представлені сучасні моделі демократичного ладу, що розвинулись на теоретичній основі західного лібералізму і пропонуються їх авторами та прихильниками для реформування сучасної демократії. Кожна така модель робить акцент на пріоритетному розвитку якоїсь однієї із сторін Л.п.д.

Моделі демократії-1Рис. 3. Сучасна ліберальна демократія: риси і напрями вдосконалення

Саме Л.п.д зі своїми цінностями і механізмами становить осердя усіх інших С.м.д. Кожна з чотирьох, представлених на рисунку моделей містить у собі певний реформаторський потенціал конкретного спрямування, а усі разом вони складають те, що ми називаємо сучасною демократією, для якої властиві ліберальні цінності, представницький характер, верховенство закону та різні форми (і різна міра) участі народу в обговоренні і ухваленні рішень.

За концепцією моделей демократії Д. Гелда, Л.п.д належить до віддалених у часі класичних моделей, які лише опосередковано впливають на сьогоднішнє моделювання варіантів демократії. Проте не всі науковці поділяють такий погляд. Канадський дослідник демократії Джордж Перлін наполягає на необхідності реформування демократії саме на основі  демократичного ідеалу у тому вигляді, як він був закарбований у ранній традиції ліберальної політичної думки, яка передувала демократичним перетворенням, створила для них теоретичне підґрунтя і значною мірою обумовила їх поширення в світі. На думку вченого, при реформуванні сучасної демократії з метою її вдосконалення потрібно брати за основу комплексну нормативну модель Л.п.д, яка має містити максимальну кількість ознак і давати повне уявлення про ідеальний стандарт розвиненої ліберальної демократії. Цей стандарт не може бути описом уже існуючих стійких демократій з їхніми недоліками і проблемами, які якраз і потрібно усувати під час реформування системи.

Показники, що їх встановлює нормативна модель Л.п.д, можна використати для визначення розбіжностей між реальною політичною практикою в окремому суспільстві і найбільш бажаними формами політичної практики з точки зору реалізації демократичних цінностей, у тому числі й у країнах, які нещодавно стали на шлях демократичного розвитку.

Література. Визначення і вимірювання демократії / За ред. . – Пер. з англ. – Львів: Літопис, 2005. – 318 с.; Гутман Емі. Типи і парадокси демократії // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С.143-154; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 25. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 747-761; Held, David. Models of Democracy. Third Edition. – Stanford: Stanford University Press, 2006. – 352 p.

© Антоніна Колодій

НЕУРЯДОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ – НУО (англ. non-governmental organizations – NGO) – добровільні організації локального, національного чи міжнародного рівня, що працюють з громадянами або від їх імені заради суспільного добра на неприбутковій основі. Синонімами терміну НУО є НПО (неприбуткова організація) та НДО (недержавна організація).

НУО створюється з ініціативи громадян, на добровільній основі, і цим є подібна до інших громадських організацій (ГО). Особливістю НУО є те, що вона займається розв’язанням проблем не своїх членів, а інших людей, надаючи їм певні послуги чи допомогу, допомагаючи розв’язувати суспільні проблеми.

Крім того, НУО відрізняються організаційно: вони мають оплачуваний персонал, адміністративну ієрархію і не підзвітні громадянам. За даними Любові Паливоди та Софії Голоти, у більшості українських неурядових організацій за процес прийняття рішень завжди відповідають виконавчий директор та колективний керівний орган (відповідно 86% і 71% опитаних організацій). Члени організації залучаються до цього процесу у 10% НУО, персонал – у 15%. Формальну (друковану або електронну) систему реєстрації документів має 84% неурядових організацій.

Організації, діяльність яких спрямована на інших, почали розвиватися в Україні з перших років лібералізації комуністичного режиму. Вони намагалися допомогти людям, які з певних причин (через брак сил, ресурсів, гарантованих прав) не могли захистити себе самі. Благодійні організації допомагали колишнім репресованим, інвалідам, бідним, потерпілим від чорнобильської аварії. Спочатку їх утворювали завдяки фінансовій допомозі міжнародних фондів та організацій, таких як Фонд “Відродження”, організація “Каунтерпарт”.  Це джерело фінансування зберігає своє значення й дотепер, що час від часу викликає невдоволення деяких політичних лідерів та партій. Однак, враховуючи вагому роль НУО в суспільному житті сучасної України, їм зрештою доводиться визнавати, що шлях до незалежності НУО від зарубіжних спонсорів лежить не через заборону міжнародних фондів, а через розвиток внутрішніх  джерел фінансування.

Разом з ГО інших типів, НУО утворюють громадський або “третій” сектор суспільного життя, що розвивається поряд з двома іншими секторами – економікою, структурні елементи якої орієнтовані на отримання прибутку, та політикою, де все обертається навкруг владних відносин. Громадський сектор, загалом, і НУО, зокрема, є елементами громадянського суспільства. Вони виконують широке коло функцій, таких як захист прав людини, надання допомоги біженцям та іншим вразливим групам населення, здійснення дослідницьких та освітніх заходів, сприяння реформуванню освіти або економіки, впровадження різноманітних ініціатив тощо. Останнім часом набули поширення організації, що намагаються сприяти підвищенню конкурентоспроможності України, поширенню соціального підприємництва, пропагуванню моделей інноваційного розвитку країни.

Різновидом НУО, що займає свою особливу нішу в системі громадянського суспільства, є “мозкові центри” – аналітичні й дослідницькі установи (Think Tanks). Діючи на засадах НУО, вони формують громадську думку, впливають на вироблення економічної, правової, культурологічної, екологічної, демографічної та інших напрямів публічної політики, впливають на загальний напрям суспільного розвитку. Найбільшого розвитку “мозкові центри” набули в економічно високорозвинених демократичних країнах світу. В Україні типовим їх прикладом може бути Центр ім. Разумкова, який, окрім найбільш відомого напряму його діяльності – опитування громадської думки – проводить значну діяльність з вироблення засад національної безпеки, займається іншими науково-стратегічними розробками. Досить масштабною є діяльність “Лабораторії законодавчих ініціатив”, “Центру політико-правових реформ”.

НУО створюють для людей можливість брати безпосередню участь у розв’язанні проблем власного життя, у прийнятті тих чи інших рішень, мобілізації громад, налагодженні їхньої співпраці між собою та з державними органами й міжнародними організаціями. Вони можуть діяти або спільно з громадськими організаціями (будь-якими добровільно створеними об’єднаннями громадян), або надавати їм консультативну чи фінансову допомогу в якості посередників.

Існує певна концептуальна неусталеність поняття НУО, яка призводить до того, що одні автори, більш заглиблені в тонкощі життя громадянського суспільства, виокремлюють НУО як особливий тип громадського об’єднання,  а інші – ототожнюють їх з громадськими організаціями загалом. Ця термінологічна плутанина інколи має своїм наслідком невиважені судження про кількісні показники громадянського суспільства, третього сектора і числа неурядових організацій.

Література:

Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. Розділ 6. додатки 2, 3. – Львів: Червона Калина, 2002. –  276 с.;  Кроки до громадянського суспільства. Науковий альманах. – Київ, 2006. – С. 105-122; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 5. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 168-179; Паливода Л., Голота С. Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України: 2002-2009 роки. Звіт за даними дослідження / – Київ: ТОВ «Видавничий Дім «КуПол», 2010; Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України. 2002-2006 роки. – Творчий Центр “Каунтерпарт”, 2006.

© Антоніна Колодій

НОРМАТИВНА МОДЕЛЬ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ – синтезований і фігурально представлений образ сучасної ліберальної демократії, її ідеальний стандарт, що дає по можливості найповніше уявлення про ті принципи та механізми, які необхідні для утвердження ліберально-демократичних цінностей, закарбованих у ліберальній традиції філософсько-політичної думки XVII-XVIII ст.

На відміну від моделі поліархії, яка концептуалізує сучасну демократію у тому вигляді, як вона вже склалася в західних країнах, нормативна модель Л.п.д. представляє те, яким чином повинна виглядати розвинена демократія. Ця модель може слугувати мірилом для оцінювання того, чи стала певна країна на шлях демократизації, у яких сферах і за допомогою яких механізмів їй вдалося або не вдалося досягнути успіху, які є можливості для наступних кроків у просуванні по шляху демократії. Модель встановлює показники, які можна використати для визначення розбіжностей між реальною політичною практикою в окремому суспільстві і найбільш бажаними формами політичної практики з точки зору реалізації демократичних цінностей.

Елементи нормативної моделі Л.п.д. не представляють форму демократичного розвитку, яка вже є або колись буде повністю реалізована в певній країні. Навпаки, її конструювання та використання базується на переконанні, що ліберальна демократія постійно перебуває у процесі розвитку. Механізми демократичного врядування, що існують у стійких демократіях, є результатом постійних дискусій щодо того, яким способом можна найкраще реалізувати цілі ліберальної демократії. Крім того, демократичне врядування в різних країнах може спиратися на дуже відмінні види інституційних устроїв.

Визначальною характеристикою Л.п.д., зазначає Дж. Перлін, є її відданість цінностям свободи, рівності і справедливості. Вона здатна створити якнайширшу сферу автономності для окремих членів суспільства, які отримують можливість самостійно вирішувати, як саме вони хочуть влаштовувати своє життя. Відтак, виникає потреба з’ясувати, яким чином, через які механізми і за яких умов цей ідеал може бути втілений у життя.

Орієнтація на цінності дуже важлива, тому що в сучасному світі багато країн запровадили формально демократичні інституційні форми прийняття рішень, але не поважають ліберальних цінностей і тому демократія в них не просувається вперед. Виникли стійкі “неліберальні демократії” (“illiberal democracies”), у яких, за твердженням Ф.Закарії демократія як спосіб прийняття рішень не тільки не сприяє, а й за певних умов може заважати утвердженню правових відносин та інших цінностей лібералізму. Тому слід пам’ятати, що здійснення народовладдя має сенс, якщо воно відбувається на засадах верховенства права, що реалізується через конституційне правління.

Л.п.д. насамперед є конституційною (правовою) демократією, для якої однаково важливі як права та свободи особи, так і способи їх інституційного забезпечення. Крім того, Л.п.д. базується на принципі народного суверенітету, а тому її повнота та ефективність залежить від участі і впливу громадян на політичний процес та його результати. Поєднання цих двох вихідних принципів: ліберального конституціоналізму і суверенітету народу, а також умов, які уможливлюють їх ефективне впровадження – запорука успішності Л.п.д.. З їх урахуванням побудована структурно-логічна схема комплексної нормативної моделі ліберальної демократії, яка представлена на рис. 4.

Кожному з вихідних принципів відповідає набір робочих (організаційних) принципів, через які названі цінності мають досягатись. Перший набір, що розкриває вихідний принцип ліберального конституціоналізму, включає в себе принципи конституційного або [законодавчо] обмеженого уряду, дотримання прав людини, яке при потребі може забезпечуватись примусово, верховенство закону, а також рівність усіх перед законом. Другий набір, що розкриває вихідний принцип народного суверенітету, охоплює організаційні принципи, що уможливлюють демократичне прийняття рішень: вибори політичних еліт, підзвітність еліт громадянам, чутливість уряду щодо думки громадян, справді конкурентна і репрезентативна партійна система, система інституцій групової політики, заснована на принципах політичного плюралізму, система політичної комунікації, що забезпечує вільну циркуляцію ідей та інформації.

Нормативна модель ліб-дем

Рис. 4.  Нормативна модель ліберальної представницької демократії

Втілення в життя як перших, так і других залежить від низки соціально-економічних, соціокультурних та політичних умов, коротко викладених у центральній частині схеми. Це – політична залученість громадян, демократична політична культура, розвинена мережа громадських об’єднань (що виражається у концепції громадянського суспільства), відкрита, неполяризована система соціальної стратифікації, ринкова економіка, а також внутрішньо згуртована політична спільнота в межах держави.

Реалізація принципу ліберального конституціоналізму та його складників залежить від законодавства – його повноти, правового характеру, а також від діяльності правоохоронних та судових органів.  Реалізація принципу народного суверенітету, який не менш важливий для демократії, залежить від функціонування різноманітних механізмів представницької демократії, що забезпечують реалізацію народної волі, підконтрольність та підзвітність органів влади громадянам. Важливою умовою задовільного функціонування владних механізмів представницької демократії є їх доповнення принципом громадянської участі і громадського контролю через інститути громадянського суспільства, а також створення демократичною державою матеріальних, соціальних та політичних умов, які уможливлюють такий контроль.

Література:

Визначення і вимірювання демократії  / За ред. Д. Бітема. Перекл. З англ. – Львів: Літопис, 2005. – 318 с.; Constitutionalism and Democracy / Ed. by Jon Elster & Rune Slagstad. – Cambridge University Press, 1993. – vii, 359 p.; Perlin, George. International Assistance to Democratic Development: Some Considerations for Canadian Policy Makers. Background Paper for research meeting on “Good governance and aid effectiveness”. – Ottawa, 2005, March 9; Zakaria, Fareed. The Future of Freedom: Illiberal Democracy at Home and Abroad. – New York: Norton, 2003. – 256 p.

© Джордж Перлін; Антоніна Колодій

ПАРАДИГМИ ДЕМОКРАТІЇ (англ.– paradigms of democracy) – стійкі та загальновизнані у межах певних спільнот та історичних етапів їх розвитку моделі демократичного ладу, що поєднують у собі когнітивний, аксіологічний та діяльнісний аспекти. У теорії і практиці демократії такими є пряма  антична демократія (з двома варіантами республіканізму, які докладно описує Д. Гелд) та новочасна ліберальна представницька демократія, також у двох варіантах: захисної та розвиваючої ліберальної демократії. До них входить чимало моделей демократії середнього і нижчого рівня узагальнення і впливовості.

Для дослідників П.д. є інструментом макроаналізу суспільного й демократичного ладу. А “як загальне бачення, що поділяється членами певної спільноти на рівні “глибинної структури” базових цінностей  та переконань” (П.Петровський) парадигми обумовлюють (і навіть “нав’язують”) певний спосіб практичного творення соціальної дійсності, який їм відповідає. Це особливо помітно в періоди “парадигмального здвигу”, коли нова концептуальна модель,  обґрунтована видатними мислителями своєї епохи, спонукає до рішучого розриву зі старими зразками суспільної практики і сама розвивається під впливом нових відносин.

Такий епохальний здвиг у сприйнятті й розумінні демократії відбувся у період з другої половини XVIII ст. до середини ХІХ ст., коли на зміну парадигмі демократії прямої античної, що базувалась на досвіді Стародавньої Греції та, частково, Стародавнього Риму, прийшла новочасна парадигма демократії ліберальної представницької, яка в період І хвилі демократизації здобула визнання і підтримку як перспективна і справедлива модель політичного ладу у країнах Західної Європи та Америки, а пізніше поширилась і на інші країни світу.

Початки демокра­тич­ного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у стародавній Греції (VІ ст. до н. е.). Це була полісна пряма демократія – історичний різновид маломасштабної демократії, який існував у межах окремих давньогрецьких міст-держав (полісів), таких як Афіни, Мегари, Аргос, Ефес, Коринф, Кірен, Херсонес Таврійський.

Найбільше відомо про Афінську демократію часів Перикла, оскільки до наших часів дійшов її докладний опис видатним філософом стародавньої Греції Аристотелем. Суть цього ладу полягала в тому, що вільнонароджені громадяни, незалежно від походження і майнового стану, збиралися на центральній площі Афін – Агорі на Народні Збори (вони називалися Еклессія), щоб вирішувати основні питання життя полісу (тобто, ухвалювати політичні рішення). Збори скликались виборним органом – Радою п’ятисот, котра й визначала порядок ден­ний. Окрім прийняття рішень, громадяни брали участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у державних установах. Заміщення адміністративних посад здійснювалось шляхом виборів або (переважно) жеребкуванням. Кожен громадянин міг бути обраним на будь-яку посаду терміном на один рік і лише раз у своєму житті.

Громадянство було обмеженим. Воно не співпадало з масою навіть вільного населення, не кажучи вже про рабів. Аристотель визначав громадянина як людину, котра має право участі в народних зборах і судових розглядах. Громадянами були корінні (у другому поколінні), вільні дорослі афіняни чоловічої статі, які становили близько 10% усього населення міста-держави.

Концептуально афінська демократія базувалась на баченні громадяни­на як ціліс­ної особистості, для якої поліс та його справи були про­дов­женням власного “я”. Політика сприймалась як природний прояв сус­піль­ної активності громадя­нина і не була різко відокремлена від решти його життя. Гро­ма­дян­ські та особисті цінності перебували в гармонії. Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян ставило вимогу одностай­ності при прийнятті рішень, вело до засудження фракційності та “інакомис­лен­ня”, які інколи карались остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).

Проте таким був ідеал, з яким, можливо, не завжди співпадала дійсність античної демократії. Дослідники ставлять під сумнів широку участь у врядуванні збіднілих громадян; є немало непрямих свідчень існування тенденцій до родинно-товариської клановості тощо.  Крім того широка (крайня) пряма демократія із залученням усього демосу не викликала захоплення у тогочасних мислителів. Аристотель вважав її викривленням, владою натовпу, нездатною забезпечити пану­ван­ня закону і служити інтересам усього суспіль­ства. Водночас, філософ вважав найкращим ладом помірковану демократію (політію), у якій вирішальну роль відігравали середні верстви суспільства. Учитель Аристотеля, давньогрецький філософ Платон засуджував демократію взагалі, бо вважав, що правити мають наймудріші і найкраще виховані.

В залежності від того, чи влада належала “одному”, “кільком” або “багатьом” Аристотель виділяв три види правильного і три види неправильного правління, причому демократія та її правильна, заснована на законі і пануванні середніх власників форма – політія були владою багатьох. На відміну від цього, республіканське правління у стародавньому Римі базувалось на більш диференці­йова­ному підході до розподілу владних повноважень поміж суспільними верствами та окремими особами. За описом тогочасного грецького історика Полібія, тут було змішане врядування, за якого уся влада не належала ні одній особі, ні кільком (аристократії), ні багатьом (народу), а була розподілена між ними. Народ, сходячись на збори, впливав на визначення політики, ухвалював закони, що затверджувались аристократією, яка панувала в Сенаті, а виконанням рішень керував консул. То ж ні один із цих суб’єктів не міг прибрати до рук усю владу та здійснювати її у власних інтересах, а також контролював, щоб цього не зробили інші. За таких умов, на думку Полібія, республіка набувала стійкості, а громадяни – доброчесності, яка полягала в їх служінні загальному добру, суспільному інтересу, а не приватним чи вузькогруповим цілям.

Республіканський досвід Афінської демократії та Римської республіки пригодився північно-італійським містам-республікам  ХІІІ-ХV ст.  (вони, втім, були олігархіями, а не демократіями), а також – у більш повному обсязі і після відповідного теоретичного переосмислення – західноєвропейським і північноамериканським країнам, які з другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. почали практикувати парламентаризм, конституціоналізм, республіканську форму правління з наростанням у них рис демократії. Під впливом тих процесів уявлення про демо­кра­­тію почало трансформуватися, пристосовуючись до нових політичних одиниць – національних держав, у яких – під впливом революцій та їх інтелектуальної підготовки видатними мислителями тієї епохи – набула поширення ідея народного суверенітету, а згодом і представництва як можливого способу реалізації народом свого суверенітету.

Наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст.  ідея народного суверенітету була розвинена в напрямку політичного плюралізму і представництва інтересів такими видними постатями на ниві філософсько-політичної думки США та Великобританії як Джеймс Медісон (США), Ієремія Бентам, Джеймс Мілль (Великобританія), а пізніше – одним із найґрунтовніших теоретиків представницької демократії Джоном Стюартом Міллем. У своїх Мірку­ваннях про представницьке врядування” Мілль прямо поставив питання “про країну або націю як природну одиницю для суверенного уряду і пов’язав здійснення влади виборними урядовцями з поняттям “демократія” (Р.Даль).

Уявлення про демократію як представницьке правління набуло значення П.д., яка є панівною і донині. Представницька демократія постулює можливість здійснення влади народу у великих державах не стільки безпосередньо, скільки через обрання ним своїх представників. Втім, вона не обмежується ідеєю представництва, а передбачає складний механізм забезпечення впливу народу на функціонування владних інституцій. Інструменти прямої демократії хоч і перестали відігравати вирішальну роль, однак не були виключені повністю. Їх застосовують при ухваленні Конституцій, вирішенні питань міжнародної політики або, навпаки, питань місцевого значення.

На зміну моністич­ним уяв­лення про єдину народну волю і загальносуспільний інтерес прийшло розуміння багатоманітності як норми  суспільного життя, а політичний плюралізм став її організаційним  проявом. Відтак, прийшло усвідомлення неминучості та природності суперечностей і конфліктів між групами інтересів, яке потягнуло за собою визнання багатопартійності, права на опозицію та невтручання держави у життя громадянського суспільства. Від руйнівного впливу міжгрупових конфліктів особу захищало небачене раніше розширення особистих прав.

Сучасні представницькі демократії – це конституційні, правові,  та плюралістичні системи. Вони базуються на верховенстві закону, який захищає права людини, визнають різноманітність групових інтересів і право громадян їх захищати через створення об’єднань, у тому числі опозиційних, при прийнятті рішень використовують голосування за принципом більшості або досягають спільної думки на основі консенсусу, враховують права меншості, забезпечують свободу слова та незалежність засобів масової інформації.

В реальних своїх вимірах (як вони утвердились у країнах сучасної стійкої демократії) ці системи знайшли своє узагальнення у концепціях поліархії Р. Даля, консенсусної (консоціативної) та мажоритарної демократії А.Лійпхарта, вертикальної демократії Дж. Сарторі та інших теоретичних узагальненнях політологів і політичних філософів ХХ ст. У своєму ідеальному вимірі, що може слугувати еталоном для соціальної інженерії, – у комплексній моделі сучасної ліберальної представницької демократії Дж. Перліна.

Як реально існуюча система і як дискурс сучасна ліберальна представницька демократія функціонує і розвивається під значним тиском парадигми прямої демократії (особливо у модифікованій формі учасницької демократії), а також гібридних моделей – результатів інтелектуальної творчості теоретиків і практиків демократії ХХ-ХХІ ст.: дорадчої (деліберативної), самоврядної, космополітичної моделей та громадянського республіканізму. Проте розмежування парадигм прямої та представницької демократії має неперехідне аналітичне і, певною мірою, – практичне значення.

Література:

Болл Теренс, Деґґер Річард. Демократичний ідеал: історія становлення // Демократія. Антологія / Упор. Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 3-23; Даль Р. А. Демократія та її критики. — X.: Вид. група «РА — Каравела», 2002; Дэвис Дж. К. Демократия и классическая Греция. – М.: РОССПЭН, 2004; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 1. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 23-52; Політологія. Підручник для вузів. / За наук. ред. А. Колодій. – 2-е видання, переробл. і доп. Розділ 13. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 395-407.

© А.Ф. Колодій

ПОЛІАРХІЯ (англ. polyarchy від гр. polys – багато і archein – влада, джерело) – концептуальна модель сучасної реально існуючої, ліберальної, представницької плюралістичної демократії в країнах Західної Європи та Північної Америки, а також у більш молодих, але вже усталених демократіях, що виникли в останні 30-50 років у інших частинах світу.  Концепція П. розроблена провідним американським теоретиком політичного плюралізму, патріархом відомої у світі політологічної школи Йельського університету Робертом Да­лем та викладена у працях “Поліархія: участь і опозиція” (1971) та “Демократія та її критики” (1986). Концепцію було розроблено з метою відійти від обговорення демократії як ідеалу, який кожен розумів по-своєму, та розглянути її як реально існуючий політичний лад з усіма його плюсами й мінусами. Саме П., за словами вченого, відповідає умовам складних су­спі­ль­­них систем і годиться для вивчення досягнень і недоліків демократичного ладу в сучасних країнах.

Особливістю П. те, що найвищі посадові особи, які керують державою, змушені модифікувати свою поведінку та­ким чином, щоб перемогти на виборах у політичному змаганні з іншими кандидатами, пар­тіями і групами. Її утвердження в західному світі йшло паралельно з поширенням громадянства на відно­сно велику долю дорослого населення (тобто, були ліквідовані виборчі цензи) та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб в уряді. Цю рису П. скорочено формулюють як “інклюзивність” або “широке громадянство”.

Стисла характеристика сукупності рис П., які надаються для операціоналізації задля емпіричного порівняльного дослідження сучасних демократичних систем, може бути представлена у вигляді набору інститутів П., без яких суспільство не може вважатися демократичним. До них, за Р. Далем, належать: здійснення влади виборними урядовцями; широке громадянство; інклюзивне (загальне) виборче право; вільні та чесні вибори; право змагатися за урядові посади; свобода висловлювань; альтер­нативна інформація; автономні асоціації. Усі вони необхідні для П., однак це не означає, що наявність цих інститутів є достатньою умовою для якнайповнiшого втілення тих цінностей та ідеалів, які увійшли в ліберально-демократичну думку та ідеологію як її ключові ідеї та принципи.

Р. Даль відмічає, що інституційна основа полiархiї має певні слабкі місця. Вона, зокрема, не гарантує “легкої та енергійної громадян­ської участі у політиці”, “не дає певності, що уряди [постійно] перебувають під суворим контролем громадян або що політика завжди відповідає бажанням більшості”. Вона не тільки не зменшує, а й поглиб­лює нерівність. Проте П. перевагою є те, що названі інститути у своїй сукупності все ж не допускають, щоб уряд протягом тривалого часу “проводив політику, яка б завдавала шкоди інтересам бiльшостi або навіть значного числа громадян”. І це є головним досягненням П. як сучасного типу демократії, яке потребує дбайливого до себе ставлення,  оскільки у пошуках нових моделей політичного ладу часом не позбутися й того, що вже маємо. У цьому питанні Р. Даль – консерватор, який прагне насамперед захистити статус кво західних країн, закликаючи пам’ятати, що всі відомі спроби замінити П. новою, позірно демократичнішою моделлю врядування досі приводили не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму.

Консерватизм американського політолога не применшує методологічного значення проведеної ним типологізації рис сучасної демократії, визначення її критеріїв, які порівняно легко піддаються операціоналізації та кількісному вимірюванню. То ж не дивно, що саме концепція П., незалежно від того, чи вживають інші дослідники цей термін, чи ні, широко використовується багатьма з них як той основний зразок, паттерн, з яким вони порівнюють політичні системи різних країн світу та оцінюють рівень їхньої демократичності .

Зокрема, відомий спеціаліст у галузі порівняльної політології А. Лiйпхарт у 1980 р. нарахував 21 стабільну демократичну країну типу П., де плюралістична представницька демократія проіснувала неперервно 50 і більше років та 30 інших (нестабільних і таких, що існували недовго) демократій. На час другого дослідження, здійсненого Ф. Лійпхартом у 1996 р., список таких демократій зріс до 36. Його поповнили країни, що зберігали демократичний лад з 50-х-70-х років ХХ ст. Низка інших країн – на той час їх було 25 – приєдналися до демократичних країн типу П. у 80-90-х роках. Через короткий термін їхнього перебування в системі демократії, ці країни ще не можна було занести до категорії стійких демократій, але вони мали вже всі ознаки сучасної ліберальної плюралістичної демократії західного зразка – П.

Інституційні механізми врядування в країнах стійкої демократії А. Лiйпхарт поділив на два підтипи (зразки чи під-моделі):  1) вестмінстерська демократія (її також називають мажоритарною, конкурентною, змагальною), де всі урядові рішення ухвалюються за принципом більшості, а змагання між правлячою політичною силою та опозицією відіграють вирішальну роль у процесі врядування; 2) консенсусна (міжспільнотна, консоціативна) демократія, принципом якої є залучення до врядування якомога більшої кількості людей – через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси, створення великих коаліцій та інші механізми. Велика Бри­танія слугувала взірцем мажоритарної демократії, Швейцарія – консенсусної. Більшість інших країн мали змішанні форми врядування, поєднуючи риси обох моделей у тій чи іншій пропорції. Кожній з цих моделей відповідає певний тип взаємо­від­но­син між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих і партійних систем, конституційного і державно-терито­ріального устрою.

Водночас було відмічено, що обидва типи демократичних урядів були відповідальними (responsible) перед своїми виборцями щодо виконання взятих на себе зобов’язань, а також чутливими (responsive) до вимог і префе­рен­цій тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади. Дії урядів у досліджених країнах, за словами А. Лійпхарта, пере­бували “у відносно тісній відпо­від­ності з бажаннями відносно великого числа громадян протягом тривалого часу”. Цей висновок близький до того, що його зробив Р. Даль: демократичні уряди в системах типу П. мають порівняно високий рівень чутливості до запитів і потреб громадян; вони відгукуються, реагують на вимоги значних груп населення своєї країни.

Британський дослідник Дейвід Бітем у книзі “Визначення та вимірювання демократії”  визнає чутливість або респонсивність урядів (англ. responsiveness від to respond – відгукуватись, реагувати) головним узагальненим критерієм демократичності. Він називає низку інших критеріїв демократичного ладу, які “роз’єднують” різних теоретиків демократії, коли кожен наполягає на більшій важливості чи то еліт, чи то громадянської участі в обговоренні рішень на підготовчій стадії, чи то участі мас у прийнятті рішень і конструює свої прогностично-нормативні під-моделі демократії. Натомість саме чутливість як здатність своєчасно та адекватно реагувати на вимоги громадян є критерієм, який враховують практично усі дослідники демократії. І це не випадково. Адже у цій властивості демократичного врядування знаходить свій вираз результативність різноманітних механізмів, про які сперечаються політологи.

Концептуальна модель П. та критерії демократичності, які дослідники виводять з неї, є одним із підходів до оцінювання та вимірювання демократичності врядування в країнах сучасного світу, у тому числі й тих, які тільки розпочали свій рух до демократії.

Література:

Визначення і вимірювання демократії  / За ред. Д. Бітема. Перекл. З англ. – Львів: Літопис, 2005. – 318 с.; Міл Дж. С. Про свободу. Роздуми про представницьке врядування. Поневолення жінок / Перекл. з англ. – Київ: Основи, 2001. – С. 131-363; Dahl R. A. Polyarchy: Participation and Opposition. – New Haven and London: Yale University Press, 1971. – 257 p.; Dahl R. A. Democracy and its Critics. – New Haven and London: Yale University Press, 1989. – 397 с.; Lijphart A. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. New Haven & London: Yale University Press, 1984, p. 37-38;  Lijphart A. Patterns of Democracу. Government Forms and Performance in Thirty-Six Countries. – Yale University Press.: New Haven & London, 1999. – P. 50-54.

© Антоніна Колодій

ПУБЛІЧНЕ ВРЯДУВАННЯ І ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ П.в. і п.а. (англ. – government, governance and public administration) – два різновиди управлінської діяльності інституцій публічної влади, завдяки якій держава та громадянське суспільство забезпечують самокерованість (самоврядність) усієї суспільної системи та її розвиток у певному, визначеному напрямку. Місце обох видів управління в системі соціального управління показано на рис. 5.

Управл-врядуванняРис.  5. Державне управління як врядування й адміністрування

П.в. і п.а. позначають два різні, хоч і взаємно доповнювані та щільно пов’язані між собою види управлінської діяльності. Називаючи їх, у посткомуністичних країнах переважно говорять про “державне управління”, тоді як у більшості демократичних країн вживають терміни “врядування” та “публічне адміністрування” (англ. – public  administration).

Врядування здійснюється на різних рівнях суспільної системи шляхом визначення напряму розвитку, прийняття і впровадження загальнозначущих для даного рівня рішень, які на загальнонаціональному рівні мають переважно, хоч і не виключно політичний характер. Іншими словами, врядування дорівнює виробленню і здійсненню публічної політики. Публічної – значить такої, яка є справою суспільства, громади, кожного її члена, а не лише офіційних уповноважених осіб. Суб’єктами врядування є владні структури та окремі політики (політичні діячі і політичні посадовці), насамперед виконавча влада, але не тільки. Необхідність перетворення проектів найбільш значущих рішень на закони робить співучасником врядування законодавчий орган.

Крім того, в Європі зараз відбувається зміна управлінської парадигми, внаслідок чого усе більшого поширення набуває підхід до управлінських проблем з позицій “врядування” не як government – урядового управління, а як “governance” – публічного (суспільного) управління, у якому задіяні усі зацікавлені сторони: уряд, бізнес, громадянське суспільство. Воно містить у собі конотацію виходу управлінської діяльності за межі уряду,  “роздержавлення” управлінських функцій, передачі значної їх частини від уряду до інших суспільних суб’єктів задля досягнення кращої керованості суспільства, його впорядкованості і спрямування на досягнення стратегічних цілей. Цей термін означає перехід від розуміння управління як ієрархічної (вертикальної) системи контролю згори вниз до його сприйняття як процесу, спрямованого на горизонтальну, мережеву взаємодію, завдяки якій відбувається скеровування суспільних суб’єктів на певні бажані чи корисні цілі.

Іншим є зміст поняття публічного адміністрування. Адміністрування (англ. administration) вид організаційно-розпорядчої діяльності, спрямованої на підготовку та впровадження рішень, управління персоналом, надання послуг населенню. П.а. (державне управління – за традиційною пострадянською термінологією)  – це технічна складова врядування, що має здійснюватись на професійній (неполітичній) основі і чим далі, тим більше звертатиметься до залучення недержавних партнерів для спільного вирішення проблем, що постають у цій сфері управлінської діяльності.

Коли говорять про врядування, у фокусі перебувають виконавча гілка влади і адміністративний апарат, що разом з органами місцевого самоврядування становлять те, що називаємо  публічною адміністрацією. Публічна адміністрація – це сукупність державних і недержавних структур та повноважних осіб, які здійснюють П.в. і п.а. Основними структурними елементами публічної адміністрації є: а) органи виконавчої влади; б) адміністративний апарат; б) виконавчі органи місцевого самоврядування. Необхідність перетворення проектів найбільш значущих рішень публічної адміністрації на закони робить співучасником врядування і законодавчий орган держави.

Головна відмінність цих двох видів управлінської діяльності у тому, що врядування як діяльність політично-відповідальних посадовців, включає в себе ухвалення владних рішень; адміністрування – діяльність професійних управлінців (чиновників, службовців), спрямована на підготовку й організацію виконання рішень. Попри те, що управління / адміністрування є одним із інструментів і складовою частиною правління / урядування, з точки зору демократизації політичного процесу краще, щоб ці два спрямовані на одну мету, але відмінні за характером та обсягом повноважень види управління суспільством сприймались як дві самостійні системи, які тим цінніші будуть одна для одної і для суспільства, чим краще їх представники усвідомлять і втілюватимуть у життя специфіку своєї місії.

У світі зустрічаються різні варіанти (моделі) співіснування врядування й адміністрування: від повного злиття політичних та управлінсько-адміністративних функцій і посад до їх жорсткої відокремленості. Повне злиття адміністрування та політичного управління, при безумовному домінуванні останнього, було притаманне колишнім комуністичним режимам. Це вело до змішування функцій політиків і бюрократії у теорії й на практиці, від чого суспільна думка посткомуністичних країн не звільнилася ще й донині.

Для більшості демократичних країн Заходу характерна модель відносної інтеграції, яка в різних країнах діє порізному, але всюди управлінський персонал (бюрократія) набирається за конкурсом, має гарантований державою статус і престиж, стабільність і просування по кар’єрній драбині на основі  вислуги років і заслуг. Політичні посадовці  формально  займають провідні позиції, однак на практиці часто залежать від знань і професійності службовців. Мета, яку ставлять перед цими двома галузями державного управління у демократичних країнах – зберегти відносну рівновагу у взаємовідносинах між політиками та управлінцями, домогтися підзвітності і підконтрольності одних і других, не допустити перетворення бюрократії у закриту, незалежну касту, що спекулює своєю обізнаністю, а політиків – у всесильних маніпуляторів, які не рахуються з особливостями  адміністративної діяльності та не цінують професійність службовців.

В Україні переважає тенденція до надмірної політизації державної служби, яка перешкоджає запровадженню єдиних стандартів управління персоналом у державному секторі, призводить до невиправданого суб’єктивізму керівників при оцінюванні роботи державних службовців. Звільнення з політичних мотивів суттєво впливає на привабливість державної служби та її професійність, а також призводить до вироблення недостатньо узгодженої та передбачуваної державної політики. На рівні центральних органів влади, зокрема президентської, розмежування політичних та адміністративних аспектів управлінської діяльності визнається як одне з завдань, що його має розв’язати адміністративна реформа.  Однак серед  серед політичних діячів та дослідників ця пропозиція поки що зустрічає стільки ж прихильників, скільки й опонентів.

Тим не менше, терміни “врядування” та “публічне врядування” набувають усе більшого розповсюдження, особливо у працях молодих науковців. Дослідники, що займаються питаннями регіонального, міського і загалом місцевого урядування пишуть про “форми врядування”, “інституції врядування”, “механізми врядування”, аналізують політику “як боротьбу за владу” і як “процес урядування” (англ. – “politics” та “policy”). Учасники різноманітних програм і проектів вживають цей термін у таких словосполученнях, як (державне або просто) врядування, місцеве (само)врядування, муніципальне врядування, врядування в містах, електронне врядування, конституційне врядування, народне врядування, студентське врядування, глобальне врядування.

Нова парадигма П.в. (governance), що відводить органам політичної влади меншу роль у врядуванні, ніж це було дотепер, рано чи пізно пошириться й на Україну. А тому українська управлінська наука повинна бути готова до сприйняття і відповідного відображення цієї тенденції засобами свого понятійно-термінологічного апарату. Оскільки просто термін “урядування” (чи врядування – смислової різниці між цими словами немає) є буквальним відтворенням змісту англійського поняття government (“урядового управління”), то як еквівалент терміну governance в українському дискурсі може бути прийняте словосполучення “публічне врядування”. Концепція П.в. (governance) добре корелює з непогано опрацьованими політологічними концепціями деліберативної та учасницької демократії (хоч деякі дослідники слушно зауважують, що їх не слід ототожнювати). Це дає змогу вивчати, оцінювати та вимірювати демократичність управлінської діяльності (і врядування, й адміністрування) спираючись на відповідним чином адаптовані міждисциплінарні підходи та методики, розглядати систему врядування як цілісну демократичну систему, тобто як систему демократичного врядування.

Літ.: Демократичний розвиток: вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки. Матеріали XVIII Міжнародного конгресу з підготовки вищих державних службовців. Київ, 15-17 червня 2005 р.  – К.: К.І.С., 2005; Дем’янчук О. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти. Монографія, – К.: Факт, 2008; Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні / Відп. ред. В.Б.Авер’янов. – К.: Факт, 2002; Основи демократії. Підручник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій. Третє вид., оновл. і доп. Розд. 15. – Львів: Астролябія, 2009. – С.629-479;  Debating Governance: Authority, Steering, and Governance / Ed. By Jon Pierre. – New York: Oxford University Press. – 2000; Ruzza C. and Della Sala V. Governance and civil society in the European Union: Normative Perspectives. – Manchester: Manchester University Press, 2007.

© А.Ф. Колодій

Leave a Comment