Цієї осені Програма наукових обмінів ім. Фулбрайта відзначає 25 років своєї присутності в Україні. З цієї нагоди Фулбрайтівський офіс у Києві, благодійна громадська асоціація випускників фулбрайтівських програм «Українське фулбрайтівське коло», разом з низкою інших культурно-освітніх організацій провели багато просвітницьких заходів, а також підготували журнал спогадів учасників програми. Я теж описала своє перше перебування у США в 1994 р. за програмою Fulbright Scholar Program. Тут подаю ширший текст своїх спогадів про цю подію, ніж той, що буде надрукований у Фулбрайтівському виданні.
* * *
Особливістю періоду, коли я отримала можливість проводити дослідження у США, було те, що в Україні усе тільки починалось. Починалось державне будівництво, економічні й політичні реформи (другі мали наблизити українську державу до демократії), починалось співробітництво з країнами Заходу. У вузах з’явилася дисципліна «Політологія» (у «Львівській політехніці», де я працювала, з кінця 1989 р.), а для науковців, які хотіли входити у світовий науковий простір з’явилася можливість поїздок закордон, у тому числі й Програма наукових обмінів ім. Фулбрайта – одна з найкращих і найпродуктивніших програм такого роду. Аплікацію на неї я подала в 1993 р., пройшла відбір і поїхала на стажування у ІІ половині 1994, бо на перше півріччя мені не змогли підібрати університет, а сама я нічого не пропонувала, бо «живих» контактів не мала, хоча й назвала декілька можливих університетів.
Було це все дуже несподівано, і проект свій я писала в режимі «останньої студентської ночі». Працювала тоді в Державному університеті «Львівська політехніка» і кожного семестру намагалася їздити у відрядження, щоб у столичних бібліотеках підчитувати англомовну наукову літературу й періодику. Раніше – до захисту докторської в червні 1992 р. – я їздила до Москви, а далі вже – до Києва. І от, одного дня я пакую сумку в дорогу, а чоловік дивиться новини по телебаченню. Раптом кличе: «Ходи сюди, я тут номер телефону записав. Є якась цікава американська програма для науковців, які знають англійську. Можеш у Києві зателефонувати й дізнатися, що і як».
Фото 1. З сином Ярославом та донькою Мар’яною у Вашингтоні біля Капіталію. 1994.
Так і зробила. Але не тільки зателефонувала, а й сходила в офіс (здається, це був USAID), де отримала інформацію про програму ім. Фулбрайта і про те, що та як необхідно заповнити, щоб на неї податися (до того часу я нічого про цю програму не знала). Але той тиждень ще мусила бути у відрядженні, а коли повернулася, до дедлайну залишалося два чи три дні. Звичайно, я обдумувала в Києві, який проект напишу, але зробити там нічого не могла, бо комп’ютерами ми ж тоді не користувались. Добре, що в мене вдома була друкарська машинка з латинським шрифтом, інакше я б не змогла усе це провернути.
Яку ж тему обрати для свого проекту?
У той час з кількома колегами своєї кафедри я працювала над підручником «Політологія», який отримав грант від Фонду «Відродження» (у них була така програма: «Трансформація гуманітарної освіти в Україні»). З деяких тем наукової літератури майже не було, і ми писали розділи, які базувались на наших, на ходу здійснюваних дослідженнях. Однією з тем, яка викликала труднощі при підготовці текстів, була тема груп інтересів і груп тиску в політиці. Її я й вирішила взяти для свого проекту. Вибір виявився вдалим, бо як сказав мені потім один американець (випадковий знайомий): «О! З такою темою Ви дуже добре обрали місце свого стажування. Наша країна суцільно складається з груп тиску!».
Своє CV написала по типу докладної автобіографії, як це ми робили в радянські часи, бо про існування іншої форми навіть не здогадувалась. Обґрунтування проекту також по-формі було аматорським. Але зі змістом проблем не було, бо над тією темою я саме працювала. Водночас, була велика проблема часу. Дві ночі підряд я спала по 2-3 години, а решта – клацала на машинці. Чоловік допоміг (ногами) організувати рекомендаційні листи від львівських науковців. Одним словом, я вклалася в потрібний термін і в останній день передала свої аплікаційні матеріали до Києва. Як потім з’ясувалось, вони були схвалені і через якийсь час мені призначили співбесіду в американському посольстві, яке тоді було невеликим і розташовувалось по вул. Мельникова біля видавництва «Веселка».
Потяг прийшов уранці, а співбесіду було призначено на 16.00. Тож я цілий день сиділа у сквері навпроти посольства, з українсько-англійським розмовником у руках, намагаючись активувати свої знання з англійської, спілкуватися якою востаннє мала нагоду 23 роки перед тим. Це було на міжнародному історичному конгресі в Москві 1970 року. За фахом я історик-американіст, пізніше – політолог. І нам, усім тим, хто не закінчував факультет іноземних мов, найскладнішим був тест з усної розмовної мови (такою була пострадянська дійсність). З письмовою було простіше. Я навіть мала одну англомовну публікацію в американському журналі, але це був переклад, зроблений американцями з моєї російськомовної статті в журналі “Вопросы философии). У США це був журнал «Soviet Studies in Philosophy” (доступно: http://political-studies.com/?p=739)
Надзвичайно вдячна моїм прекрасним, дружелюбним екзаменаторкам, Мері Крюгер і Лідії Шевчик, які проводили цю вступну співбесіду (ніякого офісу Програми ім. Фулбрайта у Києві, ясна річ, тоді не існувало).
Спочатку зайшла Мері Крюгер, яка працювала в посольстві, і щось швиденько проговорила, звісно, з американським акцентом. Я трохи злякалась, що не все вловила. Але подумки собі сказала: «Спокійно! Слухаєш кожне слово!». І це, як не дивно, допомогло. Потім зайшла Ліда Шевчик, яка працювала в Advising Council. Ми сіли за стіл і поговорили про мої плани, а на завершення – трохи про американську політику. Ліда розказала навіть якийсь анекдот на політичну тему, то ми розійшлися, сміючись.
Чекати, як я вже казала, мені довелося трохи довго. Але, на щастя, мене погодився взяти Філіп Терренс Гоппман, директор Центру розвитку зовнішньої політики Інституту Вотсона при Браунському університеті (м. Провіденс, Род-Айленд). Одна з дослідницьких груп Центру займалася проектом РУБК (RUBK) – Росія-Україна-Білорусь-Казахстан, який вивчав питання безпеки та розстановку політичних сил у цих чотирьох країнах. Гадаю, що прихованою метою проекту було зондування ґрунту щодо перспективності ідеї Солженіцина про відновлення союзу чотирьох найбільших республік колишнього СРСР (хоч про це ніде не говорилося). Хоч мій проект і не стосувалася прямо цієї проблематики, знайшлося багато точок дотику в наших наукових інтересах і працювати в Центрі мені було корисно й цікаво.
Фото 2. З професором Ф. Терренсом Гоппманом і українським дослідником Леонідом Кістерським під час конференції в Києві в Інституті стратегічних досліджень. 1996.
Головним видом моєї роботи було, звичайно, опрацювання заявленої теми проекту (у двох частинах: «Групи тиску в демократичному політичному процесі» (так називався мій проект) та «Інститути й цінності громадянського суспільства та їх утвердження в Україні» (на цю тему я вийшла у процесі роботі над першою темою).
В бібліотеці університету, а також у пресі я знайшла багато літератури стосовно поточної політичної боротьби групових інтересів у США. (Тоді якраз розгорталися гострі дебати в Конгресі й поза ним щодо проведення реформи системи медичного страхування, а також соціальних програм взагалі). З цієї теми я написала розділ «Групові інтереси в політиці» до колективного підручника «Політологія», науковим редактором якого була. Зібрані матеріали та придбана з цієї теми література використовувалася мною й пізніше, зокрема при роботі над «Основами демократії» та іншими книгами і статтями. Особливо пригодилися матеріали про вплив великого капіталу та інших груп інтересів на політику завдяки фінансуванню виборчих кампаній через так звані Комітети політичної дії (PACs – Political Action Committees), а також про форми та способи лобіювання. Для української політології, яка тільки ставала на ноги, усе ці питання були новими й недослідженими, а я мусила їх знати і як автор, і як науковий редактор видань з політології.
Найбільше літератури було про PACs, але в ній розглядалися більше технологічні аспекти політичного процесу, тоді як мене цікавили філософсько-політичні проблеми становлення демократії. Їх прямо стосувалася концепція громадянського суспільства, яка в той час набула великої популярності у США завдяки публікаціям професора Гарвардського університету Роберта Патнема. У Браунському університеті цю проблематику розробляла Ненсі Розенблюм, в Каліфорнійському університеті Берклі – Джефрі Александер. Ці три автори для по сьогоднішній день залишаються найбільш авторитетними дослідниками даної теми. Отже, моя робота в Брауні чим далі, тим більше набирала ухилу в бік вивчення літератури з проблем громадянського суспільства й ознайомлення з практичними сторонами його функціонування у США.
Під кінець терміну я написала план-проспект своєї майбутньої монографії на цю тему, яку тоді назвала: «Проблеми та перспективи становлення громадянського суспільства в Україні» й підібрала до нього літературу. Він послужив «скелетом» для написання монографії з більш глибокою теоретичною частиною «На шляху до громадянського суспільства: Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні». (Львів: Червона калина, 2002. – 276 с.). На тему громадянського суспільства я опублікувала чимало статей і розділів до підручників та посібників, серед яких і англомовна стаття: Civil Life in America: Lessons for Transitional Society in Ukraine (В кн..: Інтеграція України у світове співтовариство. – К., 1999. – P. 97-113. Доступно: http://political-studies.com/?p=753).
Як і передбачає Програма Фулбрайта, діяльність моя у США не обмежувалась виконанням заявленої у проекті теми. Поряд з роботою над проектом, чимало часу було страчено на підготовку презентації щодо розстановки політичних сил в Україні після виборів 1994 р. – з докладною характеристикою позицій політичного спектру, таблицями, графіками та кольоровими ілюстраціями. Виступала з нею не лише на семінарі в рамках цього проекту, але й в Інституті українських студій Гарвардського університету, де познайомилась з Романом Шпорлюком, Любомиром Гайдою, Зеновією Сохор (на жаль, уже покійною), а також дістала в подарунок чималу кількість літератури. На додачу до однієї з книг отримала замовлення редактора журналу «Harvard Ukrainian Studies» написати на неї рецензію, яке виконала (Karen Dawisha & Bruce Parrott. Russia and The New States of Eurasia. The Politics of Upheaval. Review by Antonina Kolodii. / In: Harvard Ukrainian Studies, vol. 18. No. 3-4. 1994. – P. 400-402. See: http://political-studies.com/?p=749).
В Центрі розвитку зовнішньої політики на постійній основі діяв семінар з економічних і політичних проблем демократичного переходу в країнах Латинської Америки, який я відвідувала. Транзитологія для мене на той час ще була terra incognita, зате отримані знання пригодилися в майбутньому – я чи не перша серед політологів України розглянула процес демократизації нашого суспільства під кутом зору теорії переходів. (Див. Антоніна Колодій. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. 1999. № 7-8. – С. 84-96. – http://political-studies.com/?cat=3&paged=5).
Під час стажування значна увага була приділена вивченню навчальних програм і навчального процесу в Браунському університеті, запозичені форми тестових завдань та анкет для опитування студентів щодо якості викладання різних предметів (потім я їх застосовувала у своїй викладацькій роботі). Зібрати матеріал мені допоміг Директор центру, у минулому завідувач кафедри політології Ф. Терренс Гоппман.
Мені надзвичайно пощастило не лише з університетом, який був цікавий сам по собі, але й з тим, що в ньому в той час працювали неординарні люди на постійній чи тимчасовій основі. Зокрема, це був Сергій Микитович Хрущов, який неодноразово запрошував нас різні вечірки до себе додому; російський політик високого рівня Галина Старовойтова, яка була запрошеним професором і з якою ми спілкувались на різні теми – від політики до шопінгу; зі мною ділив офіс київський колишній дипломат, а в Брауні – запрошений лектор з питань зовнішньої політики і безпеки України Леонід Кістерський. Він виручав нас з дочкою при вирішенні різних побутових проблем, інколи підвозив на своєму «Форді». Побутові й культурно-розважальні питання нам допомагали вирішувати також дві чудові українки, які працювали в той час в університетській бібліотеці: діаспорянка Оксана Процик та недавня (з 1986 року) іммігрантка у США Тетяна Бадалян.
До вельми цікавих і корисних подій, з точки зору професійних контактів, слід віднести представницьку Міжнародну конференцію з нагоди до 100-річчя з дня народження М. С. Хрущова, яка відбулася тієї осені в Брауні. На неї з Росії й Америки з’їхалася уся велика родина Хрущових, а також чимала кількість висококласних експертів, чільне місце серед яких займав Вільям Таубман. Він тоді працював з Сергієм Хрущовим над біографією його батька і писав свою власну велику монографію на цю тему, за яку згодом отримав кілька премій (William Chase Taubman. Khrushchev: The Man and His Era. – New York: W.W. Norton, 2003). Виступало багато інших відомих людей (як-от: Ернст Нєізвєстний, скульптор, якого Микита Хрущов вимусив емігрувати з СРСР і який потім став автором надгробка на його могилі; публіцист Анатолій Стріляний та ін.)
Разом з Галиною Старовойтовою і Сергієм Хрущовим (і завдяки йому, бо їздили ми на його автомашині) ми також взяли участь у річній конференції Американської асоціації з розвитку слов’янських студій (American Association for the Advancement of Slavic Studies – AAASS) у Філадельфії. На ній, зокрема, виступали Зеновія Сохор та Марта Богачевська-Хом’як, а ми тільки трохи, в деяких дискусіях (бо не подали – із зрозумілих причин – своїх виступів завчасно).
На проміжних виборах до Конгресу США тієї осені я мала змогу спостерігати за гострою, але коректною боротьбою довкола питань внутрішньої політики (особливо охорони здоров’я та надання соціальних допомог незаможним). Водночас відбувалися вибори до легіслатури штату Род-Айленд і міських органів влади. У нашій частині міста діяла громадська сусідська організація «Лис», яка займалась облаштуванням території, чистотою й безпекою, роздавала людям кошики для сортування сміття, паперові мішки для згрібання в них осіннього листя, присилала усілякі листівки та буклети просвітницького характеру. Вона висунула свого кандидата і застосовувала дуже цікаві, творчі методи агітації за нього. Водночас відбувся референдум щодо будівництва центру азартних ігор – заради поповнення місцевого бюджету. Для ознайомлення громадян із суттю запитань і пропозицій була видана чимала брошура, яку отримав кожен виборець. Результати голосування з основного питання – щодо gambling – були від’ємні. Мешканці міста не проміняли безпеку на краще прибрані вулиці (в разі зростання надходжень до бюджету).
З дочкою Мар’яною, яка мене супроводжувала як член сім’ї, ми їздили вздовж Східного побережжя США від Провіденсу до Вашингтона на потягах «Армтраку», зустрічались також з її братом, а моїм сином Ярославом, який того року, за щасливим збігом обставин, навчався в Pace University біля Нью-Йорка (за програмою ACTR/ACCELS) (див. фото 1); оглядали музеї та історичні пам’ятки Вашингтона і Нью-Йорка. Нас також запросили на зустріч місцевої Фулбрайтівської асоціації в м. Провіденс, де ми поспілкувались з місцевими організаторами асоціації, а також з тогорічними учасниками Фулбрайтівської програми, які прибули до Провіденсу з Японії, Кенії, Індії, Італії. Окрім того, ми гостювали в студентському гуртожитку, коли там проводився «Слов’янський день», а також брали участь у вечірніх дискусіях на так званих “break-studies”, які організовувались у клубі університету о 10-й годині вечора (бібліотека розташовувалась поруч і працювала до 2 години ночі; тож студенти робили собі такі перерви в роботі, а ми мешкали також неподалік і могли до них долучатися). Одного разу я виступала на такому вечорі в якості одного з двох «головних спікерів» – розповідала про перетворення в Україні на пару з представником Чехії.
Фото 3. Гостинна зустріч учасників Програми ім. Фулбрайта 1994 р., організована керівницею осередку Американської фулбрайтівської асоціації у м. Провіденс (столиці штату Род-Айленд)
Мар’яна відвідувала уроки в класичній середній школі (з математичним ухилом) при Браунському університеті, тож я набула деякий батьківський досвід з навчання дітей у добрих американських школах (ходила в міський департамент освіти записувати її до школи, на батьківські збори, на шкільні вистави, познайомилась з новими тоді для нас методами контролю й оцінювання знань учнів).
Ми жили в чудовому районі, де було повністю безпечно, і то настільки, що посилки, які не вміщалися в поштову скриньку, поштар клав нам просто перед входом у будинок, на ганку (ми мешкали на першому поверсі). І я тоді казала, що повернувшись додому, мушу заснувати рух «Не кради».
Саме в Брауні я вперше почала користуватися комп’ютером, отримавши його у свій кабінет, хоч і після дуже довгої серії прохань та нагадувань. Це був старенький (списаний) комп’ютер фірми “Apple”, але для мене на початок і цього було досить. І нарешті (last, but not least), завдяки фулбрайтівській стипендії, я купила комп’ютер та принтер для себе і своїх трьох дітей, завдяки чому кожен з них незалежно від освіти (математичної та економічної) зараз більшою чи меншою мірою працює в галузях, пов’язаних з IT-технологіями. Дякуючи Фулбрайтівській програмі ми справді зажили по-новому.
Після повернення на батьківщину, якийсь час я продовжувала контактувати з Ф. Терренсом Гоппманом, директором Центру, в якому я стажувалась. З його ініціативи (з американського боку) у 1996 році в Києві в Інституті стратегічних досліджень була проведена Міжнародна конференція з питань безпеки, під час якої я мала нагоду зустріти колег, з якими познайомилась у США: самого проф. Гоппмана, Стівена Шенфілда, який під час стажування консультував мене з чималої кількості питань, а також Доменіка Ареля, з яким ми з Леонідом Кістерським мали гарячу дискусію на одному з семінарів у Брауні на тему «двох Україн».
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що значення Програми наукових обмінів ім. Фулбрайта для становлення й розвитку науки політології та інших гуманітарних і суспільних наук в Україні неможливо переоцінити.
Для мене особисто і для людей, яким я намагалась передати прочитане, побачене й почуте у США, це був ковток свіжого повітря, який підтверджував, що, намагаючись створити демократичну незалежну державу, українці обрали правильний, якщо не єдино можливий шлях самоствердження.
США дали мені прекрасний теоретичний та емпіричний (взятий з досвіду тогочасного життя громад і країни загалом) матеріал щодо боротьби групових інтересів, розвитку громадянського суспільства, проведення виборів і місцевих референдумів, системи освіти, який я використовувала упродовж усіх наступних 20-ти з лишнім років своєї роботи. Про те, що це не є перебільшенням, говорить, зокрема, той факт, що, пишучи минулого року статтю про відносно нову для України спеціальність «публічне врядування й адміністрування», я використала освітні програми з подібних спеціальностей у Браунському університеті для висвітлення викладання публічної політики й урядування в кращих університетах світу (тепер уже послуговуючись інтернетом). (А. Колодій. Деякі теоретичні міркування і практичні пропозиції щодо змісту і структури спеціальності «публічне управління й адміністрування» // Ефективність державного управління. Збірник наукових праць ЛРІДУ НАДУ. Випуск 45. 2016. – С.21-31. Доступно: http://political-studies.com/?p=1508). Браун залишається для мене взірцевим навчальним і науковим закладом з великого кола питань.
Враховуючи, що я їхала до Америки в час, коли до своєї анкети мусила записати зарплату на батьківщині в розмірі 9 дол. США, коли син Юрко, який залишився вдома з батьком, писав мені, що їм на двох не вистачає двох зарплат (батькової й моєї), щоб прохарчуватися («ми майже не їмо молока й сметани через ціну на них»), можливість поїхати до іншої, багатої і по-благодійному налаштованої щодо нас країни, мало велике значення: матеріальне, культурне, просвітницьке. Про наукові здобутки я вже написала.
Тож я вітаю усіх причетних до Програми Фулбрайта з її 25-річчям, дякую її засновникам, а також тим, хто її підтримує нині, і сподіваюсь на чудові перспективи Програми в майбутньому.