“Захар Беркут” історична драма чи політична утопія з проекцією на сьогодення?
Новий українсько-американський художній фільм Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна за однойменною повістю Івана Франка має своїм слоганом “«У свободі моя сутність». Але чи є і чи мають бути межі свободи, де вони пролягають та як встановлюються? Як виглядає українська політична традиція від найдавніших часів до нашого часу під кутом зору становлення державності як інструменту легітимного насильства та здійснення права?
Свого часу, під час роботи на книжкою “На шляху до громадянського суспільства” я спробувала проаналізувати історичну повість Івана Франка з точки зору цінності високохудожньої рефлексії на конфлікт між первісною вільною громадою та утвердженням державних інституцій збройним шляхом. Так було, пише Фукуяма, в дуже багатьох країнах, де утворились ранні держави сучасного зразка. Тож можна сформулювати ще й таку дилему: Франко vs Фукуяма. Одним словом, фільм заслуговує не лише перегляду, а й нових інтерпретацій основних колізій української історії та політики.
А в минулому повість Івана Франка я витлумачила – в контексті найглибших коренів (прото)громадського суспільства в Україні – наступним чином (див. Антоніна Колодій. На шляху до громадянського суспільства : Теоретичні засади й соціокультурні передумови дмократичної трансформації в Україні. Львів: Червона Калина, 2002. Підрозділ 4.2. Життя громад в Україні в княжу епоху. Зокрема, с. 116-121)
Спротив наступу всевладних князів, протилежність уявлень про порядок і справедливість членів самоврядних громад, з одного боку, та княжих бояр, з іншого, цікаво, хоч і зі значною мірою ідеалізації, показано у повісті І. Франка “Захар Беркут”.[i]
Основна ідея твору — протиставлення двох, як би ми тепер сказали, менталітетів і двох політичних культур. Одна — це культура вільного люду села Тухля числом у півтори тисячі душ разом з присілками, яке має своїм головним заняттям скотарство, живе в складних умовах ненастанної боротьби з природою і як наслідок має сильний дух і свобідний громадський лад. Громада, заснована на традиції (святих заповідях дідів і батьків), на вірі та на відчутті кожним громадянином своєї органічної єдності з громадою. Громадянин — це член громади, який почуває свою глибоку єдність з громадою і вважає, що “власті у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, боярине”. Так говорить герой повісті Максим. Його батько, як досвідчений чоловік, радо служить громаді і громада слухає його ради.
Інша культура та інші цінності представлені розумінням прав, у т. ч. й права власності, боярином як представником княжої влади. Якщо громада заперечує владу князя, який “у них не був, їх не бачив, не боронив і не піклувався ними”[ii], то боярин заперечує саму можливість громадської власності у межах княжих володінь. Якщо громада наголошує: “порядки сі святі”… з тієї причини, “що свобідні, що не в’яжуть нікого доброго в добрім діланню, а в’яжуть тільки злого, що хотів би шкодити громаді”, то боярин стверджує правоту сили. На тому історичному етапі сила перемогла. Давнє громадянство було надовго забуте. Та “чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?”, — запитує І. Франко.
Звичайно, описаний у повісті громадський побут не можна сприймати буквально. Зображення дійсності певного періоду в художньому творі не може бути доказом в історичній дискусії. Проте воно є корисним для концептуального осмислення певного явища, коли треба зв’язати воєдино речі, про які фактичних свідчень збереглося мало. Особливо, якщо художній твір написаний мислителем, який громаду вивчав як історик, інтерпретував у публіцистичних творах як політолог, захищав як громадський діяч. Сам Франко, характеризуючи відмінність між науковою історичною працею та художньою історичною повістю, у вступі до повісті зауважує: “Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея може заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна. Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть безперечно таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів”.[iii]
Таким, на мій погляд, воно лишається й донині.
[i] Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці / Зібрання творів у п’ятдесяти томах. — Т. 16. — Київ: Наукова думка, 1978. — С. 7- 154.
[ii] Там само. — С. 46-47.
[iii] Там само. — С. 7.